Становлення особистості, здатної до життєвої самотворчості

 

самопізнання	12 кл.	життєва самотворчість	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід	саморозвиток
	11 кл.	самореалізація	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	10 кл.	саморозвиток	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	9 кл.	самовдосконалення	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	8 кл.	самоосвіта	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	7 кл.	самовідношення	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	6 кл.	самоствердження	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	5 кл.	саморегуляція	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	4 кл.	самоконтроль	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	3 кл.	самонавчання	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	2 кл.	самовиховання	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	1 кл.	самоорганізація	Лінія педагогічного і батьківського коригування

 

Представники гуманістичноі психології (А.Маслоу, К.Роджерс та ін.) вважають, що „будь-яка особистість відкрита для набуття нового досвіду і в різних життєвих ситуаціях здатна зробити свідомий, відповідальний вибір” (за В.Пікельною). „Ефективна шкільна освіта – це така освіта, при якій учень поступово починає сам організовувати процес свого навчання”, – наголошує М.Холодна. Нею розроблені критерії інтелектуальності, які враховують:

К – компетентність;

І – ініціативу;

Т – творчість;

С – саморегуляцію;

У – унікальність складу розуму.

Остання якість – унікальність складу розуму – це індивідуально-своєрідні способи інтелектуального відношення до того, що відбувається навколо. „Самовираження – процес і результат розвитку і прояву індивідом властивих йому якостей і здібностей”, – наголошує В.Степанов.

До методів утворення потреб ситуації, зв’язаної з творчістю (збуджуваність, потреба в творчості), за класифікацією О.Кучерявого, відносяться методи:

1. формування самосвідомості дитини;

2. формування і розвитку адекватної самооцінки здатності до творчості;

3. перетворення потреби дитини у творчості в бажання творити.

Першу групу представляють наступні методи:

а) формування знань про творчість як засіб розвитку особистості в суспільстві (бесіди, диспути, розповіді, метод прикладу);

б) формування зразків ідеалів в області творчості (бесіда, диспут, оповідь, метод прикладу);

в) постановки близьких і далеких перспектив у створюючій діяльності дітей, у розвитку їх творчих здібностей, умінь і якостей;

г) орієнтації на самопізнання і на самооцінку роботи творчого характеру;

д) самопізнання:

– метод самоспостереження в ході виконання творчої роботи;

– самоаналіз, зв’язаний з критичною оцінкою фактів власного відношення до творчості, продуктів своєї творчої діяльності;

– самовивчення особливостей особистості, ступеня розвиненості творчих умінь і якостей, особистої техніки, задоволення потреби у творчості.

Друга група методів презентована:

- усною взаємохарактеристикою продуктів у творчості і відношенням до нього;

- педагогічною характеристикою творчих зусиль дитини і її результатів;

- методом створення ситуацій для співставлення дитиною оцінок продуктів його творчості і самооцінки;

- методом розкриття основних вимог до суб’єкта творчої діяльності.

Третя методична група представлена такими методами:

§ формування знань про основні секрети організації творчої діяльності (методи прикладів, ілюстрації, демонстрації, проблемний метод, бесіда, розповідь та ін.);

§ створення умов для актуалізації образів (розповідь дитини про особливості побаченого раніше продукту творчості або його автора, бесіда або диспут про враження, які одержані від продукту творчості, вправи у копіюванні простих продуктів творчості, вправи у відтворенні власних творчих образів);

§ забезпечення процесу передбачення задоволення дитини у зв’язку з виникненням у нього потреби у творчості, заохочення педагогом творчих зусиль і продуктів творчості інших дітей і самої дитини в ході створення ними потрібних творчих образів, підкреслення сильних боків продуктів творчості дитини близькими йому людьми і т.д.;

§ створення умов для самоформування дитиною умінь і якостей, значимих для творчості (бесіди і розповіді про засоби самовиховання, самоформування конкретних якостей, значимих для творчості, метод педагогічного прикладу і т.д.);

§ методи і прийоми корекції мотивів поведінки, орієнтованих на досягнення мети – організацію творчої діяльності, самоаналіз дій та мотивів, розповідь педагога про корекцію власних мотивів (причин творчої діяльності, її цілей);

§ створення умов для усвідомлення дитиною дії, зв’язаної з творчим актом.

ІІІ рівень. Навчання спільного життя, в якому переважною є роль соціуму і формується:

а) із самоконтролю. Механізм самоконтролю проявляється у готовності перевести дію в інше русло, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості – між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною метою;

б) самовиховання, соціального формування особистості людини. Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети;

в) духовна потреба у взаємодії з іншими людьми, встановлення гуманних стосунків у колективі. К.Абульканова-Славська зауважує: „...соціальна зумовленість психіки реалізується через співвідношення не тільки із світом людей та іншою людиною;

г) із вмотивованості ситуації вибору, соціальної чутливості, соціального самопізнання та пізнання інших, міжособистісне сприйняття, соціальна перцепція – „сприйняття, розуміння і оцінка людьми соціальних об’єктів (інших людей, самих себе, соціальних спільнот)”. «Пізнай себе – і ти пізнаєш світ», – говорили древні, підкреслюючи важливість і складність цього процесу.

Яким чином людина пізнає себе? Через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, самопрогнозування. Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; полягає у зіставленні того, що планувалося тим, що зроблено або могло бути зроблено.

Гуманізація є одним із найважливіших засобів вдосконалення всього, своєрідною творчою лабораторією формування цивілізованих міжлюдських відносин, а також своєрідним каталізатором, котрий має прискорити розвиток соціуму;

д) з життєвих потреб самотворчості, де пріоритет визнання надається визначальності природного розвитку особистості;

е) з батьківської і соціальної діагностики, яка коригується через соціальне управління розв’язанням природних і суспільних суперечностей криз, напруги і конфліктності (за О.Ельбрехтом) і передбачає вплив суб’єкта управління на керовані об’єкти, виявлення цього впливу на ефективність взаємодії та взаємостосунків (за М.Кириченком), аналіз макросоціальних тенденцій, вивчення мікросоціуму для формування ефективної освітньої системи, в яку включаються, як процеси колективу творення, колективної миследіяльності, так і соціальне оточення, роблячи його більш включеним в освітній процес, більш схильним до сприйняття концепції розвитку школи;

є) позашкільні і сімейно-побутові зв’язки у формуванні особистості через створення умов для творчого дозвілля та позаурочної предметної розвиваючої діяльності і розширення можливостей для задоволення різних особистісних потреб учнів у позакласний, позаурочний, позашкільний час. Соціум – це не суб’єкт дій, і не об’єкт. Соціум – це наше духовно-психологічне повітря, яким дихають усі, але яке не належить нікому.

IV рівень. Навчання творчого життя, в якому ведуча роль батьків, і містить:

а) прагнення до життєвої самотворчості через самооцінку дій, вчинків, бо самоцінка – це таке рефлексивне ставлення людини до себе, коли її „Я” постає одночасно у вигляді суб’єкта і об’єкта самоаналізу.

Ось чому перший крок самопізнання – осягнення своєї «Я-концепції» за допомогою самоаналізу своїх станів, дій. Критичність самоаналізу – важлива умова усвідомлення індивідом потреби у самовихованні. Питання, що первинне у навчальному процесі: виховання чи навчання – ніколи не буде до кінця визначеним, бо це обидві складові, які паралельно і водночас вирішують освітянські проблеми;

б) здатність до інтелектуальної ініціативи.

Навчальний матеріал набуває для учня особистісного значення. Він прагне правильно зрозуміти те, що вивчається, щоб вирішити проблему, що виникла. Формування проблемних ситуацій у розумовій діяльності учнів сприяє вихованню таких якостей особистості, як кмітливість, допитливість, інтерес до учіння і прагнення до творчості. Знання стає особистим надбанням людини;

в) прояв інтелектуальної компетентності як виду креативної діяльності через евристичний діалог, ділову гру, диспут, дискусію тощо. В.Сухомлинський розумів дружбу педагога з дитиною „як великий труд і колосальну затрату духовних сил”;

г) правильний вибір мотивів поведінки у різних життєвих ситуаціях через систему взаємопов’язаних, необхідних елементів. Під соціалізацією розуміють інтеграцію людини в систему соціальних відношень, в різні типи соціальних спільнот (групу, інститут, організацію). О.Залужний був першим ученим в Україні, що підняв питання про розвиток колективу або групи. Ним висунута теза: „Через колектив, силами колективу й для колективу”, яка стала основою і в учінні про колектив А.Макаренка. Соціалізація розглядається як засвоєння елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються якості особистості. Основне правило стратегії розвитку школи, на думку Н.Лагервея, полягає в тому, що зміни повинні охоплювати всю школу вцілому.

Кумулятивний або комбінований ефект у розвитку школи фактичного означає створення іншої цільної культури – етосу. „Етос є не приватним, а інституційним явищем”, – наголошує І.Фрумін.

Про прихований (таємний) зміст (навчальна програма) говорять тоді, коли частіше всього називають ті аспекти навчання, які мають наслідки, такі практики і результати навчання, які, не будучи явно означені в навчальних програмах або правилах організації навчання, все ж являються важливою частиною освітнього досвіду.

Одним із перших звернув увагу на це американський дослідник Ф.Джексон в знаменитій книзі „Життя в класі” (1968). В цей же час гарвардський професор Дребен опублікував книгу „Чому вчаться в школі?”, де також поставив питання про скриті ефекти шкільного навчання. Адже урок – це час спільної праці, спільного життя вчителя і учнів.

Сьогодні до скритого змісту різні дослідники відносять різні речі: диференціацію за здібностями, уміння складати екзамени, необхідність відповідати учителю те, чого він чекає. «Педагогічна підтримка, – за визначенням О.Газмана, Т.Фролової, – діяльність педагогів по здійсненню превентивної і оперативної допомоги дітям у вирішенні їх індивідуальних проблем, зв’язаних з фізичним і психічним здоров’ям, спілкуванням, успішним просуванням у навчанні, життєвим і професійним самовизначенням».

Технологічний арсенал особистісно орієнтованого підходу, на думку дослідника Е.Бондаревської, складає такі методи і прийоми, як:

– діалогічність;

– діяльнісно-творчий характер;

– спрямованість на підтримку індивідуального розвитку дитини;

– надання учневі необхідного простору, свободи для прийняття самостійних

рішень, творчості, вибору змісту і способів учіння і поведінки.

Педагоги Е.Казакова і А.Тряпіцина до вищесказаного додають такий діяльнісний метод, як створення ситуації успіху. Т.Мещерякова переконує в необхідності включення в арсенал особистісно орієнтованого підходу методів створення для учнів ситуації індивідуального і колективного вибору.

Т.Фролова доводить необхідність застосування методу діагностики і самодіагностики, які відіграють у виховному процесі важливу роль – соціально-цілісне оточення та цілісно-орієнтовану діяльність особистості, яка взаємодіє з оточуючим світом, осмислює життя людини у ньому, формуючи власний образ життєвої самотворчості, культуру соціальної поведінки особистості з розвиненим критично-креативним мисленням – творця особистого життя та суспільства.

Серед методів діагностики і самодіагностики провідними є: батьківська і педагогічна діагностика.

Від дорослих (батьків і педагогів) залежить, наскільки задіяні мотиваційно-вольові та емоційні сфери дитини до сприйняття компонентів і змісту тієї чи іншої навчальної дисципліни, пряме й опосередковане пояснення матеріалу якої приведе в майбутньому до його активного використання.

Родина – складна багатофункціональна система. Вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини – це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну.

Соціолог А.Харчев вважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності.

Для кожної людини родина виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка – усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Найбільш повно функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю.Хямяляйнен. Виділяючи періоди формування родини, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені функції, зокрема „Правила” батьківської поведінки:

1) у стосунках з дитиною необхідно спиратися на позитивні якості особистості;

2) показувати власний приклад позитивної поведінки, не припускати розходжень між словами і власними діями: „роби, як Я”, а не „роби, як Я кажу”;

3) давати оцінку не особистості, думкам, емоціям дитини, а її поведінці;

4) навіювати дитині позитивне;

5) жити сьогоднішнім днем, не згадувати без особливої потреби негативні ситуації з минулого;

6) не жити життя замість дитини, але бути поруч для допомоги дитині в разі необхідності.

Звичайно, кожен з батьків має свій власний досвід у стосунках з дитиною, власні правила встановлення, налагодження з нею найщиріших, найтепліших для певної ситуації оптимальних взаємостосунків. Тому важливо ці правила усвідомлювати, постійно ними керуватися, а в разі необхідності змінювати їх відповідно до життєвих обставин.

Соціолог В.Голофаст відзначає наступну тенденцію розвитку відносин у родині: від „ієрархічної” логіки розходжень між статями до логіки індивідуальних особливостей і здібностей, до обліку реального співвідношення сімейних і позасімейних ролей жінки, чоловіка і дитини.

І.Дементьєва говорить про виникнення нових нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і психологічних труднощів, пережитих родиною. Невпевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей. Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності. Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що сприяє падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція не тільки скорочує виховні можливості родини, але і приводить до зниження інтелектуального потенціалу суспільства.

Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А недостатня увага батьків до своїх дітей, відсутність батьківської любові, або навіть прояв інших почуттів – неприязні, роздратованості вносять у життя зростаючої людини багато травмуючих моментів. Існує „Сімейна декларація прав людини”, яку слід знати кожному, хто виховує дитину. Отже:

„Стаття 1. Моя дитина і я – як люди – маємо рівні права.

Стаття 2. Моя дитина відповідає за турботу про свої проблеми і своє щастя, а я несу відповідальність за турботу про свої проблеми і своє щастя.

Стаття 3. Моє головне завдання полягає в тому, щоб бути вірним моєму внутрішньому „Я”. Поступаючи так, я принесу користь і тим, хто мене оточує.

Стаття 4. Найкращий батько – не раб і не господар, але людина, яка має ті ж права, що й інші люди.

Стаття 5. Найкраще, що я можу дати дітям, – це приклад того, що цілком нормально проявляти турботу про свої власні почуття, потреби й бути щасливим.

Стаття 6. Якщо я хочу дати дещо комусь, то тільки тому що хочу цього, тобто це означає, що даючи, турбуюся за себе, бо ця турбота дає мені задоволення бачити іншу людину чи тварину щасливою.

Стаття 7. У кожній сім’ї повинен бути куточок чи кімната „Я сам”, де кожний член сім’ї може бути чи побути сам з собою чи з Космосом, чи з Богом – заспокоїти нервове збудження, увійти в ноосферу, отримати енергетику Космосу, настроїти мозок на добрі справи.

Стаття 8. Сім’я з повагою шанує історію свого роду, як по лінії батька – дід, прадід, так і по лінії матері.

Стаття 9. Діти повинні шанувати старшого, звертаючись на Ви: дід – баба, мати – батько, старший брат чи сестра – бо вони мають більший довід, більше

знань, знають як жити в злагоді з Природою, як вижити.

Стаття 10. Якщо дитина погано вихована, то вина за це, в першу чергу, лягає на батьків. Батьки для дітей – моральний приклад поведінки й взірець в житті.

Стаття 11. Учителів потрібно поважати й любити не менш, ніж батьків.

Стаття 12. Виховання має бути первинним, навчання – вторинним, виховувати і навчати за формулою: не заважай живому жити.

Стаття 13. Допомагати потрібно тільки тоді, коли це справді потрібно. Непотрібна допомога лише послаблює людину в будь-якій справі.

Стаття 14. Ми не були батьками з самого початку. Ми ними стали в момент вашого народження. Як батьки ми ровесники вам і не менше вашого потребуємо допомоги і підтримки. Від нас залежить, якими ви станете, але від вас залежить, які з нас будуть батьки”.

Перша і основна задача батьків – створення в дитині впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Найбільш природна і сама необхідна з усіх обов’язків батьків – це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно. Головна вимога до сімейного виховання – це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину і керуватися любов’ю у своїх повсякденних турботах, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевненою, що її люблять.

Вселення дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов’язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною – це універсальна вимога до виховання, яка в однаковій мірі може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці.

Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. Основа для збереження контакту – щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай найдріб’язковіших і наївних, проблем, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини.

Головне в становленні діалогу – це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов’язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу. Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого. Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко.

Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого – це позиція „над” дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність, дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності. Людина не повинна бути об’єктом виховання, вона завжди активний суб’єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.

З цього приводу, звертаючись до батьків, Я.Корчак писав про те, що наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей. Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей. Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності. Крім діалогу для вселення дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило.

Людське життя, як говорив психолог А.Леонтьєв, – це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв’язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв’язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Зв’язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини – усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер. Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя. Мета виховання – сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов’ю. Необхідно пам’ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати. Такий підхід передбачає активну роль шкільного батьківського комітету з усіма його підструктурами, до складу якого входять батьки, у сім’ях яких найкраще реалізується батьківська педагогіка (рис.4.5).

 

 

Рис.4.5. Роль батьків у вихованні дитини

 

Виховання повинно відштовхуватися від інтересів дитини, а не від зручностей дорослих. Запорукою правильного фізичного й психічного розвитку є його самооцінка, яка складається із ставлення дорослого до всіх його життєвих проявів. Точками відрахунку в організації та проведенні практичних заходів, спрямованих на формування у школярів позитивного емоційно-ціннісного ставлення до себе, повинні бути: визнання педагогом пріоритету ціннісної посвяченості, орієнтація вчителя на досягнення злагоди зростаючої особистості з Істиною, Добром, Красою, Правдою.

Таким чином, розглянувши рівні функціонування творчого освітньо-виховного середовища, дійшли висновку: особистістю людина стає не відразу. Формується вона поступово і під впливом багатьох чинників як зовнішніх, так і внутрішніх. Потреби в спілкуванні, мовному удосконаленні, активній творчій діяльності, праці – фізичній і духовній, допомагають усвідомити себе, своє Я, і потім наповнити його відповідним змістом, що становить сутність духовно розвиненої особистості, вказує на рівень її цінностей, ідеалів, норм, на які вона орієнтується, йдучи по життєвому шляху як його творець.

Всі рівні функціонування творчого освітньо-виховного середовища – їх нами виділено чотири – мають свою індивідуальність і щільно взаємозв’язані між собою. Бо предметом їхньої особливої уваги є дитина як творчий учень, як неповторна особистість з притаманними тільки їй якостями, нахилами, уподобаннями, як людина, якій властиві:

– культура діалогу;

– повага до плюралізму;

– уміння цивілізовано обстоювати свою позицію перед опонентами;

– турбота про своє оточення;

– навички безконфліктного буття;

– громадянська активність;

– такий спосіб буття, головною ознакою якого є творчість;

– розуміння культури як духовної скарбниці, досвіду, соціальної пам’яті людства;

– набуття знань про шкідливість алкоголю, наркотиків, тютюнопаління тощо, їх наслідків, формування об’єктивних поглядів на це негативне соціальне явище, дотримання тверезого способу життя;

– постійне підвищення суспільної активності, організація повноцінного дозвілля;

– естетичне сприймання та емоційне ставлення до прекрасного, оволодіння цінностями і знаннями в галузі світового та народного мистецтва.

 

 

4.2. Характеристика сучасних концепцій формування творчого середовища

 

Розглянемо ряд концепцій, які передбачають різні підходи до навчання, виховання й розвитку учнів, але з єдиною метою – сприяти якомога кращому становленню учнівської особистості. Всі вони ґрунтуються на Концепції ХХ століття з її ключовими положеннями „Освіта протягом усього життя” та з підпорядкованою їй Концепцією Нової школи. Перша розроблена комісією ЮНЕСКО й офіційно проголошена базовим джерелом для вироблення будь-яких освітніх проектів нового століття. Друга створена колективом учених Інституту педагогіки АПН України – Л.Сохань, І.Єрмаковим та іншими – для реалізації у

вітчизняному освітньому просторі.

Отже, концепція – це система зв’язаних між собою поглядів, що витікають один з одного, на те чи інше явище. Концепція школи як навчального закладу є системою ідей та принципів, що виражають цілі та задачі сучасної освіти і виховання, це науково обґрунтована цільова система найбільш суттєвих перспектив поетапного удосконалення складної педагогічної системи на різних рівнях її якісного стану, єдиний визначаючий замисел наукової праці.

Концепцію побудови цілісного навчально-виховного процесу розробляли В.Краєвський, В.Ільїн, В.Семиченко. В теорії управління технологією роботи над формуванням концепції можна знайти у студіях В.Лазарєва, М.Поташника, П.Третьякова, Г.Дмитренка, К.Ушакова та ін.

Ще в школах давнини навчально-виховна робота вчителів мала в своїй основі народні джерела, традиції, вже тому вона користувалася розумінням і пошаною у населення. То ж які моральні якості намагався формувати у своїх вихованців учитель? Дослідник П.Мазур вказує, що до нас дійшов один із варіантів настанов-правил українських учителів-дяків школярам:

1. Входиш в школу, поклонись на всі боки, все лишнє сховай, щоб тебе кожний похвалив, а вчитель полюбив.

2. З молоду не лінись і до науки приліпись, чому навчився в юності, те пригодиться в старості.

3. Кого увага в школі мучить, той нічого не научить.

4. Не вибігай без причини під час шкільної години.

5. Слухай учителя свого, знайдеш багато розумного у нього.

6. Говори те, що завчив, а не порожні казки.

7. На заняттях не забувай і даремно не розмовляй.

8. Добра кожному бажай і, чим можеш, допомагай.

9. Завжди бережись того, що лихі пригоди викликає, з чого сварка виникає. Не принижуй брата свого: що не любе самому, не чини нікому.

10. Як прийдеш у дім рідний, зробити поклон всім повинний, все на місце поклади, що виучив розкажи.

Саме на цих постулатах ґрунтується концепція школи-родини (автори П.Кононенко та Т.Усатенко). В її основі лежать теоретичні засади освітніх технологій родинного виховання, досягнення українського родинознавства – фамілютики, традиційні духовні основи моралі , української родини, народної педагогіки. Метою такої школи є формування цілісної національно усвідомленої державотворчої особистості учня й учителя, активної в родині, довкіллі, що перебуває у злагоді з собою і світом шляхом створення родиннозорієнтованої життєдіяльності, як першооснови формування гуманістичних, демократичних цінностей української нації. Виходячи з поставленої мети, вирішуються такі завдання:

1. Самореалізація особистості учнів і вчителя через прилучення до світу Культури, зокрема національної, та філософії родинності як найважливішого осередка буття людини, нації.

2. Формування особистості, громадянина України через самопізнання, саморозвиток, самореалізацію у філософії українознавства.

3. Досконале володіння учнями та вчителями рідною мовою та знаннями народних звичаїв і традицій як першооснови принципу природовідповідності.

4. Забезпечення духовної єдності поколінь і збереження родинних традицій у школі як необхідної умови для повної реалізації творчих здібностей та можливостей учнів і вчителів.

Навчально-виховний процес у школі-родині будується за принципом: родина була, є і залишається джерелом людського життя. У сім’ї дитина пізнає навколишній світ, тут у неї формується характер, світогляд, естетичні смаки, морально-етичні ідеали. Серед усіх геніальних винаходів людства чи не провідне місце посідає сім’я, родина. Саме родина є тим могутнім соціальним феноменом, котрий найчастіше об’єднує в родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв’язків. Концепція школи-родини передбачає, що родина має бути основою держави. Це найважливіша спільнота, без якої не можуть існувати народи, а діти, що навчаються в такій школі, усвідомлюють, що це найуніверсальніша академія, де не лише загартовується тіло, а й формується духовний ідеал. У школі-родині плекаються всі складники здорового громадянства. В ній наскрізно, в усьому навчально-виховному процесі, викристалізовується думка: родина – це й рід, покоління людей за спільними інтересами, спільною діяльністю, у яких панує пошана одне до одного і взаємодопомога. Педагогічна технологія школи-родини як навчального закладу визначає загальний морально-психологічний клімат, складає образ та ідеал педагога-вихователя, який є відповідальним перед власною совістю, народом, державою за долю дітей, їх моральну зрілість, вихованість, усіма силами сприяє оволодінню учнями скарбами культури як рідного, так і інших народів. Актуальною залишається ця концепція і в сьогоденні. Обравши за превалюючі в навчальному плані школи гуманітарні предмети, прагнемо виховувати людину з високою національною свідомістю. Адже у час відродження національної школи постають актуальні проблеми: у згоді з батьками виховати у дітей почуття честі, роду, відповідальності за сім’ю, усвідомлення історії сім’ї як начини історії народу, вивчення добрих традицій його. Крім того, батьки беруть участь у збагаченні дітей знаннями, усвідомлюючи цінність держави, розуміючи причетність до світового співтовариства. Концептуальні положення з українознавства виділяють як домінуючу роль батьків у формуванні світогляду дітей. У родині найголовнішим є: підготовка дітей до життя в суспільстві; навчання дітей; захист їхніх інтересів; передача із покоління в покоління культурних і духовних цінностей; забезпечення якісних стандартів догляду за дітьми і надання допомоги тим, які її потребують; особлива увага приділяється інтересам дітей на юридичній основі. Концепція сучасного українського виховання відзначає, що глибинна реформа виховання мусить ґрунтуватися найперше на чистих джерельцях, а саме: на нашій виховній традиції, зокрема репрезентованій етнопедагогікою; на українській класичній культурній спадщині, на очищених від деформації вартостях європейської культури, на ідеології державотворення і врахуванні потреб, що з неї випливають; на українській національно-демократичній педагогіці, яка започатковується в княжій добі, а відтак – творчістю Г.Сковороди та К.Ушинського і розвивається в діяльності таких постатей, як С.Русова, Б.Грінченко, І.Огієнко, Г.Ващенко, А.Волошина, в працях галицьких педагогів Захарків тощо. За висловом науковця Г.Сазоненко, директора українського гуманітарного ліцею (м.Київ), що розвивається за концепцією „школа-родина”, термін „школа-родина” вживається в декількох значеннях:

а) як форма координації зусиль батьків і педагогів у вихованні дітей;

б) як установа для дітей-сиріт або ж для дітей із нестабільних, неповних сімей, для яких вона стає справжнім Будинком людської гідності, Будинком захисту прав підлітків;

в) як тип навчального закладу, який діти шанують тією ж мірою, що й рідну домівку;

г) як школа, у якій всі діти у центрі уваги, а батьки, вчителі – справжні піклувальні наставники.

Працює за концепцією „Школа нової генерації – українська національна школа-родина” ЗОШ І–ІІІ ст. №39 м.Херсона, „Школа-родина” – Чкаловська середня ЗОШ І–ІІІ ст. Нікопольського району Дніпропетровської області, Зориківська ЗОШ І–ІІІ ст. Мілоського району Луганської області, НВЦ „Соняшник” (м.Київ), НВЦ „Ойкумена” (м.Київ), НВЦ „Животоки” (м.Київ), ЗОШ №№ 76, 139, 181, 303 (м.Миколаїв), школа-сад „Дивосвіт”, Рудницька ЗОШ І–ІІІ ст., ЗОШ №2 с. Кобижча (Київська обл.).

В педагогічній спадщині І.Соколянського виразно простежується природничо-наукова концепція розвитку школи. Концептуальні погляди С.Холла ґрунтуються на єдності змісту і методів навчання, що виходять із інтересів і потреб дитини. Рух суспільства до нового стану викликає зміни в сфері освіти. Дитина на всіх ступенях освіти в школі повинна бути поставлена в активно-пізнавальну позицію „відкриття” освоєння предметного і духовного простору. Саме цим цілям підпорядкована концепція Школи розвитку (автор А.Фурман). Одним із кінцевих результатів закладу з вище викладеними концептуальними поглядами є безперервний перехід у якісно новий стан формування культури мислення   учнів.   Навчання   і  виховання  в процесі розвиваючого навчання

будуватиметься на таких положеннях:

– всебічне роз’яснення значення предметів у системі сучасної і світової культури;

– розвиток духовного начала, що сприяє формуванню у школярів піклування про інших, доброти, соціальної комунікативності, свідомості співпричастя до загальнолюдських задач, прагнення до розвитку інтелектуального потенціалу.

Слід зупинитися на концепції гімназії ім. Тараса Шевченка м.Кіровограда, програма розвитку якої визначається філософією освіти, відповідає цінностям „відкритого суспільства”, є мікромоделлю держави, і ґрунтується на твердженні, що кожен учень – унікальна і неповторна індивідуальність, що має право на розвиток емоційного інтелекту, на оволодіння індивідуальними освітніми програмами, глобально орієнтовану освіту, тому пріоритет вільного розвитку особистості є базовим принципом побудови освітньої системи через запровадження системи індивідуальної педагогічної підтримки (тьютингу). А звідси в освітньому процесі гімназії нова педагогічна позиція – тьютор, який виступає і як керівник індивідуальних та групових освітніх проектів, і як посередник між учнем та вчителем-предметником, який допомагає визначити „замовлення” на освітні послуги, і як організатор навчального та позанавчального спілкування всіх учасників освітнього процесу, і як лоцман у інформаційно-культурному просторі поза гімназією, і як генератор ідей освітніх ініціатив, спрямованих на урізноманітнення технологій навчання, і як дизайнер освітнього простору навчальних кабінетів закладу. За концепцією „Школи самоствердження” (автор директор школи №43 м.Донецька Ситнікова Наталія Євгенівна) працюють ЗОШ №47 м.Макіївки, ЗОШ №24 м.Харцизька. Мета: допомогти розкритися учневі як особистості, пізнати себе, самовизначитися й самоствердитися в умовах модульно-розвивальної системи навчання.

Ставить високу мету – виховання людини, обізнаної з культурою Франції, її мовою – загальноосвітня спеціалізована школа І–ІІІ ст. №10 з поглибленим вивченням французької мови імені льотчиків-космонавтів Г.Добровольського та Г.Шоніна м.Одеси. Концепцією школи передбачено розвиток у школярів основних і спеціальних умінь та навичок навчальної діяльності, уміння її планувати, здійснювати самоконтроль, самостійно набувати знання через роботу з першоджерелами, довідковою літературою, формування наукового світогляду та активної життєвої позиції, розвиток індивідуальних здібностей, посилення творчого потенціалу особистості школяра через роботу білінгвальної школи, учнівське самоврядування, поглиблення індивідуальної діагностики.

Заслуговує на увагу концепція Школи сприяння здоров’ю (творчий колектив кафедри експериментальних досліджень ДАККО під керівництвом А.Фурмана) як закладу, що формує позитивну мотивацію на здоровий спосіб життя всіх учасників навчально-виховного процесу. Адже в Конституції України життя і здоров’я людини визнані найвищими соціальними цінностями. Школа сприяння здоров’ю спрямовує всі зусилля на створення сприятливих умов для покращення стану фізичного, психічного, соціального і духовного здоров’я молодого покоління як інтегрального показника суспільного розвитку, дієвого чинника впливу на економічний, культурний, оборонний потенціал країни. Школа сприяння здоров’ю як найактивніша інституція формування здорового способу життя та культури здоров’я дітей та молоді є методологічною основою формування позитивної мотивації на збереження здоров’я і містить гуманістичну модель освіти, суть якої полягає у створенні сприятливої культурно-соціальної ситуації, готовності до формування у них суспільно значущої життєвої стратегії. Рівень цієї готовності характеризується здатністю дітей та молоді перетворювати зовнішні вимоги на внутрішні потреби, мотиви поведінки з пробудженням їх самосвідомості й відповідальності за власну культуру здоров’я. Поняття „здоровий спосіб життя” у Школі сприяння здоров’ю розглядається у співвідношеннях тріади: здоров’я – здоровий спосіб життя – культура здоров’я. Ряд навчальних закладів (ЗНЗ І–ІІІ ст. №75 м.Донецька, Хорольська гімназія Полтавської обл., ЗНЗ І–ІІІ ст. №14 м.Сімферополя, спеціалізований ЗНЗ І–ІІІ ст. №34 м.Києва, НВК №28 м.Дніпропетровська, санаторна школа-інтернат №8 м.Кривого Рогу, НВК „Дивосвіт” м.Жовті Води Дніпропетровської області, гімназія №136 м.Дніпропетровська, Копичинецька ЗОШ №2 Тернопільської області, Костянтинівське НВО „Гімназія – Мала академія наук №1 „Таврія” Мелітопольського району Запорізької області в основу свого розвитку взяли концепцію Школи сприяння здоров’ю, що ґрунтується на таких основних розвиваючих постулатах, як:

– заклад є унікальним явищем, де вирішення навчальних та виховних завдань гармонійно поєднується із процесом розвитку організму та особливостей дитини з урахуванням їхніх фізичних і психічних можливостей;

– створення здорового середовища для гармонійного розвитку індивідуальних здібностей, нахилів в контексті „людина-середовище”, становлення і розвиток творчої, здатної до соціалізації, гуманістично спрямованої і фізично досконалої особистості;

– принципово нова парадигма виховання, що передбачає саморозвиток особистості, передачу їй творчих і культурних цінностей, що здійснюється на основі особистісної взаємодії та діалогічного спілкування педагога і вихованця. При цьому впроваджуються і принципові підходи до відновлення здоров’я, яке розглядається як основна умова виконання людиною своїх біологічних, соціальних функцій, як фундамент самореалізації особистості;

– формування культури здорових взаємостосунків між учнями, педагогами та батьками;

– збереження та зміцнення здоров’я учнів, підготовка їх до суспільно значущого самоствердження, самодостатності та самореалізації у майбутньому дорослому житті;

– філософсько-світоглядна підготовка дітей та учнівської молоді до здорового способу життя, допомога у набутті ними наукових знань про здоров’я та рівень формування культури їхнього здоров’я.

Дещо модифікована модель Школи культури здоров’я. За цією концепцією розвивається ЗОШ І–ІІІ ст. №17 м.Ніжина Чернігівської області, гімназія №1 „Надія” м.Бердянська Запорізької області, в основі якої: в 1–4 класах – школа валеологічно обґрунтованого саморозвитку та оволодіння основними навичками освітньої діяльності, формування ціннісних орієнтацій на збереження здоров’я та прищеплення наукових та гуманних поглядів на своє здоров’я та здоров’я оточуючих, навчання методом самоконтролю та самокорекції; в 5–9 класах – школа самопізнання, смислотворення, самовдосконалення, навчання методом самодіагностики, уміння захищати себе від негативних впливів навколишнього середовища, створення умов для максимального фізичного розвитку; в 10–11 класах – школа самовизначення та оволодіння освітньою системою культури здоров’я. Ряд шкіл України (це спеціалізована школа І–ІІІ ст. №1 ім.В.Стрельченка м.Суми, Стеблівська ЗОШ І–ІІІ ст. Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, ЗОШ І–ІІІ ст. №2 м.Монастирище Черкаської області, школа-ліцей №2 м.Житомира, НВО №136 „Класична гімназія ім.Кирила і Мефодія – початкова школа – дошкільний навчальний заклад – валеологічний центр” м.Дніпропетровська, навчально-реабілітаційний центр „Особлива дитина” м.Рівного, Олександрівська ЗОШ І–ІІІ ст. Мар’їнського району Донецької області, Пересічанська ЗОШ І–ІІІ ст. Дергачівського району Харківської області, НВК „Дитячий садок – початкова школа” №240 м.Кривого Рогу Дніпропетровської області, НВК з центром реабілітації слабкозорих дітей м.Кам’янець-Подільський Хмельницької області) працюють за концепцією Школи здоров’я, що діють в режимі санаторної школи, крім задач, що ставлять перед собою Школи сприяння здоров’ю, вводять: розвантажувальні дні (в які проводяться уроки тільки розвиваючого циклу), вводиться інтегрований курс „Валеологія + психологія + фізична культура”, проводиться музикотерапія, казкотерапія.

Останнім часом почали розроблятися цілеспрямовані проекти: „Школа проти СНІДу” (успішно впроваджується в Дніпропетровській області, НВК №33 „Загальноосвітній навчальний заклад І ст. – багатопрофільна гімназія” м.Дніпропетровська, Томаксівська ЗОШ №1 Дніпропетровської області, в ЗОШ І–ІІІ ст. №47 м.Макіївки Донецької області), „Школа „рівний рівному”, яка передбачає вплив учнів на своїх однокласників, що схибилися або стоять на межі до цього, щодо здорового способу життя. Цей проект втілюється в роботу ЗОШ І–ІІ ст. №15 м.Макіївки Донецької області, „Школа здоров’я через освіту” (інноваційна програма медико-психологічного захисту оздоровлення і розвитку учнів загальноосвітнього закладу І–ІІІ ст. №57 ім.В.Немировського м.Макіївки Донецької області, ЗОШ І–ІІІ ст. №4 м.Новоград-Волинський Житомирської області). Вони ставлять завдання реалізації напрямків „Твоє життя – твій вибір” (профілактика ВІЛ/СНІДу та підліткової вагітності), „Спілкуємось та діємо” (формування в учнів навичок ефективної комунікації, що має стати підґрунтям активної позиції та здорового способу життя). „Знаємо та реалізуємо свої права” (спрямований на розвиток у підлітків почуття власної гідності, на усвідомлення своїх прав, обов’язків, відповідальності за власні дії, на стимулювання у дітей бажання реалізувати свої права).

Автор багатьох книг з психології успіху Ч.Тойч на основі клінічних досліджень, спостережень висунув психологічну теорію поведінки. За цією концепцією, людина, завдяки цілеспрямованій систематичній свідомій діяльності за певною програмою, розробленою для неї на основі глибокого аналізу „спадково-генетичного фактору” та його „дитячо-сімейної історії”, може суттєво змінити себе і своє життя загалом, досягти максимальної ефективності і задоволеності в усіх сферах життя та діяльності. Метод особистісної і поведінкової корекції (IDEAL – метод Тойча) успішно застосовується в десятках тисяч випадків його консультативної практики.

Заслуговує на увагу концепція „вільного виховання” німецького теоретика В.Лая, яка надавала пріоритет організації практичної та творчої діяльності учнів та їх поведінці. За В.Лаєм, саме діяльність учня з його однолітками в рамках шкільної спільноти складає суть виховання, соціалізацію дітей. Найголовнішими були навчальне малювання та інше. Чималого впливу зазнала українська педагогіка з боку А.Фер’єра (розробив концепцію „Школи дії”), запровадивши свої концептуальні погляди на втілення ідеї трудового виховання.

На засадах становлення загального психічного розвитку школярів (волі, почуттів, емоцій, свідомого відношення до навчання) ґрунтуються концептуальні ідеї системи Л.Занкова, розвиваючі технології Д.Ельконіна, І.Давидова, вибудовані на уміннях робити різного роду узагальнення, на рефлексивному способі мислення, який особливо проявляється в умовах вільного володіння учнями розробкою зовнішнього і внутрішнього плану навчальних дій, а також самоплануванням, самоорганізацією, самооцінкою, самоконтролем, самоаналізом.

Концепція відомого психолога А.Маслоу, який склав список людських потреб від біологічних до найвищих, духовних, слугує основою для побудови навчально-виховного процесу в закладах гуманітарної спрямованості. Його експериментально-дослідна лабораторія, прагнучи розробити технології розвитку творчого потенціалу особистості, ставила за мету створити виховну систему, яка б гарантувала розвиток, духовне і моральне вдосконалення особистості. Робота над втіленням у життя цих двох цілей органічно перейшла у розробку концепції Школи розвитку і самовдосконалення. Адже оптимальна реалізація особистості можлива лише на основі творчого ставлення до життя. Школа життя – це передусім школа педагогічної підтримки й захисту дитини, яка, на думку О.Газмана, спрямована на життєздійснення дитини як індивідуальності і являє собою процес спільного визначення зі школярем його особистих інтересів, шляхів подолання проблем, які заважають йому зберегти людську гідність і самостійно досягти бажаних результатів у різних сферах. Головне правило: дати дитині можливість подолати чергову перешкоду, розвиваючи при цьому її інтелектуальний, моральний, емоційний, вольовий потенціал, дати їй відчути себе людиною, здатною на вчинок, гідний наслідування. Водночас, нова школа дбає про педагогічний захист, що забезпечує фізичну, психологічну і морально-психологічну безпеку кожного окремого вихованця, відстоювання його інтересів і прав; створення умов для вільного розвитку його духовних і фізичних сил. Бо нова школа – школа людяності. На думку великого гуманіста А.Швейцера, цінними є самі роздуми про смисл життя, оскільки така рефлексія, яка базується на зіставленні різних трактувань смислу життя, їх генезис, веде до усвідомлення глибинних пластів смислу буття, самооновлення, самоочищення. До того ж, варто згадати, що велич людини вимірюється величчю таємниць, які її хвилюють або перед якими вона опиняється.

До смислоутворюючих положень в цьому аспекті, на наш погляд, належать:

1. Стрижневе положення про те, що школа – організація не тільки навчання, а й всього життя дитини.

2. Принцип суб’єктності.

3. Принцип рефлексії як обов’язковий компонент навчально-виховного процесу.

4. Ставлення до дитини як до особистості. „Світ приходить до мене у формі особистості” (М.Бубер).

5. Принцип діалогічності, позиційності.

6. Принцип софійності.

7. Принцип духовного освоєння світу.

Життя, за образним висловленням С.Гессена, і є освіта, а теорія освіти є по суті теорія життя.

Зробимо аналіз концепції Школи громадянської освіти (авторський колектив кафедри експериментальних досліджень ДАККО під керівництвом А.Фурмана). Реалії сьогодення і мета закладу, що працює за зазначеною проблемою, збігаються: це виховання свідомого, компетентного і відповідального громадянина, який є соціально та політично активною особистістю, повноправним членом громадянського суспільства з сформованим високим рівнем громадянськості як інтерактивної якості особистості, котра усвідомлює свої права й обов’язки щодо суспільства і держави, прилучення молоді до демократичної системи цінностей, формування індивідуального досвіду активних і відповідальних дій у демократичному суспільстві, підготовка особистості, здатної самостійно діяти в різних життєвих ситуаціях з усвідомленням взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини, демократичною громадянською культурою і відповідальністю, готовність до компетентної участі у житті суспільства. Учень Школи громадянської освіти критично ставиться до негативних явищ у житті суспільства, має високий ступінь комунікативної взаємодії, сприяє визнанню й забезпеченню у реальному житті прав людини як найвищої гуманістичної цінності, прагне до зростання рівня політичної та правової культури, до здатності здійснювати самостійно життєвий вибір на основі гуманістичних цінностей.

До закладів, що мають гуманітарну спрямованість, відноситься і Школа ментальності (автор А.Фурман), що має високорозвинену систему життєдіяльності на підвалинах глибокого і всебічного вивчення української історії, традицій, національного характеру, родовідної Душі народу. Побудова всього навчально-виховного процесу закладу є оволодіння учнями соціально-культурним досвідом через зовнішньо організовані і суб’єктивні впливи соціуму на особистість та через смислове занурення індивіда у власний життєвий досвід, реально пережитий та ідеально осягнутий. Звідси витікає, що учень навчається на прикладах поведінки ідеальності інших через закладену зовні детерміновану психічну активність, яка є своєрідною реакцією на динамізм оточення і є наслідком соціально заданих меж психічного розвитку на підвалинах власного матеріального і духовного життя, де визначальною є самоактивність, зумовлена змінами в психологічній організації внутрішнього світу індивіда і впливає на її саморозвиток, який не має обмежень щодо продукування соціального таланту та розширення обріїв духовного самовдосконалення. Об’єднуючим етнонаціональним фактором, на думку автора школи А.Фурмана, є українська ментальність – основа державотворення й освітотворення. Концепція Школи ментальності покликана наскрізно поєднати методологічно вивірені попередньо існуючі наукові концепції Школи розвитку (1992), Школи мислення (1993), Школи розуміння (1994), Школи віри (1995), Школи здібностей (1996), Школи духовності (1997) таким чином, щоб змістовно заповнити максимально широкий соціально культурний простір сучасної шкільної освіти в його актуальному і потенційному вимірах через свідомість, через любов, через інтуїцію, через мудрість, розвиваючи освіченість, пристрасність, творчість, досвід учня як індивіда. Згідно з наказом Міністерства освіти України (№01-06/83 від 23.05.97р.) було надано статус експериментально-освітнього закладу з концепціями Школи віри – ліцею №157 м.Київа, Школи розуміння – СШ №10 м.Бердичева, Школи здібностей – СШ №44 м.Запоріжжя, Школи ментальності – СШ №80 м.Дніпропетровська, Школи мислення – СШ №19 м.Керчі, Школи Свідомості – СШ №164 м.Харкова, Школи творення – СШ №40 м.Херсона, Школи духовності – СШ №4 м.Южного, Школи самоствердження – СШ №43 м.Донецька, Школи самопізнання – СШ №54 м.Луганська, Школи саморозвитку – СШ №3 м.Дніпропетровська. До речі, СШ №54 м.Луганська незабаром змінила свою концепцію розвитку, розвинувшись у Школу самовдосконалення. Відбулися концептуальні зміни і в Школі українського відродження (СШ №59 м.Луганська). Вона поступово стала розвиватися як школа-родина. Близька до неї за концептуальними поглядами школа родинного виховання (СШ №27 м.Луганська). До перспективних концепцій відносяться „Школа життєтворчості особистості” (автори Л.Сохань, І.Єрмаков), створена на основі моделі Школи життя. Її взяв за основу свого розвитку Хортицький навчально-реабілітаційний багатопрофільний центр м.Запоріжжя, „Школа самореалізації особистості” – Український коледж ім.В.Сухомлинського, „Школа життя” Ш.Амонашвілі – (ряд шкіл м.Челябінська), модель адаптивної школи Є.Ямбурга (м.Москва).

Заслуговує на увагу концепція Гуманної школи розвитку (автор Т.Доманова), яка основується на особистісно-орієнтованому навчанні, педагогіці життєтворчості та програмі розвитку творчої особистості. Гуманна школа – заклад, проникнутий любов’ю до людини, повагою до людської особистості. На думку автора концепції, гуманним є створення школою таких напрямів і засобів навчальної діяльності, які б відповідали рівню розвитку школяра, його пізнавальним інтересам і здібностям. Усім відоме психологічне прагнення до культури, і чим більше особистість культурно розвинена, тим вища її потреба в освіті, тим сильніше в ній розвинена самосвідомість. Концепція Гуманної школи передбачає оптимістичну віру в дитину, її творчі сили і здібності, виявлення й стимулювання кращих рис особистості. Основна парадигма навчання і виховання полягає в тому, щоб дати кожному учню можливість реалізувати свої здібності, створити для кожного комфортні умови.

Ще у 1918 році відомий педагог П.Блонський обґрунтував ідею створення Школи життя. Саме їй відповідає Авторська школа Г.Бойка „Філолог”. Її основна мета – узагальнити досвід роботи кількох навчально-виховних закладів з проблеми підготовки обдарованих дітей до безконфліктного входження в соціум, створити банки соціальних і життєвих проектів з подальшою експертною оцінкою та реалізацією у конкретних ситуаціях, відеосюжетів (інноваційні технології, самоосвітня діяльність учнів, соціальні проекти, життєві стратегії, громадянське виховання, учнівське самоврядування), допомогти вчителям познайомитися з теорією та практикою педагогічної технології, пропагувати через засоби масової інформації передового педагогічного досвіду з формування позитивної „Я-концепції”,створити позитивний імідж навчального закладу, що виробляє особливий „товар” – високу якість освіти, підготувати конкурентноспроможного випускника, що володіє високим рівнем соціальної та мовленнєвої компетенції, організувати роботу творчих груп за певними напрямами (громадянське виховання, естетичне виховання, самоосвітня діяльність). Проблема профільного навчання тісно пов’язана з широким використанням у роботі школи найсучасніших педагогічних технологій. Одна з них – це навчання дітей в авторській школі, яка покликана готувати еліту нашого суспільства – конкурентноздатного випускника, що легко адаптується до умов соціуму. Ці ідеї актуальні, бо виховання підростаючого покоління в умовах ринкових відносин диктує більш жорсткі вимоги до системи навчання та виховання, до особистості педагога, адміністрації школи. Це перш за всемодель виховної системи (МВС), яка успішно розв’язує питанняформування позитивної „Я-концепції” через систему навчання і виховання – проектну технологію. Найважливіше завдання авторської школи – це плекання творчої особистості дитини, яка вільно володіє рідною мовою, усвідомлено обирає улюблену та престижну професію, формується як справжній патріот Вітчизни у відкритому виховному просторі. Технологічний підхід до виховання творчої особистості в авторській школі включає такі елементи: діагностика творчих здібностей дітей дошкільного віку в дитсадку, участь дітей в органах учнівськогосамоврядування (шкільна президентська служба), реалізаціясоціальних та життєвих проектів у відкритому виховному просторі, де вихователями створюється постійно ситуація успіху, „Я” виростає до „Ви” тільки через „Ми” – це шляхформування гармонійної особистості, використанняметоду проектів як системи навчання й виховання, за якої учні самостійно здобувають знання та удосконалюють уміння під керівництвом педагогів у процесі планування і виконання практичних завдань, які поступово ускладнюються, особистісно орієнтований аспектнавчання рідної мови, розвиток високого рівня мовленнєвої компетенції через систему творчих робіт учнів, проведенняуроків вільного спілкування (УВС), що покликані формувати особистість дитини на кращих зразках духовної культури нашого народу, використання активних прийомів формування в учнів розуміння тексту художнього твору, твір художньої літератури розглядається через призмуформування особистості учня, його світу думок, поглядів на життя, самостійно і спільними зусиллями під керівництвом учителів вирішуються різні навчальні завдання, діюча модель виховної системи дитсадок-школа-педагогічний коледж-університет – цепродуктивний виховний простір, де реалізується особистісно орієнтований аспект навчання рідної мови. Вихованці авторської школи навчаютьсяпізнавати, навчаються робити, навчаютьсяжити разом, і найважливіше – живуть у школі повноцінним життям, а не тільки готуються до нього. Випускники школи ідуть навчатися до педагогічного коледжу, а потім на філологічні факультети вузів.

Заслуговує на увагу концепція Школи художньо-естетичного виховання учнів (затверджена наказом №151 (11) МОН України та АПН України від 25.02.2004р.), в якій мистецька спадщина, акумулюючи емоційно-естетичний досвід поколінь, втілює і передає ціннісне ставлення до світу крізь призму емоціональної специфіки, тому вона є ефективним засобом виховання моральності, патріотичних почуттів, громадянської позиції. Цінності мистецтва важливі також з огляду на сучасне існування дітей та молоді в полікультурному просторі. Завдяки універсальності художньо-образної мови вони передають зрозумілу для різних народів смислову інформацію, дають змогу особистості вступати в невербальний діалог з різними культурами минулого і сучасності, розуміти інших і розвивати таким чином власний духовний світ, його унікальність і самобутність. Художньо-естетичне виховання – ефективний шлях гуманізації, глобалізації, надання їй „людського обличчя” в умовах економічної нестабільності та світоглядного плюралізму. Адже мистецтво має унікальні можливості впливу на людину, тому художньо-естетичне виховання потрібно розглядати не лише як процес набуття художніх знань і вмінь, а насамперед як універсальний засіб особистісного розвитку школярів на основі виявлення індивідуальних здібностей, збагачення емоційно-чуттєвої сфери, стимулювання образно-асоціативного мислення, розвиток творчого потенціалу. Як відомо, мистецтво сприяє формуванню світоглядних уявлень, естетичних оцінок, ідеалів, переконань, що регулюють духовно-творчу активність особистості, зумовлюють її ставлення до Світу: природи, суспільства, людей, самого себе. Тому актуалізується культурно-антропологічний підхід до художньо-естетичного виховання, яке охоплює всі основні компоненти художньо-естетичного досвіду особистості – свідомість і діяльність, світосприймання та світорозуміння. За цією концепцією розвивається спеціалізована школа І–ІІІ ст. №29 м.Суми, міський ліцей №4 ім.І.Котляревського м.Полтави, авторський НВК м.Ужгорода Закарпатської області, гуманітарно-естетична гімназія м.Сєверодонецька Донецької області.

Слід зупинитися на авторській школі-комплексі М.Гузика (м.Южне Одеська область) з експериментальними педагогічними майданчиками, розташованими в різних регіонах України – №№ 1, 5 м.Енергодара Запорізької області, №4 м.Іллічевська, №2 м.Ананьєва на Одещині. Авторська модель школи спирається на три системотвірні принципи:

1. принцип теоцентризму;

2. принцип природодоцільності;

3. принцип саморегуляції.

Педагогічна система, побудована на принципі теоцентризму, має міцне, живе та досконале духовне ядро, яке за відповідних умов неухильно розширюється, витісняючи з дитини все негативне, а значить недоцільне. Теоцентричний принцип є визначальним у формуванні цільових, змістовних та рефлексивно-результативних компонентів парадигми шкільної освіти, указує на єдину універсальну цінність, якою є талант дитини, поза якою справжня природоцільна педагогіка не може існувати. Принцип природодоцільності означає, що навчально-виховна діяльність, у якій бере участь дитина, має відповідати її природним особливостям (фізіологічним, психологічним, духовним). Ця діяльність має вчасно й достатньою мірою формувати необхідні риси особистості, що забезпечують ефективний розвиток та реалізацію провідної природної здібності дитини, яку зазвичай називають талантом. Принцип природодоцільності створює відповідне змістове поле, в межах якого здійснюються диференціація, індивідуалізація та персоналізація навчально-виховного процесу. Принцип саморегуляції забезпечує функцію управління навчально-виховним процесом, яка здійснює регуляцію особистого вибору дитиною індивідуального старту в шкільному навчанні, індивідуального вибору мети, змісту та кінцевих результатів освітньої діяльності, індивідуального темпу проходження шкільної програми та відповідного рівня її складності. Завдяки йому в роботі школи створюється ситуація, за якої вона налаштовується на індивідуальний освітній попит дитини та її навчальні можливості.

Даній моделі авторської школи притаманні п’ять функціональних ознак, які віддзеркалюють структуру навчально-виховного процесу, де особистість отримує невичерпні можливості для розвитку й реалізації:

1) академічних здібностей та потреб інтелектуальної діяльності;

2) художніх здібностей та культурно-мистецьких запитань;

3) фізкультурно-спортивних здібностей;

4) виробничо-трудових здібностей та професійної орієнтації;

5) суспільно-соціальних потреб та талантів у сфері людських взаємин.

Перспективною і актуальною є Концепція виховання молоді у національній системі освіти (затверджена рішенням колегії МОН України №2/4-8 від 28.02.96р.). Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати як процес державотворення, становлення народу України як політичної нації. Національне виховання має суспільний характер. До нього причетні сім’я, найближче соціальне оточення – формальні й неформальні об’єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об’єднання та ін. Роль держави полягає у координації зусиль усіх інститутів суспільства, забезпечення його єдності та пріоритету загальнодержавних національних інтересів. Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання молоді, опанування нею основ наук, багатства національної й світової культури, і є громадянськи відповідальними, з високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, з високою культурою міжнаціональних взаємин. За Концепцією громадянського виховання розвиваються такі заклади, як: Ваулявська гімназія Червоноармійського району Житомирської області, Синьківський загальноосвітній заклад І–ІІІ ст. Радехівського району Львівської області.

Нами розроблена Концепція спеціалізованого гуманітарного закладу як Школи життєвої самотворчості, яка за своєю суттю спрямована в майбутнє. Тому принципово важливим стає прогнозування її розвитку, отримання інформації, яка б попереджала можливі соціально-екологічні, організаційні та психолого-педагогічні наслідки управлінських рішень. Джерелом основних ідей розвитку школи стають перш за все законодавчі та нормативні акти. В Україні прийнято більш, ніж 80 документів про освіту, серед яких концептуального значення є Конституція України, Закон України „Про освіту”, Національна програма „Освіта. Україна XXI ст.”, Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді, затвердженої наказом МОН України від 21.07.2004р. №605, в яких міститься стратегічне завдання та пріоритетні напрямки реформування школи. У цих документах ставляться питання: загальної грамотності, однакових можливостей отримання середньої освіти, відповідності освіти ринку праці, освоєння випускниками школи національної культури і формування ціннісного ставлення до неї, виховання громадянина на засадах здорового способу життя, доброзичливого ставлення до людей як членів суспільства, бажання досягти поставленої мети, прагнення до самовдосконалення та високого професіоналізму, відповідального за свою сім'ю, своїх дітей, за свою Батьківщину. Ці зміни вимагають нових підходів у взаєминах між школою і суспільством. Одна із важливих складових Школи життєвої самотворчості – орієнтація на цінності. Побудова моделі Школи життєвої самотворчості переосмислила стрижневі принципи, які визначають змістові, технологічні й управлінські домінанти навчально-виховного процесу. Школа має своє обличчя: свою концепцію і програму розвитку, свій навчальний план, свої нормативні документи, свого учня, свої особливі підходи. Вона детально вивчає процеси, що відбуваються в місті, районі, враховує особливості соціокультурної ситуації. Принципи Школи життєвої самотворчості – це інструментальне вираження в категоріях діяльності знання про сутність, зміст, закони та закономірності нової школи, спрямованої на розвиток і саморозвиток особистості як суб’єкта життя і творчої діяльності. Необхідність розробки концепції гуманітарної школи зумовлена такими обставинами, як:

– орієнтування на життєву самотворчу освіту;

– особистісно-орієнтоване навчання та інтегровані навчальні курси;

– оптимальне поєднання гуманітарної, правової, природничо-математичної складових шкільної освіти, їх теоретичних та практичних компонентів;

– обов’язковість загальної середньої освіти і варіативність форми її одержання;

– широке впровадження нових технологій навчання;

– варіативність нових програм;

– запровадження стандартів загальноосвітньої підготовки.

Мета концепції – навчити учнів найвеличнішому мистецтву – життя.

Стратегічні задачі:

· впровадження до навчально-виховного процесу спецкурсів, що вчать мистецтву жити, педагогіки життєвої самотворчості;

· спрямування розвитку учнів на проектування, планування, програмування та творче здійснення свого індивідуального життя;

· виховання духовно і фізично здорового, освіченого, творчо розвиненого громадянина України, що прагне до самовдосконалення, до саморозвитку. Пріоритетні напрямки розвитку школи;

· впровадження  і    вдосконалення   принципу гуманізації і демократизації

навчально-виховного процесу як умови створення творчого освітньо-виховного середовища;

· педагогічна любов до дітей, зацікавленість їх долею, віра в дитину, співробітництво та майстерність спілкування, пріоритет позитивного стимулювання;

· виконання „Конвенції про права дитини”;

· використання педагогіки життєвої самотворчості – вчись жити; вчись жити пізнаючи; вчись жити разом; вчись жити творчо;

· визнання права учня на власну думку, на помилку, на хибність поглядів і терпиме їх корегування: не забороняти, а спрямовувати, не керувати, а співробітничати, не заставляти, а переконувати; основним стає підхід, який забезпечує набуття певних якостей особистості на уроці і в позаурочній роботі, що спираються на знання і вміння, багатосторонній і гармонійний розвиток розуму і почуттів учнів, виховання уяви, фантазії, творчих здібностей через співпереживання, співрозмову, співтворчість, що передбачає високий потенціальний рівень інтелекту як учителя, так і учня;

· становлення і творчий розвиток кожної особистості за індивідуальним планом;

· використання загальнолюдських цінностей у навчально-виховному процесі, опора на народні традиції, народну педагогіку;

· втілення нових педагогічно оправданих технологій, засобів і методів навчання, виховання і розвитку учнів, турбота про їх здоров’я;

· рівність учнів, учителів, створення сприятливих умов для їх діяльності;

· оптимальна організація навчально-виховного процесу, де базисом всієї педагогічної системи, що розвивається в школі, являється естетичне виховання, художня освіта, що спираються на базові дисципліни, а також на культуру, що сприймається через історію, літературу, образотворче мистецтво і музику. Навчання мисленню буде зв’язане з розвитком емоцій, бо, як наголошував В.Вернадський, „Хіба можна пізнати і зрозуміти почуття, коли не хвилюється серце, коли немає... обширних фантазій. Говорять, одним розумом можна всього

досягнути, не вірьте! Ті, які говорять так, не знають, що таке розум...” [1, С.23];

· удосконалення структури управління навчально-виховним процесом;

· повний перехід на режим розвитку через принцип єдності навчання і виховання;

· органічне поєднання засвоєння знань з духовним збагаченням особистості;

· засвоєння змісту загальної освіти відбувається шляхом розвитку в учнів творчих здібностей, спрямованих на створення нових цінностей, знань та умінь, а не шляхом передачі їм у вигляді готових висновків;

· розвиток, формування особистості і оволодіння нею національною і світовою культурою здійснюється як єдиний процес. „Основою для оздоровлення школи, – за висловом науковця Т.Орлової, – являється відбудова історичної екології, тобто утвердження у свідомості учнів історичних коренів нашої культури, спрямованої на розвиток етнічної національної самосвідомості. Освіта в школі вцілому спирається на глибинні, духовні основи ... національної самосвідомості, а саме: ідею єднання і узгодження, ідею, основану на духовних началах; ...відчуття історичного обов’язку, служіння державі, народу; ідею сім’ї як частини роду, в якій зливаються думки і почуття про народ” [2, С.59];

· формування загальнолюдської моралі, духовних начал в кожному учневі.

Основними принципами Школи життєвої самотворчості є:

– співробітництво;

– єдність сім’ї, школи і громадськості;

– гармонія сімейного і громадського виховання;

– об’єднання і координація виховних зусиль всіх соціальних інститутів;

– безперервне навчання і виховання;

– взаємозв’язок навчально-виховного процесу від сімейного, дошкільного, довузівського, професійного;

– тісний контакт з дошкільними закладами і ПТУ, технікумами, вузами;

– створення банку даних учнів протягом їх навчання в школі і подальшого життя з метою зворотнього зв’язку за якістю навчально-виховного процесу школи.

Напрямки забезпечення виконання концепції:

– Впровадження валеології як науки про здоровий спосіб життя.

– Розробка і впровадження програми сімейноведення як основи поведінки в сім’ї з своїми батьками, рідними, знання своїх коренів, свого родовідного древа, закладання основ, принципів, якими б керувалися випускники у своїй майбутній сім’ї, застосування нових технологій з розвитку творчих здібностей учнів, задатків до самовдосконалення, до виховання нахилу бути професіоналом в обраній справі.

– Викладання основ народознавства.

– Впровадження в навчальний процес українознавства як інтегративного курсу.

– Екологічне виховання.

– Право як основа позитивної поведінки учня у навколишньому творчому освітньо-виховному середовищі.

– Краєзнавство в навчальному процесі.

– Професіоналізм. Розвиток і впровадження програми життєвої самотворчості учителів, учнів та їх батьків як складових творчого освітньо-виховного середовища.

Головні завдання школи

1. Повне виконання освітніх завдань.

2. Забезпечити обов’язкове здобуття повної загальної середньої освіти учнями, які навчаються в школі: всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, обдарувань і талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення та нахил до самовдосконалення, формування загальнолюдських цінностей, виховання навичок поведінки в сім’ї, взаємодія з навколишнім творчим освітньо-виховним середовищем, знання історії свого народу, своїх коренів, екологічне і фізичне виховання, виховання громадянина України.

3. Поєднання умов для реалізації творчих здібностей педагогічного та учнівського колективів, гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу.

4. Адаптація дітей, батьків, учителів до нових соціальних умов, які створюються у процесі розвитку школи.

5. Розвиток професійної майстерності і культури педагогів.

6. Оволодіння діагностичними методиками пізнавальної активності учнів.

7. Оволодіння новими технологіями навчання, такими, як:

– диференційоване навчання за інтересами дітей;

– індивідуальне навчання;

– самостійне добування знань учнями.

8. Модернізація змісту освіти.

9. Створення експериментальних навчальних майданчиків і базових виховних ліній.

Динаміка розвитку сучасного суспільства, зростання соціальної ролі особистості та інтелектуалізація їх праці, збільшення наукової інформації, швидка зміна техніки та технології потребують забезпечення якісно нового рівня навчально-виховного процесу, який у школі здійснюється на основі державного і шкільного компонентів навчального плану:

1. Групування учнів у паралелях (диференціація):

– за рівнем розвитку (з переходом із потоку в потік) (6–9 кл.);

– за професійними інтересами і бажанням (нахилом) (10–11 кл.);

– за принципом „сильні + сильні, сильні + слабкі” (1–11 кл.).

2. Організація курсу навчання будується на основі:

– використання принципів опори і структурування навчального матеріалу;

– упровадження лекційно-семінарської і адаптивної систем навчання;

– активне використання групової і парної форм роботи;

– викладання предметів здійснюється за предметно-класним принципом (1–11 кл.);

– предметно-рівневим (5–7 кл.);

– предметно-груповим (8–11 кл.).

3. При перевірці знань використовуються такі форми роботи, як:

– прогностичні;

– орієнтовані на обернений зв’язок.

4. Визначені суб’єкт і функції оцінки, які націлені на:

– поліпшення відбору змісту навчального матеріалу;

– оптимальне пристосування навчального курсу до потреб учнів.

Суб’єктами оцінки є: вчитель, учень, батьки.

Предметами оцінки виступають:

– знання, уміння, навички (з предметів);

– рівень творчого мислення;

– пізнавальна активність;

– стан здоров’я;

– втомленість;

– рівень розвитку мовлення.

Напрямки оцінювання навчальної діяльності: традиційна 12-ти бальна система (2–12 кл.).

Виведення загальної оцінки: атестаційні листки в профільних класах і в класах, де відмічаються особливості інтелектуального, емоційного і соціального розвитку дитини.

Критерії порівняння: успіхи і досягнення самої дитини; порівняння з контрольними групами (методика відслідковування).

5. Основні функції управління учнями:

– соціалізація (засвоєння норм поведінки, формування навичок спілкування);

– цілеспрямованість (формування навичок ставити цілі, підбирати соціально допустимі засоби для їх реалізації);

– життєва самореалізація, самовдосконалення, самотворчість і самокорекція;

– допомога дитині в розв’язанні її особистих проблем;

– корекція знань (школа І ступеня);

– підвищення результатів навчання як наслідок індивідуалізації і диференціації навчання учнів (школа II ступеня);

– підвищення ефективності рейтингової системи оцінювання;

– педагогічний і батьківський супровід у вирішенні труднощів під час самовизначення та розвитку старшокласників;

– профорієнтація (школа III ступеня).

У  виховній  роботі:  підвищення  моральних  цінностей,  зростання  рівня

культури спілкування.

Реалізація концепції здійснюється на основі програмно-цільового підходу в управлінні.

Комплексна цільова програма орієнтується на:

1) втілення досягнень педагогічної науки і інноваційної практики;

2) пошук і цілеспрямований відбір обдарованих учнів;

3) перехід від методичної діяльності до дослідницько-методичної;

4) перехід школи до нової концепції передбачає розробку і втілення інноваційних проектів.

Новий зміст НВП і керівництво школою стали тією силою, котра дозволила їй перейти від режиму функціонального виживання до режиму розвитку.

6. Впровадження проектів:

Проект 1. „Напрямок, методична педагогіка і психологія. Забезпечення і орієнтація впровадження курсу за вибором валеології в 10–11 класах та факультативу „Здоровий спосіб життя” в 5–9 класах, „Уроків здоров’я” в 1–4 класах”.

Проект 2. „Напрямок, методико-педагогічне і психологічне забезпечення і організація впровадження програми „Сімейноведення”.

Проект 3. „Розвиток творчих здібностей учнів за допомогою втілення інноваційних програм, нових методик і технологій”.

Проект 4. „Впровадження в учбово-педагогічний процес народознавства”.

Проект 5. „Українознавство як інтегративний курс”.

Проект 6. „Екологічне виховання”.

Проект 7. „Правове виховання”.

Проект 8. „Краєзнавство в навчальному процесі”.

Проект 9. „Професіоналізм. Розробка, розвиток і впровадження програми життєвої самотворчості учителів, учнів та їх батьків”.

Проект 10. „Виховання красою” (робота предметно-циклових комісій, які об’єднують учителів різних дисциплін в режимі інтеграції з метою розширення впливу естетичного поля на учнівську особистість).

Проект 11. Іноземна мова з 1-го, дві – з 5-го, три (за вибором) – з 8-го класу.

Для досягнення поставлених цілей розроблена організаційно-функціональна структура виховної роботи, важливим аспектом якої являється максимальне зниження негативного впливу соціуму на особистість учня та використання всіх позитивних можливостей для всебічного розвитку особистості.

З цією метою здійснюється діяльність за базовими виховними напрямками:

– вивчення психологічного впливу соціуму на розвиток особистості;

– вивчення конвенції про права дитини;

– формування нормативної поведінки;

– розвиток елементів управлінської діяльності в процесі шкільного самоуправління.

Задача Школи життєвої самотворчості – привчати дітей безконфліктно взаємодіяти в будь-якому колективі, а для цього – вчити створювати атмосферу доброзичливості, творчості, довіри, взаєморозуміння. Система виховної роботи спрямована на реалізацію основної концептуальної ідеї розвитку школи. Найважливішою частиною системи виховної роботи є формування і укріплення народних традицій, чому сприяють шкільні заходи, свята. Системний та діяльнісний підходи до виховання диктують необхідність вийти за рамки школи, активно брати участь в районних та міських заходах. Однією з найважливіших умов оновлення школи є створення ефективної системи управління. Ефективність управління припускає: реалізацію людиноцентристського принципу (над усе людина, а потім справа) і створення умов, що забезпечують розвиток і саморозвиток особистості кожного вчителя та учня у відповідності з їх класними потребами, а також з потребами розвиваючого суспільства і спеціалізованої гуманітарної школи.

Управління Школою життєвої самотворчості будується за принципами, які поділяються за двома підставами:

§ за організацією дій: науковість, цілеспрямованість, плановість, систематичність, безперервність, перспективність, вичленення головної ланки, стимулювання;

§ за  організацією  оцінювання: компетентність, нормативність, єдність потреб,

об’єктивність, оптимальність.

Розкриття структури і змісту організаційно-педагогічної управлінської діяльності показує, що це:

– постійна циклічна діяльність, що забезпечує досягнення мети та виконання запланованого в певній ситуації;

– безперервний процес, який представляє собою цілісну сукупність певних дій;

– перетворювальна (реформаторська) діяльність, яка об’єднує індивідуальні дії окремих членів шкільного колективу в його спільну (сумісну) діяльність з досягнення навчально-виховних цілей:

– розвиток колегіальних форм управління;

– більш широке включення в процес управління вчителів, учнів, батьків;

– раціональний розподіл функціональних обов’язків між членами колективу.

Організація в системі внутрішкільного управління спрямована на формування не лише керованої, але й управлінської підсистеми, розподіл і кооперація праці, в якій управлінські дії здійснюються на ще більш високому рівні. Чіткий, продуманий розподіл і кооперація праці адміністрації школи попереджають дублювання, дають можливість охопити всі ланки організації.

Методичне та інформаційне забезпечення роботи школи та експерименту – це завдання методичної ради, яка озброює учасників експерименту методичними технологіями його здійснення, вивчає шкільну практику експериментальної роботи та координує її з урахуванням індивідуальності учня.

Робота методичної ради спрямовується на:

§ формування актуального фонду знань, умінь, навичок;

§ розвиток конструктивно-створюючого мислення;

§ формування базових компонентів професійної культури особистості;

§ формування цивілізаційних основ загальної культури національних цінностей;

§ формування системи загальнолюдських цінностей;

§ збереження фізичного здоров’я та розвиток фізичних якостей учнів.

Методологія освіти підпорядкована предметно-змістовому принципу, підсилюючи диференціацію навчальних предметів, їх інтеграцію в історико-культурний, соціокультурний аспекти навчання, а також загальнолюдський зміст навчальних предметів, які допоможуть забезпечити розвиток в учнів цілісної картини світу як основи життєвої самотворчості і буде здійснюватися в таких напрямках:

1) еволюційна картина світу в учнів створюється через призму розкриття взаємозв’язку „людина-суспільство-природа”;

2) інтеграція іде за гуманітарною складовою (література, історія, суспільствознавство, мова, образотворча діяльність, музика, народознавство, краєзнавство тощо) і вирішує ряд завдань з формування ціннісних орієнтацій особистості учня:

– підвищення пізнавальної активності школярів шляхом постановки проблем, що вирішуються через впровадження в навчальний процес дослідницьких умінь;

– удосконалення культури мислення учнів засобами застосування дослідницьких методів навчання;

– розвиток умінь системного мислення;

– залучення школярів до загальнонаукових методів пізнання, що дозволяють їм на стикові різних предметів побачити нове.

Реформування системи управління є однією із головних соціально-педагогічних умов реалізації концепції школи.

Для успішного впровадження і творчої розробки складових концепції, аналізу ситуації створюється контрольна експертно-аналітична група, до складу якої входять: вчителі, психолог, учні, вихователі, батьки, економісти, аналітики, соціологи, фахівці з валеології, екології, права, суспільствознавства, видатні вчені. Оновленій педагогічній системі властиві висока відповідальність учасників НВП за якість і результати своєї роботи, чітка організація і керівництво НВП, забезпечення всіма засобами, необхідними для виконання концепції, запровадження ідей інноваційного педагогічного досвіду (світового, національного, регіонального, внутрішкільного), створення оптимальних умов для науково-експериментальної роботи (матеріальна база, педагогічні кадри, наукове керівництво); здійснення системного підходу до керівництва загальноосвітнім закладом гуманітарного профілю.

У навчальному процесі Школи життєвої самотворчості на перше місце виходять виховні задачі. Крок за кроком, оволодіваючи дослідницькими уміннями, все більше значення набуває розвиток творчих здібностей учнів, а також комунікативність, здатність брати на себе відповідальність за свої дії і вчинки. Враховуючи, що на стикові науки і мистецтва виникають творчі імпульси, що відкривають нові удосконалення особистості, в усі навчальні предмети інтегрується художньо-естетичний компонент: мистецтво живопису, основи розвитку театру, кіно, література, народознавство, музика тощо. Застосування ефекту естетизації, гуманітаризації в усіх навчальних предметах сприятиме в кінцевому результаті самоосмисленню, самореалізації особистості, її життєвій самотворчості, є морально оправданою, етично-психологічною самостверджуючою поведінкою, яка становить основу розвитку досвіду всіх учасників навчально-виховного процесу та слугує створенню творчого освітньо-виховного середовища спеціалізованої гуманітарної школи.

 

Література:

1. Вернадский В.И. Пространство и время в неживой и живой природе // Размышления натуралиста: в 2-х кН. – М.: Наука, 1975. – Кн.1. – 174с.

2. Орлова Т.В. Концепция развития образовательного учреждения инновационного типа: Теория и практика образовательного процесса. – М., 2000. – 157с.

3. Приходченко К.І. Історичний аспект створення творчого освітньо-виховного простору // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки. – Київ–Запоріжжя, 2005. – Вип.35. – С.304–310.

4. Оліфіренко В.В. З історії українських підручників // Укр. мова і література в школі. – 2004. – №6. – С.3–7.

5. Ліхарчук І. Щоб профілізація не стала профанацією // Рідна школа. – 2003. – №6. – С.3–5.

6. Завалевський Ю. Громадянське становлення учнів у процесі виховної діяльності // Рідна школа. – 2003. – №6. – С.17–19.

7. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5-ти т. – К.: Рад. школа, 1976. – Т.1. – 655с.

8. Нариси з історії українського шкільництва / За ред. О.В.Сухомлинської. – К., 1996. – 243с.

9. Москвіна В.В. Ціннісно-смислові установки як фактор регуляції індивідуального інтелекту: автореф. дис. канд. психол. наук. – К., 1994. – 20с.

10. Камаралі С.Е. окремі аспекти ліцейської історичної освіти в системі особистісно орієнтованого навчання // Педагогіка і психологія формування особистості: проблеми і пошуки. – Київ–Запоріжжя, 2002. – Вип.25. – С.21–26.

11. Виховання в сучасному освітньому просторі: матеріали наук.-практ. семінару (14–15 травня 1997р.). – Київ–Умань, 1997. – 156с.

 

 

4.3. Діяльність педагогічного колективу у творчому освітньо-виховному середовищі закладу освіти

 

Державною програмою «Вчитель» від 28.03.2002р. №379 визначено, що саме учителю належить ключова роль в освіті, адже через його діяльність відбувається становлення громадянинаяк особистості і фахівця, змінюється інтелектуальний та духовний потенціал нації [1]. У Законі України „Про освіту” відзначено, що „метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових здібностей, збагачення інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу” [2].

Створення колективу, на думку В.Сухомлинського, починається з відкриття і шліфування яскраво виявлених особистостей.

Формування й розвиток системи підвищення кваліфікації педагогів тривали століттями. Проблемою педагогічного спілкування з учнями займалися педагоги В.О.Сухомлинський, дослідники Кан-Калик і В.М.Коротков та інші. Л.А.Вагнера цікавила педагогіка здібностей в цілому [3], а Г.Н.Кудіну та З.П.Новолянську літературних здібностей педагога зокрема. Певний вклад у розробку концепції підвищення кваліфікації педагогічних кадрів внесений Ю.К.Бабанським, В.І.Бондарем, Т.С.Борисовою, М.М.Ващенком, С.Г.Вершловським, О.В.Даринським, П.І.Дроб'язко, В.І.Загвязинським, І.А.Зязюном, Г.Л.Зевіною, П.І.Карташовою, Ю.А.Конаржевським, В.В.Краєвським, В.Ю.Кричевським,Н.В.Кузьміною, Ю.М.Кумоткіним, К.А.Нефедовою, М.Нишановим, М.М.Поташником, І.П.Раченком, М.М.Скаткіним, Р.П.Скульським, Е.М.Соф’янцем, К.І.Тереховою, Т.І.Шамовою, Г.О.Штампелем, А.В.Елізбарашвілі.

Щоб розвивати творчість в учня, вчителю необхідно бути самому творчою людиною. Творчу особистість може навчати і виховувати тільки творча особистість. До творчості учителя закликає сьогоднішній учень. Усе це пов’язано з рівнем освіти, увагою до розвитку творчого потенціалу особистості. Творчий характер закладений в самій суті учительської праці. Творчість учителя визначається в прагненні та вмінні постійно вдосконалювати свою майстерність, відкидати старі та знаходити нові методи. „Педагог-новатор В.М.Кожевников узагалі дотримується думки про необхідність розробки педагогіки творчості як самостійної області наукових знань” [2, С.164]. Педагогічна творчість – об'єкт багатьох спеціальних досліджень, зокрема дослідниця Данилова вивчала її багатоаспектно. Її цікавила і роль творчих груп у підвищенні педагогічної майстерності учителів [4], і колективні форми підвищення кваліфікації вчителів [4], і методичне забезпечення безперервного підвищення кваліфікації учителів в умовах використання удосконалених програм [5], і вивчення передового досвіду як джерела творчості учителя [6]. Вивченням цієї проблеми займалися вчені В.А.Сластенін, Н.Д.Нікандров, В.А.Кан-Калик, В.І.Загвязинський, М.М.Поташник, Р.П.Скульський та інші.

В.О.Сухомлинський наголошував, що вільний час учителя – корінь, який відроджує джерела педагогічної творчості, сприяє підвищенню фахового рівня педагога. Учений розглядав педагогіку не тільки як науку, а і як мистецтво, тобто високу майстерність, яка, спираючись на теоретичні знання, є джерелом її натхнення, ініціативи, енергійності. К.Д.Ушинський теж вважав педагогіку не тільки наукою, а й мистецтвом, – найбільшим, найяскравішим, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв. Адже педагогіка, подібно мистецтву, мистецтву слова зокрема, служить дійсно формуванню самої тонкої та самої складної сфери життя – внутрішнього світу людини, її душі. Тому можна з повним правом сказати, наголошував А.Дзеверін, що В.Сухомлинський був не тільки педагогом, але й мистецтвознавцем у педагогіці. Сам Сухомлинський підкреслював, що думка живе в творчій праці, це найважливіше вираження педагогічної майстерності, завдяки якій освіта робить людину розумною. До речі, педагогіка як наука, яка вивчає технології впливу на розвиток особистості, відокремилася від філософії в середині XVII століття. Чеський учений Ян Амос Коменський в 1632 році написав книгу “Велика дидактика”, яка заклала фундамент педагогічної науки. «Дидактика» – означає “навчання”. У названій книзі вперше були обґрунтовані форми навчання – урок, чверть, осінні, зимові, весняні та літні канікули.

За С.М.Лисенковою, творчість учителя породжує творчість учня. В.Кожевников навіть пропонує виділяти термін “творче самопочуття учителя”. Здатність до творчості, можливість генерувати незвичайні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв’язувати проблемні ситуації – називають креативністю, однією з головних здібностей, які характеризують схильність до педагогічної професії.

Формування смислоутворюючих мотивів професіональної діяльності педагога є рефлексивним процесом наповнення смислами значимих цінностей праці, в результаті чого виникає структура у вигляді ієрархії смислоутворюючих мотивів – цінностей, здатних здійснювати зворотній вплив на особистість учителя – викликати постійне бажання удосконалювати свою професійну майстерність. Педагогічна діяльність за своєю суттю вже має полісемантичну природу, тобто всі основні види смислоутворюючих цінностей і мотивів присутні в ній з самого початку в тому чи іншому ступені, вдало обрані технологічні прийоми і засоби тільки активізують рефлексивні механізми становлення суб’єктної позиції учителя в професійній діяльності зокрема і в життєдіяльності вцілому: розвиток навичок самопізнання, самооцінки, самовідношення, ауторефлексії, формування прийомів рефлексивної саморегуляції, засвоєння навичок рефлексивного аутотренінгу; розвиток рефлексивних здібностей – навчання навичкам прогнозування, децентрації, дивергентного мислення, розвиток здібностей до професійної рефлексії життєвих обставин і педагогічного спостереження за життєвою самотворчістю учнів; розвиток навичок рефлексії міжособистісних стосунків, суб’єктної взаємодії у творчому освітньо-виховному середовищі. Стаття 55 Закону України „Про освіту” наголошує,що учителю делеговано право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи. “Поганий той учитель, який не вчиться в учня”, – каже народна мудрість. “Щоб дати учню промінь світла – вчителю треба виховати в собі сонце”. У XXI столітті освіта докорінно змінюється, стає головним чинником впливу на розвиток системи формування професійних якостей вчителя – іде процес інформаційної освіти.

Стратегія й тактика радикальних змін в освіті чітко визначені у Державній національній програмі „Освіта” (Україна XXI століття), Законі України „Про освіту”. У них акцентується увага на необхідності розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій і запровадження сучасних технологій та науково-методичних досягнень у навчальний процес; підготовки нової генерації педагогічних кадрів. XXI століття – „це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, в якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набуває вирішального значення для економічного і соціального поступу країни” [5, С.44].

Складність учительської праці в тому, щоб знайти шлях до кожного учня, створити умови для розвитку здібностей, закладених в кожному, тобто оволодіти новітніми технологіями педагогічної професії. «Технологія – слово грецького походження, яке в оригіналі означає знання про майстерність». Школа як цілісна система повинна, не гублячи з поля зору «цілі-маяки», постійно коректувати свою діяльність в умовах соціуму, що постійно міняється, рухатися в напрямку основних тенденцій соціокультурного розвитку того суспільства, в якому існує. Справжній педагог не вважає,що в спілкуванні з учнем знання, моральний досвід передаються лише учню. Це процес двобічний, що ґрунтується на співтворчості вчителя і учня. Треба вчити дітей говорити, спілкуватися, дати поштовх фантазії, розвивати асоціативне мислення, переносити знання та вміння в нові ситуації, критично мислити. „Практика підказала, що треба навчати так, щоб учні поступово вчилися конструювати запитання, чітко формувати і ставити їх на такій інтелектуальній висоті, коли вони самі і вчитель перебувають в однаковому становищі: чогось не знають. Звідси – неминучість спільного пошуку” [2, С.164]. Це поштовх до пошуків інших творів-опор учнями, на зразокучительських знахідок. Вони „вчаться висувати гіпотезу і знаходити аргументи для її доказу, дедалі більше захоплюючись напруженою розумовою працею, яка якраз і є одним із шляхів виховання творчої працьовитості як якості особистості” [2, С.164]. Отже, в такий спосібі буде здійснюватися виконання основної педагогічної ідеї „Від творчості учителя – до творчості учня”. „Основні умови розвитку і засвоєння моральних цінностей дитиною, це з одного боку, результат її розумової діяльності, а з іншого – процес засвоєння і використання моральних знань у практичній діяльності, у взаєминах з оточенням. Перетинцих двох умов спрямовує розвиток морального світогляду” [6, С.26]. Докорінні зміни в суспільстві створили реальні передумови для перетворення системи освіти з унітарної і жорстоко регламентованої в демократичну та багатоваріативну. Учитель як суб’єкт педагогічного процесу є головною діючою особою будь-яких перетворень у системі освіти. Практика стверджує, що джерела саморозвитку школи й освіти в цілому знаходяться в інтелектуально-творчому потенціалі, професіоналізмі вчителя, його педагогічній культурі. Взаєморозуміння й спілкування, нарешті, готовність до педагогічної творчості – саме такий зміст вкладали в поняття „емоційна культура вчителя” представники гуманістичної педагогіки Я.А.Коменський, Г.Г.Песталоцці, А.Дистервег, К.Д.Ушинський, Я.Корчак, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський та інші. Отже, виникає потреба в учителеві, який володіє сучасними педагогічними технологіями, здатний до різних нововведень, які можуть стати інтелектуальною основою для нової школи. Такою основою є гуманістична педагогіка особистісно орієнтованого навчання, що розглядає освіту як процес, у центрі якого знаходиться особистість дитини.

Для того, щоб учитель відігравав високопозитивну роль у житті вихованців, йому, на переконання К.Роджерса, необхідно виробити такі особистісні якості, як: істинність (автентичність), щире ставлення до людей, емпатію, доброту, захоплення, співпереживання тощо. Тоді навчання стає життям, а учень – істотою, яка навчається змінюватися [7]. За твердженням науковця В.Безрукової, кожен педагог – творець технологій, навіть якщо має справу із запозиченнями. Створення, використання, зміна технологій без урахування суб'єктивного фактора у творчості просто неможливі.

Праці М.Н.Морозова, В.І.Мартинюк, В.Ф.Овчинникова, А.Т.Шуміліна присвячені теорії творчості. Праці В.С.Біблера, І.П.Волкова, А.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, О.Н.Лук, В.О.Моляко, Я.А.Пономарьова, В.Є.Чудновського, В.С.Юркевича дають можливість зрозуміти шляхи та умови розвитку творчих здібностей. Аналізувати педагогічні аспекти формування пізнавальної активності учнів у процесі творчої діяльності допомагають роботи В.І.Андреєва, Ю.Ю.Бабанського, М.О.Данилова, В.В.Давидова, О.Я.Савченко. Ідея комунікативного забезпечення уроку вперше висунута А.В.Кан-Каликом, Л.В.Виготським обґрунтована думка про дві взаємозв’язані зони розвитку – актуального та найближчого. Ним же разом з Д.М.Узнадзе розроблена концепція про співвідношення навчання та розвитку в дитячому віці. Педагог Узнадзе особливо акцентував на значенні особистості учителя в навчанні, в усьому педагогічному процесі. Поняття “педагогічний процес”, впроваджене П.Ф.Коптеревим, включає в себе суть процесів навчання, розвитку, формування, настанови дітей, створення умов для їх самоосвітньої діяльності. „Сьогодні, коли процес гуманізації і гуманітаризації навчального процесу набуває розвою, настала нагальна потреба у розширенні меж гуманітарної освіти, в інтенсивному розвитку широкого інтелектуального потенціалу кожної учнівської особистості, активізації і інтенсифікації мисленнєвої діяльності на всіх етапах навчання” [2, С.163]. Учений, даючи загальну характеристику педагогічному процесу, наголошував, що він включає в себе дві основні характерні риси: систематичну допомогу саморозвитку організму та всебічне удосконалення особистості. Досвідчений педагог завжди пам’ятає, що дитина – це цілий світ, був би лише основний потяг у неї благородним. Важливим засобом вивчення індивідуальних особливостей дитини в особистісноорієнтованому навчанні є педагогічне спостереження. Учитель зобов'язаний бути співтворцем, доброзичливо настроєним, бути розкутим, відкритим, подавати зразок творчого підходу до вирішення певної проблеми. Практичне вирішення всіх поставлених завдань має можливість зрештою йти шляхом від освіченості розуму до освіченості душі, що буде мати наслідок – неповторну творчу особистість. А творчість – природна потреба людини, зокрема дитини. „Іти невторованими шляхами – нелегка, але щаслива доля” [2, С.164]. Чим більший лексикон людини, тим ширші його мовленнєві можливості, пам'ять, яскравіше проявляються креативні здібності. Розвиток творчих здібностей складається з цілої низки взаємозв’язаних компонентів, що тільки в єдності, нерозривному зв'язку досягається плідний результат. Усе вищерозглянуте передбачає розвиток і того, кого навчаємо, і тих, і хто навчає, виходячи з потреб, інтересів, зацікавлень (рис.4.6).

 

 

Рис.4.6. Алгоритм розвитку творчих здібностей

 

„У період становлення нової світоглядної парадигми, коли значення інтелектуального та духовного відродження стає дедалі актуальним, висуваються нові вимоги до особистості вчителя, бо він є важливою ланкою у процесі передачі знань, філософських ідей та культурних здібностей” [9, С.40].

Пошук нових розвиваючих форм роботи обумовлює створення модульно-рейтингової системи оцінювання знань учнів. Основна думка цієї технології навчання може бути сформульована так: диференціація основних етапів навчання, побудована на продуктивно-творчому методі, де здійснюється етапно-діагностична діяльність. У розвивальному навчанні надається перевага самоосвіті як викладача, так і того, кого вони навчають. Викладач повинен пильно стежити за читацькими інтересами навчаючих і сам багато працювати над собою. Ще Й.Песталоцці говорив, що розвиток і освіта жодній людині не можуть бути дані або повідомлені в готовому вигляді. Кожен повинен досягнути цього власною діяльністю. Згідно з Гегелем, процес художньої творчості – це складний діалектичний процес ідейно-емоційного оволодіння митцем змістом мистецтва і його втіленням у формі конкретно-чуттєвих образів реальної дійсності. Адже мистецтво є суттєвим фактором, що впливає на формування емоційної культури людини в цілому, педагога зокрема Навколо вказаної проблеми гуртувалися, внутрішньо інструментувалися, доповнювали її інші важливі цінності: мета та сенс життя, пізнання, праця, спілкування, творчість, мистецтво, виховання дитини. Тому суб'єкт навчання виступає спочатку як об'єкт об’єкт-суб’єктної стадії засвоєння певної інформації, згодом як суб’єкт засвоєння основ рефлексивної життєвої самотворчості в її суб’єкт-об’єктній стадії, а пізніше –як творець, який це повідомлення трансформує через своє «Я» у вигляді творчої діяльності, наприклад, творчої роботи – листа, твору-есе, новели, образка тощо у власне суб’єктній стадії формування рефлексивної культури. Адже головним джерелом її розвитку в цей період починає виступати саме саморозвиток суб’єкта, формується здатність до самопородження особистісних смислів життєдіяльності. Такі особистості частіше оцінюють свої вчинки, думають про те, як вони сприймаються з боку, прогнозують розвиток подій, аналізують життєві проблеми, своє місце в здійснюваній діяльності, відношення з оточуючими тощо. Уміння взаємодіяти у процесі ділової бесіди, переговорів, спільної діяльності як органічних соціально-психологічних взаємозалежностей за допомогою методики діалогу становлять основу гуманістичного напряму концепції людського виміру у творчому освітньо-виховному середовищі. Адже життя людини - це спілкування. За висловом Станіслава Єжі Леу, людина з людиною споконвіку ведуть монолог. Ральф Емерсон, американський філософ, продовжує цю думку, стверджуючи, що кожна людина, яку зустрічаєш, чомусь вас перевершує, і в цьому смислі ви можете у нього повчитися. Леся Українка висувала погляди на ідеал учителя, який має любити дітей, поважати їх особистість, мати глибокі знання, уміти належним чином спрямувати інтелектуальні запити й моральні прагнення учнів. Між учителем і учнями, на думку Лесі Українки, мають панувати взаєморозуміння, добро, дружні стосунки.

Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності [10, С.31]. Основними педагогічними принципами або заповідями вчителя є такі:

1. „Люби дітей, захисти їх любов’ю і правдою.

2. Не нашкодь.

3. Шукай у дітей хороше.

4. Навчи дітей думати і любити.

5. Виховуй без примусу.

6. Жодного дня без новизни.

7. Вчитель – друг і помічник учня у його розвитку і самовдосконаленні.

8. Виховуй, спираючись на природу учня.

9. Вчитель – автор власної програми, системи, методів роботи.

10.  Вчитель вчить інших до того часу, поки сам вчиться” [11, С.600].

Нами буде розглядатися педагогічна майстерність „як вияв педагогом свого „Я” у професії, як самореалізації особистості вчителя у педагогічній діяльності, що забезпечує саморозвиток особистості учня” [10, С.31]. На думку Софії Русової, „учитель, який передає дитині лише знання, - це ремісник; той, хто виховує характер, – справжній митець у своїй справі” [11, С.60]. За влучним висловом Ш.О.Амонашвілі, справді гуманістична педагогіка – це така педагогіка, яка дозволяє залучити дітей до процесу творення самих себе, а учитель володіє високим ступенем педагогічної компетентності. У зв’язку з цим можна сказати, що „об’єктом педагогічної діяльності є процес керівництва діяльністю учня, який виступає в позиції активного суб’єкта цієї діяльності” [10, С.31]. А.П.Акімовим професійна компетентність учителя розглядається як:

1) сума знань, умінь, навичок, засвоєних суб'єктом у процесі навчання;

2) рівень успішності взаємодії з навколишнім середовищем.

На наш погляд, до цих двох характеристик педагогічної компетентності треба додати ще і третю – це:

3) система внутрішніх професійних норм і орієнтирів рефлексивної культури педагога, індивідуальні способи рефлексії творчого самовираження в освітньому процесі, рефлексивний пошук індивідуального стилю життя і професійної діяльності, вироблення елементів авторства, інноваційної діяльності, а також якості праці як соціально-педагогічного феномену.

П.А.Разіна наголошує на професійній компетентності учителя, на його здатності перетворювати спеціальність у найкращий засіб вирішення процесу формування особистості учня через освіченість як якість, що є однією з найважливіших характеристик освіти.

Педагогічна компетентність учителя як вияв його професійної майстерності цікавила багатьох дослідників, зокрема: Н.В.Кузьміну (процесуальний підхід), Б.К.Ананьєва, Е.І.Рогова, В.С.Шувалову (досліджували особистісний фактор), А.К.Маркову (звертала увагу на процесуально-особистісний бік проблеми), результативність педагогічної компетентності була предметом уваги В.В.Краєвського, І.Я.Лернера, М.Н.Скаткіна. Вона містить:

а) самоосвітню діяльність і учителя, і учня: „У широкому соціальному контексті під освітою розуміють цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах особистості та суспільства. В такому плані держава найбільш зацікавлена у формуванні творчої особистості, котра має свободу вибору професії, цілеспрямовано поглиблює свої уявлення про матеріальний і духовний

світ, що її оточує” [12, С.3];

б) прагнення до саморозвитку всіх учасників навчального процесу через його системність і конструювання, які гарантують досягнення поставлених цілей через чітке планування і побудову навчально-виховного процесу. "Під розвитком творчих сил і здібностей як результат впливу вихователя на дитину і дитини на себе треба розуміти інтегративну здібність виховання до самостійної організації процесу створення в різних видах діяльності (ігровій, пізнавальній, трудовій) і творчості" [13, С.49];

в) духовні потреби саморозвиваючої особистості: „забезпечення варіативності здобуття базової або повної загальної середньої освіти відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей: створення ринку освітніх послуг” [14, С.4–5]. У самостійну наукову проблему потреби відокремилися лише в перші десятиліттяXX ст., передусім у зв'язку з необхідністю підкреслити активність емоційних переживань, виділивши в них різноманітні імпульсивні рухові тенденції, що зумовлюють вчинки і поведінку людини. Л.Брентано у праці "Досвід теорії потреб", по суті, першій з такої проблематики, наголосив: "Будь-яке негативне почуття, поєднане з прагненням його позбутися для усунення незадоволеності, називається потребою" [10, С.31];

г) самодіагностику і педагогічну діагностику у правильному виборі трудового процесу, спрямованого на життєву самотворчість, з можливим їх коригуванням: „Стратегічна лінія діяльності вчителя - формування особистості учня” [10, С.18]. „Смислом життя у стратегії успіху є сходження людини до вершини життя, що являє собою суспільну значущість” [11, С.600]. Загальна стратегія вчителя – його надзавдання, полягає в тому, щоб залучити учня до активної і самостійної діяльності сформувати його як суб'єкта навчальної діяльності. Ш.О.Амонашвілі наголошував на тому, що „духовний світ дитини збагачуватиметься лише тоді, коли вона це багатство вбиратиме через дверцята своїх емоцій, через почуття співпереживання, спільні радості, гордості, через пізнавальний інтерес, силоміць збагачувати цей світ все одно, що зловмисне висаджувати райські яблука в отруєний ґрунт” [15, С.113]. Для того, щоб стати носієм моральних цінностей, людська особа мусить здійснювати свідомі акти: передусім акт пізнання, в якому вона пізнає морально значущі цінності. «Як тільки ми осягнули та зрозуміли істинну природу, автентичність, абсолютний та неповторний характер моральних цінностей, уже неможливо розглядати наявність моральних цінностей як засіб для власного добробуту» [16, С.38], виникає потреба в передачі їх суб'єкту з меншим ступенем сформованості інтелекту, складову частину якого становлять моральні цінності. «Віра у свої творчі сили, розум, волю, наполегливість, відчуття своєї могутності – це крила вільнодумства людини» [17, С.105]. Ними слід досить етично управляти, спрямовувати в потрібне русло не тільки педагогам, а й батькам як активним учасникам педагогічного процесу. Тому вчителю, зокрема класному керівникові, предстоїть велика робота не тільки над самим собою, не тільки з дітьми, а й з їх батьками.

Форми роботи з батьками пропонуються різні, такі як:

· педагогічний десант – виступи педагогівна підприємствах, в організаціях, де працюють батьки;

· аукціон ідей сімейної педагогіки – обмін досвідомз проблеми виховного потенціалу сім’ї, що здійснюється на зборах групи батьків і дітей через презентацію сімейної педагогіки (закони, правила, традиції, методи виховання). Ця форма роботи з батьками має не лише просвітницький, а й коригуючий характер;

· виставки публікацій з морального, трудового, фізичного виховання дітей у сім’ї під рубрикою „Народна педагогіка”;

· засідання круглого столу: „Любов до праці – запорука виховання успішної людини”,„Вдосконалення навчально-виховного процесу, диференціація та комп’ютеризація навчання. Розвиток особистісно-зорієнтованих технологій”, „Виховання чуйності та доброти”;

· тематичні батьківські збори: „Роль батьків в організації навчальної діяльності дітей”, „Вплив стосунків між батьками на формування особистості їх дітей”, „Співпраця школи і сім’ї”, „Гарні сімейні традиції – запорука міцного морального здоров’я дітей”, „Культура поведінки дитини”, „В.О.Сухомлинський про виховання дитини в сім’ї”, „Громадянин формується з дитиниства”;

· педагогічні консультації: „Ваша дитина – школяр” (для батьків першокласників); „Роль сім’ї в утвердженні загальнолюдської моралі”, „Виховання вміння керувати бажаннями”;

· практикум для батьків „Формування постави”, „Вплив фізичних вправ на здоров’я”, „Організація роботи з підвищення розумової та фізичної активності дитини”, „Роль авторитету батьків у формуванні морально-ціннісних взаємин з дітьми”, „Формування здорового способу життя”;

· вечори запитань та відповідей;

· години спілкування „Школа взаємин батьків і дітей”;

· диспути: „Роль батьків у правовій освіті дітей”, „Обговорюємо Кодекс України про сім’ю”, „Психологія спілкування з дітьми”;

· Дні сім’ї у класах;

· лекторій: „Майбутній сім’янин” (для батьків учнів 10–11 класів), „Профілактика СНІДу”.

Щоб проводити подібну роботу з батьками та їх дітьми, учителю слід багато працювати над собою, саморозвиватися, самоудосконалюватися, самостверджуватися.

Отже, розглянувши питання становлення педагогічного колективу закладу освіти, робимо висновок, що це повинна бути творча група однодумців, чиї зусилля спрямовуються на вирішення поставлених завдань: створення умов для реалізації особистісних якостей всіх учасників навчально-виховного процесу, формування відновлювального ставлення до педагогічної діяльності через гуманістичну стратегію і практику навчально-виховного процесу, через оволодіння інноваційними методиками викладання навчальних дисциплін, через підвищення рефлексивної культури педагогів як невід’ємної складової професійно-педагогічної діяльності. Рефлексивна культура, відбиваючи природу педагогічної праці, спрямована на самоудосконалення особистості учителя, в діяльності якого взаємодіють суб’єктивність і рефлексивні конструкти професійно-педагогічної культури, саморозвитку, самовизначення, самореалізації: Учитель виступає активним творцем творчого освітньо-виховного середовища. Його педагогічна діяльність спрямовується на те, щоб вся система освіти – урочна, позаурочна, позанавчальна, позашкільна, навчальна, і виховна, і розвиваюча трансформувалися в своєрідне соціальне сходження відтворення творчих якостей всіх учасників навчально-виховного процесу. Іде орієнтація не тільки на якість знань, але і на якість особистісну, її освіченість як категорії культури, її соціально-громадянської зрілості, рівня знань, умінь, творчих здібностей у процесі переструктурування і трансформації системних зв’язків рефлексії з іншими компонентами суб’єктивності, зміни її механізмів функцій в динамічну смислову систему у процесі самовизначення творчої особистості, здатної до життєвої самотворчості. Тобто відбувається реалізація основного девізу спеціалізованої гуманітарної школи „Від творчості учителя – до творчості учня”.

 

Література:

1. Державна програма «Вчитлеь», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.02р. №379 // Інформаційний збірник МОНУ. – 2002. – №10.

2. Приходченко К.І. Управління інтенсифікацією навчання як розвивальним процесом становлення учнівської особистості // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, НМАУ, 2002.

3. Вангер Л.А. Педагогика способностей. – М., 1973. – 212с.

4. Бабанский Ю.К. Проблемы повышения эффективности педагогических исследований: Дидактический аспект. – М.: Пеедагогика, 1982. – 209с.

5. Данилова Г.С. Акмеологічна модель педагога в XXI столітті // Рідна школа. – 2003. – №6. – С.14–17.

6. Кан-Калик В., Никандров Л. Педагогическое творчество. – М.: Педагогика, 1990. – 199с.

7. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении: кн. для учителя. – М.:

Просвещение, 1987. – 196с.

8. Поташник М.М. Педагогическое творчество: проблемы развития и опит. – К.: Рад. школа, 1988. – 279с.

9. Скульский Р.П. Учиться быть родителем. – М.: Педагогика, 1986. – 144с.

10.  Детская психодіагностика и профориентация: уч. пособие для студентов вузов // Ред.-сост. А.Д.Столяренко. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 205с.

11.  Державна національна програма «Освіта». – К.: Райдуга, 1994. – 48с.

12.  Роджерс К. Взгляд на психологию становления человека / пер. с англ. – М.: Прогресс универс, 1999. – 189с.

13.  Бабанский Ю.К. Проблемы повышения эффективности педагогических исследований: дидактический аспект. – М.: Педагогика, 1982. – 273с.

14.  Божович Л.И. Познавательные процессы. Личность и ее связи и отношения. – М.: Просвещение, 1968. – 183с.

15.  Покань В. Культурологія: навч. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 317с.

16.  Шамшурин В.Й. Гуманитарная социология – новые ориентиры и старые проблемы // Социологические исследования. – 1992. – №2. – С.11–13.

17.  Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979. – 159с.

18.  Бібік С.В. Педагогічна підтримка інтелектуального і емоційного розвитку школярів на шляху гуманітаризації процесу навчання // Зарубіжна література в навчальних закладах. – №7. – С.27–31.

19.  Фролов И.Т. О человеке и гуманизме. – М.: Наука, 1989. – 129с.

20.  Памшура В.И. Гуманитарная социология – новые ориентиры и старые проблемы // Социологические исследования. – 1992. – №2. – С.18–23.

21.  Модульно-розвивальна система: теорія, технологія, досвід: зб. статей. – К.: Рідна школа, 1997. – 238с.

22.  Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР: 1917–1967. – К., 1967. – 597с.

 

 

4.4. Управління інтенсифікацією навчання як розвиваючим технологічним процесом становлення учнівської особистості

 

В Законі Українпи «про освіту» відзначено, що освітою є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, удосконалення її талантів, розумових здібностей, збагачення інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу.

Сьогодні, коли процес гуманізації і гуманітаризації навчального процесу набуває розвою, настала нагальна потреба у розширенні меж гуманітарної освіти, в інтенсивному розвитку широкого інтелектуального потенціалу кожної учнівської особистості, активізації і інтенсифікації мисленнєвої діяльності на всіх етапах навчання.

У час науково-технічного прогресу виробляється така кількість інформації, що в її рамках навчального процесу без його удосконалення просто неможливо засвоїти. Тому настала нагальна потреба в його інтенсифікації.

Оригінальний за своєю спрямованістю педагогічний пошук учителя-новатора В.Ф.Шаталова, який твердить, що всі діти талановиті. Найголовніше, на його думку, допомогти учневі усвідомити себе особистістю, пробудити потребу в особистісному пізнанні себе, життя, світу, виховання в ньому почуття людської гідності. Від віри вчителя в можливості кожного свого учня, від його наполегливого терпіння, уміння вчасно прийти на допомогу залежать успіхи його учнів на важкому шляху пізнання. Таке тверде переконання учителя-новатора В.Ф.Шаталова. за його методикою, матеріал слід подавати великими блоками (темами, розділами), що надає можливість вивільняти час для різного роду творчих робіт, які якраз і сприяють розвиткові творчих здібностей.

Учитель твердить: «При знанні творів після перших успішних дослідів зявляється смак до самостійної роботи. Цікаво робити те, зщо вмієш. Відмінне знання теорії – крила для максимальної реалізації здібностей кращих учнів, перевірки сил у різноманітних стандартних творчих завданнях. Для тих же, хто мислить не так жваво, нова методика вивчення й закріплення матеріалу – основа успішного просування вперед». Наслідуючи методику В.Ф.Шаталова, дійшли висновку: відчуття творчого розвитку й зростання інтелектуального рівня є потужним психологічним стимулом у подоланні нових труднощів. На кожному уроці, у кожній живій бесіді діти висловлюють яскраві думки, сміливі судження, обґрунтовані відповіді. Адже кожне таке, хай миттєве, осяяня може і повинно стати тією першою іскрою, з якої рано чи пізно розгориться полум’я творчого пошуку. «І ось тут якраз і підходимо до того, що лежить в основі багатьох методичних прийомів, які забезпечують збереження й нарощування потенціалу творчого поля учнів», –зазначає В.Ф.Шаталов. І це за однієї обов’язкової умови: ми зобов’язані бути такими ж чуйними й уважними, як і біля колиски новонародженого. Цікавим у методиці В.Ф.Шаталова є складання творчого конспекту.

Виховання творчої особистості передбачає і методика учителя-новатора Е.М. Ільїна. На його думку, «допомогти учневі у власній творчості хоча б трохи піднятися до великого – це виховувати таланти, а не просто встигаючих». Завдання ж учителя при цьому – влучним словом, дописаним рядком, граматичним знаком – наставити, навчити, натякнути. Спілкування – ось той основний прийом, який допомогає підтримати творчу ініціативу дітей, це духовний контакт учителя і учня, це урок співтворчості, спільного мислення, партнерства, урок свободи, де кожний зможе й повинен висловити себе, не підладжуючись під когось. Ільїн Е.М. називає у4роки літератури таємничістю спілкування Добра і становлення Особистості. «Книга і Життя, Життя і книга – ось новий розмах уроку на рівні сучасного і своєчасного», – слушно зауважує Е.М.Ільїн. Цілком згодні з такими висновками педагога-новатора і вважаємо, що справжній урок – це спільний пошук істини вчителем і учнями, лабораторія кульутри мислення, виявлення особистого ставлення до подій і людей минулого, сучасного, майбутнього, це творче освоєння спадщини предків, щоб творити своє буття.

Практика підказала, що треба навчати так, щоб учні поступово вчилися конструювати запитання, чітко формулювати і ставити їх на такій інтелектуальній висоті, коли вони самі і вчитель перебувають в однаковому становищі: чогось не знають. Звідси – неминучість спільного пошуку. «Треба давати дітям можливість (і спонукати до цього) оригінально розв’язувати завдання, творчо прочитати художню книжку тощо. Іти невторованими шляхами – нелегка, але щаслива доля». Так поступово, крок за кроком учні вчаться висувати гіпотезу і знаходити аргументи для її доказу, дедалі більше захоплюючись напруженою розумовою працею, яка якраз і є одним із шляхів виховання творчої працьовитості як якості особистості.

Педагог-новатор В.М.Кожевников взагалі дотримується думки про необхідність розробки педагогіки творчості як самостійної областиі наукових знань. Загальновідомо, що практично кожну нормально розвиваючу дитину природа наділила скритим творчим потенціалом. Як і хто допоможе його виявити? Вважаємо, що відповідь на це питання може бути одна – це може зробити тільки учитель. Особливістю педагогічної творчості як активного процесу являється те, «що воно по мірі розвитку науки стає все більш керованою, визначаючи найвищі, можливі для реальних умов результати при нормальних (і навіть мінімально необхідних) витратах часу. Творчість сьогодні націлена на досягнення оптимальних результатів оптимальними засобами», – так визначив свій погляд на формування творчої особистості В.М.Кожевников. на його думку, існують різні шляхи розвитку творчих здібностей як педагога, так і школяра. Це і евристичні алгоритми, фантазія, альтернативне мислення, проблемні ситуації тощо. В.М.Кожевников підкреслює, що досить реальний технологічний шлях до творчості відкриває концепція оптимізації навчально-виховного процесу на уроці і в школі в цілому, його інтенсифікація. Як же народжується творчість і чому? Так, науковець наголошує, що концепція, по-перше, базується на принципах системності і конкурентності. Цими принципами охоплюються не окремі розділи програми, а весь курс однієї навчальної дисципліни чи всіх предметів, що вивчаються протягом навчального року.

Удосконаленню процесу навчання через інтенсифікацію приділяли увагу як вітчизняні, зарубіжні науковці, зокрема В.В.Давидов, О.М.Леонтьєв, О.В.Скрипченко, Ю.В.Касаткіна, Н.В.Клюєва, Л.С.Славіна та інші.

В руслі розглядуваної проблеми слід відзначити роботи Ю.К.Бабанського, Г.А.Победоносцева, М.М.Поташника, які працювали над проблемами комплексного підходу до навчання і виховання, інтенсифікації педагогічного процесу. Заслуговують на увагу модульно-розвивальна система А.В.Фурмана, особистісно-орієнтована модель О.Я.Савченко, П.В.Тимошко.

Спрямовуючи свої зусилля на розвиток творчих здібностей старшокласників, використали значний вітчизняний і зарубіжний досвід з питань диференціації навчання (Б.Г.Коротяєв, В.Ф.Паламарчук, Б.В.Новиков, Е.А.Ножин, Я.І.Бурлака, В.Г.Оболоник), розвивального навчання (В.В.Давидов, Г.С.Костюк), проблемного (В.С.Лозниця, М.І.Махмутов та ін.), діагностики творчих здібностей (Д.Голен, Е.Торренс, Д.Гілфорд), професійної підготовки учителя до виховної роботи (А.Й.Капська, В.М.Коротов, І.В.Зазюн), педагогіки співдружності (О.Г.Мороз).

Всі названі технології включає розроблений нами інтегрований тематично-блочнийо алгоритм (ІТБА) структурування програмної теми. Він, на нашу думку, і може виконати завдання інтенсифікації навчального процесу.

Він включає в себе чотири послідовних блоки організації навчальної діяльності.

В першому блоці подається програмний матеріал великим обсягом учителем і учнями-консультантами, попередньо підготовлених з даного питання, останні учні класу складають творчі конспекти-опори під час засвоєння теми. На етапі уроку „закріплення матеріалу”, учні, самостійно працюючи з підручником, доповнюють творчі конспекти-опори, працюють з тематичними таблицями-опорами, подачу матеріалу, використання повідомлень учнів, попередньо підготовлених з даної теми, складання конспектів-опор під час засвоєння матеріалу теми служать інтелектуальному зростанню учнів. Виклад матеріалу відповідної теми починається з оглядового знайомства, наприклад, на уроках літератури з творчістю письменника і передбачає вступне слово учителя, знайомствоз історичними умовами написання художнього твору, його тематикою, ідеєю, особливостями художнього слова через повідомлення учнів-учителів, що поглиблено вивчали певну програмун тему. Домашнє завдання є продовженням активної роботи учнів над засвоєнням матеріалу. Тому цей етап уроку має назву „Активізація домашньої навчальної роботи”.

Другий блок ІТБА передбачає використання прийомів осмислення, закріплення знань, умінь і навичок, їх контроль. Так, одночасна перевірка опорних конспектів учителем і складання листів опорних сигналів учнями передбачає самостійну роботу під час засвоєння матеріалу, сприяє виявленню ступеня розуміння почутого в першому блоці і закріпленню в другом. Така організація роботи сприяє заощадженню часу на уроці для рішення необхідних проблемно-пошукових завдань. Необхідними умовами переходу до індивідуальних форм навчальної діяльності являються формування об’єктивних способів роботи з різними джерелами навчальної інформації (текст, графік, карта тощо).

Третій блок ІТБА має назву „Творча лабораторія мислення, розвитку мови і мовлення”. Робота з учнями починається з повторення матеріалу в парах „учень-учень”, в яких один виступає в ролі перевіряючого, інший – в ролі відповідаючого. Учні самі вибирають собі партнерів. Відбувається цей процес майже без втручання учителя. Принципи демократизації, гуманізації навчального процесу відіграють провідну роль. Така форма перевірки домашнього завдання забезпечує формування навичок роботи з листком взаємоконтролю при переході на новий щабель засвоєння знань, сприяє розвитку усної мови учнів, умінню аналізувати відповіді, шукати свої шляхи рішення проблеми.

І, нарешті, четвертий блок – це вияв творчих здібностей у семінарських виступах, колоквіумах, творчих самостійних роботах.

Л.С.Виготський створив теорію, згідно з якою навчання не підкоряється пасивному стану розвитку учня, а навпаки, добре організоване навчання веде за собою розвиток. В.В.Давидов, Г.С.Костюк та інші висловлювали думки, що психічний розвиток в цілому, а розумовий зокрема, визначається змістом, системою і способом передачі інформації.

Зазначена методика передбачає надання тим, хто навчається, комплектів інструкцій, рецептів діяльності, які частіше всього представляються у вигляді якоїсь структурної одиниці (наприклад, ІТБА) інтегрованого тематично-блочного алгоритму структурування програмної теми.

Алгоритм – це системний план, в якому рішення проблеми розбивається на декілька простих операцій і вказується, в якому порядку вони повинні бути здійснені. Такими і є блоки ІТБА.

Вивчаючи науковий і практичний досвід, виокремили такі напрямки інтенсифікації навчального процесу, як:

1) навчання школярів на підвищеному рівні складності, який пропонує Л.В.Занкова;

2) укрупнення дидактичних одиниць (Б.Б.Ерднієв);

3) теорія поетапного формування розумових дій (П.Я.Гальперін, Н.Ф.Тализіна).

В процесі роботи над зазначеною проблемою використовуютьсятакі форми роботи, як:

– подачу програмного матеріалу великим обсягом на початку вивчення теми, що сприяє вивільненню часу для різних форм творчого розвитку;

– застосування текстів-опор, конспектів-опор, листків опорних сигналів, які інтенсифікують навчальний процес та організовують роботу учнів;

– використання елементів народознавства, краєзнавства, українознавства. Вони сприяють розвитку пошукової діяльності учнів;

– впровадження групових форм роботи допомогли учням оволодіти навичками співпраці та взаємодії;

– індивідуальні форми роботи розвивали самостійність та творчий пошук учнів.

На методичних об’єднаннях учителів різних предметів виробляються спільні критерії, які оцінюватимуться в процесі розвитку творчих здібностей учнів. Слід зазначити, що кожен учитель може користуватися своїми формами роботи, брати краще з досвіду колег, передового досвіду педагогів України, Росії і т.д. Головне – шукати найоптимальніший варіант у досягненні поставленої мети.

Працюючи над розвитком творчих задатків учнів, прагнемо до того, щоб в них виріс інтерес до навчальних предметів, зокрема до літератури як мистецтва слова, покращились знання з гуманітарних дисциплін, бажання удосконалювати їх, розвинулись естетичні смаки і почуття прекрасного, значно вищою стала культура мови, покращилася поведінка. Розвиток творчих здібностей сприятиме і загальному культурному розвиткові дітей.

Результатом такої роботи слугуватиме такий показник: учні стануть з задоволенням відвідувати театри, виставки, концерти, зустрічі з творчими людьми, більш активні стануть в гуртках, клубах, об’єднаннях, які сприятимуть їх естетичному розвитку, краще розвинуться їх літературні, музичні, танцювальні, драматичні здібності.

Отже, якщо учні навчаються правильно користуватися словникоми запасом у своїх творчих роботах, в побутовому мовленні, то їхня мова буде виділятися поміж тих, хто не працює над словом, їхні письмові роботи будуть глибшим за змістом; багатшими за мовним оформленням, естетичніші за своєю милозвучністю. Вони стануть більше використовувати форми пізнавальної діяльності, які спрямовані на розвиток їх інтелекту.

Розглянута розвиваюча методика інтегрованого тематично-блочного алгоритму структурування програмної теми сприяє:

1) інтенсифікації процесу навчання за рахунок подачі матеріалу укрупненими одиницями-блоками;

2) реалізації співпраці, співробітництва, співтворчості;

3) розвитку спілкування вчителя з учнями;

4) пробудженню інтересу до певної проблеми;

5) пошуку нового інформаційного поля для розв’язання поставлених завдань;

6) формуванню довільного викладу матеріалу, що визначається головним чином дидактичними (принцип доступності) і методинчиими (від простого до складного) прийомами;

7) збереженню пошуково-дослідницького характеру навчальної діяльності.

За даними американських дослідників рівень засвоєння матеріалу учнями розподіляється таким чином:

– лекція (монолог учителя) – 5%,

– читання (самостійне) – 10%,

– аудіо-відеонавчання – 20%,

– показ (демонстрація) – 30%,

– дискусійна група (обговорення учнями в малій групі) – 50%,

– практика в процесі діяльності – 75%,

– навчання інших (дитина навчає дитину) –90%.

Тому стає цілком зрозумілим, чому в інтегрованому тематично-блочному алгоритмі велика увага приділяється різним розвиваючим формам роботи. Бо саме вони направлені на зростання інтелекту від 30% (під час усної роботи) до 75% (в процесі виконання різних нестандартних письмових завдань). І, нарешті, коли учні виступають не тільки суб’єктом процесу навчання, а і його об’єктом, тобто самі виступають в ролі учнів-учителів, що активно допомагають викладати матеріал тієї чи іншої програмної теми. Це сприяє максимальному розвитку – до 901%. Розвиток учнів в рамках такої системи є важливою передумовою успішного навчання. На це вказував ще на початку 30-х років Л.С.Виготський. Одна з перших спроб реалізувати ідею ученого була зроблена Л.В.Занковим, який у 50-70 роках розробив оригінальну систему розвиваючої навчальної освіти. Найбільш повно і послідовно ці ідеї були реалізовані в рамках підходів, що спираються на психологічну теорію діяльності (А.Н.Леонтьєв, А.В.Запорожець та ін.), яка не тільки підтвердила реалістичність і плідність цих ідей, а й призвела до кардинального перегляду традиційних поглядів у розвиток і його співвідношення з навчанням на початку 60-х років Д.Б.Ельконіним був закладений фундамент концепції розвиваючого навчання. Розгорнутий вигляд ця концепція набула в результаті ряду досліджень, що здійснювалися в 60–80 роках під керівництвом Д.Б.Ельконіна і В.В.Давилова. В практичні роботі пропонується варіант звернення до теорії розвивального навчання, висловлюючи свій погляд через методику інтегрованого тематично-блочного алгоритму структурування програмної теми, два перші блоки якого більше спрямовані на засвоєння знань, умінь і навичок, два послідовні – на вивищення інтелекту, всебічного розвитку учнівської особистості. Цьому сприяють методи активного навчання, що інтенсифікують процес навчання:

– ігрове конструювання, моделювання, прогнозування;

– заглиблення в предмет (наприклад, спочатку вичитується література, а потім мова або навпаки вся програмна тема, а потім відшліфовуються найскладніші її частини);

– дискусії, конкурси, вікторини;

– нестандартні форми, робота на уроці;

– вправи-говореньки (розвиток монологічного і діалогічного мовлення);

– складання міні-підручника;

– філософський стіл;

– сократівська бесіда;

– зустріч енциклопедистів;

– прем’єра книги;

– тест-малюнки або графічні тести;

– нестандартні уроки риторики, ерудиції, піїтики;

– аукціон знавців;

– духовних цінностей;

– конкурс ораторів;

– презентація якогось твору;

– позакласна робота:

– робота різних секцій центру національного виховання обдарованої дитини;

– Мала академія наук;

– Клуб «Таланти і здоров’я»;

– Інтелектуальні ігри: «Мозкова атака», «Аукціон ідей», «Українська мудрість», «Мовні тренінги», «Лінгвістичний лабіринт».

Нові знання у складі цієї інформації виступають, як показує практика, у вигляді перцептивної, словесної і перцептивно-логічної конкретності, що в сукупності і служать розвитком творчих здібностей учнів. Інтегрована форма організації роботи учнів сприяє розвитку елементарних умінь в елементарні навички, а далі формує складні уміння навчальної роботи з різним мовним матеріалом:

1) навчання учнів вмінню працювати з додатковою літературою;

2) вироблення навичок нестандартного підходу до розв'язання поставленої проблеми, до розкриття теми творчої роботи;

3) формування в дітей аналітичного підходу до вирішення різного роду творчих завдань.

Досконале вміння виявити стилістично марковані мовні одиниці та співвідносити їх із стилістично-нейтральними, вдалий підбір синонімів, правильне використання їх у текстах різних стилів, розвинені навички конструювання, редагування, що спираються на мовне чуття і на знання зі стилістики, удосконалення написаного, формування в учнів критичного ставлення до свого мовлення – ось той резерв, який використовується на уроках української мови в процесі роботи над розвитком творчих здібностей. Цей підхід, націлений на розвиток естетичної чутливості слова, культури мислення, вміння пов'язати часткове і загальне, вилучати раціональне зерно з життєвої ситуації.

Впроваджена нами система практичних вправ з української мови та літератури має ієрархічну структуру. Вона складається з підсистем, зміст яких ґрунтується не тільки на мовному матеріалі, а передбачає використання матеріалу з української літератури, з народознавства, з краєзнавства, з українознавства тощо.

Вчимо дітей, що саме у мові людина виявляє свою індивідуальність, зокрема через лексичне багатство, частотність вживання слів, характерні вислови, звороти, побудову фраз тощо. У виробленні інтелігентного мовлення особлива роль надається роботі з літературними текстами, бо водночас із думками митців слова, їхніми формами висловлення, утворюються учнівські фразеологізми і цілі синтаксичні конструкції, що робить мову і мовлення кожного індивідуально неповторними. Передбачається погляд на мову як на творчу практику індивідів, що, спілкуючись між собою, зберігають у ній культуру попередніх поколінь і розвивають її відповідно до надбань цивілізації. Саме таке мовлення утверджує етику поведінки, постійне самовдосконалення і самовияв. Концепція функції мовлення (установка на контакт, взаєморозуміння, взаємоповагу) скерована на утвердження манери ввічливої розмови, духовне, творче оздоровлення народу. Культурне мовлення – це чуття мови, спрямованість до самовдосконалення, внутрішнє прагнення до знань, краси і контактності з людьми. Вчимо дітей, що в мові відбито характер народу, його психічний склад, побут, історію, а в мовленні виявляється в усіх своїх барвниках конкретна людина з її світосприйманням.

Через мову, творчість пізнається людина, виявляється її духовне обличчя, суспільні, літературні та естетичні ідеали, відбувається самовдосконалення, внутрішнє прагнення до краси.

Отже, працюючи над проблемою розвитку духовного світу учнів, прагнемо до зростання інтересу до навчально-виховного процесу вцілому, до уроків української мови, до літератури як мистецтва слова. Це спричиняє поліпшенню знань навчаючих. Збільшується прагнення удосконалювати їх. Значно вищою стає культура мови, що сприяє і загальному культурному розвиткові дітей.

Впроваджена в практичну роботу модель інтегрованого тематично-блочного алгоритму структурування програмної теми допомагає:

1) організувати навчальну діяльність учнів з теоретичним ї практичним матеріалом;

2) оптимізувати процес навчання;

3) підвищити рівень знань з української мови та літератури;

4) виробити систему способів комплексного підходу до навчальної роботи;

5) розвити творчі здібності учителів і учнів, їхні мотиваційні, інтелектуально-логічні, інтелектуально-евристичні, комунікативні навички.

Розроблена методика застосування інтегрованого тематично-блочного алгоритму сприяє підвищенню рівня знань, розвитку творчих здібностей учнів, подача матеріалу великим обсягом на початку теми вивільняє час для різних форм творчого розвитку учнів, зокрема: для впровадження текстів-опор з народознавства, краєзнавства, українознавства на уроках української мови, що дає позитивні результати для виховання учнів як громадян України.

Учні усвідомлюють, що слово – не засіб наочності, а засіб уяви. Як зазначає дослідник В.Безсмертний: «Речення уособлює предметну образність, але через редукцію здоров’я пам’яті, через уяву. В словосполученні знаходить відображений хоча б один раз органами зору та закріплений у свідомості натуральний, образотворчий або символічний вид об’єкта. Образна мова закликає пам’ять до уяви, почуттєвого сприйняття. Емоційне сприйняття об’єкта інформації має сприяти інтенсифікації навчального процесу, розширенню та закріпленню одержаних знань».

Творчий підхід вчителя до всебічного розвитку учнів у процесі викладання програмного матеріалу за допомогою інтегрованого тематично-блочного алгоритму виховує в них потребу в самовдосконаленні, в науковому пошукові, знайомить з елементами риторики, розвиває ораторське мистецтво, розширює кругозір тощо.

Застосування слів-опор, текстів-опор, ілюстрацій-опор, постановка проблемних питань, вирішення нестандартних завдань, вміння аргументувати свої висловлювання в усіх видах пізнавальної діяльності: під час уроку, в позакласній та самостійній роботах, доводити до кінця хід своїх роздумів привело до природних літературно-мовних нахилів, творчих здібностей учнів.

Учні навчилися самостійно працювати з додатковою літературою, виробили навички нестандартного підходу до розкриття теми тієї чи іншої творчої роботи, сформували у них аналітичний підхід до вирішення різного роду творчих завдань.

Саме такий підхід до проблеми духовного розвитку особистості висловлює учений Л.М.Донія в книжці «Мистецтво життєтворчості». Він наголошує: «Насамперед людина повинна поставитись до культури як до необхідної умови її життєвої орієнтації. Відкрити серед культурних цінностей ті з них, що відповідають потребам і прагненням її внутрішнього світу. Для цього потрібне не тільки засвоєння культури, а й самопізнання. Крім того, процес засвоєння культурних цінностей має бути творчим: тільки в такому разі в них можна «вдихнути життя».

Отже, проводячи систематичну роботу над розвитком усного і писемного мовлення, використовуючи різні розвивальні форми роботи, прагнучи до урізноманітнення навчального процесу, до застосування різних нестандартних форм роботи, прагнемо до творчості. А цим самим сприяємо розвиткові творчих якостей тих, кого навчаємо і тих, хто навчає.

 

Література:

1. Адаменко М. Працюємо над колективним твором // Укр. мова і література в школі. – 1992. – №7–8. – С.23–27.

2. Барко В.І., Тютюников А.М. Як визначити творчі здібності дитини? – К.: Україна, 1991. – 79с.

3. Барабаш О.Д. Формування духовної культури дітей старшого дошкільного року: дис.… канд. пед. наук: 13.00.01. – К., 1968. – 169с.

4. Безсмертний В. Образотворча функція речення. – К., 1999. – 127с.

5. Беленький Г.И. Приобщение к искусству слова. – М.: Просвещение,1990. – 192с.

6. Блонский П.П. Развитие мышления школьника: избр. пед. соч.: в 2 т. – Т.2. – М.: Педагогіка, 1979. – С.5–117.

7. Бодрова Е.И., Князева О.Л., Кудрявцев В.Т. Актуальне проблемы развития творческих спосібностей в обучении и воспитании // Вопросы психологии. – 1989. – №1. – С.174–176.

8. Бугаев С. Альтернативное мышление – путь к творчеству // Народное образование. – 1991. – №7. – С.24.

9. Волощук І.С. Морально-естетичний аспект виявлення обдарованих дітей та розвитку в них творчих задатків // Педагогіка і психологія. – 1994. – №3. – С.27–28.

10. Довга О.М. Як писати твір // Методичний посібник для вчителів-словесників. – К.: Просвіта, 1995. – С. 248.

11. Кантилюк М.І. Формування стилістичних умінь і навичок учнів // Укр. мова і література в школі. – 1994. – №10. – С.44–50.

12. Киричук Н. Формування творчої особистості вчителя. – К., 1989. – С.195.

13. Панько Т.Л. Індивідуальне і соціальне у вироблення українського інтелігентного мовлення // Укр. мова і література в школі. – 1992. – №1. – С.3–9.

14. Степанишин Б. Як донести до учнів багатство, красу і велич рідної мови // Дивослово. – 1996. – №7. – С.50–56.

15. Сукомел М.П. Про розвиток писемного мовлення учнів // Укр. мова і література в школі. – 1978. – №10. – С.82–86.

16. Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 5-ти томах. – Т.4. – К., 1977. – 600с.

17. Шаталов В.Ф. Навчати всіх, навчати кожного // Педагогічний пошук. – К., 1988. – 496с.

 

Питання для контролю знань:

1. Якиами об’єктивними причинами викликана потреба в створенні творчого освітньо-виховного середовища?

2. Побудуйте розповідь «Управління школою як поштовх до саморозвитку».

3. Які існують методи створення ситуації потреб?

4. Розгляньте рис.4.3 «Технології саморозвиваючих особистостей школярів у творчому освітньо-виховному середовищі» на стор.126. Створіть розгорнутий її коментар.

5. Яка роль батьків у вихованні дітей?

6. Назвіть існуючі сучасні концепції закладів освіти.

7. Обґрунтуйте слова Й.Песталоцці: «Розвиток й освіта жодній людині не можуть бути дані або повідомлено в готовому вигляді. Кожен повинен досягнути цього власною діяльністю».

8. Перерахуйте можливі форми роботи педагогів з батьками.

9. Що Ви розумієте під інтенсифікацією навчання?

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1266; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!