Практичний курс з пошуку Правди від Сергія Лещенка

Лекція четверта. Професіоналізм журналіста-аналітика

Різні підходи до бачення журналістського розслідування як жанру.

Техніка журналістського розслідування.

Журналістське розслідування очима професіоналів.

Існують різні погляди на журналістське розслідування. Так, голова департаменту телебачення і радіомовлення Лідського університету Д. Стемпер (Велика Британія) звертає увагу на те, що британська традиція ставиться до будь-якої журналістської діяльності як до розслідування. У тому розумінні, що журналіст повинен ставитися до своєї роботи з належною серйозністю і професіоналізмом, що передбачає врахування необхідних методологічних принципів. Наприклад, ціле розслідування обов'язково проводиться перед підготовкою до звичайного інтерв'ю. Д. Стемпер підкреслює важливість для медій будь-якої теми, що насправді хвилює авдиторію. Може йтися про виявлення причини регулярних запізнень поїздів, а не обов'язково про оприлюднення якоїсь прихованої інформації про підтексти міжпартійної боротьби під час підготовки до наступних парламентських виборів.

Французька традиція трактує розслідування як особливий жанр, що "грає" на всіх регістрах сприйняття: і аналітичному, і емоційному. Він поєднує елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Ж.-Ф. Дюпак'є вважає, що цей жанр з'явився наприкінці XIX ст., коли розпочалася конкуренція між приватними виданнями. На той час, завдяки появі ротапринта, наклади газет уже були шаленими. Ця еволюція в журналістській професії була пов'язана саме з технічним прогресом. Поява залізниці й океанських лайнерів давала змогу вміщувати інформацію з усього світу. Тому в основі перших матеріалів журналістських розслідувань були події колоніальної епохи. Коли Г. Стенлі розшукував у Конго експедицію Д. Лівінґстона (1813-1873), цю подорож фінансувала газета "Нью-Йорк Геральд". У сучасних цінах подібна подорож коштувала б мільйони доларів. Таким чином, один із перших прикладів журналістського розслідування свого часу коштував стільки, скільки тепер за нього ніхто не може заплатити.

На думку російського журналіста А. Константі нова, серед першовідкривачів журналістського розслідування, як тоді казали, розгрібателів бруду (mackrakers), був С. Клеменс – Марк Твен (1835-1910). Але тріумф жанру відбувся пізніше. Після Вотергейтського скандалу 1974 р. виходить книжка "Всі президентські люди" журналістів газети "Вашингтон Пост" Р. Вудворта і К. Берстайна. У 1976 р. А. Пакула знімає однойменний фільм, який здобув чотири "Оскари". Обидва твори були алюзією на книжку Р. Воррена "Всі королівські люди" (1946), яка 1947 р. одержала Пулітцерівську премію і була втілена у двох фільмах (1949 і 2006 рр.). Усі ці книжки і фільми можуть вважатися своєрідними посібниками з журналістського розслідування. Внаслідок Вотергейтського скандалу преса набула статусу "четвертої влади". А. Константінов називає деякі міжнародні журналістські організації, які займаються журналістськими розслідуваннями. Це "Міжнародний консорціум журналістів", "Центр громадської чесності", "Союз репортерів та редакторів, що займаються журналістськими розслідуваннями" .

Д. Рендал наводить три функціональні особливості, які відрізняють журналістське розслідування від інших жанрів. По-перше, це проведення первинного розслідування, наслідком якого є встановлення таких взаємозв'язків у матеріалі, яких перед тим ніхто не помічав. По-друге, з'ясування того факту, що обрана тема, за певними припущеннями, може бути пов'язана із сумнівними справами або недбалістю, але доказів ще немає. Але якщо тема важлива для читачів, за неї варто братися. По-третє, журналістське розслідування розпочинається там, де закінчується повсякденна робота. Отримання інформації, в розголошенні якої хтось не зацікавлений, але яка становить громадський інтерес, - ось його мета.

Для того, щоб проводити розслідування, журналіст повинен мати такі елементарні вміння і навички:

• знати закони своєї країни про вільний доступ до інформації;

• вміти користуватися звичайними довідниками;

• послуговуватися особистими контактами і зв'язками;

• спиратися на необхідну комп'ютерну грамотність.

Слід пам'ятати, що журналістське розслідування неминуче тягне за собою певні ризики і небезпеки. Д. Рендал каже, що, за поодинокими винятками, найстрашніше, чим може загрожувати журналістське розслідування у США та Західній Європі — це нудьга рутинної роботи і жаль за змарнованим часом, якщо воно виявиться невдалим. Однак, продовжує він, наводячи приклади вбивств журналістів у Росії та Перу, у деяких країнах ситуація є принципово відмінною. Україна також належить до тих країн, де професія журналіста є особливо небезпечною. Зокрема до найбільш резонансних належать справи Ґ. Ґонгадзе та І. Александрова, які загинули, виконуючи свої професійні обов'язки. Однак на сьогодні українські журналісти мають набагато більше можливостей для своєї професійної реалізації. Д. Рендал нагадує: хто хоче братися до журналістських розслідувань, нехай спочатку зважить пов'язаний із ними ризик. Адже мертвий журналіст уже нічого не напише.

Д. Рендал пропонує власний алгоритм журналістського розслідування:

1. Намагайтеся дістати якомога більше документів і нічого не викидайте.

2. Записуйте кожне інтерв'ю і підшивайте замітки.

3. Будьте наполегливими.

4. Повертайтеся до "старих джерел".

5. Оберігайте джерела, яким справді багато відомо.

6. Потрібно домогтися підтримки керівництва редакції. Краще, щоб хто-небудь із керівників був куратором розслідування і виступав у ньому "свіжою головою".

7. Підпільна робота. На неї можна зважуватися, якщо тема справді становить значний громадський інтерес, інших шляхів одержання інформації немає, журналіст спирається на великий професійний досвід, а також погодив усе з кимось із керівництва редакції.

Незважаючи на те що українські умови не є комфортними для журналістських розслідувань, цей жанр насправді гідно представлений у вітчизняних медіях. Наведемо як приклад справу "ТНК проти С. Лавренюка". Журналіст парламентської газети "Голос України" С. Лавренюк протягом 1998-2002 рр. опублікував серію статей про незаконну приватизацію російською Тюменською нафтовою компанією (ТНК-Україна-Інвест) одного з найпотужніших у Європі Лисичанського нафтопереробного заводу (ЛиНОС). У 2003 р. українські структури ТНК, рятуючи свою честь, гідність і ділову репутацію, вирішили судитися з газетою та журналістом. Того ж таки 2003 р. Дарницький районний суд м. Києва ухвалив два рішення: першим він повністю задовольнив позовні вимоги ТНК про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування відомостей, що не відповідають дійсності, а другим зобов'язав С. Лавренюка і газету "Голос України" сплатити на користь "ТНК-Україна-Інвест" по 238 500 грн кожен. С. Лавренюку довелося майже чотири роки провести в судових інстанціях, проте у 2006 р. Верховний Суд України повністю підтвердив правоту журналіста.

С. Лавренюк на Медіа Клубі 17 грудня 2004 р. ділився власним досвідом проведення журналістських розслідувань проти великих компаній. Він розповів про технологію використання т.зв. подвійного позову до журналіста. Спочатку до суду подається позов, де просто йдеться про спростування начебто недостовірної інформації. Оскільки у позові відсутні фінансові вимоги, то суддя його задовольняє, бо, певно, вважає, що спростування інформації для ЗМІ та журналіста "нічого не коштує". Але вже після того, як рішення суду про спростування відомостей, що не відповідають дійсності, набуває чинності, компанія подає новий позов - про відшкодування немайнової шкоди, — у якому може фігурувати будь-яка сума.

Як наслідок, цей позов задовольняється майже автоматично, оскільки суд виходить із того, що існує чинне судове рішення про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування відомостей, що не відповідають дійсності. Показово, що судове засідання, під час якого ухвалювалося рішення про стягнення з С. Лавренюка 238 500 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди та 23 850 грн. державного мита, проходило взагалі за його відсутності. Мало того, журналіста навіть не повідомили про те, що має відбутися суд, а саме рішення надіслали за кілька днів до завершення апеляційного терміну. І це при тому, що, окрім підготовки власне апеляційної скарги, С. Лавренюку за ці декілька днів потрібно було знайти майже 24 тис. грн. для сплати державного мита. Адже якщо газета ще може сплатити досить значну суму, то журналістові це зробити набагато важче.

За словами С. Лавренюка, великі компанії до подібних методів тиску на пресу вдаються часто. Це не тільки українська практика. Для згаданої Тюменської нафтової компанії в Росії це відпрацьована технологія, оскільки для редакцій ЗМК існують певні фінансові межі, за якими наступає загроза банкрутства. Коли ж газета не може сплатити непомірні для неї судові стягнення, то вона "лягає" під нафтову компанію і пише про неї виключно позитивні статті. Саме такий варіант "мирової угоди" ТНК пропонувала журналістові та газеті "Голос України", однак вони відхилили цю пропозицію, вважаючи, що зможуть через суд довести свою правоту. До речі, державне мито, сплачене за подання апеляції, повертається лише тоді, коли журналіст доведе свою правоту за всіма пунктами. Якщо ж він із десятків претензій програє хоча б одну - мито не повертається. С Лавренюк називає це своєрідною бізнес-цензурою. Справу "ТНК проти С. Лавренюка" по декілька разів розглядали районні Дарницький та Дніпровський суди м. Києва, Апеляційний суд м. Києва та Верховний Суд України. Останню крапку в цій справі поставив Верховний Суд України, котрий відхилив касаційну скаргу ТНК.

Спеціальною телевізійною програмою журналістських розслідувань є резонансна "Закрита зона" В. Ар'єва. Ще один приклад — з'ясування обставин загадкової смерті засновника, власника і керівника інформаційної агенції "Українські новини" М. Коломійця. Всі матеріали розслідування були опубліковані окремим виданням "Загибель Михайла Коломійця" (Київ, 2003). Автори: О. Кириченко, Є. Соболєв, В. Бойко, Г. Гармаш. Інститут масової інформації проводить всеукраїнські конкурси журналістських розслідувань, підсумки яких свідчать про те, що цей жанр розвивається в Україні повноцінно, з використанням різних методик і засобів. Виходять спеціальні посібники, як-от видані у Черкасах "Механізми захисту журналістів, які проводять розслідування" (2007). Упорядники - С. Томіленко, М. Степанов. Безсумнівною також є практична користь від цієї журналістської діяльності для медійної авдиторії.

Журналістське розслідування – найскладніший жанр, який об’єднує в собі елементи інтерв’ю, репортажу, аналізу, синтезу. Розслідування починається тоді, коли журналіст починає шукати відповідь на певне запитання і звертається до першоджерел. Розслідування мусить відповідати на запитання, чому саме ситуація є такою, а не іншою.

Інформаційних приводів для розслідування не бракує в жодному суспільстві. Факт, обраний за предмет розслідування, треба «копати», доповнювати, перевіряти.

Провідний метод роботи над розслідуванням: в жодному разі не шукати підтвердження чи спростування того, що видається причиною ще до того, як збір інформації розпочався. Завдання журналіста – знайти нову, ще невідому інформацію, яка змушує побачити ситуацію під іншим кутом зору.

Перед тим, як вирушати на місце події, попрацюйте з досьє:

- випишіть собі на окремий аркуш питання, які виникають по проблемі;

- прочитайте (за можливості) все, що було вже опубліковано з цієї теми, інакше ви ризикуєте не знати якісь важливі елементи;

- на іншому аркуші напишіть імена людей та назви інстанцій, куди треба звернутися за інформацією.

Систематично шукайте документи, нові письмові свідчення за темою, яка вас цікавить: документи допомагають постійно співставляти зібрану інформацію, ваші висновки з іншими відомостями. Це допомагає зробити дослідження аргументованішим й об’єктивнішим.

Не забувайте, що вдала документація під час роботи над розслідуванням – це тільки половина успіху. «Золота жила» кожного журналіста – це джерела, до яких він має доступ. Кожна особа, що ви зустріли під час роботи, може й повинна стати цікавим джерелом інформації; тому необхідно систематично питати в кожного ділового знайомого про його координати. Не забувайте про «рядові» джерела – маленьких виконавців, які можуть при нагоді підказати багато корисного.

Віддавайте перевагу тим фактам, які зібрали безпосередньо ви:

- пряме свідчення завжди має більшу цінність, ніж вторинна інформація;

- приділяйте належну увагу цитатам та свідченням;

- не забувайте перевіряти сумнівну інформацію, яку отримали з інших, відомих вам джерел;

- будьте особливо уважні до інформації, отриманої від інших журналістів: її треба перевіряти якнайретельніше.

ПРАВИЛО РАВЛИКА

Під час розслідування пряма лінія не є найкоротшою. Правило равлика передбачає, щоб, починаючи від найдоступніших джерел інформації, поступово діставатися до тих, хто причетний до справи: контакт має виводити на інший контакт.

З доступних, або периферійних джерел ви отримаєте необхідну стартову інформацію. Цими джерелами можуть бути ваші друзі, рідні, а також різноманітні телефонні довідкові служби, колеги.

Відомості, отримані з периферійних джерел, відкриють вам доступ до джерел так званої «середньої компетенції». Джерела цієї ланки вже здатні на серйозному рівні заперечити або підтвердити інформацію, важливу для вашого розслідування. Дуже часто найкращими джерелами середньої компетенції стають конкуренти тих, про кого ви надумали писати.

НАПРИКЛАД: ви задумали розслідування про стрімкий кар’єрний злет підприємця Х.

На рівні роботи з периферійними джерелами:

- простудіюйте детально все, що можна знайти в газетах про його фірму та про нього особисто;

- через знайомих депутатів, управлінців тощо дізнайтесь, з ким підтримує особисті зв’язки ця людина; перевірте інформацію;

- дізнайтеся, хто є його найбільшим конкурентом на ринку й домагайтесь інтерв’ю.

На рівні роботи з джерелами середньої компетенції:

- уважно перевірте інформацію, отриману від конкурентів предмета вашого інтересу;

- озброєні кількома сильними фактами, спробуйте вийти з ними на тих людей, хто добре знає близьких друзів та компаньйонів пана Х; максимально вивчіть бізнесові інтереси цих людей;

- спробуйте потрапити на підприємство пана Х – в цьому вам можуть допомогти «маленькі люди», які не звикли до уваги журналістів: прибиральниці, вахтери, прості службовці.

Правило равлика вимагає, щоб під час роботи журналіст постійно відокремлював певну інформацію від гіпотез. Гіпотеза – це лише припущення. Розслідування мусить віддавати превагу точній, доведеній інформації.

Наближуючись до гарячих, компетентних джерел, шукайте доступу до колишніх співробітників фірми, де працює ваш герой. Це можуть бути пенсіонери, колишні однодумці, або партнери. Аж потім виходьте на прямих заступників пана Х.

Підбираючись до центру равлика, зупиняйтесь так часто, як це тільки можливо: щоб оцінити те, що зроблено, то окреслити те, що залишається зробити.

Використовуйте «метод ланцюжка»: через кожен контакт треба шукати вихід на іншу особу, цікаву у справі. До речі, до «гарячих», компетентних джерел завжди належить персональний секретар керівника, попрр «скромну» зовні посаду.

Якщо ви грамотно збудуєте свого равлика, будьте певні: вам не знадобиться домагатися зустрічі з «ціллю». Поінформована наближеними особами про вашу роботу, «ціль» сама запропонує вам зустріч.

КІЛЬКА ЗАУВАЖЕНЬ:

- не «топіть» найцікавішу інформацію в задрібних деталях;

- максимально вивчіть документацію з питання, продумайте джерела отримання нової інформації;

- використовуйте якнайбільшу кількість джерел, не обмежуйтесь двома-трьома;

- виділяйте все. Що привертає читацьку увагу: суто людське, живі сценки, нові відомості, кумедні історії;

- не зловживайте: цифрами, абревіатурами, технічними термінами, жаргонною лексикою, власним моралізаторством;

- відразу дбайте про вставки, які будуть супроводжувати текст, та про ілюстрацію. Робіть або питайте в тих, з ким ви робите інфтерв’ю цікаві фотографії. Добирайте, якщо це вкладається в схему тексту, графіки, схеми, географічні мапи.

3.

Упродовж двох перших днів жовтня політичний журналіст Інтернет-видання «Українська правда», телеведучий та блогер Мустафа Найєм провів для студентів магістерської програми з журналістики Українського Католицького Університету майстер-клас про специфіку журналістського розслідування.

На Заході розслідувальна журналістика – успішний, елітний жанр журналістики. За найкращі журналістські розслідування присуджують Пуліцерівську, Ґолдсмітівську та інші престижні журналістські премії. Часто такі дослідження тривають упродовж років. Теоретик британських медіа Хюґо де Бурґ вважає, що «журналістське розслідування полягає у виявленні правди та її браку, воно відрізняється від схожої праці поліції, юристів, аудиторів і регулюючих органів тим, що не є самоціллю, юридично обґрунтованим, але тісно пов’язаним із громадськістю». А що в Україні?

Ось які поради під час майстер-класу дав студентам програми Мустафа Найєм.

1. Потрібно чітко розмежувати розслідування від дослідження. Сьогодні в Україні більшість розслідувань, на жаль, такими не є. Під час розслідування слід чітко визначити коло зацікавлених осіб та, власне, «матеріальну дотичну», або, простіше кажучи, гроші, про які йдеться. Якщо цих складових немає, то розслідування перетворюється у дослідження.

2. Перед будь-яким розслідуванням слід запитати себе – «А що нового я відкрию?», оскільки це велика відповідальність перед суспільством. Для журналіста не повинно бути заборонених тем, адже це означає заборону на професію. Роль журналіста – бути розвідником і санітаром, його новина – найважливіша, хоча багатьом вона не сподобається.

3. Не слід боятися чи переживати через неприязнь осіб, які є фігурантами розслідування. Головний секрет успішності полягає в чесності, повноті та достовірності оприлюдненої інформації. «Репутація – ваш головний капітал», – наголосив М.Найєм.

4. Правдивість у розслідуванні не самоціль, а необхідний інструмент. Для повноти досліджуваної теми слід спілкуватися з усіма сторонами конфлікту, скажімо, пізнати реалії життя тих чиновників, яких засудує суспільство. Фільм «Інший Челсі – історія з Донецька» німецького журналіста Якоба Пройса Мустафа вважає яскравим прикладом такого підходу до проведення розслідування.

5. У випадку, якщо журналіста, який провів своє розслідування, звинувачують у некомпетентності, – слід звернутися до фахівців. М.Найєм також радить: «особисте розуміння проблеми допоможе вам у систематизації та висновках». Він вважає, що журналіст, який береться за розслідування, повинен покладатися на внутрішні переконання, не боятися ставити питання руба. Водночас, якщо мова заходить про політичне розслідування, додає: «Політики – це такі істоти, з якими треба бути обережними».

Загалом свій майстер-клас він поділив на дві класичні частини: теоретичну й практичну. Практична частина передбачала виконання студентами завдання зі збору інформації для розслідування, об’єктом якого мав стати місцевий політик чи владоможець. Однак цей поділ виявився умовним: будь-яку свою «теоретичну тезу» журналіст супроводжував яскравими прикладами з власної практики.

Під час майстер-класу Мустафа Найєм також порадив, як скористатися під час проведення розслідування різними легальними інструментами отримання інформації. Одним із таких він вважає запит. Журналіст розповів і про «принцип віяла», який полягає у надсиланні однакових запитів до державних установ різного підпорядкування: «принцип віяла» – це своєрідний чинник тиску на владу. Однак попередив, що запит – це також і ризик видати ваші наміри.

Одним із найважливіших моментів у роботі журналіста для Мустафи Найєма є вміння у так званих «межових моделях» відділяти особисте від професійного. На запитання, хто з журналістів для нього є професійним еталоном, Мустафа назвав роботу росіянина Володимира Познера, а Бюро журналістських розслідувань Єгора Соболева «Свідомо» – взірцем роботи в українській розслідувальній журналістиці.

Практичний курс з пошуку Правди від Сергія Лещенка

Він відомий своїми розслідуваннями, які спричинили падіння рейтингів не одного високопосадовця. Час від часу його звинувачують у політичній «жовтизні» через прискіпливу увагу до чужих автомобілів/будинків/телефонів. Проте він залишається одним з небагатьох українських журналістів, хто системно демонструє суспільству істинне обличчя влади, розплутує найзаплутаніші схеми корупції й відмивання грошей, викриває брехню. Як він це робить? У чому секрет? Про це журналіст Інтернет-видання «Українська правда» Сергій Лещенко розповідав під час свого майстер-класу студентам магістерської програми з журналістики УКУ.

Сергій Лещенко вже 11 років працює в Інтернет-виданні «Українська правда», для багатьох він – легенда української журналістики. Його без перебільшення можна назвати одним з найкращих. Особливо, коли мова йде про журналістські розслідування.

Коли ми готувалися до приїзду Лещенка, нас попередили, що він інтроверт, уникає публічності, не надто любить розповідати. Частково цю інформацію підтвердив сам Сергій, зазначивши, що немає жодного досвіду проведення майстер-класів чи лекцій. Та попри це, майстер-клас виявився напрочуд корисним та інформативним, а спілкування зі студентами зруйнувало останні залишки стереотипів щодо асоціальності журналіста.

Почав він з того, що похвалив наш вибір, адже журналістика – це не тільки «професія, що дозволяє відчути пульс історії», це ще й шенгенська віза без проблем та безкоштовний вхід до музеїв. Після цього стало зрозуміло, що зустріч нудною не буде.

Як провести журналістське розслідування, Лещенко розписав чітко, за пунктами, на конкретних прикладах, з наочною демонстрацією.

Отож, що є головним при проведенні журналістського розслідування (версія від Сергія Лещенка):

· Польові дослідження – часто знайти матеріал можливо тільки «власними ногами», тобто потрібно піти та дізнатися, спитати, знайти та сфотографувати. Неможливо робити розслідування, сидячи виключно біля комп’ютера.

· Уважність до дрібниць – журналіст повинен помічати все, бути чутливим до подій та змін, адже важлива інформація може приховуватись у буденних речах.

· Системний моніторинг першоджерел – потрібно відслідковувати дії влади і серед безлічі документів, які ці дії засвідчують, знаходити ті, за якими криється щось більше, ніж може здатися на перший погляд.

· Пошук і робота з першоджерелами.

· Зануреність у контекст – потрібно помічати підозрілі деталі та співпадіння і намагатися їх пояснити, знайти їх коріння.

· Витік інформації – часто високопосадовці охоче розповідають про помилки та незаконні дій своїх опонентів, і цим потрібно користатися, не забуваючи, звичайно, перевіряти отриману інформацію.

· Бази даних, у т.ч. міжнародні – безмежні можливості Інтернету у дослідженні діяльності підприємств та організацій.

· Загальнодоступні довідкові служби – іноді, щоб підтвердити інформацію, достатньо подзвонити «109», або до будь-якої іншої довідкової служби.

· Інформаційні запити – право, яке журналісти отримали завдяки закону «Про доступ до публічної інформації». Головне – правильно цим правом користуватися і знати прийоми посадовців, які вони використовують для приховування потрібної інформації та документів.

· І, звичайно, Google.

Особливо докладно Лещенко зупинився на інтернет-ресурсах, на яких можна отримати корисну інформацію. Крок за кроком він пояснив нам що і де шукати та як це потім використовувати. І хоча ми всі користуємося мережею, завдяки Сергію побачили її з абсолютно невідомого боку. До того ж, коли він демонстрував нам можливості пошуку інформації в Інтернеті, було помітно азарт в його очах, і це надихало, спонукало до дії, цей азарт поширився і на нас. Хоча й дуже поверхово, ми отримали можливість зануритись у суть журналістського розслідування.

Звичайно, говорили не тільки про журналістику. Не обійшлося без обговорення політики – про фобії та комплекси президента Януковича; про те, як оточення президента користується цими фобіями; про параноїдальну віру в «теорію змови» Бориса Колесникова; про те, на яку тему Ганні Герман варто прочитати лекцію студентам-журналістам; про екс-президента Ющенка, який прагне всіх навчити жити правильно.

У підсумку ми отримали реальну картину політичної реальності сучасної України уверсії Сергія Лещенка та практичні поради щодо того, як у цій реальності працювати журналістом і дошукуватися Правди.

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 216; Мы поможем в написании вашей работы!
Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!