Валютою називають грошову одинцю, яка обслуговує міжнародні економічні відносини і використовується як міжнародна розрахункова одиниця чи міжнародний засіб обігу і платежу.

Валюту класифікують за кількома критеріями.

 

Залежно від емітента валютних коштів виділяють:

- національну валюту - платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо), яку емітує національна банківська система;

- іноземну валюту - грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, які використовують у міжнародних розрахунках;

- колективну валюту (або міжнародні штучні гроші) - міжнародні грошові одиниці, емісію яких проводять міжнародні фінансово-кредитні. установи і які функціонують за міждержавними угодами (євро, СПЗ).

Міжнародні штучні гроші називають також колективними валютами, оскільки вони утворюються в межах окремих міжнародних валютних союзів і виконують функції інтернаціональної міри вартості національних грошей, міжнародного засобу платежу, засобу нагромадження.

Приклади колективних валют: європейська валютна одиниця ЕКЮ, яку застосовували в Європейській валютній системі до запровадження євро; спеціальні права запозичення СПЗ - одиниця Міжнародного валютного фонду; приватні штучні валютні одиниці.

Важливим є також поняття резервної валюти, або ключової.

Резервні валюти - це національні кредитно-грошові засоби головних промислово розвинутих країн, які використовують для обслуговування міжнародних розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, іноземними інвестиціями, нагромадження їх центральними банками країн як резервів для розрахунків та валютних інтервенцій.

Статус резервної валюти створює для країни-емітента найкращі умови ведення зовнішньоекономічної діяльності, проте водночас накладає певні обов’язки: підтримка стабільності валюти, скасування валютних обмежень, регулювання платіжного балансу.

Основною резервною валютою був і є долар США. Окрім долара і євро, найширше використовують єну і фунт стерлінгів, їхні частки майже однакові, хоча роль єни останніми роками послаблюється.

За режимом використання валюти поділяють на

- неконвертовані;

- конвертовані.

Неконвертовані валюти - це грошові одиниці тих країн, законодавством яких передбачено обмеження практично за всіма видами валютних операцій. Такими, зазвичай, є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну й фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була національна валюта України гривня.

Конвертованими є валюти, які вільно обмінюють на валюти інших країн за курсом, що формується у передбаченому порядку, і вільно вивозять та ввозять через кордон. Конвертованість є найважливішою якісною характеристикою валюти.

Зміст поняття конвертованості визначений конкретними умовами функціонування національної грошової і валютної системи у той чи інший історичний період.

Нині ступінь конвертованості національної валюти визначено, з одного боку, наявністю і кількістю валютних обмежень, що існують у тій чи іншій країні, а з іншого, - потребами суб’єктів ринку використовувати цю валюту для міжнародних операцій. Конвертованість, по суті, означає свободу обміну національної валюти на іноземну.

Форми конвертованості валюти розрізняють за трьома головними критеріями.

1. Залежно від типу міжнародних операцій, для реалізації яких необхідний обмін валюти, конвертованість поділяють на два види: за поточними операціями і за капітальними операціями.

2. З погляду можливостей обміну валюти для резидентів і нерезидентів країни конвертованість національної валюти буває внутрішньою і зовнішньою.

3. Залежно від ступеня охоплення міжнародних валютних угод і зовнішньоекономічних операцій тими чи іншими обмеженнями розрізняють часткову і повну конвертованість.

Конвертованість за поточними операціями - це можливість обмінювати національну валюту на іноземну в процесі виконання міжнародних операцій, пов’язаних з торгівлею товарами і послугами, а також міждержавними трансфертами та переказами доходів.

Цей вид конвертованості валюти означає відсутність обмежень на платежі й трансферти, що враховують на рахунку поточних операцій платіжного балансу. Зокрема:

- вільне застосування національної валюти під час розрахунків за поточними операціями платіжного балансу;

- відсутність валютних обмежень для резидентів і нерезидентів за поточними операціями з валютою;

- заборона на використання режиму множинності валютних курсів;

- заборона на запровадження будь-яких валютних обмежень без згоди МВФ,

- неприєднання до дискримінаційних міжнародних валютних угод.

Конвертованість за капітальними операціями - це можливість обміну національної валюти на іноземну в процесі міжнародних операцій, пов’язаних із рухом капіталу, а також надання кредитів.

Типові обмеження в цій сфері такі: обмеження об’єктів прямого іноземного інвестування окремими галузями, вимога щодо обов’язкової репатріації прибутків національних компаній, які інвестують за кордон, заборона купівлі резидентами іноземних цінних паперів, обмеження на кредитування нерезидентів.

Забезпечення конвертованості за капітальними операціями не є обов’язковою вимогою для країни-члена МВФ. Обмеження на рух капіталу економічно виправдані для країн з перехідною економікою, оскільки вони потребують ресурсів насамперед для фінансування реформ.

Внутрішня конвертованість - це такий режим, за якого резиденти країни мають право купувати іноземну валюту без обмежень і здійснювати платежі за кордон. У цьому разі немає обмеження на використання резидентами своїх коштів у національній для придбання іноземної валюти, її зберігання і переказ на користь нерезидентів. Внутрішня конвертованість може охоплювати як поточні так і капітальні операції. У всіх розвинутих країнах діє режим внутрішньої конвертованості. Водночас валютна політика у країнах, що розвиваються, й у країнах із перехідною економікою, зазвичай, передбачає наявність різних обмежень на цей режим.

Зовнішня конвертованість передбачає надання права тільки нерезидентам вільно обмінювати валюту певної країни для розрахунків із закордонними партнерами. Резиденти такого права не мають.

Згідно з вимогами МВФ, валюту вважають зовнішньоконвертованою, якщо вона має дві властивості: 1) кошти у певній валюті, що належать нерезидентам, вільно обмінюють на будь-яку іншу валюту; 2) усі платежі резидентів на користь нерезидентів виконують з дозволу влади.

З економічного погляду зовнішня конвертованість національної валюти можлива лише за наявності попиту на неї за кордоном, тобто попиту на товари і послуги країни на зовнішніх ринках. Запровадження зовнішньої конвертованості - необхідна умова для закордонних інвестицій, оскільки прибутки, отримані в національній валюті, закордонні фірми повинні мати змогу обміняти на валюту своєї країни і вивезти за кордон.

Часткова конвертованість означає наявність певних обмежень, коли на деякі напрями зовнішньоекономічної діяльності чи категорії учасників валютного ринку режим конвертованості не поширюється. Часткова конвертованість також може означати наявність певних обмежень за валютними операціями з деякими країнами, їхніми об’єднаннями й регіонами.

Часткова конвертованість означає можливість обміну національної валюти лише на деякі іноземні валюти і то не в усіх видах зовнішньоторговельних операцій.

Більшість країн світу, у тім числі й Україна, має частково конвертовані валюти. Рівень конвертованості визначений кожною країною у спеціальних законодавчих актах, якими передбачено перелік валют, на які можна обмінювати національну валюту, а також обумовлене конкретне коло суб’єктів таких угод.

Повна конвертованість означає відсутність обмежень у разі обміну валют і за рахунками поточних операцій, і за рахунками операцій, пов’язаних з рухом капіталу платіжного балансу. Отже, такий режим охоплює як поточну, так і капітальну конвертованість національної валюти. Це означає, що і резиденти, і нерезиденти мають змогу купувати необмежені суми іноземної валюти за національну валюту країни. Повна конвертованість передбачає також відсутність обмежень на експорт та імпорт товарів, що можуть вплинути на їхню ціну.

Реалізація валютної політики, спрямованої на запровадження повної конвертованості, можлива лише в тих країнах, у яких є відповідні передумови: по-перше, розвинутий внутрішній ринок товарів і послуг зі стабільною кон’юнктурою; по-друге, потужний експортний потенціал, що забезпечує сприятливі позиції країни на світовому ринку і, відповідно, зовнішній попит на національну валюту.

Валюту країни, у якій діє режим повної конвертованості, називають вільноконвертованою. Вільноконвертована валюта - це грошова одиниця, яку вільно і без обмежень обмінюють на іноземні й міжнародні платіжні засоби у будь-якій формі й у всіх видах операцій. Сьогодні лише незначна кількість країн має вільноконвертовані національні валюти.

 

2. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ І РЕЖИМИ ВАЛЮТНОГО КУРС

 

 

Головними режимами валютних курсів, а відтак, і формами реаліза­ції валютно-курсової політики, є фіксований і плаваючий.

Фіксований валютний курс передбачає такий режим запроваджен­ня обмінного курсу національної валюти, за якого держава в особі уповноважених нею органів визначає твердий паритет національної грошової одиниці щодо іноземних валют та вживає відповідних захо­дів валютної політики для підтримання цього паритету.

Отже, фіксований режим валютного курсу передбачає запрова­дження урядом або іншими державними органами валютного регулю­вання і валютного контролю постійних, зафіксованих на певному рівні й на певний термін пропорцій обміну національної валюти на інозем­ну. Фіксований валютний курс можна засновувати на закріпленні офі­ційного золотого вмісту грошової одиниці або тісному прив’язуванні її курсу до курсу однієї з провідних світових валют, міжнародних роз­рахункових одиниць або групи валют. Нині з огляду на демонетизацію золота фіксації валютного курсу щодо золотого вмісту не практику­ють, а використовують інші способи.

Конкретними способами peaлізації режиму фіксованого валютного курсу можуть бути такі.

1. Прив'язування національної валюти до однієї з провідних іноземних валют (наприклад, долара США). Це означає, що зміна курсу національної валюти щодо валюти третьої країни точно відповідає зміні курсу валюти цієї країни щодо долара США, тобто, по суті, курс національної валюти автоматично змінюється в тих самих пропорціях, що й курс базової валюти щодо усіх інших валют.

Цей спосіб застосовують у таких трьох основних формах:

- прив’язування до провідної резервної валюти, якою може передусім долар США або євро;

- фіксація курсу національної валюти до валюти країни - головного зовнішньоторговельного або фінансового партнера;

- фіксація курсу колективної валюти, тобто спільної валюти групи країн, до однієї з провідних іноземних валют розвинутих країн.

2. Прив’язування національної валюти до валютного кошика означає тверду фіксацію курсу національної грошової одиниці до певної групи валют або якоїсь однієї колективної валюти. Як і в попередньому випадку, зміна курсу національної валюти відбувається автоматично зі зміною курсу об’єкта прив’язування.

3. Фіксація курсу національної валюти до іноземної на підставі змінного паритету, що передбачає періодичний перегляд фіксованого курсового співвідношення під впливом певних макроекономічних параметрів. Це означає, як і в попередніх випадках, тверде прив’язування курсу національної валюти до іноземної, проте зв’язок між національною і базовою валютою не автоматичний, а обчислений за спеціальною формулою, яка враховує динаміку визначених макроекономічних параметрів (наприклад, різницю у темпах інфляції, темпи економічного зростання).

Плаваючий валютний курс - це співвідношення між валютами різних країн, що складається на ринку під впливом зміни попиту та пропозиції на національну й іноземну валюту. Такий режим валютного курсу передбачає використання передусім ринкових механізм регулювання курсових співвідношень валют під впливом зміни попиту і пропозиції. Однак це не заперечує можливості впливу валютної політики центрального банку на механізми курсоутворення. З огляду на це такий режим валютного курсу може набувати різних форм залежно від масштабів і способів втручання регулятивних органів держави у процес визначення валютного курсу.

Тому окремі різновиди плаваючого валютного курсу можуть передбачати запровадження центральним банком таких головних режимів:

1. Вільне плавання, за якого на валютний курс впливає лише ринкова кон’юнктура. Це передбачає визначення обмінного курсу винятково під впливом попиту і пропозиції на ринку і, зазвичай, без активного втручання держави. Якщо попит на валюту збільшиться, то зросте і валютний курс. І навпаки, зі зменшенням попиту на валюту її обмінний курс спадає. У режимі вільного плавання перебувають обмінні курси валют США, Великої Британії, Японії, Канади, Швейцарії та ще близько 50 країн третього світу.

2. Обмежене плавання, за якого центральний банк задає граничні норми коливання обмінного курсу національної валюти.

Реалізувати цей режим можна у таких формах.

Валютний коридор - режим, за якого центральний банк визначає максимальний і мінімальний рівні відхилення обмінного курсу. У цих межах валютний курс може вільно коливатися під впливом ринкових сил, а для запобігання їхньому порушенню центральний банк уживає заходи девізної політики. Такий режим валютно-курсової політики використовують Індія, Китай, Єгипет, Ізраїль, Туреччина, а свого часу - Україна та Росія. Отже, режим валютного коридора допускає коливання обмінного курсу в заздалегідь визначених верхній і нижній межах.

Обмежено гнучкий курс, за якого центральний банк проводить операції на валютному ринку для згладжування курсових коливань. Це передбачає наявність виражених у відсотках обмежень коливань валютного курсу (наприклад, ±7,25%) від визначеного паритету до якої- небудь іноземної валюти.

3. Кероване плавання - це режим управління валютним курсом, який полягає у цілеспрямованій зміні вартості національної валюти, зазвичай, у бік девальвації. Такий режим використовують здебільшого в періоди кризових ситуацій на валютних ринках та разом із заходами макроекономічної стабілізації, спрямованими на вирівнювання платіжного балансу.

Кероване плавання серед перелічених видів режимів валютного курсу - це значною мірою змішаний тип механізму курсоутворення, наближений до фіксованого режиму. Однак за основу цього механізму взято все ж ринкові засади впливу на валютний курс через попит і пропозицію, хоча держава активно втручається у цей процес через власну валютно-курсову політику з метою надати динаміці обмінного курсу бажаної для себе спрямованості - передусім у бік девальвації. У цьому разі темпи девальвації, зазвичай, орієнтовані на різницю темпів інфляції щодо однієї або кількох країн, валюти яких є об’єктом прив’язування.

Як і у випадку фіксованого валютного курсу, режими керованого та обмеженого плавання передбачають використання центральним банком механізму валютних інтервенцій для підтримання обмінного курсу на заданому рівні. Однак у випадку з плаваючим валютним курсом, на відміну від фіксованого, уряд і центральний банк не беруть на себе ніяких формальних зобов’язань щодо підтримання того чи іншого рівня валютного курсу, а керуються кон’юнктурними чинниками впливу, що визначають спрямованість валютно-курсової політики.

У разі, якщо в країні використовують не один режим валютного курсу, а декілька, то такий механізм курсоутворення називають режимом множинності валютних курсів.

Режим множинності валютних курсів - це форма реалізації валютно-курсової політики, за якої в країні застосовують диференційовані курси національної валюти залежно від видів валютних операцій, учасників цих операцій та використовуваних валют. Зазвичай, такий режим передбачає наявність двох або більше валютних курсів, що застосовують для різних типів операцій, зокрема, офіційний курс для визначеного переліку операцій і ринковий курс для всіх інших операцій.

Нині режим множинності валютних курсів, здебільшого застосовують у країнах з нерозвинутими ринковими механізмами і слабкими позиціями на світовому ринку. Тому МВФ рекомендує відмовитися від цього режиму. А для країн, що беруть на себе зобов’язання забезпечити конвертованість національної валюти, застосовують не рекомендації, а жорсткі вимоги статуту МВФ щодо заборони режиму множинності валютних курсів.

 

3. РОЗРАХУНОК ВАЛЮТНОГО КУРСУ. КОТИРУВАННЯ ВАЛЮТИ

 

Необхідність визначення обмінного курсу пов’язана з такими головними причинами:

- розвиток міжнародної торгівлі, що потребує обміну валют різних країн у разі переміщення між ними товарів, послуг, капіталів, кредитів;

- порівняння цін на товари і послуги в різних країнах для забез­печення еквівалентного обміну результатами праці національних виробників;

- потреба оцінки економічними агентами країни вартості й рівня дохідності своїх активів за кордоном.

Визначення обмінного курсу відповідно до чинних правил і норм валютного регулювання називають валютним котируванням. Котирування може передбачати визначення валютного курсу або на законодавчому рівні у вигляді офіційного курсу центрального банку, або на засадах ринкових механізмів, під впливом співвідношення попиту і пропозиції. У світовій практиці використовують два методи котирування валют: пряме і непряме, або зворотне.

Використання прямого чи зворотного методів котирування не впливає на рівень обмінного курсу, а лише змінює форму його вираження. Адже зворотне котирування є величиною, оберненою до прямого котирування.

 

 

 

 

У разі котирування валют визначають базову валюту та валюту котирування. Базовою є валюта, щодо якої котирують інші валюти (зазвичай, це валюти головних промислово розвинутих країн). Валю­тою котирування є валюта, яку котирують до базової й яка виражає вартість базової. Наприклад, у записі USD/UAН долар США є базою котирування, а гривня - валютою котирування.

Крос-курс (крос-котирування) - це співвідношення між двома валютами, яке визначають згідно з їхнім курсом стосовно третьої У такому випадку спочатку купують валюту третьої країни (наприклад долар США), а потім за неї купують уже необхідну валюту.

Для професійних учасників валютних ринків поняття "валютний курс" не існує. Воно розпадається на курс покупця і курс продавця.

Курс покупця (bid rate, BR) - це курс, за яким банки купують іноземну валюту і продають національну (найнижчий курс).

Курс продавця (asked rate, AR) - це курс, за яким банк продає іноземну валюту і купує національну (найвищий курс).

Курс продавця завжди вищий, ніж курс покупця. Різницю між курсом продавця і курсом покупця називають спредом, або маржу Спред становить дохід банку за валютними операціями. Його розраховують за формулою:

AR - BR

S = x 100%

BR

де S- спред; AR - курс продавця, BR - курс покупця.

Можливість отриманим цього доходу пов'язана з фактично монопольним становищем банків на валютному ринку щодо операцій з більшістю суб'єктів валютних відносин. З огляду на це банки продають валюту за вищим курсом, ніж купують. Зазвичай, чим більші обсяги операцій з певною валютою і більший попит на ринку на неї, тим більший розмір маржі банку. Хоча спред визначають комерційні банки самостійно, централь­ний банк за певних обставин може запроваджувати його максимально допустимий розмір для того, щоб запобігти спекулятивній грі на валют­ному ринку, яка особливо небезпечна в періоди кризи.

Фактичний ринковий обмінний курс розраховують як середнє арифметичне курсів покупця і продавця. Його використовують в еко­номічному аналізі, в разі укладення зовнішньоторговельних контрак­тів, дилери на валютних ринках. Отже, обмінний курс як визначник вартісного вмісту валют різних країн є важливим елементом міжна­родних економічних і валютних відносин.

Оскільки валютний курс як ціна валюти (як і ціна на будь-який товар) змінюється з часом, то в зовнішньоекономічній діяльності ви­никає потреба враховувати чинник часу в ході укладення угод. Тому залежно від того, коли буде виконана угода з купівлі-продажу валют на валютному ринку, використовують такі два головні види обмінних курсів: спот-курси і форвардні курси.

 

 

 

Під час планування тих чи інших заходів валютного регулювання і валютного контролю може виникати потреба використання й таких показників: номінальний валютний курс та реальний валютний курс.

Номінальний валютний курс - це ціна одиниці іноземної валюти виражена в одиницях національної валюти. Він виражає обмінний курс валют, який діє у певний період на валютному ринку країни, раховують його за формулою:

 

ER_n = Q_f / Q_d

 

де ERn - номінальний валютний курс; Qf - кількість іноземної валюти; Q_d - кількість національної валюти.

У більшості випадків, якщо йдеться про обмінний курс національної валюти, то під ним розуміють насамперед номінальний валютний курс. Водночас номінальний валютний курс є більш адекватним для оцінки поточних валютних угод і зовнішніх розрахунків. У довготерміновій перспективі, коли в разі оцінювання динаміки курсоутворення необхідно враховувати ціновий чинник, виникає потреба у і використанні реального валютного курсу.

Реальний валютний курс - це курс, який розраховують з огляду на співвідношення цін на національному і зарубіжному ринках. Реальний валютний курс визначають як співвідношення індексів цін товарів і послуг двох країн, узятих у відповідній валюті. Його визнач за такою формулою:

 

ERr= Р_f / Р_d * ER

 

де ERr - реальний валютний курс; ERn - номінальний валютний Р_f - індекс цін однієї країни; Р_d - індекс цін іншої країни.

Як бачимо з наведеної формули, швидке зростання цін усередині країни призводить до знецінення національної валюти і зниження її реального обмінного курсу. Якщо за кордоном темпи інфляції вищі, то національна валюта дорожчає порівняно з іноземною. Технічна складність оцінювання реального обмінного курсу полягає у виборі єдиної методики розрахунку індексів цін, які могли б точно відображати інфляційні процеси у різних країнах.

Фактично реальний обмінний курс є номінальним валютним курсом, перерахованим з огляду на зміну рівня цін в одній країні щодо зміни рівня цін в іншій країні. Реальний обмінний курс відображає співвідношення цін певного набору товарів і послуг за кордоном та цін таких самих товарів і послуг усередині країни, переведеного за номінальним обмінним курсом. Його зручніше використовувати для оцінки конкурентоспроможності національного виробництва порівняно з імпортним.

 

4. СУТЬ І СТРУКТУРА ВАЛЮТНОГО РИНКУ.

 

 

Головними учасниками валютного ринку є передусім великі ко мерційні банки - дилери. Виконуючи різноманітні валютні операції за дорученням своїх клієнтів (експортерів та імпортерів, пенсійних і страхових фондів, приватних інвесторів), комерційні банки водночас є самостійними учасниками ринку валютних обмінів. Вони формують власні ресурси та провадять операції на власну користь.

Центральні банки країн виконують на валютних ринках подвійну функцію: з одного боку, представляють інтереси урядів; з іншого, - є учасниками ринку, які мають, подібно до комерційних банків, власні економічні інтереси, їхніми головними цілями є підтримка вартості національних валют, проведення операцій з офіційними валютними резервами.

Комерційні банки торгують валютами або безпосередньо один з одним, або через валютних брокерів, тобто фінансових посередників.

Діяльність через брокерів є найвигіднішою, оскільки забезпечує постійний зв’язок - через сучасні засоби комунікації - з банками всередині країни і за кордоном. У відносинах між банками і брокерами склалися загальноприйняті міжнародні правила.

Усіх учасників валютного ринку поділяють на активних і пасивних. Активні учасники ринку самі визначають курси валют, впливають на функціонування ринку загалом, тому їх називають маркет-мейкерами. Маркет-мейкерами є комерційні банки та брокери На відміну від активних, пасивні учасники обмінюють валюти за курсами, що визначені маркет-мейкерами.

Операції з обміну валют є різними за характером. Учасники валют­ного ринку мають змогу виконувати операції хеджування, вдаватися до валютних спекуляцій, отримувати прибуток від змін відсоткових ставок, проводити покритий відсотковий арбітраж.

Учасників валютного ринку, які надають послуги страхування опе­рацій для мінімізації фінансових ризиків, називають хеджерами.

Спекулянти - учасники ринку, які мають на меті отримання доходу від динаміки курсів валют. Вони використовують коливання курсу однієї або кількох валют, скуповуючи валюту, коли її курс підвищується, і про­даючи, коли курс знижується. Ризик спекулянта заздалегідь розрахову­ють і виправдовують прагненням одержати максимальний прибуток.

Арбітражери - це учасники ринку, які заробляють на різниці ва­лютних курсів на окремих ринках. Прибуток отримують шляхом од­ночасного продажу порівняно переоціненого інструменту та купівлі порівняно недооціненого. Арбітражери сприяють урівноваженню курсів, цін активів на різних сегментах валютного ринку.

 

 

 

Валютний ринок має свою структуру, яка охоплює національні (місцеві) ринки, міжнародні ринки та світовий ринок. їх розрізняють за масштабами і характером валютних операцій, кількістю валют, яку продають-купують, рівнем правового регулювання тощо.

 

 

 

За організацією торгівлі валютний ринок поділяють на біржовий, тобто організований, і позабіржовий, або неорганізований.

Біржовий ринок є сукупністю валютних бірж.

Валютна біржа - організаційно оформлений, постійний ринок іноземної валюти, де курси валют формуються на засадах фактичного співвідношення попиту і пропозиції.

Головні функції валютної біржі полягають в організації торгівлі валютою та мобілізації тимчасово вільних ресурсів у валюті, які утворюються в економічних агентів, тому валютна біржа не є комерційною структурою.

В англо-американських країнах немає спеціалізованих валютних бірж. Натомість багато їх у Європі, наприклад, у ФРН - п’ять найбільша у Франкфурті-на-Майні.

Велика частина валютних операцій (до 90%) відбувається на позабіржовому, або міжбанківському, валютному ринку, на якому дилери проводять операції з використанням електронного та супутникового зв’язку. Більшість валютних операцій провадять через банки, які виконують на договірній підставі доручення іноземних кореспондентів. Це дає змогу виконувати валютні операції безготівковим способом. Банки, яким надано право на проведення валютних операцій, називають уповноваженими, девізними або валютними. Серед комерційних банків чи інших учасників валютного ринку є дилери, які “грають” на зниження чи на підвищення курсу валют.

За інституціональною структурою у складі валютного ринку окремлюють:

- міжбанківський ринок (прямий і брокерський), на якому фінансові інститути укладають угоди між собою;

- клієнтський ринок, на якому банки укладають угоди з нефінансовими клієнтами, тобто з урядами, промисловими, торговельними компаніями;

- біржовий ринок, де виконують угоди з негайною поставкою валют на спеціалізованих валютних біржах та строкові угоди на товарних біржах.

 

 

5. ПОНЯТТЯ І ЗАВДАННЯ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА КОНТРОЛЮ

 

Досягнення головних стратегічних і тактичних цілей валютної політики забезпечують через дві ключові форми її практичної реалізації - валютне регулювання та валютний контроль. Самоорганізація та caморегулювання ринкових відносин за умови розширення й активізації світової торгівлі, збільшення обсягів спекулятивних операцій з валютами на мінародних ринках може виявитися недостатньо ефективним. Це зумовлює потребу державного втручання в організацію валютних відносин за допомогою валютного регулювання та валютного контролю.

Валютне регулювання - це діяльність держави в особі уповноважених нею органів, що передбачає вжиття законодавчих та організаційних заходів, які визначають порядок виконання операцій з валютними цінностями на території країни. Воно є невід’ємною складовою валютної політики, оскільки передбачає регламентування поведінки учасників валютного ринку і способів проведення валютних операцій, що дає змогу контролювати співвідношення попиту і пропозиції іноземної валюти та обмежувати вплив негативних чинників, які дестабілізують ринок.

Фактично валютне регулювання передбачає комплекс важелів, за допомогою яких держава регламентує всі види операцій з валютними цінностями, що їх проводять суб’єкти ринку.

Головні завдання валютного регулювання такі:

1) захист національної валюти, що передбачає мінімізацію зовнішніх і внутрішніх чинників впливу на її купівельну спроможність;

2) визначення оптимального режиму обмінного курсу національної валюти, спроможного збалансувати інтереси експортерів та імпортерів для ефективної участі країни у міжнародному поділі праці;

3) регламентування порядку використання іноземної валюти суб’єктами валютного ринку країни, що визначає динаміку його кон’юнктури, а відтак і стан обмінного курсу;

4) захист прав власності на валютні цінності, що є необхідною умовою ефективного руху валютного капіталу та розвитку валютного ринку країни;

5) визначення статусу національної валюти, що передбачає запровадження відповідного режиму її конвертованості для забезпечення стратегічних завдань розвитку національної економіки та її участі у світовому господарстві.

Отже, валютне регулювання є однією з форм державного впливу на суб’єктів валютних відносин для реалізації відповідних цілей економічної політики держави, що забезпечене належним валютним законодавством. Відтак валютне регулювання можна розглядати як певний процес, який передбачає комплекс цілеспрямованих заходів держави зі стабілізації або зміни наявних валютних відносин.

Залежно від виду використовуваних державою у процесі валютного регулювання інструментів валютне регулювання може бути прямим або опосередкованим.

Пряме валютне регулювання - це сукупність законодавчих і нормативно-правових актів, а також адміністративних дій органів державної влади, які визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями.

Опосередковане валютне регулювання передбачає використання економічних важелів впливу на поведінку суб’єктів валютного ринку шляхом, формування в них економічної зацікавленості виконувати ті чи інші валютні операції. Такими важелями передусім є відповідні інструменти, використовувані центральним банком.

Переважання прямих чи опосередкованих засобів валютного регулювання визначає його характер - адміністративний або ліберальний. Ліберальне валютне регулювання спрямоване на поточну кон’юнктуру валютного ринку і не змінює головних засад валютної системи країни. Адміністративне регулювання жорсткіше регламентує діяльність суб'єктів валютних відносин та зміст їхніх операцій з валютними цінностями.

В Україні головним виконавчим органом валютного регулювання, що видає нормативні акти у сфері валютної політики держави, використовує сукупність інструментів для впливу на валютні операції суб’єктів ринку, є Національний банк України.

Основним засобом, що забезпечує ефективність валютного регулювання, є валютний контроль. Тому він нарівні з валютним регулюванням є другою важливою складовою валютної політики держави.

Валютний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на забезпечення виконання ухвалених державою законів, норм і проведення валютних операцій.

До головних завдань валютного контролю належать:

1) визначення відповідності валютних операцій чинному законодавству та наявності необхідних для цього ліцензій;

2) перевірка виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань із продажу на внутрішньому валютному ринку;

3) перевірка обґрунтованості платежів, що їх проводять в iноземній валюті;

4) перевірка повноти й об’єктивності обліку та звітності за валютними операціями суб’єктів господарювання;

5) перевірка виконання зобов’язань декларувати валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами країни;

6) визначення відповідальності за порушення норм валютного законодавства.

Згідно з чинним законодавством України, всі валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Органи, що провадять валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій та стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень.

Зазначимо, що до об’єктів валютного контролю належать такі операції: регулювання переказів та платежів за кордон, вивезення капіталу, репатріація прибутків, золота, грошових знаків та цінних паперів, а також обмеження вільної купівлі та продажу іноземної валюти; обов’язковий продаж державі частини одержаної іноземної валюти в обмін на національну за офіційним курсом та зосередження валютних операцій у центральних або уповноважених банках; контроль за створенням і ліквідацією авуарів резидентів та нерезидентів - учасників валютних операцій у країні; обмеження увезення-вивезення валюти та валютних цінностей через митний кордон України; контроль за отриманням суб’єктами підприємницької діяльності кредитів в іноземній валюті та ін.

Посилення жорсткості заходів валютного регулювання і валютного контролю або їхня лібералізація залежать від тих цілей, які стоять перед валютною політикою держави в той чи інший період розвитку.

Наприклад, у періоди, пов’язані з потребою відновлення господарства країни у післявоєнні роки або в час лібералізації економічних відносин у разі переходу від адміністративно-командної до ринкової системи, заходи валютного регулювання і валютного контролю жорсткіші. Це зумовлено необхідністю забезпечення захисту фінансової самостійності країни, стабільності грошової системи, зміцнення національної валюти, мобілізації валютних ресурсів держави і підприємств, зменшення відтоку капіталів за кордон. Саме такі механізми активно використовували країни Західної Європи після Другої вої війни, а також колишні соціалістичні країни Центральної і Східної Європи під час переходу на ринкові засади господарювання.

У періоди стабілізації ринкової економічної системи та активної інтеграції національних господарств у світовий економічний простір заходи валютного регулювання і валютного контролю зазнають поступової лібералізації. Це зумовлено необхідністю уніфікувати організацію валютних операцій у різних країнах, полегшити умови переміщення капіталів між ними для ефективнішого їх застосування, скоротити трансакційні витрати у процесі валютно-обмінних операцій, забезпечити рівновагу в зовнішньоторговельних відносинах між країнами. Водночас жодна держава повністю не відмовляється від валютного регулювання і валютного контролю як комплексу заходів щодо регламентації і нагляду за станом валютного ринку.

 

6. МЕТОДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

Головними методами валютного регулювання і контролю, які використуються органи грошово-кредитного регулювання (зокрема, центральні банки), є такі:

- девізна політика (валютні інтервенції);

- дисконтна (облікова) політика;

- девальвація та ревальвація валют;

- управління валютними резервами (диверсифікація);

- валютні обмеження.

Девізна політика - це інструмент валютної політики, сутність якого полягає у впливі на обмінний курс національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Девізну політику проводять у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку для регулювання курсу національної валюти через операції купівлі-продажу іноземних валют.

Спрямованість валютної інтервенції визначена тим, яка мета центрального банку - підвищити чи знизити обмінний курс національної валюти. Наприклад, для підвищення курсу національної валюти центральний банк в обмін на національну валюту продає іноземну валюту, коли її пропозиція на ринку є недостатньою. Завдяки цьому обсяги національної валюти порівняно з іноземною на ринку зменшуються, а тому її ціна (у вигляді обмінного курсу) зростає.

Центральний банк скуповує іноземну валюту, щоб знизити обмінний курс національної валюти, коли є надлишок її пропозиції на ринку. У підсумку обсяги іноземної валюти на ринку зменшуються, а національної валюти - збільшуються, а відтак знижується її ціна - валютний курс.

Головними цілями проведення валютних інтервенцій є:

- підтримання на певному рівні курсу національної грошової одиниці, щоб не допустити її знецінення або необгрунтованого зміцнення;

- стабілізація кон’юнктури на валютному ринку країни, тобто врівноваження попиту і пропозиції на іноземну валюту;

- підтримання курсу національної валюти на штучно заниженому рівні, щоб стимулювати збільшення обсягів чистого експорту і підтримання конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.

Характерними рисами валютних інтервенцій є їхні порівняно значні масштаби на ринку та короткі терміни застосування.

Валютні інтервенції не можуть бути ефективним інструментом валютної політики в періоди валютних криз і нестабільної фінансової ситуації в країні. Проте вони є досить дієвим засобом впливу на обмінний курс національної валюти в разі поточного регулювання центральним банком валютних відносин, особливо коли перебіг господарських процесів у країні має достатній рівень стабільності.

Дисконтна політика полягає в зміні облікової ставки центрального банку для регулювання валютного курсу та впливу на платіжний баланс. Центральний банк, змінюючи розмір облікової ставки, чинить певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на цю валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Дисконтна політика є інструментом з порівняно низькою ефективністю. Це пояснюють неоднозначним впливом відсоткових ставок на мобільність капіталів за умов нестабільності.

Девальвація - офіційне зниження курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют або міжнародних розрахункови одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксували золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та збільшенні ціни на золото. Девальвація може відбуватися стихійно або цілеспрямованою як елемент валютної політики держави для впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація - офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют та міжнародних розрахункови одиниць. За умов золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золотого стандарту ревальвація почала виявлятися в підвищенні курсу національної грошової одиниці щодо іноземних чи міжнародних валют.

Диверсифікація валютних резервів - це інструмент реалізації валютної політики центрального банку, що полягає в регулюванні структури офіційних валютних резервів країни шляхом включення до їхнього складу різних іноземних валют інших країн.

Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

Головними цілями диверсифікації валютних резервів, як спеціального інструменту валютної політики, є:

1) захист від валютного ризику, тобто ризику втрати коштів унаслідок коливання обмінних курсів різних валют;

2) забезпечення міжнародних розрахунків, включаючи розрахунки за зовнішньою заборгованістю країни;

3) проведення валютних інтервенцій на ринку, для чого в складі резервів мають бути належні обсяги необхідних видів іноземних валют.

Практичний механізм застосування цього інструменту валютної політики передбачає, зазвичай, продаж нестабільних валют і купівлю більш стійких, а також валют, необхідних для проведення міжнародних розрахунків та інтервенцій. Хоча офіційні резерви країн складаються з іноземних валют, золота, СПЗ, їхнім головним компонентом є одна з провідних іноземних валют, яка відіграє роль резервної.

Валютні обмеження є сукупністю законодавчих або адміністративних норм, які застосовують на рівні держави і на міждержавному рівні й які регламентують проведення операцій з валютою, золотом, іншими валютними цінностями. Валютні обмеження запроваджують щодо двох типів міжнародних економічних операцій:

- поточних операцій платіжного балансу;

- операцій з капіталом і фінансовими інструментами.

Наявність валютних обмежень у країні знижує ступінь конвертованості її валюти.

Для країн, економіка яких перебуває на стадії ринкової трансформації, застосування валютного контролю має особливе значення, оскільки ринкові механізми валютного регулювання в цих країнах є недостатньо зрілими. Ці країни, проводячи зовнішньоекономічну діяльність, мають справу з такими складними проблемами, як відплив капіталів, скорочення офіційних золотовалютних резервів, різкі коливання ситуації у грошово-кредитній сфері.

 

---

Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 12; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!