Стихійний еволюціонізм та примітивний стадіалізм.
Ще в кінці ХУІІІ ст.. німецький вчений Форстер висловив ідею, що людство пройшло три ступені розвитку: дикунство (юнацтво), варварство (зрілість) і цивілізації (сучасний стан Європи)
Сер Джон Эванс (1823–1908) у 1849 розробив метод серіацїі, за допомогою якого можна визначити місце недатованих артефактів в еволюційному ряді і таким шляхом одержати достовірні дані про їхній вік. Ці способи встановлення відносної хронології артефактів і шарів вимагають ретельного ведення розкопок, що необхідно для одержання як вихідних даних, так і можливості подальшої їхньої перевірки.
У першій половині 19 ст. однією з найважливіших в археології стала проблема датування.
Геологи, у першу чергу Джеймс Хаттон (1726–1797) і Чарлз Лайель (1797–1875), зібрали значний корпус свідчень, що доводять, що світ багато древніший, чим вважалося раніше. Приміром, у печері Бриксхэм в Англії останки людини були виявлені під могутнім шаром вапняку, , що утворився в результаті тривалого випару розчину з незначним змістом вапняку. Процес утворення таких відкладів був добре відомий, і теорія катастроф була не в змозі пояснити, як – якщо дотримувати короткої хронології – міг нагромадитися подібний шар.
Хаттон розробив концепцію уніформізма, відповідно до якої геологічні процеси в минулому були подібні із сучасними. Згода з цією теорією означало одночасно і визнання того, що формування землі зайняло набагато більше часу, чим допускала «коротка хронологія».
|
|
|
Знахідка людських останків разом з кістами вимерлих тварин у Гротт-де-Біз у Франції стала розцінюватися як відкладення багатотисячного віку. У Лайеля і його сучасників не було чіткого уявлення про вік землі, але вони припускали, що він обчислюється приблизно одним мільйоном років. Хоча це набагато менше, чим визнано тепер, таке допущення колосально розширило хронологічні рамки, збільшивши їх більш ніж у 150 разів у порівнянні з прийнятими раніше.
Одним з перших цю велику хронологію застосував до археології датчанин К.Томсен (1788–1865). Виходячи з міркування, що деякі метали добувати й обробляти легше, ніж інші, він у 1836 розробив «систему трьох віків». Він доводив, що світ пройшов через послідовні стадії розвитку – кам'яний вік, що передує застосуванню будь-яких металів, бронзовий вік і залізний вік.
Такий підхід послужив для К.Томсена ключовим принципом при побудові експозиції Національного музею в Копенгагені, чим, однак, його значення далеке не вичерпується.
Томсен установив чіткий зв'язок між характером матеріальних пам'яток і їхнім віком. Оскільки виділені ним стадії випливають одна за одною у часі і кожній з них притаманний великий набір артефактів, є підстави для віднесення будь-якої пам'ятки до тієї чи іншої з цих стадій, виходячи з характеру знайдених на ній предметів.
|
|
|
Його учень І.Я.Ворсо (1821–1885) розробив цілий ряд основних принципів стратиграфії і стратиграфічного датування; він же виявив еволюційні ряди артефактів, відповідним чином розподілених в археологічних відкладеннях. На основі аналізу різного типу поховань він зумів скласти відносну хронологію пам’яток усередині тієї чи іншої доби – так зв. порівняльно-історичний метод.
На основі цього методу швед Свен Нільсон поділив первісну історію на періоди: дикунства, номадизму (козівництва), землеробства і цивілізації.
Пізніше такі археологи, як швед Монтеліус (1843–1921) і інші, вдосконалили систему трьох віків, розділивши кам'яний вік на палеоліт (давній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) і неоліт (новий кам'яний вік) і навіть запропонували детальніше членування. Монтеліус створив хронологічну класифікацію неоліту, бронзового віку, раннього залізного віку у Європі.
Стосовно кам’яної доби значний вклад у її розробку зробив француз Буше-де-Перт в середині ХІХ ст.. Він зібрав колекції грубо оббитих каменів з кременю і доказав їх дуже давній вік, а головне – що вони виготовлені людиною. Його думки знайшли докази під час розкопок печер, коли ті ж самі знаряддя знаходили разом із кістками викопних тварин – мамонтом носорогом та ін., що проживали в Європі багато тисяч років тому.
|
|
|
Значну роль у періодизації кам’яної доби зробив француз Габріель Мортільє (1821 – 1898). Він застосував комплексний метод – використав дані палеозоології, геології, антропології і створив свою власну класифікацію палеоліту, поділивши його на епохи дишель, ашель, мустьє, оріньяк, солютре, мадлен). Ця класифікація застосовується дотепер (з деякими змінами)
До початку 20 ст. ці пошуки внесли істотні зміни в археологічну практику. При професійних розкопках тепер ретельно враховувалися дані стратиграфії; вони добре документувалися записами, малюнками і фотографіями. Археологічні матеріали в сполученні з цією документацією дозволяли співвіднести різні шари пам'ятки з різними періодами. Безсистемні пошуки скарбів відійшли в минуле.
У цих умовах склалася нова парадигма – єдиний підхід, що завоював пануючі позиції в цій області науки. Він полягає у виділенні археологічних культур і визначенні їхніх просторово-часових позицій.
|
|
|
Виникнення історії культури як особливого напрямку супроводжувалося формуванням ряду наукових теорій. До їхнього числа належить теорія культурної еволюції, яка полягає в тому, що зміна культури в часі підкоряється визначеним закономірностям. У той час серед прихильників теорії культурної еволюції переважала думка про її однолінійність, відповідно до якої всі суспільства, що жили в будь-якому місці земної кулі, у своєму розвитку проходили той самий ряд послідовних етапів, обумовлених звичайно способами добування засобів існування.
Швейцарський історик і юрист Якоб Бахофен (1815 – 1887) у 1861 р. написав книгу “Материнське право”, у якій стверджував, що на ранній історії людство мало невпорядковані статеві стосунки – “гетеризм” (від слова гетера – продажна жінка), потім перейшло до материнської стадії і нарешті до батьківської лінії розвитку роду. Власне він ввів термін “матріархат”, вважаючи, що усі народи світу пройшли ці стадії розвитку.
Одна з найбільш відомих еволюціоністських теорій, оприлюднена в 1871, була створена Льюісом Генрі Морганом (1818–1881). Вона припускає існування стадій дикості (полювання і збиральництва), варварства (землеробство і скотарство) і цивілізації. Кожна з цих стадій, виділених за способами добування їжі, характеризується визначеним комплексом інших рис культури – таких, як тип поселення, характер економіки, релігія. Морган стверджував, що звичайним є розвиток суспільства від його ранніх найпростіших форм до виникаючих пізніше більш складних форм.
У своїй головній праці “Стародавнє суспільство”, написаній у 1877 р. на основі власних спостережень над північноамериканськими індіанцями-ірокезами він створив історичну періодизацію історії первісного суспільства. Він переконливо доказав, що в центрі суспільних відносин у первісних народів стоїть не сім’я, а рід – група кровних родичів, які усвідомлюють свою рідню і походження від одного далекого предка. Рід завжди екзогамний (коли представники одного роду не мають права вступати у шлюб). Жінки завжди беруться поза межами роду, а їх жінки переходять у інший рід. Помічена складна система шлюбних відносин, а не просто обмін жінками між двома родами.
Усі ці ідеї Моргана були розвинуті у праці Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, опублікованої у 1884 р. і таким чином започаткував марксизм в історії первісного суспільства. Ф.Енгельс чіткіше показав, що перша формація – первіснообщинна – кардинально відрізняється від інших відсутністю експлуатації людини людиною.
Видатними представниками еволюційної школи були англійці Джон Леббок (1834 – 1913) і особливо етнограф Едуард тай лор (1832 – 1917). Головна робота Тайлора “Первісна культура” (1871), у якій автор на широких етнографічних джерелах показує, як розвивається культура від нижчих до вищих форм (танець, мова, рисунки тощо). Еволюціоністи брали яке-небудь явище культури і створювали еволюційний ряд його розвитку від нижчого до вищого, прямолінійний і незалежний від інших явищ. У багатьох аспектах така теорія не могла пояснити причин зміни і появи інших форм культури.
Другим серйозним досягненням цього періоду було вивчення дифузії – поширення елементів культури в просторі. Дифузія може приймати форму передачі ідей чи предметів від одного народу до іншого або переміщення групи людей з одного місця в інше. Слово взяте з фізики – розповсюдження газів в різних напрямках від центру.
Попередником цієї школи був географ і етнограф Фрідріх Ратцель (1844 – 1904), який висунув антропогеографічне вчення – поєднання розвитку культури з конкретним географічним середовищем. Різні типи культури він пояснив різними природно-економічними умовами (степ, тайга, тундра тощо). Він же висловив думку, що всяке нове в культурі виникає спочатку в одних народів чи народу, а потім способом дифузії розповсюджується до інших народів – метод культурних запозичень.
В Англії сер Грэфтон Елліот Сміт (1871–1937) і його послідовники дотримувались крайнього різновиду дифузіонізму в археології, названої її прихильниками «геліоцентризмом», а критиками – «наддифузіонізмом». Елліот Сміт доводив, що людина – істота не занадто винахідлива і що всі найважливіші відкриття, швидше за все, варто зводити до єдиного джерела; він думав, що місцем первісного винаходу багатьох нововведень, що визначили характер цивілізації Заходу, є Єгипет.
Існували й інші, не настільки радикальні форми дифузіонізму, насамперед у Німеччині, де склалася Kulturkreiselehre («теорія культурних кіл»), прихильники якої запропонували цілий ряд прийомів для визначення місця і часу виникнення того чи іншого елементу культури . Німецький етнограф і географ Лео Фробеніус (1873 – 1923) прийшов до висновку, що в первісності (і дотепер) існували ті чи інші розвинуті культурні провінції (“кола”), звідки походять нові прогресивні культури та явища на відсталі народи (крім дуже далеких, географічно закритих). Культура, вважав він, не створюється народом, а існує самостійно і незалежно.
Засновником школи “культурних кіл” вважається Фріц Гребнер (1877 – 1934), який доказував, що всяка культурна інновація створюється лише раз в якомусь конкретному культурному колі, потім гуляє по інших народах способом передачі естафети.
Ці ідеї знайшли подальший розвиток у так зв. віденській культурно-історичній школі, засновником якої був Вільгельм Шмідт (1868 – 1954). Він розмістив культурні кола за еволюціоністським методом – від примітивних до прогресивних. Сконструював дві лінії розвитку – матріархальну (нижчу расу) і патріархальну (вищу расу).
Хоча дифузія, безсумнівно, була серйозним чинником в історії людства, сучасна наука одностайно думає, що вчені початку 20 ст. переоцінювали її роль як засобу інтерпретації археологічних матеріалів.
Значення, які надавались у побудовах європейських археологів того часу міграціям і вторгненням, почасти зв'язано з особливостями історії Європи. Починаючи з римського часу і протягом Середніх віків на її території засвідчені послідовні хвилі масових переселень. За навалою бл. 370 н.е. гунів, що прийшли з Азії, пішли вторгнення німецьких і слов'янських племен, що просувалися в східному і південному напрямках.
Ці міграції, добре висвітлені письмовими джерелами, породили в європейців уявлення про такі масові переселення як про звичайні і передбачувані явища і змусили припускати порівнянні (чи навіть більш великі) пересування в Африці й у найдавнішій історії Євразії. У наші дні більшість істориків думає, що переселення народів на території Європи в римську епоху й у Середні віки є у світовій історії подіями винятковими.
Але австрійський археолог Освальд Менгін у своїй “Всесвітній історії кам’яного віку”(1930) на археологічному матеріалі зробив спробу доказати, що первісна історія – це лише міграції одних і тих же племен (прихід арійців у Європу посилив ідеологію фашизму).
Свій внесок у створення міграціоністських теорій внесли і лінгвісти. Це був час становлення історичного мовознавства – науки про формування і поширення мов. Картографування мов привело до розуміння того, що деякі мовні родини поширені на величезних територіях – як, наприклад, індоєвропейська, представлена на просторі від Індії до Ісландії. Єдиним відомим тоді механізмом поширення мов була міграція. У деяких випадках процес поширення артефактів визначеного типу чи стилю приблизно збігався з можливою міграцією населення, відтвореною на основі даних про розміщення мов, і в цьому вбачали підтвердження фактів міграції. Однак сучасному історичному мовознавству відомо, що міграція являє собою лише один з можливих способів поширення мови.
В кінці ХІХ ст. одночасно з дифузіонізмом з’явився інший напрям, що дістав назву соціологічна течія в етнографії. Соціолог Еміль Дюркгейм (1858- 11917) вважав головним у первісному суспільстві розвиток суспільної свідомості. Уся історія – це колективні уявлення, догми, традиції (нічого індивідуального). Він доказував, що єдиним джерелом релігії, мистецтва та ін. є соціальне середовище – громада. Конкретній людині усе це непотрібне.
Послідовником соціологічної школи був відомий французький філософ та психолог Леві-Брюль (1858 – 1939). У книзі “Первісне мислення” (1930) він виступив з ідеєю про існування первісного дологічного мислення. Людина мислить себе не як “Я”, а як “МИ”. Крім того, дологічне мислення є міфологічним. Людина персоніфікує і одухотворяє усі явища природи, звірів, речі, тощо.
Після ІІ-ої Світової війни в Англії виникла функціональна школа в етнографії, засновником якої став поляк Броніслав Маліновський (1884 – 1942). За ним, культура розглядається не як сукупність частинок-явищ, а як єдине ціле, у якому кожна частинка поєднана з іншими і має свою соціальну функцію.
У США склалася американська школа історичної етнології, заснована відомим антропологом і етнографом Францом Боасом (1858 – 1942). Він критикував расизм і в багатьох аспектах був матеріалістом. Головне його поняття – “культурний ареал” – розповсюдження цілих серій культурних явищ (у кожному конкретному випадку – інший ареал). Усе це знайшло вияв у його послідовників, які заперечували єдину культуру історії людства.
Школа етнопсихологічного спрямування у США виникла також після війни. Головна ідея – кожному народу властива своя “модель культури”. Можна переносити етнопсихологічні риси однієї людини на все суспільство в цілому (наприклад, одного індуса – на увесь народ, одного араба – на увесь народ).
Процесуальна археологія. Роки, що пішли безпосередньо за закінченням Другої світової війни, були відзначені значним ростом асигнувань на наукові дослідження – особливо в сфері ядерної фізики. Підсумком цих досліджень став стрімкий розвиток нових методів – зокрема, радіовуглецевого датування. Після його винаходу в 1949 археологи вперше змогли застосувати метод, що забезпечує одержання точних абсолютних дат на основі аналізу всіляких матеріалів.
До 1960-х років прагнення розширити можливості тлумачення археологічних даних досягло такого рівня, що виник напрямок, який одержав назву «нова археологія». Введене спочатку в обіг критиками цієї школи, воно було прийнято і її прихильниками, оскільки відбивало їхнє прагнення до революційних змін. З роками цей напрямок, що виник у 1960-х роках, перестав бути настільки «новим», і тепер його позначають терміном, що сходить до Уіллі і Філліпса, – «процесуальна археологія».
Найбільш авторитетними представниками процесуальної археології були Льюіс Бінфорд і Ренфрю у Сполучених Штатах та Девід Кларк в Англії. Вони і їхні послідовники запропонували цілий ряд нововведень, що торкалися не тільки повсякденної практики, але й основ археології як науки
Відношення до археології як до точної науки спричинило за собою застосування нових методів, у першу чергу математичних, таких, як статистична перевірка чи аналіз репрезентативної вибірки.
З'явилися найрізноманітніші методи, засновані на даних фізики, хімії й інших точних наук. Застосування цих методів уможливило одержання таких раніше недоступних зведень, як місце виготовлення того чи іншого артефакту, вік тварини в момент її смерті, характер харчових продуктів, що містилися в посудині перед тим, як вона була викинута.
Застосування настільки різноманітних високотехнологічних способів аналізу викликало в багатьох представників процесуальної археології прагнення до проведення міждисциплінарних досліджень.
Орієнтація представників процесуальної археології на матеріалізм схиляла їх до досліджень екологічної, економічної і політичної тематики і до недооцінки ідеології й інших факторів, прямо не виведених з потреби виживання.
Постпроцесуальна археологія. В основі процесуальної археології лежить уявлення про об’єктивність культури, її природний характер, і саме з цього виходили у своїх атаках її критики. Інші – приміром, Ян Ходдер – нападали на її схильність до матеріалізму і доводили, що символічний, ідеологічний і інший фактори грають не менш важливу роль у формуванні людської поведінки, ніж матеріальні потреби. Ходдер ремствував також, що в побудовах процесуалістів приділяється занадто мало уваги особистості і її індивідуальній поведінці, а усе зосереджено на навмисно узагальнених поведінкових моделях.
Деякі з критиків – наприклад, Брюс Трігер – не відкидали пошуків процесуалістів, але вважали, що такий підхід не може бути єдиним. Трігер, зокрема, віддавав перевагу дослідженням з більш значним історіографічним елементом, у яких перемежовуються опис, аналіз і інтерпретація.
Кінець 1990-х років не був ознаменований новими успіхами на шляху постпроцесуалістів до згоди. У рамках цього напрямку існує кілька самостійних течій.
Символічна археологія. Як випливає з її назви, символічна археологія зосереджена на вивченні символічного значення артефактів і інших культурних об'єктів.
Прикладом може служити дослідження Яном Ходдером мегалітичних гробниць епохи неоліту в Європі, що демонструє обмеженість символічної археології. Мегалітичні гробниці – це великі споруди, побудовані переважно з каменів вагою в кілька сотень кілограмів, які утримують як рештки похованих людей, так і супровідний поховальний інвентар. Деякі з мегалітичних гробниць явно мали двері та багаторазово використовувалися для здійснення повторних поховань.
Відчутних успіхів символічна археологія домоглася при вивченні недавнього минулого. Більш ранні, насамперед доісторичні, матеріальні об'єкти найчастіше позбавлені культурного контексту, що не дозволяє археологу судити про можливе символічне їхнє значення.
Структуралізм – це напрямок у дослідженні форми людської діяльності, що знайшов широке застосування в літературознавстві, культурній антропології й історії мистецтв. Його вихідною посилкою є думка, що повторювані розумові операції людини можуть знаходити різноманітне матеріальне вираження. Відповідно в археологічному матеріалі структураліст шукає повторювані моделі в надії на те, що вони відбивають ключові структури мислення тих людей, якими були створені досліджувані об'єкти.
Засновник сучасного структуралізму Клод Леві-Строс думав, що структура мислення однакова у всіх людей, але інші структуралісти вважають цю структуру культурно обумовленою та різною у різних суспільствах.
Раннім прикладом структуралізму в археології служать праці Андре Леруа-Гурана, французького археолога, що вивчав печерне мистецтво епохи палеоліту. Ці печери, датовані 30 000–20 000 до н.е., містять розписи у яких переважають зображення тварин. Леруа-Гуран вважав, що ці зображення складали цілісні композиції і що розміщення фігур різних тварин відбиває представлення древніх художників про їхнє значення.
Найпоширенішими є зображення коней і бізонів, за твердженням Леруа-Гурана, в абсолютній більшості випадків поміщені в центрі композиції. Він доводив, що їхня численність і центральне положення свідчать, що їм належала найважливіша роль у житті творців розписів. Наступні вишукування в цих печерах дозволяють думати, що композиція розписів більш різноманітна, чим думав Леруа-Гуран, але його аналіз наочно демонструє логіку структуралістських інтерпретацій.
Критики структурної археології ставлять запитання, чи є розумові структури настільки загальними, як думають структуралісти. Центральне положення фігур коней і бізонів у палеолітичних розписах може, приміром, бути зв'язане з культурно обумовленими художніми принципами чи з традицією, що передавалася при навчанні, а не з несвідомими розумовими структурами, що виявляються незалежно від волі творця розписів.
Під обстріл попадає і роль випадковості в багатьох структуральних інтерпретаціях. Так, білатеральна симетрія на зразок тієї, котра відзначена в дослідженнях перуанських матеріалів Арнольдом, зустрічається в незліченних художніх традиціях, у тому числі в сотнях випадків – там, де подвійний рахунок споріднення невідомий. У цьому зв'язку критики задаються питанням, чи не є багато структурних збігів, відзначені представниками структуралізму в археології, чисто випадковими.
Дата добавления: 2022-12-03; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!