Збройні Сили Директорії УНР та ЗУНР.

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кафедра військово-гуманітарної підготовки

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри військово-гуманітарної підготовки

В.Г. БЕЗБАХ

“___”__________________ 2014 р.

Л Е К Ц І Я

з навчального предмета

“Історія Збройних сил України”

Тема 3: Військове будівництво в Україні в період національно-визвольної боротьби 1917-1920 років.

Заняття 2: Досвід військового будівництва доби Гетьманату та Директорії УНР.

Розглянуто на засіданні кафедри та рекомендовано для використання в навчальному процесі

Протокол № 13 від 22 серпня 2013 р.

Мета заняття:

1. Вивчити та проаналізувати зі слухачами суспільно-політичні процеси, що відбувались в Україні в добу гетьманату часів П.Скоропадського та Директорії УНР.

2. Виховувати національну та громадянську свідомість, почуття поваги до історичного минулого України.

Час: 2 години.

Матеріальне забезпечення: карта України, інфокус, слайди, науково-документальний фільм (DVD).

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.

2. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. – К., 1997.

3. Винниченко В. Відродження нації. - ч. 1, 2. – К., 1990.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. – К, 1993.

5. Історія України. Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997.

6. Конституційні акти України 1917-1920. – К., 1992.

7. Кубіцький С.О., Кирик В.Л., Єрмоленко А.Б., Сірий С.В. Воєнно-політична історія України: навчальний посібник. – К.: ВРЦ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2008. – 248 с.

8. Реєнт О. Українська революція. – К., 1996.

9. Солдатенков В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.

10. Українська революція і державність (1917 – 1920 рр.). – К., 1998.

11. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1996.

12. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. – К., 1996.

13. В.Голубко. Армія УНР 1917 – 1918. – Львів, 1997.

Навчальні питання:

1. Військово-організаційні заходи гетьманського уряду.

2. Збройні Сили Директорії УНР та ЗУНР.

Вступ

Військово-організаційні заходи гетьманського уряду.

Воєнна доктрина Гетьманату суттєво відрізнялася від принципів військового будівництва Центральної Ради. На відміну від лідерів Центральної Ради, які керувалися соціалістичною ідеологією, гетьман П. Скоропадський сповідував принципи ринкової економіки та приватної власності.

Гетьманат кардинально змінив соціально-економічний курс, намічений Центральною Радою, і встановив нові державні пріоритети, що викликало протидію соціалістичних партій, їх лідери звинуватили П.Скоропадського в реставрації царського ладу, контрреволюції й почали готувати його повалення.

Розпочинаючи військове будівництво, гетьман мусив вирішити низку першочергових питань, без чого оборона держави не мала б достатнього ідеологічного і матеріального забезпечення. Одним із них було розв’язання аграрної проблеми.

Проект земельного закону, розроблений урядом Української Держави, давав можливість селянству довести власний земельний пай до 25 десятин. Решта земельної власності відчужувалась державою за викуп. Цим самим закладалося міцне соціальне підґрунтя нової української державності. Цьому ж мало служити відновлення за гетьманським універсалом від 18 жовтня 1918 р. козацтва як стану.

Створюючи з нащадків козаків Чернігівщини, Полтавщини і Київщини зорганізовану озброєну верству, гетьманський уряд розраховував з її допомогою протидіяти крайнім соціалістичним течіям та закласти міцну економічну та соціальну основу для формування і проведення в життя воєнної доктрини Української Держави.

Від Центральної Ради Гетьманат успадкував кілька окремих військових формувань, які мали досвід бойових дій з більшовицькими підрозділами. Водночас у Києві та інших великих містах України було багато офіцерів, переважно росіян, яких планувалось використати в процесі військового будівництва.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський продовжив розпочате Центральною Радою формування української армії, її основою мали стати вісім корпусів піхоти і 4,5 дивізії кінноти, створених на засадах територіального набору. Кількісно вони мали становити 0,05 відсотка населення Української Держави. Як згадував гетьман, “вісім корпусів лягали на Україну досить легким тягарем, усього 0,05 % мирного населення призивалося у війська, що, за порівняльною таблицею чисельності армії мирного часу всіх європейських держав, у жодній країні не було такої легкої тяготи для країни».

Складні внутрішньополітичні умови, незацікавленість німецьких політиків та військового командування в існуванні сильної української армії гальмували військове будівництво. І все ж Гетьманат за короткий період свого існування встиг створити певні організаційні підвалини майбутніх збройних сил України, які спиралися на доктринальні підходи (на жаль, більшість задумів через об’єктивні причини не були реалізовані).

Засади, на яких передбачалося будувати українську армію, досить повно розкриваються у наказі генерала О. Лігнау, який він оголосив 15 травня 1918 р., вступаючи на посаду тимчасово виконуючого обов’язки військового міністра. Один із найважливіших принципів військового будівництва полягав у тому, що “армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі”.

Значна роль відводилася формуванню національного характеру майбутньої армії України. Діловодство й офіційні зносини мали вестись державною (українською) мовою. В усіх установах і частинах передбачалось організувати курси українознавства, які ставили за мету довести у якнайшвидший термін знання державної мови до належного рівня.

Важливо, що при цьому доцільним і необхідним визнавалося використання на військовій службі знань, досвіду й таланту людей неукраїнського походження, за умови їх безумовної відданості незалежній Україні.

Усім особам незалежно від їх службового та майнового стану відкривався вільний доступ до усіх посад в армії Української Держави, в тому числі й до найвищих. Критеріями призначення на офіцерські посади насамперед були бойові заслуги, стройовий стаж, фаховий досвід, старшинство. Це давало змогу формувати офіцерський корпус із найбільш достойних і досвідчених вояків, справжніх професіоналів військової справи.

Переважну більшість зазначених підрозділів очолили відомі військові фахівці, такі як згаданий вище полковник М. Какурін - відомий військовий адміністратор, служив також в армії УНР та УГА, згодом - професор військової академії у Ленінграді; генерал М. Юнаків - відомий воєнний теоретик, професор Імператорської академії Генерального штабу, начальник штабу Головного отамана у 1919 р.; генерал С. Дельвіг - всесвітньо відомий фахівець артилерійської справи та ін.

До 1 листопада 1918 р. вони мали забезпечити призов до війська 300 тис. новобранців. 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальну військову повинність та затвердила план організації армії, розроблений Генеральним штабом. Протягом літа було прийнято закони про організацію військового судочинства, військово-санітарної служби та постачання. Час дійсної військової служби визначався в піхоті на два роки, в кінноті й артилерії - на три, у флоті - на чотири. Служба в запасі обмежувалася 38-річним віком, а в ополченні тривала від 39 до 45 років.

Діючи в цілому професійно, військове міністерство Української Держави припустилося втім стратегічної й політичної помилки. 15 липня 1918 р. військовий міністр О. Рогоза видає наказ, згідно з яким при переході на мирний стан із збройних сил звільнялися офіцери, котрі пройшли скорочений курс навчання під час Першої світової війни й усі офіцери, набрані із запасу. Це не стосувалося нагороджених георгіївськими хрестами або золотою зброєю і тих офіцерів, які протягом усієї війни 1914-1918 рр. воювали на фронті або від самого початку служили в українській армії. Цей крок призвів до розколу українського офіцерського корпусу, і значна кількість молодих українських офіцерів, котрі робили свої погони бойовими заслугами, була відрахована з військової служби. Більша частина таких безробітних, серед яких було чимало патріотично налаштованих офіцерів, перейшла згодом до табору опозиції, зокрема, отамани Волох, М. Григор'єв, Д. Зелений, О. Данченко, Струк. У своїх мемуарах П. Скоропадський, торкаючись діяльності О. Рогози, негативно оцінив цей крок.

Вищу військову освіту мала давати Державна Військова Академія, відкрита 29 жовтня 1918 р. її очолив М. Юнаків, управляючим призначено полковника Генштабу Шевченка.

Важливою складовою Збройних Сил Української Держави мав стати військово-морський флот. Гетьманат отримав у спадщину висококваліфікований особовий склад морських інституцій, більшість якого чесно розпочала свою працю у новій українській державі. Важливим кроком військового будівництва було створення міністерства морських справ на чолі з контр-адміралом М. Максимовим, а також Головного Морського Штабу, який очолив капітан 1-го рангу (згодом контр-адмірал) Протасов.

Як відомо, значна частина суден Чорноморського флоту під впливом більшовиків і агентури Антанти була затоплена. Решта флоту опинилась у Севастополі під контролем німецького командування, яке всіляко зволікало з передачею його Українській Державі. Однак попри всі труднощі розпочалась планомірна робота українського морського відомства по створенню національних військово-морських сил.

Українська держава, яка проіснувала з 29 квітня по 14 грудня 1918 р., мала монархічне за формою правління. Українська держава мала чітко окреслену територію, уряд, підтримувала дипломатичні стосунки з іноземними державами, почала створювати свою армію. Диктаторський режим гетьманату випливав із тієї реальної обстановки, в якій відбувався державотворчий процес. Він значною мірою суперечив загальнодемократичному напряму, започаткованому революцією. В цьому відношенні виняток становлять кроки гетьманської влади, спрямовані на українське національне відродження. За гетьманату проведено українізацію шкіл всіх ступенів, засновано Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний архів. Здійснено заходи щодо організації Національної галереї мистецтв та Історичного Українського музею. Розпочав роботу Державний драматичний театр, Національна опера, Державний симфонічний оркестр тощо.

Гетьман прийшов до влади мирним шляхом. Державний переворот відбувся за безпосередньої підтримки німецькою воєнно-окупаційного режиму. В подальшому він контролював та обмежував гетьманський уряд в його діях. Тому і в розбудові атрибутів Української держави були скромні наслідки. Окремі напрямки державотворення були тільки започатковані. За гетьманату активізувався процес міжнародного визнання України. В галузі фінансів започатковано українську грошову систему, засновано ряд банків. Уряд гетьмана вперше в Україні розробив власний бюджет. Певною мірою вдалося подолати руїну, що її принесла війна та революція, відбудувати залізниці, мости, відновити регулярний залізничний рух.

Гетьманський уряд підготував проект земельної реформи, яку не змогли здійснити Центральна Рада, налагодив судову справу, ухвалив багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Поразка у війні Німеччини та її союзників підривала основи гетьманської державності і водночас сприяла активізації правоцентристських проросійських сил, орієнтованих на Добровольчу армію А. Денікіна та Антанту, вплив якої на політичні події зростав.

З крахом австро-німецької окупації активізували свій наступ проти гетьманського режиму й більшовики. Спираючись на селянські повстання, забезпечивши об’єднання лівих елементів українських соціалістичних партій, більшовики спромоглися протягом листопада - грудня 1918 р. відновити радянську владу на частині території України. Неминуче назрівала й загострювалася конфронтація між Директорією та Тимчасовим робітничо-селянським урядом України, які керувалися різними державницькими принципами й мали різні політичні цілі. Ця конфронтація невдовзі переросла у збройну боротьбу за владу в Україні.

Збройні Сили Директорії УНР та ЗУНР.

Третя фаза української державності – доби Директорії УНР – почалася після усунення Павла Скоропадського від влади.

Директорія була створена представниками УНС на таємному засіданні 13 листопада 1918 року для керівництва повстанським рухом. До складу входили: В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський, А.Макаренко.

Як відомо, антигетьманське постання почалось після проголошення П.Скоропадським “грамоти 14 листопада” про федерацію України з майбутньою не більшовицькою Росією. Основною бойовою одиницею повстання були Січові стрільці на чолі з полковником Є.Коновальцем, які дислокували у Білій Церкві. Звідси 16 листопада почався наступ на Київ. До січових стрільців приєдналися повстанські загони, а також тисячі селян. За різними оцінками війська Директорії нараховували від 100 до 300 тис. чоловік.

Вирішальний бій відбувся 18 листопада під Мотовилівкою, де гетьманські війська були розбиті й відступили до Києва. До повстанців перейшли українські частини гетьманських військ, а по другий бік залишились тільки російські добровольчі та деякі німецькі частини. Коли Директорія гарантувала німцям вільний відступ додому, вони оголосили нейтралітет. У таких умовах 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади, передав її своєму урядові, а той, у свою чергу, передав її Директорії.

19 грудня 1918р. Директорія урочисто переїхала з Вінниці до Києва і проголосила відновлення УНР.

Єдності у проводі українського національного руху досягнути не вдалося.

Відразу після повалення гетьманського режиму Директорія опинилася у вкрай тяжкому міжнародному становищі. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Україна була оточена ворожими силами з усіх боків. На Заході стояли польські війська. Активізували свої дії більшовики. На Дону оформилось Добровольча армія генерала А.Денікіна. Південна смуга з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята військами Антанти, переважно французькими, грецькими та італійськими збройними силами. (тільки французька ескадра до весни 1919р. нараховувала 70 бойових кораблів).

Ще на початку грудня 1918 р. червоні війська під керівництвом В.Антонова-Овсієнко, Й.Сталіна та В.Затонського почали з Курська воєнні операції проти УНР.

Участь українців в тих військах полегшувала більшовицьку пропаганду, трактуючи свій наступ як допомогу українському радянському урядові. Частину більшовицьких військ складали українські формування, створені за Гетьманату для оборони Чернігівщини від більшовиків – Богунська й Таращанська дивізії.

Збройні сили Директорії включали в себе Окремий запорозький корпус, корпус Січових стрільців, а також недисципліновані повстанські загони.

1 січня 1919 р. більшовики практично без бою взяли Харків, швидко опанували значну частину Лівобережжя і спрямували свій наступ на Київ. У цей критичний період у Директорії з’явились нові серйозні вороги. Насамперед загони Нестора Махна, що контролювали Катеринославщину, вдарили по правому крилу лівобережного фронту і примусили його відступити за Дніпро. На Херсонщині наніс удар по військах УНР отаман Григор’єв, що зрадив Директорії. До більшовиків також перейшла повстанська Дніпровська дивізія, що стояла біля Києва (на Трипільщині) отамана Терпила (Зеленого). Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, які не визнавали влади Директорії (на Чернігівщині Ангел, на Поділлі – Я.Шепель). Вони змінювали постійно орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків і вносили анархію.

Неспроможність армії УНР організувати належну оборону, а також зрада отаманщини призвели до того, що 2 лютого 1919 р. Директорія змушена була покинути Київ, і переїхати до Вінниці. 5 лютого в місто вступили більшовицькі війська. А вже 6 березня під тиском ЧА Директорія переїхала до Проскурова.

Драматична ситуація, що склалася на українсько-більшовицькому фронті змусила Директорію шукати підтримки інших держав. У цій критичній ситуації неузгодженість позицій і дій вищого державного керівництва була особливо відчутною.

В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками проти Антанти. Інші члени Директорії на чолі з С.Петлюрою стояли на позиціях зближення з Антантою проти більшовиків. Зі свого боку французька сторона висунула категоричні вимоги реорганізувати Директорію, усунути з її складу соціал-демократів, звільнити з-під арешту колишніх міністрів гетьманського уряду.

Французи запевняли, що до української армії призначатимуться тільки французькі інструктори, а по закінченню війни з більшовиками кордони України, як і питання про її суверенітет визначатимуться на міжнародній конференції у Парижі. Франція зобов’язалася надати Україні необхідне військове спорядження, зброю та боєприпаси.

Новий уряд, що стояв на консервативних позиціях, виявився, по суті, бездіяльним. Він не створив жодного програмного документа з роз’ясненням своєї політики. Загальна анархія і хаос на фронті зростали. До того ж уже в березні 1919 р. з’ясувалось, що в Антанті немає достатніх сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні і в Росії. Під тиском ЧА іноземні війська змушені були залишити Херсон, Миколаїв, Одесу. Стало очевидним, що орієнтація УНР на Антанту зазнала невдачі.

Незважаючи на скрутну обстановку, військовому командуванню Директорії у травні-червні вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня був ухвалений закон про державну військову інспекцію, яку очолив полковник В.Кедровський. Здійснені заходи сприяли якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський.

У цей період уряд УНР активізував свою діяльність, намагаючись виправити становище власними силами. Він всіляко підтримував повстанський рух, який широко розгорнувся в тилу більшовиків і був викликаний впровадженням в Україні політики “воєнного комунізму”. Щоб позбавитися одного з фронтів, військова делегація УНР на чолі з генералом Дельвігом підписала 20 червня у Львові договір з представниками польської армії.

Згідно з пунктами цього договору припинялися воєнні дії між польською та українськими арміями, встановлювалась демаркаційна лінія. Це давало можливість зосередити основні сили на більшовицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ української армії.

Однак наступ продовжувався недовго. В середині червня ЧА в районі Проскурова зупинила просування частин УНР і перейшла в контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизились до Кам’янця-Подільського. Уряд УНР і армія опинилися в критичному становищі: шляхів до відступу не було через неврегульованість відносин із Польщею та Румунією. УНР у той час змогла врятуватись від можливої воєнної катастрофи завдяки переговорам із ЗУНР.

Події у Східній Галичині: ЗУНР. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові на чолі з капітаном Січових стрільців Д.Вітовським захопила Львів і вивісили на ратуші український прапор. Аналогічні події стали і в інших містах Сх. Галичини. Нову державу було проголошено Західно-Українською Народною республікою (ЗУНР). Президентом ЗУНР був обраний Є.Петрушевич, юрист, колишній член парламенту у Відні.

Зрозуміло, що до ЗУНР відразу вороже поставились поляки, які після розпаду Австро-Угорської імперії не бажали втрачати ці території. Від самого початку вони вели з українцями збройну боротьбу, внаслідок якої військові частини змушені були покинути Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіславова.

Від самого початку існування ЗУНР УН Рада доручила Державному Секретаріатові зайнятися справою об’єднання всіх українських земель в єдину українську державу.

Вже 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано угоду про об’єднання ЗУНР і УНР. 4 січня 1919р. у Станіславові УНРада схвалила закон про злуку двох українських держав. 22 січня 1919 р. у Києві відбулось урочисте проголошення злуки ЗУНР з УНР. Вона була ратифікована Трудовим Конгресом.

Після об’єднання, назву ЗУНР замінено на ЗО УНР. Однак формальна зміна назви і постанова про соборність не змінили побудову й організацію влади в Галичині: надто короткий був час та й обставини не сприяли реорганізації. Українсько-польське протистояння набирало все більших обертів. Польський уряд відправив у середині травня 1919 р. на український фронт в Галичині армію генерала Галлера, сформовану у Франції. Завдяки цьому поляки на початку червня зайняли майже всю Галичину.

У червні після певної реорганізації УГА під командуванням генерала О.Грекова розпочала так звану Чортківську офензиву (7-28 червня), яка закінчилась тим, що Сх. Галичина була повернута. Однак після цих початкових успіхів внаслідок міжнародного тиску, а також недостачі зброї УГА змушена була відступити до р. Збруч.

Як бачимо, наприкінці червня – початку липня 1919р. обидва уряди – УНР і ЗУНР і обидві армії Наддніпрянська за УГА опинились у вкрай критичному становищі.

На пропозицію Директорії про об’єднання спільних зусиль для боротьби з більшовизмом, Є.Петрушевич висунув три умови: проведення демократичної політики, без лівих соціалістичних ухилів; відставка соціалістичного уряду Матроса; скасування міністерства у справах ЗУНР.

Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася виконати ці вимоги. Протягом 16-18 липня 1919р. УГА і уряд ЗУНР перейшли через р. Збруч. Галичину окупувала Польща. Місцем осідку диктатора ЗО УНР і Начальної Команди УГА у липні став також Кам’янець-Подільський.

Спільні бойові дії Об’єднаних українських армій. На початку серпня 1919 р. після реорганізації УГА почався спільний з Армією УНР похід одночасно на Київ та Одесу.

Вже початкові бойові дії обох армій, а також дальші плани висували потребу створення єдиного керівництва. До серпня 1919р. діями обох армій керував штаб Наддніпрянської армії, а власне його начальник генерал В.Тютюнник. Обидві армії різнились одна від іншої як організацією, так і тактичними методами бойових дій. Щоб ними керувати, необхідно було обидві армії знати. Це міг осягнути лише колегіальний орган, що складався з представників обох армій. Таким органом став Штаб Головного Отамана, створений 11 серпня 1919р. Очолив його генерал М.Юнаків. На початку бойових дій об’єднанні сили України складались з 3 Галицьких корпусів та 4 груп і 2 самостійних дивізій НА.

Крім того, в цей період, з нею узгоджували свої операції повстанці отаманів Зеленого та Ангела. Загальна кількість українського війська на той час, за підрахунками істориків становила близько 80-100 тис. чоловік.

Спільний наступ почався досить вдало й до кінця серпня українські війська вже контролювали значну частину правобережжя. Проте головною причиною відступу ЧА був не стільки наступ українців, скільки загроза білогвардійських військ. Особливу небезпеку становила Добровольча армія генерала А.Денікіна, що наступала з Дону.

Невдовзі гострою виявились ті протиріччя і непорозуміння, які існували між двома українськими урядами. Подолати ці непорозуміння було неможливо через ідеологічні і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, більш консервативний, провід УНР був соціалістичний.

Директорія УНР вважала основними противниками білу і червону Росію, однак вважала можливим почати переговори з українським більшовицьким урядом, щоб спільно подолати білогвардійців, і взагалі, з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків, тільки за умови, що в Україні будуть встановлені ради українські, а не російські. Не виключав провід УНР і можливості порозуміння з поляками, щоб здобути прихильність країн Антанти, у першу чергу Франції.

Що стосується проводу ЗУНР, то він ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та Радянською Росією, і готовий був порозумітися з Денікіним.

Мали місце й персональні чинники: Петлюра і весь провід УНР вважали обрання Петрушевича на диктатора нелегітимним; Петрушевич і його уряд вважали становище Петлюри на чолі армії шкідливе для справи.

Загальний наступ на Київ почався вранці 30 серпня 1919 р. Біля 15 години 30 серпня 1919 р. в передмістях столиці з’явились перші галицькі розвідувальні групи. Саме в той час, коли українська армія вела бої за Київ, з півдня і заходу, добровольчий корпус генерала Бредова, захопивши Полтаву, прискореним маршем також рухався на Київ.

На світанку 31 серпня його кінні дозорні підрозділи з’явилися під Києвом і перейшли через міст, який не охоронявся українськими військами, до столиці. Таким чином, майже одночасно Київ опинився в руках двох армій (галицьких частин української та добровольчої).

Коли вдень 31 серпня до міської Думи прибули командири І і ІІІ галицьких корпусів генерала Кравс і полковник Микитка, у них з’явилась делегація від денікінців. Ця делегація домагалась, щоб поруч з національним українським прапором вивісити на Думі російський трибарвний стяг.

Волю делегації було виконано і генерал Кравс виїхав до командування денікінського корпусу, щоб домовитись про встановлення демаркаційної лінії в Києві і обговорити план майбутньої співпраці. Але незабаром в центрі міста з’явились Запорожці (із складу НА) і зірвали з Думи російський прапор. Це і було сигналом до збройного виступу денікінців проти української залоги Києва.

До вечора 31 серпня вони встигли витіснити галицькі бригади, не ознайомлені з містом, до передмість. Щоб уникнути зайвих втрат, українське командування відтягнуло свої війська на південь від Києва.

Добровольча армія повела на окупованих нею землях нищівну політику проти всього українського, відновлюючи поміщицькі землеволодіння. Це спричинило новий вибух масових повстань. Симон Петлюра, якому Директорія передала 15 вересня 1919 р. всі повноваження, і уряд УНР вирішили підтримати цей повстанський рух і 24 вересня оголосила війну Денікіну. Білогвардійські війська зайняли за цей час значну частину південної Київщини і Поділля.

Контрнаступ української армії, що почався наприкінці вересня, проходив у вкрай тяжких умовах: несподівано вдарили холоди, спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через блокаду Антанти ліків і санітарних матеріалів, військо і населення масово гинули. Внаслідок епідемії українське військо зазнало до 70% людських втрат, останніми своїми силами воно чинило опір денікінцям, які в жовтні зайняли велику частину Правобережжя.

У цих катастрофічних умовах начальна команда УГА під проводом генерала Мирона Тарнавського підписала 6 листопада 1919 р. перемир’я з Денікіним. За умовами перемир’я УГА увійшла до складу “Збройних сил Півдня Росії” (офіційна назва Добровольчої Армії).

Євген Петрушевич противився цьому рішенню Проводу УГА. 16 листопада він разом з урядом ЗО УНР виїхав з Кам’янця до Відня.

Ще перед тим, 15 листопада керівники Директорії, виїжджаючи за кордон, передали всі справи С.Петлюрі, який з урядом УНР та армією залишив Кам’янець і подався на північний захід. 17 листопада 1919 р. поляки окупували Кам’янець-Подільський, тимчасову столицю УНР.

Наприкінці листопада Армія УНР опинилась в районі Чорториї над Случем на Волині, оточена більшовиками, денікінцями та поляками.

Продовжувати боротьбу у формі регулярного війська було вже неможливо.

В таких умовах С.Петлюра скликав 4 грудня 1919 р. у Чорториї нараду членів уряду УНР і командувачів частин армії. На цій нараді було вирішено перейти до партизанської форми боротьби в тилу більшовиків і денікінців.

6 грудня 1919 р. частина військ УНР на чолі з генералом Михайлом Омельяновичем-Павленко і генералом Юрієм Тютюнником разом з головою Ради Міністрів І.Мазепою вирушила у Зимовий Похід, у тил окупантів.

С.Петлюра виїхав до Варшави, де перебувала місія УНР на чолі з міністром закордонних справ Андрієм Лівицьким, щоб звідти спробувати змінити ставлення держав Антанти до українського питання.

Саме тоді, коли УГА переходила до Денікіна, 7 листопада 1919 р. почався третій наступ більшовиків на Україну.

Добровольча армія відступила на Південь. Вже 16 грудня більшовики втретє зайняли Київ, а з середини лютого 1920 р. витіснили з України війська Денікіна.

Таким чином, союз УГА з добровольцями довго не протривав. Після розгрому денікінської армії на підставі угоди між ревкомом УГА й командуванням більшовицької армії УГА стала частиною їхньої армії (ЧУГА).

Колишній командуючий УГА Микитка і генерал Цириць, які намагались переправитись через Дністер і дістатися до Румунії, 10 лютого були заарештовані групою старшин. Скоро заарештовані були передані до рук одеських чекістів.

26 лютого 1920 р. командуючим УГА був призначений Порайко, один з керівників крайового комітету КП Сх. Галичини і Буковини. Відповідальним за реорганізацію УГА був призначений В.Затонський.

В основу реорганізації армії була покладена організаційно-штатна будова ЧА. В кожній частині вводились посади політкомісарів. На місце старих командирів призначались червоні командири. Багато старшин УГА потрапило до рук чекістів і загинуло в застінках ЧК.

Однак, не дивлячись на цю роботу, морально-політичний дух особового складу, як того бажали більшовики, був не на висоті.

Коли згодом почався спільний наступ частин НА і польських військ ІІ і ІІІ бригади УГА перейшли на бік УНР.

Після розгрому денікінських військ вся територія УНР опинилась під контролем більшовиків (за винятком Волині й Західного Поділля з Кам’янцем-Подільським, що їх зайняли польські війська).

У березні 1920 р. Симон Петлюра який на той час перебував у Варшаві, видав наказ армії Зимового Походу пробиватись на Захід, що й було виконано 6 травня 1920 р.

Українсько-польський військовий союз. 22 квітня 1920 р. був підписаний Варшавський договір за яким був установлений державний кордон між УНР та Польщею по р. Збруч. Одночасно Польща визнавала незалежність УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Петлюра ж, в свою чергу, відмовлявся від всяких претензій на Сх. Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців).

Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалась прагненням створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівались, що з появою на Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку налаштованого проти більшовиків селянства України.

25 квітня 1920 р. почався наступ польсько-українських військ в напрямі на Київ і Бобруйськ. Українські частини складались з двох стрілецьких дивізій під командуванням полковника Безручка і Олександра Удовиченка, а також з армії, що повернулась з Зимового Походу. Союзницькі сили, що налічували 65 тис. поляків і 15 тис. українців 7 травня оволоділи Києвом. Однак на початку червня І кінна армія Семена Будьонного змусила польсько-українські війська відступити до Дністра, а на Заході – до Замостя, під Варшаву.

Після розгрому більшовиків 15 вересня 1920 р. під Варшавою, почався польсько-український контрнаступ. В середині жовтня частини Армії УНР, що налічували бл. 25 тис. чоловік, зайняли Поділля по лінії Шаргород-Бар-Літин.

Тим часом польський уряд 12 жовтня уклав з більшовиками перемир’я, поставивши українські війська у важке становище.

Східноукраїнська армія ще продовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р. поки не змушена була перейти Збруч. Там, на польській території, за умовами польсько-російського миру і частини армії УНР були інтерновані.

Ризький мир. 18 березня 1921р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнавала УСРР. У Ризькому договорі була обумовлена заборона перебування на території Польщі всіх антибільшовицьких формувань та організацій, включаючи уряд УНР. Отже, Директорія і всі її організації втратили право легального існування у Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Другий Зимовий Похід. Роззброєні поляками бійці НА опинились в польських таборах полонених.

З метою допомогти повстанцям в Україні еміграційний уряд УНР вирішив створити Партизансько-Повстанський Штаб. Цей штаб очолив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник Штаб підлягав безпосередньо С.Петлюрі. В червні 1921р. штаб перенесено до Львова, де було опрацьовано план переведення в Україну кількох груп вояків. Групи ці мали стати ядром, навколо якого гуртувалися б повстанські сили. Першим на Україну на початку жовтня 1921р. пропущено загін полковника Нельговського в р-ні м. Городниці на Рівенщині. Загін нараховував 30 чол. і мав на меті виявлення дійсної ситуації в Україні. Пройшовши кілька разів аж до р. Тетерів, 20 листопада він повернувся. Шляхом цієї розвідгрупи незабаром мала пройти головна група.

Для відвернення уваги було здійснено військову демонстрацію Бесарабською ударною групою генерала-хорунжого Гулій-Гуленка. Не дійшовши до Тирасполя, ця група була розгромлена більшовицькими загонами Котовського.

Крім декількох нечисленних груп, організацію головної групи було здійснено в р-ні Моквина на Рівенщині.

За даними полковника Отмарштейка вона налічувала 800, а за даними учасника походу полковника Сушка – 900 чоловік. Разом з групою кордон біля села Борового перейшов весь штаб, залишивши у Львові тільки інформаційне бюро.

Група була сильна тільки духом, а не зброєю. На 900 чол. було 400 рушниць, 44 кулемети, 500 шабель, та 1000 ручних гранат, кілька коней для обозу. 4 листопада група перейшла кордон.

Після початкових успіхів наступає поразка при спробі взяти м. Коростень. Незважаючи на це, група іде далі, переходить р. Тетерів і рейдує по її правому берегу.

Завдання знищити групу ставиться спеціальному загону під командуванням Г.Котовського, який постійно переслідує тютюнникінців.

Тільки нечисленній групці пощастило вирватись з оточення і повернутись до Польщі. Так закінчився остання спроба відновити боротьбу за незалежність України.

Отже, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначало її внутрішню і зовнішню політику.

І у внутрішній, і у зовнішній політиці Директорія припустилася багатьох помилок, які врешті-решт призвели до її поразки.

По-перше, Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату – всіх, без кого нормальне існування держави не можливе. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити.

По-друге, селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Влада на місцях переходить до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний організм УНР.

По-третє, не принесла очікуваних наслідків і аграрна реформа. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу, Директорія в інтересах збереження хоча б частини товарних господарств оголосила, що в заможних селян землі прощею понад 15 дес. не будуть конфісковані. Ця обставина відштовхувала від уряду селянську бідноту, яка звинувачувала його у прокуркульській політиці.

Загалом внутрішня політика Директорії виявилася недостатньо ефективною і не сприяла соціальній стабільності в суспільстві.

Невдачі переслідували Директорію і в зовнішній політиці. Не зумівши домовитися з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, але Антанта орієнтувалася на російську білогвардійську контрреволюцію, на відновлення Великої Росії. УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.

Ще однією причиною поразки були чвари всередині самої Директорії, особливо між В.Винниченком і С.Петлюрою, авторитет якого невпинно зростав, оскільки він спирався на військову силу, особливо на “гвардію” – полк січових стрільців полковника Є.Коновальця, що підтримував диктаторські замашки Петлюри.

Таким чином, невдачі у внутрішній і зовнішній політиці Директорії сприяли наступові радянських військ, які поступово встановили свій контроль над Україною. Уряд УНР був змушений емігрувати.

Висновок

Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним питанням відводилась другорядна роль.

У той же час Українська революція відродила традицію державності, продовжила процес формування сучасної політичної нації.

Ідеали, які надихали українство на боротьбу, вичерпали себе. Революційні діячі трансформували їх на утримання здобутої влади. Поетапне розв’язання інших проблем відкладалося на потім та деформувалося під нові обставини.

Історична практика ще раз підтвердила – розподіл революційного процесу на складові, встановлення черговості їх реалізації – закінчуються невтішно, особливо коли згасає активність мас а справа переходить до вузького кола «професіоналів».

Українські військові формування періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. довели свою боєздатність та професіоналізм, продемонстрували кращі морально-бойові якості. Одночасно історія ще раз довела, що все це можливо лише за постійного і послідовного політичного керівництва військом. Коли таке керівництво відсутнє –військо перетворюється на бандформування, або переходить на службу іншої держави, де його із задоволенням приймають через високі бойові якості.

Старший викладач кафедри військово-гуманітарної підготовки О.С. Коренчук

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 46; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!