Заходи російського уряду щодо ліквідації автономії України

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кафедра військово-гуманітарної підготовки

«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Завідувач кафедри військово-гуманітарної підготовки

                                       В.Г.БЕЗБАХ

“   “_______________2014 р.

         

 

Л Е К Ц І Я

з навчального предмету

ІСТОРІЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Тема 2. Запорізьке військо

Заняття 3. Козацьке військо в часи Гетьманщини.

Навчальний час - 2 години

 

Для студентів, що навчаються за програмою підготовки офіцерів запасу гуманітарних спеціальностей

Навчальна та виховна мета

1. Ознайомити студентів з військовою організацією, озброєнням, військовим мистецтвом Запорізького війська

2. Дати характеристику військово-політичного устрою Запорізького війська

3. Формувати у студентів відповідальність за виконання завдань навчального процесу.

 

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

22 серпня 2013 р. Протокол №13

 

 

З М І С Т

Вступ.

1. Україна та її військо в період Руїни. 2. Державна та військова діяльність гетьмана Івана Мазепи. 3. Заходи російського уряду по ліквідації козацького війська. Завершальна частина

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К.. 1991.

2. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1998.

3. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. — К., 1996.

4. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.

5. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

6. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська. Т.1-2. – Київ: Варта, 1994.

7. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З.Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. - 712с.

8. Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Западнорусские земли в системи Руссо-литовских отношений конца ХV – первуй трети ХVІ вв. – М., 1995.

9. Кубіцький С.О., Кирик В.Л., Єрмоленко А.Б., Сірий С.В. Нариси воєнно-політичної історії України: Навчальний посібник. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. – 264 с.

10. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2004. – 390с.

11. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. — Т. 1., — К., 1997.

12. Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О.Скрипника. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 367с.

13. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 480с.

14. Черкащина Н.К. Історія України: від давніх часів до сьогодення: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 384с.

15. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480с.

Становище України в складі Росії було визначено «Березневими статтями» і жалуваними грамотами православному духівництву. Ці документи були підписані у Москві 21 березня 1654 року представниками посольства України на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і царем Росії. Згідно із «Статтями» і жалуваними грамотами Україна входила до складу Російської держави на умовах козацько-старшинського самоуправління. Гетьман мав право дипломатичних відносин з усіма країнами, крім Туреччини і Польщі. В Україні залишалась полкова система адміністративного устрою, козацький реєстр козацької старшини на володіння землями і маєтками. Росія зобов’язувалася виступати на захист України від іноземних загарбників.

Слід зазначити, що вже в «Березневих статтях» містилися значні обмеження економічних і особливо політичних прав гетьманської адміністрації. Невдовзі між гетьманом і царським урядом вийшли суперечності і розбіжності. Справа в тому, що гетьман і козацька старшина рішення Переяславської ради розглядали як рівноправний воєнний союз. Однак у московського уряду було своє уявлення про цей союз. Це яскраво виявилося уже восени 1656 року під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я, куди не Були допущені українські посли. В подальшому, особливо після смерті Б.Хмельницького, в 1657 році Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради і умови «Березневих статей», ішла по шляху обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.

Україна та її військо в період Руїни

Після Переяславської Ради 1654 р. та «березневих статей», коли було оформлено протекторат Росії над Україною, зовнішньополітич­на ситуація змінилась — Кримське ханство перейшло на бік Польщі. В кровопролитних боях на Брацлавщині в 1654 — на початку 1655 рр. було зупинено наступ польської армії та татарських загонів, які прийшли їй на допомогу.

Після підходу союзної російської армії під командуванням боя­рина Василя Бутурліна Б. Хмельницький 1 липня 1655 р. вирушає з Білої Церкви в напрямку Бара. Загони під командуванням І. Богуна вирушають на Волинь. Головні сили української армії та російські війська підійшли до Кам'янця-Подільського. Почалась облога, яка тривала до 24 серпня.

В цей час становище Речі Посполитої різко загострилось — шведські війська, які вели бої в прибалтійських землях Польщі, на­несли ряд відчутних поразок польській армії — 25 липня капітулю­вало великопольське ополчення, в серпні на бік шведів перейшов ве­ликий литовський гетьман Я. Радзівіл, а 8 вересня шведи захопили Варшаву. Гетьман прийняв пропозицію шведського короля про спіль­ні дії проти польської армії. З-під Кам'янця українсько-російське військо виступило в похід на Львів.

Від неминучого розгрому Польщу врятувало Кримське ханство, яке направило на допомогу свої війська. В кінці листопада 1655 р. під Озерною на українське військо, яке переходило річку, несподі­вано напали татари та польські хоругви, які вийшли з Кам'янця. Щоб уникнути розгрому, Б. Хмельницький дає обіцянку знову слу­жити королеві. В кінці 1655 р. царський уряд пішов на зближення з польською шляхтою, повіривши в її обіцянки обрати царя Олексія Михайловича польським королем (король Ян Казимір в цей час пе­реховувався за межами Речі Посполитої — в Сілезії). Це змушує Б. Хмельницького шукати нових союзників, він укладає договір з Трансільванією.

Весь 1656 р. військові дії не припинялись, хоча в них не бра­ли участі такі великі сили, як раніше. В березні Б. Хмельницький направив для облоги Кам'янця 3-тисячний загін на чолі з полковни­ком Остапом Гоголем.

В січні 1657 р. Дьордь II Ракоці вторгся на територію Речі Поспо­литої та при підтримці козацьких загонів зайняв Варшаву. Проте вій­ськові дії розвивались для союзників невдало, вони змушені були відступати.

Кримська орда не давала змоги відступати в південному напрямку.

Козацькі полки під керівництвом київського полковника Анто­на Ждановича з невідомих причин покидають союзників. Ракоці був оточений польсько-татарською армією в таборі під Меджибожем після невеликих сутичок капітулював. Трансільванське військо зда­ло озброєння та боєприпаси й було відпущене, проте під Скалатом на нього несподівано напали татари і захопили всіх у полон.

Літописці свідчать, що коли Б. Хмельницький дізнався про по­разку під Меджибожем, він був надзвичайно розлючений — вимагав розстріляти Ждановича, в нього стався серцевий напад, який і при­звів до смерті гетьмана 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 року.

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом, згідно з його запові­том (ще за життя гетьмана полковники принесли в цьому присягу), мав стати молодший син Юрій. Але він був надто молодий і недосвід­чений для цієї посади. Полковники обирають на своїй раді гетьма­ном генерального писаря Івана Виговського (1657-1659), якого піз­ніше затверджують на козачій раді.

Новий гетьман розпочав переговори з Річчю Посполитою. Стався розкол у козацькій верхівці. Проти Виговського виступили: полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман запо­розьких козаків Яків Барабаш. У жорстокій міжусобиці І. Виговський за допомогою татар розбив загони Барабаша й Пушкаря, самі вони загинули.

У вересні 1658 р. в Гадячі підписано договір з польськими представниками, за яким Україна (в складі Брацлавського, Київсько­го, Чернігівського воєводств) переходила під протекторат Речі Пос­политої. При цьому Україна зберігала свій суд, грошову систему, військо. Унія скасовувалася, православні зрівнювалися у правах з католиками, засновувалось два університети. Україна втрачала пра­во вести власну зовнішню політику, реєстр козаків скорочувався з 60 тис. осіб до 30 тис. Гадяцький трактат був ратифікований польсь­ким сеймом, проте його здійснити не вдалося. Народні маси були невдоволені свавіллям польських військ та не бажали повернення до минулих часів.

Весною 1659 р. спалахнув конфлікт з Росією. 100-тисячна російсь­ка армія на чолі з князем Трубецьким вирушила в Україну. Під Ко­нотопом козацькі війська під командуванням Виговського з допомо­гою татар розгромили їх. Двоє воєвод потрапили в татарський по­лон. Україну продовжували роздирати внутрішні чвари. Полковник Іван Богун та кошовий отаман Іван Сірко не дали змоги Виговському скористатися цією перемогою. Січовиками на Запорожжі гетьма­ном обрано Юрія Хмельницького (1659-1663). Виговський був змушений зректися гетьманської булави та виїхати на територію Речі Посполитої, де йому належало Барське староство (в 1664 р. він був розстріляний нібито за підбурювання населення проти польської влади).

Ю. Хмельницький в Переяславі на переговорах з російськими представниками підписав угоду, яка обмежувала права України. В Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані розміщувались ро­сійські гарнізони з воєводами.

Ю. Хмельницький не мав хисту до державної діяльності та перебував під сильним впливом більш стар­ших та досвідченіших генеральних старшин і полковників. Уже в 1660 р. події, що блискавично розгортаються, призводять до різких змін у політиці гетьмана.

Продовжується війна з Польщею. Наприкінці літа 1660 р. Російські та українські війська нарізно виступають в похід проти польської армії на Правобережжя. Незабаром московські полки потрапили в оточення і після тривалого відступу капітулювали під Чудновом. Ю. Хмельницький в цей час вичікував поблизу, в Слободищах. Після Чуднівської битви він укладає з поляками Слободищенський трактат, згідно зі статтями якого Україна розривала Переяславські статті й визнавала зверхність польського короля. Тобто відновлює чинність Гадяцький трактат.

Невдоволеними політикою Ю. Хмельницького були не лише про­сті козаки, але й багато полковників, які не хотіли миру з поляками. Зокрема, Яким Сомко (брат першої дружини Б. Хмельницького, дядь­ко Юрія), Василь Золотаренко (брат третьої дружини Б. Хмельниць­кого) теж претендували на гетьманську булаву. Вони вигнали польсь­кі загони з Лівобережжя та звернулись до царя за дозволом на об­рання гетьмана. Проте Москва розраховувала на підпорядкування всієї України, а не тільки одного Лівобережжя, тому в дозволі було відмовлено. Лише після того, як Ю. Хмельницький зрікся булави, стали можливими вибори нового гетьмана.

Ще на раді в Козельці у 1662 р. наказним гетьманом Лівобереж­ної України було обрано Якима Сомка. Конкурентом Сомка в бо­ротьбі за владу став запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький, який колись служив при дворі Б. Хмельницького. На «чорній раді» у Ніжині гетьманом було обрано Брюховецького. Сомко та Зо­лотаренко, які в останню хвилину об'єдналися, були змушені втіка­ти до табору російського воєводи, який наглядав за виборами, але вони були ним заарештовані, пізніше засуджені та страчені.

Після зречення Ю. Хмельницького гетьманом на Правобережжі було обрано Павла Тетерю (зять Б. Хмельницького). Таким чином Україна розділилася на дві частини: Лівобережжя і Правобережжя. Цей час постійних чвар дістав назву «Руїна».

Брюховецький прийшов до влади, широко застосовуючи дема­гогічні прийоми, граючи на сподіваннях простих козаків. Проте вже в 1665 р. він підписав Московські статті, які обмежували права геть­манського уряду у фінансовій та адміністративній сферах. Брюховецькому цар надав титул боярина. В результаті повстання у 1668 р. Брюховецького було вбито. Після нього гетьманом став Дем'ян Многогрішний (1668-1672). Він та його наступник Іван Самойлович (1672-1687) були заарештовані за доносами та заслані до Сибіру.

На Правобережній Україні в 1663-1665 рр. проти політики геть­мана Тетері та повернення польських властей не раз вибухали повс­тання, що врешті-решт змусили Тетерю зректися булави. Гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка (онук геть­мана Михайла Дорошенка), якому довелось вступити в боротьбу з кількома претендентами на булаву. Зокрема, найдовше з Дорошен­ком боровся уманський полковник Ханенко, якого польський король визнав наказним гетьманом Правобережжя.

В 1667 р. згідно з Андрусівською угодою між Росією та Поль­щею було закріплено поділ України на дві частини: Правобережна Україна (за винятком Києва) мала відійти під владу польського ко­роля, а Лівобережжя залишалось за Росією. Запорожжя мало визна­вати владу обох держав.

Дорошенко намагався об'єднати всю Україну під своєю булавою. Втративши надію на порозуміння з Росією та Польщею, він уклав у 1669 р. союз з турецьким султаном та отримав від нього булаву. Це дало змогу Дорошенкові спертися на підтримку Кримського хан­ства та Буджацької орди і розпочати витіснення польських військ та козаків Ханенка з Правобережжя.

В 1671 р. польська армія на Правобережжі отримала ряд пере­мог, які спонукали султана безпосередньо втрутитись у боротьбу Дорошенка з Польщею. В серпні 1672 р. султан на чолі турецької ар­мії, яка разом з загонами молдавського й волоського воєвод, війська­ми кримського хана та козаками Петра Дорошенка нараховувала близько 150-170 тис. осіб, з'явився під стінами Кам'янця-Подільського, залога якого нараховувала всього близько 1060 чоловік. Найбільш відомий, завдяки талановитій трилогії класика польської літератури Генріка Сенкевича, оборонець Кам'янця — Юрій (Єжи) Володиєвський (останній роман трилогії так і називається — «Пан Володиєвський») був вихідцем із старовинного українського шля­хетського роду, кам'янецька гілка якого прийняла католицтво в XVI ст.

Після облоги, що тривала близько тижня, почались переговори про почесну капітуляцію, умови якої передбачали гарантію збере­ження життя і майна жителів міста, право вільного виїзду для тих, хто бажає, свободу релігійних обрядів тощо. Коли ввечері 27 серп­ня посли обложених повертались назад, начальник артилерії майор Геклінг підпалив порох — загинули понад 500 чоловік (в два рази більше, ніж під час самої облоги) та було зруйновано значну части­ну Старої фортеці. Серед загиблих був і герой кам'янецької облоги — Володиєвський.

В кінці серпня кримський хан, турецькі та козацькі загони ру­шили в похід на Львів. Річ Посполита змушена була піти на тяжкі умови мирного договору, укладеного в жовтні в султанському обозі під Бучачем — сплатити контрибуцію в сумі 80 тисяч талерів та що­річно сплачувати султану 22 тисячі червоних золотих данин. Тери­торія Подільського воєводства повністю відходила до Туреччини, П. Дорошенко ставав гетьманом України «в старих кордонах». Польські залоги повинні були протягом двох місяців залишити тери­торію Правобережної України.

Все колишнє Подільське воєводство склало велику адміністра­тивну одиницю — єйялет (або пашалик). У 1681 р. на його терито­рії проживали близько 40 тисяч жителів, найбільше мешкало в Придністров'ї, а територія вздовж кучманського шляху та у вер­хів'ях Південного Бугу була майже повністю спустошена. В Кам'ян­ці налічувалось 3414 мирних жителів, в т.ч. 280 українських родин. Українська громада в Кам'янці зберігала своє самоуправління. Костянтинопольський патріарх призначив для Поділля православ­ного єпископа.

В Кам'янці розмістилась велика турецька залога — близько 6 тисяч, половину якої складали яничари. Турецькі війська відчу­вали великі труднощі із забезпеченням продовольством. У вересні 1673 р. 30-тисячна польсько-литовська армія під командуванням гетьмана Яна Собеського розбила під Хотином 40-тисячну турець­ку армію. В жовтні 1676 р. польські війська знову перемогли. Було укладено Журавненський трактат, згідно з умовами якого Польща перестала давати данину, проте Кам'янець залишався за Туреччиною.

В 1674 та 1675 рр. турецько-татарські загони здійснюють напа­ди на Правобережну Україну, де спалахують повстання проти Доро­шенка. Гине багато мешканців міст Ладижина та Умані.

В 1676 р. Дорошенко здає булаву та виїжджає на Лівобережжя, а згодом до Москви (цар призначає його воєводою у Вятку та надає йому значні маєтки в Росії). Правобережні полки опинились під вла­дою Самойловича. Турецький султан намагається відновити свій протекторат над Правобережжям. З цією метою в 1677 та 1678 рр. здійснюються походи турецької армії на колишню гетьманську сто­лицю — Чигирин. Під час одного з татарських нападів Юрій Хмель­ницький, який прийняв сан ченця, потрапив у полон. За наказом сул­тана його розстригли та посадили в місті Немирові з титулом «Князь Сарматії».

За Бахчисарайським договором 1681 р.між Росією, Туреччи­ною та Кримським ханством Правобережжя визнано під турецькою владою.

 

2. Державна та військова діяльність гетьмана Івана Мазепи.

 

У 1683 р. стався перелом у війнах, які вели проти Туреччини європейські держави: польська армія на чолі з королем Яном Собеським, що прийшла на допомогу обложеній столиці Австрії – Відню, з допомогою союзників розгромила турецьку армію. В боротьбі з Туреччиною брали участь й козаки відновлених на Правобережжі полків (найвідоміший з полків – у Фастові – очолив Семен Палій). Резиденція наказного гетьмана розташувалась у Немирові.

В 1687 та 1689 рр. відбулись походи російської армії та лівобережних козаків проти Кримського ханства. Росія повела боротьбу за вихід до Чорного моря, що контролювався Портою й Кримом. У 1687 р. за участю українського козацтва відбувся похід на Крим. Не підготовлений як слід, він закінчився ганебно: військо навіть не дійшло до Перекопу і через спеку, безводдя, степові пожежі змушене було повернутися назад. І Самойловича звинуватили росіяни у зв’язках з Кримом і всякій іншій «зраді». У військовому таборі на р. Коломак гетьмана заарештували і відправили разом з сином до Москви, а звідти до Сибіру. Ще одного сина, полковника, стратили. Тут же 25 липня 1687 року гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа (1687-1708). Вирішальну роль у його обранні відіграв московський воєвода (за немалу мзду).

Іван Мазепа, український шляхтич, був людиною по-європейськи освіченою, поетом, змолоду служив при дворі польського короля, але потім залишив його. Сам він був більш політик і дипломат, ніж військова людина. Змолоду вчився на заході, зокрема в Голландії – вивчав артилерійську справу. На козацьку службу вступив при П.Дорошенку (був ротмістром надворної корогви), був його довіреною особою. За дорученням гетьмана відправився в Крим, але був схоплений запорожцями і відправлений до І. Самойловича. Тут він швидко завоював довіру й високе становище. В політиці був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Багато зробив для розвитку української культура, церкви. Цікавився поліпшенням зброї, мав на своєму дворі колекцію зброї, таку добірну, що вважалась найкращою в Європі. Опікувався артилерією, використовуючи своє фахове знання, добуте змолоду. У Батурині заснував відливню гармат, що виробляла пушки з його ім’ям.

Під проводом І.Мазепи українські полки в 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695-1696 рр. відбулись два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання, але не розв’язали завдання виходу до Чорного моря. Уклавши в 1700 р. Константинопольський мир з Туреччиною, Петро І відразу розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україна не встигла перевести подих після попередніх кампаній, в яких їй довелось були найближчим тилом і забезпечувати всім необхідним діючу армію, як треба було знову посилати козаків на війну. Тисячі їх там загинули або повернулись додому каліками. Крім участі в воєнних діях у Прибалтиці, козацьке військо в 1704 р. звільнило від шведів та їх польських союзників Правобережну і Західну Україну.

У 1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але зустрівши сильний опір, повернула в Україну на з’єднання з І.Мазепою (що було викликано обіцянками гетьмана Івана Мазепи забезпечити шведську армію продовольством і фуражем та збільшити армію за рахунок 50 тисяч козаків). Гетьман уже кілька років мав зносини за шведами та їх союзниками. Старшинська верхівка бачила прагнення Петра І звести Україну до становища рядової російської провінції і розуміла, що в разі перемоги в війні його ніщо не зупинить. Бажаючи зберегти свою владу й українську автономію, І.Мазепа та його однодумці розраховували опертися, як свого часу Б.Хмельницький і І.Виговський, на Швецію. Її віддаленість мала забезпечити невтручання в українські справи. Маневр шведської армії захопив гетьмана зненацька. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Оголосити себе прибічником Швеції і розпочати агітацію на її користь означало б неминучу поразку. Тому І.Мазепа таївся й вичікував скільки міг і лише з наближенням Карла ХІІ приєднався до нього. З гетьманом були генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, тож частина їх залишила табір Карла ХІІ. Зате пізніше до І.Мазепи приєднались запорожці, інші козацькі загони. Загалом за ним пішло не так багато – в межах 10-20 тисяч чоловік. Населення не зрозуміло вчинку гетьмана, а до шведів ставились частіше як до загарбників, а не союзників. До того ж воно було залякане жорстокими розправами над явними й уявними прихильниками І.Мазепи, здійсненими за наказом Петра І. Поголовно було знищене населення гетьманської столиці – Батурина. В Лебедині спеціальний суд покарав смертю не менше 900 чоловік.

Центральною подією Північної війни стала Полтавська битва. Вона відбулася 27 червня 1709 р. після 3-місячної облоги міста шведами. Російська армія завдяки чисельній перевазі (майже в 1,5 рази), тактичним нововведенням Петра І, вдалому вибору позиції, мужності воїнів завдала противнику тяжкої поразки. Тільки вбитими шведська армія втратила 8234 чол., в полон було взято фельдмаршала й чотирьох генералів. Втрати росіян були меншими – 1345 вбитими й 3290 пораненими.

Відступаючи, основні сили шведів потрапили в оточення біля Перевалочної на Дніпрі. Лише Карл ХІІ і І.Мазепа з невеликим загоном змогли переправитись і втекти в турецькі володіння – Молдавію. 22 серпня В Бендерах пригнічений поразкою похилий гетьман помер.

У 1710 р. новим гетьманом козаки обирають генерального писаря Пилипа Орлика, який стає творцем однієї з перших в Європі державних конституцій, що дістала назву «Пакта і Конституції прав і вольностей Запорізького Війська» («Бендерська Конституція»).

Цей документ, на думку історика В.Замлинського, випереджав свій час. Своїми ідеями, демократичними засадами і державницькою спрямованістю Конституція випереджала й суспільну думку тогочасної Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих суспільних ідей, які були закладені в Конституції.

 

 

Заходи російського уряду щодо ліквідації автономії України

 

 

У серпні 1709 р. Петро І відправив до Правобережної України 20-тисячну армію на чолі з Олександром Меншиковим.

Вже 6 листопада в Глухові було обрано нового гетьмана – стародубського полковника І. Скоропадського. Петро І наказав переселити козаків правобережних полків у «пусті місця» Петербурзької губернії, але потім дозволив їх селити на лівому березі Дніпра. Переселення здійснювалось силою і затягнулось до 1714 р.

У січні 1711 р. П.Орлик за підтримки Карла ХІІ вступає в союз із Кримськими татарами і починає спільний похід проти росіян на Україну. Після кілької перемог над військами І.Скоропадського дійшов до Білої Церкви, але після зради татар зазнав поразки та емігрував до Європи. Там умовляв уряди окремих країн (Швеції, Австрії, Чехії, Франції, Греції та Молдови) скласти з ним союз для боротьби за визволення України.

Після ліквідації козацьких полків на Правобережжі прапор визвольної боротьби підхоплюють гайдамаки (так тепер починають називати повстанців), які вперше про себе заявили в 1715 р.

В 1721 р. закінчилась багатостраждальна для українського народу Північна війна, але Росія продовжувала вести війни за розширення своїх володінь. Так, щоб закріпити свої надбання на Каспії, 12 тис. козаків було направлено в Гілян (провінція на півночі сучасного Ірану).

Лівобережна Україна поділялась на 9 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Стародубський і Чернігівський). На чолі кожного стояв полковник. Йому належала адміністративна влада на території, яку займав полк, він міг роздавати маєтності. Полковник очолював полкову старшину (писар, осавул, хорунжий). Полки ділились на сотні (по 20 у кожній), на чолі яких стояли виборні сотники.

Населення Лівобережної України на 1700 р. складало близько 1,2 млн чоловік, які жили в 11 великих містах, 126 містечках і близько 1800 селах.

Після смерті гетьмана Данила Апостола (1727-1734) було забо­ронено вибирати нового гетьмана, а для управління було створено «Правління гетьманського уряду»(1734-1750), що складалося з представників козацької старшини й російського чиновництва.

Для захисту південних кордонів від нападу татар на Лівобережжі й Слобожанщині в 1731-1733 рр. зводилась Українська лінія, що проходила від Дніпра вздовж Орелі до Сіверського Дінця (загальна довжина лінії складала 285 верст).

Восени 1753 р. розпочалася нова російсько-турецька війна. В жовтні російська армія (в її складі було й 2 тис. козаків) виступила в похід на Крим. Але нестача продовольства та кормів змусила командування припинити похід. 8 квітня 1755 р. почалася нова кам­панія. Війська під командуванням фельдмаршала Мініха взяли Оркапу (Перекоп), Козлов (Євпаторію), Бахчисарай та Ак-мечеть (Сімферополь), але, страждаючи від епідемій та нестачі води, змушені були відступити. В наступному році була здобута фортеця Очаків, капітулювала фортеця Хотина. Але у вересні, після відчутних поразок, Австрія уклала принизливий Белградський мир, змусивши Росію поставити свій підпис під ним. Згідно з цим договором, Росія повертала Азов, і торгівля на Чорному морі мала вестися тільки на турецьких суднах.

У 1750 р. у Глухові за дорученням імператриці Єлизавети Козацька Рада обирає гетьманом України 22-літнього Кирила Розумовського. Він походив з козацької родини, а своєму обранню був зобов'язаний старшому брату, який був коханцем, а згодом і чоловіком, імператриці Єлизавети Олексію (Кирило Разумовський був ще фельдмаршалом та президентом Російської академії наук).

За К.Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії.

Молодий гетьман почав дуже обережно, але щиро відвойовувати права українського народу: фактично влада в Україні почала поволі переходити з московських рук до козацької старшини, правосуддя повернено козацьким судам, Київ і Запорізьку Січ передано під владу гетьмана, столиця гетьманської України мала бути перенесена до Батурина і тут планувалося відкрити університет для навчання козацьких синів. Здійснювалось, хоч і поверхово, модернізація козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Українські міста набували європейських рис. Зокрема у Глухові будувалися палаци, розбивались парки, відкрився театр, де виступали оперні трупи навіть з Італії.

Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи. Смерть Єлизавети в 1761 р. принесла кінець всім планам К.Розумовського.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що поверталася з Криму оточила Січ і остаточно її зруйнувала. Козаки спочатку спробували дати їм відсіч, але старшині вдалося відмовити їх від битви. Вся артилерія, військові клейноди й січовий архів були вивезені. Кошового отамана Петра Калнишевського та іншу старшину, незважаючи на їхнє лояльне ставлення до Росії, було заарештовано і відправлено на Соловки. Помер Калнишевський в 1803 р. у монастирі, де він добровільно залишився після помилування Олександром І у 1801 р. Було йому тоді 113 років.

В квітні 1783 р. Катерина II підписала рескрипт про приєднання Криму до Росії.

У середині 1787 р. Туреччина висунула Росії ряд вимог: повернення Криму, передача соляних озер біля Кінбурну, відмова від протекторату над Грузією. У серпні, не дочекавшись відповіді, султан оголосив війну. Планувалося висадити десант у Криму. Після цього наступати вглиб території України.

Туркам протистояли дві армії: Катеринославська (82 тис.) під командуваням Григорія Потьомкіна й Українська (30 тис.) під командуванням Петра Рум'янцева. Бойові дії розпочалися з висадки турецького десанту на Кінбурнську косу, де російські війська на чолі з Олександром Суворовим розгромили ворожий десант. 6 грудня 1788 р., після багатомісячної облоги, взято фортецю Очаків. У липні 1789 р. в битві під Фокшанами об'єднані російсько-австрійські війська під керівництвом Суворова розгромили турецьку армію. 11 вересня Суворов розгромив 100-тисячну армію біля річки Римнік. Після цієї визначної перемоги Туреччина залишилась майже без війська.

В грудні 1790 р. впала турецька фортеця – Ізмаїл. У штурмі фортеці брали участь сформовані в Україні Катеринославський єгерський, Стародубський, Павлоградський карабінерні полки, всього близько 6,3 тис. козаків. Заключним акордом війни стала перемога Чорноморської ескадри під командуванням Федора Ушакова біля мису Каліаркія. 29 грудня 1791 р. в Яссах було укладено мир. До Росії відійшли межиріччя Південного Бугу – Дністра, фортеця Очаків, Туреччина підтвердила приєднання Криму до Росії.

На Правобережжі загострились соціальні та національно-релігійні протиріччя. Особливого розмаху гайдамацький рух набув у 30-х роках.

Особливо великий виступ гайдамаків стався у 1768 р. Він дістав назву Коліївщина.

Повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк, який, зібравши кількатисячне військо в урочищі Холодний Яр, у травні розпочав боротьбу. Всього на території Київщини, Брацлавщини, частини Поділля і Волині діяло близько 30 загонів. Повстанцями було здобуто ряд міст: Сміла, Корсунь, Канів, Богуслав. Головний удар вони спрямували на Умань, яка належала Потоцьким. В червні місто взято в облогу. На бік повстанців перейшов Іван Гонта, який раніше служив сотником у магнатів Потоцьких. Місто було захоплено гайдамаками.

Контрольована повстанцями територія була розподілена на полки і сотні. М. Залізняка проголосили гетьманом. Наляканий цими подіями, царський уряд наказав генералу Кречетникову розправитися з повстанцями. Залізняка й Ґонту схоплено під час зустрічі з Кречетниковим. Залізняка як російського підданого, покарано батогами й заслано до Сибіру. Ґонту після жорстоких катувань було страчено в селі Серби (під Могилів-Подільським).

В 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого Австрія приєднала до себе Галичину. В 1775 р. Австрія відібрала у Молдови Буковину.

8 травня 1792 р. 64-тисячна російська армія вступила на територію Речі Посполитої. До кінця січня 1793 р. російські війська окупували Поділля і частину Волині. Росія і Пруссія підписали конвенцію про розподіл Польщі. 27 березня проголошено маніфест про приєднання Правобережжя до Російської імперії. Населення ново приєднаних земель (з частиною Білорусії) складало З млн. чол. (відбувся другий поділ Польщі).

23 грудня 1794 р. укладено нову угоду про розподіл Польщі (третій поділ). В жовтні 1795 р. Австрія захопила Малу Польщу, Пруссія – Велику Польщу, Росія – Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої українські етнічні землі опинились роздертими між двома імперіями: Російською та Австрійською.

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, як ми бачимо, наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького виявилися катастрофічними. Відсутність у багатьох гетьманів та полковників державницького мислення, їхня психологія підданих, а не володарів, нерозвиненість державно-національної філософії не дали змоги Україні рівноправно увійти в коло європейських держав. Патріотичний дух був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ'ям, інтереси мас і еліти розходилися. Перебуваючи у центрі інтересів кількох великих держав, Україна майже не мала шансів на досягнення незалежності. Хоча козаки й були вправними вояками, але за рівнем організації, військової тактики їх військо поступалося збройним силам Туреччини, Росії, Криму, Польщі. Незважаючи на те, що за рівнем розвитку ці країни перебували у “другому ешелоні” Європи, вони мали значно більше можливостей для самостійної, імперіалістичної політики.

Вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепи закінчили драматичний період в історії України, стрижнем якого була революційна хвиля зі складною амплітудою 1648-1676 рр.

Поразку національної революції спричинили:

- відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки;

- перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої вони йшли на союз з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу;

- ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях;

- принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення ворогуючих соціумів.

Водночас доба української революції засвідчила зародження, існування та розвиток суттєвих для подальшої політичної історії України особливостей:

- вперше державотворча ідея опанувала козацтвом, які стали провідною силою у боротьби за українську державність. (Саме козацтво “більшою мірою, ніж будь-хто до нього опустило ідею свободи з небес на землю”, — О. Компан.);

- Запорозька Січ як політичне утворення була зародком Української національної держави, продовженням національно-державницької традиції українського народу, перерваною зникненням з історичної арени Київського та Галицько-Волинського князівств;

- республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави;

- в організації політичної системи стихійно окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч концептуально і законодавчо упорядкованим він не був;

- козацька держава була форпостом усвідомленої, організованої боротьби за інтереси та права українського народу, захисником його національно-культурних і ду­ховних цінностей;

- якісно новий рівень існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу;

- козацька держава, поставши у руслі державницької традиції України-Русі, стала її політичною спадкоємницею, розвинула українську державницьку ідею. народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного визиску;

- було зірвано плани Ватикану про укладення “універсальної унії”.

Понад сто років після поразки революції продовжувала існувати автономія українського Лівобережжя, що сприяло кристалізації нової інтелігенції, національної самосвідомості, національно-державницької ідеї.

 

Старший викладач кафедри військово-гуманітарної підготовки

                                                                                                  О.С.Коренчук

 

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 24; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!