Головні військові операції національно-визвольної війни.

Стр 1 из 2Следующая ⇒

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кафедра військово-гуманітарної підготовки

«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Завідувач кафедри військово-гуманітарної підготовки

В.Г.БЕЗБАХ

“ “_______________2014 р.

Л Е К Ц І Я

з навчального предмету

ІСТОРІЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Тема 2. Запорізьке військо

Заняття 2. Козацько-селянське військо у другій половині XVII століття.

Навчальний час - 2 години

Для студентів, що навчаються за програмою підготовки офіцерів запасу гуманітарних спеціальностей

Навчальна та виховна мета

1. Ознайомити студентів з військовою організацією, озброєнням, військовим мистецтвом Запорізького війська

2. Дати характеристику військово-політичного устрою Запорізького війська

3. Формувати у студентів відповідальність за виконання завдань навчального процесу.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

22 серрпня 2013 р. Протокол №13

З М І С Т

Вступ.

1. Причини, рушійні сили та характер визвольної війни у середині XVII століття. Заходи Б.Хмельницького щодо підготовки великого повстання.

2. Головні військові операції національно-визвольної війни.

Завершальна частина

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К.. 1991.

2. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1998.

3. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. — К., 1996.

4. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.

5. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

6. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська. Т.1-2. – Київ: Варта, 1994.

7. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З.Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. - 712с.

8. Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Западнорусские земли в системи Руссо-литовских отношений конца ХV – первуй трети ХVІ вв. – М., 1995.

9. Кубіцький С.О., Кирик В.Л., Єрмоленко А.Б., Сірий С.В. Нариси воєнно-політичної історії України: Навчальний посібник. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. – 264 с.

10. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2004. – 390с.

11. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. — Т. 1., — К., 1997.

12. Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О.Скрипника. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 367с.

13. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 480с.

14. Черкащина Н.К. Історія України: від давніх часів до сьогодення: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 384с.

15. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – 480с.

Причини, рушійні сили та характер визвольної війни у середині XVII століття. Заходи Б.Хмельницького щодо підготовки великого повстання

У 40-ві роки XVII століття соціальні і національні протиріччя в Україні досягли найбільшої гостроти. Народні маси зазнавали нещадної експлуатації і сваволі з боку магнатів і шляхти Польщі. Панщина в окремих районах українських земель досягала 4-6 днів на тиждень, значно зросли натуральні податки. Права і привілеї реєстровців постійно обмежувалися. Була ліквідована виборність полковників і старшин, переглядалися їх права на земельні наділи і маєтки. Часто нереєстрових козаків магнати перетворювали в кріпосних.

Важкий феодальний гніт терпіло і міське населення. Магнати, які володіли містами, заставляли їх мешканців виконувати різні повинності, сплачувати данину володарю міста. Порушувалося самоврядування міст.

Соціально-економічні утиски доповнювалися наступом національно-релігійного гніту. Католицька церква з допомогою унії намагалася перетворити український народ в послушний об’єкт експлуатації, поневолити його фізично і духовно.

Отже, шляхетська політика насильства і грабежу, експлуатації і розорення народу зачіпала корінні економічні, політичні і національні інтереси більшості українського населення – селян і міщан, козаків і козацької старшини, дрібної української шляхти і нижчого православного духівництва. Всі вони піднялися на боротьбу за визволення від гніту шляхетської Польщі.

Здійснення своїх намірів український народ почав з визвольної війни, що почалася в 1648 році.

Хвилю народного гніву очолив чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Чи була тут випадковість? Дослідники життя і діяльності великого сина українського народу (професор Валерій Степанков та академік Валерій Смолій) доводять, що сам хід історичного розвитку виштовхував на поверхню найталановитіших і найздібніших козацьких ватажків, серед яких особливо виділялась постать Б. Хмельницького.

Про життя великого гетьмана до 1648 р. відомо не так вже й багато. Найімовірніше 27 грудня 1595 р. (6 січня 1596 р. за новим стилем) у сім'ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького народився син Зіновій (більш відомий як Богдан). Освіту він здобув у львівському єзуїтському колегіумі, де засвоїв граматику, поетику, риторику, оволодів польською і латинською мовами. В 1620 р. разом з батьком брав участь у битві під Цецорою та потрапив у турецький полон. В 1620-1622 рр. він перебуває у полоні, з якого, як він сам пізніше згадував, «мене Господь Бог з цієї неволі визволив» (чи йшла тут мова про втечу, чи про викуп — вчені не знають).

Повернувшись в Україну, Богдан відновив службу в реєстровому козацькому війську. В 1630 р. брав участь у повстанні Тараса Федоровича. В 1632 р. народжується його старший син Тимош. В 1637-1638 рр. він бере участь у повстаннях Павла Бута і Якова Остряниці. В 1645 р. Хмельницький, вірогідно, перебував у Франції, де брав участь в облозі Дюнкерка (окремі дослідники заперечують це).

Ще в 1646 р. Хмельницький розпочав підготовку до повстання проти Речі Посполитої. У квітні цього ж року він побував у Варшаві в складі козацької делегації та був присутній на таємній нараді короля Владислава IV. Король, який виношував плани боротьби з Туреччиною, пообіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис., вручив старшині привілей, гроші для будівництва «чайок».

Чигиринський староста претендував на хутір Хмельницького — Суботів. Весною 1647 р. підстароста Чаплинський зробив бандитський напад на Суботів, забрав збіжжя й худобу та так побив малого сина, що хлопець помер. Хмельницький, доведений до відчаю, почав змовлятися з іншими козаками. Зрадник викрив плани повстання, Хмельницького було заарештовано. Й тільки на поруку чигиринського полковника Кричевського випустили з в’язниці. Тоді Хмельницький в кінці 1647 року разом із сином Тимошем і довіреними товаришами подався на Запорожжя. Хмельницький, переконавшись на своєму прикладі у нестримному свавіллі магнатів, вирішив підняти восени повстання.

На той час у Січі стояла польська залога. Використовуючи королівський привілей та корогву, Хмельницький згуртував коло себе козаків та 25 січня 1648 р. без бою взяв Запорізьку Січ. На козацькій Раді 30 січня 1648 р. гетьманом було обрано саме його. Вибухнула національно-визвольна війна, яка була спробою розрубати міцний вузол національних, релігійних та соціальних протиріч, що визріли в Україні.

Головні військові операції національно-визвольної війни.

Як писали сучасники «Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, Людиною великого ума й залізної волі, хороший організатор. Він визначався поривчастою вдачею, безоглядністю й енергією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, Але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників умів вибрати найкращі елементи і з них творив відібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи і селянина, у своїх штабах позбиравши весь цвіт тодішнього українського громадянства. Приймав до війська чужих офіцерів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крові боронило її незалежність».

Б. Хмельницький здійснив термінові кроки по залученню союзників. Для перемоги над поляками необхідна була кавалерія, якої у козаків було обмаль, тому він звертається до кримського хана. Той вирішує направити Перекопського мурзу Тугай-бея (в разі успіху походу до нього б приєднався сам хан, в разі невдачі бея можна було звинуватити у самоуправстві).

У квітні загони повстанців, які нараховували близько 5 тисяч чоловік, дочекавшись підходу Тугай-бея (з 4-х тисячним татарським загоном), перейшли у наступ. Назустріч їм рухались польське військо та реєстрові козаки. Коронний гетьман Микола Потоцький розраховував розбити Хмельницького на території Запорожжя, щоб не дати йому виходу на «волость». Вперед було послано загін на чолі з сином гетьмана — Стефаном та королівським комісаром Шембергом. Ще один загін — реєстрові козаки та іноземні найманці — спускався Дніпром на човнах.

Загін С. Потоцького та козацько-татарське військо зустрілися в Урочищі Жовті Водив кінці квітня. Поляки після невдалого бою закрились у таборі та оборонялись майже два тижні. В цей час реєстровці підняли повстання та перебили свою старшину — прибічників польської влади Барабаша та Караїмовича, після чого з'єдналися з військом Хмельницького. До нього ж перейшли два полки реєстровців, які перебували в таборі С. Потоцького. 15-16 травня козаки заволоділи табором. С. Потоцький погодився віддати гармати та повернути козацькі клейноди, проте невдовзі сутички відновились. Відступаючи, польський загін був розгромлений в урочищі Княжні Байраки, а сам Стефан Потоцький та Теофіл Шемберг потрапили в татарський полон.

М. Потоцький дізнався про поразку сина, перебуваючи в Черкасах. Після цього він вирішив відступити. Коли війська Потоцького проходили урочищем Суха Діброва за Корсунем, вони потрапили в козацьку засідку й були вщент розгромлені.

Перші перемоги повстанців сприяли розгортанню повстань на всій території України. Польські магнати і шляхта втікали в Польщу, а українська козацька старшина, духівництво почали зміцнювати свої позиції. На звільненій території України (Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського воєводства) утворювалися полки і сотні як адміністративні військові одиниці. Гетьманською резиденцією став Чигирин. Б.Хмельницький готувався до подальшої боротьби, налагоджував зв’язки з Росією для загальної боротьби проти шляхетської Польщі.

У кінці травня 1648 р. Б. Хмельницький направляє на захід черкаський полк під проводом полковника Максима Кривоноса, якого літописець називає Хмельницького «ближнім радником і помічником». Великі бої відбулися під Немировом, Брацлавом, і особливо під Махнівкою, де ледь не було розбито війська магната Яреми Вишневецького.

Загони М. Кривоноса 20 липня підійшли до міста Полонне, яке сучасники називали ключем до Волині (писали, що воно було краще укріплене, ніж Львів, у новозбудованому замку Любомирських було понад 60 гармат). З допомогою міщан і українських драгунів, які знаходились у складі залоги, повстанці здобувають місто й замок. Основні сили Кривоноса (близько 16 тисяч) рушили на Старокостянтинів, кілька загонів відправилось для зайняття Заслава та Острога. 25 липня повстанці підійшли до Старокостянтинова, поблизу якого отаборились 10-12 тисяч жовнірів під командуванням Я. Вишневецького, та почали бій. Через день польське командування розпочало відступ.

Б. Хмельницький вирішив дати генеральну битву під містечком Пилявою (Пилявцями), що розкинулось на берегах річки Ікви. Ставка гетьмана перебувала у невеликому замку, який стояв над ставком. Головні сили розташувались на правому березі річки, на протилежному боці — загони М. Кривоноса. Обидва береги з'єднувала вузька гребля, яку зміцнили двома укріпленнями з гарматами.

Український табір було окопано ровами й укріплено шанцями та возами. Чисельність війська сягала близько 100 тисяч чоловік, приблизно половину з яких складали недосвідчені й погано озброєні селяни. В артилерії налічувалось близько 100 гармат.

Польська армія 9 вересня зупинилась у 4-5 км від українського війська та розташувалась табором на 6 пагорбах на лівому березі Ікви. У розпорядженні трьох польських воєначальників («регіментарів») — Домініка Заславського (Б. Хмельницький глузливо прозвав його «перина»), Олександра Конецпольського («дитина») і Миколи Остророга («латина») перебували близько 100 тисяч війська, хоча досвідчених жовнірів було всього близько 40 тисяч, інші ж — озброєні слуги магнатів. Артилерія складалась з 90 гармат.

У понеділок 11 вересня штурмом греблі почалася битва. Кілька разів переправа переходила з рук в руки. Реґіментарі направили кілька тисяч жовнірів через річку в обхід українських позицій. Захоплення греблі ще не означало перелому в ході битви, адже вона була занадто вузькою. Враховуючи можливість нічної атаки, реґіментарі протримали протягом ночі більшість полків у бойовій готовності.

Увечері 12 вересня до українського табору прибули близько 4-5 тисяч буджацьких татар, яких зустріли під залпи гармат і самопалів. Хмельницький велів переодягнути кільканадцять тисяч козаків на татарський лад.

Остерігаючись нічного нападу — козаків з татарами, більшість підрозділів польської армії знову провела ніч у бойовій готовності. Вранці 13 вересня козаки пішли у наступ. По греблі вдарила українська артилерія. На лівому березі річки Ікви з'явилися перші загони козацької і татарської кінноти.

Коли опустились сутінки, реґіментарі таємно залишили своє військо та вирушили до Львова. Слідом рушили інші воєначальники. Незабаром про втечу командування дізналися жовніри — страшна паніка охопила табір.

15 вересня Б. Хмельницький вирушив з військом до Старокостянтинова, який захопив штурмом. Після старшинської ради (18 вересня) українське військо виступило в похід, прямуючи до Львова.

На звільнених українських землях відбувався процес творення органів влади Української держави, ліквідовувалось велике й середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, селяни отримали волю та право володіти землею.

Проте, багатомісячний успішний похід військ Б.Хмельницького був припинений. Холодна осіння погода, нестача провіанту і епідемія чуми, від якої помер і Максим Кривоніс, не сприяли дальшому розвитку бойових дій.

В таких умовах Б.Хмельницький погодився на переговори про перемир’я з новообраним польським королем Яном ІІ Казимиром. І допустив величезну помилку — він погодився відвести селянсько-козацьку армію в східні й центральні райони України. Залишену територію негайно займають шляхетські загони.

В ході визвольної війни на визволених від магнатів і шляхти землях ліквідовувалася польсько-шляхетська адміністративно-політична система і складалася нова воєнно-адміністративна і політична система, формувалася українська національна державність. В основу цих перетворень були покладені традиції Запорізької Січі. Вся територія визвольних українських земель поділялася на полки і сотні, які одночасно були і адміністративними, і військовими одиницями. На чолі поллку стояв полковник, який здійснював всі військові і адміністративні справи на даній території. Формально вся повнота влади на території України належала загальновійськовій раді, але з часом всі головні питання життя Запорізького війська вирішувало вузьке коло старшинської ради.

Після переможного 1648 року і повернення Б.Хмельницького в Київ відношення між шляхетською Польщею і українським повсталим народом залишалися напруженими. Річ Посполита і Б.Хмельницький готувалися до подальшої боротьби. В такий напружений час Б.Хмельницький посилює дипломатичну діяльність. Підтримуючи союз з татарами, в січні 1649 року він посилає своє перше посольство в Росію. Веде переговори з представниками польського уряду на чолі з українським магнатом Адамом Кіселем.

У квітні-травні 1649 р., порушивши перемир'я, польські війська перейшли в наступ. Бої йшли на сході Подільського та Волинського воєводств. Козацькі полки Донця та Данила Нечая стримували ворога. В середині червня 1649 р. українська армія на чолі з Б. Хмельницьким зупинилась під Пилявцями, її поява викликала паніку в польському командуванні, й воно вирішило відступити до Збаража, де була велика фортеця.

Українське військо оточило в Збаражі війська магнатів (серед яких найвідомішим був Я. Вишневецький). Коли їм на допомогу вирушив сам польський король Ян Казимір, Хмельницький виступив йому назустріч. Битва відбулась біля міста Зборова. Оскільки кримський хан не хотів повної перемоги козаків, він змусив Хмельницького укласти угоду з королем. Зборівська угода не могла задовольнити широкі маси повсталого народу, адже козацький реєстр було обмежено всього 40 тисячами, всі інші учасники військових дій повинні були повертатись під владу своїх панів. Козакам було дозволено селитись лише в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств (козаки Подністровського, Барського, Звягельського та Любарського полків опинялись за межами Української держави).

Зборівський договір викликав невдоволення селянсько-козацьких мас. Уже на початку 1650 року на Волині і Брацлавщині почалися виступи селян, які очолював полковник Данило Нечай.

Б.Хмельницький використав перемир’я для посилення своєї армії і укріплення зв’язків з Росією. Однак остання ще не погоджувалася узяти Україну під свою владу і розірвати мир з Польщею. Хмельницький змушений був поновити воєнний союз з татарами. А для забезпечення флангу з боку Молдавії, що підтримувала союз з Польщею, Хмельницький у серпні 1650 року послав туди свої загони, які захопили її столицю Ясси. Молдавський господар Василь Лупул розірвав зв’язки з Польщею і встановив дружні відносини з Україною, обіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Хмельницького Тимоша. Однак він загинув в 1653 році під час оборони Сучави.

1650 рік проходив без значних військових суперечок. З кінця 1650 р. в околицях Кам'янця-Подільського була зосереджена 12-тисячна армія для нападу на Брацлавщину. Ворогові вдалося зненацька напасти на головні сили Брацлавського полку, які знаходились в Красному. В нерівному бою загинув полковник Данило Нечай. Проте далі, в боях під Вінницею, яку обороняв полковник Іван Богун, польська армія зазнала невдач, за місяць боїв втрати склали близько 6 тисяч жовнірів і всієї артилерії. На початку квітня 1651 р. переслідуване козаками польське військо почало відступати.

Б. Хмельницький направив до Кам'янця-Подільського близько 10 тисяч козаків і кілька тисяч татар, які на світанку 9 травня зупинились під стінами міста. Не заставши під Кам'янцем польського війська, наказний козацький гетьман Демко Лисовець послав частину війська переслідувати втікачів, а сам з рештою козаків розпочав облогу міста. Після того, як Лисовець отримав наказ Б. Хмельницького повернутись до головних сил, облога припинилась.

Основні сили українського війська в цей час рухались під Берестечко, де в червні 1651 р. відбулась битва. Бої тривали два тижні. Сили були рівними: 150-тисячному польському війську протистояли 100 тисяч козаків та 50 тисяч татар. Але кримський хан несподівано покинув зі своїми військами поле бою, захопивши при цьому Хмельницького. Козаки опинились в оточенні, притиснуті до болота. Козацьке військо очолив Богун, який і вивів його з тяжкими боями.

Одночасно з цим з півночі на Україну напали литовські війська і захопили Київ. Б. Хмельницький, якому вдалося вирватися з татарського полону, гуртує нові полки. Поразка під Берестечком не могла знищити прагнення народу до свободи. Проте сили були нерівними. Гетьман йде на підписання у вересні Білоцерківського договору. Цей договір обмежив реєстр 20 тисячами та дозволив козакам мешкати лише в Київському воєводстві. Шляхта отримувала право повертатися в Україну в свої маєтки. Б.Хмельницький мав розірвати союз з Кримським ханом, йому також заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами.

Важкі для України умови Білоцерківського договору Хмельницький розглядав як тимчасову поступку шляхетській Польщі. Розуміючи, що кримські татари – союзник ненадійний, Хмельницький продовжує укріпляти союз з Росією. Так, в кінці грудня 1650 року – на початку 1652 року відбулося декілька обмінів посольствами України і Росії. В лютому 1651 року Земський собор у Москві розглянув питання про можливість прийняття України до складу Росії. Але це рішення тоді ще не було втілене в життя. Російський уряд сприяв переселенню українського населення на територію Росії, зокрема на Слобожанщину.

В 1652-1653 рр. Б. Хмельницький використав мирний перепочинок для зміцнення своїх сил. Він вирішив в 1652 р. здійснити новий похід у Молдавію, щоб відновити військовий союз, який встановився раніше (в 1650 р. Хмельницький домігся, що молдавський воєвода Лупул віддав свою дочку Домну-Розанду за сина Хмельницького — Тимоша). Польське військо під командуванням коронного гетьмана Мартина Калиновського, що хотіло цьому перешкодити, було вщент розгромлене під містечком Батіг на Південному Бузі. Цю блискучу перемогу козаків під Батогом сучасники порівнювали з перемогою карфагенян під проводом Ганнібала над римлянами при Каннах у 216 році до н.е.

Після перемоги під Батогом українська армія в червні підійшла під Кам'янець-Подільський та спробувала захопити місто. Б. Хмельницький звернувся з листом до міщан з пропозицією здати місто. Проте через несприятливі обставини (епідемія серед козаків, незадоволення татар, відсутність провіанту в околицях) Б. Хмельницький був змушений віддати наказ про відступ.

Весною 1653 р. українська армія на чолі з Б. Хмельницьким знову вирушила в похід. Пройшовши через Бар, Меджибіж, Дунаєвці, вона рушила до Бедрихового Городка, де було влаштовано табір. Козацькі загони зайняли Сатанів та ряд інших містечок. Голод, грабежі татар, звістки про невдачі в Молдавії викликали у повстанців вибух невдоволення діями гетьмана. Б. Хмельницькому довелось докласти великих зусиль для заспокоєння козаків. Козацька армія починає відступ до Білої Церкви.

Восени 1653 р. Б. Хмельницький повертається на Поділля. Він дізнається, що Тиміш помер у Молдавії від рани (проти воєводи Лупула в той час виступили війська Волощини й Трансільванії, з якими билися козаки), і наказує відвести тіло сина до Чигирина й не ховати до свого повернення з походу, а сам, дочекавшись підходу хана Іслам-Гірея, вирушає назустріч 40-тисячній польській армії, яка виступила в похід з-під Кам'янця-Подільського. Польське командування прийняло рішення відступити під містечко Жванець, сподіваючись на військову допомогу від правителів Молдавії, Валахії та Трансильванії. Укріплений табір було влаштовано біля місця, де річка Жванчик впадає в Дністер. Через Дністер на молдавський бік річки було збудовано міст.

Б. Хмельницький вирішив блокувати польський табір. Під королівський обоз були направлені козацькі й татарські загони. У жовтні в польському таборі почався голод, від якого почали масово вмирати німецькі та угорські піхотинці, а рейтари й драгуни з'їли своїх коней. З 80-тисячної армії залишились лише жалюгідні рештки.

Проте в грудні кримський хан Іслам-Гірей, який не хотів повного розгрому Речі Посполитої, розпочав переговори з польськими дипломатами, які завершились укладенням 15 грудня усної Кам'янецької угоди, що передбачала припинення військових дій, виплату татарам великої суми грошей, дозвіл грабувати українські землі й брати ясир, залишення війська Запорозького «при давніх вільностях». Польську армію було врятовано. Б. Хмельницький не брав участі в переговорах з королем, тому він не визнав укладеної угоди. Але українська армія, яка була позбавлена татарської підтримки та відчувала певну скруту, мусила відступити до Чигирина.

Після рішення Земського собору у Москві в жовтні 1653 року про входження України до складу Росії із Москви в Україну в Переяслав 9 жовтня 1653 року було відряджено посольство на чолі з боярином В. Батурліним, окольничим І. Алферовим і думним дяком Л. Лопухіним. В Переяслав вони прибули в кінці грудня 1653 року. Хмельницький з генеральною старшиною прибув у Переяслав 6 січня 1654 року.

8 січня 1654 року о другій годині дня на майдані в Переяславі почалася загальнонародна рада. Б.Хмельницький звернувся до присутніх з промовою, в якій говорив про складне становище українського народу, про переваги і невдачі під час визвольної війни, про необхідність вирішення питання щодо входження України до складу Росії. Присутні одностайно схвалили цей союз. Після цього учасники ради в Успенському соборі прийняли на вірність Російській державі. Бутурлін вручив Б.Хмельницькому грамоту і ознаки гетьманської влади – військовий прапор і булаву. Населення сіл і міст України також присягло на вірність Росії. Рішенням переяславської ради частина території України – Лівобережжя і Київ – входила до складу Росії.

Після Переяславської Ради 1654 р. та «березневих статей», коли було оформлено протекторат Росії над Україною, зовнішньополітична ситуація змінилась — Кримське ханство перейшло на бік Польщі. В кровопролитних боях на Брацлавщині в 1654 — на початку 1655 рр. було зупинено наступ польської армії та татарських загонів, які прийшли їй на допомогу.

Т.ч. завершилась визвольна війна 1648-1654 років проти шляхетської Польщі. В історії України відкрилася нова сторінка.

Становище України в складі Росії було визначено «Березневими статтями» і жалуваними грамотами православному духівництву. Ці документи були підписані у Москві 21 березня 1654 року представниками посольства України на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і царем Росії. Згідно із «Статтями» і жалуваними грамотами Україна входила до складу Російської держави на умовах козацько-старшинського самоуправління. Гетьман мав право дипломатичних відносин з усіма країнами, крім Туреччини і Польщі. В Україні залишалась полкова система адміністративного устрою, козацький реєстр козацької старшини на володіння землями і маєтками. Росія зобов’язувалася виступати на захист України від іноземних загарбників.

Слід зазначити, що вже в «Березневих статтях» містилися значні обмеження економічних і особливо політичних прав гетьманської адміністрації. Невдовзі між гетьманом і царським урядом вийшли суперечності і розбіжності. Справа в тому, що гетьман і козацька старшина рішення Переяславської ради розглядали як рівноправний воєнний союз. Однак у московського уряду було своє уявлення про цей союз. Це яскраво виявилося уже восени 1656 року під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я, куди не Були допущені українські посли. В подальшому, особливо після смерті Б.Хмельницького, в 1657 році Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради і умови «Березневих статей», ішла по шляху обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 46; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!