Фінансова стратегія і фінансова політика підприємства
Лекція 24 (2 год.)
Тема 10. Фінансове планування на підприємствах
Мета: визначити поняття, види та необхідність фінансового планування на підприємствах; привчати творчо оперувати набутими знаннями, розвивати логічне мислення студентів.
План
1. Сутність, мета, завдання та принципи фінансового планування.
2. Фінансова стратегія і фінансова політика підприємства
3. Інформаційна база для фінансового планування.
4. Методи фінансового планування: нормативний, балансовий, розрахунково-аналітичний, метод оптимізації планових рішень, економіко-математичне моделювання.
1. Сутність, мета, завдання та принципи фінансового планування.
Планування було прерогативою командно-адміністративної системи. Головна мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні невикористаних ресурсів і визначенні суми платежів у бюджет, величина якої відповідала перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат централізовано нормувались. Надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва. Це негативно позначалось на результатах фінансово-господарської діяльності підприємств. Державні дотації в багатьох галузях сягали значних розмірів, оскільки ці галузі були збитковими або малорентабельними.
Однак нехтувати фінансовим плануванням з огляду на його недоліки у часи Радянського Союзу не можна, адже без врахування численних факторів, які впливають на підприємство неможливо проводити ефективну довгострокову діяльність.
|
|
|
Підходи до визначення сутності фінансового планування
| Науковець | Зміст наукової думки |
| Поддєрьогін А.М. | Фінансове планування – це процес розроблення системи фінансових планів і планових (нормативних) показників із забезпечення розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності його фінансової діяльності у майбутньому періоді. |
| Власова Н.О., Круглова О.А. | Фінансове планування – процес визначення обсягів та джерел надходження фінансових ресурсів у плановому періоді, а також обґрунтування напрямів їх використання. |
| Загородній А.Г., Вознюк Л.Г. | Фінансове планування – планування процесів формування, розподілу, перерозподілу і використання фінансових ресурсів. |
Мета фінансового планування на підприємстві– забезпечення оптимального розміру коштів, необхідних для успішної господарської діяльності, а в кінцевому підсумку – досягнення прибутковості підприємства. Планування направлено, з одного боку, на усунення помилкових дій в області фінансів, а з іншого – на зменшення невикористаних внутрішніх резервів.
|
|
|
Основними задачами фінансового планування на підприємстві є:
− забезпечення необхідними фінансовими ресурсами виробничої, інвестиційної і фінансової діяльності;
− врахування інтересів підприємства, акціонерів та інших інвесторів при розподілі прибутку;
− визначення ефективних напрямів вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;
− установлення раціональних фінансових відносин із суб’єктами господарювання; банками, інвестиційними фондами, страховими компаніями;
− забезпечення виконання зобов’язань підприємств перед бюджетом і державними цільовими фондами, банками та іншими кредиторами;
− виявлення внутрішньогосподарських резервів та мобілізація всіх видів ресурсів з метою збільшення прибутку від звичайної діяльності, зростання інших доходів, включаючи і позареалізаційні;
− забезпечення контролю за фінансовим станом, платоспроможністю і кредитоспроможністю підприємства.
Фінансове планування дає змогу підприємству визначити:
− розмір грошових коштів, що може мати підприємство в своєму розпорядженні;
|
|
|
− джерела їх надходження;
− відповідність фінансових ресурсів обсягу накреслених завдань;
− частину коштів, яка має бути перерахована в бюджет, державні цільові фонди, банкам та іншим кредиторам;
− механізм розподілу та використання прибутку на підприємстві;
− ступінь забезпечення реальної збалансованості планових витрат і доходів підприємства на принципах самоокупності та самофінансування.
Принципи фінансового планування:
− наукова обгрунтованість, яка передбачає проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик, з врахуванням кращого досвіду;
− використання засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;
− єдність фінансових планів полягає в єдності фінансової політики, єдиному підході до розподілу валового національного доходу, єдиній методології розрахунку фінансових показників та ін.;
− безперервність, яка означає взаємозв'язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів;
− стабільність, тобто незмінність показників фінансових планів.
|
|
|
Система фінансового планування на підприємстві включає в себе три основні підсистеми:
 |
 |
Рис.10.1. Види фінансового планування за тривалістю та форми подання його результатів.
Фінансове планування – це складний процес, що включає в себе ряд етапів, відображених на рис. 10.2.
Фінансове планування включає наступні етапи:
 |
Рис. 10.2. Основні етапи фінансового планування на підприємстві
На першому етапі на основі фінансової звітності проводиться аналіз фінансових показників діяльності підприємства за попередній період. Основна увага приділяється показникам: обсяг реалізації, витрати, розмір отриманого прибутку. На основі проведеного аналізу оцінюються фінансові результати діяльності підприємства, визначаються стан, недоліки і проблеми.
На другому етапі розробляється фінансова стратегія і фінансова політика за основними напрямами фінансової діяльності підприємства (складаються основні прогнозні документи, які відносяться до перспективних фінансових планів і включаються до структури бізнес-плану, якщо останній розробляється на підприємстві).
На третьому етапі уточнюються і конкретизуються основні показники прогнозних фінансових документів за допомогою складання поточних фінансових планів.
На четвертому етапі погоджуються показники фінансових планів з виробничими, комерційними, інвестиційними, будівельними і іншими планами і програмами, що розроблені підприємством.
На п’ятому етапі здійснюється оперативне фінансове планування шляхом розробки оперативних фінансових планів.
Завершується процес фінансового планування на підприємстві аналізом і контролем за виконанням фінансового плану. Шостий етап полягає у визначенні фактичних кінцевих фінансових результатів діяльності підприємства, співставлення із запланованими показниками, виявлення причин відхилення від планових показників, в розробці заходів по уникненню негативних явищ.
З 1992 року, в умовах інфляції і гіперінфляції, підприємства перестали розробляти річні фінансові плани, окремі з них складали їх лише на квартал. Законодавчо поточне фінансове планування відроджено на державних підприємствах згідно Закону України від 21.09.2000 р. “Про внесення змін до статті 20 Закону України “Про підприємства в Україні” (уже не діє). На сьогоднішній день діє Порядок складання, затвердження та контролю виконання фінансових планів державних підприємств, акціонерних, холдингових компаній та інших суб'єктів господарювання, у статутному фонді яких більше 50% акцій (часток, паїв) належить державі, та їх дочірніх підприємств, затверджений наказом Міністерства економіки України від 11.07.2005 №73.
Для недержавних підприємств вказаний Порядок носить рекомендаційний характер. За нескладення фінансового плану діючим законодавством не передбачено адміністративної, а тим більше кримінальної відповідальності, але може бути застосована дисциплінарна відповідальність, якщо це передбачено контрактом з керівником підприємства чи посадовою інструкцією.
Отже, фінансове планування представляє собою процес розроблення системи фінансових планів і планових (нормативних) показників по забезпеченню розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищенню ефективності його фінансової діяльності у майбутньому періоді.
Широке здійснення фінансового планування в сучасних економічних умовах обмежується:
- високим рівнем невизначеності на ринку, яка пов’язана з тривалими глобальними змінами у всіх сферах суспільного життя (непередбаченість їх ускладнює фінансове планування);
- відсутністю ефективної нормативно-правової бази у сфері внутріфірменного фінансового планування. Для державних підприємств така правова основа впроваджена з 2001 року; для підприємств недержавної форми власності вона має рекомендаційний характер.
- обмеженістю фінансових можливостей у більшості підприємств для залучення висококваліфікованих спеціалістів з метою виконання складних фінансових розрахунків. Особливо це стосується малих і середніх підприємств, в яких потреба у фінансовому плануванні є гострішою, ресурси ще більш обмежені і на їх діяльність значно впливає зовнішнє середовище.
Фінансова стратегія і фінансова політика підприємства
Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники, пропорції та темпи розширеного відтворення, є основною формою реалізації головних цілей підприємства. Перспективне планування включає розробку фінансової стратегії підприємства та прогнозування його фінансової діяльності.
За умов ринкової економіки, самостійності підприємств, їхньої відповідальності за результати діяльності виникає об'єктивна необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану та перспективних фінансових можливостей. На вирішення таких питань і спрямовано фінансову стратегію підприємства. Розробка фінансової стратегії - це галузь фінансового планування. Як складова частина загальної стратегії економічного розвитку, вона має узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу, фінансова стратегія справляє суттєвий вплив на загальну економічну стратегію підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку спричиняє коригування як фінансової, так і загальної стратегії розвитку підприємства. Теорія фінансової стратегії, досліджуючи об'єктивні економічні закономірності ринкових відносин, розробляє форми та способи виживання й розвитку за нових умов. Фінансова стратегія включає методи та практику формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства: оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл прибутку, грошові розрахунки, інвестиційну політику.
Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об'єктивно оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на ринку товарів та фінансовому ринку. Фінансова стратегія передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуватися на максимізацію прибутку та ринкової вартості підприємства. За розробки фінансової стратегії слід ураховувати динаміку макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства. Фінансова стратегія підприємства забезпечує:
· формування та ефективне використання фінансових ресурсів;
· виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінансових ресурсів на цих напрямках;
· відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можливостям підприємства;
· визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами.
Завданнями фінансової стратегії є:
· визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;
· визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб'єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;
· фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності на перспективу;
· вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів, розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;
· розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за умов кризового стану підприємств.
На підставі фінансової стратегії визначається фінансова політика підприємства за основними напрямками фінансової діяльності: податкова, цінова, амортизаційна, дивідендна, інвестиційна.
У процесі розробки фінансової стратегії особлива увага приділяється виробництву конкурентоспроможної продукції, повноті виявлення грошових доходів, мобілізації внутрішніх ресурсів, максимальному зниженню собівартості продукції, формуванню та розподілу прибутку, визначенню оптимальної потреби в оборотних коштах, раціональному використанню залучених коштів, ефективному використанню капіталу підприємства.
Важливе значення для формування фінансової стратегії має врахування факторів ризику. Фінансова стратегія розробляється з урахуванням ризику неплатежів, інфляційних коливань, фінансової кризи та інших непередбачуваних обставин.
Основу перспективного фінансового планування становить прогнозування, яке є втіленням стратегії підприємства на ринку. Фінансове прогнозування полягає у вивченні можливого фінансового стану підприємства на перспективу. На відміну від планування, прогнозування передбачає розробку альтернативних фінансових показників та параметрів, використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає змогу визначити один із варіантів розвитку фінансового стану підприємства.
Основою фінансового прогнозування є узагальнення та аналіз наявної інформації з наступним моделюванням і врахуванням факторів можливих варіантів розвитку ситуації та фінансових показників. Методи та способи прогнозування мають бути достатньо динамічними для того, щоб своєчасно врахувати ці зміни.
Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох основних документів:
· прогноз звіту про прибутки та збитки;
· прогноз руху грошових коштів (баланс грошових потоків);
· прогноз балансу активів та пасивів підприємства.
Прогнозний звіт про прибутки та збитки показує обсяг прибутку, який буде одержано в наступному періоді.
Прогноз руху грошових коштів відображає рух грошових потоків за операційною, інвестиційною фінансовою діяльністю. Він дає можливість визначити джерела капіталу й оцінити його використання в наступному періоді.
За допомогою прогнозу руху грошових коштів можна визначити, скільки грошових коштів необхідно вкласти в господарську діяльність підприємства, синхронність надходження і витрачання грошових коштів, що дає можливість визначити потребу в залученні капіталу й перевірити майбутню ліквідність підприємства.
Після складання прогнозу руху грошових коштів розробляється стратегія фінансування підприємства.
Прогноз балансу підприємства входить до складу директивного фінансового планування. Баланс підприємства - це зведено таблиця, що в ній відображено джерела капіталу (пасив) і його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того, щоб оцінити, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких видів джерел (пасивів) передбачається фінансування створення активів.
Структура балансу, що прогнозується (як правило, на плановий трирічний період) відповідає загальновживаній структурі балансу підприємства, оскільки за вихідний береться бухгалтерський баланс підприємства на останню дату.
Успіх фінансової стратегії підприємства гарантується, коли фінансові стратегічні цілі відповідають реальним економічним та фінансовим можливостям підприємства, коли чітко централізовано фінансове керівництво, а методи його є гнучкими та адекватними змінам фінансово-економічної ситуації.
Фінансова політика підприємства (Ф.п.п.) - система заходів (адміністративних рішень) у сфері фінансів з метою цілеспрямованого впливу на його економічний і соціальний розвиток. Ф.п.п. поділяється на фінансову стратегію і тактику.
Основними напрямами фінансової політики підприємства є:
· політика формування активів і структури капіталу;
· політика управління активами та інвестиціями;
· політика залучення фінансових ресурсів;
· політика управління фінансовими ризиками і запобігання банкрутству.
Формування фінансової політики підприємства має здебільшого багаторівневий характер. Так, наприклад, у межах політики формування фінансових ресурсів підприємства може розроблятися політика формування власних фінансових ресурсів і політика їх залучення із зовнішніх джерел. У свою чергу, політика формування власних фінансових ресурсів може включати самостійні блоки: цінову політику, податкову, амортизаційну, дивідендну, інвестиційну політику тощо. Цінова політика – це політика формування цін на продукцію підприємства з урахуванням динаміки кон’юнктури ринку (попиту та пропозиції) та рівня витрат на виготовлення і реалізацію продукції. Податкова політика ґрунтується на виборі оптимального способу здійснення податкових платежів за наявності альтернативних варіантів господарської діяльності підприємства. Амортизаційна політика – це політика управління амортизаційними відрахуваннями з метою інвестування їх у виробничу діяльність підприємства. Дивідендна політика підприємства ґрунтується на оптимізації пропорцій між частиною прибутку підприємства, що використовується на споживання (виплату дивідендів) і тією частиною прибутку, яку капіталізують.
Важливою складовою фінансової політики підприємства є його інвестиційна політика, яка полягає у виборі та реалізації найвигідніших шляхів розширення і оновлення активів підприємства задля забезпечення основних напрямів його економічного розвитку.
Фінансова стратегія підприємства втілюється у його стратегічному перспективному плані розвитку, в якому визначають основні альтернативні фінансові показники діяльності підприємства, відповідно до передбачуваних варіантів розвитку ринкового середовища. Розробка альтернативних фінансових планів які дають змогу прогнозувати імовірні зміни фінансового стану і фінансових результатів діяльності підприємства здійснюється на основі моделювання, факторного аналізу і нормування.
У перспективному фінансовому плані розробляють прогноз звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів, прогноз балансу активів і пасивів підприємства тощо.
Ефективність фінансової стратегії залежить від того, чи враховує вона реальні економічні можливості підприємства та стан і тенденції розвитку зовнішнього щодо підприємства підприємницького середовища.
Фiнансова полiтика має надзвичайно велике значення в життi суспiльства i при дотриманнi вищенаведених умов може сприяти розвитку продуктивних сил, покращанню добробуту населення, вирiшенню нацiональних i мiжнародних проблем, пiдвищенню обороноздатностi країни.В залежностi вiд характеру заходів i часу, на якi вони розрахованi, розрiзняють наступні поняття: фінансова стратегія і фінансова тактика.
В останні роки проблемі визначення фінансової політики надається важливе значення, приділяється велика увага з боку держави та підприємств, присвячується значна кількість публікацій. Проте єдиної думки щодо теоретичного аспекту цього питання сьогодні не існує.
Слід відмітити, що в сучасних умовах поняття фінансової політики пов’язується не тільки зі сферою держави, а й з окремими галузями економіки, з підприємницькими структурами, з населенням, в залежності від рівня задач, які вирішує фінансова політика.
Фінансова політика підприємства, як реалізація фінансового менеджменту, включає багато складових, таких як:
· облікова політика;
· кредитна політика;
· політика управління грошовими засобами;
· політика управління витратами;
· дивідендна політика тощо.
Вибір варіанту облікової політики підприємство здійснює у відповідності до Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.99 р. та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
В рамках кредитної політики вирішується питання про забезпечення оборотними засобами, а саме визначається розмір власного оборотного капіталу та потреба в залученому; необхідність залучення довгострокових кредитів; вивчається структура капіталу і фінансова стійкість підприємства.
Політика управління грошовими потоками пов’язана з оптимізацією залишків коштів на рахунках підприємства, мінімізацією розривів між надходженням коштів і їх використанням, застосуванням різноманітних схем розрахунків. Поняття “грошові потоки” вперше з’явилось в економічній науці після другої світової війни в США. Двоїста природа грошового потоку проявляється в тому, що він використовується для оцінки як доходності, так і ліквідності підприємства.
Політика управління витратами реалізується за допомогою системи планів та бюджетування, передбачає розробку кошторисів (бюджетів) за основними елементами витрат і здійснення ефективного контролю за їх виконанням.
Дивідендна політика повинна призвести до рівноваги інтересів як власників, так і менеджерів та інвесторів у відповідності до теорії агентських відносин, а також теорії портфелю, теорії структури капіталу з метою максимізації ціни підприємства. За цих умов можливі наступні варіанти дивідендної політики:
дивіденди як постійний процент від прибутку;
дивіденди як фіксовані виплати;
дивіденди як виплати гарантованого мінімуму та екстра дивіденди;
дивіденди як виплати акціями.
Сам процес реалізації фінансової політики на підприємстві відбувається в три етапи, серед яких:
1. розробка науково обґрунтованих цілей функціонування та розвитку фінансів підприємств;
2. побудова й використання відповідного фінансового механізму;
3. здійснення практичних дій, направлених на досягнення розроблених цілей та поставленої мети.
Розробка науково обґрунтованих цілей функціонування та розвитку фінансів підприємств формується на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив удосконалення виробництва і стану потреб підприємства і його власників.
Перший етап полягає у визначенні мети, цілей та основних задач фінансової політики. Перший етап реалізації фінансової політики на підприємстві залежить від економічного стану держави, мети створення підприємства, організаційної форми та форми власності даного підприємства. Визначення основних напрямків використання фінансів полягає у розробці стратегії і тактики фінансової політики, виходячи з поставленої мети, враховуючи можливості зростання і зменшення фінансових ресурсів, а також зовнішніх і внутрішніх факторів.
Другий етап реалізації фінансової політики полягає у створенні відповідного, адекватного фінансового механізму. Даний етап залежить від використання елементів фінансового механізму, його форм і методів формування, організації фінансів підприємств, ринку цінних паперів, а також від створеного правового поля в державі та від поєднання директивного і регулюючого видів фінансового механізму. Фінансовий механізм – це найбільш динамічна частина фінансової політики, його зміни відбуваються з вирішенням різних тактичних задач, він відразу реагує на всі зміни, які відбуваються у суб’єктів фінансових відносин.
Здійснення практичних дій, які направлені на досягнення поставленої мети, означає побудову відповідної системи управління фінансами. Прямий вплив фінансової політики на економіку починається саме на третьому етапі її реалізації. Цей етап визначається змістом і процесами, що відбуваються на перших двох етапах реалізації фінансової політики. Даний етап передбачає спрямовану діяльність господарюючого суб’єкту фінансових відносин, що пов’язана з практичним застосуванням фінансового механізму. Така діяльність здійснюється спеціальними організаційними структурами – фінансово-економічним апаратом підприємства. Управління використовує ряд методів: прогнозування, планування, регулювання, контроль. Всі ці методи забезпечують реалізацію заходів фінансової політики.
Важливо підкреслити, що реалізація фінансової політики можлива, якщо кожний етап є відповідним й адекватним: поставленій меті – адекватний фінансовий механізм, фінансовому механізму – відповідна система органів управління. Всі етапи реалізації фінансової політики взаємопов’язані і взаємообумовлені.
В узагальнюючому вигляді механізм реалізації фінансової політики представлений на рис. 1.
Рис. 1. Етапи реалізації фінансової політики
Перший етап визначає фінансову стратегію підприємства (формування довгострокових цілей фінансової діяльності) і залежить від особливостей здійснення фінансового менеджменту. Тому виникає необхідність класифікації підприємств за наступними ознаками:
- форма власності (державне, колективне, приватне); _ організаційно-правова форма діяльності (товариство, кооператив, комунальне підприємство);
- галузева ознака (сфера матеріального виробництва, обслуговування, посередницька діяльність);
- розмір підприємства (велике, середнє, мале);
- розмір власного капіталу;
- монопольне становище на ринку (спеціалізоване, багато-профільне);
- виробнича характеристика й структура підприємства, технологічний цикл;
- стадія життєвого циклу (створення, розвиток, поділ на дочірні підприємства, банкрутство).
Другий етап реалізації фінансової політики полягає у формуванні тактики фінансового менеджменту, а саме: в маркетингових дослідженнях, прийнятті цінових рішень, орієнтації в сегментах фінансового ринку, управлінні основним і оборотним капіталом, забезпечєннііфінансовими ресурсами, збалансуванні термінів надходження грошових коштів, забезпеченні рентабельності тощо.
3. Інформаційна база для фінансового планування.
Термін “інформація” (лат.) означає “пояснення”, “викладення”, “повідомлення”. Він набув вжитку ще наприкінці ХІХ століття, але спочатку використовувався лише щодо засобів зв’язку. З розвитком науки і техніки інформацію почали розглядати залежно від конкретного змісту з використанням її різновидів, які стосуються різних галузей людської діяльності.
Нині під інформацією розуміють сукупність корисних відомостей, які є об’єктом збирання, реєстрації, зберігання, передавання й перетворення. Інформація є одним із ресурсів, який може накопичуватися, реалізуватися, поновлюватися, є придатним для колективного використання та (на відміну від інших ресурсів) у процесі споживання не втрачає своїх якостей [15].
Інформація – це головний елемент будь-якої з функцій управління. Володіння повною, достовірною, актуальною та оперативною інформацією уможливлює отримання ринкових переваг, знижує фінансовий ризик, ефективно підтримує прийняття рішень.
Нині інформацію розглядають у нерозривній єдності з комп’ютерними системами, які забезпечують її збирання, реєстрацію, зберігання, передавання й перетворення. За допомогою комп’ютерів усю інформацію можна швидко одержати, “відсортувати” у заздалегідь визначеному порядку, що позбавляє необхідності переглядати стоси паперів у пошуках потрібних відомостей. Комп’ютери не створюють інформацію із нічого, але вони здатні надзвичайно швидко сприймати, сортувати, аналізувати та інтерпретувати її за допомогою програмних засобів, розроблених людиною.
Для планування необхідні великі знання. Знання про закономірності, відносини, мету, обмеження, ринки, товари, альтернативи дії, наслідки чи дії людей являються тільки основою пізнання.
Інформація – це знання, що слугують для підготовки цілеспрямованих дій, являються важливим елементом для прийняття рішень.
На підприємствах існують відділи, що систематично готують інформацію. До них відносяться, в першу чергу, дослідницький відділ, відділ розвитку, а також конструкторський відділ, відділи документації, дослідження ринку та відділ обліку. Інформація, надана цими відділами, використовується в якості «відтвореного товару», а також для складання планів. До підготовки інформації варто також додати розподіл інформації, її збір і збереження, а також використання.
Якщо подивитися на фази процесу планування і керування виконанням, що зображені на рис 2.1., то можна побачити, що усі вони, крім частково фази реалізації, є власне кажучи процесами переробки інформації. Перші чотири фази планування можна інтерпретувати як процес переробки інформації (input–output). Інформація на вході (input) переробляється на декількох ступенях обробки за допомогою визначених технічних прийомів та інформації, що одержується на виході (output), тобто виходячи з альтернативи плану. У цьому випадку планування являє собою процес перетворення вхідної інформації у вихідну. Чітка орієнтація цього процесу досягається систематичною координацією усіх фаз процесу планування на базі широкого узгодження первинної інформації (feed forward) і інформації зворотного зв'язку (feed back) [41].
Процес планування, що протікає в дійсності, має поряд з формальним структурним аспектом, що описувався дотепер, ще і соціально-поведінковий аспект. Суть його в тому, що коло питань планування здійснюється людьми в процесі поділу праці. Люди чи індивіди як члени групи виявляють у процесі переробки інформації і комунікації види поведінки, що впливають на процес планування.
За стадіями управління розрізняють прогнозну, планову, облікову, нормативну інформацію, інформацію для аналізу господарської діяльності та оперативного управління.
Прогнозна інформація пов’язана з функцією прогнозування, планова – з плануванням (стратегічним, поточним); облікова – з управлінським, фінансовим обліком; інформація для аналізу господарської діяльності – з функцією економічного аналізу; для оперативного управління й регулювання – з відповідними функціями.
Нормативна інформація виникає і використовується на стадіях технічної підготовки виробництва, а також в інших випадках, наприклад, для формування цін, тарифікації. Вона містить норми й нормативи, ціни, розцінки, тарифи, а також деякі інші дані, наприклад, заздалегідь обумовлені табличні величини (ставки прибуткового податку з громадян та т.п.).
Рис. 2.1. Місце планування в процесі управління на підприємстві
Нормативну інформацію можна умовно поділити на нормативно-правову та нормативно-довідкову. До нормативно-правової належать розпорядження органів законодавчої та виконавчої влади (закони, постанови, акти), які регулюють економічну діяльність підприємства.
Нормативно-довідкова інформація – це норми та нормативи, які визначаються керівництвом підприємства (наприклад, норми витрат матеріалів). До довідкової відносять інформацію однакову для всіх функціональних різновидів: назва підприємства, міністерства, відомства, штатний розпис, список постачальників та покупців тощо.
Оскільки планування є процесом переробки інформації, то ступінь визначеності і вірогідності прогнозної інформації, що переробляється впливає на ступінь надійності планування. Тобто планування проводиться в умовах повної інформації (визначеності), чи неповної інформації (невизначеності).
При наявності повної інформації (детермінований випадок) плани розробляються, виходячи з того, що знання про зміст плану (мету, постановку, проблеми, інструменти, зміни, дані, терміни) є повними, надійними і визначеними.
Перший випадок неповної інформації зустрічається при наявності визначених ризиків. Про планування з урахуванням визначених ризиків можна говорити тоді, коли той хто розробляє план повинен рахуватися з тим, що, наприклад, при кожній реалізованій альтернативі можуть наступити різні наслідки в кожному окремому випадку. Те ж відноситься і до інструментальних змінних, даних, термінів т.д.
Другим випадком неповної інформації назвемо випадок планування в умовах невизначеного ризику. Розробник у цій ситуації повинний виходити з того, що, наприклад, кожна з реалізованих альтернатив може привести до декількох наслідків, ймовірність настання яких невідома. Про ймовірність поводження факторів зовнішнього середовища, що впливає на вибір альтернативи, не можна зробити ніяких припущень.
Незважаючи на те, що в практиці планування ситуації невизначеного ризику зустрічаються частіше, ніж ситуація визначеності, саме їй, а тим самим і системам планування, що функціонують в умовах повноти інформації, приділяється велике значення. Причини цього варто шукати в тому, що практиці планування властиві:
· мислення по спрощених зразках (моделях);
· зведення невизначених очікувань при одержанні інформації шляхом приведення чи обліку неврахування ризиків до визначених очікувань;
· розрахунок планових альтернатив для різних варіантів очікувань у майбутньому;
· загальне припущення, що детальний облік усієї неповної інформації про майбутній розвиток подій дуже незначно поліпшує результати, знайдені при плануванні в умовах повної інформації.
Незалежно від сформованого положення в практиці планування, новітні теорії прийняття рішень, а також теорії планування спрямовані на все більш широкий і детальний облік впливу неповної інформації.
В організаційних процесах засіб і продукт праці є інформацією: плани, звіти, нормативи, організаційні регламенти і т. п. Ці процеси можна назвати інформаційними. Вони завжди закінчуються інформаційними ресурсами.
Інформаційні ресурси за своїм призначеням також обслуговують матеріальні (технічні) процеси шляхом розробки їх інформаційних моделей, як і виробничого процесу, так і його кінцевих результатів. Організаційні процеси забезпечують взаємозв’язок технічних процесів. Цей взаємозв’язок може бути технологічним і організаційним. В технології виробництва пов’язуються моделі і конструкції виробів, матеріалів, режим обробки, що випускаються обладнання і т. д.
Перед тим як розпочати пошук інформації, підприємство повинно визначити коло запитів по кожному із елементів внутрішнього і зовнішнього середовища.
Як правило, найбільша частина інформації надходить із внутрішніх джерел, використовуються дані оперативного та бухгалтерського обліку, планування тощо. Збирання інформації відбувається постійно (у строки бухгалтерської та статистичної звітності), або епізодично (у разі потреби). Збирання епізодичної інформації потребує розробки спеціальних процедур проведення обстежень, одержання індивідуальних та групових оцінок.
До джерел внутрішніх інформаційних даних належать: бухгалтерський облік та звітність; статистичний облік і звітність; оперативний облік і звітність. Дані бухгалтерського обліку дають об’єктивну кількісну характеристику різноманітних господарських операцій, узагальнену характеристику всієї сукупності засобів виробництва за складом і розміщенням, за джерелами утворення і цільовим призначенням (додаток Ф). Для цього використовуються методи наскрізного і безперервного спостереження, суворе документування, систематизація на рахунках, групування в балансі та інших звітних таблицях.
Обліково-аналітична інформація є основою для прийняття рішень з організації, планування й регулювання господарської діяльності підприємства. Особливості облікової інформації залежать від видів обліку (оперативного, бухгалтерського, статистичного); форм бухгалтерського обліку (таблично-автоматизованої, діалогової, безпаперової); від джерел та методів формування змінної та умовно-постійної інформації та алгоритму їх машинної обробки.
Облікові дані відображають фактичний стан виробничо-господарської діяльності підприємства і є інформаційною моделлю виробництва. Крім відображення дійсного стану об’єкта, на облікову інформацію покладається й ретроспективна функція, що потребує тривалого зберігання цієї інформації (у вигляді форм бухгалтерської звітності).
Кінцеві дані є результатом розв’язання облікових завдань із знаходженням зведено-підсумкових величин за встановленими групувальними ознаками, для чого реалізуються арифметичні та логічні операції, операції сортування інформації. Якість облікової інформації залежить від використаної методології її сприйняття, систематизації та узагальнення, а також від специфічних особливостей облікових завдань: розв’язання (завжди розрахунковим або логічним способами); алгоритмічності; документальності вхідних та вихідних даних; використання тих самих даних для формування різних показників; інформаційного зв’язку облікових завдань; необхідності накопичення даних; регламентації термінів розв’язування задач.
Крім даних бухгалтерського обліку, для оцінки виконання планів (щомісячних, квартальних, річних) використовуються й статистичні дані, завдяки яким виявляються певні економічні закономірності.
Поточне планування використовує відомості оперативного обліку та звітів, забезпечуючи швидке отримання відповідної інформації.
Результативна інформація подається у вигляді даних про недоліки в роботі та відповідних винуватців або про невикористані резерви та способи їх мобілізації. На відміну від поточного планування оперативне використовує щоденну інформацію про діяльність підприємства, дані первинних бухгалтерських та інших документів, матеріалів контролю, спостереження, напрямів тощо. Для нього характерна певна приблизність результативної інформації.
Вибіркові облікові дані необхідні для деталізації показників звітності. Використовуються епізодичні вибірки, спостереження, поглиблені перевірки. Джерелом вибіркових даних є поточний бухгалтерський облік і первинна документація.
До позаоблікових даних відносять, наприклад, матеріали зборів трудових колективів, бесід з робітниками і службовцями підприємства. При цьому особливо багато інформації можна одержати з питань організації праці й виробництва, фінансового стану. На практиці керівники різних рівнів виконують власний оперативний аналіз, ведуть реєстрацію найважливіших процесів і операцій, приблизні розрахунки, планують відповідні заходи. У такий спосіб кожна особа, яка відповідає за прийняття рішень, одночасно стає і користувачем (інформантом), і джерелом інформації (інформатором).
Перелік інформаційних характеристик внутрішнього середовища можна об’єднати за такими ознаками (табл. 2.1).
Таблиця 2.1. Інформаційна характеристика внутрішнього
середовища підприємства
| Виробництво | Розміри, потужність і тип обладнання Джерела постачання Тенденція виробництва Інноваційні можливості Нормування робіт Рівень браку |
| Маркетинг | Номенклатура продукції Якість продукції Розміри і доля ринків Якість маркетингових досліджень Ефективність застосування реклами Організація продажу і сервіс |
| Фінанси | Активи Валові накопичення Дохід Джерела грошових надходжень Показники балансу |
| Управління персоналом | Програми вивчення Процедури привабливості і підбору кадрів Аналіз трудових операцій Змістовність роботи Система премій |
| Організаційна структура. Влада та лідерство | Форма делегування повноважень Тип організаційної структури Відношення між менеджерами та робочими Характер власності Ефективність менеджера |
Зовнішньою інформацією для планування є інформація про постачальників, конкурентне середовище, покупців тощо. Джерелами такої інформації можуть бути: законодавча база, офіційна бухгалтерська та статистична звітність, публікації, інші підприємства, інформаційна індустрія та самостійні маркетингові дослідження.
Джерела інформації можуть мати різнорідний характер. Багато підприємств для використання рідкої та достовірної інформації прагнуть найти деякі особливі джерела, в т.ч. і нелегальні. Однак треба мати на увазі, що біля 90% потрібної, існуючої інформації можна використати із легальних джерел. Їх різнорідний характер наводиться на рис. 2.2 [9].
Збиранням потрібної інформації завжди займається служба планування. В той же час цей процес координується і контролюється вищим менеджментом. Вищий менеджмент, крім того, самостійно займається збором інформації, так як має можливість входити в різні інформаційні канали.
Велике значення для процесу планування мають інформаційні технології, які базуються на застосуванні комп’ютерів, активній участі користувачів (непрофесіоналів у галузі програмування) в інформаційному процесі, високому рівні “дружнього” інтерфейсу користувача, широкому використанні пакетів прикладних програм загального призначення, в доступні для віддалених баз даних і програм завдяки обчислювальним мережам ЕОМ.
Комп’ютери стали основним “знаряддям праці” всіх спеціалістів (також і аналітиків), тому розглядати особливості формування й використання сучасної інформаційної бази планування неможливо без урахування цієї обставини.
У бухгалтерському обліку запровадження системи підтримки прийняття рішення (СППР) пов’язане з виробництвом та обліком товарно-матеріальних запасів, їх фізичним розподілом. Найбільш типовим СППР, що можуть застосовуватися у плануванні, є “Симплан” – для корпоративного планування; “Прожектор” – фінансового планування; “Експрес” – маркетингу, фінансів; “BIS” – керування бюджетом.
В Україні поширені такі програмно-технологічні комплекси, як ГАЛАКТИКА, R/3, БЕСТ-Ф, що базуються на ідеології АСУ і передбачають модулі аналізу фінансової та господарської діяльності.
Локальні обчислювальні мережі автоматизованих робочих місць спеціалістів можуть формувати внутрішню інформацію для планування на 3-х рівнях:
1-й рівень – формуються фактичні дані про хід виробництва, автоматизацію робочих місць (АРМ) у цехах і дільницях, про наявність і рух товарів, матеріально-технічних ресурсів на складах;
2-й рівень – формування даних з планування та аналізу виробничих процесів (АРМ виробничого відділу); з планування асортименту товарів (АРМ у плановому відділу); формування даних про забезпечення матеріально-технічними ресурсами (АРМ відділу матеріально-технічного постачання); про конструкторсько-технологічні параметри та характеристики товарів (АРМ відділу головного енергетика); а також збирання й агрегування інформації на АРМ бухгалтерів (облік продажу товарів і розрахунків, облік витрат на виробництво і собівартість товарів);
Рис.2 2. Джерела інформації для процесу планування
3-й рівень – АРМ директора та інших керівників. Формується директивна інформація, яка відображає поточні та перспективні плани розвитку підприємства.
Донедавна більшість вітчизняних підприємств процес удосконалення управління виробництвом здійснювали незалежно від автоматизованих систем. Автоматизовувались функції тільки окремих структурних підрозділів. Тепер основна увага приділяється створенню наскрізних комп’ютерних систем, які забезпечують комплексність та інтегрованість функцій управління, орієнтуються на оперативне формування варіантів рішень для керівництва.
Функціональний підхід до побудови інформаційних систем часто призводив до того, що необхідна інформація в комп’ютерних системах була, але проаналізувати її керівництво підприємства не могло, оскільки основні користувачі такої інформації – це спеціалісти підприємства та керівники середньої ланки.
До вищого рівня керівництва надходила інформація у вигляді громіздких зведень, складних таблиць, непридатних для оперативного аналізу та прийняття рішень. Бухгалтерська інформація лише констатувала факти щодо роботи підприємства за минулий період (із запізненням майже на місяць) і не давала детальних оперативних даних, необхідних для цілей поточного й стратегічного планування.
На сьогодні головну увагу треба спрямувати на розвиток інформаційних систем на підприємстві із створенням корпоративних інформаційних мереж (Internet), які об’єднують усі наявні комп’ютери підприємства, різноманітне програмне забезпечення і бази даних в єдину систему. Ця система дасть можливість швидше знайти необхідну інформацію, де б вона в даний момент не зберігалася. В основу її функціонування покладено Wed-технологію. Intarnet– це своєрідна індивідуальна система Internet, яка використовує інфраструктуру і стандарти Intеrnet World Wide Web, але є захищеною від несанкціонованого доступу із відкритої мережі Internet.
Нові технології потребують нових організаційних структур. Потрібна гармонізація комп’ютерних технологій та технологій організації бізнесу. Корпоративні інформаційні системи (КІС) для великого підприємства є могутнім сучасним інструментом, який дає змогу розв’язувати такі складні завдання, як управління собівартістю продукції, створення інтегрованої системи наскрізного моделювання – планування виробництва, інформаційне забезпечення всіх рівнів управління.
Функціонування КІС дає змогу аналітичним працівникам: оперативно та в повному обсязі використовувати інформацію про хід виробничого процесу, про матеріальні, фінансові, енергетичні потоки й витрати, про запаси сировини й матеріалів; користуватися в режимі реального часу всією накопиченою інформацією в єдиному інформаційному просторі підприємства.
У рекламних цілях великі підприємства розробляють відповідні Web – сторінки; через Internet досліджують конкурентів та аналізують ринок збуту. Internet формує новий рівень корпоративного мислення завдяки системному аналізу інформації про недоліки й переваги споживачів і конкурентів, більш реальної оцінки попиту на вироблену продукцію.
Розробки зарубіжних спеціалізованих фірм відповідають сучасним вимогам, але їх вартість для великих підприємств часто становить десятки мільйонів доларів. Крім того, вони потребують тривалого часу впровадження (від 3 до 5 років) та жорсткої перебудови планів під вимоги системи. Власні розробки корпоративних інформаційних систем є значно дешевшими, але передбачають обов’язкову наявність висококваліфікованих фахівців.
Взаємозв’язок планування й інформації виявляється в тому, що в процесі планування здійснюється контроль за самою інформацією, яка, у свою чергу, є основною для проведення планування.
Збільшення потоків зовнішньої та внутрішньої інформації часто призводить до надлишковості цієї інформації, а відтак – до необхідності належного її відбору (фільтрації). Останнім часом у країнах Західної Європи, у США, Канаді, Австралії та інших країнах все більшої популярності набуває так званий інформаційний аудит, який передбачає систематичне вивчення використання інформації, ресурсів і потоків, що проводиться як щодо користувачів, так і щодо існуючих документів, для моніторингу рівня їх залучення, для виконання завдань організації.
Доцільність такого напряму аудиту пояснюється необхідністю перевірки даних, які надходять до інформаційної системи на точність за допомогою спеціальних програм, тому що завжди існує небезпека підробки електронних звітів або даних. Особливістю інформаційного аудиту саме і є перевірка не тільки звичайних документів, а й комп’ютерних систем, програм та файлів. Пошук аудиторських доказів теж здійснюється електронним способом, що ставить високі вимоги до кваліфікації аудитора, його знань комп’ютерної техніки і програмних засобів.
Інформаційний аудит відповідає на запитання: яка інформація є на підприємстві і де саме; хто нею користується; якою є міра її корисності; як підтримувати її та доповнювати новою; скільки на це потрібно часу та грошей.
На жаль, нині в Україні інформаційний аудит використовується ще недостатньо. Більшість організацій, підприємств, банків покладаються на керівні організації чи провайдерів, мотивуючи це браком коштів. Але збитки від порушень нормативного функціонування інформаційної системи, втрати стратегічно важливої комерційної інформації є значно більшими від витрат на забезпечення якісної інформації.
Нормативна база планування
Створення нормативної бази підприємства – це основа раціональної організації і планування діяльності підприємств різних форм власності.
Формальне планування в умовах перехідного періоду, зниження рівня планової роботи позначилось і на зменшенні уваги до створення нормативної бази. В умовах ринкових відносин основою наукового обґрунтованого планування є нормативна база.
Нормативна база підприємства складається із системи норм і нормативів. Нормативний метод планування – це один із методів обґрунтування планів, що використовується на всіх стадіях планової роботи: у ході економічного аналізу результатів господарської діяльності, у визначенні потреби в різних видах ресурсів. В його основу покладено економічні норми та нормативи – науково-обґрунтовані величини, що характеризують кількісну та якісну міру витрат робочого часу, матеріалів і грошей.
Норми – це максимально припустима величина абсолютної витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, витрати праці для виготовлення одиниці продукції (чи виконання роботи) встановленої якості в умовах виробництва планового року.
Нормативи – це показники, які характеризують відносну величину (ступінь) використання знарядь і предметів праці, їх витрати на одиницю площі, ваги, обсягу.
Норми і нормативи повинні бути обґрунтованими, прогресивними, динамічними й охоплювати всю сукупність використаних ресурсів. Норми, незалежно від того, витрати якого елемента вони визначають, повинні мати системний характер та забезпечувати раціональне використання живої й уречевленої праці.
На макрорівні на основі норм і нормативів визначаються потреби економіки в засобах і предметах праці, а населення – у продовольчих і промислових товарах, усіх видах послуг. З використанням норм витрат ресурсів формуються планові міжгалузеві баланси виробництва та розподілу продукції суспільного виробництва. Норми є основою для розробки планових матеріальних балансів.
Система норм і нормативів включає в себе десять основних груп:
1) ефективності суспільного виробництва;
2) витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії;
3) витрат трудових ресурсів і заробітної плати;
4) використання виробничих потужностей і тривалості їх освоєння;
5) капіталовкладень і капітального будівництва;
6) потреби показників використання, а також запасів в обладнанні;
7) фінансів;
8) витрат на виробництво;
9) соціально-економічних;
10) охорони навколишнього середовища.
Усі нормативи можна поділити на два типи, ті що відрізняються за своїм економічним змістом та за сферою впливу на господарську діяльність.
Економічні нормативи першого типу характеризують вимоги, що пред’являються суспільством до ефективності використання ресурсів.
До них належать: норматив ефективності капіталовкладень, тарифи, процент за кредит, нормативи виплат у бюджет за використання природних ресурсів (рента), валютні курси та ін. Специфічність цих нормативів полягає в тому, що вони фіксують мінімально припустиму величину економічної ефективності використання різних ресурсів, тобто суспільно виправданий розмір їх витрат для досягнення найбільшого економічного ефекту.
Економічні норми другого типу регламентують взаємовідносини між державою та підприємствами, а також між учасниками виробничого процесу з питань розподілу отриманих результатів між виробничими одиницями, трудовими колективами, окремими працівниками. До цього виду належать нормативи розподілу валового прибутку, у т.ч. податки на прибуток, штрафи та неустойки, нормативи оплати праці та утворення засобів економічного стимулювання. Ці нормативи мають забезпечувати узгодження інтересів держави та окремих трудових колективів і, відповідно, створювати зацікавленість підприємницьких структур у максимальному використанні виробничих можливостей. Класифікація норм і нормативів промислового підприємства приведена на рис. 2.3.
Примірний перелік норм і нормативів (в укрупненому виді), що використовується у поточному плануванні, їх призначення та відповідальні за організацію нормування відділи приведені в табл. 2.2.
Нормування витрат праці, передбачає використання наступних норм і нормативів:
норматив часу – це розрахункова величина часу, що необхідна для виконання окремих елементів роботи, операцій. Цей норматив використовується для нормування ручних, машинних і апаратурних операцій. Розробляються нормативи основного, допоміжного часу, часу на відпочинок, нормативи підготовчо-заключного часу, часу на обслуговування робочих місць відповідно до типу і методів організації виробництва;
Рис. 2.3. Класифікація норм і нормативів промислового підприємства
Таблиця 2.2. Норми і нормативи та їх призначення в поточному плануванні
| Найменування норм і нормативів | Відділи, відповідальні за організацію розробки норм і нормативів | Призначення норм і нормативів |
| 1 | 2 | 3 |
| Норми витрат живої праці | ||
| Норми витрат часу по видах виробів і робіт (технологічна трудомісткість) | Відділ головного технолога і відділ заробітної плати | Для розрахунку чисельності виробничих робітників і фонду заробітної плати |
| Норми обслуговування устаткування і робочих місць | Відділи: праці і заробітної плати, головного технолога | Для визначення чисельності працюючих і фонду заробітної плати |
| Норми витрат часу по повній трудомісткості продукції | Ті ж | Для розрахунку загальної чисельності працюючих і фонду заробітної плати, виробничої потужності підприємства |
| Коефіцієнти виконання норм | Відділ праці і заробітної плати | Для розрахунку чисельності виробничих робітників |
| Норми матеріальних витрат | ||
| Норми витрат сировини й основних матеріалів по окремих видах виробів | Відділи: головного технолога і головного металурга | Для розрахунку потреби в матеріальних ресурсах |
| Нормативи і норми витрат допоміжних матеріалів для технологічних цілей | Ті ж | Ті ж |
| Норми витрат матеріалів на ремонтно - експлуатаційні потреби | Відділи: головного механіка, головного енергетика | Для розрахунку потреби в матеріальних ресурсах на ремонтно-експлуатаційні потреби |
| Норми витрат палива, електроенергії інших видів енергії на технологічні цілі | Відділи: головного енергетика, головного технолога | Для розрахунку потреби в паливі і різних видах енергії |
| Продовження таблиці 2.2 | ||
| 1 | 2 | 3 |
| Норми витрат палива, електроенергії й інших видів енергії для комунально-господарських потреб | Відділи: головного енергетика, головного технолога | Для розрахунку потреби в паливі і різних видах енергії |
| Норми витрат напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що надходять зі сторони | Відділи: головного технолога, головного конструктора, головного механіка, головного енергетика, транспорту | Для розрахунку потреби в напівфабрикатах і комплектуючих виробах |
| Норми витрат інструменту | Відділи: головного технолога, головного механіка й інструментального господарства | Для розрахунку потреби в інструменті |
| Нормативи відходів і втрат | Відділи: головного технолога, головного металурга | Для розрахунку потреби матеріальних ресурсів |
| Норми і нормативи використання засобів праці | ||
| Коефіцієнт використання середньорічної потужності | Відділи: головного технолога, головного механіка | Для розробки плану виробництва і реалізації обсягу продажів |
| Питома вага встановленого устаткування | Відділи: головного технолога, головного механіка | Для розрахунку виробничих потужностей |
| Норми зйому продукції з одиниці устаткування, годинної продуктивності агрегатів, апаратів, а також режими їх роботи в плановому періоді: норми зйому продукції з 1 м2 виробничої площі | Плановий відділ, виробничо-диспетчерський відділ, відділ головного технолога, відділ праці і зарплати | Для розробки балансу завантаження устаткування, розрахунку виробничої потужності й оцінки ступеня використання основних засобів |
| Продовження таблиці 2.2 | ||
| 1 | 2 | 3 |
| Коефіцієнт змінності роботи устаткування | Плановий відділ, відділ головного технолога, головного механіка | Для розрахунку виробничих потужностей |
| Норми трудомісткості і ремонту одиниці устаткування (одиниці ремонтної складності) | Відділ головного механіка | Для складання графіка планово-попереджувального ремонту |
| Норми і нормативи організації виробництва | ||
| Норми виробничих запасів сировини, матеріалів, палива | Відділи: головного технолога, головного металурга, виробничо-диспетчерського і матеріально-технічного забезпечення | Для складання плану матеріально-технічного забезпечення і розрахунку нормативу оборотних коштів |
| Фінансові норми і нормативи | ||
| Норматив оборотних коштів Рівень рентабельності, норма амортизаційних відрахувань, податки | Фінансовий відділ Плановий відділ Відділ маркетингу | Для розробки фінансового плану |
| Норми і нормативи, що характеризують якість готової продукції | ||
| Норми вмісту корисної речовини в продукті, норми точності розмірів, надійності, довговічності | Відділ головного конструктора, відділ головного технолога, відділ маркетингу, відділ управління якістю продукції | Для сертифікації продукції, для розробки плану продажів, плану якості продукції |
норматив чисельності використовується для визначення кількості працівників, регламентує їх чисельність, для виконання одиниці обсягу роботи чи окремої функції;
ü норма виробітку – це обсяг роботи, в натуральних одиницях, що повинен бути виконаний за одиницю часу (годину, зміну, місяць);
ü норма обслуговування – це регламентована кількість одиниць устаткування, апаратів, площ, що повинні обслуговувати один робітник чи група робітників за одиницю робочого часу (зміну, місяць).
Норми потреби підприємства в устаткуванні розробляються для обладнання основного виробництва, обладнання загального призначення і допоміжно-обслуговуючих виробництв.
Норми потреби в устаткуванні основного виробництва – це кількість устаткування певного виду, яке потрібне в умовах, що відповідають плановому рівню технології й організації виробництва продукції (роботи) устаткування певного виду для випуску протягом планового періоду одиниці продукції (роботи) установленої якості, обсягів, які передбачені планом виробництва.
Норми потреби в устаткуванні загального призначення і допоміжно-обслуговуючих виробництв – це кількість певних видів машин, верстатів, агрегатів і т. д., що приходяться на певну суму (грн.) вартості промислово-виробничих фондів.
Нормування кількості устаткування і його використання ведеться за групами устаткування. Для цього розробляються нормативи обслуговування, режимів робіт, ремонту. На підставі зазначених нормативів визначаються виробничі потужності підрозділів і підприємства в цілому.
Основні ремонтно-експлуатаційні норми такі:
а) тривалість міжремонтних періодів чи обсяги робіт, які виконуються між ремонтами;
б) норми простою устаткування в ремонті;
в) структура ремонтних циклів;
г) вартість ремонтної одиниці;
д) трудомісткість ремонту (умовної чи фізичної одиниці);
е) витрати матеріалів на ремонтні роботи і т.д.
Фінансові нормативи – це розрахунки підприємства з бюджетом, банками й іншими підприємствами й організаціями. Вони поділяються на наступні види:
І. Взаємовідносини з бюджетом:
а) нормативи відрахувань до бюджету, що включаються в ціну продукції, яка реалізується:
ü податок на додану вартість;
ü акцизний збір;
ü мито і збори;
б) нормативи відрахування до бюджету, що нараховуються на фонд заробітної плати:
ü відрахування до Пенсійного фонду;
ü відрахування у фонди соціального страхування;
в) нормативи відрахування до бюджету, що вираховуються з виплаченої заробітної плати:
ü прибутковий податок;
ü відрахування до Пенсійного фонду та фондів соціального страхування;
г) нормативи відрахувань у бюджет із прибутку:
ü податок на прибуток;
д) місцеві податки і збори, що включаються в собівартість продукції.
ІІ. Взаємовідносини з банками:
ü процент за банківський кредит;
ü процент на депозитний вклад у банк.
При оперативно-календарному плануванні на підприємстві застосовуються календарно-планові нормативи.
Залежно від типів виробництва й методів його організації вони поділяються на такі види:
а) величина партій запуску – випуску деталей, виробів у багатосерійному та серійному виробництві;
б) періодичність повторення партії деталей, виробів у багатосерійному та серійному виробництві;
в) тривалість виробничого циклу виготовлення партії деталей, виробів у багатосерійному і серійному виробництві;
г) такт потокової лінії в масовому виробництві;
д) тривалість виробничого циклу виготовлення виробів в одиничному та дрібносерійному виробництві;
е) матеріали в незавершеному виробництві в одиничному і дрібносерійному виробництві;
є) запаси деталей, виробів у масовому та багатосерійному виробництві;
ж) календарні випередження по технологічних переділах в одиничному і дрібносерійному виробництві.
Крім того, кожна з груп норм і нормативів може класифікуватися за визначеними ознаками (рис. 2.3).
ü За часом дії в плановому році:
перспективні — використовуються для розробки стратегічних планів. Їх величина розробляється на основі виробленої стратегії, з врахуванням перспектив технічного прогресу. Вони наочно показують резерви виробництва;
поточні — поділяються на річні, квартальні, місячні. На основі цих норм ведеться робота з поточного планування на підприємстві, визначаються потреби, укладаються угоди по постачаннях сировини, матеріалів, напівфабрикатів. Поточні норми розробляються на основі оперативних норм і заходів щодо економії ресурсів;
оперативні – діють у даний момент і використовуються для оперативно-виробничого планування. По них видаються в цехи матеріали на даний місяць, декаду, зміну. На їх основі встановлюються розцінки по заробітній платі.
В міру впровадження організаційно-технічних заходів норми переглядаються.
ü За характером розповсюдження:
цехові, заводські – розробляються на підприємстві;
міжзаводські – розробляються стосовно до однотипного виробництва;
галузеві – регламентують витрати всіх підприємств галузі;
міжгалузеві – розробляються на визначені види робіт і процесів, характерних і здійснюваних приблизно в однакових умовах на підприємствах різних галузей промисловості. Наприклад, навантажувально-розвантажувальні роботи, транспортні операції.
Одним з видів галузевих норм є типова норма. Це — регламентовані витрати виробничих ресурсів на виготовлення типового представника, групи однорідних видів продукції при організаційно-технічних умовах, що є характерними для більшості підприємств. До типової норми відноситься, наприклад, норма вмісту цементу в 1 м3 бетону, що забезпечує бетону задані властивості при раціональному використанні цементу і заповнювачів.
Типові норми дозволяють оцінити обґрунтованість і прогресивність діючих на підприємстві виробничих норм, витрати ресурсів.
ü За ступенем агрегування продукції:
подетальні (поопераційні) — характеризують витрати матеріалів чи витрати праці, необхідні для виготовлення деталі (на окрему операцію) відповідно до креслень і технічних умов;
вузлові — характеризують витрати ресурсів для виготовлення визначеного вузла;
індивідуальні — встановлюються на конкретний вид готової продукції чи робіт;
групові — визначаються на основі індивідуальних норм як середньозважені величини. Вони встановлюються на групу однойменної продукції в натуральному чи вартісному вираженні.
ü За ступенем деталізації:
специфіковані — являють собою величину витрати конкретного виду матеріалу (із зазначенням марки, сорту, типорозміру) на виробництво одиниці виробу;
зведені — складаються по укрупненій номенклатурі матеріалів.
ü За методами розробки:
Для підвищення якості норм і нормативів важливе значення мають методи їх розробки. На підприємствах застосовуються наступні методи нормування: розрахунково-аналітичний, дослідний, дослідно-статистичний і комбінований.
Розрахунково-аналітичний метод є єдиним науковим методом нормування. Він ґрунтується на вивченні факторів, що визначають витрати ресурсів на встановленні кількісного впливу кожного з них чи їх сукупності на рівень норми. Технічний розрахунок витрати ресурсів поєднується з аналізом виробничих умов. Цей метод передбачає ретельне вивчення технологічного і трудового процесів виготовлення продукції, передового досвіду економії ресурсів, проведення необхідних розрахунків. Особливо доцільно його застосовувати в нормуванні основних матеріалів і витрат праці у всіх галузях промисловості, а також палива й енергії в енергомістких виробництвах.
Дослідний метод ґрунтується на визначенні норм і нормативів на основі спостережень, лабораторних дослідів і експериментальних досліджень. Він застосовується більш широко, але є менш точним у порівнянні з розрахунково-аналітичним, тому що не враховує впровадження нової техніки і прогресивної технології, передового досвіду, наукової організації праці. Тому дослідний метод не сприяє виявленню і використанню резервів економії матеріальних і трудових ресурсів. Його доцільно застосовувати для нормування витрат допоміжних матеріалів, сировини і матеріалів у виробництвах, заснованих на хімічних технологіях, а також у видобувних галузях.
Дослідно-статистичний метод нормування праці полягає у встановленні норм на основі фактичних даних про витрати праці чи матеріалів на одиницю продукції в минулому періоді. Він є неточним, тому що спостерігається значне відхилення фактичних витрат від планових. Це обумовлено тим, що при дослідно-статистичному методі не проводиться аналіз факторів, що вплинули на підвищені витрати ресурсів, не забезпечується виявлення і використання внутрівиробничих резервів. Тому дослідно-статистичний метод може використовуватися при орієнтованих і укрупнених розрахунках.
Комбінований метод нормування – спосіб розробки індивідуальних норм витрат сировини, матеріалів, палива й енергії з використанням одночасно двох чи трьох методів: розрахунково-аналітичного, дослідного і дослідно-статистичного. Найбільш прогресивним вважається сполучення розрахунково-аналітичного і дослідного методів, наприклад, для деяких виробництв, заснованих на хімічних технологіях. Так, визначення норм витрат матеріалів у виробництві бетонних сумішей здійснюється тільки комбінованим методом. На першому етапі на основі розрахунково-аналітичного методу по спеціальних формулах визначається питома витрата складових бетону — цементу, щебеню, піску, води і спеціальних добавок. На другому етапі дослідним шляхом за даними пробних замісів бетонної суміші розрахунки піддаються коригуванню на виробничі умови роботи і фактичні характеристики вихідних матеріалів і виробленої продукції, після чого встановлюються індивідуальні норми витрат цементу, щебеню, піску, води і спеціальних добавок на 1 м3 бетону проектованих характеристик.
На практиці досить часто мають місце випадки, коли величина корисних (чистих, теоретичних) витрат того чи іншого виду сировини, матеріалу визначається розрахунково-аналітичним методом, а обсяг технологічних відходів і втрат – дослідним. Такий спосіб відносять до комбінованого.
Впровадження прогресивної технології виробництва, наукових методів організації праці, розвиток раціоналізації приводять до постійної зміни нормативної інформації на підприємстві, необхідності її систематичного перегляду. Доцільно робити суцільний перегляд норм праці один раз у два-три роки при одночасній атестації робочих місць.
Для виявлення норм і нормативів, що підлягають перегляду, а також перевірки їх якості на підприємствах проводиться аналіз. З цією метою визначається питома вага норм, встановлених розрахунково-аналітичним, дослідним і дослідно-статистичним методами; вивчається ступінь їх виконання, структура (частка корисних витрат ресурсів у загальних витратах, основного часу в трудомісткості продукції, коефіцієнтів виходу придатного продукту). По його результатах розробляються і впроваджуються заходи щодо підвищення якості норм і нормативів.
Основою організації нормувальної роботи є залучення в роботу з встановлення норм колективу працівників підприємства і максимальне наближення нормувальної роботи до вирішення тих питань, від яких залежить рівень норм (табл. 2.2.). Це означає, що норми витрат матеріалів по їх вмісту в готовому продукті (чиста вага) повинний визначати працівник, що проектує продукцію; нормативи технологічних відходів розробляються технологом, що проектує процес виготовлення продукції, він же бере активну участь у визначенні норм трудомісткості; норми тривалості виробничого циклу розробляє апарат керівника виробництва. Активну участь у цій роботі приймають відділи головного конструктора, головного технолога, головного механіка, головного енергетика, інструментальний відділ і інші.
Нормування палива й енергії здійснює бюро (група) по нормуванню витрат паливно-енергетичних ресурсів у складі відділу головного енергетика.
Норми і нормативи використання знарядь праці розраховує відділ головного механіка з залученням відділу головного технолога, технологічних бюро цехів, відділу праці і заробітної плати.
Встановлення норм і нормативів по праці проводить відділ праці і заробітної плати за участю відділу головного технолога, цехових технічних бюро і бюро праці, майстрів, робітників.
Норми і нормативи по організації виробничого процесу розробляє виробничо-диспетчерський відділ із залученням відділу головного технолога і виробничо-диспетчерських бюро цехів.
Організація фінансових нормативів покладена на фінансовий відділ підприємства.
Позитивний вплив на якість норм робить така організація нормувальної роботи, коли активну участь у ній приймають робітники і фахівці цехів, ділянок, працюють спільні нормувальні бюро.
На величину норми впливає рівень техніки, технології, організації виробництва і праці, а також рівень кваліфікації кадрів. У зв'язку з цим важливе значення має впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.
Основним органом, що здійснює організацію розробки норм витрат матеріальних ресурсів на підприємстві є бюро (група) розробки матеріальних нормативів, що підпорядковане головному технологу чи головному інженеру. Воно здійснює методичне й організаційне керівництво розробкою нормативної бази, виявляє резерви економії матеріальних ресурсів.
При участі відділів головного технолога, головного конструктора, головного металурга, матеріально-технічного забезпечення, бюро розробки матеріальних нормативів розробляє подетальні, специфіковані, поопераційні і зведені норми витрат сировини і матеріалів на нову продукцію; організовує щорічний перегляд діючих норм витрат; готує і доводить до відділів і цехів підприємства діючі норми витрат та показники їх зниження і контролює їх виконання; розробляє план організаційно-технічних заходів щодо економії матеріальних ресурсів, організовує їхню реалізацію і контроль за виконанням; виконує аналіз фактичних питомих витрат сировини та матеріалів за звітний період; бере участь у розгляді раціоналізаторських і інших пропозицій, що впливають на зміну норм витрат; вивчає причини утворення відходів і готує пропозиції по їх зменшенню чи використанню.
Розробка прогресивних норм здійснюється в наступній послідовності:
ü проводиться аналіз використання ресурсів і виявляються внутрішньовиробничі резерви по їх економії;
ü розробляються заходи щодо мобілізації і використання резервів економії ресурсів, розглядаються передумови впровадження й освоєння прогресивних норм;
ü розраховується економічна ефективність даних заходів.
План заходів щодо економії сировини і матеріалів розробляється для кожного підрозділу й у цілому по підприємству. Він є складовою частиною плану технічного й організаційного розвитку підприємства.
4. Методи фінансового планування: нормативний, балансовий, розрахунково-аналітичний, метод оптимізації планових рішень, економіко-математичне моделювання.
Для розробки фінансових планів застосовують багато методів, тобто конкретні способи та прийоми планових розрахунків. Такими методами є: балансовий, нормативний, розрахунково-аналітичний, експертний, метод оптимізації планових розрахунків, метод економіко-математичного моделювання. Розглянемо їх детальніше.
1. Балансовий метод: полягає в узгодженості обсягу джерел формування фінансових ресурсів і напрямків їх використання (майно і джерела його формування, надходження грошових коштів до спеціальних фондів та напрямки їх використання).
Наприклад балансова ув’язка по фінансових фондах має вигляд:
Зп + Н = В + Зк,
де Зп – залишок коштів на початок планового періоду, грн.;
Н – надходження коштів до фонду;
В – витрачання коштів з фонду;
Зк – залишок коштів на кінець планового періоду.
Приклад 1.
Залишок фонду накопичення на плановий період – 20 тис. грн. протягом року за рахунок коштів фонду планується придбати обладнання на суму 100 тис. грн. Передбачається, що залишок фонду накопичення на кінець періоду складе 10 тис. грн. Тоді план надходження коштів до фонду накопичення буде
90 тис. грн.
2. Нормативний метод: полягає у визначенні розміру ресурсів на основі встановлених норм і нормативів.
Маючи норму і об’ємний показник можна розрахувати плановий показник.
 |
Рис. 10.3. Схема нормативного методу фінансового планування
Приклад 2.
Норма витрат матеріалу на виробництво продукції складає 0,7 кг. Об’ємний показник (план випуску продукції) дорівнює 10000 од. щоквартально. Планова величина витрачання матеріалу за квартал складатиме 7000 кг (0,7*10000).
3. Розрахунково-аналітичний метод: полягає у розрахунку обсягу витрат і потреби в ресурсах, виходячи із досягнутих показників у звітному році і врахування індексу їх змін у плановому періоді. Планові показники обчислюються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які служать базою для розрахунків, та враховують їх зміни в плановому періоді.
4. Експертний метод: полягає у залученні кваліфікованого фахівця, спеціаліста для складання фінансового плану, який обробляє внутрішню інформацію, оцінює фінансовий стан підприємства і розраховує планові фінансові показники на наступний рік.
5. Метод оптимізації планових розрахунків: полягає у використанні багатоваріантності планових розрахунків з метою вибору найкращого при мінімізації витрат або максимізації одержаного прибутку.
До критеріїв оптимальності належить: максимум прибутку на одиницю вкладеного капіталу, максимізація чистого прибутку на одиницю власного капіталу, мінімізація фінансових витрат, мінімальний ризик, економія поточних витрат.
Приклад 3.
Існує два варіанти вкладення капіталу. За І варіантом при капіталовкладеннях 100 тис. грн., річний прибуток складатиме 50 тис. грн., за ІІ варіантом при капіталовкладеннях 200 тис. грн., річний прибуток складатиме 60 тис. грн.
6. Метод економіко-математичного моделювання: полягає у встановленні функціональних і кореляційних залежностей між фінансовими показниками і факторами, що на них впливають. Наприклад, моделюється залежність прибутку від рівня витрат і обсягу реалізації продукції (виручки).
Таким чином, будь-яке підприємство повинно планувати майбутню фінансово-господарську діяльність, застосовуючи при цьому окремі методи фінансового планування (чи їх сукупність).
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 30; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!