Освіта і бібліотечна справа в Київській Русі
Оволодіння слов'янською книжністю вважалося в Київській Русі важливою державною справою. Саме із цього виходив князь Володимир Святославович, коли після хрещення створив у Києві школу для дітей бояр і дружинників. Молодь мала не тільки освоїти грамоту й підготуватися до можливого церковного служіння, а й здобути широку освіту, гідну громадян великої держави. Досить поширеним було й індивідуальне домашнє навчання, яке доповнювало державне і церковне. Грамотність швидко поширювалася серед різних верств населення, про що, зокрема, свідчать так звані графіті - різноманітні написи на предметах щоденного вжитку, на стінах культових споруд. Вільний доступ до освіти мали жінки, що було прогресивним явищем того часу. Представниці князівської верхівки своєю освіченістю не поступалися чоловікам і, потрапляючи через шлюб до іноземних королівських дворів, вражали своїм розумом, широким світоглядом, аргументованими висловленнями. Вважаючи освіту населення надзвичайно важливою справою, князі Київської Русі доручили її священикам. Це були найосвіченіші представники тогочасного суспільства, серед яких було чимало видатних мислителів, письменників і проповідників. Загальний просвітницький дух охопив усю країну і вийшов далеко за межі релігійної спрямованості, набувши світського характеру. Діти починали навчання з семи років, училися читати й писати під час вивчення й переписування церковних книг. Оволодіння технікою письма було нелегкою справою: правила вимагали краси, геометричних пропорцій і абсолютно прямої постановки кожної літери. Роки опанування тонкощами письма виховували в людині терплячість і старанність. Вивчалася арифметика, початки географічних і природничих наук. Вищий рівень освіти передбачав знання філософії, граматики, риторики, історії.
|
|
|
Засвоєння знань супроводжувалося повчаннями морально-етичного характеру, що вимагали бути корисними своєму суспільству. Чільне місце відводилося порадам серйозно ставитися до освіти, до книги, оскільки: «Людина без книги, як птах без крил: птах не злетить, людина розуму не набереться».
Справжніми осередками знань були монастирські й приватні бібліотеки, які, крім книг релігійного змісту, зберігали твори світського й повчального характеру. Бібліотечна справа розвивалася інтенсивно; учені стверджують, що загальний книжковий фонд Київської Русі становив близько ста сорока тисяч томів. Найбільш знаними й багатими бібліотечними центрами були церква Святої Софії і Києво-Печерський монастир. Книжкові фонди поповнювалися в основному завдяки активній діяльності монастирських майстерень, у яких день і ніч переписувалися, оздоблювалися і перепліталися книжки. Знання іноземних мов сприяло поширенню перекладів іноземної літератури, з'являлися оригінальні твори вітчизняних авторів.
|
|
|
У поширення освіти й книжної справи значним був особистий внесок київських князів. Яскравим прикладом цього є діяльність Ярослава Мудрого — людини широкої освіти, затятого бібліофіла. Він багато читав, сам перекладав твори з грецької мови і записував їх. Його зусиллями було створено бібліотеку при Софійському соборі в Києві. Свої знання і прагнення до освіти князь передав дітям, зокрема його син Всеволод знав п'ять мов. Розвиток освіти посилив інтерес народу до минулого батьківщини, сприяв появі історичних літописів. Вищим досягненням історичної писемності стала «Повість минулих літ», складена на початку XII століття ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Принципово важливою є здійснена в ній спроба визначити місце Київської Русі в загальній історії людства.
Оборонні замки литовсько – польської доби (Камя.-под, Меджибіж)
Меджибі́зький замок — пам'ятка фортифікаційної архітектури XVI століття, виконана у стилі Ренесанс, що знаходиться у селищі Меджибіж Хмельницької області, у верхів'ях Південного Бугу при впаданні в нього річки Бужок, у 30 кілометрах на схід від міста Хмельницький Меджибізький замок побудований на мисі, утвореному річками Південний Буг та Бужок, через цю топографію в плані він має форму видовженого трикутника з могутніми стінами і кутовими вежами, які значно виступають за лінію стін. Подвір'я замку має довжину 130 м, найбільшу ширину (з західного боку) — 85 м, його площа складає 0,75 га. Товщина мурів — до 4 м, висота у найвищих місцях — до 17 м.
|
|
|
Кам'янець, колишня столиця Подільського воєводства XIV—XVIII в., а далі столиця Подільської губернії (1793—1924 pp.), був колись дуже міцною, нездобутою фортецею в звязку із своїм природнім становищем і фортифікаційною будовою. Ця фортеця складалася з замку і з міських укріплень. Щоб зрозуміти, через що Кам'яниць був колись неприступною фортецею, треба уявити собі природне становище Кам'янецького замку й міста. Сьогодні чимало туристів захоплюються вдалим поєднанням міцних оборонних мурів міста, Старого замку (XII–XVIII ст.) та високих стрімких скель каньйону річки Смотрич. Надзвичайно привабливий для любителів фортифікації і комплекс укріплень Нового замку, збудований у XVII ст., що є єдиним збереженим зразком такого типу споруд нідерландської школи. Неабиякий інтерес викликає й унікальний Замковий міст, що сполучає Старе місто із Замковим комплексом. До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію. Так, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, надіслані Папою Римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця завглибшки 40 м і діаметром 5 м, видовбана у скелі. У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії. У західному бастіоні реконструйовано панораму оборони замку 1672 р. під частурецької навали. У східному бастіоні розміщено експозицію, присвячену історії легкої метальної зброї на Поділлі, де відвідувач може вистрілити з арбалета, відчувши себе середньовічним воїном. До нашого часу збереглася система ходів і казематів.
|
|
|
Виникнення братств в Україні
У визволенні від національного і релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства – це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об’єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.
Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи. Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.
У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів. У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу. На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову. Братські школи відіграли важливу роль у національному відродженні. Вони виховували своїх учнів в дусі патріотизму, любові і поваги до рідної мови, до культури свого народу. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 675; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!