Підпільна організація лікарні

Діяльність підпільних груп Славутчини пожвавилася з поя­вою в м.Славута лікаря Ф.М.Михайлова. В офіційному звіті штабу партизанського з’єднання, підписаному А.З.Одухою, Г.В.Кузовковим, стверджується, що Ф.М.Михайлов прибув у Славуту у грудні 1941 року. Це не відповідає дійсності, адже його прізвище як лікаря-рентгенолога є у списку медперсоналу Славутської лікарні, складеному 6 жовтня 1941 року.

З перших днів перебування у Славуті Ф.М.Михайлов розгорнув активну діяльність по створенню підпільної групи з медичних працівників та військовополонених. Створена Ф.М.Михайловим підпільна група була найбільш активною і дієвою у місті. А тому цілком логічно, що саме Ф.М.Михайлов очолив міжрайонний підпільний комітет. Якби ж він з’явився у Славуті лише у грудні, коли вже декілька місяців на Славутчині активно діяли підпільні групи, було б незрозуміло, чому саме він уже в грудні очолив міжрайонний підпільний комітет. Можливо, дата прибуття Ф.М.Михайлова у Славуту в офіційних документах змінена на пізнішу невипадково, а для того, щоб в якійсь мірі зменшити його роль у розгортанні підпільної боротьби. Це не єдиний випадок в історії партизанського руху на Славутчині, коли живі учасники подій намагалися приписати собі заслуги, принизивши роль тих, хто загинув від рук ворога і не може відстояти істини.

 Федір Михайлович Михайлов народився 30 травня 1898 року у Новгородській області Росії. В 1917 році під час служби на військовому кораблі «Николаев» за участь у революційному вис­тупі його було віддано до військово-польового суду. Ф.М.Михайлов двічі обирався членом Кронштатської ради матроських де­путатів, був активним учасником Жовтневої революції і громадянської війни. Після закінчення війни перебував на партійній роботі у Новгородській області. У 1921-1926 роках навчався у Ленінградському медичному інституті. Під час чергової чистки партійних рядів Новгородська губернська комісія виключила його з чле­нів РКП(б) за самовільний від’їзд на навчання до інституту.

Після закінчення інституту у 1926 році Ф.М.Михайлов завідував рядом медпунктів у Росії. У березні 1940 року разом з дружиною та сином переїхав у Славуту, де працював рентгенологом Славутської районної лікарні, а згодом завідував пологовим відділенням, викладав у медшколі. Перед війною Ф.М.Михайлов був призваний на перепідготовку в армію, службу проходив у Ізяславі. З початком війни в складі військової частини брав участь у бойових діях, під Полтавою потрапив в оточення. Повернувшись у Славуту, він швидко ввійшов у довір’я німецької влади і незабаром зайняв посаду головного лікаря Славутської районної лікарні. Через відсутність у районі лікарів Ф.М.Михайлов отримав дозвіл відібрати серед полонених медпрацівників. Таким чино, на роботу в Славутську районну лікарню з Шепетівського табору військовополонених потрапили лікарі К.О.Захаров, Л.Г.Циганкова та інші.

У підпільну групу при лікарні ввійшли місцеві мешканці: санітарка М.І.Власюк, завідуюча терапевтичним відділенням Г.О.Войцешук, фельдшер шкірно-венеричного відділення І.К.Воронюк, медсестра інфекційного відділення О.Воронюк, завідуюча аптекою Н.В.Герлован, завгосп лікарні Т.О.Герлован, працівник плодоовощторгу А.К.Дворніченко, хірург А.А.Козійчук, лікар І.І.Кононець, бухгалтер землемірного відділу районної управи В.Ф.Коробко, Н.І.Міщенко, поліцай Г.О.Муза (Жора), фотограф Ю.В.Муравський, агроном М.Г.Негода, бухгалтер лікарні А.О.Осташевський, кухарка німецької комендатури В.А.Панишко, агроном управи С.А.Рахлінський, фельдшер шкірно-венеричного відділення В.Г.Рибаченко, директор Стриганського млина Д.П.Романюк, поліцай В.Ф.Шинкарук, К.І.Якушевич, медсестра інфекційного відділення Н.О.Ярощук та колишні військові: Д.Андреєв, дезинфектор, згодом працівник торгівлі М.А.Бєлий, дезинфектор М.О.Войцешук, шеф біржі праці С.І.Дмітрієв, завідуючий інфекційним відділенням К.О.Захаров, сторож лікарні В.І.Зімарев, лікар Ігнатьєв, лікар полік­лініки І.О.Кочетков (Зайченко), працівник плодоовощторгу І.Н.Козаков, завідуючий їдальнею В.В.Куявський, двірник А.Матюшенко, А.І.Рябошапка, А.Є.Троїцький (Гоголь), стоматолог Л.Г.Циганкова.

Підпільники лікарні проводили велику роботу по визволенню з концтабору військовополонених. Коли у таборі серед військовополонених виникла епідемія тифу                (а німецькі лікарі панічно боялися інфекцій і уникали відвідування блоків з хворими на тиф), Ф.М.Михайлов запропонував керівництву табору таких хворих лікувати в інфекційному відділенні районної лікарні. За домовленістю з підпільниками табору військовополонених, крім хворих, «на лікування» в інфекційне відділення направлялися військовополонені, бажаючі втекти з табору і боротися з ворогом. У відділенні через деякий час їх заносили у списки померлих, а насправді забезпечували їх документами та цивільним одягом, переховували у надійних місцях або відправляли в ліс до партизанів.

 

Зі спогадів Віктора Івановича Зімарєва:

«Війна застала мене на службі в Червоній Армії. Я був молодшим сержантом, радистом 458 корпусного артилерійського полку, який стояв у м.Дубно Рівненської області. Відступали з боями. 3 липня 1941 року на наш дивізіон 152-мм гаубиць під час маршу біля с.Шатерники Славутського районуз великою швидкістю налетіла ворожа танкова частина. Розвернутися до бою дивізіон не встиг, частину бійців було вбито та поранено. Мене важко поранило в руку. Діставшись до с.Шатерники, я підійшов до будинку, як вже потім дізнався, С.С.Данильчука. Жителі села в той час ховалися від обстрілів з літаків у льохах. Коли почули, що хтось підійшов до будинку, з льоху вийшли два чоловіки і надали мені допомогу.

Вночі мешканці села розвідали, що в с.Ганнопіль є лікар. Під вечір наступного дня С.С.Данильчук, Г.А.Осипець перевезли мене в Ганнопільську лікарню. Там фельдшер Я.Г.Бобров, надав мені медичну допомогу та поклав у палату, де вже лежали поранені бійці. Вулицями села ходили фашисти, але в лікарню не заходили.

ФельдшерЯ.Г. Бобров ретельно стежив за здоров’ям поранених, приходив і вдень, і вночі, не зважаючи на те, що за догляд радянських поранених він міг бути покараний. Нас в лікарні було дев’ятеро поранених, цивільних хворих не було. До нас часто приходили жителі с.Ганнопіль та навколишніх сіл, приносили нам харчі.

Десь через місяць німці довідалися, що в лікарні с.Ганнопіль є поранені військові. Нас оглянули німецькі лікарі, одному бійцю зробили операцію, а решту, в тому числі і мене, перевезли у Славутську лікарню і наказали виділити нам окрему палату. Серед нас були грузини, яких відразу ж забрали в табір для військовополонених. Лікар Г.О.Войцешук до ранку всіх прибулих з с.Ганнопіль розмістила в різні палати. Німецькі лікарі зранку прийшли, пройшлися палатами та невдовзі пішли, більше в лікарні вони не з’являлися. З цього часу у лікарні ми вважалися цивільними.

Ще будучи хворим, у лікарні я зустрівся з Ф.М.Михайловим. На його запитання про мої самопочуття я відповів, що почуваю себе добре. На що Ф.М.Михайлов сказав: «От і добре! Будеш ще воювати!» Мені і моїм товаришам по палаті Миколі Михайлову та Аркадію головний лікар допоміг дістати документи, щоб нас після одужання не забрали в табір військовополонених. Всі бійці, які лежали в лікарні, були виписані з лікарні як місцеві жителі. Декому, зокрема мені та А.Матюшенку, Ф.М.Михайлов допоміг знайти квартири в місті.

В лікарню ми продовжували ходити на перев’язки. Там я познайомився з М.А.Бєлим, з яким мав відверті розмови. Ненависть до ворога була завжди. Але як вести боротьбу, не знаючи нікого? Нам, не місцевим, важко було орієнтуватися в такій ситуації та довіряти людям.

В січні 1942 року я працював на електростанції монтером і отримав перше завдання від Ф.М.Михайлова – вивести з ладу вентилятор. Внаслідок цього, електростанція зупинилася, в німецькому гарнізоні на певний час припинилося водяне опалення та зникло освітлення.

Цього ж місяця, за вказівкою Ф.М.Михайлова, мені запропонували перейти на роботу в лікарню сторожем. Тоді ж я отримав завдання від головного лікаря приймати від товаришів, які приходили у нічний час, гвинтівки, гранати, іншу зброю. Я з А.Матюшенком ховали зброю в хліві, на горищі окремого будинку, в морзі, потім приходили інші підпільники та забирали її.

Коли німці почали вивозити в Німеччину мирне населення, мене і А.Матюшенка Ф.М.Михайлов посилав у двір педучилища, де працювала медична комісія з відбору молоді в Німеччину, щоб ми агітували молодь не їхати на роботи. Ми радили хлопцям та дівчатам ховатися, всіляко ухилятися від примусового вивозу. Двічі нас затримували, відводили на комісію, але наші хвороби допомагали нам уникнути участі здорових. Ф.М.Михайлов посилав саме нас, бо знав, що німцям потрібні лише здорові люди.

В лютому 1942 року на моє чергування прийшов Іванов О.Г. і запропонував піти в одне місце відремонтувати радіоприймач. Виявилося, що це на квартирі Троїцького Анатолія, який жив з Оксаною Воронюк на горищі аптеки. Вони мали радіоприймач, приймали зведення Радінформбюро. Там я вперше познайомився з А.З.Одухою.

Користуючись радіоприймачем, Р.Бонацький, М.Скройбиж та інші підпільники готували листівки за зведеннями Радінформбюро, потім друкували на машинці, а згодом виготовляли в типографії. Їх підпільниця Л.В.Щербакова у супроводі М.Кравченка, який підпільною організацією був відісланий у поліцію, розклеювала по всій Славуті. Зв’язкові інших груп поширювали листівки в селах».

Зі спогадів Валентини Адамівни Панишко:

«У травні 1941 року ми з однорічним сином Юрієм приїхали погостювати до рідних в Славуту, де проживали мої чотири сестри та батьки.

З початком війни евакуюватися я не змогла, оскільки не дозволяли статки і була маленька дитина. Коли захворіла моя дитина і потрібна була медична допомога, військовополонений М.О.Тарасов, що був на квартирі в моєї сестри Олени, порадив звернутися до його друга – лікаря Ф.М.Михайлова Пізніше я довідалася, що Микола Олександрович Тарасов – колишній військовий у званні комбрига, був розконвойований німцями, як спеціаліст-інженер шосейних доріг.

У вихідний день я пішла з дитиною до лікаря, Ф.М.Михайлов зустрів мене не дуже привітно, однак дитину оглянув і виписав необхідні ліки. Після того, як передала йому  привіт від М.Тарасова, я відчула, що Ф.М.Михайлов змінився. Він навіть згадав мене як пацієнтку, яка зверталася до нього, як до гінеколога, ще до війни. Лікар став розпитувати мене про чоловіка, запитав, як я живу, де працюю, чи не потребую роботи. Робота мені була потрібна, і Ф.М.Михайлов запропонував влаштуватися у німецьку комендатуру кухарем. Така мене пропозиція дещо збентежила, і я нічого не змогла відповісти, але він сказав прийти через три дні і повідомити своє рішення.

При наступній зустрічі Ф.М.Михайлов сказав: «Знаю прекрасно Вашу сім’ю і Вас, тому Вам потрібно іти працювати в комендатуру, оскільки нам там потрібні свої люди».

За порадою Ф.М.Михайлова, у комендатурі я звернулася до перекладача Шмідта, той і представив мене коменданту, як нового працівника. Комендант пояснив мені мої обов’язки: приходити о 5 годині ранку, мити підлогу у п’яти кімнатах, чистити всім чоботи, готувати обіди, прати і прасувати. У комендатурі працювали: комендант з питань сільського господарства, шеф маслозаводу, шеф нафтобази, два шефи загальних дворів Славутського району.

У лікаря Ф.М.Михайлова була заведена на мене картка з історією хвороби. Десь через тиждень моєї роботи в комендатурі, як і було домовлено, я прийшла «на прийом» до лікаря. Цього разу Ф.М.Михайлов пояснив мету моєї роботи в комендатурі і доручив дістати акумулятор для радіоприймача. Я запропонувала радіоприймач, який був заздалегідь схований на горищі приміщення фаянсового заводу чоловіком моєї сестри Д.Андрєєвим. Цього ж дня разом зі своєю племінницею Є.С.Цуцькою ми доставили радіоприймач на квартиру Ф.М.Михайлова. Він проживав у будинку на території лікарні.

Оскільки я числилася кухаркою в комендатурі, мої ходіння містом не викликали підозри. Мене знало багато поліцаїв і німців, які бували в комендатурі. У мене був пропуск на ходіння містом і у вечірню пору, оскільки часто викликали на роботу у будь-який час і доводилося довго затримуватися. А тому я отримала завдання розклеювати листівки. Будь-де, навіть на будинку жандармерії, я розклеювала листівки. Згодом Ф.М.Михайлов доручив дістати бланки зі штампом німецької комендатури. На цих бланках підпільники друкували німецьким шрифтом документи для військовополонених, які втікали з табору. Після цього військовополонені влаштовувалися на роботу. Крім того, партизани заповнювали ці бланки та отримували продукти харчування на маслозаводі, в млині і на м’ясокомбінаті.

Бланки зі штампами знаходилися в комендатурі в сейфі. Доступ у кімнату у мене був, оскільки я щоденно там прибирала. Але ключ від сейфа знаходився у коменданта в кишені брюк. Ф.М.Михайлов порадив розтопити свічку та зробити відбиток ключа на воску. Відбитки ключа я згодом передала йому. Через деякий час Ф.М.Михайлов дав мені ключ від сейфа. Кімната мала два виходи. Двері, що вели в коридор, після закінчення робочого дня комендант закривав на ключ. Другий вхід був з їдальні, ці двері на ключ не закривалися, щоб я мала можливість зранку прибрати. Такою можливістю я і користувалася та власним ключем відкривала сейф.

Спочатку комендант отримував готові бланки зі штампом Шепетівського гебітскомісаріату. Я відривала з блокнотів по декілька проштампованих листків. Таких блокнотів в сейфі було до десяти штук. Кожного ранку для німців я купляла на базарі молоко. Ідучи за молоком, в глечик клала бланки, зверху зав’язувала марлею, йшла на базар повз будинок Ф.М.Михайлова і віддавала бланки.

Згодом комендант отримав свій штамп і стандартні листки для бланків. Тепер мені доводилося самій штампувати бланки. Ф.М.Михайлов зразу мене попередив заклеювати номер штампа, коли штампуватиму бланки. Цей номер означав місцезнаходження комендатури. На випадок, якщо хтось попадеться з цим документом, щоб не було відомо, звідки ці бланки.

В середині 1942 року почались арешти. Заарештували чоловіка моєї рідної сестри, який працював завідуючим плодоовочбази. Мені Ф.М.Михайлов потім розповів, що І.Козаков був підпільником і мав передати два пістолети партизану А.Главінському на території бази. Про це довідався бухгалтер і доніс у поліцію. В обідній час з’явилася поліція і забрала І.Козакова прямо з роботи з двома пістолетами в кишенях, а А.Главінський, який вже знаходився на території бази, встиг втекти. І.Н.Козакова невдовзі розстріляли.

Після того, як почалися арешти, Ф.М.Михайлов познайомив мене з зубним лікарем Л.Г.Циганковою. Це знайомство відбулося на квартирі Ф.М.Михайлова і було необхідним для того, щоб через мого батька А.П.Гулька, який працював у хлібному магазині і отримував у великій кількості хліб від працюючих в пекарні підпільників, передавати хліб партизанам через М.Бєлого. Зустрічатися з Ф.М.Михайловим у нього вдома я перестала, зв’язок з ним тримала через Л.Г.Циганкову».

Зі спогадів вчительки німецької мови Лідії Костянтинівни Марковської:

«У перші місяці війни до табору військовополонених потрапило багато чоловіків із сіл Славутського району. Маючи списки таких полонених, німці звільняли їх з полону при умові, якщо сільські управи подавали позов і поручалися, що дані особи – не комуністи, списки мали бути написані німецькою мовою. Такі поруки я перекладала на німецьку мову для багатьох сіл нашого району. Людей відпускали, пізніше багато хто з них пішов у партизани.

Щоб перешкодити відправці людей у Німеччину, лікарі-підпільники стали видавати довідки, в яких зазначалася або якась хвороба, або писалося про непридатність до фізичної праці. Ці довідки я заповняла на відповідних бланках німецькою мовою.

Лікарю Ф.М.Михайлову я робила потрібні йому переклади текстів на німецьку мову. Інколи він просив заповнити німецькою мовою довідки військовополоненим про те, що їх відправили з лікарні, як безнадійно хворих. Він приносив мені відповідні бланки з печатками, і я за поданим зразком заповнювала їх. Писати доводилося чорним чорнилом і готичним шрифтом, як зазвичай писали німці. Інші заяви я писала латинським шрифтом синім чорнилом. Не знаючи мене особисто, німці задовольняли майже всі прохання людей, оскільки я писала завжди грамотно і чітко. За написаними мною заявами вдалося звільнити від вивозу в Німеччину двох синів учителя Г.Кондратова Юрія та Олександра (пізніше Юрій Гнатович Кондратов активно працював у складі підпільної групи М.А.Скройбижа, загинув у бою в 1944 році. Авт.). Подібні заяви я написала ще багатьом жителям сіл Славутського району, в тому числі вчителям. До заяв додавалися медичні довідки з фіктивним діагнозом про стан здоров’я, підписані Ф.М.Михайловим».

Зі спогадів Микола Андрійовича Бєлого:

«Військова частина, в якій я служив, відступаючи з боями дорогою Львів – Київ,  за Житомиром потрапила в оточення. Через велику перевагу сил ворога частина була розосереджена на мілкі групи для виходу з оточення. Будучи контуженим вибуховою хвилею, у Черняхівському районі Житомирської області я в числі невеликої групи поранених червоноармійців потрапив у полон і був поміщений у Житомирський табір військовополонених. В середині серпня 1941 року нас, велику партію полонених, перегнали етапом у м.Рівне, де проводилося сортування для відправки в Німеччину.

У вересні 1941 року після багатьох невдалих спроб мені вдалося вирватися із полону. Пробираючись на Схід ночами пересічною та лісистою місцевостями, я дістався околиць Славути.

Голод і умови перебування в німецькому полоні дали про себе знати: я дістав важке захворювання шлунку і далі рухатися не зміг. Боячись знову потрапити до рук фашистів, я не заходив у Славуту, а знайшов притулок у сім’ї залізничника Г.Ю.Мордашка, що проживала в той час у залізничній будці за два кілометри від ст.Славута в лісі. Крім подружжя, сім’я ще складалася з трьох маленьких дітей і старенької, зовсім сліпої матері господаря. Незважаючи на всі труднощі з харчуванням та небезпеку, сім’я Г.Мордашка проявила до мене справжню турботу.

Моє здоров’я покращувалося повільно, турбував шлунок та кашель, необхідна була кваліфікована медична допомога. Це змусило мене звернутися у Славутську лікарню. До лікарні добирався околицями міста. Йдучи лікарняним подвір’ям, біля головного корпусу я зустрів декількох хлопців мого віку і чимось схожих на мене. Я ризикнув підійти до них і познайомитися. Ці люди в перші дні війни були поранені і залишені відступаючими частинами наших військ. Місцеві жителі підібрали їх і доставили в лікарню. Так я познайомився з Віктором Зімарєвим, Миколою Михайловим, Аркадієм Матюшенком, Григорієм Сидоренком та іншими, які перебували в лікарні під наглядом лікарів Г.Войцешук та Ігнатьєва.

В листопадовий день 1941 року під час одного з таких відвідувань лікарні я зустрів двох чоловіків середнього віку, яких, як мені здалося, зацікавила моя особа. Один з них назвався Бонацьким, другий – Яворським. Мої нові знайомі зуміли так привернути мене до себе, що я розповів їм про себе. Пізніше я довідався, що Роман Бонацький – завгосп у поліклініці, а Антон Яворський десь працював слюсарем.

Під час наступних зустрічей А.Яворський та Р.Бонацький цікавилися моїм захопленням стрільбою та радіосправою. Невдовзі Роман Аполлінарійович повідомив, що мені підшукали роботу дезинфектора у лікарні, але для цього я повинен відрекомендуватися головному лікарю.

Ранком наступного дня я вже стояв під дверима кабінету головного лікаря. До цього я вже чув про нього відгуки: дуже суворий, серйозний до справи, вимогливий щодо дотримання санітарії. З кабінету долинав вольовий густий баритон з легким наголосом на «о». Дочекавшись, коли кабінет звільнився від відвідувачів, я увійшов до кімнати. За столом сидів чоловік років п’ятдесяти: просте російське обличчя, русяве пряме волосся, пасмо якого вперто звисало на чоло.

Федір Михайлович закінчував щось писати, що дало мені можливість роздивитися його та зібратися з думками, поки на мене не глянули сірі розумні очі. Запалені повіки та мішки під очима вказували на те, що людина ця мало відпочиває.

- То кажеш - радист?

- Так.

- Прізвище своє носиш?

- Так.

Лікар підвівся і підійшов до мене:

- Чим думаєш зайнятися після одужання?

- Думаю рухатися на Схід.

Очевидно, час не дозволяв йому продовжити нашу розмову, та й не було потреби, оскільки про мене, напевно, йому вже розповіли.

       - Роботу ми тобі дамо тут, при санітарній групі. Тільки попереджую, що робота буде брудна, пов’язана з інфекцією, ризиком і небезпекою.

Наступного дня до мене підійшов чоловік. Він привітався зі мною, як зі старим знайомим. Це був Анатолій Главінський. Він не став гратися зі мною «в хованки», а розкрився з першої хвилини нашого знайомства. Анатолій розказав мені, що до війни він був слідчим прокуратури, а тепер працює бухгалтером у лікарні.

А.Главінський «прощупував» мене, як професіонал: його цікавило, як я потрапив у полон. В кінці нашої розмови Анатолій попередив, що в Славуті, в тому числі серед деяких працівників лікарні, живе дух українського націоналізму. Розсадником цієї бацили серед медиків був у свій час головний лікар лікарні Домбровський, якого Ф.М.Михайлову вдалося змістити з допомогою своїх людей, використовуючи недбалість у роботі та антисанітарію у відділеннях лікарні. А.Главінський відмітив, що в даний час головним завданням є підбір потрібних нам людей.

Так почалося моє подвійне життя у глибокому тилу ворога.

Мій шлях на роботу лежав через молодий сосновий ліс, повз фаянсовий завод, а далі – через великий ліс стежка виходила до території лікарні.

У листопаді, йдучи на роботу, я почув вибух. Це мене насторожило, хоч у ті часи подібні вибухи були звичайним явищем. Піднявшись на пагорб, неподалік я побачив групу переляканих підлітків і зрозумів, що вибух та дитяча метушня мають щось спільне. Підійшовши ближче, я побачив страшну картину: на піску лежали шматки людського тіла. Від переляку хлопчаки не відразу помітили мою появу. Як потім вияснилося, діти знайшли в лісі місце, де, очевидно, в момент проходження фронту розташовувалася вогнева точка наших військ. Знайшовши снаряд, хлопчики стали його розбирати, щоб добути пороху, в результаті загинув підліток.

Я порадив хлопцям негайно повідомити батьків загиблого про те, що сталося. Зрозумівши, що тут можна знайти зброю і боєприпаси, ми зі Станіславом Ходаківським невдовзі знайшли ракетницю, декілька ракет, а також цинковий ящик з патронами до гвинтівки. Прикривши знахідки сухою хвоєю, я пішов на роботу. Про виявлені боєприпаси я розповів Главінському, той, в свою чергу, доповів про мою знахідку Ф.М.Михайлову. Через днів два мене розшукав головний лікар в гаражі лікарні і запропонував пройтися господарством. Він запропонував оглянути підвали і горища всіх приміщень лікарні, щоб виявити місця для зберігання «деяких речей».

Ми спустилися в підвал моргу, оглянули відсіки, двері, кришку люка. Ф.М.Михайлов зауважив, що добре було б вхідні двері до підвалу замаскувати, щоб туди можна було залізти тільки через люк із приміщення моргу. На горищі пологового будинку ми знайшли короби, призначені для утеплення водогінних труб. У підземелля головного корпусу лікарні я спускався сам, де теж знайшов багато зручних і потрібних нам місць.

 Тоді ж Ф.М.Михайлов поцікавився, як у мене справи зі створенням своєї підпільної групи. На той час моя група нараховувала вісім надійних товаришів: В.Зімарєв, В.Рибаченко, А.Матюшенко, М.Михайлов, Г.Сидоренко, А.Соловйов, Г.Костюк, М.Макаров. Це були люди, які вже частково залучалися до виконання певних завдань: вербували нових членів організації, збирали зброю та боєприпаси, вели агітаційну роботу. Я розповів про чисельність своєї групи. Ф.М.Михайлов порадив бути дуже обережним, щоб не допустити проникнення у свої ряди провокаторів.

Якось до мене підійшла А.Бонацька – сестра-господарка шкірно-венеричного відділення лікарні і передала розпорядження з’явитися у її відділення. Там я застав Романа Бонацького та Анатолія Главінського, що розмовляли з незнайомим мені чоловіком. Ним виявився молодий лікар інфекційного відділення Костянтин Захаров.

Залишившись зі мною, А.Главінський розповів мені, що із Шепетівки повинен прибути до нас німецький солдат, який дезертирував з армії, і що він буде переховуватися в лікарні. Від нас обох вимагалося дотримуватися суворої таємниці і вести спостереження за поведінкою німця, оскільки йому ще не було віри.

На початку грудня А.Бонацькою я був запрошений до них додому, на вулицю Мануїльського. В будинку, крім господаря, я застав А.Р.Яворського, А.Главінського, А.Осташевського та ще двох мені невідомих. Невдовзі в кімнату увійшов господар і запропонував перейти в сусідню кімнату.

Цього вечора ми слухали повідомлення Радінформбюро, з якого довідалися, що гордо тримається місто Леніна та непохитна Москва, на підступах до якої фашисти відчули перші потужні удари Червоної Армії.

Незабаром жителі Славути вже знали про розгром німців під Москвою. Цю звістку славутчанам донесли підпільники листівками, які друкував на портативній машинці лікар Захаров, а поширювала їх молодь, особливо постаралися комсомольці Ліда Бонацька і Юра Борковський, які розклеювали листівки на телеграфних стовпах, на ринку, на вулицях Леніна, Будьонного, Дзержинського.

На початок 1942 року у схованках лікарні накопичилося чимало зібраної підпільниками зброї, боєприпасів. Тепер стояло питання про пошук досвідчених командирів та бійців для збройної боротьби з ворогом. Керівництво підпільної організації на чолі з Ф.М.Михайловим прийняло рішення про створення підпільної організації серед лікарів гросслазарету. Ф.М.Михайлов порівняно за короткий час зумів налагодити зв’язок з лікарями гросслазарету, які створили підпільну групу в таборі під керівництвом провідного хірурга Чамокова. Підпільники табору стала активно діяти, лікарі-військовополонені записувати одужуючих людей до безнадійно хворих і направляти їх в Славутську лікарню. Міські лікарі Г.Войцешук, К.Захаров, В.Кочетков, Л.Циганкова, медсестри та фельдшери Н.Ярощук, О.Воронюк, Н.Ковалінська, В.Рибаченко, Я.Фрігалов, В.Стишенко проявляли справжній героїзм. Їм доводилося не лише доглядати за хворими і ефективно їх лікувати, але й приховувати від досвідченого ока гестапо наявність у відділеннях здорових людей.

Коли питання розміщення хворих було вирішено, а це, в основному, лягло на плечі інфекційного, шкірно-венеричного та терапевтичного відділень, виникли труднощі з харчуванням. Недостаток продуктів харчування в лікарні давав про себе знати. Для підтримки здоров’я поранених людей харчування було важливим фактором. Із відділень лікарні поступали сигнали про те, що хворі голодують і страждають від виснаження.

Окупанти зовсім не турбувалися про забезпечення продуктами харчування населення міста, в тому числі і хворих. Якщо міські мешканці добували собі харчі шляхом випадкового заробітку, ремісництвом, продажем особистих речей, то хворим, які не мали ні друзів, ні родичів, було набагато важче. Проблема харчування хворих, які за чисельністю перевищували всі допустимі норми, стала особливо гострою для керівництва лікарні.

Лютневого дня 1942 року я помітив незнайомого молодого чоловіка атлетичної статури, що рубав дрова у хліві шкірно-венеричного відділення. На моє привітання він відповів з затримкою, підбираючи слова. Перекинувшись з ним декількома словами, я здогадався, що це той самий німець, про якого у свій час мені говорив А.Главінський. Мої припущення Анатолій підтвердив того ж дня. Сам німець назвався Іваном Шульгою.

Згодом утримувати Шульгу відкрито стало небезпечним, його могли видати зовнішність і мова. Головний лікар розпорядився госпіталізувати німця. Дотримуючись конспірації, довелося через певний час переводити Шульгу з одного відділення в інше. Ми з ним, як старі знайомі, підтримували зв’язок і дружні стосунки, я його провідував то в одному, то в іншому місцях, забезпечував свіжими номерами німецьких газет. У розмовах зі мною він став висловлювати своє невдоволення тим, що йому доводиться валятися на лікарняному ліжку, а не воювати з фашистами. Здоровій людині лежати місяцями на лікарняному ліжку серед хворих людей не тільки важко, але і прикро за свою бездіяльність.

В березні 1942 року мене запросили на квартиру Ф.М.Михайлова. Крім господаря, я там застав жінку років 25-ти. Це була Валентина Панишко. До цієї зустрічі я її не знав, але чув від товаришів, що в німецькій комендатурі є в нас надійні люди. З Валентиною мені необхідно було познайомитися для того, щоб через неї зустрітися з її батьком А.П.Гульком. Він завідував продовольчим магазином і міг допомогти продуктами харчування для пацієнтів лікарні.

В кінці розмови Ф.М.Михайлов сказав: «Тобі, очевидно, доведеться ще раз перекваліфікуватися, стати торговим працівником та постачальником». Лікар не міг не помітити мого збентеження і заспокоював: «Не хвилюйся. Ми тобі допоможемо у цій справі». Наступного дня була дана команда облаштувати на території лікарні невеликий кіоск для продажу продуктів харчування медичним працівникам. Отримувати продукти для цієї мети виявилося не просто. Необхідно було скласти список усіх працівників лікарні згідно штатного розкладу, затвердити його в управі. Для отримання продуктів більше ліміту з розрахунком на поранених, які знаходилися на нелегальному становищі, потрібно було приписувати «мертві душі». Це було надто ризиковано, адже німці – люди педантичні, розкриють приписки – відразу смерть. Як торговий працівник, я мав змогу ходити містом, щоб затверджувати списки працівників лікарні, брати дозволи на продуки та отримувати їх на складах і підприємствах.

Спочатку я вирішив отримати продукти у магазині А.П.Гулька. Увійшовши у хлібний магазин по вул.Будьонного, я побачив порожні полиці і дідуся років до шістдесяти. Я натякнув про свій намір отримати продукти для лікарні, як було домовлено з Валентиною. У старого затрусилася губа і виступив піт, але, зібравшись з силами, він порадив приїхати наступного дня до 9-ї години ранку. Отриманих у А.Гулька продуктів було недостатньо. Та й шкода було старого, який, можливо, і хотів зробити більше, але не міг. При кожній зустрічі зі мною він бліднів, руки його тремтіли, виступав піт. Пізніше я дізнався, що у нього було хворе серце.

Тижня моєї роботи на новій ниві було достатньо для пошуків можливостей отримання продуктів надійнішим шляхом і у більшій кількості. Так, мені вдалося домовитися з завідуючим продовольчою базою А.П.Щавінським, який надавав мені вагому допомогу в заготівлі крупів та солі. На маслозаводі без особливих труднощів вдалося домовитися з Федоровою, яка допомагала діставати молочні продукти. Вирішити проблему з хлібом допомогли люди Шорнікова: М.Паутов, І.Макушев, В.Мельник і Петренко, що працювали у пекарні.

Але були і такі, як завідуючий їдальні Грузинський, через якого я ледве не поплатився життям за необережно виконану операцію при отриманні продуктів на маслозаводі більше потрібного ліміту. Він здав поліції підпільників В.Куявського, І.Рябошапку, їх німці розстріляли. Незважаючи на труднощі, проблема з продуктами харчування була вирішена.

В 1942 році почалася масова відправка людей у Німеччину. Ф.М.Михайлов дав інструкції надійним лікарям, що брали участь в комісії з відбору людей, як себе вести на огляді, і що потрібно прикласти максимум зусиль для зриву цієї кампанії. Його завдання, ризикуючи життям, виконували лікарі: Галина Войцешук, Костянтин Захаров, Василь Кочетков. Довідками про непридатність до відправки в Німеччину були забезпечені всі підпільники, в першу чергу, ті, кому це загрожувало.

У квітні 1942 року організація нараховувала чимало підпільників, здатних до більш активних дій. До підпільної роботи були залучені люди різних професій. Серед них головну роль відігравали лікарі та вчителі. Наші люди були на біржі праці, в комендатурі, в управах і навіть в поліції. Підпільна діяльність вийшла далеко за межі Славутського району.

 

Глава 5

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1188; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!