Стан наукової розробки проблеми

ІSBN

©Казьмирчук Григорій, Казьмирчук Марія, 2010

Зміст

Вступ ……………………………………………….…………..………………..5

Розділ І

Стан наукової розробки проблеми ……………………………………….....10

Розділ ІІ

Кальник докозацької доби …………………………………………………...58

Розділ ІІІ

Козацький Кальник в буремні роки Хмельниччини(1648–1657 рр.)…...74

Розділ ІV

Кальницький полк після Б. Хмельницького ……………………………...90

Розділ V

Парафія церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Кальника ………...120

Розділ VІ

Освіта в селі Кальнику 60-х років ХІХ – 20-х років ХХ ст. …………….166

Розділ VII

Соціально-економічні зрушення у селі Кальнику ………………………195

Розділ VIIІ

Винокуріння у Кальнику в ХІХ ст…………………………………………221

Народ живий, допоки

живе його історична пам’ять

Леонід Балашов

Вступ

Кальник – один із 54 неповторних сучасних населених пунктів Іллінецького району Вінницької області, розташований на 49◦2′ 15″ пн. ш. і 29◦23′ 36″ сх. д. – овіяний козацькою славою, засерпанений смутком епідемій ХІХ ст. і голодоморами першої половини ХХ ст., має багатовікову історію, створений важкою працею не одного покоління кальничан, які молять і кличуть відтворити їх складний, тернистий і неповторний життєвий шлях, відтворити його на срижалях історії, через призму її олюднення. Пам’ять сучасних поколінь – велика нагорода нашим пращурам.

В ньому родилися, жили й відходили за небокрай прості трударі, закохані у свою землю, яку поливали потом і кров’ю, гнучи спину на своїх та чужих панів та підпанків, на радянську комуністичну систему. Тут жили й боролися легендарні козацькі ватажки, полковники Кальницького козацького полку Іван Богун, Іван Сірко, Остап Гоголь. З містечком Кальник пов’язала своє життя тітка Федора Михайловича Достоєвського Текля Андріївна Достоєвська, дружина кальницького священика Івана Стефановича Черняка (12.ХІ.1839–1859), тут жили їх діти, зокрема донька Олімпіада – бабця знаного у світі генетика Феодосія Григоровича Доброжанського. Родина Івана Черняка генетично зв’язує нас з наполовину українцем, всесвітньо знаним письмеником Федором Достоєвським.

Галерею кальницьких священиків продовжили репрезентувати брати Микола і Михайло Оппокови – предки по жіночій лінії знаного метра історичної науки Михайла Грушевського. А скільки тут проживало не менш відомих й наполегливих жителів міста, містечка і, нарешті села Кальника, котрі примножували героїчну і трударську звитяжну його славу.

Відкривав у кінці 90-х років ХІХ ст. історичну славу села професор Імператорського університету Св. Володимира у м. Києві Володимир Антонович. Результати його розкопок скіфських могил біля с. Кальника були оприлюднені у низці ґрунтовних наукових статтях та археологічних звітах. Тут народився й провів дитячі роки майбутній польський письменник, поет, композитор Ярослав (Леон) Івашкевич (1894–1980), а також знаний вітчизняний хірург, Заслужений лікар УРСР Григорій Буткевич (1900–1964), майбутній Герой Радянського Союзу Олександр Семенович Западинський (1914 р. н.). Тут народився й боровся проти фашистської нечисті партизанський герой Іван Калашник. Поетичну славу, овіяну серпанком закоханості у минувшину села творить сучасний поет, автор кількох поетичних збірок кальничанин Віктор Сокіл. Скільки ще можна назвати прізвищ творців Кальника, його історичної звитяги. Про них буде мова у відповідних розділах монографії.

Перші спроби найповніше описати історичну минувшину й сучасність Кальника належать відомому краєзнавцю Віктору Мацьку та молодим його послідовникам, зокрема Геннадію Таченку – першому, хто написав ґрунтовну дипломну роботу про Кальник. На жаль, її результатами скористалися без посилань знані нині краєзнавці. Публіцистичні розвідки Віктора Сокола – це славетна сторінка кальникознавства. Вони будитимуть наступні покоління дослідників різних рангів до вивчення мало знаних аспектів історичної героїки кальничан.

Кальник свого часу був містом, осідком Кальницького полку, центром кальницької протопопії у ХVІІІ ст., містечком у кінці ХVІІІ ст., волосним центром у ХІХ ст., а за радянської доби – центром сільської ради, куди свого часу входили три села (Жаданівка, Шабельна й Кальник), а зараз – два: Кальник і Шабельна.

З пропонованих матеріалів читачі дізнаються про славну й сиву давнину виникнення й розвитку населеного пункту, переконаються, що навколо нього і сьогодня формуються міфотворчі інсинуації, зокрема про дату першої письмової згадки с. Кальника в опублікованих документах (1460 р.), коли насправді такою датою є 1448 р. Або про те, що місто Кальник був центром Кальницького полку у 1648–1667 рр. Насправді він був полковим осідком 64 роки з 1648 по 1712 рр.[1] І тільки кілька років його центром було м. Вінниця. А тому немає потреби, як кажуть люди, тин городити, що це Кальницько-Вінницький, або Брацлавський полк. Сучасні політикани й “патріоти свого рідного болота” пнуться, щоб “замутити водичку історії” села, як казав колись об’єднувач Німеччини Отто Бісмарк, аби звеличити себе. Читайте, панове, “Акты Юго-Западной России”, шукайте там Вінницький козацький полк, і добре вчитуйтесь, шукайте Вінницький полк і, хай ваш затуманений ура–патріотизмом розум просвітліє. Сподіваємося.

Звичайно ж, ми доводимо, що Леон (Ярослав) Івашкевич народився не в “селі Кальнику біля Києва”[2], а на благословенній Богом Вінниччині у с. Кальнику[3]. Зазвичай використовувати такі художні витвори є соромно. Краще скажіть, що с. Кальник і м. Київ знаходяться один від одного на відстані “шомпола на карті”, тобто кілометрів до 300.

Зараз відтворили давню легенду про кальницький дуб Івана Богуна, яка, безперечно, прикрашає історію с. Кальника. Ніби-то цього дуба “5 грудня 1649 року” після висвячення “на кальницького полковника старшиною кальницького, уманського, черкаського полків і архімандритом дияконом Онуфрієм Іван Богун” у передмісті містечка Кальниак власноручно посадив “дуб, який символізує могутність козацького роду”[4]. Уявіть собі морозну зиму і як полковник ломом власноручно довбав промерзлу земельку, щоб викопати ямку для дуба, який потрібно було заздалегіть ще викопати. Уявили? Отож.

Дійсно, в центрі сучасного села росте дуб, якому приблизно 400 років. Його висота понад 20 м, він має 4 м в обхваті*. Хай собі росте і милує розширені від подиву очі кальничан і гостей. Але нас здивувало те, що про цей дуб розповідають немовби документи знайдені нами, про які ми повідали. Кому? Коли? Ми щось не пам’ятаємо цього, як і не тримали в руках подібного документу. Я познайомив з цією інформацією відомого знавця біографії кальницького полковника Івана Богуна професора Олександра Гуржія, який повідомив, що відомо тільки один документ, підписаний власною рукою Івана Богуна. Отож цитований вище фрагмент не є архівним матеріалом, а тільки легендою, під яку хтось хотів підвести документальну основу. Тим, хто піклується про об’єктивне висвітлення цього цікавого сюжету не робить честі “пафосний документалізм Григорія Казмірчука(!), професора Київського університету імені Шевченка”[5], а є чиєюсь вигадкою. Хтось свідомо чи з якихось інших причин без погодження з нами приписав нам тезу про документальне підтвердження цього факту. Навіщо приписувати нам думку, яку ми ніколи не висловлювали? Пам’ятайте добродії: хто володіє минулим, буде знати сучасне і може передбачати майбутнє. Для цього потрібно використовувати справжні документи, а не витвори чиєїсь химерної пам’яті. Документи зберігають ключі від нашого минулого і ними потрібно користуватися обережно й тактовно.

Багато міфів і навколо сучасного козацтва, про його звитяжну виховну й соціальну діяльність. На вересень 2008 р. козацтво України нараховує понад 250 тис. осіб[6]. До списків реєстрового козацтва у нашій Вітчизні внесено більше 80 тисяч. Серед них: генералів – 7 %, вищих старшин (майор–полковник) – 30 %, рядових (від рядового до капітана ?) – 63 %. Змінена структура реєстрового козацтва. Велика рада скликається один раз на рік (обирає гетьмана та старшину на п’ять років), створені генеральний штаб, адміністрація гетьмана, округи (охоплюють кілька сучасних областей України), районні і місцеві осередки. Реєстрове козацтво займається виховною, меценатською та виробничо-комерційною діяльністю[7].

Гетьман українського реєстрового козацтва Анатолій Шевченко 16 березня 2009 р. виступаючи у “Козацькій раді” по Центральному радіо розповів про міжнародні зв’язки козацтва, його наполегливу діяльність по об’єднанню всіх православних конфесій України за реалізацію ідеї патріотичного виховання, добра у суспільстві та розширення духовності й патріотизму серед населення нашої Вітчизни.

Неперевершеним прикладом діяльності сучасного козацтва є відновлений Кальницький полк, очолюваний кальницьким полковником Михайлом Банітом (1943 р. н.), який закінчив Кальницьку середню школу в 1961 р. Він не бігає за різними, непотрібними нікому “бляшанками”–нагородами, які купуються за відповідну гривневу суму. Козацький стрій, виховна робота серед козаків і, особливо, серед молодого підростаючого козацтва, співпраця з військовим комісаріатом для підготовки майбутніх захисників Вітчизни, теплота душі й помислів, відсутність показухи, повсякчасна наполеглива й важка праця є запорукою того, що всі козачата Іллінецького району, котрі пройдуть вишкіл в полку, будуть пам’ятати, хто вони, чиїх батьків діти, кого потрібно любити й шанувати, для чого вони живуть на цьому світі.

Ця праця покликана застерегти також тих, хто поспішає з нічого “спекти” науково-популярне дослідження, використавши назву-бренд “Кальницький полк”. Таким дослідникам нам хочеться нагадати віршик Платона Воронька для дітей “Кіт не знав”, в якому розповідається про кота, який швиденько зготував із снігу пиріжок, якого не зміг спекти, оскільки останній водою стік. Історія міста Кальника, його полку – це важлива й складна історична проблема, яку гвардійським кінним наскоком розв’язати неможливо. Потрібні роки наполегливої праці над архівними та літературними джерелами, які зберігаються, як це не парадоксально, в архівах Російської Федерації та Польщі. До одних не доїдеш, а інших, не знаючи мови, не прочитаєш.

Ті опубліковані документи, які зберігаються в українських архівах і книгозбірнях є дещицею, мізером, адже не дозволяють детально й ґрунтовно вивчити цю тему. Наше завдання полягає в тому, щоб найбільше виявити й систематизувати наявні джерела й літературу і спробувати, використовуючи літописний метод написання праці за роками, показати становлення, розвиток й зникнення Кальницького полку, а з ним – і занепаду міста Кальника – центру української волі й свободи, перетворення його в феодальне рангове помістя, розкрити политу кров’ю подальшу історію Кальника.

Частково нам про це повідають література, архівні та друковані джерела. Щоб залишилась пам’ять на скрижалях історії та у людській свідомості, необхідно згадувати і розповідати про історичні події, про діяльність конкретних кальничан, передавати з покоління у покоління славну історичну дійсність міста Кальника та його героїв з вірою у живу душу конкретного кальничанина. Олюднити історію нашого села – ось головне завдання нашого дослідження.

Хто знає минуле, той володіє майбутнім. Сучасні нувориші від життя й грошей – це каліфи на годину. Їхні потуги, їхня метушня, – це ганьба і сором кальничан, кров, яких волає до справедливості, до людяності й доброти. Не себе шукайте в історії Кальника, а простих трударів багатьох поколінь, називайте їхні імена, покажіть, як вони, не усвідомлюючи того, наполегливо розбудовували його велич.

Збереження пам’яті про Кальник буде полонити все нові й нові серця кальничан і тих, хто закохається у його минувшину. Цьому допоможуть друкована й рукописна література (вона частіше й швидше потрапляє до рук читача) та величезна низка малознаних архівних матеріалів, які ще недостатьньо впроваджуються в наукові та читацькі кола.

Розділ І

Стан наукової розробки проблеми

Сучасна історична наука має багато різних напрямків, які були сформовані з поступовим виникненням суспільних потреб у процесі розв’язанні соціальних проблем та з розвитком зростаючої інформаційної динаміки життя. Серед таких історичних напрямків можна назвати соціальну історію, локальну історію, історію сім’ї, урбан-історію тощо. Значною популярністю серед сучасних науковців почали користуватися проблеми соціальної історії окремих містечок та селищ України.

Актуалізації подібних досліджень сприяє підвищений інтерес у суспільстві до регіональної історичної тематики, а також наявність достатньо широкої джерельної бази, переважно невідомої науковим колам та читацькому загалу через брак аналітичних документальних публікацій. Тому заслуговує на висвітлення історія докозацького Кальника, років національно-визвольних зрушень та Руїни, будівництва та реконструкції сільського храму Різдва Пресвятої Богородиці, освітянських візій, соціальної історії села Кальника – синтезованого уособлення розвитку Правобережної України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

§ 1. Історіографія й джерела козацької доби

Козацька революція середини ХVІІ ст. під керівництвом Б. Хмельницького відзначила у 2008 році своє 360-річчя. Традиційно в ювілейні дні підвищується інтерес науковців, як і всієї громадськості нашої Вітчизни, як до цієї події, так і до окремих її складових. Місто Кальник, як полковий центр однойменного козацького полку, заслуговує на те, щоб про нього розповісти більше й детальніше, окресливши його справжнє місце у вирі тих декількох десятків складних буремних років, котрі перевернули світосприйняття про Україну, про боротьбу її народу за національне, соціальне й політичне визволення, про окрему військову одиницю[8].

Документальна основа дослідження цього питання є, з одного боку, начебто достатньою, а з іншого – фрагментарною, розпорошеною по багатьох солідних документальних збірниках матеріалів, більшість з яких є раритетною цінністю. Шану викликає інформація про Кальник та його полковників, опублікована на сторінках таких широко відомих збірок, як “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссиею”[9], ”Архив Юго-Западной России“[10] та в спеціальних документальних виданнях.

Важливі опубліковані документи про козацький Кальник знаходяться у багатотомному збірнику документів часів Визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького та його продовжувачів часів Руїни під загальною назвою “Акты Юго-Западной России”. За своїм значенням, змістом і подієвою насиченістю вони фрагментарно розкривають місце кальницького полку і його осідку в цих подіях, діяльність конкретних полковників на тому чи іншому відтинку боротьби.

Виокремлення вимагає надзвичайно важливий документ про Кальницький полк, перевиданий у середині 90-х років минулого століття. В ньому подані прізвища, прізвиська, імена його козаків, які потрапили у “Реєстр”, складений у 1649 р., після Зборівської угоди між Б. Хмельницьким і королем Яном Казимиром.

Є два друкованих видання цього документу. Один опублікований у дореволюційний час відомим російським дослідником О. М. Бодянським, із збереженням характерних рис його складання, у тому числі: мови, правопису і тих пропусків, що були в оригіналі[11]. Сучасне видання більш стилізоване, наближене до української літературної мови, заповнено пропуски, подано коментарі. Цінність його тексту у порівняні з попередніми списками в тім, що тут прізвища написані наближено до сучасної української мови[12]. Оригінал Реєстру зберігається в Російському архіві давніх актів у Москві (ф. 196, оп. 1, спр. 1691, арк. 1–449).

В 1655–1656 рр. складалися списки полків, у яких визначалися міста й села, де вони розміщувалися. Дійсний член Імператорського товариства історії та старожитностей Російських при Московському університеті С. А. Бєлокуров відшукав в архіві “безрічний” перелік “Черкаських полків” й опублікував його. Він зробив його атрибуцію, наголосивши на тому, що цей список був складений саме в ці роки, оскільки “Іван Богун, полковник Вінницький, згадується з квітня 1654 р.[13] і не пізніше 1656 р., коли в цьому році помер Ніжинський полковник”[14].

Шанобливого й обережного ставлення вимагають літописи Самовидця, Самійла Величка та Григорія Грабянки, в яких фрагментарно згадується про м. Кальник, військові події, які відбувалися біля нього та в ньому, кальницьких полковників, протистояння ворогуючих сторін[15] тощо. Особливою увагою користувалася військова діяльність кальницького полковника Івана Богуна[16], зокрема літописець звертає увагу на його участь, як наказного гетьмана Правобережжя, в осаді м. Глухова у 1664 р., та на його трагічну смерть[17]. Літопис Величка сконцентрував на своїх сторінках матеріали про кальницьких полковників Івана Богуна[18], Івана Федоренка[19], Івана Сірка[20], Івана Вертелицького[21], Остапа Гоголя[22] – аналізується їхній військовий хист, розкривається їх діяльність.

“Кройніка“ Феодосія Софоновича – одне з визначних джерел та пам’яток української історіографії другої половини ХVІІ ст. Цей твір написаний на основі урядових та монастирських документів, друкованих та рукописних хронік, публіцистичних творів, поданих через критичні оцінки автора, де літописна форма викладу матеріалу витіснена розгорнутою літературною розповіддю. Зазвичай відзначимо, що попри низку ціних уточнень подій визвольної боротьби 1648–1657 рр., автор припускається прикрих помилок і неточностей. Питання “Кальник і кальницькі полковники на сторінках Хроніки Феодосія Софоновича” ще не було предметом спеціального дослідження. Джерельною базою для цього є кілька спогадів про військові події у вирві яких згадується містечко Кальник та досить таки точних і яскравих оцінок діяльності полковників Івана Богуна, Остапа Гоголя. Феодосій Софонович тричі згадує м. Кальник у контексті походу “воєводи руського” Чернецького у 1653 р. у Брацлавське воєводство, коли він “попустошив міста Борщагівку, Вінницю, Погребище, Кальник”[23]. Цікаву інформацію про бойові дії Івана Богуна під Вінницею, Монастирищем проти Калиновського й Чернецького автор описує досить стисло, але акцентує увагу на мало знаних фактичних уточненнях, наприклад, про те, що “молодий Кисіль” втопився в ополонці на р. Буг, а пізніше запише про те, що “втече Богун до Монастирища”[24].

Літопис Самовидця – один з найперших творів про визвольну національно-соціальну війну українського народу середини ХVІІ ст. та часів Руїни. За оцінкою українського історика ХІХ ст. Миколи Костомарова, він є найбільш об’єктивним та повним з подібних джерел, оскільки писався сучасником цих подій. Літопис опрацювали відомі українські вчені Пантелеймон Куліш та Олександр Бодянський. Останній опублікував його в 1846 р. В літописі Самовидця згадується й “Калишський” (читай Кальницький) полк[25].

Описові факти про Кальницький полк, його полковників, зокрема Івана Богуна, Остапа Гоголя містяться в компілятивній, але самостійній і найяскравішій “літературній пам’ятці” початку ХVІІІ ст. – Літописі Григорія Грабянки[26]. Автор писав свої записки тоді, коли багато описів та розповідей про життя козаків та їх діяння, особливо “під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького” були забуті[27], а тому дозволив собі допустити низку вільних вигадок і неточностей.

Письменник та історик Василь Рубан у другій половині ХVІІІ ст. опублікував коротку літописну розповідь про соціальні та національні зрушення середини й другої половини ХVІІ ст. Вона значно поступається за своїм документальним насиченням літописам Самійла Величка та Григорія Грабянки. Для нашої теми в праці В. Рубана є цікаві дані про кількість у Б. Хмельницького козацьких полків 1650 р. та про кількісний склад Кальницького полку[28].

Потрібно відзначити, що названі вище літописи зафіксували багато неточних даних, зокрема у назвах полків, прізвищах полковників, кількості козаків у тому чи іншому полку. Першим, хто звернув увагу на це, був Михайло Максимович. У 1855 р. в статті “Известия о летописи Григория Грабянки, изданные 1854 года, …” він наголошував, що за Б. Хмельницького у 1650 р. було не 15, як це трактується у літописах, а 16 полків. У деяких полках помилково “якийсь шалун поставив” у Чернігівському замість 996 козаків 9096, а у Ніжинському замість 983 – 9083, а “у Кальницькому замість 2046 – 6046”[29]. Ці помилкові “цифри повторюються в історіях Симоновського, Рігельмана, Бантиш-Каменського, Маркевича” та у Літописі Рубана[30].

Всеохоплюючими є джерела, які відклалися у результаті діяльності іноземців в Україні. Широко відомими й часто вживаними в науці є праці Гійома Левасера де Боплана, Еріха Лясоти, Жана-Бенуа Шерера та інших авторів. Довгий час мало вживаними були записки Евлія Челебі – турецького мандрівника, який багато подорожував по Молдавії, Україні та Закавказзі. У його праці, присвяченій подіям в Україні зафіксовані побутові, сімейні, військові замальовки, зокрема про фортеці в Києві, Умані, Черкасах, Ладижині тощо. На жаль, Кальник як військова структура не описаний ним, хоча саме тут загинув його брат. Евлія Челебі, як знавець військової справи, дає точні й чіткі описи зброї, військової тактики, соціального духу українства. “Козачий люд, – на його думку, – це стійкий, наполегливий і сердитий народ”, “плем’я безстрашних кяварів”, які викликали у турків “страх”, позбавляючи їх сну та відпочинку[31].

Поступово серед дослідників Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. належне місце займають думки секретаря абата де Польм’є Ульріха фон Вердума, який відвідав Україну в 1670, 1671 і 1672 років. Він об’єктивно і детально описує населені пункти через які проїздили, зокрема був свідком жовтневої 1671 р. спроби Яна Собеського взяти штурмом Кальник[32]. Більш детально про Кальник, його фортифікаційні споруди він описує в “окремому щоденнику” – найважливішим досі знаному джерелі з цих питань, опублікованому К. Ліске[33].

Селянські та шляхтетські садииби, побут українців, козаків та етикет прийому гетьманом Б. Хмельницьким іноземних послів, зокрема шведського Готгарда фон Веллінга описані у записках подорожі Конрада Якоба Гільдебранта у 1656–1657 рр. до Чигирина і Суботова[34].

Про визвольні змагання українського народу залишили свої щоденники та листи сучасники цих подій у тому числі львівський міщанин Самуїл Казимир Кушевич. Він у 1648 р. пересидів львівську облогу Б. Хмельницького і, на відміну від свого сучасника-львів’янина Б. Зиморовича, розповідає про ситуацію серед львівської спільноти та на теренах України. В листі від 24 липня 1648 р. згадує про сплюндрований татарами Кальник[35].

Новітнє джерелознавство часів Руїни поповнилося кількома документами, в яких згадується про участь кальницького полковника Василя Лобойка у Лисянській раді 20 лютого 1666 р., яку проводив П. Дорошенко та підписанням ним разом з іншими 10 полковниками Правобережної України та трьома сердюцькими і трьома січовими полковниками “Інструкції послам Війська Запорозького, відправленим на варшавський звичайний сейм, скликаний на березень того ж року”[36].

Надзвичайно мало документів про Кальник часів правління І. Мазепи. Виявлене одне донесення гетьмана московському правителю від 8 лютого 1690 р., як відповідь на інструкцію царя Петра І. У ньому І. Мазепа “доповідав”, що робить все, щоб поставити під контроль дороги, якими гінці Запорожя проїжджають до Варшави і повертаються назад. Гетьман бідкався, що йому невідомо коли і в яку “пору вони з польської сторони відпущені будуть і на які міста, на Білу Церкву або на Немирів”[37] поїдуть. Документ визначає дві дороги, якими гінці повертаються на Січ: 1. Біла Церква – Лебедин – Чорний ліс – Січ; 2. “а якщо на Калник (так у документі – Авт.) то дорога їх буде прямо на Запорожжя”[38], оскільки біля Кальника проходив Кучманський шлях.

Важливим, але мало вживаним дослідниками джерелом є епістолярна спадщина учасників визвольних змагань та часів Руїни. До них віднесемо листи кальницьких полковників Василя Варениці до стряпчого Григорія Косагова та Михайла Поповича до І. Самойловича від 14 квітня 1674 р. про побори шляхти біля Кальника[39], Петра Дорошенка до Субан Кази-аги[40], листування священнослужителів із П. Дорошенком та І. Самойловичем, зокрема Інокентія Гізеля[41], лист О. Гоголя до І. Гізеля від 24 листопада 1676 р. про гарантії збереження Поліських маєтностей Києво-Печерської Лаври[42]. Не менш важливу інформацію відтворюють лист-звернення наказного гетьмана О. Гоголя до сеймика Руського воєводства від 18 грудня 1675 р., як і лист київського полковника Костянтина Солонини та російського резидента у Варшаві полковника Василя Тяпкіна, які змальовують ставлення його респондентів до зайнятої ним посади наказного гетьмана від польської корони[43]. Ці та інші листи розкривають глибинні стосунки соціуму, задіяного у боротьбі за Україну, політичне, релігійне та культурне протистояння протиборчих сил.

Документальні джерела про Кальник та одноіменний полк використовувалися дослідниками й публіцистами різних років та поколінь. Їхні праці й роздуми розкидані по різним працям, які складають історіографічний доробок, де висловлена низка думок і висновків, котрі інколи суперечать одна одній. Проте, вони мають виняткову ціність, оскільки переконують, що без знання історичного минулого не матимемо майбутнього.

Історіографія проблеми уособлює кілька напрямків: 1. Московсько-російський, 2. Польський, 3. Український, 4. Новітній, який набуває інтенсивного розвитку після здобуття Україною незалежності. Історіограф не може виступати в якості судді, пам’ятаючи, що рано чи пізно він сам предстане перед судом наступних поколінь дослідників теми та Божим судом. Кожний історіографічний напрямок має свої особливі властивості, про що ми скажемо далі. Проте, хочеться звернути увагу на дві риси, які домінують у першому (співвідношення українськості та російськості), а в четвертому (розкріпачення історичних знань та світоглядних позицій сучасних українських дослідників від ленінських постулатів)[44].

До першого напрямку ми відносимо не тільки праці представників української романтичної історичної думки: Дмитра Бантиш-Каменського, автора “Історії Русів”, Миколи Маркевича[45], Михайла Максимовича, фрагментарні замітки О. Рігельмана та Л. Похилевича[46], але й доробок народницького напрямку в особі професора Університету Св. Володимира В. Б. Антоновича.

Історію українського козацтва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. досліджував перший ректор, професор Університету Св. Володимира Михайло Максимович. В його наукових працях було зібрано та систематизовано виняткового значення фактичний та статистичний матеріал: списки полків, їх полковників та сотенної старшини, матеріали про розвиток козацьких міст та містечок по обидва боки Дніпра[47]. У цьому нарисі є документи про Кальницький полк, його полковників. Їх значно менше, ніж матеріалів про лівобережні полки. Заслугою автора є також те, що він подає критичні зауваження про праці своїх попередників, виявляє помилки допущені ними[48].

Надзвичайну вагу мають його підготовчі матеріали, наукові та популярні праці В. Б. Антоновича, котрий у 1891 р.* провів розкопки скіфських могил біля Кальника, склав план колишніх фортифікаційних укріплень, зібрав історичну інформацію про поселення для історико-географічного словника. Матеріали, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки імені В. Вернадського НАН України – це ніщо інше, як саморобні каталожні картки, на яких фіксуються історичні події, більшість котрих пов’язана з козацькою добою Кальника. Надзвичайно цінним їх елементом є наявність посилань на джерела, з яких вчений взяв ці відомості.

Представники народницького напрямку М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш в своїх узагальнюючих працях про визвольні змагання 40–80 -х років ХVІІ ст. тільки інколи згадують участь Кальницького полку в тих чи інших військових подіях. Віддаємо належне таланту професора Університету Св. Володимира Миколі Костомарову, який геніально відтворив період Руїни в Україні, детально описав жахливі події запеклої братовбивчої боротьби козацької верхівки за гетьманську булаву та полковницькі перначі, вміле використання її сусідніми державами, які наполегливо бажали загарбати якщо не всю, то, принаймні, “шматочок” української землі. Його праці “Руїна”, “Мазепа та мазепинці” – це неперевершені історичні праці з цієї проблеми, які, на жаль, в школах, та й в цілому суспільстві залишаються невідомі[49], не говорячи про те, щоб їх перевидати для широкого читацького загалу.

В середині ХІХ ст. українська літературна інтелігенція, зокрема Тарас Шевченко, а за ним Павло Чубинський у своїй першій версії тексту гімну України, звинувачує Богдана Хмельницького за те, що непродумано зголосився співпрацювати з Московією:

“Ой Богдане, Богдане

Славний наш гетьмане!

На-що віддав Україну

Москалям поганим?!”[50].

У четвертій версії вірша Павло Чубинський опуская конкретну назву ворога України (“москалям поганим”), замінивши на невизначене (“ворогам поганим”).

Цінними для читачів є роздуми Михайла Грушевського про Визвольну війну українського наороду середини ХVІІ ст., висловлені ним у кількох томах багатотомної “Історії України-Руси”, де належне місце отримали військові події біля Кальника та участь в них Кальницького полку часів Хмельниччини[51]. Історик широко використовує документальні матеріали, які самі розповідають про конкретні події, діяльність кальницьких полковників, у першу чергу Івана Богуна.

Наприкінці ХІХ ст. Михайло Грушевський виступив з низкою статейних досліджень про Хмельниччину. Аналізуючи діяльність гетьмана, його політичні й дипломатичні заходи вчений звернув увагу на прорахунки, допущені Б. Хмельницьким. Наприклад, говорячи про Зборівську угоду, яку ми зараз розглядаємо як визначну віху у державотворчих процесах гетьмана, історик аналізує її негативно, адже вона загострила стосунки між козацькою старшиною і народом, сприяла втраті першою “ролі проводирів народу”[52]. Неоднозначно великий історик оцінив і Б Хмельницького. Він назвав гетьмана опортуністом-хитруном, протиставивши його боротьбу чесній і твердій позиції полковника Д. Нечая[53].

В 1908 р. українська громадськість познайомилася з надзвичайно цікавою й ґрунтовною на той час історичною працею Миколи Аркаса “Історія України-Русі”. Вона викликала неоднозначне ставлення до себе. Особливо висловлював незадоволення нею Михайло Грушевський. Це була неприхована заздрість, адже з’явилась перша синтетична праця з історії України, написана легкою й зрозумілою мовою, яка користувалася увагою й шаною у читачів. У ній автор, розповідаючи про Національну революцію середини ХVІІ ст. та Руїну, згадує Кальницький полк 1650 р., поділений на 18 сотень на чолі з Іваном Федоренком та участь полку в поході Пилипа Орлика у 1711 р. з метою відновлення гетьманської влади об’єднаної України. Правда, він тут акцентує увагу тільки на тому, що татари, союзники Пилипа Орлика, із під Білої Церкви розбіглися по містах і селах, у тому числі й по території Кальницькому полку, грабуючи й забираючи у ясир людей[54].

Польська історична думка та знання про участь Кальницького полку у боях Національно-визвольної боротьби фрагментарно формується завдяки спогадів учасників цих подій. Поляки називали цю подію громадянською війною, відштовхуючись від невірного теоретичного постулату про належність українських земель до споконвічних польських. В той час українські вчені справедливо визначають її, як національно-визвольну революцію. Ми б конкретизували цю оцінку ще наявністю великої ваги громадянських зрушень.

Довгий час польська історична думка розвивалася під впливом концепції Кохановського, мало звертаючись до потреб глибокого вивчення документальних засад, які відкладались як у польських, російських так і українських джерелах. Так, польський великий коронний гетьман Ян Собеський в листах описує штурм поляками Кальника у 1671 р.[55]

Радянська історіографія 20–30-х рр. ХХ ст. розглядала “Селянську війну на Україні” середини ХVІІ ст. з точи зору її відповідності теорії класової боротьби. Звідси Б. Хмельницького розглядали як “зрадника і запеклого ворога повсталого українського селянства”, жорстокого усмирювача українського народу, який часто співпрацював з польськими та московськими панівними верствами, про що свідчать ганебна Зборівська угода[56].

Українська-радянська історіографія цих років дуже обережно досліджувала й розкривала окремі сюжети проблеми, особливо після святкування “преславного” 300-річчя возз’єднання України з Росією. Найбільш популярними були аспекти життя й діяльності кальницького полковника, а пізніше наказного гетьмана Івана Богуна, котрий в силу певних політичних та військових подій служив Речі Посполитій. Набули популярності “стерильні” енциклопедичні статті, у яких автори вимушено під тиском радянської цензури брехливо твердили, що “Б(огун) був палким прихильником возз’єднання України з Росією”, що його звинувачували у “таємних зносинах з росіянами”; неточно визначали дати, коли полкова квартира переносилася у м. Вінницю, в яких роках кальницький полковником був Іван Богун; акцентували увагу на спільній успішній боротьбі козаків і московитів у 1659 р., забувши таку подію, як Конотопська битва, в якій кальницький полк брав участь на боці Івана Виговського [57] тощо.

Західноукраїнські вчені 20–30-х років ХХ ст., особливо Іван Крип’якевич, досліджуючи розбудову української держави Богданом Хмельницьким згадують участь кальницького полку і його полковника Івана Богуна у військовому поході під зверхністю наказного гетьмана Дем’яна Лисовця під Камянець-Подільський у 1651 р.[58] Розглядаючи “Каталог полковників 1648–1657 рр.”, цей автор, слідом за В’ячеславом Липинським, твердить, що серед полкової старшини були вихідці з шляхти (наприклад, Іван Богун), міщан (Матвій Гладкий), духовенства (Іван Абрамович) та “стариних козаків” (Джалалій). Кальницький полковник Іван Богун пройшов Хмельниччину пліч-о-пліч з великим гетьманом. Історик помилково ототожнює Івана Федоренка з Іваном Богуном: “Іван Федоренко Богун, ІІ 1649–1657 і дальше”[59].

В Інституті рукопису НБУ імені Володимира Вернадського зберігається 42-сторінкова машинописна стаття про адміністративний поділ України часів Б. Хмельницького, в якій автор робить порівняльний аналіз стану 16 полків, створених згідно зі Зборівським договором 1649 р. і після Переяславської ради 1654 р.[60]. Тут же знаходяться матеріали, присвячені 11 полкам, в яких зібрані прізвища полковників, обозних, осавулів, отаманів, лавників та інших посадовців. Пізніше Іван Крип’якевич внесе значні правки і в 60-х роках ХХ ст. ці матеріали опублікує. У книзі “Київський полк і Правобережжя”, де зафіксовано шість прізвищ посадовців Кальницького полку, визначені дати їх урядування, зокрема Якова Петренка (ІХ. 1659), Івана Сірка (Х.1659), Андрія Штанька (ХІ.1658), Івана Вертелицького (VІІ. 1659), Василя Варениці (ІХ. 1664) та Андрія Ребриковського[61] .

Сучасна історична наука з цієї проблеми значно змістовніша та більш різножанрова, ніж праці вчених попередніх періодів. Увагою дослідників користувалися біографічні розвідки, присвячені О. Гоголю та І. Богуну. Концентровану працю, присвячену смерті Івана Богуна, де є низка оригінальних думок й матеріалів підготувала петербурзька дослідниця доктор історичних наук, професор, очільник Центру з вивченню історії України при Санкт-Петербурзькому університеті Т. Г. Яковлєва. Вчена, зібравши й систематизувавши польські, російські та інші документи, проаналізувавши наявну літературу, переконливо доводить, що Іван Богун був вимушений у 1663–1664 роках “узяти участь у ... наступі на Лівобережну Україну” польського війська[62]. Описуючи події січня–лютого 1664 р., коли польська армія під керівництвом короля Яна Казимира спробувала взяти штурмом м. Глухів, вона наголошує, що І. Богун “повідомив мешканців цього міста про план шляхти”, чим зірвав його захоплення. Поляки про це дізналися завдяки доносу “офіцера”* й згодом його розстріляли. Дискусійним питаннями є сюжети, чи скарали полковника поляки, чи збереглася могила українського героя[63].

У контексті Національно-визвольної боротьби років Хмельниччини деякі історики зупинялись на формувані козацьких полків. Професор Валерій Степанков з Кам’янець-Подільського університету схиляється до думки, що Кальницький полк виник у травні 1648 р. в результаті діяльності Максима Кривоноса, а Кальник став центром, навколо якого відбуваються важливі події боротьби українського народу проти польських залог[64].

Про Івана Богуна “українського козака, полковника сподвижника Б. Хмельницького” на 13 рядочках розповідає новітня енциклопедія Росії. Автор, а він залишається невідомим, вперше у російськомовній праці відверто наголосив на тому, що І. Богун “після приєднання України до Росії відмовився присягнути царю Олексію Михайловичу”, одночасно продовжував підтримувати великого гетьмана[65].

Кальницькому полковнику Івану Богуну присвячували праці й інші вчені. Зокрема, в деяких згадується, що у 1650 р. при ньому в Кальнику стратили п’ять козаків за участь у вбивстві якогось шляхтича[66]. Наприкінці минулого століття в літературних працях справедливо часто звертали увагу на співпрацю наказного гетьмана І. Богуна з польською короною і його трагічну смерть[67]. Суперечлива військова кар’єра І. Богуна часто призводить до вимушеного загострення уваги на службі полковника польському королю[68], або на його вірній співпраці з Б. Хмельницьким[69]. Час вимагає, щоб неординарна особистість Івана Богуна знайшла врешті-решт об’єктивну і всебічну оцінку. Полковник був людиною свого грізного й суперечливого часу, коли, навіть така геніальна особистість, як Іван Богун, не завжди могла служити своїй вітчизні відповідно до своїх переконань, реалізовувати свої ідеї та задуми. Ось чому ми бачимо у його діяльності такі суперечливі вчинки.

Останнім часом популярності набуває думка, яку висловив король Ян Казимир у листі до своєї дружини Марії Людовіки від 14 березня 1664 р.: “Насправді Богун найзліша людина на світі. Він розумно вчинив з ворогами, обіцяючи приєднатися до них, якщо доведеться битися: але мене попередили інші козацькі офіцери про його зраду. Я наказав його заарештувати, думаючи покарати його рукою ката, ... але Господь покарав його інакше”[70]. Сучасні краєзнавці м. Глухова й вчені Глухівського національного університету ім. О. П. Довженка все більше схиляються до правдивості цієї думки, розвиваючи її в руслі – Іван Богун загинув під час штурму Глухова, а не від руки ката[71], чим ставлять під сумнів думку відомих українських дореволюційних істориків В. Б. Антоновича і В. А. Беци[72]. Один з найоригінальніших й найбільш знаних дослідників історії козацтва ХХ ст. Олена Апанович не тільки підтримувала думку В. Антоновича і В. Беци, але й безапеляційно твердила, що Івана Богуна в 1664 р. поляки “розстріляли під Новгородом-Сіверським під час походу польського короля Яна Казимира на Лівобережну Україну”[73].

Звичайно, ці матеріали використовували в своїх наукових та популярних працях наші попередники та сучасники: від таких визначних метрів історичної науки, як І. П. Крип’якевич, Я. Р. Дашкевич до краєзнавців, зокрема місцевих жителів села Г. О. Таченка, В. В. Мацька, дашівчанина І. В. Пилипчука, студентки Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Т. С. Голубєвої, публіциста Віктора Мельника.

Заслуговують шани дослідження О. І. Гуржія, В. В. Панашенко, В. С. Степанкова, В. А. Смолія, в яких розкриваються окремі сюжети козацького Кальника[74]. Новітні оцінки з цього аспекту знаходимо в консолідованих статтях, опублікованих у новітній історичній енциклопедії[75]. Зазвичай, її автори користувалися тільки невеликими виїмками з якогось одного-двох томів “Актів” або збірника документів, чим збіднювали свої можливості об’єктивного висвітлення ролі міста у козацькій національно-визвольній революції другої половини ХVІІ ст.

На зламі 80-х – початку 90-х років ХХ ст. до окремих сюжетів теми зверталися науковці України. Наприклад, Р. І. Осташ пропагувала свої результати досліджень на кількох історико-краєзнавчих конференціях, які регулярно проводились у тодішньому педагогічному інституті м. Вінниці. Зокрема, її доповіді були присвячені порівняльному аналізу кількісного складу козаків Кальницького і Брацлавського полків та уточненню території, яку ці полки займали[76]. Професор Микола Кравець із Вінниці аналізував Щоденник Ульріха фон Вердума як важливе джерело вивчення соціальних, економічних та військових візій часів Руїни. Він наголосив, що необхідно ґрунтовно дослідити діаріуші автора, опубліковані німецькою мовою, де конкретно описуються військові битви за Кальник 1671 р.[77]

Новітня вітчизняна історіографія представлена низкою праць різного ґатунку й тематичної направленості. В них дослідники зупиняються на окремих аспектах визвольних змагань другої половини ХVІІ ст. Зокрема, Т. А. Балабушкевич сконцентрувала свою увагу на вивченні територіальних меж полків Правобережної України[78]. Професор О. І. Гуржій, конкретизуючи цей сюжет, наголошує, що Кальницький полк після Зборівської угоди став прикордонним полком між Козацькою державою та Річчю Посполитою[79]. Професор Дніпропетровського національного університету В. М. Заруба аналізує адміністративно-територіальний поділ українських козацьких полків. Зібраний значний документально-літературний матеріал, але, на жаль, він мало що додає для поглиблення вивчення полково-сотенного устрою Кальницького полку[80]. Дослідник з Києва, відштовхуючись від статейних матеріалів І. Крип’якевича, конкретизує адміністративний устрій Подільських земель часів визвольної боротьби середини ХVІІ ст.[81]

Доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олексій Сокірко у своїй надзвичайно оригінальній праці, присвяченій Конотопській битві 1659 р. припустив, що “за деякими даними, ще й Кальницький” полк брав у ній участь[82]. Це припущення йде врозріз з матеріалами “Актов ЮЗР”, про що ми, використовуючи з них матеріал, стверджуємо у нашій монографії – Кальницький полк та його старшини мужньо захищали місто від спроб московських військ захопити Конотоп.

Низка досліджень останіх років присвячена Конотопській битві 1659 р., прорвавши замовчування, показали приховану фальсифікацію російською[83] та радянською історичної наукою цієї події, детально проаналізували різні її аспекти[84]. На жаль, у більшості в них, практично, не говориться про участь Кальницького полку у цій битві. Винятком є деякі газетні та інші незначні публікації, в яких констатується факт участі цього полку в переможній битві козаків над московськими інтервентами ХVІІ ст.[85]

Зразком сучасної руськості в історіографічному здобутку про часи Руїни є праця І. Б. Бабуліна, присвячена Конотопській битві. Головним лейтмотивом описового матеріалу є звинувачення вчених України в нещирості й необ’єктивному висвітлені цієї події, зокрема у перебільшенні кількості московських військ. Автор наголошує на миротворчій політиці Олексія Михайловича, котрий наполегливо старався розв’язати проблему мирними засобами; відсутності звірств московитів та незначній кількості їх втрат. Він широко використовує звинувачувальні терміни щодо України – “заколот”, “розбійні напади козацьких і татарських загонів на прикордоні міста і повіти півдня Росії”, щоб підкреслити вороже ставлення українських козаків до московитів[86] тощо.У цій праці згадується участь Кальницького полку, очолюваного Іваном Вертелецьким у Путивльській битві[87].

Нещодавно оприлюднена праця Юрія Лукашевича – автора-аматора про козаків України, де є широко вживаний матеріал про кількісний склад Кальницького полку і його полковників. Зокрема, автор вважає, що першим кальницьким полковником у 1648 – першій половині 1649 р. був Остафій Усваницький, він же Остап Вінницький, а Коваленка, призначеного П. Дорошенком у 1667 р, наголошує дослідник, у 1685 р. розстріляє Юрій Хмельницький[88].

Практично всю інформацію про козацький Кальник та його полк зібрав й систематизував Микола Крикун, звернувши увагу на мало дослідженні аспекти, зокрема полковництво Івана Богуна, бойові дії, в яких брав участь полк. Звичайно не всі фрагменти є повноцінними. Так, пишучи про Остапа Гоголя, історик чомусь відмовив йому в праві називатися одним із кальницьких полковників[89].

У низці досліджень, в тому числі Миколи Крикуна, аналізується діяльність О. Гоголя на посаді “наказного гетьмана” з 4 квітня 1675 по 1678 рік, відповідно до універсалу короля Яна ІІІ Собеського. У цій роботі наголошується на тому, що йому підпорядковувалися “городові Могилівський, Брацлавський, Кальницький і Уманський полки”, що він вимушений був прийняти це призначення, оскільки у нього не було ніякого виходу із військово-політичного становища, яке склалося в ті роки в цьому регіоні[90].

Помітним явищем у вітчизняній історіографії з цієї проблеми є праці Володимира Кривошеї. Зосередивши увагу на дослідженні генеалогії козацької старшини, він, зокрема проаналізував загалом 391 козацьких полковників з 205 родин, дійшов висновку, що більшість з них були вихідцями з православної шляхти. Серед них траплялися й старшини євреї-вихристки та польські шляхтичі-католики, які прийняли православне хрещення. Зокрема, нас зацікавила проблема питомої ваги шляхти в козацькому війську за реєстром 1649 р. Дослідження істориків засвідчили, що у Кальницькому полку, в якому було 2050 козаків за В. Липинським нараховувалось 79 (3,8 %), а за працею В. Кривошеї – 216 (10,5 %) шляхтичів[91]. Надзвичайно цікавим є матеріали роду Богунів та іншої старшини, котра була пов’язана з Кальницьким полком[92]. В іншій праці автор зібрав й опублікував матеріали про кальницьких полковників, сотенних старшин, постарався визначити роки їх правлінням цими підрозділами[93].

У наступних розвідках В. В. Кривошея продовжує конкретизувати сюжети родоводів учасників боротьби, зокрема полковників і сотників Кальницткого полку Івана Дмитровича Сірка, Остапа Гоголя, Івана Богуна, Ярему з роду Вечорок – сотника борщагівської сотні[94].

Персональний склад старшин Кальницького полку розглядається у черговій праці В. В. Кривошеї. У ній розкривається родовід Остапа Гоголя та Івана Богуна та низки сотників і козаків, акцентуючи увагу на шляхетській їх належності. Цікаво, що деякі сотники, що служили в Кальницькому полку, були полковниками іншіх полків у різні часи[95].

Історія Кальницького полку, діяльність його полковників розглянута О. Ю. Даном у контексті розвитку Східного Поділля – Брацлавщини у період національно-визвольних змагань та громадянської війни після смерті Б. Хмельницького до Мазепинового правління. Автор зібрав і детально сконцентрував матеріали про полк, м. Кальник, пов’язавши їх з діяльністю інших полків Правобережжя. Змістовні додатки значно розширюють соціально-економічне тло розвитку Кальника, визначають його власників та подимний склад[96].

Використавши документальні матеріали Державного архіву Вінницької області, В. І. Нагорний зупинився на увінчанні героїчної минувшини Хмельниччини та Руїни у пам’ятниках та пам’ятних знаках[97]. Ця праця, як важливий напрямок потрібна, але необхідно уважно ставиться до матеріалу, про який йде мова. Наприклад, автор переконує читача, що у Кальнику “зберігся кам’яний будинок, в якому за переказами та документами(?! – Авт.) знаходився полковий курінь Івана Бугуна”[98]. Які документи про кам’яницю? Яких часів? Радянських? Так! Але все це смішно, оскільки це саманно-кам’яна споруда, яка давно втратила первозданний вигляд. Це сучасна сільська житлова споруда, в якій все перебудовано.

Дослідження публіцистичного характеру, як, наприклад, Миколи Шудрі засвідчують той неприємний факт, що написання праці поспіх, бажання надати їй полемічного характеру не сприяють поглибленому вивченню проблеми. У невеликому нарисі про О. Гоголя він допускає багато припущень, як от: “У квітні–липні 1654 р. міг очолювати український полк. Упродовж 1654–1661, 1663–69, 1663–75, можливо, посідав полковницький уряд у Війську Запорозькому”[99].

Про дату надання Кальника в користування якомусь боярину Шелибору, як можливу першу згадку про містечко в опублікованих джерелах згадала одеська дослідниця Олена Білецька[100].

Гідним внеском в сучасне козакознавство є праця директора Українського інституту воєнної історії професора Олександра Гуржія та доктора історичних наук Тараса Чухліба, у якій належне місце відведене яскравим постатям І. Богуна, О. Гоголя, І. Сірка та іншим полковникам Кальницького полку. Автори на належному рівні розглянули дискусійну проблему “ототожнення” постатей Івана Богуна з Іваном Федоровичем. Доведено, як твердять автори, що це різні постаті, оскільки вони інколи, як свідчать документи, не могли бути одночасно у різних місцях, розв’язуючи різні політичні або військові завдання[101]. Автори допустили кілька неточностей, зокрема, визначаючи початок посідання кальницького полкового уряду Іваном Сірком, датують його 1658 р. Це невірна думка, оскільки він став полковником після Конотопсьеої битви, замінивши на цій посаді Вертелецького.

Про кошового отамана Івана Сірка, а в кінці 60 -х років ХVІІ ст. Кальницького полковника, який “у 1659 р. розпочав збирати охочих до походу на татарські улуси за згодою Юрія Хмельницького”, пишуть у своїй праці Володимир Маслійчук та о. Юрій Мицик. Вони справедливо наголошують, що ці походи не завжди присвячувались визволенню українських невільників з неволі, а мали головну мету грабувати татарські кочовища[102].

Останніми роками до вивчення історії України ХVІІ ст. прилучився Сергій Коваленко*. У змістовних і добротно виготовлених довідкових виданнях ним поставлені і на належному рівні розв’язанні мало знані питання “Великого повстання 1648–1657 р.” та Руїни. У цих працях розглядаються низка питань з історії Кальницького полку, де висловлено низку цікавих думок з приводу мало відомих кальницьких полковників (Іван Куницький), названо визначних осіб, зокрема Василя Вареницю, Іванчула, Степана та Якова Коряцьких, які пізніше проявлять себе на старшинських посадах в інших українських козацьких полках[103].

Через чотири роки після виходу в світ попередньої праці вчений опублікує енциклопедію, присвячену Україні часів Богдана Хмельницького, де значно ширше й повніше подає матеріал про Кальницький полк і його полкове місто. Зокрема, він помилково називає дату першої згадки міста у письмових джерелах (1545 р.), коли ж насправді місто згадується вперше у 1448 р., наводить ґрунтовні роздуми про долю багатьох кальницький полковників, у тому числі Андрія Ребриківського, Василя Лобойка, Гаврила Коваленка та ін.[104]

Інормативні матеріали про Кальницький полк вміщено в черговому довідковому виданні Сергія Коваленка часів Хмельниччини 1649-го року, де конкретизуються раніше висловлені думки, які наповнюються новим змістом і фактичним матеріалом, обстоюються нові підходи до вивчення окремих проблем[105].

Останім часом вітчизняні дослідники звертають увагу на вивчення родоводу козацької старшини. Праці В. Кривошеї та О. Дана є яскравим підтвердженням розробки цього важливого історіографічного напрямку. Зазвичай увагою користуються полковники, зокрема кальницькі, коли вони посідали полковницький уряд, їх переміщення і дуже мало уваги звертають на їх родовід, або сім’ю. В. Кривошея фрагментарно зупинився на “спорідненні чи посвояченні Дмитра Чечеля з Оленою Андріївною Ребриковською (донькою полковника Кальницького, а потім охочепіхотного)”[106]. З цього невеликого фрагменту випливає кілька проблем, на які дослідники мають звернути увагу: наїзди козацкої старшини на чужі маєтності, як це робила й польська шляхта, були звичною справою і правом волі сильного. Так вчинив Д. Чечіль “насильно відібрав” у Олени с. Нехаївку, тоді коли її чоловік Павло Козловський (пізніше значний військовий товариш) був у кримському полоні. Конкретніше потрібно досліджувати аспекти, як, наприклад, кому належали маєтності – батькові Олени Андрію Ребриковському, чи її чоловікові?

Віддамо належне публіцистичним дослідженняи, присвяченим національній революції середини ХVІІ ст., підготовленими краєзнавцями І. В. Пилипчуком, В. В. Мацьком, Г. О. Таченком та І. О. Радзіх, І. Волошенком. Більшість їхніх праць у форматі газетних статей знайомили читача з окремими аспектами військових та соціальних подій, які мали місце біля чи в самому Кальнику, діяльністю окремих кальницьких полковників. Іван Володимирович Пилипчук – колишній учитель Дашівської школи, палкий і наполегливий дослідник місцевої історії, написав низку праць, які зараз зберігаються у місцевому музеї с. Городок Іллінецького району Вінницької області. Це 12 саморобних, віддрукованих на друкарській машинці збірок, де зібраний і оприлюднений раніше опублікований його газетний матеріал, у тому числі й про Кальницький полк та його старшину. Ця проблема сконцентрована у підготовленій в 1983 р. брошурі, де частково описуються події визвольних змагань 1648–1677 рр., перераховуються прізвища кількох полковників, що займали кальницький полковий уряд[107]. В інших своїх працях І. В. Пилипчук розкривав історію Кальника та одноіменного полку дуже скупо і фрагментарно, зокрема писав, про археологічні знахідки: кремнієві ножі, кам’яну сокиру, дротики з кварцю, рештки глиняного посуду, залишки поселень трипільської культури, скарб римських монет тощо[108]. Іван Волошенко, аналізуючи історю м. Монастирища акцентує увагу на окремих аспектах Кальника, зокрема його належність Янчинським, складу Кальницького козацького полку, його полковника Івана Богуна, його військові бої з С.Чернецьким, наводить оцінки польських вчених В. Коховського та Твардовського, які вони давали кальницькому полковнику[109].

Нещодавно світ побачив об’ємний за великим науковим матеріалом і широкою інформативною насиченістю довідник Вікторії Колесник про життя й діяльність польських магнатів і шляхти, у тому числі тих, хто брав активну участь у Національно-визвольній революції 1648–1657 рр. і часів Руїни (Михалон Жевуський, який у 1674 р. відвойовував Кальник). Є статті про власників Кальника графа Володимира і графиню Теклю Потоцьких. Заслуговує уваги скрупульозно підібраний науковий джерельний та літературний матеріал [110].

Нам належить праця, написана на основі опублікованих джерел, в якій систематизовано весь наявний до сьогодення дослідницький матеріал. Це дозволило показати Кальницький полк у буремні роки Хмельниччини – від його становлення й участі в московсько-польській війні. Звернувши увагу на діяльність Івана Богуна ми закцентували увагу на його позиції під час Переяславської ради, спробах польської дипломатії навернути його до співпраці з польською державою[111]. Щоправда, матеріал, який ми використали, значно розширений у цій монографії. І це закономірно, оскільки стаття є етапом у напрацюванні опублікованих досліджених раніше матеріалів з цієї проблеми. Ми переконані, що й у подальшому зуміємо розширити і ці матеріали, уточнюючи й конкретизуючи історію Кальницького полку.

В 2009 р. опублікована перша монографія про історію виникнення, військову звитяжну боротьбу козаків Кальницького козацького полку з 1648 по 1711 р., позицію кальницьких полковників у складних дипломатичних, соціальних та військовиї подіях. У ній вперше в повному обсязі вибрані й проаналізовані документи з “Актів” та “Архіву” Південнно-Західної Росії та інших опублікованих джерел. Дослідженню історії полку передує розділ, в якому розкривається соціально-економічний розвиток Кальника від найдавніших часів до середини ХVІІ ст. на основі документів з “Гродських книг” Віницького, Луцького та Брацлавського судів. Наступний розділ присвячений аналізу стану джерельної та історіографічної літератури з цієї проблеми. У праці є додатки, зокрема план замку, складений професором університету Св. Володимира Володимиром Антоновичем, світлини сучасного вигляду куреня Івана Богуна у Кальнику[112].

Нещодавно на сайті Московського університету ім. М. В. Ломоносова у секції “Юриспруденция”, де є підсекція “История отечественного государства и права” після юридичної праці С. Г. Буніна без прізвищ авторів і назви при випущеному списку посилань та додатків опублікували українською мовою нашу працю “Кальницький козацький полк (1648–1711 рр.)”[113]. Воістину, кажуть, шляхи твої Боже невідомі. Хто, з якою метою подав кастровану монографію, коли всі російсьомовні статті завершуються посиланнями на джерела? Чому саме на московському Інтернет-сайті, а не на українському? Але будемо сподіватись, що й в такому вигляді наша праця для російського читача принесе користь з проблем українських козацьких полків.

Скажемо кілька слів і про іншого “Інтернет-птаху”, котрий знайомить читачів з технічною “полуничкою” під назвою “Знайшли дуб Івана Богуна”. У цьому маленькому опусі, не соромлячись, приписують нам, немовби знайдені в архівах документи, які і підтверджують думку про Іванового дуба[114].

Звичайно, Інтернет-сторінки з історичних проблем с. Кальника сьогодні є чи не найповнішим і надто швидким інформаційним полем, джерелом знань про рідне село, про відомих кальничан, про праці присвячені рідному краю. Але є маленьке але... Надто часто брудними й неточними фактами насичені інтернетівські файли, інформаційно спотвореними матеріалами, дихають неповагою до багатьох сюжетів історичної минувшини села, його людей.

Кореспондент газети “Урядовий кур’єр” Віктор Шпак порушив важливий аспект – участь Кальницького полку у військових діях проти Петра І в 1711 р. Зокрема, він стверджує, що спочатку цей полк, який підпорядковувався гетьману Івану Скоропадському був вимушений битись проти Пилипа Орлика, але після “ніщивної поразки” біля Лисянки “козаки і жителі Корсунського, Білоцерківського, Чигиринського, Торговицького, Кальницького, Богуславського і Канівського полків перейшли на бік Орлика”[115].

В новітніх дослідженнях, присвячених Національно-визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст. часто, як це, наприклад, зробив Юрій Чернецький невірно пишуть про “Кальницький (пізніше – Вінницький)”, як науково обґрунтований факт існування такого полку[116]. Насправді, і це треба усвідомити чітко всім, що Кальницький полк практично ніколи не змінював своєї назви від днів його виникнення до 1712 р. – останнього року його існування. Просто на кілька років осідок полку був перенесений до Вінниці і тільки кілька раз його назвали Вінницьким. В “Актах” ми тільки раз зустріли цю назву, а у всіх інших документах він називається Кальницьким. Звертаємо на це увагу, оскільки не тільки науковці, краєзнавці, але особливо сучасні політикани, задовольняючи свій місцевий патріотизм, акцентують увагу на подвійній його назві.

Останнім часом з’являються дослідження про Кальницький козацький полк, в яких висловлюються дивні і необґрунтовані висновки. Зокрема, Ігор Радзіх вважає, що Іван Федоренко, якого у Реєстрі 1649 р. називають кальницьким полковником, ним не був. Цю посаду обіймав Іван Куницький. Або розповідає про те, що Іван Богун разом з Тимошем Хмельницьким у 1653 р. ходили на Молдавію. Не менш абсурдним є висновок, що храмовим святом с. Кальника є день Покрови, а не Пресвятої Богодиці. І коли це Юрія Хмельницького “силою вивезли до Москви”?[117]

На завершення історіографічного та джерелознавчого огляду з цієї проблеми вважаємо за доцільне наголосити на тому, що історія Кальницького полку, принаймні у плані використанні цього бренду знайшла своє втілення у новітній праці кальничанина, поета Віктора Сокола. В цій роботі є вся історія України, розпочинаючи від князів Київської Русі і до сьогодення, але практично відсутнє минуле Кальницького полку в тому обсязі, на який він заслуговує[118].

Нами підготовлене спеціальне монографічне дослідження написане на основі виялених опублікованих джерел і різножанрової літератури, в якому розкривається боріння кальницьких козаків, їх полковників за щастя й долю України, розкрито ті труднощі і звитяжний надлюдський військовий труд українства, безпосередніми учасниками яких були козаки і мешканці Кальника[119], ставить під сумнів доцільність такої популярної праці.

Завдання цієї книги полягає в тому, щоб, на основі нововиявлених архівних та літературних джерел, яких немає у кн. ІІ про Кальницький полк, проаналізувавти історичне тло становлення й розвитку Кальника розкрити виникнення й діяльність Кальницького полку на першому етапі Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та його подальшій долі у другій половині буремного ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст. з урахуванням нових документів і літературних висновків. Ми далекі від думки, що сьогодні повністю виявили й дослідили звитяжну роль козаків Кальницького полку, його полковників та осавулів. Першочерговим завданням є дослідження польських та російських джерел з цього питання, що передбачає майбутню поїздку до Польської держави, усвідомлення доцільності написання ґрунтовної праці про місто Кальник та Кальницький полк, про роль православної церкви у житті кальницьких мирян.

§2. Джерельна база та історіографія історії церкви

Різдва Пресвятої Богородиці

Джерельна основа дослідження діяльності кальницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, парафії та її священнослужителів є цілком достатньою.[120] Це, насамперед, архівні матеріали фонду № 127 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, де зберігаються клірові відомості, метричні та сповідальні книги кальницької церкви[121]. Частина метричних книг з 1875 р. по 1917 р. є важливим комплексом документів Державного архіву Вінницької області. Ще за радянської доби частину матеріалів Київського історичного архіву було передано на місця задля покращення виявлення потрібних вихідних матеріалів родоводу окремої особистості тієї чи іншої області України.

Низка документів з цієї проблеми зберігається в інших справах фонду № 127. Матеріали розкривають життя й діяльність кліриків церкви, проведення реставраційних робіт сільського храму в 60-х та 80- х роках ХІХ ст., спроби спорудження нового храму на початку ХХ ст., соціальне єство кальницької громади під час обговорення актуальних питань релігійного життя сільської парафії[122]. Персоніфіковане бачення соціальних проблем в історії села Кальника цього періоду стало можливе через документальні матеріали, які зберігаються у справах Липовецького й Уманського духовних правлінь, зокрема з життя священика Стефана Бошковського, його судові тяжби з духовною та світською владою[123].

Надзвичайно великою інформативністю насичені справи фонду № 712 “Київської семінарії”, де зберігаються особові справи слухачів Київської семінарії, зокрема Сергія Оппокова, відомостями про кількість навчальних духовних закладів Київської єпархії, їх фінансове забезпечення у 1829 р. про заборону особам духовного звання одружуватися з “нареченими низького походження”[124].

Архівні матеріали про розвиток церковного життя кальницької парафії відкладались і в інших адміністративних управлінських органах влади. 13 листопада 1889 р. за № 17911 був розісланий циркуляр Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора графа О. П. Ігнатьєва, який вимагав від Церковно-будівельного присутствія подати повну картину побудованих та реставрованих храмів за період дії Височайше затверджених 7 грудня 1867 р. правил. Весною 1890 р. така інформація надійшла від губернського архітектора Київської губернії М. С. Іконникова. У ній є матеріали, що стосуються й кальницького храму Різдва Пресвятої Богородиці[125].

Нормативні документи місцевого значення, розроблені місцевою адміністрацією стосовно церкви зібрані у фонді № 17 Київського губернського церковно-будівельного присутствія, в якому є офіційні матеріали, які відтворюють методи й прийоми розробки проектів будівництва нових і реконструкції старих храмів Київської губернії, документи, які фіксували, коли і за яких умов потрібно виконувати подібні роботи. Вони просякнуті “турботою” місцевої влади про відновлення “стародавньоросійського надбання”, остаточного знищення польсько-католицького впливу поміщиків на місцеве населення шляхом будівництва добротних, великих і “красивих” православних церков, їх внутрішнього оздоблення[126].

В іншій справі цього ж фонду є документи політико-національного характеру, які розкривають засоби політичного і релігійного тиску на польських поміщиків краю, відтворюють прийоми примусу до них щодо виконання “Височайшого повеління” Миколи І від 4 квітня 1852 р., яке вимагало будівництва і реконструкції православних храмів у їхніх маєтках. Тут зберігається й інший документ, що визначав стосунки місцевої влади з власниками помість, вимоги якого мали виконувати місцеві поміщики та адміністрація губернії при будівництві православних храмів, внутрішнє і зовнішнє оформлення, з яких матеріалів і де будувати їх[127].

Невелику справу про надання допомоги для будівництва церкви в с. Кальнику в 1911–1917 рр. розшукала Марія Казьмирчук в архві Санкт-Петербурга в фонді № 799 “Господарське управління при Синоді”[128]. На жаль, опрацювати її не довелося у зв’язку з режимом і драконівською формою обслуговівання користувачів працівниками цієї поважної наукової установи.

Матеріали Першого Всеросійського перепису жителів села та парафіян кальницької церкви, хоча і не в повному обсязі, збереглися в документах Державного архіву Київської області. Вони цінні тим, що змальовують соціальний, освітянський, економічний та релігійний стан односельців наприкінці ХІХ ст., спростовують ряд хибних постулатів російської дореволюційної та радянської історіографії про життєвий рівень жителів села, конкретизують низку питань соціальної, духовної історії сільської спільноти та окремих односельців[129].

У Державному архіві Вінницької області є плани церковного землеволодіння. Відомо, що кальницька церква довгий час не мала спеціальних “геометричних планів”. Перший, як нам відомо, був складений 27 вересня 1851 р., а 21 липня 1870 р. провели “поправку”. Про історію складання “спеціального плану” церковних земель та розподіл церковної землі між священиком і паламарем у 1891 р. розповідає наявний план. Земля кальницького причту була розкидана по чотирьох ділянках не рахуючи присадибної[130].

Надзвичайно інформативний “План церковної садиби в с. Кальник Київської губернії Липовецького повіту” за 1907 р. знаходиться у музеї с. Кальника (фото № 1), який займає одну з кімнат місцевої школи. Тут зібрані світлини різних років і найширшої тематичної гами, зокрема кальницької церкви, предмети матеріальної культури, книги, у тому числі кальничанина, відомого польського письменника Ярослава Івашкевича, праці краєзнавців про рідний Кальник та інші експонати, що проливають світло на розвиток релігійного життя кальничан.

Важливим напрямком дослідження соціальної історії села Кальника є навчання дітей священиків у духовних і світських середніх та вищих навчальних закладах. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. діти кліриків активно торували дорогу до київських гімназій та університету Св. Володимира, зокрема С. М. Оппоков і Л. В. Лещенецький, про що свідчать архівні документи[131]. Щоправда, вони не закінчили його, оскільки завадили події революційних потрясінь 1917 р. та національно-визвольних рухів 1918–1921 рр. Вони чи не єдині, хто з кальничан навчався в гімназії. Так, Леонід Лещенецький 28 травня 1918 р. закінчив навчання у 2-й київській чоловічій гімназії і отримав “Тимчасове посвідчення (замість атестату зрілості)”, у тому ж році вступив до університету[132]. У студентських справах кальничан зберігаються традиційні документи: прохання обох претендентів до університетського начальства про зарахування, свідоцтва Київської консисторії, документи про закінчення середніх навчальних закладів, приписне свідоцтво до військових дільниць та інші, які розкривають соціальний, освітянський стан юнаків-кальничан.

Соціальна проблема “Священство й каральні органи радянської влади” є актуальною й на часі. Під прес тотального більшовицького тиску потрапив останній священик дореволюційного та радянського часу Віктор Петрович Лещенецький. Його радянська влада заарештовувала двічі. У 1938 р. він був засуджений до 8 років виправних трудових таборів і направлений до Карело-Фінської АР, де через рік й помер. Його слідчу справу ми поки що не віднайшли. Деяка інформація є в приватному архіві Віктора Васильовича Мацька. Проте нам пощастило знайти справу підслідного священика “Михайлівської церкви Звенигородського передмістя м. Умані” Тимофія Петровича Лещенецького – брата кальницького священика, хрещеного батька Леоніда Лещенецкого. Ця невеличка справа розкриває ганебну практику радянських каральних органів фабрикувати звинувачення в “контрреволюційній” діяльності, знущань і гонінь на ні в чому не винних людей, перетворюючи їх на ворогів радянської влади[133].

Майновий, демографічний та духовний розвиток київської парафії, зокрема свценницького кліру розкривають друковані джерела. Це, перш за все, матеріали з “Киевских епархиальных ведомостей”, “Памятных книжек Киевской епархии”. На жаль, останнє видання не тільки мало знане, але їхні щорічні видання збереглися дуже погано. Нами виявлено, поки що дві такі книги за 1882 і 1910 роки. Так, в останьому числі коротко переповідається про кількість землі, якими володіла церква села, посадовий оклад священика і пономаря, називається прізвища, ім’я панотця і пономаря[134].

Виняткової ваги набувають документи приватних архівів. Зокрема, надзвичайно вагомі матеріали зібрав відомий краєзнавець, палкий пропагандист історичної слави с. Кальника, колишній вчитель місцевої школи і голова селищної ради В. В. Мацько. Ці матеріали можемо розділити на кілька видів і типів. До видового віднесемо поділ джерел на письмові та зображальні. Зберігає він значні кіно-фото документи про історичну минувшину, сучасну історію та сільську людність. Серед його раритетів є рукописи останніх тридцяти й більше років, опубліковані праці його попередників, маловідомі праці місцевих краєзнавців, матеріали польових робіт з археологічних вивчень місцевості, ґрунтів та інших природних явищ.

В нашій праці друкуються кілька оригінальних світлин церкви Різдва Пресвятої Богородиці, надані нам краєзнавцем, які розкривають трагічну долю чудової архітектурної будівлі (фото № 2, 3, 4), будинок останнього священика Віктора Петровича Лещенецького (фото № 5) та курінь Івана Богуна (фото № 6). Ми маємо надані краєзнавцем його ранні праці, зокрема машинописний нарис “З історії церкви та релігійних вірувань в с. Кальнику та околицях...” (на 4 сторінках), про кальницьку церкву, про долю священика та деякі витяги з оригіналів архівних документів, які він збирав серед жителів. Наприклад, “метричну довідку” Ф. Г. Підопригори про його доньку “Теклю, якій зараз 2 роки” за підписом священика Віктора Лещенецького*. Шкода, що цей архів, на нашу думку, упорядкований не належним чином: не сформовані фонди, відповідні описи і справи, що ускладнює можливість зробити наукове відсилання до конкретного документу. І гловний брак полягає у тому, що дуже неповноцінно ці матеріали використовуються, хоча В. В. Мацько зараз активно переводить їх на технічні носії*.

Приватні архіви, ми переконані, є у поета-вінничанина, автора кількох змістовних літературних праць з окремих сюжетів історії с. Кальника Віктора Федоровича Сокола, який народився, ріс і мужнів на кальницькій землі. Героїзмом й мужністю, звитяжною боротьбою й мирною благородною працею односельчан пронизані його поетичні твори, зокрема “Стояла церква”:

Стояла церква посеред села,

Прекрасної була архітектури –

Шедевром будівничої культури

На сотню верств одна така була[135].

До палких прихильників сивої минувшини села Кальника його храмів, збирачів архівних та опублікованих матеріалів належить виходець з села, вихованець історичного факультету колишнього Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а зараз вчитель середньої школи №2 м. Гайсина Геннадій Олександрович Таченко. Він, будучи студентом, підготував дипломну роботу, в якій зробив вдалу спробу написати історію села Кальника від найдавніших часів до сьогодення, де були оприлюднені цікаві матеріали про кальницьку церкву та її священнослужителів.

Надзвичайні архівні й опубліковані матеріали зберігає особистий архів сім’ї Тетяни та Сергія Голубєвих. Тетяна Іванівна – народилася у с. Кальнику. Із золотою медаллю закінчила кальницьку середню школу і прилучилася до вивчення сивої давнини рідного села. Серед різноманіття документів, у першу чергу, відзначимо фотографії про різні події та роки с. Кальника, спогади сучасників, власні щоденники, листи її матері С. П. Моторної (Ящук) до різних осіб, де концентруються цінні факти з історії цього населеного пункту.

Низка матеріалів, у тому числі праці про історію с. Кальник, написані відомим краєзнавцем 60–80-х років минулого сторіччя Іваном Васильовичем Пилипчуком і зберігаються в одному примірнику в музеї з історії с. Городок Іллінецького району Вінницької області. Цей музей заснував Марчук Михайло Володимирович (1925–1998), з яким товаришував краєзнавець. Він і подарував для музею свої рукописи. Зараз цей музей очолює донька Марчука М. В. Олена Михайлівна Васильківська, завдячуючи її люб’язній допомозі ми отримали ксерокопію праць І. В. Пилипчука*.

Евристичне опрацювання архівних документів є нагальним завданням сучасних подільських краєзнавців і дослідників. Насамперед, необхідно звернути увагу на виявлення й запровадження в науковий обіг матеріалів з клірових, сповідальних (за 1819, 1822, 1823 рр.) та метричних книг (за 1797 р.) церкви с. Кальника. Невелика дещиця цих документів була вже опублікована професором Г. Д. Казьмирчуком та кандидатом історичних наук, асистентом кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка М. Г. Казьмирчук[136]. Значний пласт документів з цієї проблеми автори опублікували у новітній синтетичній праці, де, крім клірових книг, оприлюднені метрична книга за 1797 р. та документи про прихожан села Кальника за декілька десятків років, які характеризують динаміку розвитку населення села, його соціальний та релігійний зріз[137].

Правові основи життя й діяльності священиків визначають укази й рескрипти російських царів, виданих у різні роки на ім’я Сенату. Їх можна звести у один розділ “Про духовенство”. Одним з перших були укази, зокрема 27 вересня 1732 р., про заборону “попам і дияконам” продавати і всіляким чином віддавати записаних за ними у “подушний оклад місцевих причетників”[138] та “Про дозвіл людям духовного звання купувати землю” від 14 травня 1804 р.[139] Щоб посилити контроль за священиками та причетниками уряд наказав 22 вересня 1768 р. завести “шнурові книги”, де фіксувалося їхнє майно “при передачі місця одної особи іншій”[140].

Церкві та церковникам заборонялося купувати заселені маєтки, як і давати свої капітали під заставу мирянам[141], чітко визначалося церковне землеволодіння. Земля мала складатися з двох наділів: “землі присадибні для церковного причту” і земля, відведена для них приходом[142]. Ці землі завжди залишалися “недоторканною церковною власністю”, яка захищалася від всіляких спроб нею заволодіти[143]. Звичайно, було безліч прикладів спроб власників сіл, їх посесорів захоплювати церковні землі. Держава зробила рішучий крок у законодавчому забезпеченні кліриків землеволодінням запровадженням складання планів земельних наділів, які були у користуванні причетників.

Законодавчі акти визначали права й обов’язки органів місцевого управління, які безпосередньо впливали на життя парафіян та стосунки з церквою. Це, насамперед, законоположення про сільський сход, сільського старосту та волосне правління. В них не тільки фіксувалися всі можливі “Приговори” сільської громади з різних життєвих питань, але й визначалися стосунки мирян з церковним кліром[144].

Низка документів друкувалася в офіційних довідниках та періодичній пресі. Зокрема, цікавими є повідомлення про “вільні (рос. праздные – Авт.) місця священика” в церкві Св. Різдва Пресвятої Богородиці, кількість прихожан, майновий стан священика та відзнаки, які отримували священнослужителі та староста церкви[145].

Статистичні дані про кількість кам’яних та дерев’яних храмів, що були у Київській єпархії подаються в “Адрес-календарях” єпархії за кожний рік. На жаль, нам невідомо, коли вони розпочали виходити з друку й скільки їх чисел бачили читачі. Кілька з них знаходяться: один за 1894 рік у Відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, два за 1890 та 1901 роки – у Відділі бібліографії цієї ж бібліотеки. Їх цінність полягає в тому, що маємо можливість конкретно виявити який спеціальний навчальний заклад закінчив священик, скільки йому років, якою нагородою відзначений, назву храму, кількість прихожан та церковної землі, якою володіли клірики[146]. Для ілюстрації наведемо деякі дані з книги за 1894 р. За нашими підрахунками, в єпархії цього року, без київських, нараховувалося 1480 храмів, з яких приходських 1302, кам’яних (без київських) 128 та 1262 дерев’яних[147]. Ці збірники допоможуть також поставити й дослідити важливу й невивчену проблему – “Церковне землеволодіння Київської єпархії”, його вплив на розв’язання соціальних проблем села.

Літературу з історії церкви умовно можна поділити на кілька періодів: 1-й. Дореволюційний до 1917–1920 рр.; 2-й. Радянський; 3-й. Сучасний (з 1990-х років і по сьогодення) та – 4-й. Діаспорний. Ці праці об’єднує тема наукових пошуків, а роз’єднує – документальна база і ставлення авторів праць до ролі й місця православної церкви в суспільно-економічному, соціальному та культурному житті. Наукові й публіцистичні дослідження поділяються на узагальнюючі[148] й присвячені окремим проблемам історії православ’я[149].

Кожний період має певні особливі властивості. Якщо праці першого періоду пронизує лояльне ставлення до церкви, її слуг Божих, акцентуванням уваги на окремих недоліків, як-от: пияцтві священиків та кліриків[150], або побіжно про Кальницьку протопопію[151]. Професор Імператорського університету Св. Володимира В. Я. Шульгін у 70 -х роках ХІХ ст. опублікував надзвичайної вартості огляд розвитку Південно-Західного краю у 30–70 -х років цього ж століття, де подав стислу характеристику православного духовенства. В ньому він звернув увагу на те, що священики краю багато в чому поступалися католицьким ксьондзам, зокрема вони не були справжніми духовними пастирями для українського православного селянства, їхня малоосвіченість не дозволяла бути “учителями народу”. Грубість і невихованість, як і залежність від поляків, власників маєтків та бюрократичного церковного начальства, перетворювали їх на простих людей, що турбувалися тільки про задоволення своїх життєвих потреб[152].

Класичним взірцем дослідження історії окремої парафії є праця священика Серапіона Брояновського, котрий подав глибоко історичні роздуми з церковної історії Богоявленського приходу м. Паволочі. Він розглянув минуле приходу на тлі історичного розвитку краю, історію будівництва приходської церкви, зміст і збереження церковного архіву, діяльність церковноприходської школи та її покровителів, і послідовність православних священнослужителів у храмі[153]. Фінансування початкової освіти, зокрема церковно-приходських шкіл Липовецького повіту, ролі в цьому питанні священства та Синоду розповідають роздуми члена “Комітету про потреби сільськогосподарської промисловості” поміщика С. Я. Леонтьєва [154].

На другому періоді, радянському, переважала негативна оцінка, зловтішання над недоліками у діяльності священства, ганьблення всіх сторін діяльності церкви та її священнослужителів, заперечення позитивних характеристик діяльності церкви у суспільному житті. Діаспорна література пронизанао описом оспівування ідей боротьби церкви з радянським режимом і поцінування етичних цнот священства і кліру. Але радянської літератури з історії церкви замало*. Далась взнаки також та обставина, що до недавніх пір (до 1989 – Авт.) “у радянській історичній науці церковна проблематика не вважалася пріоритетною”[155].

Сучасні дослідження – це спроба свіжого й об’єктивного вивчення історії православної церкви як феномену суспільного явища. В цьому сенсі необхідно назвати фундаментальні дослідження університетської церковної школи в особі О. П. Крижанівського, В. М. Мордвінцева, В. І. Ульяновського. Зокрема, заслуговують уваги дослідників і читачів матеріали про розвиток церковного землеволодіння, методи й форми пограбування селян священством, їх лихварська діяльність. Вихованцями цієї школи є представники молодої генерації: кандидат історичних наук, науковий співробітник Національного історико-культурного “Заповідника Києво-Печерська Лавра” К. К. Крайній та молодий доктор історичних наук В. В. Ластовський[156]. Поза межами Київського національного університету імені Тараса Шевченка плідно працюють оригінальні вчені О. О. Крижановська та В. С. Перерва[157]. В розробках останніх аналізуються як загальні, так і конкретно-локальні проблеми[158]. До останніх ми з повним правом відносимо історію кальницької парафії, зокрема соціальні аспекти її діяльності. Роль священства у розвитку освіти в Київській губернії другої половини ХІХ ст. фундаментально дослідив В. С. Перерва. Це найповніша праця, де розкрито історія шкільництва практично в усіх селах губернії[159], за винятком Липовецького повіту, землі якого зараз відносяться до Вінницької області.

Новітня історіографія проблеми з цієї теми незначна[160]. Фрагментарне висвітлення діяльності приходу й причту церкви Різдва Пресвятої Богородиці за ці роки подано у нашій попередній монографії[161]. Сюжети життя священнослужителів розглянув Григорій Казьмирчук, який зробив першу спробу визначити наступність священиків кальницької церкви[162]. Деякі уточнення у це питання внесла магістр історії Марія Казьмирчук, конкретизувавши початок служіння Богові іншого священика[163]. Вона ж уперше зайнялася вивченням недослідженого аспекту “соціально-становий розвиток парафії”[164]. Питання соціальної діяльності кальницького кліру в галузі освіти було розглянуто в спеціальній брошурі. В ній наголошувалося, що в спеціальній літературі робота священства в організації церковноприходської школи, одно-, а пізніше двокласного сільського міністерського училища висвітлювалася неоднозначно – від зневажливого заперечення до необ’єктивного вихваляння, що є, безперечно, невірно[165].

Звичайно, це незначна дещиця того розмаїття соціальних, культурних та побутових аспектів проблеми, що чекають нагального дослідження. Без них, як і без вивчення складу сім’ї та побуту священицької родини, а також тих соціальних змін, які відбувалися в селянській родині протягом цілого століття – перехід від так званої “розширеної” до нуклеарної сім’ї [166], неможливо висвітлити цілісну картину трансформації суспільства, показати зміни, що відбулися на побутовому рівні одного села як характерної соціокультурної одиниці феодального суспільства, як це зроблено зарубіжною історіографією [167].

Важливим напрямком вивчення змін у кальницькому суспільстві є дослідження ролі й місця церкви, окремих священнослужителів у розвитку освіти на селі. Наші сучасники вже започаткували нове бачення ролі церкви у цьому питанні, визначивши один з напрямків розвитку освітянських проблем, закцентувавши увагу на церковнопарафіяльній освіті[168]. Освітянські візії в селі Кальнику мали значно ширший діапазон, зокрема наявність окремого жіночого навчального закладу, діяльність одно-, а згодом і двокласного міністерського сільського народного училища, ролі церкви у розвитку освіти та конкретних священнослужителів-педагогів[169].

Виняткової ваги набуває проблема виникнення й діяльність парафії церкви Різдва Пресвятої Богородиці у с. Кальнику. Тут жило й працювало не одне покоління кліриків. Одні з них увійшли в історію як ординарні особистості, які, крім власних інтересів, не цікавились нічим, навіть долею своїх парафіян, інші звитяжно працювали на славу Господа Бога, розбудовували сільський храм, докладали зусиль до виховання моральних чеснот жителів села, зокрема це стосується священиків Василя Войнарського та братів Михайла й Миколи Оппокових – рідних дядьків Михайла Грушевського по материнській лінії[170]. Звернення до вивчення діяльності “рядових” священнослужителів, висвітлення їх ролі в суспільно-релігійному житті окремої парафії є надзвичайно актуальним завданням сучасної соціальної історії України.

В сучасному літературному світі активно розробляється проблема родоводу всесвітньовідомого російського письменика, в жилах якого текла українська кров, Федора Михайловича Достоєвського. Дослідження керівника Липовецького районного архіву Вінницької області Олександра Рогового і московського дослідника Миколи Богданова проливають світло на одного з представників кальницького священика Іоана Стефановича Черняка (роки священства у Кальнику – 1839–1845) та його дружини Теклі Достоєвської. Письменник – нащадок молодшої сестри батька Теклі, тобто його тітки. Опублікована у Росії невеличким накладом їх книжка “Родословие Достоевского”[171], якої, на жаль, немає у Національній бібліотеці України НАН України ім. В. Вернадського, та інтерв’ю Віктора Мельника з О. Роговим на цю тему[172], свідчать про те, що тема отримала потужний поштовх. Назріла доцільність більш детельно дослідити питання “Родовід Достоєвських у долі Кальника”.

У телефоній розмові 17 серпня 2009 р. з Миколою Богдановим вималювалась цікава лінія життя кальницьких священників. Виявляється, що Іоана Черняка у церкві замінив його зять Василь Войнаровський, який одружився з його донькою Олімпіадою. Їхня донька Софія, яка одружилась з учителем Кальницького сільського однокласного міністерського училища Георгієм Доброжанським була матір’ю відомого американського генетика Феодосія Григоровича Доброжанського. Ми детально зупинились на цій візії, щоб звернути увагу дослідників на доцільність подальшої співпраці вчених різних країн та регіонів нашої Вітчизни задля швидкого й глибокого дослідження цікавої сторінки історії села.

Частково ця проблема знайшла своє розв’язання в нашій статті, опублікованій у новітньому кафедральному часописі “Соціальна історія” та доповіді “Достоєвські у Кальнику: історіографія питання” на VІІ-й Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 140-річчю заснування першого українського культурного освітнього товариства на Буковині “Буковинська Бесіда”. Звичайно, що нові документи, які чекають на свого дослідника дозволять вивчити низку питань, піднятих в статті і доповід,і не тільки конкретизувати їх, але, маємо надію, й значно поглибити[173].

Ось короткі тези доповіді. Рід Достоєвських має багатовікову історію. З Московщини він перебрався до Литви, а після на Волинь та Вінниччину. У жилах представників цього роду текла різна кров: татарська, литовська, руська і українська. Безпосередньо рід письменника Федора Михайловича Достоєвського по чоловічій лінії в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. перебрався в Україну. Десь у цей час змінюється їхній соціальний статус – із власників землі (бояри, земняни) вони потрапили до стану священнослужителів, зокрема й православного віросповідання, зберігаючи за собою дворянські привілеї.

Довгий час у літературі та друкованих джерелах, як твердить донька письменника Любов Достоєвська, писалося про те, що невідомо, “в яких містах” України жили Достоєвські[174]. Тільки у новітніх дослідженнях чітко прослідковується український слід у житті діда, батька і сина – майбутнього відомого російського письменника Федора Михайловича Достоєвського. Цю царину сьогодні досліджують лікар москвич Микола Богданов і директор Державного архіву Липовецького району Вінницької області, українець Олександр Роговий. Вони ж першими поставили питання про проживання в с. Кальнику тітки Федора Михайловича Теклі.

До опублікованих джерел, які розкривають появу роду у Литві (Пінську) належить грамота князя Федора Івановича Ярославича. Він видав грамоту боярам Данилу і Гаврилу Іртищивим на “маєтності Полкотичі”. У цій грамоті перераховуються двори, які отримали брати. Зокрема, у Достоєві Данило отримав “Олексієвське дворище”[175]. Науковці вважають Данила родоначальником роду Достоєвських[176] Важливим джерелом вивчення української гілки роду є лист двоюрідної сестри Н. М. Глембоцької до Ф. М. Достоєвського від 25 листопада 1879 р.[177], а також фрагменти спогадів доньки письменника Любові[178]. Проливає світло на кальницьких Достоєвських складений М. В. Волоцьким їх родовід[179].

Нововиявлені архівні документи М. Богдановим, О. Роговим та І. Волгіним не тільки конкретизують це питання, але й висвітлюють його нові аспекти. Вони ж спростовують багато невірних висновків. Наприклад, довгий час в літературі була панівною думка про те, що батько письменника, будучи 15-ти річним юнаком дуже посварився із своїм батьком Андрієм Михайловичем, залишив сім’ю і без грошей та всілякої допомоги перебрався до Москви, де вступив до Медико-хірургічної академії. Письменник Ігор Волгін, розшукавши документи (Відомість про учнів Подільсько-Шаргородської семінарії) спростовує цю хибну гіпотезу. Документи свідчать: 20-річний Михайло Достоєвський був відправлений до Москви у складі групи семінаристів для опанування медичних знань[180].

Автори сучасних праць, щоб розкрити це питання звертаються до клірових книг (ф. 127) та матеріалів Київських єпархіальних відомостей оскільки кальницька гілка Достоєвських – це вихідці із духівництва. Родоначальником цього напрямку була Текля Михайлівна Достоєвська – дружина священика Івана Черняка. У них було 10 дітей, але не всі вони прожили належне життя. Донька Черняків, Олімпіада Іванівна, одружившись із священиком Василем Захаровичем Войнаровським започаткує нову побічну гілку кальницьких Достоєвських, які прорвуть священицькі мури, залишать помітний слід у світському житті: освіті, революційному русі та науці. Їхня донька Софія одружиться з учителем кальницького Міністерського однокласного сільського училища, а після наглядачем Немирівської гімназії Г. К. Доброжанським, матиме кілька дітей. Славу їх роду здобуде всесвітньо відомий генетик Феодосій Григорович. Войнаровські (двоюрідні племінники й племінниці): Іван – долучився до революційних зрушень на межі ХІХ–ХХ ст., у засланні закінчить Тобольський університет; Петро – студент Київського університету Св. Володимира, учасник Першої світової війни, служив у Червоній армії, розстріляний денікінцями; Сергій – помер у 20 -річному віці від сухот; Ольга і В’ячеслав – їх життя та діяльність потребують ще вивчення.

Сини Івана Черняка працювали на ниві Богослужіння у різних селах Правобережної України. Петро першим розпочав свою діяльність як наставник Богуславського духовного повітового училища. Його учнем був згодом відомий письменник Іван Нечуй-Левицький, який залишив про нього теплі згадки. Пізніше Петро Черняк висвятиться на священика і розпочне служіння у різних селах Чигиринського, Липовецького та інших повітів Київської губернії. Антоній Черняк навчався разом з Іваном Нечуєм-Левицьким у Київській духовній семінарії, після її закінчення служив, у селах: Даньківці, Липовці, Самгородку, де будував храми, відкривавав церковноприходські школи.

Виявлені, систематизовані й частково використані нами архівні та опубліковані документи дозволяють поставити й частково розв’язати поставлений сюжет кальницької історії. Нагальним завданням є подальший пошук та опрацювання документальних матеріалів, виявлення нащадків роду Достоєвських як у нашій державі, так і за кордоном, зокрема в Державному архіві Вінницької області.

Отже, аналіз джерел і літератури переконує в тому, що синтетичної праці про кальницьку парафію до цього часу не створено[181]. Наявні архівні джерела дозволяють сподіватися, що це завдання найближчим часом буде реалізоване. Нами опрацьовано значний пласт архівних та опублікованих документів, що сприяють висвітленю життя й діяльності священнослужителів церкви, ролі їхньої сім’ї в соціально-культурному й релігійному розвитку суспільства, еволюції свідомості прихожан, їхньої участі в розв’язанні церковно-освітянських проблем. Дослідження окреслених проблем має вагу золота – не металу, за яким ганяється більшість земних мешканців, – а золота пам’яті, так необхідного сьогодні, щоб не втратити останніх людських чеснот. Девізом більшості парафіян, мабуть, були слова “Хто робить добро іншим, робить найбільше добро самому собі”.

§3. Джерела й література про освітянські візії в с. Кальнику

Розвиток промисловості 60 -х рр. ХІХ ст. у підросійській Україні змінював соціально-культурне суспільство Південно-Західного краю, на обширах якого розкинулася Київська губернія. До складу її входив Липовецький повіт, де на берегах невеличкої річечки Кальнички, на пагорбах і видолинках вибудовувалось мальовниче село Кальник. Цей розвиток прискорився після скасування в 1861 р. кріпосного права. В селі підприємці Фрідріх Мельхіорович Єнні, Густав Карлович Таубе, Олександр Гало, Іван Олександрович Буйсу і Феофіл Сорб’є разом з графинею Теклею Потоцькою збудували цукровий завод, а згодом кальницькі землі графині поступово стануть власністю “Височайше затвердженого Товариства Кальницького буряковоцукрового заводу”[182]. Нововиявлені нами архівні документи свідчать, що це невірна думка, оскільки ще 28 березня 1857 р. граф В. В. Потоцький підписав з Густавом Карловичем фон Таубе і черкаським купцем 1-ї гільдії Карлом Матьє контракт на будівництво протягом двох років у с. Кальнику цукрового заводу[183].

Технічний прогрес Російської імперії зачепив і освітянську ниву. Для життєздатності промисловості, вдосконалення сільськогосподарського виробництва були потрібні освічені люди. Дедалі більше дітей вчорашніх кріпаків відвідували церковноприходську школу, засвоюючи ази письма та лічби. В ці роки розгортається система освітянських закладів, зокрема в повітах Київської губернії. Тут існували Київська духовна академія, значно пізніше був відкритий Імператорський університет Св. Володимира в Києві, ціла система духовних закладів: Київська духовна семінарія, Уманське, Черкаське і Київське повітове духовні училища, де здобували професійну освіту представники всіх прошарків суспільства. Практично у всіх селах краю створювались так звані “сільські училища” – церковноприходські школи. Пізніше виникають сільські однокласні народні міністерські училища. Деякі з них наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. трансформуються у двокласні.

Суспільство дедалі більше усвідомлює необхідність розвитку освіти серед усіх прошарків обивателів Російської імперії. Так, Марія Андріївна Дебогорій-Мокрієвич із Чернігова 30 червня 1881 р. писала до попечителя Київської учбової округи Сергія Платоновича Голубцова: “Я донька бідних батьків (крім мене 5 дітей), які вважали обов’язком своїм вивести нас на шлях методом освіти, жертвуючи для нас старших 3-х всім, чим могли, все життя їх було спрямоване на добробут своїх дітей, і як не було важко йти до мети шляхом, усіяним тернами, але вбачали в цьому свій успіх...”[184].

А ось ще одна думка людини цієї доби, яка переймалася проблемами розвитку освіти, її роллю і значенням у житті людини. Олександра Іванівна Родзяковська із містечка Балти, що на Одещині, вихованка Київського Інституту шляхетних дівчат та Петербурзьких педагогічних курсів, шукаючи роботу, зверталась у травні 1881 р. до того ж попечителя Київської учбової округи, прохаючи допомоги знайти їй місце учителя середніх навчальних закладів. У розлогому листі на його ім’я вона писала: “Бажаю прикласти до справи свою освіту і дати посильну користь суспільству тими знаннями, які я здобула у вище зазначених двох закладах”[185].

Самі селяни тепер дедалі більше усвідомлювали необхідність дати освіту своїм дітям. У 1882 р. громада с. Шабельні Липовецького повіту у проханні до попечителя Київської учбової округи дозволити їхнім дітям відвідувати однокласне сільське народне училище с. Кальника* писала: “Але ми не бажаємо, щоб діти наші не залишилися без навчання, на свій рахунок утримуємо в своєму селі учителя і школу, в якій і тепер навчається 18 наших дітей”[186].

Розвиткові освіти сприяли й власники сіл – чим започаткували вивчення теми “поміщицький клас і освіта”. Збереглася низка документів, які свідчать про те, що власники сіл і містечок Липовецького повіту Київської губернії в силу невідомих нам причин втяглися в освітянські візії. Так, у 1834 році поміщики Київської губернії взяли участь у збиранні коштів на “утримування Київської гімназії і повітових училищ”. Кошти збиралися відповідно до кількості душ, якими володів власник. Розкладка була дуже простою – власник жертвував на гімназію “капіталом по 1-му руб. з душі”. За основу розрахунків було взято відомості кількості душ за 1804 р., які були їх власністю. Графиня Текля Потоцька у “містечках Кальник, Дашеві; селах Шабельній, Купченцях, Кантелині, Пархомівці, Яструбинцях, Жаданах, Фронтівці, Кошланах, Сороці, Польовому і Талалаївці” мала 3617 кріпаків чоловічої статті. Відповідно до цієї кількості її селян, які перебували в Дашівському ключі, графиня виділила на гімназію 3617 руб., надіслала до банку. Вони, за підрахунками Київської палати цивільного суду, приносили “відсоткових по 5 коп. з душі”, що складало суму у 180 руб. 85 коп. щорічних[187]. Пізніше поміщики будували або допомагали сільським громадам розбудовувати приміщення приходських шкіл, інколи виділяли кошти на їх утримання, забезпечували опаленням і освітленням вчителів[188], про що свідчать матеріали “Клірових відомостей”, зокрема й про кальницьку школу.

Освіта “простого народу поступово йде вперед”, – писав невідомий автор у міністерському часописі 1861 р. Селяни дедалі частіше посилали своїх дітей до школи, особливо після ліквідації кріпацтва. Вони перестали звертати увагу на презирливе глузування поміщика, якщо той дізнавався, що селянин бажав віддати свою дитину до школи. Селяни почали вважати навчання необхідним і не тільки для панів. Звільнений селянин відчув сприятливий вплив освіти на розвиток суспільства, вдосконалення сільськогосподарського виробництва. Цьому сприяла й політика уряду, який відкривав у багатьох містечках та селах церковноприходські школи. Велика заслуга в цьому належала священнослужителям та сільським громадам. Тільки у 1858–1860 рр. у Київській губернії було відкрито понад 65 шкіл, зокрема у Липовецькому повіті в селах Зарубинцях, Яструбинцях, Купчинцях, Кошланах, Медовій, Великій Ростовці і в містечку Сарни[189].

Поступово відкривались у цей час такі школи і в інших населених пунктах Київщини. Наприклад, у містечках Старий Дашів, Новий Дашів, селах Жорнища, Криштопівка, Юрківці[190], Кальнику церковноприходські школи були відкриті ще 1860 р. Так, у “Кліровій книзі” про кальницьку церкву священик Василь Войнарський записав: “При цій церкві є селянське училище, в якому 16 хлопчиків і 6 дівчаток навчаються початковій грамоті”[191]. Наступного року такі школи відкрились у селах Пархомівці, Жаданах, Копіївці[192]. Практично в 1860 -х роках всі парафії Київської консисторії мали церковноприходські школи.

Із завершенням технічного перевороту в Росії, розвитком технічного суспільства, в окремих губерніях імперії і, зокрема в Київській, у 80 -х роках, ХІХ ст. в кожному повіті відкривались однокласні сільські народні училища Міністерства народної освіти. У Липовецькому повіті таких шкіл було відкрито 9: Андрушівське, Велико-Ростовське, Жаданівське, Жорнищанське, Зозовське, Кальницьке, Монастирищанське, Ситківське і Цибулівське[193].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Київській губернії функціонувала досить розгалужена система освіти. Крім численних початкових та середніх навчальних закладів (гімназій, семінарія, духовні училища) була й низка вищих, зокрема Імператорський університет Св. Володимира в Києві, де навчалися й кальничани.

Низка документів Коростишівської учительської семінарії, які зберігаються в Державному архіві Житомиської області, проливають світло на навчання майбутніх вчителів, у тому числі Мілованова Михайла Лавровича. Він після закінчення цієї семінарії працюватиме вчителем у Кальницькому сільському міністерському училищі. З документів (“Общая ведомость об успехах учеников за 1879–1882 гг.”, “Приемная тетрадь Коростышевской учительской семинарии за 179–1881 гг.”) ми довідуємося про соціальний стан майбутнього вчителя, звідки він родом, його успіхи у навчанні, матеріальний стан[194].

Історіографія проблеми досить незначна. З дореволюційних праць слід назвати роздуми інспектора народних шкіл 4 -го району Київщини (1891 чи 1892 р.), а згодом з 1895 р. директора 1 -ої Київської чоловічої гімназії Миколи Володимировича Стороженка. Описуючи соціальне життя мешканців Липовецького повіту, де в містечках проживало багато євреїв, побутувало хабарництво чиновників – справник брав з кожного єврея за рік по десятці (“по червоненькой”), а поліцейський наглядач брав по п’ятірці (“по синенькой”)[195]. Автор змальовував також життєвий рівень вчителів однокласних сільських міністерських училищ, ставлення до них представників різних прошарків суспільства.

В роздумах інспектора про розвиток міністерських шкіл на Липовеччині називається їх кількість, характеризується стан матеріального забезпечення, подаються оціночні висновки про багатьох вчителів, їх моральний та соціальний стан, який, на думку автора, впливав на рівень викладання, ставлення до освіти, серед них і жаданівського протопопа Петра Левицького[196]. На жаль, згадуючи про школу у Зозові, Ситківцях, Жаданах, М. В. Стороженко не згадує кальницьку школу.

“Освіта і суспільство” – одвічна тема історичної науки. Не одне покоління істориків і педагогів робили спробу дослідити її окремі проблеми. Узагальнюючі дослідження – це визначальні, магістральні напрямки наукових пошуків. У цьому їх цінність і слабкість, оскільки в них схематично висвітлюються окремі сторони розвитку освіти, як в Україні в цілому, так і в окремих її регіонах[197]. Є низка сучасних праць, присвячених окремим аспектам, але вони створені на недостатній документальній основі і повністю не розкривають соціальних сторін освітянського життя[198]. Проте відсутність конкретних матеріалів про освітянські візії, в тому числі з питання становлення й розвитку початкової освіти в певному сільському населеному пункті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., ще не були предметом спеціального вивчення.

З’явилися дослідження, в яких аналізувалось здобуття освіти Ярославом (Леоном) Івашкевичем, шляхтичем, який народився й провів дитячі роки в селі Кальнику. Праці, присвячені польському письменнику стали з’являтись ще у радянську добу. Спочатку переважали офіціозні енциклопедичні праці, в яких був традиційний набір біографічних “глянцевих” матеріалів. У 80 -х роках ХХ ст. побачила світ фундаментальна праця українського літературознавця Г. Д. Вервеса, також витримана на хрестоматійних засадах наукової біографістики[199]. Цінними є спогади українських радянських письменників, поетів та публіцистів, зокрема М. Бажана, Д. Павличка, М. Упеника, що розкривали окремі сюжети дитинства Ярослава в Кальнику[200].

Сучасні дослідження про Ярослава Івашкевича належать краєзнавцям, поетам, журналістам В. Мацьку, В. Соколу та В. Мельнику. В них Ярославові освітянські перипетії розглядаються інколи фрагментарно і неповно, з повторенням деяких помилок попередніх івашкевичезнавців[201]. Низка досліджень належить нам: Марія Казьмирчук, відштовхуючись від студентської справи Ярослава звернула увагу на маловивчені аспекти його проживання в селі і на навчання в Університеті Св. Володимира, зокрема довела помилковість висновків своїх попередників, в яких твердили що Ярослав закінчив цей славетний навчальний заклад України у 1918 р., або про те, що його хрестили в костелі містечка Іллінців[202]. Ярослав не тільки не закінчив навчання в університеті, але й хрестили його у квітні в католицькій каплиці м. Дашева.

Виклики нинішнього життя, що встають перед вітчизняними фахівцями, підкреслюють важливість вивчення соціальних аспектів і процесів. Науковці ХХІ століття продовжили і розвивають початкові тенденції ХХ століття, пов’язані з трансформацією традиційної наративної історії у нові форми історичного дослідження, орієнтованої на висвітлення соціальних аспектів, намагаючись осягнути історичну реальність у всій її складності через призму діяльності людини в історії. Використовуючи мікроісторичні методи при висвітленні історії освіти в селі Кальнику з середини ХІХ до початку ХХ ст. з метою глибокого й об’єктивного вивчення соціальної історії початкової школи України, що є актуальним напрямком вітчизняної історіографічної науки[203].

В окремому дослідженні розглянуто навчання кальничан в середніх та вищих навчальних закладах, прослідковується доля здобувачів освіти. Авторка розглядає аспекти цієї проблеми на тлі епохи та руйнації сталих форм життя й побуту. Коли було здано до друку цю працю, дослідниця не знала й не опрацювала значного пласту нових архівних документів, які не тільки конкретизують цю соціальну тему, але й ставлять низку нових напрямків праці[204], зокрема аспект, чи закінчив Я. Івашкевич університет Св. Володимира, чи ні? Хто ще з кальничан, коли і в яких вищих навчальних закладах навчалися, яка їх доля після закінчення цих закладів?

Наступним етапом у розвитку цих питань була наша праця, написана разом з М. Г. Казьмирчук. Опрацювавши низку інших архівних справ ми з’ясували рівень знань Ярослава в університеті Св. Володимира[205], його ставлення до української звичаєвої культури та побуту, якої дотримувалися кальничани[206].

Продовжуючи розробляти освітянські візії Ярослава Івашкевича, нам вдалося загострити увагу дослідників на подальшому вивченні навчання юнака в 4-й Київській чоловічій гімназії та уточненні широко вживаного факту про навчання батька юнака разом з Тадеєм Рильським в університеті у 1859 році[207]. Нагальним є дослідження родоводу польської шляхти, яка мешкала в селі Кальнику, та службовців кальницького цукрового заводу. З’явилися, наприклад, нові опубліковані джерела про те, що народжений в селі Генріх Гаврило Гаврилович Єнні навчався у Першій чоловічій гімназії м. Києва і після її закінчення був студентом хімічного факультету Віденського університету[208], а пізніше – директорм-розпорядником Товариства “Кальник”.

Новітня польська література, присвячена життю й творчості Ярослава Івашкевича, вражає своїми кількісними й змістовними характеристиками. Колеги з Польщі мають центр – Музей Анни і Ярослава Івашкевичів у м. Стависько, де зібрана вся документальна спадщина роду Івашкевичів. Як поділився інформацією з нами пан Радослав Романюк, що в музеї є неопублікований вірш про Кальник. Польські вчені продовжують публікувати щоденники Ярослава Івашкевича[209], роздуми про літературну творчість[210]. Особливої уваги заслуговує дослідження про дитячі та юнацькі роки майбутнього польського письменника, в якому згадуються події у с. Кальнику, свідком яких був Ярослав[211].

Не менш важливою проблемою сучасної української історіографії є тема “школа і церква”. Це питання розглядається неоднозначно. Одні вчені з пієтетом хвалять церкву, її священнослужителів в організації й забезпеченні початкової школи матеріальними потребами, викладанні навчальних предметів. Інші представники історичної науки, суспільної думки й культури, навпаки, акцентують увагу на негативних сторонах педагогічної діяльності священиків та причту. Започаткований останній напрямок ще дореволюційного 1917 року. Яскравим його представником є видатний педагог та організатор педагогічної освіти в Україні вже згадуваний Микола Володимирович Стороженко. Зокрема, саме він поставив і частково проаналізував питання опору священства освітянським візіям, небажання й невміння донести до учнів знання. Так, пишучи про жаданівського протоієрея Петра Левицького, який присвятив школі кілька десятків років, автор наголошує на його зверхньому ставленні до учнів, адже вважав, що селянам освіта для порпання в землі не потрібна[212].

Наявні джерела дозволяють об’єктивно й неупереджено розглянути це дискусійне питання вітчизняної історичної науки. Доцільно звернути увагу читачів на те, що серед православних священиків і церковних служок були різні люди, одні справді халатно ставились до цієї, на їх думку, непотрібної соціальної сфери своєї діяльності, інші представники церкви з розумінням ставились до розвитку освіти, прагнули перейти від “дяківських шкіл” до нормованої, законодавчо обґрунтованої школи, яка б охоплювала значно більшу частину учнівської молоді.

Дослідження надзвичайно важливої проблеми “Освіта й сільська громада” є актуальним і на часі. Аналізуючи її, ми маємо змогу показати ставлення селян до освіти своїх дітей, створення прийнятних умов для їх навчання, до будівництва шкільних приміщень, запрошення учителів, оплату їх праці та інших соціально-культурних питань побуту сільської спільноти цих років.

Важливим дослідженням, в якому аналізується навчання дітей деяких кальницьких священиків, у тому числі С. М. Оппокова та Л. В. Лещенецького у вищих навчальних закладів, з’явилось у 2006 р. У ньому наводяться короткі біографічні нариси про них, подається солідна джерелознавча база майбутніх пошуків та наукових розробок[213].

Скупа, але досить цінна інформація, зберігається у довідкових виданнях, присвяченим окремим навчальним закладам царської Росії, що існували в Україні. Зокрема, цікавим з цього приводу є двохтомне видання про учнів і викладачів Київської першої гімназії, в тому числі про внука кальницького священика Михайла Іоаникійовича Оппокова Михайла[214], учня 4-ої чоловічої гімназії у м. Києві Ярослава Івашкевича[215] та вихованок-кальничанок Київського жіночого духовного училища[216].

Новітні дослідження з окремих питань розвитку освіти пишуться на основі опублікованих і нововиявлених, систематизованих архівних джерел. Найбільше матеріалів розкидано по “Клірових книгах” церков та інших фондах Центрального державного історичного архіву України, що знаходиться у м. Києві. Є такі самі матеріали і в Державному архіві Вінницької області.

Найбагатші й найцінніші документальні матеріали зберігаються у фонді 127 “Київської консисторії”, де є “Клірові відомості” кальницького приходу. Ці невеликі за обсягом архівні документи, складені не одним поколінням кальницьких священиків, фіксують стан розвитку церковноприходської з 1860, а з 1882 року по 1917 рік – одно-, двокласного сільського народного училища Міністерства народної освіти: їх матеріальне забезпечення, щорічну кількість учнів, педагогічну діяльність вчителів тощо[217].

У розділах про причт у “Клірових книгах” щорічно записувались короткі біографії священиків, дяків, паламарів та їх родин. У них відзначалося вчителювання священнослужителів в церковноприходських школах, але, насамперед, як викладачів Закону Божого чи співу та керівників хору. Аналізуючи записи, можна встановити, які педагогічні або духовні заклади закінчували вихователі цих шкіл, спробувати проаналізувати, чому вчителі, вихованці семінарій, прагнули висвятитись у сан священика чи церковнослужителя. Яскравим і повчальним прикладом такої професійної переорієнтації був уродженець села Кальника дев’ятнадцятирічний Володимир Павлович Крижановський. Він розпочав свою громадську діяльність у Кальнику як “помічник учителя при церковноприходській школі у 1878 році”[218].

Комплект документів з цієї проблеми знаходиться й у фонді № 707 попечителя Київської учбової округи. Крім розпоряджень вищестоящих навчальних інституцій, тут є формуляри викладачів, низка звернень та листів окремих осіб, які висвітлюють бажання вчителів отримати посади, їх фаховий рівень підготовки з конкретних предметів, чому вони бажають працювати в тому або іншому освітянському закладі чи місці. Ці матеріали дозволяють чітко визначити й дослідити соціальні аспекти життя педагогів, їх суспільну діяльність, контакти з колегами та керівниками навчальних закладів, посадові оклади, умови життя й праці[219]. Серед них є кілька справ, що висвітлюють історію виникнення й діяльність Кальницького сільського однокласного народного училища, його матеріальну базу, стосунки з сільською громадою та керівництвом Кальницького буряковоцукрового заводу[220].

У низці справ цього ж фонду є матеріали про забезпечення народних шкіл підручниками та необхідним приладдям. Зокрема, це звернення інспектора народних училищ 4-го району Київської губернії від 19 лютого 1898 року до керуючого Київської учбової округи про списання підручників із Жаданівського однокласного училища та список книжок, списаних із бібліотеки однокласного сільського училища в селі Зозові[221].

Багатий на освітянські матеріали ф. № 712 “Київської духовної семінарії”. На початку ХХ ст. в цьому духовному закладі навчалися кальничани, в тому числі Сергій Миколайовича Оппоков. Збереглися відомості про його успішність та списки учнів за 1914/1915 навчальний рік. З гордістю за земляка скажемо, що він з ЗЗ учнів VІ-го основного класу духовної семінарії був чи не найкращий за успішністю[222].

Не менш цінний документальний матеріал про освітянські аспекти збережено у невеличкій справі “Призначення до академії” цього ж фонду, де переповідається як випускник Київської духовної семінарії Сергій Миколайович Оппоков у 1918 р. добивався зарахування на безкоштовне навчання у Київській духовній академії[223].

Документи про навчання Сергія Оппокова в Київському археологічному інституті відклалися у ф. 1187, який знаходиться в Державному архіві Київської області. Це одна із 160 справ цього фонду, в якій знаходяться заява від 8 грудня 1920 р., Прохання від 8 липня цього ж року до Ради інституту про його зарахування для навчання. Найціннішими документами цієї справи є копії Свідоцтва про народження за № 16215, виданого Київською консисторією 30 червня 1918 р., та його атестат зрілості, виписаний Київською духовною семінарією за № 256 від 15 січня 1918 р.[224]

Потенційні можливості для вивчення здобуття кальничанами середньої та вищої освіти зберігають документи ДАКу, де зберігаються справи гімназиста Київської першої чоловічої гімназії, а після її закінчення студента університету Св. Володимира, внука кальницького священика Михайла Оппокова – Михайла Олексійовича Оппокова. Це традиційні документи: атестат зрілості, прохання про зарахування до університету та про переведення до Харківського університету тощо. Але тут є кілька унікальних документів, зокрема листи батька Олексія Михайловича до керівництва гімназії та університету Св. Володимира про звільнення його сина від оплати за навчання, прохання про дозвіл Михайлу одружитися[225].

Із роду Оппокових, але старшого покоління, в Київській семінарії у 70-х роках ХІХ ст., а згодом і в Київській духовній академії на початку 80-х років того сторіччя навчався двоюрідний брат Сергія Оппокова, Олексій Михайлович, про що свідчить його власноручна “міні-біографія”, яку він написав до 300-річчя заснування цього вищого духовного закладу. Вона зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України НАН України імені В. Вернадського[226].

Залучили ми для дослідження цієї проблеми статут й плани Київського археологічного інституту, в якому на початку 20 -х роках ХХ ст. навчався Сергій Оппоков. Цінність їх у тім, що, крім розкриття епох реорганізації та створення нових навчальних закладів у Радянській Україні, вони дають можливість виявити форми й методи підготовки спеціалістів, їх сферу долучення до праці, коло обов’язків студентської та професорської корпорацій, пролити світло на вихідця з Кальника[227].

Документи із справи “Листы переписи населения 1897 г. Липовецкого уезда Дашевской волости с. Кальника”, які відклалися після Першого загального перепису населення Російської імперії дають змогу проаналізувати низку освітянських аспектів: загальну кількість дітей села, які навчалися в однокласному сільському міністерському училищі, і тих, хто закінчував церковноприходську школу. В цих переписних листах чітко зафіксовано, скільки навчилося читати й писати представниць жіночої статі, в яких сім’ях найбільше приділяли пильну увагу навчанню тощо[228]. Переписні листи двох дільниць було нами опубліковано[229].

Маловідомі широкому читацькому загалу документи про навчання деяких кальничан у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у вищих та середніх світських навчальних закладах зберігаються у Державному архіві м. Києва. Справи учня 2-ої Київської чоловічої гімназії Леоніда Лещенецького та семінариста Сергія Оппокова зберегли традиційний набір документів: атестати зрілості, виписки з метричних книг, приписні свідоцтва до військової дільниці засвідчують рівень освіти та напрямки їхнього суспільного та культурного розвитку, бажання навчатися в університеті Св. Володимира[230]. В цьому ж архіві виявлена нами й оприлюднена студентська справа Леона (Ярослава) Івашкевича – представника шляхетської спільноти, народженого в Кальнику, де протягом кількох років рахівником працював його батько. Крім документів, які були в справах попередніх юнаків, у його справі є й інші матеріали – про станову належність Ярослава, свідоцтво про відстрочку від військової служби до 20 січня 1917 р., його заяви про бажання перейти навчатися з юридичного на історико-філологічний факультет[231].

Керівництво Київського учбового округу, інформуючи громадськість щодо розвитку освіти, у тому числі й на селі, періодично друкувало збірники інформаційних матеріалів. Та всі випуски не збереглися. Те, що є в деяких бібліотеках України, дозволяє уявити стан розвитку сільських народних училищ за той рік, який описується в такому “повременному” виданні: в якому будинку знаходиться училище, склад учнів відповідно до статі, скільки з них закінчило навчання, матеріальне забезпечення училища, насамперед землею, що на ній росте і вирощується, хто викладає які навчальні предмети і який священик навчає Закону Божому, чи є хор при училищі [232].

Навчально-методичні матеріали і правові документи, присвячені розвиткові шкільництва й діяльності педагогів, публікувалися на сторінках багатьох російських періодичних видань. Так, у 1861 р. почали виходити щорічно 24 номери журналу “Учитель”, який, на думку редколегії, покликаний був допомагати наставникам, рідним і всім бажаючим займатись вихованням та навчанням дітей. Тема “Початкова школа і церква” постійно висвітлювалася на сторінках “Киевских епархиальных ведомостей”. Практично в кожному числі друкувались роздуми вчителів, священиків та представників громадськості про форми й методи викладання в школі. Використовувались різні форми викладу матеріалу – від теоретико-методичних до конкретно практичних, від солідних статей до листів-роздумів[233].

На сторінках цього часопису за 1894 рік розглядалась історія шкільництва в Південно-Західному краї. У статті невідомого автора розповідається, що в Київській губернії, як і “по всій Малоросії, простий люд майже до останнього часу будинок причетників називав школою, а дячка жартуючи – бакалавром і паном директором”[234]. Існуючі з кінця ХVІІІ – до середини ХІХ ст. народні школи не виконували свого безпосереднього призначення – навчати, давати початкову освіту дітям. Це були просто школи грамоти, оскільки діти “вивчали Буквар, часослов і Псалтир тільки для того, щоб мати навички читати інші церковні книги – брати участь у проведенні різних богослужебних обрядів”[235].

Розпорядження уряду 1836 і 1837 років про необхідність при кожній церкві завести школу для сільських дітей у ці роки виконувалося дуже неохоче, як поміщиками, церквою, так і самими сільськими громадами, оскільки ці постанови виявились ще не на часі. Суспільство було не готове виконувати їх. Цей час настав тільки у другій половині ХІХ ст., коли суспільство активно трансформувалось від феодального до промислового, коли стали потрібніші освічені люди.

Нове прочитання цивілізаційного розвитку села, його складової – освіти, як важливого напрямку української історії, потребує нових праць. Новітні риси цього процесу важливо досліджувати на моноісторичній основі, звернувши увагу на соціальні моменти, які впливали на розвиток інших складових цивілізації – економіку, політику та культуру. Кожне село, його суспільство має цивілізаційну самобутність, яка розвивалась упродовж більше як кілька століть, будучи невід’ємною частиною загальноукраїнської цивілізації. Відмовившись від сторічних кліше, коли історія досліджувалась на засадах класової боротьби, переважання економічних або політичних чинників, як рушіїв суспільного поступу, звернемо увагу на соціальні проблеми, надавши їм такої ж ваги, як й іншим.

§ 4. Історіографія соціального й економічного розвитку Кальника

Соціально-економічний розвиток Кальника протягом багатьох віків є важливим тлом історичного становлення й поступу не одного покоління кальничан, їх боріння й страждання за краще життя, побут, освіту, індустріальний розвиток, культуру, захист особистості від сваволі й наруги одного над іншим.

Економічна розбудова села, зокрема будівництво греблі в 1795 р. у м. Кальнику. П’ять французьких емігрантів, які проживали у графа В. Потоцького у м. Дашеві, використовували землю із Сорочинської могили для її будівництва[236]. Археологічна діяльність Володимира Антоновича у 1891 р. в селі була описана вінницьким вченим, кандидатом історичних наук, доцентом Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Сергієм Гальчаком[237].

Важливим документальним джерелом, яке ще не було предметом ґрунтовного вивчення соціуму є приватна релігійна література кальничан. Зазвичай, практично у кожній сім’ї, де шанували знання і Боже слово була православна книга – Біблія, Псалтир, чи “Четі-мінеї”. Випадково, вже не пам’ятаю як і коли до мене потрапи часом зруйнований Псалтир і став окрасою моєї приватної бібліотеки. Згодом його облагородив палітурник і він зайняв належне йому місце серед книг. Цього року я знову переглядав його, звернув увагу на записи колишнього власника і здивувався прочитавши таку фразу, яка по слову написана на різних сторінках: “Цей Псалтир належить селянину села Кальника мешканцю Макарію Баніту 1862-го року лютого 13 дня”[238].

Цінність цієї книги полягає у тому, що власник використав її для записів найважливіших подій свого життя. На прикінцевій сторінці він запише: дату свого одруження та число, місяць і рік народження дев’яти дітей. Його дружина народила чотирьох синів і п’ятьох доньок. За 18 років вона чотири рази розроджувалась практично через два роки, в інших випадках через три. Імена народженим священник давав відповідно до святців, ось чому в сім’ї було дві Марії. Батько записав: “Марія 1-ша род. 22 червня 1877 р., Марія 2 – род. 20 червня 1879 р.”[239]. Такий “домашній літопис” дозволяє уточнити дати народження дітей, оскільки священики у сповідальних книгах не завжди добросовісно записували цю дату, чітко уявити склад сім’ї, їх вік та стать, що було важливим для подальшого вивчення родоводу, стосунки між братами й сестрами.

Іван Іванович Фундуклей – губернатор Київської губернії мав можливість користуватись зібраним губернськими чиновниками значним статистичним матеріалом, який розкривав економічні, соціальні, культурні, виробничі стосунки губернії, зумів глибоко й детально описати їх на тлі географічного й кліматичного стану цього регіону[240]. Характеризуючи басейни річок, що протікають через губернію, він називає річечку Кальничку, притоку р. Соб, подає довжину цієї ріки, наголошує на низинній місцевості, якою вона протікає[241]. В наступних частинах опису детально розкривається сільськогосподарське й промислове виробництво, аналізується соціальний, релігійний, національний склад суспільства, стосунки між людьми.

Характеризуючи один із важливих соціальних аспектів розвитку Київської губернії, він зупинився на “Речових зборах” – додаткових поборах поміщиків із залежного від них селянства. Зокрема, губернатор писав: “Так, наприклад, належало у рік з кожного господаря плугового: по 4 курки і 40 яєць, четвертного – 3 курки і 30 яєць, парного – 2 курки і 20 яєць, пішого – 1 курка і 10 яєць. Згідно других приписів від кожного тяглового двору взагалі – по 2 курки і 20 яєць, від пішого – половину. Або ще по-іншому: з кожного четвертного двору: 1 каплуна, 2 курки, 20 яєць, сотню грибів, хмелю 2 четверика і 2 гарця, червецю* по 1 ложці... В інших маєтках вимагали весною надати 12 курчат чотирьох недільних, ..., а в інших особлива повинність – п’явки для лікарні ... по 3 штуки від кожної жінки”[242].

Низку надзвичайно вагомих документів з історії Кальника опублікував польський вчений Олександр Яблоновський. У своїх багатотомних і ґрунтовних дослідженнях, що побачили світ у 70–90-х роках ХІХ ст., він публікує тарифи подимних податків, які збиралися з жителів Старого й Нового Кальника у ХVІ–ХVІІ ст.[243], визначає дату заснування кн. Корецьким фортеці у Кальнику та інших населених місцевостях по р. Собу[244], належність міста Кальника до приватних міст[245] та ін. Цим же автором виявлено й опубліковано заголовки 22 судових декретів та рішень щодо маєтностей Кальника за 1600–1625 роки. У них перераховуються прізвища претентентів на кальницькі ґрунти, хто коли й на кого подавав скарги у відповідні державні установи, прізвища сонму власників кальницьких ґрунтів ХVІ–ХVІІ ст. та інші аспекти соціального й економічного розвитку Кальника[246].

Сучасна Вітчизняна історична наука розвиваючись інколи плодить нові міфи, часто не бажаючи вибудовуватися на нових пластах документальних матеріалів, забуваючи й ігноруючи фундаментальні праці корифеїв української історіографії, присвячених економічному й соціальному розвитку українського суспільства ХІХ ст., в тому числі дослідження М. Є. Слабченка, І. О. Гуржія, в яких анлізувались окремі аспекти цієї проблеми. Ми разом з Т. М. Соловйовою дослідили соціально-економічний розвиток Правобережної України у першій чверті ХІХ ст., закцентувавши увагу на переробній сільськогосподарській діяльності польських поміщиків[247]. Нові архівні матеріали, які зберігаються в ЦДІАУ у м. Києві та у Центральному державному історичному архіві РФ у Санкт-Петербурзі, дозволили по-іншому поглянути на соціальні питанні в гуральництві Київської губернії[248].

Соціальні зрушення в Кальнику 20-х років ХХ ст. зачепили не одну сім’ю кальничан. Кожен її представник на свій розсуд і вміння відгукнувся на події Лютневої революцій та Жовтневого перевороту більшовиків 1917 р., розв’язану ними громадянську насильницьку боротьбу за встановлення комуністичного режиму. Насильницькі методи боротьби більшовиків викликали неадекватну позицію селян. Одні, особливо незаможна частина його мешканців, хто чесно, а хто вирішив скористатися громадянським струсом, відкрито підтримали оманливі лозунги більшовиків, інші, не розуміючи політики російських борців, створювали загони самооборони, які радянсько-партійна історіографія називала “бандутвореннями”, захищали приватновласницькі інтереси. Кальничани опинились по різний бік соціальної боротьби.

Вінницький дослідник героїчного минулого бурхливих днів і ночей національно-визвольних змагань 20–30-х років ХХ ст. у Подільському краї кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк уклав довідкове видання, в якому на основі широкого кола архівних та друкованих матеріалів дослідив діяльність повстанського отамана, уродженця с. Кальника Амброзевича Станіслава Івановича та назвав ще одного односельця амністованого учасника боріння “з банди Лиха” Фльорки Семена Івановича (“Чепуха”)[249]. Якщо раніше радянська історіографія розглядала їх діяльність як бандитську, то сучасні вчені, звільнившись з облудливих пут марксистьско-ленінського бачення, справедливо розглядають, її як боротьбу за своє людяне життя, за волю й статок.

Розділ ІІ

Кальник докозацької доби

Історія становлення й розвитку сучасного села, а в ті роки міста Кальник* сягає сивої давнини. Воно виникло на берегах маленької річечки Кальнички, притоки р. Собу, яка, в свою чергу, впадає у Південний Буг. Перші поселення на території села виникли у північно-західній частині за незапам’ятних часів, приблизно у 6–4 тис. до н. е. Це були часи неоліту, коли первісна людина, продовжуючи займатися збиральництвом і мисливством, поступово переходить до примітивного землеробства.

“За валом”, на правому березі річечки Шабелянки, яка також впадає в р. Соб, археологи відкрили стародавнє поселення мідно-кам’яного віку (енеоліту), яке віднесли до Трипільської культури. Воно займало площу близько 3-х тис. кв. м[250]. Тут є залишки випаленої глиняної долівки, яку П. І. Хавлюк відносить до шматочків цегли[251]. Радянськими дослідниками П. І. Хавлюком та І. В. Пилипчуком було знайдено біля села кремнієві ножі й сокира, рештки глиняного посуду, прикраси у вигляді поясків та гребінцевого згладжування[252].Згадують Кальник, як складову пізньої фази племені раковецької групи, яка поступово розширює своє місце перебування П. І. Хавлюк і вінницький археолог Сергій Рижов[253].

Згодом первісна людина залишила кальницькі землі. Тільки в кінці 3 – на початку 2-го тис. до н. е. тут знову з’являються поселення людей. Залишки матеріальної культури, зокрема: зернотерки, грузила, відтяжки від примітивного верстата, сокири з отвором для держака відтворюють більш високий рівень життя, ніж це було в попередній період.

Наступний етап розвитку цих земель пов’язують з людьми білогрудівської культури. З початку VІІІ ст. до н. е. в присобські землі прийшли кочові племена, залишивши по собі кургани біля Кальника, с. Сороки, с. Паріївки, смт. Іллінців. Одним із перших їх в літературі для широкого загалу описав Іван Фундуклей – цивільний губернатор Київської губернії 40-х років ХІХ ст. у низці змістовних досліджень. Зокрема, аналізуючи кількість могил у Липовецькому повіті, він наголошує, що у Кальнику є замковище, від якого залишилися дві могили, що у селі ще “є дві батереї, які мають довжину від 35 до 40 у ширину від 25 до 30, а у висоту до 3 сажнів”[254]. Цікава інформація автора й про те, що “один вал розпочинається біля поселення Кальник і по прямій лінії, через ліси Дашівські, доходить до поселення Копіївки”[255]. Іван Фундуклей залишив нам замальовку “великих розмірів, як наприклад могила Сорока біля Кальника”[256].

Дослідники вважають, що це продукт життя й діяльності скіфських племен VІІ ст. до н. е. Сотні цих курганів розкопали археологи, інші розорали колгоспники. Свого часу кілька курганів розкопав видатний український історик, професор Імператорського університету Св. Володимира В. Б. Антонович. Його скрупульозні археологічні дослідження 1891 р. були описані у низці наукових розвідок[257]. Складений ним план стародавнього Кальника[258] започаткував наукове вивчення історії села. Йому ж належить заснування важливого напрямку – пропаганди наукових знань методом публікації історико-публіцистичних досліджень історії Кальника, зокрема кількох пам’яток старовини: місце полкового міста у Визвольних змаганнях 1648–1676 рр., міські фортифікаційні споруди, які частково зберіг час, та скіфський період в історії села[259].

Спочатку В. Б. Антонович у “Матеріалах для історико-географічного словника” нарахував біля села 20 курганів[260], а пізніше в аналітичній розвідці – 27 “більших” курганів[261]. Сучасні дослідники в районі Кальника, Сороки, Іллінців нараховують близько 30–40 скіфських могил[262], а автор нарису про Кальник, опублікованого в історії міст і сіл Вінницької області, повертаючись до думки дореволюційного історика, написав, що біля городища є 20 курганів[263]. Це скіфський герос – місце поховання скіфських предків. Найбільші з них Непромаха, Пракседа, Маланка і Асаулова Могила знаходилися біля могили Сорока. Едвард Руликовський, автор однієї з перших розвідок про с. Кальник, опублікованої у всесвітньо відомому багатотомному польському словнику, замість Перепелиці називає іншу могилу – “Ассаули”[264]. Володимир Антонович в іншій своїй праці, присвяченій археологічним розкопкам двох “великих городищ-майданів”, одне з них називає “Пятниця”, а інше “Перепелиця” [265], чого раніше ми не зустрічали в його інших дослідженнях. Різночитанню назв могил потрібно покласти край.

Користуючись цією працею В. Б. Антоновича, ми можемо чітко сказати, що на території укріпленого м. Кальника було “2 великих городища-майдани названі: Пятниця і Перепелиця”[266]. Інші названі могили розміщулись навколо сорочанської могили. Одна з них знаходиться на сучасному полі за Ризниківкою, біля лісосмуги, яка розділяє землі Кальника і Хринівки. Сучасні історики, аналізуючи досягнення археологів у вивченні Вінниччини, згадують про внесок В. Антоновича у розкопки археологічних об’єктів на території с. Кальника[267].

По кальницькій землі проносились не тільки скіфи. Плюндрували її не один раз вогнем й мечем татаро-монголи й кримські татари, грабували литовські й польські пани та підпанки. Загарбували її також свої доморощені паночки, які через засилля католицизму в Речі Посполитій приймали цю віру, забуваючи віру своїх батьків, тільки б утриматись на політичному олімпі влади.

На кальницьких полях знаходять монети Марка Аврелія, Елія і Коммода. У 1885 р. знайдено горщик наповнений срібними монетами Сігізмунда ІІІ[268]. Восени 1985 р. на околиці с. Кальник учнем місцевої школи Олександром Касіянчуком знайдено скарб (1416 монет) першої половини ХVІІ ст. Переважна частина цього скарбу складали монети Сігізмунда ІІІ (1587–1632), прибалтійських володінь Швеції та Пруссії. Дослідники вважають, що цей скарб утворився в 30–40-і роки ХVІІ ст. – роки правління Владислава ІV (1633–1648)[269]. Зараз скарб знаходиться в Нумізматичній колекції Вінницького краєзнавчого музею. Ці скарби свідчать про те, що Кальник був важливим торговельним містом і часто за часів татаро-монгольських та кримських набігів і, особливо в роки визвольних змагань ХVІІ ст., був у центрі воєнних подій, коли військовики возили з собою гроші, чи то свої, чи награбовані.

Вперше в історичних документах Кальник згадується в 1448 р. На Віленському сеймі 19 лютого цього року польський король і Великий князь Литовський Казимир Великий передав цей населений пункт якомусь боярину Шелібору: “А Шелибору Колникъ, а Шанъдырєв, а Куничное”[270]. Про те, що “Кальник був наданий ще Казимиром Ягейловичем Шембергові” писав, без посилання на документальні матеріали польський вчений кінця ХІХ ст. Олександр Яблоновський[271]. Сучасний публіцист Віктор Мельник називає іншу дату першої згадки села в документах – 1460 р.[272], не підтверджуючи її джерелами, а посилаючись на авторитетність думки знаного дослідника В. В. Мацька. Кандидат технічних наук, керівник видавничого проекту “Стікс” “Загадкова Україна” помилково твердить: “перша згадка про нього (Кальник – авт.) стосується 1545 року. Тоді він належав шляхетському роду Янчинських,...”[273] Ця думка має підтримку й інших дослідників. І. Дорош, аналізуючи появу родів з Волині, зокрема Янчинських-Кальницьких, твердить: “В 1545 р. на Брацлавщині їм належав Кальник”[274]. Але ця фраза не стверджує, що саме тоді Кальник вперше згадується в історичному джерелі. Існує ще одна думка краєзнавця з м. Гайсина Геннадія Олександровича Таченка про першу документальну згадку Кальника в історичних джерелах в 1362 р. У розмові з нами він твердив, що після перемоги Литовського князя Ольгерда над військами Кутлобуга, Хачибея і Дмитра на берегах р. Синюхи ці землі отримали брати Коріятовичі – Юрій, Олександр, Федір і Костянтин. Їм належали, зокрема міста Брацлав, Соколиць, Вінниця (Винниця) і Кальник[275]. Зазначимо, що посилання на працю Григор’єва-Нашого є помилковим, оскільки там про Кальник у такому сенсі не згадується.

В кінці ХVІ ст., згідно з люстраціями, у всіх шести українських повітах, що перебували в складі Литви, було лише 206 сіл, в яких селянських дворів нараховувалось 1088. У них проживало 5440 душ (з них 145 приходилось на замкові села). Ці цифри можемо збільшити, але не більше, як у два рази. У Польській Україні картина з населенням була не кращою. У 1565–1566 рр. нараховувалось біля 400 замкових і приватних сіл, а в них проживало 9520 душ обох статей, з яких ⅓ належала до замкових селян[276].

Складною була соціальна структура суспільства, яке ділилось на кілька станів. До панівного належали представники феодального суспільства: князі, зем’яни (шляхта), бояри (служилий військово-землевласницький прошарок), священницький клір. До другого, найбільш кількісного й оподаткованого населення – селяни королівські (державні, або замкові) і приватні, які належали світським і духовним особам.

У 2-й половині ХVІ ст., згідно “Статуту про волоки Государя короля, Його милості виданий для всього Великого князівства Литовського 1557 року”, схваленого 1 квітня цього року в середовищі селянства виділяли такі групи: 1) осадники, 2) тяглові, 3) огородники, 4) підсусідки, 5) бояри путні і 6) бояри кінні. Осадні селяни це колишні служилі бояри посаджені на землю і переведені у стан селян, які користувалися певними пільгами. Вони платили, у порівнянні з тягловими селянами, оброк у 3 копи* грошей з волоки**. Тяглові селяни платили грошима поземельний оброк, вірче і писче та виконували барщину та інші повинності на користь поміщика, огородники – користувались отриманим від власника двором і трьома моргами*** землі. Підсусідки – селяни, які не мали ні дворища, ні землі і проживали у чужих дворах. Вони працювали на власника 1 день на тиждень і звільнялись від інших повинностей. Бояри путні – селяни, які володіли від ½ до 1 волоки землі і виконували “обов’язки” поштаря панської кореспонденції. Кінні або панцерні бояри виконували “земську військову службу”, маючи завжди готовим доброго коня й зброю, рогатину і з’являлись на перший поклик власника. За це власник виділяв такому боярину 4 волоки землі, звільняючи від інших повинностей[277].

Окремим, третім прошарком, який інтенсивно викристалізовувався у суспільстві в ці роки були міщани, які, в свою чергу, ділились на державних, приватних та гостей.

Спочатку всі вони несли повинності стосовно держави: від будівництва укріплень до військових походів. Поступово більшість повинностей перекладаються на плечі другого й третього стану. Їхні повинності складалися із поборів і примусових відробітків: а) подимне по 2 гроші з господаря, податок по 2 гроші на утримання пушкарів, а пізніше на утримання замка, всі поселяни платили стацію – 3 третинники**** вівса, ½ третинника жита, 2 курки, м’ясо, сир, хліб, відповідно до установленої міри, прядива по 10 жменей. Селяни на користь власників: приватних осіб чи корони (держави), вносили податок (поляховщину) з кожного окремого господарства – 4 третинники пшениці, 19 вівса, 2 курки, 20 яєць. За користування землею, відповідно до розміру та якості земельної ділянки, платили чинш. Кожен, хто мав господарство платив “свинячу й баранячу” данину: від 20 баранів і 20 свиней по 1 голові. Селяни, які мали пасіки, платили й бджолину данину (1-й рік десяту частину бджіл), а також на 2-й рік поволощну данину – 1 бика або яловицю[278].

Міська община виконувала й повинність на користь всієї міської громади. Облаштування, ремонт замку “всі міщани і бояри зобов’язані виконувати”. Вони ж наймали сторожів для острогу та сторожів у полі утримувати в складчину, брати участь у військових походах старости “кінно й зі зброєю”. Головною повинністю міщан була підводна (колядка) і підвіз сіна[279]. Громада мала право володіти землями навколо міста, користуватись уходами й ловами.

Міста, які не мали магдебургського права спочатку вибирали загальне для всіх общин самоуправління: війта та інших членів правління. Після люстрації 1545 р. на вимогу панства була запроваджене роздільна влада. Власники скаржились чиновникам, які проводили люстрацію, що своєвольні коронні міщани негативно впливають на приватних міщан, а тому просили запровадити владу свого пана. Серед міщанства поступово виділяється три групи: вільні міщани, міщани, що залишились під замковим присудом та міщани приватні – світських та духовних феодалів. Які органи управління існували в Кальнику поки що встановити не вдалось.

В Центральному державному історичному архіві України у м. Києві зберігаються Актові книги (так звані “Гродські книги”) з ХVІ по ХVІІІ ст. в яких є документи з Вінницького і Луцького гродських судів та Луцького повітового суду, зокрема про борги, про підданих, вбивства, судові справи, заруки, побори та податки, справи про міщан, наїзди та грабунки маєтків, а також справи, що стосуються окремих знатних родів – князів Корецьких, Чарторийських, Четвертинських та Курцевичів. У фонді № 25 “Луцького гродського суду” є документи, які стосуються судової тяганини між членами роду Янчинських* з княгинею Ганною Корецькою за кальницькі маєтності з кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.[280] Такі ж джерела про судові позови цих же панів та їх спадкоємців зберігаються у фонді № 26 “Луцького повітового суду”[281] та у фонді № 28 “Вінницького гродського суду”**, прохання Марини Василівни Янчинської та її синів Петра та Івана Гавриловичів Яковицьких до суду про надання Борису Івановичу Сові права захищати їхні маєтності у Кальнику[282].

Професор Микола Крикун і Олексій Піддубняк виявили подібні матеріали про кальницькі землі, позови за них у Відділі рукопису Львівської національної бібліотеки НАН України, зокрема декрет коронного трибунала у справі за скаргою вінницького земського суду Семена Ободенського про привласнення його частини маєтку Кальника Ганною Ходкевічивною (кн. Корецькою) від 24 квітня 1602 та 11 травня 1606 років[283].

Сподіваємось, що це не всі матеріали щодо Кальника, багато з них ще чекають свого дослідника. Необхідно наполегливо продовжити вивчення Актових книг, і результати не забаряться. Про це переконливо свідчать опубліковані матеріали львівських вчених М. Крикуна та О. Піддубняка у збірнику документів, присвячених Брацлавському воєводству.

В другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. Кальник входив до складу Брацлавського воєводства, в його державних і судових органах відклалась низка документів, частина з яких була опублікована в спеціальному збірнику. В ньому вміщені усі виявлені на сьогодні матеріали Брацлавського воєводства від його створення у 1566 р. і до смерті у 1606 р. брацлавського підкоморія Лавріна Пісочинського, з архіву якого походить більшість (240) публікованих документів. Із 496 документів і актів 488 видано на основі рукописів, причому лише 41 із них були опублікованими раніше: оригінальними є 320, тогочасними засвідченими і незасвідченими копіями – відповідно 125 і 51; 437 писані діловодною руською (староукраїнською) мовою, 54 – польською (здебільшого переклади з руської мови). З діяльністю канцелярій гродського і земських судів воєводства пов’язано 210 документів, канцелярії Руської (Волинської) метрики – 147 документів[284]. У цьому збірнику є 12 матеріалів про Кальник, які використовуються у цій монографії вперше, лише один із них написаний польською мовою*. Вони проливають світло на важливий соціальний аспект – судову боротьбу власників Кальника за маєтності, якими вони володіли тут.

В 70-х роках ХVІ ст. Кальником, Цибулевим, Хринівкою “й іншими селами” володіли Марина і Богдан Єнчинські**, після смерті їх батька Василя Єнчинського. Марина Іванівна була одружена з Гаврилом Яковицьким і не проживала в цих маєтностях, а мешкала у Володимирі на Волині. Напевне, її частиною маєтків управляв керуючий (часто назив. губернатором), який не був здатний організувати належний захист її “отчини й дідизни” від “обопільних сусідських кривд і збитків немалих у різних речах і пожитків”[285]. Марина Василівна та її сини, Іван і Петро Гавриловичі Яковицькі, 30 жовтня 1571 р. звернулись до Володимирського гродського підстарости Михайла Павловича з проханням передати в опіку маєтності її приятелю підстарості Вінницькому Борису Івановичу Сові “з усіма платами, прибутками і пожитками моїми, що на мене і на синів моїх з тих маєтностей з частини моєї приходять”[286]. Він, маючи можливість і силу боронити її маєтності, міг забезпечити їх існування.

За дев’ять років, які минули після попереднього звернення до гродського суду Марини Янчинської, відбулися суттєві зміни в родині власників села Кальника. Брат Марини, Богдан Васильович, мабуть, помер і в соціальну діяльність включився його син Іван Богданович та молодший його брат Ярош. Та й у самої Марини відбулись зміни. Вона, мабуть, була одружена вдруге з якимсь Байбузою. У них був син Григорій, який займав посаду писаря брацлавського гродського уряду. Ось між двоюрідними братами на початку 80-х років цього ж століття з новою силою розгорілось бажання розв’язати “гордіїв вузол” – остаточно розділити кальницькі маєтності між сім’ями.

Дітям необхідно було владнати виплату боргу, щоб приступити до законного розподілу майна. 10 лютого 1580 року Іван Богданович Янчинський розповів усно й надав листа князю Федору Кунцевичу за відсутності у Володимирі підстарости володимирського Олександра Кунцевича, який прийняв його й записав до книги гродської. Розпочався розгляд судової справи. У листі Іван Богданович Янчинський просив “оголосити тим кому потрібно знати”, що його небіжчик батько Богдан Янчинський ще будучи живим взяв у борг 20 кіп злотих литовських у своєї сестри Марини Байбузової, заставив їй “все, з полями, з сіножатями, з дубравами, з пущами, з ловами, з бобровими гонами, ставами, ставищами”[287] надавши їй право ними користуватись. Ці гроші він віддав Григорію Байбузі.

Маючи потребу в грошах, він власноручно зайняв у нього ще сто кіп литовських злотих, які розділив із своїм рідним братом Ярошем під заставу маєтностей в Кальнику, Цибульові, Паріївці і Скоморошках*. Гроші були витрачені, а щоб їх повернути Іван Богданович радив своєму рідному братові, не чекаючи його долі, розплатитися з Григорієм Байбузою. Розуміючи, що повернути борг він зараз не зуміє, прохає перенести цей борг, у випадку свого одруження або смерті на його спадкоємців. Він застерігав їх, що повернення частки маєтностей в Кальнику йому або його спадкоємцям можливе тільки по виплаті боргу і тих збитків, які висуне Григорій Байбуза. Цей лист, написаний 29 лютого 1580 р. власноручно Іваном Богдановичем, засвідчили “Богдан Костюшкович Хоболтовський, суддя земський повіту Володимирського, пан Петро Костюшкович Хоболтовський і пан Давид Михайлович Яковицький”[288].

З документів 90-х років ХVІ ст. виявляється, що Кальником володіли чотири власники. Це діти і внуки Василя Янчинського: Марина, Богдан, Андріяс, а ім’я четвертого поки що не встановлено. Син Марини, Григорій Байбуза,був писарем брацлавського гродського уряду, а пізніше – писарем вінницького гродського уряду. Інші внуки Василя залишались звичайними власниками маєтків.

1 січня 1599 р. у Кустичах* Федора Андріясівна Янчинська та її чоловік Михайло Кустицький внесли до Вінницького земського суду протест про несправедливий позов брацлавського воєводи і кременецького старости князя Януша Збаразького до її брата Яроша Янчинського за те, що він немовби не подав до цього суду записів і різних документів на ці маєтки про продаж четвертої частини Кальника, Паріївки, Цибульова і Скоморошків. 12 січня того ж року цю апеляцію взяв до розгляду вінницький земський суд.

Суд у складі судді Семена Ободенського, підсудді Михайла Ласки і судового урядника виявив, що в 1592 р. Януш Янчинський продав свою четверту частину кальницьких маєтностей своїй рідній сестрі Олександрі Богданівні (прізвище чоловіка – Плоський) за 2000 кіп литовських грошів у вічне користування “з дворами, з будівлями двірськими і селищами, з підданими тяглими, огородниками і з підсусідками, з боярами, з чиншовиками, даниною і подачками всякими і кожною землею, ораною і неораною, з полями, сіножатями, з огородами, з виноградниками, з садами, дубравами, запустами, з борами, з гаями, з ловами, з лісами і з форостом зарослим**, з ріками, з гонами бобровими, з річками, з криницями, з болотами, з ставами, озерами і сажалками, з млинами і з висилками...[289]”.

“Любима сестра” Яроша Олександра Павлова-Плоська, додавши придбану в нього четверту частину Кальника і маючи власну четвертину, стала володіти половиною кальницький маєтностей.

15 січня 1599 р. від імені короля Сігізмунда ІІІ Луцький земський суд*** викликав на слухання Яроша Янчинського, за те, що він, продавши свою частку маєтностей Кальника, не подав відповідних документів до цієї установи. Суддею було призначено Федора Чаплина Шпановського, підсуддею Івана Хренницького. На судовому процесі Ярош Янчинський визнав, що позов є справедливим. Суд вирішив, щоб він вніс документи про продаж Кальника в книги суду і заплатив своїй сестрі Олександрі 14 гривень “шкод” (збитків). “А як пан Янчинський чотирнадцять гривень вини зараз нам суду, і стороні заплатив і лист на продажу, перед нами поклавши до книги добровільно признавши і усвідомив, і записати дав”[290].

22 січня цього ж року подібний запис у луцьку земську книгу вписав і Андрій Іванович Янчинський про те, що він продав своїй двоюрідній сестрі Олександрі Богданівні Павловій-Плоскій (Янчинській) за 2000 кіп литовських грошей свою частину маєтностей у Кальнику[291]. Цей документ засвідчили Іван Чаплин Шпановський, каштелян київський, Федір Чаплин, суддя луцького земського суду, Хвилин Бокій Пєчихвостський.

Було розв’язано також конфлікт між вінницьким гродським писарем Григорієм Байбузою та братом його дружини Ярошем Янчинським. Останній, як свідчить лист першого до суду, повернув йому за себе й Івана Янчинського заставну суму грошей за землю[292]. Ярош Янчинський вступив у права власника своєю частиною кальницьких маєтностей, що відкрило йому можливість вільно нею розпоряджатись, в тому числі й продавати. Цим правом він скористався в повному обсязі.

На початку ХVІІ ст. боротьба між спадкоємцями Янчинського і Ганною та Яхимом Корецькими за землі розгорілась з новою силою. У 17 декретах і позовах, наведених у своїх працях Олександром Яблоновським, відчувається боротьба “не на життя, а насмерть”. Князь зі своєю дружиною вирішили за будь-яку ціну заволодіти Кальником й іншими селами цієї волості. Про це свідчать документи, про які піде мова нижче.

18 липня 1600 р. Семен Ободенський, який був у цей час брацлавським земським суддею, звернувся з позовом до кн. Яхима Корецького та його дружини Анни. Позивач звинувачував князя тому, що він 13 липня того ж року “наслав пана Богуфала, свого урядника губинського, з чималим почтом, у вигляді кількох десятків чоловіків”[293] на його третю частину кальницької землі, якою він володів “довічним правом від пана Івана Яковицького й спокійно упродовж тривалого часу тримав й ніхто туди ніколи не вступав”, збирав з неї “доходи, плати й вигоди”. З метою покращення обробітку землі Семен розпорядився поставити два стовпи, на яких були написані заклики до людей селитись на слободу. Ось ці стовпи й знищили князівські слуги і вибили насильно з його димів усі доходи й плати[294]. Суд ухвалив: князю повернути Семену Ободенському незаконо взяті доходи, відновити стовпи-зазивали і повернути незаконно захоплену землю. Вельможні князі відмовились визнати рішення суду й продовжували утримати землю Семена, як свою власну.

Цього ж 13 липня 1600 р. між княгинею Анною Корецькою і житомирським підстаростою Павлом Плоским та його дружиною Олександрою Янчинською в судовому порядку було оформлено ще один позов щодо “виданих привілеїв на маєтності позвані у воєводстві Брацлавському, що знаходяться: сіл Кальника, Паріївки, Цибульова і Скоморошків перед тим проданих”[295].

Судові позови в роду Янчинських (Ободенських) продовжувались і навесні 1602 р. Так, 24 квітня 1602 р.[296] суддя Брацлавського земського суду подав скаргу на князя Яхима Корецького і його дружину Анну, з роду Ходкевичів, за те, що їхні піддані витіснили його з володінь третьою частиною Кальника, за знищення двох стовпів із закликами селитись тут бажаючим на слободі[297]. 22 квітня того ж року кальницькі землі були ще кілька разів предметом тяжб між Яном Янчинським і кн. Збаразьким щодо продажу їх частини. Проте слідство не відбулося. В цей день був оприлюднений “маніфест підгороденських черещ Яна Ветерського, про справу щодо позовів кн. Яхима Корецького” стосовно розподілу Кальницьких земель[298].

15 травня 1602 р. Павло Плоский знову звинуватив кн. Яхима Корецького, який не виконав рішення якогось попереднього декрету щодо маєтків Кальника, Цибульова, Паріївки і Скоморошків про надання йому документів щодо “навіки проданих” цих маєтків[299]. Тільки 12 травня 1605 р. Григорій Байбуза отримав “контракти продажу” кальницьких маєтносткй, що “записані на Анну кн. Корецьку”[300].

Низка документів розкривають важливий соціальний аспект селянського життя як втечі від одного власника до іншого. Власники прагнули інколи розв’язувати це питання в судовому порядку. Про це свідчить позов княгині Санґушкової від 17 травня 1606 р. до кн. Яхима Корецького з вимогою повернути “підданих позивачки з сіл Тростянця”, які втекли із своїми дружинами до Кальницького маєтку князя[301].

22 квітня 1605 р. у Вінниці Семен Ободенський знову подав скаргу на княгиню Анну Корецьку, про те, що вона не повернула йому захоплену ще п’ять років тому одну третину маєтностей Кальника. 8 червня 1605 р. Віницький земський суд у складі судделегата Олекси Дяківського і підсудді Михайла Ласки виявили, що княгиня та її чоловік Яхим силою заволоділи частиною села, чим завдають великої шкоди власнику, не відновили зазивний стовп з оголошенням про можливість заселення вільних земель. Суд закликав княгиню для поділу “в тому помістю Кальнику і шкоди минулі” повернути[302].

На “ґрунтах Кальницьких, в урочищі, прозваному Дідовкою” шляхетний пан Федір Шандировський “наїхав” на підкоморія і королівського секретаря Лавріна Пісочинського. Останній 27 березня 1604 р. подав до Вінницького гродського суду позов, в якому скаржився, що, коли його підданий жорницький Ясько Даниленко їхав 5 січня цього року у господарських справах на нього “безпричинно” напали і пограбували його статок: “коня, масті пегої, який коштує кіп двадцять грошів литовських, сани й інші сани, які приводив, і з хомутом і з другим, все то коштувало копу гріш литовських; на тих санях тоді було четверть житньої муки, купленої за золотий плоский, і пшона четверть за пів копи грошів, хлібин п’ять, кожна хлібина коштувала по грошу, полот солонини, яка коштувала сорок грошів литовських, свиняче сало, вартувало пів копи грошів литовських, двоє свиних поребр, кожне з яких коштувало по три гроші, солі сто сирців, купленої за чотири гроші, ложник новий, коштував трьох золотих польських, рядно, коштувало копи грошей, сокиру, куплену за п’ятнадцять грошів. То все, що вище перераховане, в. м., пан Шандировський, пограбувавши, до дому свого, села Тростянця, припровадив і на свій пожиток привласнив...” [303].

Інший приклад шляхетського свавілля розкриває декрет Вінницького гродського суду від 23 вересня 1605 р. у справі скарги Романа, Олександра, Настасії і Марушки Кустицьких – синів і дочок Федори Андріївни Кустицької (Янчинської) про загарбання у їхній частині Кальницького маєтку 100 вепрів, Адамом Богуфалом, довіреною особою князя Корецького[304].

28 січня 1606 р. Олександр Янчинський перед намісником підстарости Луцького Султаном Васьковичем у Луцькому гродському судді розповів, що домовився з княгинею Анною Корецькою (Ходкевич) про виділення його частин кальницьких маєтностей. Для остаточного вирішення цього питання його запросили приїхати до Корця. Під час розмови з чоловіком княгині виявилось, що він не знає про домовленість княгині й Олександра й доцільність розв’язати це спірне питання[305] і відмовився задовольнити вимогу Олександра Янчинського.

Ще одну спробу вирішити судову тяганину про спадок у травні 1606 р. зробив Семен Ободенський у Вінницькому земському суді, подавши скаргу на незаконне володіння більшою частиною кальницького маєтку княгинею Анною Корецькою. Суд у складі депутатів головного трибуналу з усіх воєводств Корони Польської відхилив його позов, вважаючи, що він не врахував інтересів інших співвласників цього маєтку: Адама Ханського, Михайла Селянського, Яроша Чернявського, Івана, Андрія і Фрідріха Підгороденських, Яна Підгороденського – онука Анни Сукгоцької, Григора, Михайла, Лазаря, Яроша, Яна Тура[306].

Судові позови Янчинських один до одного, як і подібна тяганина з княгинею Анною Корецькою, є яскравим свідченням шляхетського свавілля, панування принципу сили, боротьби за українську землю. Показова шляхетність земельних феодалів зникала, як тільки в їхніх стосунках виникав особистий інтерес. Часто широко вживались насильницькі озброєні напади шляхтича на свого сусіда, захоплення його статків, зневага до діяльності окремої особистості феодального суспільства.

З початку ХVІ ст. Кальником володіли волинські Янчинські. Один із них, Івашко, залишив свої маєтності дочці Марині, яку ще називали “Кальничанка”. Вона одружилась із своїм родичем Єжі Янчинським. У 1608 р. її син Олександр Янчинський продав свою частину Кальника княгині Анні Іоахімівні Корецькій з роду Ходкевичів[307], яка, вірогідно, відбудувала замок* після його спустошення у 1613 р.[308] Пізніше цю купчу будуть оскаржувати інші спадкоємці Марини “Кальничанки”, мотивуючи свою вимогу тим, що, коли відбувалась купівля-продаж цієї частини села, в роду Янчинських були малолітні діти[309]. В такому разі закон забороняв відчуження маєтку.

Судове змагання трохи стихло, оскільки Кальник у 1612 р. був знищений кримськими татарами, і перетворився на “пусте урочище”. Пізніше вінницький суд “виділить справедливу частку кожному із спадкоємців”, але не визначить точних меж володінь, чим залишить підстави для подальших судових розглядів[310].

Мабуть, князі Корецькі вважали Кальник вже повністю своїм. Тут у 1620 р. вони збудували фортецю: “Kalnik – k. 1620 kst. Koreckich – przu starem horod”[311]. У цьому ж році спорудили фортецю і в Іллінцях. Польський дослідник кінця ХІХ ст. Олександр Яблоновський в розділі своєї праці “Miasta prywatne” (Міста приватні) вказує, що це місто (Kalnik star – 650 димів, Kalnik nowy – 504 димів) належало кн. Корецькому[312]. У 1671 р. укріплення Кальника описав Ульріх фон Вердум у своєму “Щоденнику”: “Кальник складається з трьох міст, оточених з двох боків озерами, які утворює тут ріка Соб, а з двох інших боків двори, зміцнені валами, ровом і частоколами”[313].

В кінці першої чверті ХVІІ ст. княгині Анні Корецькій вдалося фактично забрати кальницькі землі від колишніх чотирьох власників. Так, 30 квітня 1625 р. у земському суді були зафіксовані два рішення про те, що “Миколай та ін. Тури Анні Ходкевичовні кн. Юхимовій Корецькій свої частини дідичні в маєтку Кальника продає”. Поряд зроблено ще один запис:“Ян Зубач Тур Анні кн. Корецькій продає частини своїх дідичних володінь Кальник, Цибулів і Паріївці”[314].

У 1629 р. місто складалось із двох частин – “Старий Кальник” належав Костянтину Волинському кн. Корецькому. Було у ньому димів (дворів) 650. Йому ж належав “Новий Кальник”, в якому було 504 димів[315]. Щоправда, в опублікованих джерелах знайшлись інші, повніші дані. Вони відмінні від тих, що навів В. Б. Антонович. У “Тарифі подимної податі воєводства Брацлавського” за 1629 р. зафіксовано, що в Старому Кальнику проживало 654 душ, котрі платили його власнику каштеляну Волинському князю Корецькому 327 злотих, а в Новому Кальнику в цей час проживало 504 душі, які сплачували тому ж власнику 252 злотих[316]. Можливо, ці дані взяті з “Taryfa podymneqo wdztwa Braclawskieqo. 1629”, який також опублікував дослідник “польської України” ХVІ ст. Олександр Яблоновський[317]. Отже, наші підрахунки свідчать, що з диму жителі Старого й Нового Кальників платили власнику 0,5 злотих. На цьому дослідник наголосив у вище названій праці, що з диму власник отримував ½ злотого[318].

Місто Кальник розбудовується і поступово перетворюється в укріплений центр рангового феодального маєстату. Нові власники відбудували його, розпочинаючи з княгині Анни Корецької. Вірогідно, при ній була відновлена і фортеця з системою укріплень. Відомий польський дослідник, автор трьохтомної історії Польщі ХVІ ст. у розділі “Замки” описуює фортеці на Побужжі, зокрема на р. Собі твердить, що в Кальнику та Іллінцях замки побудував князь Корецький у кінці 1620 р., а в Дашеві – князь Збаразький у 1590 р.[319] Відомий французький інженер Гійом де Боплан, що служив польським королям Сігізмунду ІІІ і Владиславу ІV об’їжджав Брацлавське воєводство, склав його ґрунтовну карту, з детальним описом укріплених центрів краю. Він визначив 47 фортечних міст.“Фортечні споруди, – записав він, – представленні з великими деталями, відзначені у містах по течії р. Бугу: у Самойловці (Samaeltowka)... Дальше, на притоках р. Бугу з лівого боку у м. Самгородок (Samagrok)...Липовцях (Lipowiec), Іллінцях (Elins), Пісочні (Piaczensne), Бабині (Bobin), Кальник (Kalnik)...”[320]. Кальницький полк, який виник у 1648 р., використовував ці укріплення в запеклій боротьбі з ворогами близько 63 років свого існування. Кальник занесений на карту Гійома де Боплана, як великий населений пункт, укріплений ретрашаментами[321]. Він перший склав “Обрис укріплень Кальника”[322], який переконує в тому, що французький інженер деякий час жив у Кальнику.

Опубліковані документальні матеріали, які висвітлюють соціально-економічні сторони розвитку Кальника у часи Руїни є важливим джерелом вивчення історії міста середини ХVІІ ст. Невеликий фрагмент за 1664 р. зачіпає низку аспектів: козацький лад і князівська феодальна власність є мало вивченим питанням. Як можна пояснити, що в козацькому місті, яке козаки оборонили від поляків феодал-поляк збирав податки на свою користь?

Можна зрозуміти, що соціальна політика в місті залежала від позиції полковника, зокрема Кальницького, його військової орієнтації. Можна припустити думку, що це трапилось, коли Кальницький полк підтримав Остапа Гоголя, котрий став наказним гетьманом Правобережної України під зверхністю польського короля. Польські магнати, в тому числі княгиня Ізабелла Чарторийська з Корця, дружина воєводи Волинського, будучи власницею кількох млинів на р. Соб в межах Старого й Нового Кальника, в яких було 100 димів, і здаючи їх в оренду, збирала з них податки. Так, з одного млина, в якому було “три камені” брала “млинний податок” по 3 злотих, а з “козацького спільного” млина отримувала по“два злотих”, з трьох ступ їй платили по 1 злотому. Млином у два камені, яким користувались селяни платили по 15 грошів. Княгиня володіла водяним млином у два камені, які приводилися до дії водою, що падала згори. З тих, хто користувався ним княгиня отримувала по 1 злотому. Загальна сума млинового податку за 1664 р. складала “сто шістдесять сім злотих”[323].

Сімнадцяте сторіччя – найжорстокіша сторінка в житті українського народу. Лихоліття не оминуло й Кальник. Його руйнували дощенту. Він, як сфінкс, відбудовувався, повертаючи собі славу волелюбного центру Поділля, а з середини сторіччя перетворюється на центр Кальницького полку. Коли сформувався Кальницький полк, достеменно невідомо. На початку визвольної боротьби в Україні існувало шість реєстрових полків: Чигиринський з 3222 козаками, Білоцерківський з 2990, Черкаський з 2996, Канівський з 3167, Корсунський з 3477 і Переяславський – 2982[324]. Більшість дослідників схиляється до думки, що Кальницький полк виник у червні–липні 1648 р., коли на Поділлі з’явився Максим Кривоніс із своїми сподвижниками[325]. Полковники, осавули та козаки полку активні учасники найграндіозніших битв визвольної боротьби на її початковому етапі та в наступні роки після смерті Богдана Хмельницького.

Кальник згадується також і в документах кінця ХVІІІ ст. Після приєднання Правобережної України в результаті третього поділу Польщі у 1795 р. тут відбудеться перша російська ревізія населення. Кальник був у складі Липовецького повіту Брацлавської губернії. В Державному архіві Вінницької області зберігся двохаркушний докмент – “ревізький список єврейського населення” містечка Кальника від 14 листопада 1795 р.[326], який уточнює кількісний національний склад окремої групи жителів.

Наша історична розповідь про Кальницький полк – це розвінчання спотвореної суті верхівки сучасних “козаків-клоунів”, які за опереточно-павичевим одягом, коли на генеральський кашкет вільно приземлиться американський бекфаєр, а генеральські галіфе із червоними лампасами запозичені з уніформи російських донських козаків кінця ХІХ – початку ХХ ст., маршальські та генеральські зірки радянського кшталту, про які українські козаки і не здогадувалися. Все це є ганебним, кричущим знущанням над пам’яттю героїчної вольниці запорожців, над їхніми простими, народними звичаями, над героїчною боротьбою за волю й незалежність українського народу. Бажання таких горе-козаків примазатись до героїчної буденності українського козацтва, похизуватись буфонадною дією є нічим іншим, як ґвалтом над важливою сторінкою історичного минулого України. Кому потрібні такі козаки, таке козацтво? Хіба що опереточними виставам.

В кінці ХІХ ст. Кальник описував Володимир Антонович, який побував у ньому кілька разів. Ось його коротенький опис: “Кальник. Середня частина села, наз. Містисько знаходиться всередині 2-х прилеглих ленокутів, оточених валами. У північно-східному куту цього укріплення знаходиться багатогранне городище, яке є цитаделю. В середині валів часто відкриваються підземні ходи. За селом, на підвищенні, яке омивається річкою Собом і його притоками: річкою Кальничкою і безіменним струмком, знаходяться 2 великих городища-майдани, які називаються: П’ятниця і Перепелиця, біля них знаходиться 20 курганів. Підвищення відокремлене від полів валом у дві версти довжиною, які проходять від Кальнички до безіменного струмка (сучасна назва – Шабелянка)”[327].

Розділ ІІІ

Мы поможем в написании ваших работ!