Розкрийте національну своєрідність китайської лірики. Доведіть, що Лі Бо тонко сприймає природу й оспівує внутрішнє життя людини.

Стр 1 из 19Следующая ⇒

Визначте тематичні цикли міфів Давньої Греції, їх групи за походженням, етапами розвитку. Схарактеризуйте основні цикли міфів та зазначте їх літературне відлуння.

Одним із жанрів усної народної творчості, що народився саме в Стародавній Греції, стали міфи. За сучасним визначенням, міф — це форма суспільної свідомості, що виникла в умовах порівняно низького рівня соціального розвитку і відображала у вигляді образної оповіді фантастичні уявлення про природу, суспільство і особистість. Слово "міф" давньогрецького походження і означало на його батьківщині "слово, промову, розмову, пораду, намір, прислів'я, чутку, відомість, оповідання, переказ, байку, зміст оповідання".

Міфічні перекази, як правило, поділяються на кілька циклів. Найважливішими серед них є:
- міфи про походження світу та Всесвіту, так звані космогонічні міфи;
- міфи про походження людини й виникнення суспільних відносин - антропогонічні міфи;
- міфи про культурних героїв, які познайомили людей з культурними цінностями й благами;
- міфи про кінець світу та Всесвіту — есхатологічні міфи.

Розглянемо більш докладну характеристику запропонованих міфологічних циклів.

У космогонічних міфах виділяють дві групи: міфи розвитку й міфи створення.
Міфи розвитку пояснюють зародження Всесвіту своєрідним перетворенням первісного стану, що не має визначеної форми. Відбулася еволюція безформного начала, світ був створений з первісних елементів (води, вогню й повітря). Це могло мати назву «хаос», що прийшов із давньогрецької міфології, або «небуття», що стало основою для міфологічних уявлень давніх єгиптян, скандинавів і деяких інших народів. «Усе було в стані невідомості, усе холодне, усе в мовчанні усе нерухоме, тихе, і простір неба був порожній...» — так розповідають міфи Центральної Америки про зародження Всесвіту.
Міфи створення пропонують іншу версію зародження всього живого. Вони стверджують, що творцем світу була якась надприродна істота. Залежно від міфології право діяти приписується то Богові, то чаклунові або творцеві. Причому цей творець може бути як людиною, так і твариною (відомі «творці» — койоти, гагари, ворони). Нам найближчим є біблійний міф про створення Богом світу протягом семи днів: «І сказав Бог хай буде світло, і відокремив Бог світло від пітьми. І назвав Бог світло днем, а пітьму ніччю...»

Однак, як правило, міфи розвитку плавно перетікають у міфи створення. Дуже часто міф починається розповіддю про первісний стан Усесвіту, а потім переходить у детальну розповідь про творця та його діяння.

Антропогонічні міфи — це важлива складова частина міфології будь-якого народу. Якщо простежити за міфами різних народів, то можна помітити одну іакономірність. як правило, люди в них «створюються» з горіхів, пороху, глини, дерева або ребра. Творцеві важливо спочатку створити чоловіка, щоб потім створити йому супутницю. Згадаємо біблійних Адама та Єву.
Першій людині дарується безсмертя, однак після «падіння» вона втрачає його й стає родоначальником людства, якому не призначено жити вічно. Біблійні Адам і Єва, спробувавши плід з древа пізнання, згрішили й втратили призначене їм Богом безсмертя. Деякі народи у своїх міфах відбивали свої погляди на походження людини як на нащадка тварини. Це міг бути ведмідь, мавпа, лебідь або ворон.
У міфах про культурних героїв розповідається про відкриття людством знань і культурних благ. Міфічні герої знайомлять людей з таємницями землеробства, ремесла, намагаються навчити їх жити в незнайомому для них світі. Інакше кажучи, герої хочуть допомогти людству освоїтися з усім, що поки ще недоступне його розумінню. Усім відомий давньогрецький міф про Прометея, який був двоюрідним братом Зсвса. У дослівному перекладі з грецької мови Прометсй означає «той, хто мислить перед тим», «той, хто передбачає». Цей герой познайомив людей з письмом і лічбою, дав можливість займатися будівництвом і ремеслами, познайомив із правилами спільного життя й державного начала. Люди навчилися ворожити й приносити жертви богам, носити одяг і розрізняти пори року. А найголовніше, Прометсй подарував людям вогонь, завдяки якому їхнє життя змінилося докорінно. За це «злодіяння» він був покараний Зевсом. Прометея прикували до гір Кавказу, де щодня орел викльовує йому печінку, яка щодня знову відростає.

В усіх відомих есхатологічних міфах розповідається про те, що незабаром прийде кінець світу. Що ж він принесе людству? Як правило, усі міфи стверджують, шо тільки праведники будуть жити вічно й щасливо, а грішникам призначені вічні муки. Про це ж можна прочитати в «Одкровенні Іоанна Богослова» (Апокаліпсис), що пророкує друге пришестя Ісуса Христа. Він повернеться на землю не як жертва, а як Суддя, здатний провести Страшний Суд і живих, і мертвих. І саме тоді настане кінець світу.
Міфи Давньої Греції об'єднуються в тематичні групи, що їх сучасна наука іноді ще називає циклами.

Насамперед слід згадати про міфи, в яких розповідалося про виникнення і створення світу — тема, що споконвіку хвилювала людство і не втратила своєї приваби і донині. Давні греки по-різному пояснювали виникнення світу, і в міфах існує незчисленна кількість варіантів розв'язання цієї загадки.

В багатьох давньогрецьких міфах розповідається про народження богів — фантастичних істот, що втілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що протистоїть людям, давні греки "олюднювали", тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Багато уваги приділяли міфи діянням богів — часом сприятливим, а часом згубним для смертних людей. Боги в міфах щедро винагороджували тих, хто їх шанував, і жорстоко карали того, хто їх зневажав. Отож боги в міфах були подібні до людей з їхніми і чеснотами, і вадами.

Дуже суперечливі в грецькій міфології оповідання про створення людей. Ця група міфів, як і та, в якій розповідалося про виникнення світу, прагнула знайти відповіді на питання, що і нині, в XXI столітті нової ери, стоять на порядку денному. Але сміливість і поетичність міфологічних розв'язань цього питання привертає до себе увагу і донині чарує читачів та вчених-дослідників.

Чи не найбагатшим і найпоетичнішим є героїчний епос грецьких міфів — оповідання про напівбогів-напівлюдей, здебільшого синів безсмертних богів і смертних жінок. Тих людей, що робили багато доброго, були дуже розумні, сильні, хоробрі, після смерті називали героями і на місцях їхнього поховання їм віддавали шану, а інколи будували храми. Такими героями були Геракл, Персей, Тесей, аргонавти та інші.

Знатні роди Давньої Греції хотіли бачити своїми родоначальниками нащадків богів або хоча б уславлених героїв. Тому в міфах, скажімо, про героїв Троянського циклу Агамемнона і Менелая їх називають Атрідами, тобто з роду Атрея, чиї предки походили від самого Зевса.

Дуже цікаві міфи про "віки", тобто періоди історії людства. За цими переказами, людство послідовно пережило п'ять великих віків: першим був "золотий", коли люди жили щасливо, без турбот про хліб насущний і без воєн; другий називався "срібним" — теж досить щасливий, але люди перестали шанувати богів і тому були знищені; у "бронзовий" вік люди впали на землю, мов насіння з достиглих плодів, і, озброєні бронзовою зброєю, стали воювати одні з одними; наступний вік теж називався "бронзовим", від якого в пам'яті давніх греків лишилися вірогідні історичні події, зафіксовані ними в міфах, а саме - похід аргонавтів по золоте руно, війна ахейців з троянцями, відома в історії як Троянська війна, що стала змістом славнозвісної Гомерової "Іліади"; і, нарешті, "залізний" вік — сучасний період історії для давніх греків, вік жорстокостей і несправедливостей, вік невпинних воєн.

Поетичністю оповиті давньогрецькі міфи про фантастичні явища і чудеса, як,' скажімо, перетворення самозакоханого Нарцисса (а точніше — Наркісса) на гарну квітку, яка і нині прикрашає наше життя, або міф про німфу Дафну, котра, переслідувана закоханим Аполлоном, стала лавром — вічнозеленим деревом. Упродовж століть митці у різних видах і жанрах відтворюють славетний міф про скульптора Пігмаліона і вирізьблену ним прекрасну Галатею, яку він оживив своїм коханням.

Фантазія давніх греків витворила також і міфічні чудовиська: кентаврів — напівконей-напівлюдей, крітського Мінотавра з головою бугая і тулубом людини, страшних Горгон з гадюками замість колосся і поглядом, що перетворював живі істоти на каміння.

Хоч це і може здатися дивним, але в кожному природному явищі давні греки вбачали надприродну силу, хоча самі вони були органічною частиною цієї природи. Тому в міфах вся нежива природа олюднювалася, обожествлялася, а людська доля наперед визначилася богами, і уникнути її не було спромоги, навіть боги не могли її переінакшити. Різні лиха, що їх зазнавали люди, — чи то хвороба, чи смерть, — були карою богів за якісь погані вчинки. За добро боги винагороджували людей, інколи наданням безсмертя, як, наприклад, Гераклові.

І все-таки в міфах відбилося віковічне прагнення людей пізнати довколишній світ навіть усупереч богам або принаймні з їхньої ласки. Хіба не про те свідчать подвиги Геракла, подорожі Одіссея чи політ Ікара?

Неможливо переоцінити значення грецької міфології для світової культури. Якщо наукові досягнення жерців Давнього Єгипту суворо утаємничувалися і не стали надбанням людства, демократизм давньогрецької міфологічної культури став золотим фондом у скарбниці вдячної людської спільноти.

Багато поколінь письменників, художників, скульпторів, архітєкторів брали і досі беруть образи для своїх творів із грецької міфології. А найпершим був легендарний автор славетних поем „Іліади” та "Одіссеї" — Гомер. Бо саме з його творів починається давньогрецька література. І хай досі не доведена реальність цієї постаті, і хай досі міста і краї сперечаються за право бути місцем його появи на світ — ці епічні поеми народжені високою первинною культурою талановитого народу, його міфологічною творчістю.

Доведіть, що Гомер – легендарний творець «Іліади» та «Одіссеї». Схарактеризуйте «Іліаду», як військово-героїчну епопею. Зазначте особливості її композиції, образної системи. Схарактеризуйте «Одіссею», як казково-пригодницьку епопею, з’ясуйте особливості її будови, образної системи.

Гомер - найвидатніший і найлегендарніший співець античності і, мабуть, найвідоміший поет світу. Для численних поколінь знайомство з античною культурою і світовою літературою незмінно починається з гомерівських поем "Іліада" та "Одіссея". Герої цих поем - Ахіллес, Агамемнон, Одіссей, Гектор, Паріс, Пріам, Єлена Прекрасна, Пенелопа, Андромаха, Гекуба - давно стали хрестоматійними, міцно увійшли в ужиток західної та слов'янської культур.
Для еллінів (греків) їх творець був предметом гордощів, уособленням мудрості й художньої досконалості, майже богом. Слово "поет" у них асоціювалось зі словом "Гомер", а поеми "Іліада" і "Одіссея" вважались священними. Відомо, що в першій половині VI століття до н.е. афінський законотворець Солон звелів виконувати поеми Гомера на державних святах Панафіней, а в другій половині цього ж століття за розпорядженням тирана Пісістрата спеціальна комісія із чотирьох чоловік зробила перший запис гомерівських поем. Відтоді освіта в античності починалася з поем Гомера й ними ж закінчувалась. Видатний грецький філософ Платон так оцінив значення Гомера для Греції: "... Цьому поету Греція зобов'язана своїм духовним розвитком".

Ще з античних часів традиційно вважається, що Гомер є одноосібним творцем "Іліади" і "Одіссеї", хоча існує "теорія малих пісень", "теорія зерна", згідно з якою Гомер був творцем тільки однієї невеличкої поеми, розвинутої іншими авторами в два твори, тощо. Дослідження художніх особливостей поем, здійснені у минулому столітті, схиляють вчених до думки про те, що і "Іліада", і "Одіссея" створені одним і тим самим автором, тобто людиною, яка відома під ім'ям легендарного Гомера.

Видатною пам’яткою давньогрецької культури і релігії, одним із головних джерел для досліджень релігієзнавців, є поеми “Іліада” і “Одіссея”, авторство яких приписується легендарному поетові Стародавньої Греції Гомеру (бл. VIII ст. до н. е.). Згідно з легендою, Гомер був сліпим співаком-мандрівником (одним із аедів). Його авторитет був настільки великим, що за право називатись батьківщиною Гомера сперечались, за переказами, сім давньогрецьких міст. У культурології і релігієзнавстві напівфантастичний образ Гомера породив так зване гомерівське питання — питання про авторство названих поем, а потім — і про походження та розвиток давньогрецького епосу і співвідношення у ньому фольклору і власне літературної творчості.

Вважається, що Гомер був першим аедом, який, використовуючи короткі народні пісні і висловлювання про богів і героїв, створював великі героїчні поеми-епопеї. Так, поема “Іліада” розповідає про Троянську війну (XIII ст. до н. е.) між давньогрецьким племенем ахейців і малоазійським містом Іліоном (Троєю). Вона написана гекзаметром (близько 15 700 віршів). Головний герой поеми — Ахілл. Він хоробрий воїн, майже непереможний. Його мати богиня Фетіда, щоб забезпечити своєму синові безсмертя, занурила його у священні води Стіксу. Лише п’ята, за яку Фетіда тримала Ахілла-немовля, не змочилася водою і тому залишилась вразливою. Ахілл загинув у Троянській війні, коли йому в незахищену п’яту влучила стріла, що її випустив герой Трої Паріс (звідси вираз “ахіллесова п’ята”, тобто уразливе місце). “Гнів Ахілл а” з приводу образи, заподіяної йому верховним вождем Трої Агамемноном, — головна сюжетна лінія поеми. Сцени героїчних поєдинків чергуються у ній з картинами життя громадян Трої під час облоги, зі сценами суперечки богів на Олімпі (Олімп — найвищий гірський масив у Греції, в давньогрецькій міфології — священна гора, місцезнаходження богів на чолі з Зевсом).

Поема “Одіссея” розповідає про пригоди царя Одіссея під час Його повернення з Троянської війни на рідний острів Ітаку. Повернення тривало 10 років. У поемі Одіссей зображений не тільки героєм війни, а й розумним, хитрим, винахідливим правителем, розважливою та обачною людиною.

Обидві ці поеми — справжні енциклопедії життя і діяльності давніх греків. У них зображені не лише жахи війни, а й суспільне життя, праця землероба і коваля, змагання атлетів і дитячі ігри, звичайно, і боги, їхній пантеон, суперечності і боротьба між ними.

Визначте походження давньогрецької лірики. Схарактеризуйте її тематику та жанрове розмаїття. З'ясуйте особливості творчості видатних поетів Давньої Греції (Тіртей, Анакреонт, Алкей, Сапфо, Архілох, Піндар, інші).

Після гомерівського епосу літературна пальма першості в Елладі перейшла до лірики (VII-VI ст. до н. е.). Греків почали цікавити не лише ідеалізовані події давнини, а й внутрішній світ людини, який значно краще втілюється в ліричній поезії, ніж в епічних поемах.

Термін «лірика» походить від слова «ліра», бо спочатку елліни виконували вірші в супроводі музичних інструментів (передовсім ліри). За міфом, найпершу ліру для Аполлона виготовив Гермес із панцира черепахи. Пізніше вона потрапила до легендарного співця Орфея, а після його смерті морські хвилі принесли її до острова Лесбос, батьківщини відомої поетеси Сапфо, де ліра зберігалася в храмі, а потім Зевс перетворив її на сузір'я Ліри.

Спочатку елліни називали ліричну поезію мелікою (від грец. теlos — пісня), де музика й тексти зливалися воєдино, доповнюючи одне одного. Записувати меліку в Елладі почали від VIII ст. до н. е. Проте мелодії ніхто не фіксував, тому ми можемо лише уявляти, як божественно звучала еллінська поезія в довершеному музичному супроводі, адже про мелодійність грецької мови складали прислів'я.

Сучасні літературознавці поділяють еллінську лірику на два основні різновиди: пісенну (співалася в супроводі музичних інструментів) і декламаційну(декламувалася спочатку часто, а згодом і зовсім без музики).

Меліку умовно поділяли на сольну та хорову. Сольна меліка виконувалася солістом, а хорова — хором. Однак це досить умовно, бо, наприклад, гімни могли виконуватися як солістом, так і хором, як а капела, так і під звуки ліри. До меліки елліни ставилися надзвичайно серйозно. Так, рабам заборонялося її виконувати під страхом смерті (насолоджуватися справжньою Поезією могла тільки вільна людина, а не раб!). А декламаційну лірику елліни взагалі не вважали за поезію. Однак сучасні літературознавці відносять жанрові різновиди декламаційної лірики (елегіюіямби) саме до лірики. Основні різновиди еллінської лірики можна представити у вигляді схеми:

Елліни так любили музику, що навіть декламаційну лірику часто виконували в інструментальному супроводі. Щоправда, ці інструменти були не такими милозвучними, як ліра. Так, ямби могли виконувати під брязкіт металевої пластинки, прив'язаної до підошви виконавця, якою той відбивав ритм по каменю. Іноді виконання ямбів супроводжувалося різкими звуками дудки — ямбіке. Звідси — одне з тлумачень походження (етимології) слова «ямб». Інше тлумачення походить від імені служниці Ямби. За міфом, вона грубими жартами розсмішила навіть невтішну богиню Деметру, яка розшукувала свою доньку Персефону. Ця зорієнтованість на різкість, грубість узгоджується з викривальним характером багатьох творів ямбічної поезії. Адже в Елладі ямбами називали дошкульні чи жартівливі вірші (нині ж ямб — віршовий розмір). «Батьком» ямбів вважається Архілох, хоча не він винайшов цей жанр, який здавна вживався в еллінському фольклорі.
Ще одним жанром декламаційної античної лірики була елегія, розвиток якої в античній літературі пов'язаний з іменами поетів Тіртея, Горація, Овідія та ін.

Возможности для развития индивидуальной поэзии (лирики) появились в Греции в VII в. до н.э., когда окончательно сформировалось рабовладельческое общество. На первый план выдвинулись проблемы личности, субъективных переживаний ее - созрели условия для самовыражения человека.

Термин "лирика" возник от названия музыкального инструмента -лиры, под аккомпанемент которой исполнялись произведения лирического жанра. Под лирикой у греков понималось соединение слова, музыки и танца (термин возник в эпоху эллинизма, до этого в ходу был термин "мелика" или "мелос" (песня).

Условно греческую лирику можно разделить на декламационную и песенную. Жанры декламационной лирики - элегия и ямб. Песенная делилась на сольную и хоровую.

Греческое стихосложение было основано на принципе чередования долгих и кратких слогов, в переводе на русский язык невозможно передать подлинный ритм греческого стиха, т.к. русская тоническая система принципиально отличается от греческой метрической.

Декламационная лирика.Элегия - термин негреческого происхождения, и толкования его весьма спорны: либо от фригийского слова"е1еgn" -тростник, либо в переводе с латыни - "еlegos" - скорбная песнь, первоначально - оплакивание мертвых. По-видимому, в европейское сознание вошло именно это толкование. В греческой лирике элегия была весьма разнообразного содержания - к этому жанру относились стихотворения, построенные с помощью сочетания гекзаметра с пентаметром. Виды элегии: гражданская - близка к идеологии эпоса - патриотическая, агитационная (Каллин из Эфеса, Тиртей из Спарты); публицистическая (Солон), элегия личных настроений (Мимнерм).

Ямбическая поэзия возникла в связи с культом Деметры (служанка Ямба рассмешила скорбящую Деметру непристойными шутками). Т.е. у древних греков со словом "ямб" соединилось представление о шуточном характере произведения - ямбами назывались произведения, написанные двусложным стихом (трохей, ямб), содержание должно было быть с более или менее явственным сатирическим моментом. Представители: Семонид Аморгский и Гиппонакт Клазоменский - зачинатель жанра пародии ("Два дня всего бывают милы нам жены: Один в день свадьбы, а потом в день выноса тела").

Мелическая поэзия (песенная)возникала в неразрывном единстве музыки и слова. Античная музыка почти потеряна, т.о. мы имеем одностороннее представление о мелике. Представители сольной лирики -Алкей, Сапфо (Сафо) с о.Лесбос и Анакреонт.

Хоровая лирика получила в Греции широкое распространение в связи с различными культами, празднествами. Жанры хоровой лирики: гимны, энкомии (хвалебные песни), оды, френы (плачи) и эпиникии (песни в честь победителя на гимнастических состязаниях) Представители: Пиндар и Вакхилид.

Доведіть, що Вергілій – видатний давньоримський поет епохи принципи Августа. Розкрийте «пастушу тематику» римської поезії в «Буколіках» Вергілія та політичні події, змальовані в еклогах. Порівняйте «Георгіки» Вергілія та «Роботи і дні» Гесіода за такими аспектами: тема селянського труда і сільського життя,дидактизм. З’ясуйте місце творчого доробку Вергілія в світовому мистецтві.

Пу́блій Вергі́лій Маро́н— найвидатніший поетстародавнього Риму та один із найвизначніших поетів античної літератури, автор епосу «Енеїда», що оспівує легендарне походження римського народу.

«Буколіки»

Початком своєї літературної діяльності сам поет вважав «Буколіки». Вони складаються з 10 еклог («обраних віршів»), з яких 6 є діалогами між пастухами; найчастіше пастухи змагаються між собою в співі (еклоги 3, 5, 7, 8), вимовляючи при цьому або цілі вірші (екл. 5 і 8), або перекидаючись репліками в 2 (елк. 3) або 4 (екл. 7) вірша. Ці короткі пісеньки, відтворюючи іноді прийоми народного стилю (паралелізм членів, приспів), були досить придатним матеріалом для реформи поетичної мови, зробленої Вергілієм, і яка стала основою для всього подальшого розвитку римської поезії. Довгі і заплутані періоди стародавньої римської поезії (іноді до 20 віршів) Вергілій замінив короткими реченнями з ясним членуванням на частини і без накопичення підрядних, переніс таким чином у поетичну мову навички античної художньої прози. Кожна еклога — складна мозаїка мотивів і окремих висловів, запозичених з різних віршів Феокріта. Проте, в той час коли у грецького поета іноді ще зустрічаються жанрові картинки, у Вергілія побутовий матеріал відіграє незначну роль. Центр ваги — у переживанні пастухів, що віддаються любові і поезії; охоче вводяться і народні повір'я. Пастухи Вергілія — цілком умовні фігури для проголошення плавних віршів у «ніжному» стилі з гостро відточеними сентенціями, котрі поет найчастіше більше цінує, ніж сувору витриманістю ситуації цілого вірша.

Події громадянської війни, що почалася після вбивства Цезаря, служать матеріалом для діалогів між пастухами в еклогах 1 і 9; у 1 еклозі до вуст пастуха Тітіра вкладена хвала божественному юнаку, що дозволив йому залишитися на своїй ділянці, у той час як усі сусіди вигнані. Зовсім особливе місце займає знаменита 4 еклога, що є хвалою новому політичному порядкові, убраною у формуоракула, котрий провіщує близьке народження нового бога, що врятує світ. Древні християни бачили в цьому хлопчику Христа; 4 еклога дійсно ґрунтується на тих самих релігійних уявленнях еллінізму, з яких згодом виросло християнство. «Буколіками» Вергілій звернув на себе увагу Октавіана і його сподвижника Мецената, що були зацікавлені в літературній пропаганді ідеологічних основ нового ладу. Цей лад вимагав нової державницької ідеології, пофарбованої в романтичне преклоніння перед римською стародавністю.

«Георгіки»

За пропозицією Мецената Вергілій пише «Георгіки», дидактичну поему про сільське господарство і працює над ними 7 років (приблизно 37-30 до н. е.). Поета привабило завдання боротьби з матеріалом, що важко піддається естетичному оформленню, і він виконав його з набагато більшим успіхом, ніж елліністичні автори дидактичних поем.

«Георгіки» складаються з 4 книг: 1. «Про посівне господарство», 2. «Про культуру винограду і плодоносних дерев», 3. «Про скотарство», 4. «Про бджіл» (за звичайним порядком розташування в римських сільськогосподарських творах). Поема розцвічена стилістичними орнаментами, блискучими описами, картинами стилізованого в ідилічні тони сільського життя. При стилістичній обробці Вергілій широко використовував старий літературний матеріал, відповідно до традицій «неотериків», які залишили глибокий слід на усій творчості Вергілія. Спокійну об'єктивність дидактичної поезії еллінізму він замінює високим пафосом, що досягає найбільшої напруженості в численних відступах, серед яких слід особливо зазначити хвалу Італії і хвалу мирному сільському життю в другій книзі як літературне оформлення актуальних політичних гасел. По всьому твору розсипані хвали Меценатові (прославляє його разом з Октавіаном).

«Георгіки» — друга поема Вергілія, написана з метою порушити любов до землеробства в душі ветеранів, нагороджених землями. Взявши за зразок Гесіода, Вергілій, проте, не входить, подібно до свого грецьким зразком, в усі подробиці сільськогосподарського справи — його мета показати в поетичних образах принади сільського життя, а не написати правила, як сіяти і жати; тому деталі хліборобської праці його займають лише там, де вони представляють поетичний інтерес. З Гесіода Вергілій взяв лише вказівки щасливих і нещасних днів і деяких землеробських прийомів. Краща частина поеми, тобто відступу натурфілософского характеру, більшою частиною почерпнута з Лукреція.

«Георгіки» вважаються самим досконалим твором Вергілія за чистоту і поетичну завершеність вірша. У них, разом з тим, найглибше відбився характер поета, його погляд на життя і релігійні переконання; це — поетичні етюди про гідність праці. Землеробство в його очах — свята війна людей проти землі, і він часто порівнює подробиці землеробського побуту з військової життям. «Георгіки» служать також протестом проти поширився останнім часом республіки атеїзму; поет допомагає Августу порушувати в римлянах згаслу віру в богів і сам щиро пройнятий переконанням в існуванні вищої Промислу, керуючого людьми. Одним з наслідувачів Вергілія був Луїджі Аламанні.

Гесіод «Роботи і дні» - дидактична поема, складена з практичних порад щодо різних робіт (здебільшого хліборобських), викладу хліборобського календаря - звідси назва поеми,- а також безлічі окремих висловів, перейнятих переважно певністю в спасенності праці і згубності неробства. Крім того, через усю поему проходить негативне ставлення автора до земельної аристократії (беотійських «басилевсів» того часу).

Вихваляючи хліборобську працю, поет порівнює її з працею корабельника-купця, яка вабить можливістю швидкого збагачення, і вказує на почесність і перевагу першої. Погіршення економічного стану селянства відбито в поемі у формі славетного [116] песимістичного міфа про п'ять «віків» - про стадії еволюції людства від золотого віку до залізного,- з яких кожний наступний гірший за попередній. Поему пожвавлює особистий характер окремих моральних умовлянь, адресованих братові - Персові, що відняв у Гесіода спадкову ділянку землі, підкупивши суддів («басилевсів»). Постійному поновленню мотиву про спасенність праці і нагадуванню про божественну справедливість Зевса надається різноманітності введенням туди народних афоризмів, повчальних байок та міфів.

Переоцінити вплив Верґілія на подальший розвиток культури важко. Вже за життя він став класиком, його твори входили до шкільних хрестоматій і підручників, по них навіть ворожили, його цитували, численні його афоризми вважалися зразками мудрості, його визнавали як видатного вченого — історика Греції та Риму, знавця сільського господарства, філософії та астрономії, риторики та словесності. Відразу після смерті твори поета почали коментувати, вивчати його творчу спадщину.
Слава Верґілія вийшла за межі рідної країни й поширилася в епоху Середньовіччя, у народі його ім'я було оповите легендами, сам він уважався чаклуном і чорнокнижником. Верґілія шанували в християнському світі. Відомо, що доля Дідони зворушила багатьох діячів церкви, над нею плакав навіть Св. Августин. Данте проголосив Верґілія великим мислителем і своїм вчителем_та_вихователем.

     Верґілій вплинув на багатьох представників доби Відродження, зокрема на Фр. Петрарку, Л. Аріосто, Т. Тассо. Ним захоплювалися поети Плеяди, зокрема П. Ронсар, а також Н. Буало, Ж. Расін. Вольтер використав форму «Енеїди» для свого національного епосу «Генріада».
       З XVII ст. «Енеїда» стала об'єктом численних пародіювань. Італієць Д.-Б. Лаллі, француз П. Скаррон, іспанець Г. де ла Рігера, німець Й.Г. Шмідт, австрієць А. Блюмауер пародіювали героїв Верґілія у своїх комічно-бурлескних поемах і травестіях, наблизивши класичний твір до своїх сучасників. Травестійні поеми росіян М. Осилова, О. Котельницького продовжили цю традицію. Неперевершеною вершиною таких пародій стала «Енеїда» І. Котляревського. Останніми з'явилися невелика пародійна поема білоруського письменника В. Ровінського, пізніше — польського письменника Ф. Хотомського, а завершила ці спроби поема І. Бойчевського.
       В Україні «Енеїду» почали перекладати з другої половини XIX ст. Спочатку з'явилися переклади окремих уривків пісень поеми, що їх здійснили Г. Бондаренко, С. Руданський, кілька книг переклав І. Стешенко. Повний, але так і не виданий (і десь загублений) переклад поеми зробив видатний український перекладач і літературознавець М. Зеров. Багато років над повним перекладом працював М. Білик і завершив його вже в повоєнний період, поему було видано лише 1972 р.

Схарактеризуйте «золоту добу» римської культури та літератури. З’ясуйте тематичне, жанрове, стилістичне розмаїття римської поезії (Горацій, Овідій та ін.) Визначте роль творів Горація та Овідія в Україні.

Квінт Горацій Флакк -поет «золотого віку» римської літератури, разом з Вергілієм іОвідієм, один з найуславленіших авторів у всій світовій літературі.

Сатири починалися з близького копіювання Луцілія. Навіть опис реальної поїздки Горація з Риму в Брундизій був підказаний віршем Луцілія про подорож по Сицилії. Як і той, Горацій майстерно відтворює невпорядкованість живого мовного потоку, непомітно переходить від одного предмета до іншого, украпляє подекуди мальовничі сценки й алюзії, а також обривки діалогу. До Горація поступово приходить усвідомлення того, що цінність і значення сатир Луцілія — у їхній автобіографічності. В ІІ книзі Сатир Горацій невимушено розвиває цю форму одночасно в двох напрямах: до автобіографічності своїх Послань і до викривальної патетики, що ми звикли зв'язувати насамперед з Ювеналом і з жанром сатири як таким. ІІ книга Послань складається з двох великих трактатів, яким надана відповідна форма: одне послання звернене до Октавіана Авґуста, інше — до Юлія Флора. Щодо більш великого (476 рядків) Поетичного мистецтва античний коментатор повідомляє, що в основі цього твору — трактат Неоптолема Пароського (III ст. до н. е.)

Горацій — поет думки і разом з тим майстер сильного, стиснутого слова і чіткого, конкретного образа. Усі ці моменти присутні вже в ранній творчості, але поету не завжди вдається створити з них єдине художнє ціле, і образний бік виявляється нерідко лише ілюстрацією для відстороненого міркування. Більшої цілісності Горацій досягає у своїх пізніших творах.

Навіть за деякими фрагментами Архілоха, що дійшли до нас, ми можемо зробити висновок, що у своїх Еподах Горацій запозичає в Архілоха якусь ідею, а потім розвиває її згідно зі своїм, як правило більш добродушним, умонастроєм. Також і в Одах він бере в Алкея або в іншого грецького поета ідею, а потім додає їй такий напрям, що жодним образом не міг з'явитися в оригіналі. Якщо казати про формальний бік, для цих ліричних творів характерна винахідлива продуманість аж до найменших деталей, метрична розмаїтість, дбайливість у словах, їхня благозвучність і дивне витончене розташування. Тут використане все краще, що дали латинській мові обороти Ціцеронових промов. Майже усі вірші до когось звернені. Це явно на них позначається: по інтонації все це скоріше напучувальні або підбадьорливі, ніж чисто особисті твори. Багато з них написані з якоїсь нагоди (так, принаймні, у них стверджується). Для співу призначалися не всі оди. Є тут і величні патріотичні гімни (під впливом Піндара), насамперед перші шість в III книзі. Любов не викликає в поета глибоких почуттів, пристрасть виявляє себе тільки в Еподах. В Одах поет, що досяг зрілих років, перетворюється в байдужого глядача людської комедії, готового посміятися як над чужим, так і над своїм невіглаством. Є в Горація і чарівні вірші, присвячені сільському життю.

Публій Овідій Назоностанній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час.

«Героїди», «Метаморфози», «Фасти»

Несподівано елегії отримали політичну забарвленність, коли поет полемізував проти тенденцій Октавіана Авґуста законодавчим шляхом відновити суворість сімейних звичаїв. Нову форму для варіації елегії поет створює в збірці «Героїди», де у вигляді скаржень міфічних героїнь на своїх коханців та чоловіків, з якими вони були в розлуці, майстерно розкривається психологія окремих героїнь. Овідій бере матеріал з трагедій Евріпіда та творів еліністичної літератури й мистецтва, проте міфологічні образи модернізує, зберігаючи лише традиційні імена та ситуації.

Присвятивши любовній елегії майже десять років, Овідій викінчує три книги дидактичної поеми «Наука кохання», що містить практичні поради для закоханих, й «Засоби від кохання». Елегії написані в іронічно-повчальному тоні у витонченій риторичній техніці своєю композицією пародіюють наукові трактати. Поет не приховував свого зверхнього ставлення до офіційного прославляння стародавніх чеснот. Суто практичним твором «Про косметику», Овідій підвів підсумок своїй діяльності як поета любові і звернувся до більш серйозних тем.

Овідій береться до здійснення справді величезного задуму: розпочинає поему «Фасти», де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. Цей твір набував державної ваги, тому що імператор Октавіан Авґуст дбав про відновлення храмів та релігійних свят, відчуваючи себе послідовником Юлія Цезаря. Овідій виступає в ролі охоронця державної ідеології. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг поет створює ще обширніший епічний твір — поему «Метаморфози», в якій у вигляді зв'язної поеми на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаоса на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку.

Через зіслання «Метаморфози» залишились не відшліфованими остаточно, а «Фасти» були завершені тільки наполовину. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, на зісланні творчість носила переважно ліричний характер. П'ять книг твору «Скорботні елегії» та чотири книги «Послань з Понту» містять переважно нарікання на долю вигнанця; «Ібіс» — гнівна відповідь проти якогось недоброзичливця; дидактична поема «Наука рибальства», що залишилась незавершеною.

З творів Овідія, що не дійшли до нас, в античності високо цінувалася трагедія «Медея», де розкривається постать непогамовної в своїх пристрастях жінки. Популярність Овідія в античності та в середні віки була величезною. «Метаморфози» сприймалися як язичницька Біблія, що підлягяла алегоричному тлумаченню. Для світської поезії Овідій був вчителем любові, а навколо життя складалися легенди. Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки овідієвих міфів, а в XVII—XVIII ст. ці міфи слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. В цьому середовищі (свідоцтва Б. Коннора, Шерера) вважалося, що могила Овідія знаходиться десь на території України, і це переконання дожило до доби Просвітництва. Овідія наслідував Г. Сковорода («Похвала астрономії»)

В XIX ст. образ поета-вигнанця звертав увагу О. Пушкіна, захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи «найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної».

Роль вУкраїні

Горацій

Перші яскраві сліди Горація на українському ґрунті зв'язані з творчістю Григорія Сковороди - його великого шанувальника. Сковорода, як і Горацій, був того переконання, що мета людини - осягнути щастя, до якого ведуть не багатство й почесті, а погідність духу та радість серця. Тому й захоплювався український письменник передусім двома одами римського лірика: до Ліцінія (II, 10) та до Гросфа (II, 16), переспівуючи та перекладаючи їх досить вільно.

На звучання Горацієвої поезії в українській літературі чималий вплив мала «Енеїда» Котляревського. З її виходом у світ почався довгий період перелицювань і пародій. В 1837 році окремі оди Горація перелицьовує П. Гулак-Артемовський. «Гараськові оди» - дотепні, написані соковитою мовою - влились живим колоритним потоком в українську літературу. Проте звучання оригіналу було суттєво змінено: не передано важливі для розуміння Горація його віршові розміри, відкинуто складний світ міфології, що тонко відтінює настрої автора. Залишилися звичні вислови, як-от: «лови день», «не турбуйся майбутнім», «від смерті не втечеш» тощо. Перекладач, українізуючи оригінал, густо забарвлює їх Народним гумором, як, наприклад, в оді до Деллія (II, 3): «Пархоме, в щасті не брикай!»

«Гараськові оди» Гулака-Артемовського, хоч якими далекими видаються вони сьогодні від оригіналу, були кроком на шляху до пізнання Горація: винятково важливим був сам намір підкреслити те живе в творах давнього автора, що єднає його з читачем нової доби. В усякому разі Горацій, яким бачимо його в Гулака-Артемовського, відкинув маску незворушного й холодного «парнасця», що на той час уже прикривала живе обличчя римського лірика.Наслідував Горація і Левко Боровиковський.

Перший, хто повністю відмовився від переспівів, започаткувавши новий етап розвитку перекладацької справи на Україні, був Іван Франко. У Франкових перекладах творів Горація, які вийшли друком в 1894 році, вже помітна увага перекладача до віршових розмірів оригіналу: поет відтворює деякі елементи строфічної будови Горацієвої лірики, іноді намагається хоча б графічно - розташуванням рядків - наблизитись до першотвору.

Шляхом збереження розмірів оригіналу ішов Василь Щурат, який видав у 1901 році добірку з 22 од Горація українською мовою. Переклади призначалися головним чином для шкільного вжитку, в них помітний не подоланий ще на той час перекладацький формалізм: «дослівність» у передачі змісту і копіювання метричної схеми без урахування природи віршового ритму.

Овідій

У журналі «Зоря» (Львів, 1880-97) було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»; перекл. Олена Пчілка та О. Маковей. Д. Николишин у 1920-х роках виконав переклад першої пісні шумковим віршем, в якому твір набував української народної форми, що посилювалося переробленням імен (напр. «батько Сатурненко», «Дафна Пенеївна» тощо). Суттєвим кроком стали переклади елегій Миколи Зерова, гекзаметр під рукою майстра став могутнім виражальним засобом, а не лише монотонним поєднанням дактилів. Окремі уривки з «Метаморфоз» здіснила Ю. Кузьма. Повний і довершений переклад «Метаморфоз» належить А. Содоморі.

Зясуйте особливості героїчного епосу зрілого Середньовіччя. Доведіть, що «Пісня про Роланда»-найвеличніший пам’ятник французького героїчного епосу., народна поема. Наведіть приклади історичної правди і вигадки у творі. Зясуйте особливості будови жанру, образної системи поеми.

В історії культури різних народів важливе місце посідають старовинні літературні пам'ятки, де йдеться про події сивої давнини. Створювані невідомими поетами, ці шедеври народного мистецтва існували в усній формі, передавались від покоління до покоління, а згодом їх записували, по-своєму витлумачуючи й доповнюючи, теж здебільшого невідомі автори. До таких пам'яток належать героїчні епічні поеми, які виникали ще за первіснообщинного ладу і жили в античному, ранньофеодальному й пізньофеодальному суспільствах. Серед видатних творів пізнього середньовіччя - російські билини, героїчні пісні балканських народів, вірменська поема «Давид Сасунський», французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда» і німецька «Пісня про Нібелунгів».

Виникла поема між 1200-1210 роками, можливо, в місті Пассау. Написав її, гадають, придворний шпільман. Так називали в середні віки мандрівних поетів, акторів, музикантів. Первісний рукопис невідомого шпільмана загинув, однак його твір жив у народі, і шанувальники поезії записували різні його варіанти. Один із таких варіантів уперше знайшов 1757 року в місті Хоенемсі швейцарський письменник і літературознавець Й. Я. Бодмер.

Подальші пошуки виявили 32 таких варіанти в трьох різних редакціях. Після багатьох років ретельної праці над усіма варіантами й редакціями вченим удалося відновити первісний текст, який в усній традиції був відомий під назвою «Загибель Нібелунгів» (за останніми словами поеми).

«Пісня про Роланда» є першим воістину національним шедевром французького мистецтва. Вона височить… серед пам`яток нашої літератури подібно до високої й могутньої арки, можливо, трохи й вузької, але грандіозної, під якою ми не можемо пройти без здивування, пошани й гордості.“Пісня про Роланда” - одна з французьких середньовічних героїчних поем,які називались у Франції піснями про подвиги (Chansons de geste). В нійоповідається про події, що справді відбувалися в кінці VIII ст. (778 року), коли французький король, "римський імператор" Карл Великий повертався з Іспанії, з походу проти арабів (араби тоді володіли Іспанією) і коли ар'єргард його війська в Ронсевальському межигір'ї Піренеїв був знищений гірським племенем басків. Разом з багатьма іншими французами, передають літописи, загинув і граф Роланд (Хруодланд). Пісня про ці події склалася значно пізніше самих подій (найдавніший запис її належить до кінця XI ст.) і переказує їх зовсім вільно: в центрі оповідання стоїть Роланд, якого зроблено племінником Карла, ідеальним лицарем, втіленням васальної вірності сюзеренові - Карлу. Роландові протиставлено другого васала Карла - зрадника Ганелона; басків-християн замінено сарацинами (арабами), яких автор вважає язичниками, поклонниками неіснуючого бога Махмета (Магомета). В плані поеми досить ясно визначаються три частини: 1. Зрада Ганелона: а) нарада сарацинського короля Марсілія в Сарагосі; б) нарада Карла в Кордові; в) посольство Ганелона та його зрада; г) безвихідне становище ар'єргарда на чолі з Роландом. 2. Смерть Роланда. 3. Помста за Роланда. Спочатку поему було призначено для усного виконання: вона розповідалася, як російські би-ліни, під акомпанемент музичного інструменту. Повний текст поеми складається з 290 строф (або тирад), написаних десятискладовими рядками; закінчення рядків об'єднані співзвуччями останнього наголошеного голосного звука (асонансом,або неповною римою); в кожній строфі пересічно від 12 до 35 рядків.

Французький героїчний епос “Пісня про Роланда” (1100 р.) його особливості:
1) піднесений тон розповіді, який нагадує Гомера;
2) велика кількість батальних сцен, вони складають ⅔ усього тексту поеми;
3) наявність християнської фантастики, яка присутня у вигляді фантастичних_образів_і_чудес;
4) наявність образів воїнів у рясі, які однаково добре володіють і “божим словом”,_і_мечем_(образ_єпископа_Турпіна);
5) відсутність_народних_мас_в_поемі;
6) уславлення жіночих образів (образ Альди – нареченої Роланда);
7) сюжетна різноманітність: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем;
8) у пісні декілька разів згадується Київська Русь.

"Пісня про Роланда" належить до циклу тих історичних пісень (chansons degeste) з X-XIV століття, який в'яжеться з особою Карла Великого, хочоспівувані факти є і раніші і пізніші, а часто й зовсім фантастичні.Ядром пісні є дрібний історичний факт: знищення малого відділуфранцузької армії Басками в Ронсевалі в 778 р.

Розкрийте національну своєрідність китайської лірики. Доведіть, що Лі Бо тонко сприймає природу й оспівує внутрішнє життя людини.

Своєрідність історичної долі, життєвий устрій, клімат і ландшафт Китаю створили неповторну культуру, унікальне світосприйняття китайців, відмінне від європейських країн.

Головним об'єктом літератури й культури взагалі була природа, вона була об'єктом споглядання, релігійного поклоніння й філософського осмислення і сприймалась як великий космос, малою часткою якого була людина.

Усе життя людини: радощі й тривоги, життєві періоди порівнювалось із природою. У Китаї вперше виник як самостійний жанр пейзажний живопис. Людина і природа в Китаї — єдине ціле.

«Поезія Китаю — це поезія думки, вона плекалася й шліфувалася митцем, який старанно вчився у своїх попередників. Китайська лірика — це лірика спілкування з друзями, але спілкування відкрите, тому що сокровенні думки поета — для всіх, він поруч із людьми і пише для людей.

Вірші записувалися ієрогліфічними знаками, які вже самі по собі могли сприйматись як живописна картина...

Ще однією з особливостей китайської поезії є те, що у віршах немає ні переносів, ні граматичних узгоджень рядків — вони поєднуються паралелізмами (почерговим показом стану природи і стану людської душі)».

Творчість Лі Бо є символом Китаю, символом служіння істині, правді, красі й мудрості. Його життя оповите легендами.

Вдома ви ознайомилися з біографією поета, тому зараз ми швиденько повторимо цю інформацію.

Китайський поет Лі Бо (що означає «біла слива») був не тільки най знаменитішим поетом епохи Тан, а ще й «найдивнішим із дивних» свого часу. Народився поет 701 року в провінції Сичуань у сім'ї купця, здобув добру освіту. За легендами, вже в 5 років міг вивести будь-якого ієрогліфа, а у 10 — написав свого першого вірша. Майбутня доля була прогнозована: юнак повинен був стати чиновником. Але Лі Бо не з тих, хто підкоряється правилам: він залишає суєтне життя та разом з учителем-даосом живе на горі Міншань, присвячуючи свій час вивченню даосизму. Багато мандрує країною, пише вірші. У 724 році створює літературний гурток під назвою «Шестеро "ледарів" із бамбукового гаю».

Вірші Лі Бо дивували учених сучасників поета: вони є надто простими, невигадливими. Але поета їхня думка хвилювала мало, він писав так, як вважав за потрібне.

У 724 році Лі Бо опинився у столиці та був представлений імператорові Сюань-цзуну. На імператора справили враження знання мов ти філософії Лі Бо, і він запропонував поетові звання академіка та місце при дворі. Поет оспівував красу дружини імператора — Ян, яка власноруч розтирала фарбу для того, щоб Лі Бо міг своїм чарівним пензлем накреслити ще один геніально простий вірш.

Але довго при дворі імператора поет не втримався. Друзі говорили, що у нього в спині є «кістка гордості», яка не дозволяє йому схилятися ні перед ким.

Помер Лі Бо у будинку свого родича Лі Янбіна, якому залишилося у спадок близько 900 віршів поета. Смерть його оповита легендами. Одні кажуть, що поет потонув, намагаючись пройти по місячній доріжці на озеро, інші вважали, що він загинув, прагнучи спіймати відображення місяця в воді, а треті стверджували, що бачили, як, прийшовши до нього, місячною доріжкою на озеро спустився одноріг.

Особливості лірики Лі Бо

• Поезію Лі Бо називають «поезією гір та річок».

Неприховане захоплення природою поєднується з філософськими роздумами митця.

• Споглядальність і самозаглибленість: зміни у природі та зміни у власному внутрішньому світі цікавлять його однаково. «Він сам собі цікавий». (Гао Ші)

• Ліричний герой Лі Бо — відлюдник, мандрівник, але він переймається переживаннями і тривогами людей.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 787; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!