Тi самi i Микола з околотом соломи. Www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури



Www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Іван Якович Франко

Украдене щастя

ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ

 

ДIЙОВI ОСОБИ

 

Микола За­до­рож­ний, чо­ло­вiк, лiт 45, не­ве­ли­ко­го рос­ту, по­хи­лий, ру­хи по­вiльнi.

Анна, йо­го жiн­ка, мо­ло­ди­ця, лiт 25.

Михайло Гур­ман, Жан­дарм, ви­со­кий, здо­ро­вий муж­чи­на, лiт З0.

Олекса Ба­бич, се­ля­нин, лiт 40, су­сi­да Ми­ко­ли.

Настя, йо­го жiн­ка, лiт 35.

Вiйт, се­ля­нин, лiт 50.

Шльома, орен­дар.

Селяни, се­лян­ки, па­руб­ки i дiв­ча­та, му­зи к и i т. i.

Дiється ко­ло 1870 ро­ку в пiд­гiрськiм се­лi Нез­ва­ни­чах.

 

ДIЯ ПЕРША

 

Нутро сiльської ха­ти. Нiч. Над­во­рi чу­ти шум вiт­ру, снiг б'є об вiк­на. В пе­чi го­рить огонь, при нiм горш­ки. Ан­на i Нас­тя по­ра­ються ко­ло пе­чi. На ла­вi, на ос­ло­нi, на при­пiч­ку i на пе­чi дiв­ча­та i па­руб­ки, од­нi пря­дуть, дру­гi мо­та­ють пря­жу на мо­то­ви­лах; на­се­ред ха­ти при стiльцi один па­ру­бок пле­те ру­ка­ви­цi, Дру­гий на ко­ли­во­ро­тi кру­тить шнур.

 

ЯВА ПЕРША

 

Парубки, дiв­ча­та, Ан­на i Нас­тя.

 

Парубки i дiв­ча­та (спi­ва­ють):

 

Ой там за го­рою та за кре­мiн­ною

Не по прав­дi жиє чо­ло­вiк з жо­ною.

Вона йо­му сте­лить бi­лу пос­те­леньку,

А вiн їй го­тує дро­тя­ну на­гай­ку.

 

Бiла пос­те­ленька по­ро­хом при­па­ла,

Дротяна на­гай­ка бi­ле тi­ло рва­ла.

Бiла пос­те­ленька по­ро­хом при­сi­ла,

Дротяна на­гай­ка кров'ю об­ки­пi­ла.

Настя (пе­ре­ри­ває, ма­ха­ючи стир­кою). Та тьфу на вас! Що се ви ви­га­да­ли та­кої плак­си­вої! Мов по по­кiй­ни­ку го­ло­сять.

1 па­ру­бок (ре­го­четься). Ага, а у вас му­раш­ки по шкi­рi за­бi­га­ли.

Настя. Тю на те­бе та на твою го­ло­ву! Ти га­даєш, що я тво­го та­та жiн­ка, що не­бiж­ка нi­ко­ли з син­цiв не ви­хо­ди­ла.

1 па­ру­бок. Го-го, мiй та­то не­бiж­чик усе го­во­рив:

"Як чо­ло­вiк жiн­ки не б'є, то в нiй ут­ро­ба гниє".

2 па­ру­бок. О, твiй та­то доб­рий ци­ру­лик був. Вiн i хло­пам умiв кров пус­ка­ти.

1 па­ру­бок. I за­дар­мо! То так­же щось вар­то! Нас­тя. Та по­вин­нi-сте сти­да­ти­ся хоть тут, у тiй ха­тi та­ке го­во­ри­ти та спi­ва­ти. Пек, оси­на! То так як­би, не при ха­тi ка­жу­чи, зло­го ду­ха при ма­лiй ди­ти­нi зга­дав. Тут ан­ге­ли бо­жi лi­та­ють, од­на ха­та в цi­лiм се­лi, де свя­тий су­по­кiй, та зго­да, та лад, та лю­бов - а ви якесь та­ке за­ве­ли, що гид­ко i в гу­бу бра­ти.

1 дiв­чи­на. Та не бiй­те­ся, тiт­ко, ми своєю спi­ван­кою свя­тих ан­ге­лiв iз ха­ти не ви­по­ло­ши­мо.

Настя. А ти вiд­ки се знаєш? А мо­же, як­раз ви­по­ло­ши­те? Знаєш, як ста­рi лю­ди ка­жуть: не вик­ли­кай вов­ка з лi­су. А то бу­ває та­ке, що як у злу го­ди­ну ска­жеш ко­му ли­хе сло­во, то во­но за­раз спов­ниться. Мої не­бiж­ка ма­му­ня роз­по­вi­да­ли, що раз один та­кий…

1 па­ру­бок. Та пи­поть вам на язик! Iдiть до пе­чi та гля­дiть, чи швид­ко тi ва­ре­ни­ки бу­дуть, бо да­лi Ми­ко­ла з мiс­та приїде та нас по­на­га­няє до­до­му.

Настя. Ади, який швид­кий! Не бiй­ся, ва­ре­ни­ки бу­дуть. Гля­ди тiлько, щоб ти свою ру­ка­ви­цю доп­лiв. (Iде до пе­чi.)

1 дiв­чи­на. Ну, кiн­чiм, сест­рич­ки, то­ту спi­ван­ку. Во­на ду­же крас­на. А та­ка жа­лiс­на, аж пла­ка­ти хо­четься.

Анна (вiд пе­чi). По­че­кай­те-но, як за­муж по­ви­хо­ди­те та на своїх пле­чах то­го доб­ра заз­наєте, то вам ще й не так пла­ка­ти за­хо­четься.

Дiвчата. От то­бi й на! А ви се вiд­ки знаєте? Хi­ба ви сього заз­на­ли?

Анна. Ну, я не про се­бе го­во­рю. А втiм, що заз­на­ла, то до­сить ме­нi зна­ти та бо­гу.

Дiвчата (хви­лю мов­чать, по­тiм по­чи­на­ють спi­ва­ти):

Ой му­жу ж мiй, му­жу, не бий ме­не ду­же,

В ме­не тi­ло бi­ле, бо­лить ме­не ду­же.

Пусти ж ме­не, му­жу, в виш­не­вий са­до­чок,

Най я со­бi ур­ву ро­же­вий квi­то­чок,

Урву ро­жу-квiт­ку та й пу­щу на во­ду:

Плини, пли­ни, ро­же-квiт­ко, аж до мо­го ро­ду.

Плини, пли­ни, квiт­ко, пли­ни по Ду­наю,

Як по­ба­чиш мою неньку, прип­ли­ни до краю.

Настя (тим ча­сом по­вий­ма­ла ва­ре­ни­ки, вiд­цi­ди­ла їх, по­ли­ла їх олiєм, по­со­ли­ла i ста­вить на сто­лi). Ну, го­дi вам спi­ва­ти! Ки­дай­те ро­бо­ту! Ва­ре­ни­ки на сто­лi! (Па­руб­ки i дiв­ча­та по­ки­да­ють ро­бо­ту i з ве­се­лим га­мо­ром сi­да­ють за стiл i їдять. Нас­тя з Ан­ною ко­ло пе­чi; во­на вiд­си­па­ла со­бi та­кож ва­ре­ни­кiв i сi­дає на при­пiч­ку, обер­не­на до сто­лу пле­чи­ма.) Ну, ку­мо, по­ма­гай i ти!

Анна (гля­дить до вiк­на). Гос­по­ди, яка там ша­ру­гаї Ко­ли б тiлько на­шi де з до­ро­ги не зби­ли­ся!, -

 

Настя. Не бiй­ся, їм не пер­ши­на.

Анна. Не знаю, але ме­нi так чо­гось ляч­но, так чо­гось сум­но, як ко­ли б якесь ве­ли­ке не­щас­тя на­до мною за­вис­ло.

Настя. Та я то, не­бо­го, вид­жу. Цi­лий день як са­ма не своя хо­диш. Та й уже са­ма со­бi мiр­кую, чо­го би то­бi жу­ри­ти­ся? Жи­веш, як у бо­га за двер­ми…

Анна. Я?

Настя. Чо­ло­вi­ка маєш доб­ро­го, ти­хо­го, ро­бо­тя­що­го, що тро­хи не мо­литься до те­бе.

Анна (зiт­хає). Та що то з то­го!

Настя (ти­хi­ше). Ага, ти про те, що дi­тей не маєш. Не бiй­ся, бог лас­кав, бу­дуть iще.

Анна (ма­хає ру­кою). Ей, я не про­те!

Настя. А про що ж? Чо­го то­бi ще тре­ба? Що бра­ти те­бе на по­са­гу скрив­ди­ли? Тьфу! Нап­люй ти на їх по­саг! Тм твоя крив­да бо­ком ви­лi­зе.

Анна (ки­дається мов ужа­ле­на). Йой, ку­мо! Та хi­ба я про по­саг? I по­що ви ме­нi зга­дуєте моїх бра­тiв? Ад­же знаєте, що во­ни мої най­тяж­чi во­ро­ги.

Настя. Знаю, не­бо­го, знаю! Нас­лу­ха­лась я про твоє кер­ва­ве дi­ву­ван­ня.

Анна (жи­во). Що? Про моє дi­ву­ван­ня? Що ви про нього знаєте?

Настя (доб­ро­душ­но). Все знаю, не­бо­го моя, все знаю. Як те­бе бра­ти по­би­ва­ли, за най­мич­ку ма­ли, мiж лю­дей не пус­ка­ли i вкiн­цi за най­ми­та за­муж вип­ха­ли, ще й на по­са­гу пок­рив­ди­ли. Ой, та чи тiлько те!..

Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?

Настя (смiється). Та ти, ку­мо, ме­не не бiй­ся! Ка­жу то­бi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сто­ро­на, аж у дру­гiм по­вi­тi, а бра­тiв твоїх я й на очi не ба­чи­ла.

Анна. А вiд­ки ж ви все те знаєте?

Настя (смiється). Че­рез со­ро­ки-во­ро­ни, лю­бонько! Бу­ли вже та­кi лю­ди, що ме­нi до­по­вi­ли. На­вiть би-сь нi­ко­ли не вга­да­ла,хто.

Анна. Пев­не-сте, десь якусь мою по­сест­ру на яр­мар­ку ба­чи­ли?

Настя. Ой, ку­монько! Чи то я так на тих яр­мар­ках час­то бу­ваю! Нi, та­ки до моєї ха­ти са­ма звiст­ка прий­шла, та й то не ко­ли, а вчо­ра.

Анна. Ну, то я вже нi­як не вга­даю, хто то мiг бу­ти. Па­руб­ки i дiв­ча­та (вста­ють вiд їди). Спа­си­бiг вам, тiт­ко Ан­но, i вам, тiт­ко Нас­те, за ве­че­рю!

1 па­ру­бок. Гос­по­ди то­бi сла­ва, що ся ду­ша нап­ха­ла! Нас­тя (б'є йо­го стир­кою). Iди, iди ти, не­гос­по­дарська ди­ти­но!

Дiвчата. Ну, по­ра нам до­до­му, а то по­за­мi­тає до­ро­гу, то не до­ко­паємо­ся ву­ли­цею.

2 па­ру­бок. Не бiй­те­ся, мої лас­тi­воч­ки! Нас тут хлоп­цiв до­сить, кож­дий по двi вас на пле­чi вiзьме та й до­до­му за­не­се.

1 дiв­чи­на. Ов­ва, якi ме­нi си­ла­чi. Ще под­ви­гаєте­ся та бо­ляч­ки пост­ру­чуєте!

Збираються, за­би­ра­ють ку­де­лi та пря­жу i ви­хо­дять.

Ну, доб­ра­нiч вам!

Цiлуються з Ан­ною, во­на свi­тить їм скiп­кою до сi­ней.

Анна. Доб­ра­нiч, дiв­ча­та, доб­ра­нiч! Та при­хо­дiть i завт­ра, будьте лас­ка­вi! (За­чи­няє за ни­ми две­рi.)

 

ЯВА ДРУГА

 

Анна i Настя.

 

Настя. Та бу­ло хi­ба i ме­нi йти.

Анна (спря­тує зо сто­ла). Ой, по­сидьте ще тро­ха. У вас ха­та не са­ма, а як ваш чо­ло­вiк бу­де їха­ти, то й так поп­ри на­шу ха­ту, то по­чуєте. А ме­нi ве­се­лi­ше бу­де жда­ти.

Настя (по­ма­гає пря­та­ти). Та во­но то так. А все-та­ки ха­та рук пот­ре­бує. Ну, та вже для те­бе се зроб­лю… (Зу­пи­няється се­ред ха­ти пе­ред Ан­ною, з мис­кою в ру­ках.) Ну, а ти не цi­ка­ва, вiд ко­го я дiз­на­ла­ся про твоє дi­ву­ван­ня?

Анна. Та що ме­нi! Я не вдат­на за­гад­ки роз­га­ду­ва­ти.

Настя (лу­ка­во). А твоє сер­це нi­чо­го то­бi не го­во­рить?

Анна. Сер­це? А вам що та­ке? Що во­но ме­нi має го­во­ри­ти?

Настя. Ага, а на ли­цi мi­ниш­ся! Блiд­неш, то знов чер­во­нiєш! Ну, ну, не ля­кай­ся! Я знаю все, вiд нього са­мо­го.

Анна. Сха­ме­нiться! Що ви го­во­ри­те? Вiд яко­го нього?

Настя. Вiд Ми­хай­ла, а вiд ко­го ж би?

Анна. Вiд яко­го Ми­хай­ла?

Настя. Ей, ку­мо, та не при­ки­дай­ся, що нi­чо­го не ро­зу­мiєш. Ад­же ми обi не дi­ти! Ми­хай­ла Гур­ма­на знаєш, а?

Анна (вiдс­ту­пає крок взад i хрес­титься). Свят, свят, свят! Ви що се, ку­мо, го­во­ри­те? Ми­хай­ло Гур­ман - так, я зна­ла­ся з ним, але йо­го дав­но на свi­тi не­ма. Вiн у Бос­нiї згиб.

Настя. Хто се то­бi ска­зав?

Анна. Я ее знаю, бра­ти го­во­ри­ли.

Настя. Еге, то-то й є, що бра­ти!

Анна. йо­го ма­ти са­ма лист ме­нi по­ка­зу­ва­ла, пла­ка­ла.

Настя. Ну, то му­сив бу­ти лист фальши­вий, бо Ми­хай­ло жи­вi­сiнький.

Анна. Ку­мо, бiй­те­ся бо­га, не го­во­рiть сього! Мо­же, вам прис­нив­ся? Мо­же, дух йо­го вам об'явив­ся?

Настя. Нi, ку­мо Ан­но, я то­бi ка­жу: вiн жи­вi­сiнький. У Жан­дарм ах слу­жить уже три ро­ки. Десь був у iн­шiй сто­ро­нi, а те­пер йо­го до нас пе­ре­нес­ли. Вчо­ра до нас у ха­ту за­хо­див, про те­бе роз­пи­ту­вав­ся.

Анна. Гос­по­ди, що се та­ке? Що зо мною дiється? Ку­мо, го­лу­бонько! Ка­жiть, що се вам при­ви­дi­ло­ся, прис­ни­ло­ся! Ад­же ж сс… сс такс, що зду­рi­ти мож­на! Ад­же ж я то­му Ми­хай­ло­вi кля­ла­ся, при­ся­га­ла, що рад­ше в мо­ги­лу пi­ду, нiж з ким iн­шим до шлю­бу ста­ну. А те­пер!.. Вiн по мою ду­шу прий­шов. Та нi, нi, ви жар­туєте, ви тiлько так го­во­ри­те!

Настя. Хрес­ти­ся, ку­мо! Чо­го ти так пе­ре­ля­ка­лась? Тут ви­ди­ма рiч, що бра­ти ошу­ка­ли те­бе. Зна­чить, на то­бi не­ма нi­якої ви­ни. Вiн i сам се ка­зав. Вiн зов­сiм не ви­ну­ва­тив те­бе. О, як­би ти зна­ла, як вiн гар­но та щи­ро го­во­рив про те­бе!

Анна. Нi, нi, нi! Не го­во­рiть ме­нi нi­чо­го! Не хо­чу чу­ти про нього, не хо­чу ба­чи­ти йо­го. (Хо­дить по ха­тi, ла­ма­ючи ру­ки.) Ой гос­по­ди! Ой бо­же мiй, та нев­же сьому прав­да? Нев­же i тут ме­не оду­ри­ли, ошу­ка­ли, мов ко­та в мiш­ку про­да­ли?

Настя. Та вспо­кiй­ся, ку­мо! Що вже про те го­во­ри­ти, що про­па­ло! Най їм за се бог зап­ла­тить.

Анна (все ще в не­тя­мi хо­дить по ха­тi). I за що? По­що? А, знаю, знаю! Во­ни Ми­хай­ла бо­яли­ся, щоб не вi­дiб­рав вiд них моєї батькiв­щи­ни. О, так, так! А сей по­кiр­ли­вий, най­мит, ще й рад, що що-не­будь дiс­тав. Гос­по­ди, ря­туй ме­не! Не дай оду­рi­ти!

Настя (бе­ре її за пле­че). Та отям­ся-бо, ку­мо! Що ти то­ро­чиш? Чи не грiх то­бi? Ти те­пер за­муж­ня жiн­ка, тре­ба про се все за­бу­ти.

Анна (вдав­люється в неї, по хви­лi). А так, прав­да ва­ша! Прав­да ва­ша! За­бу­ти тре­ба. Хоч би ма­ло сер­це ро­зiр­ва­ти­ся, а за­бу­ти тре­ба. Ой гос­по­ди! I як во­но до­сi не трiс­ло? Кiлько я на­му­чи­ла­ся за тi ро­ки! А те­пер га­да­ла, що от-от дав­нi ра­ни пе­рес­та­нуть бо­лi­ти. А тут на то­бi! Маєш! Той, що до­сi був для ме­не по­мер­шим, яв­ляється на­но­во. Ку­монько, ма­тiн­ко моя! По­радь ме­нi, що маю ро­би­ти? Дай ме­нi яко­го зiл­ля, що­би тут, отут пе­рес­та­ло бо­лi­ти!

Настя. Де вже ме­нi, не­бо­го, до зiл­ля? Не по­рад­жу я то­бi нi­чо­го, хi­ба од­но: мо­ли­ся бо­гу, чень вiн вiд­вер­не вiд те­бе се ли­хо.

Анна. Мо­ли­лась, ку­мо, мо­ли­лась! Товк­ла чо­лом о кам'янi схо­ди при церк­вi, слiзьми пли­ти вми­ва­ла - нi­чо­го не по­ма­гає.

Настя (надс­лу­хує). Га, чуєш? Ма­буть, дзвi­нок те­ленькає. Пев­но, на­шi їдуть.

Анна (при вiк­нi). Те­ленькає! Лед­во чу­ти за свис­том вiт­ру, а те­ленькає. Гос­по­ди то­бi сла­ва, що їдуть! Хо­дi­мо зуст­рi­ча­ти!

Обидвi сквап­но одя­га­ються i ви­хо­дять.

 

ЯВА ТРЕТЯ

 

По хви­лi вхо­дять Ан­на, Нас­тя i Ба­бич, увесь у снi­гу, з ба­то­гом у ру­ках.

 

Бабич. Дай бо­же ве­чiр доб­рий!

Анна. Дай бо­же здо­ров­ля! Так, ка­же­те, мiй з ва­ми не їхав?

Бабич. Нi, ку­мо. Я йо­го ще на со­ля­нiй жу­пi ли­шив. Ще док­ла­дав своєї ку­пи дров i щось там по­чав з вiй­том пе­ре­мов­ля­ти­ся, та я не до­чi­ку­вав до кiн­ця та й поїхав за iн­ши­ми.

Анна. Бiй­те­ся бо­га! Як же ж ви мог­ли йо­го са­мо­го ли­ши­ти в та­ку страш­ну не­го­ду?

Бабич. Е, не бiй­те­ся, сам вiн не бу­де. Пев­но, поїхав на Ку­пiн­ня з пе­ре­дiльни­ча­на­ми. А на­шi всi на Рад­ло­ви­чi гос­тин­цем їха­ли. Але вiн швид­ко приїде, не бiй­те­ся. Ко­ня­та у нього доб­рi.

Анна. Ой, я чо­гось бо­юся. Ка­жуть, у лi­сi вов­ки по­яви­ли­ся. Ще не дай бо­же яко­го не­щас­тя!

Бабич. Та вспо­кiй­те­ся, ку­мо! Ще бог лас­кав, вiд­вер­не вiд нас ли­ху при­го­ду. А Ми­ко­ла не ди­ти­на. Вiн за ху­до­бу дбає. Ну, ста­ра, хо­дi­мо їха­ти до­до­му, там десь ко­ня­та пе­ре­мерз­ли.

Настя. Ну, доб­ра­нiч то­бi, ку­мо. Мо­ли­ся, не­бо­го, бо­гу, все доб­ре бу­де!

Бабич. Доб­ра­нiч!

Анна. Ос­та­вай­те­ся з бо­гом!

 

Бабич i Нас­тя ви­хо­дять.

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

 

Анна (са­ма, одяг­не­на в ко­жу i хус­ти­нi, сi­дає ко­ло вiк­на i надс­лу­хує). Не чу­ти! Тiлько вi­тер сви­ще i виє. (За­ла­мує ру­ки.) А вiн жиє, жиє, жиє! Оду­ри­ли ме­не, оту­ма­ни­ли, за­гу­ка­ли, об­дер­ли з усього, з усього! Нi, не хо­чу про се ду­ма­ти. В ме­не є чо­ло­вiк, шлюб­ний. Я йо­му при­ся­га­ла i йо­му до­дер­жу вi­ри. (Надс­лу­хує.) Ах! Ось вiн їде! Ну, пре­цiнь! Гос­по­ди то­бi сла­ва! (Ви­хо­дить.)

 

ЯВА П'ЯТА

 

Микола i Анна.

 

За сце­ною чу­ти бряз­кiт на­ший­ни­кiв. По хви­лi вхо­дить Ми­ко­ла, весь при­си­па­ний снi­гом, в гу­нi, на­дi­тiй по­верх ко­жу­ха, в ба­ра­ня­чiй куч­мi, в ру­ка­ви­цях i з ба­то­гом. Вiн стає на­се­ред ха­ти, вий­має ба­тiг iз-за ре­ме­ня i по­чи­нає обт­рi­пу­ва­ти снiг, сту­ка­ючи при тiм об зем­лю чо­бiтьми. Вiд­так оха­ючи по­чи­нає роз­дя­га­ти­ся.

 

Микола. Ось то­бi i за­ро­бок! Ось то­бi жий та будь! Ой гос­по­ди, i як се я ду­шi не згу­бив по до­ро­зi, то й сам уже не знаю! Ох, та й уте­пе­нив­ся ж я! Та й про­мерз до са­мої кос­тi! (Вiд­су­ває вiк­но i кри­чить.) Ан­но, а ко­ням тре­ба пи­ти да­ти! Ду­мав на­поїти на Ку­пiн­нi, та не мож бу­ло!

Анна (за сце­ною). Доб­ре, доб­ре! Я вже й во­ду зла­ди­ла.

Микола (за­су­ває вiк­но, знi­має гу­ню, по­тiм ко­жух i вi­шає їх на жерд­цi). Ну, за­ро­бок, не­ма що ка­за­ти! За вi­сiм шiс­ток го­ло­вою на­ло­жи - оп­ла­титься. Цi­лi­сiнький день ро­би, дви­гай, во­ло­чи­ся, ху­до­бу збав­ляй, мерз­ни i мок­ни, як ос­тат­ня со­ба­ка, - i за все те вi­сiм шiс­ток. А прий­деться пла­ти­ти, то й то­го їм, лю­доїдам, жаль. I то­то би за­жер­ли. Як да­ють чо­ло­вi­ко­вi той кро­ва­вий крей­цар, то так i ви­диш, що їх i за тим колька ко­че. А бо­дай вас уже раз людська пра­ця роз­са­ди­ла та роз­пер­ла, що­би-сте лиш очi по­ви­ва­лю­ва­ли, не­лю­ди по­га­нi! (Сi­дає кi­нець сто­ла i по­чи­нає стя­га­ти чо­бо­ти.) От iще бi­донька моя! (Кри­чить.) Жiн­ко, гей, жiн­ко! Ан­но! Де ти там?

Анна (вхо­дить). Ти ме­не кли­кав?

Микола. Та­же кли­кав. Ну що, ко­нi пи­ли?

Анна. Ще й як. Так, бiд­ня­та, пе­ре­мерз­ли, мов ри­би тряс­ли­ся. Бiд­на ху­дiб­ка! Я їм тро­хи си­ро­ви­цi до во­ди до­ли­ла, ви­пи­ли по двi ко­нов­цi.

Микола. А їсти ма­ють там що?

Анна. Ну, та вже я не спус­ти­лась на те­бе, по­ки ти їм да­си. Ма­ють по гар­це­вi вiв­са, та й сiч­ки я на­рi­за­ла у зас­туп­ни­ка на ма­ши­нi, ну, та й сi­на по­за дра­би­ну по­на­пи­ха­ла. Ба, та чо­го ти так за­пiз­нив­ся?

Микола. Ет, во­лиш не пи­та­ти. От хо­ди та по­мо­жи ме­нi чо­бо­ти стяг­ну­ти. Ади, по­за­мер­за­ли як кос­то­ма­хи, та бо­юсь, щоб но­ги не по­вiд­мо­ро­жу­ва­ти.

Анна. Пек-за­пек! Що ти го­во­риш? Ще би нам лиш то­го бра­ку­ва­ло! (Бе­ре за чо­бiт, тяг­не, та, заг­ля­нув­ши Ми­ко­лi в ли­це, опус­кає но­гу, вiдс­ту­пає на крок узад i хрес­титься.) Свят, свят, свят! Ми­ко­ло! А то­бi що та­ко­го? Ти весь у кро­вi!

Микола. Я?

Анна. Бiй­ся бо­га! А се що та­ке? Чи бiй­ка де бу­ла? Чи, мо­же, ти ска­лi­чив­ся де?

Микола. Та нi, нi, не бiй­ся!

Анна (ки­дається до нього i роз­пи­нає лей­бик). Та по­че­кай ли­шень! Гос­по­ди, со­роч­ку пок­ро­ва­вив! Ну, що се та­ке з то­бою ста­ло­ся, Ми­ко­ло?

Микола. Та то наш вiй­тонько гiд­ний та по­важ­ний.

Анна. Що? Бив те­бе?

Микола. Та пев­но, що не гла­див. (Гри­має ку­ла­ком об стiл.) Але я йо­му не по­да­рую! Я на нiм своєї крив­ди по­шу­каю!

Анна. Ба, та що та­ке ме­жи ва­ми зай­шло? За що?

Микола. Пи­тай ти ме­не, а я те­бе бу­ду. За нi­за­щої З доб­ро­го ди­ва ме­не вче­пив­ся, бо­дай йо­го той уче­пив­ся, що в бо­ло­тi си­дить.

Анна (все ще ог­ля­дає йо­го). Та не кле­ни, Ми­ко­ла не гнi­ви бо­га! Ой гос­по­ди, та з те­бе тут квар­та кро­вi зь йшла! От iще не­до­ля моя! Да­вай я об­мию. Десь тут iще теп­ла во­да ли­ши­ла­ся. (Iде до пе­чi.)

Микола (кри­чить). Нi, не тре­ба! Я йо­го до су­ду зав­дам! Я завт­ра, ось так як є, до са­мо­го па­на су­дiї пi­ду. Най па­ни по­ба­чать! Не мий!

Анна (на­ли­ває в мис­ку во­ди i наб­ли­жається). Iди, iди, бiд­на ти го­ло­во! Не ро­би з се­бе смi­хо­ви­ще людське! Вiй­то­вi нi­чо­го не зро­биш, тiлько з се­бе смiх зро­биш.

Микола. Як то нi­чо­го не зроб­лю? То цi­сарське пра­во поз­во­ляв отак над людьми збит­ку­ва­ти­ся? Як вiн вiйт пiдп­риємець вiд до­во­зу дров на жу­пу, то йо­му вiльно з чо­ло­вi­ка й ду­шу виг­на­ти?

Анна. Ти, пев­но, знов по­лi­на про­да­вав?

Микола. Ну, та пев­но, що му­сив про­да­ти. Бiй­ся бо­га, чо­ло­вiк на­му­чив­ся в лi­сi, на­мерз­ся, як со­ба­ка, крей­ца­ри­ка при ду­шi не має, а тре­ба пре­цiнь чи­мось ду­шу пiдк­рi­пи­ти.

Анна. Ей, Ми­ко­ло, Ми­ко­ло! Кiлько ра­зiв я то­бi го­во­ри­ла: рад­ше при­тер­пи, а не ро­би сього! А те­пер ще до су­ду хо­чеш iти! Ад­же вiйт те­бе за та­ке до ареш­ту бор­ше за­па­кує, нiж ти йо­го!

Микола (гля­дить на неї з ост­ра­хом). Агiй, жiн­ко! Та се ти прав­ду ка­жеш! А ме­нi се i в го­ло­ву не прий­шло. Ну, на, мий­i

Анна (миє йо­го). Я би не зна­ти що за се да­ла, що ти не тiлько по­лi­на про­дав, а ще й сам вiй­то­вi якесь згiрд­не сло­во ска­зав.

Микола. Я? Та ска­ри ж то ме­не гос­по­ди, що нi! Вче­пив­ся ме­не, що ла­тер не­пов­ний. Я, як зви­чай­но, ос­тат­нiй нак­ла­дав, а вiн до ме­не. Вже там хтось му­сив ме­не прис­кар­жи­ти, що я па­ру тих дур­них по­лiн про­дав.

Анна. А мо­же, вiн i сам ви­дiв?

Микола. А дiдько йо­го знає, мо­же, й ви­дiв. До­сить, що вiн до ме­не. "Я то­бi, - ка­же, - не зап­ла­чу, по­ки ла­тер не бу­де цi­лий". А я ка­жу: "Який був у лi­сi, та­кий тут є". А вiн ме­нi ка­же: "Бре­шеш, ти п'ять по­лiн про­дав". А я йо­му ка­жу: "Як про­дав, то не сам про­дав. I iн­шi про­да­ють". А вiн до ме­не прис­тав: "Хто про­дає?" Та й хто, та й хто? Що я мав йо­му ка­за­ти? По прав­дi, чо­ло­вiк нi­чо­го не ба­чив, а так на пер­шо­го-лiп­шо­го го­во­ри­ти стид­но. От я возьми та й ска­жи йо­му: "Та й ви са­мi, до­ки-сте не бу­ли пiдп­риємцем, то-сте про­да­ва­ли". Не встиг я йо­му се ска­за­ти, а вiн як не ки­неться на ме­не, як не поч­не га­ра­та­ти ме­не па­ли­цею! Та че­рез го­ло­ву, та ку­ди по­па­ло. То вже я й нес­тя­мив­ся, ко­ли, i хто, i як ме­не вiд­бо­ро­нив та на са­ни по­са­див.

Анна (хи­тає го­ло­вою). Я так i ду­ма­ла, що ти щось та­ке му­сив ляп­ну­ти. Вiйт не та­кий чо­ло­вiк, аби ко­гось за­дар­мо вче­пив­ся.

Микола (гiр­ко). О, та пев­но. У те­бе кож­дий чес' ний, кож­дий ро­зум­ний, ко­би. тiлько не твiй чо­ло­вiк.

Анна. Я то­бi чес­тi не уй­маю, але по­лiн не тре­ба бу­ло про­да­ва­ти.

Микола. Л мерз­ну­ти та о го­ло­дi бу­ти тре­ба!

Анна. Бу­ло со­бi з до­му взя­ти па­ру крей­ца­рiв на го­рiв­ку, ко­ли вже без неї не мо­жеш обiй­ти­ся. Ад­же ж ми вже не та­кi ос­тат­нi.

Микола. От та­ке! На за­ро­бок їха­ти i ще гро­шi з до­му бра­ти!

Анна. Ну, ко­ли так, то маєш за­ро­бок, яко­го-сь хо­тiв. (Зас­те­лює стiл i за­хо­диться да­ва­ти ве­че­рю.) Ну, але де ж ти так дов­го ба­рив­ся?

Микола (гнiв­но). А то­бi що до то­го? Не твоє дi­ло! Ко­ли я то­бi та­кий не­лю­бий, то не пи­тай­ся ме­не нi про що!

Анна (ста­вить мис­ки на стiл). Ну, ко­ли так бу­деш зо мною го­во­ри­ти, то пев­но лю­бi­ший не бу­деш.

Мовчанка. Ми­ко­ла та­ра­ба­нить пальця­ми по вiк­нi, An­na зас­тав­ляє ве­че­рю. Ми­ко­ла обер­тається i по­чи­нає мовч­ки їсти. Втiм чу­ти сту­кан­ня до вiк­на. Ан­на здри­гається, Ми­ко­ла ви­пус­кає лож­ку з рук.

Анна. Свят, свят, свят! А се що та­ке?

Микола. Хтось до вiк­на сту­кає! В та­ку пiз­ню го­ди­ну, в та­ку не­го­ду - ой, мо­же, яке не­щас­тя!

Голос за вiк­ном. Гей, лю­ди, ство­рiть, не дай­те ду­шi за­ги­ну­ти!

Анна. Хтось, пев­но, з до­ро­ги збив­ся. Бi­жу ство­ри­ти.

Микола. Ан­но, стiй! Мо­же, яка зла ду­ша?

Анна. Ба, та що? Да­ти чо­ло­вi­ко­вi за­ги­ба­ти? Та й що нам зла ду­ша? Взя­ти у нас не­ма що, нi­ко­му ми нi­чо­го не вин­нi, то чо­го нам бо­яти­ся? (Ви­хо­дить. Чу­ти ка­ла­тан­ня за­су­вiв.)

 

ЯВА ШОСТА

 

Микола, по хви­лi вхо­дить Жан­дарм з ка­ра­бi­ном, увесь при­си­па­ний снi­гом, за ним Ан­на.

 

Жандарм. Дай бо­же доб­рий ве­чiр!

Микола. Дай бо­же здо­ров­ля!

Жандарм. Пе­реп­ра­шаю, що в та­ку пiз­ню по­ру неП­ро­ше­ний до ва­шої ха­ти на­би­ва­юся. Але там та­кас­то­аш­на бу­ря, ку­ре­вiльни­ця, що­не дай гос­по­ди! Я з до­ро­ги збив­ся ду­мав уже, що або за­мерз­ну де в за­ме­тi, або вов­кам на зу­би по­па­ду­ся.

Анна (хрес­титься). Гос­по­ди!

Жандарм (ози­рається на неї, вит­рi­щуе очi, по­тiм пе­ре­ма­гає се­бе). А так! Не­да­ле­ко вже бу­ло до то­го. Там пiд лi­сом чу­ти, як во­ни ви­ють. Кож­дої хви­лi мог­ли, бес­тiї, зо мною при­вi­та­ти­ся!

Микола. Та роз­дяг­нiться, па­не, сi­дай­те! Ад­же ж те­пер, пiд нiч, да­лi не пi­де­те.

Жандарм. Та ку­ди вже! Нiг своїх не чую, так про­мерз та зму­чив­ся! Ой, гос­по­ди то­бi сла­ва, що з ду­шею з то­го снi­го­во­го пек­ла ви­хо­пив­ся! (Обтрi­пується зо снi­гу i по­чи­нає роз­дя­га­ти­ся. Ми­ко­ла при­див­ляється йо­му ближ­че.)

Микола. А ви вiд­ки, па­не шан­да­ре?

Жандарм. Та хо­дом з мiс­та.

Микола. Ну, так, хо­дом. Але ро­дом? Да­руй­те, але ме­нi здається, що я вас десь ко­лись ба­чив.

Жандарм (смiється). Ну! Чи не ще! Ми­ко­ло, ста­рий поб­ра­ти­ме! Хi­ба ж ти не пiз­нав ме­не? (Клеп­ле йо­го по пле­чi.)

Микола. Ми­хай­ло Гур­ман! Так се ти! А ми га­да­ли… Ан­но, ба, а ти хi­ба не пiз­на­ла Ми­хай­ла?

Анна (зов­сiм за­був­ши­ся, стоїть кi­нець сто­лу i, не див­ля­чись на них, шеп­че мо­лит­ву). I ос­та­ви, i ос­ла­би, i вiд­пус­ти, гос­по­ди…

Жандарм (ре­го­четься). Ан­но! Гос­по­ди­не! Що се вам на по­бож­нiсть зiб­ра­ло­ся? Що ж то, не при­вi­таєте­ся зо ста­рим знай­омим?

Анна (по­дає йо­му ру­ку). Як ся маєте, па­не шан­дар?

Жандарм (хви­лю пильно гля­дiв на неї, по­тiм пус­тив її ру­ку, зцi­пив зу­би i вiд­вер­нув­ся, го­во­рить да­лi тiльки до Ми­ко­ли). Ну, ни­нiшньої но­чi не за­бу­ду, до­ки жит­тя мо­го. Знаєте, як я по­чув крiзь вi­тер тi вов­чi го­ло­си, та й то так не­да­ле­ко - ну, га­даю со­бi, вже по ме­нi! I так ме­нi на­раз мов­би хто прис­ком по­за пле­чи­ма по­си­пав. I в тiй са­мiй хви­лi я по­ба­чив збо­ку свiт­ло. Зра­зу по­ду­мав, що то вовк очи­ма бли­має, але да­лi ба­чу, що стоїть на мiс­цi… I вже я нi­чо­го бiльше не ду­мав, не мiр­ку­вав, тiлько як не пу­щу­ся бiг­ти пiв­пе­рек снi­гiв, че­рез якiсь рiв­ча­ки, за­ме­ти та пло­ти. I бог йо­го знає, вiд­ки в ме­не стiльки си­ли наб­ра­ло­ся. Грим­нув чо­ло­вiк со­бою з де­сять ра­зiв, то прав­да, але бо­гу дя­кую, що. хоть кос­тi цi­лi!

Микола. Ну, що ж, бо­гу дя­ку­ва­ти! Але ска­жи ти ме­нi, будь лас­кав, що се з то­бою? Вiд­ки ти взяв­ся? Ад­же ж ка­за­ли, що ти…

Жандарм (ре­го­четься). Ха, ха, ха! Що я що та­ко­го?

Микола. Ну, та що ти по­гиб, умер…

Жандарм (смiється ще дуж­че i пiд­хо­дить до нього. Ми­ко­ла цо­фа­еться). Ха, ха, ха! Та се й прав­да! Ад­же ж я не­бiж­чик. Не вi­риш, Ми­ко­ло? Я вмер­лий! Я з гро­бу при­ход­жу.

Микола (пе­ре­ля­ка­ний, хрес­титься). Свят, свят, свят!.. (Сла­бо всмi­хається.) Ну, що ти дур­ни­цi го­во­риш, Ми­ха­иле? То не го­диться з та­ки­ми рi­ча­ми жар­ту­ва­ти.

Жандарм (грiз­но). Ти ду­маєш, що я жар­тую? Ану, на, до­торк­ни­ся ме­не! (Прос­тя­гає ру­ку, Ми­ко­ла вiдс­ка­кує) А ви­диш! Та про­те дар­ма! Знаєш, Ми­ко­ло, по­що я прий­шов?

Микола. Ти? До ме­не?

Жандарм. Еге! По твою ду­шу. (Ре­го­четься.) Ха, ха, ха! Ото на­ля­кав! Ну, не бiй­ся, бi­до­ла­хо! Твоя ду­ша не та­ка-то ду­же цiн­на рiч, щоб аж мер­цi з гро­бу по неї при­хо­ди­ли. Не бiй­ся, ади, я жи­вий чо­ло­вiк, та­кий, як ти! (Пле­ще йо­го по пле­чi.) А вiд­ки я тут узяв­ся, се я то­бi за­раз ска­жу. Вер­нув­ши з вiй­ська, я про­дав грунт i ха­ту i всту­пив до Жан­дарм iв, ось уже три ро­ки слу­жу. Зра­зу на гра­ни­цi був, пач­ка­рiв ло­вив, а отеє па­ру не­дiль то­му пе­ре­нес­ли ме­не в сей по­вiт.

Микола. I чи не мож­на бу­ло вiд­ра­зу се ска­за­ти? А то на то­бi! Взяв­ся стра­ши­ти ме­не не­бiж­чи­ком. Ей, Ми­ха­иле, Ми­ха­иле! Ти, як ба­чу, все ще та­кий зби­точ­ник, як був ко­лись. (Хи­тає го­ло­вою.) Ну, сi­дай та от ве­че­ряй ра­зом з на­ми.

Жандарм. Отеє справ­дi ро­зум­не сло­во. (Бе­ре за лож­ку i сi­дає ко­ло сто­лу.) Ба, а ви чо­му так пiз­но ве­че­ряєте? Ад­же, пев­не, вже пiв­нiч бу­де!

Микола. Ад­же я в та­кiм са­мiм був, як ти. Тiлько не­дав­но з до­ро­ги приїхав.

Жандарм (їдя­чи). З якої до­ро­ги?

Микола. Та з мiс­та. Лат­ри во­зив на жу­пу та й так при­пiз­нив­ся. На­си­лу до­до­му доп­хав­ся, (їсть.) А ще ме­нi ли­ха до­ля ка­за­ла їха­ти на Ку­пiн­ня. Ду­мав, що ближ­че бу­де, пiв­пе­рек лi­су, а тим ча­сом там за­ме­ло так, що я тро­ха ху­до­би на­вi­ки не зба­вив,

Жандарм (кла­де лож­ку i гля­дить на нього зди­во­ва­ний). Що? Ти сеї но­чi на Ку­пiн­ня їхав?

Микола. Та­же їхав.

Жандарм. Поп­ри ку­пiнську корш­му?

Микола. Ну, та­же не ку­ди. Ще зу­пи­нив­ся, хо­тiв ко­нi на­поїти, та якась ма­ра вiд­ро ур­ва­ла. По­чав бу­ло сту­ка­ти до жи­дiв, але якось нiх­то не ви­хо­див, а я по­ду­мав со­бi: "Ей, уже й так до­до­му близько!" Та й не дос­ту­кав­ши­ся нi­ко­го, взяв­ся та й поїхав.

Жандарм. А дав­но се бу­ло?

Микола. О, пев­но, що вже зо три го­ди­ни то­му. Хоть то вiд нас до ку­пiнської корщ­ми лед­во пiв­ми­лi, але як я по­чав їха­ти, як по­чав стряг­ну­ти та з до­ро­ги зби­ва­ти­ся, то зда­ва­ло­ся, що при­най­мнi пiв­ро­ку їду. А тут чо­ло­вiк сам-са­мi­сiнький у лi­сi.

Жандарм. То ти сам їхав? I не тя­миш, їхав ще хто за то­бою?

Микола. Де там! Усi на­шi геть по­пе­ред ме­не виїха­ли, та й усi їха­ли на Рад­ло­ви­чi, гос­тин­цем.

Жандарм. Ну, а в корш­мi свi­ти­ло­ся?

Микола. Та бу­ло свiт­ло, але вiк­на бу­ли зас­ло­не­нi та й две­рi замк­не­нi. Ма­буть, жи­ди вже спа­ли, бо на мiй стук нiх­то не обiз­вав­ся.

Жандарм (вор­ко­че). Ну, пев­ної

Їдять, мов­чан­ка. Ан­на си­дить на при­пiч­ку, си­лується їсти, та не мо­же.

 

Ну, спа­си­бi вам, па­не гос­по­да­рю, за ве­че­рю! (Кла­де лож­ку i встає.)

Микола. За ма­ло. Ви­ди­хай здо­ров! (Встає та­кож, оба сi­да­ють на ла­вi.)

Анна мовч­ки спря­тує зо сто­лу.

Жандарм (при­див­ляється Ми­ко­лi збо­ку). Ба, що се у те­бе, Ми­ко­ло, та­ке ли­це обд­ря­па­не? Я щось не тям­лю, аби ти був охо­чий до бiй­ки!

Микола (змi­ша­ний). Я? Ха, ха, ха! Та ку­ди ме­нi до бiй­ки? Я чо­ло­вiк спо­кiй­ний. А се тi не­щас­нi лат­ри сьогод­нi так ме­не доїха­ли. Тiлько що я по­чав бра­ти з ку­пи по­лi­на, а вся верх­ня верст­ва гур-гур на ме­не. Ще щас­тя, що ме­не на мiс­цi не за­би­ло.

Жандарм. Ов, то по­га­на при­го­даї

Микола. Ой, най бог бо­ро­нить вiд та­ко­го за­рiб­ку!

Жандарм. А ба­га­то за­роб­ляєш на день?

Микола. Е, тiлько то­го за­рiб­ку як кiт нап­ла­кав. Вi­сiм шiс­ток на день. А кiлько чо­ло­вiк над­ви­гається, на­мерз­неться, на­му­чить се­бе i ху­до­бу i наг­ри­зеться, то вiд­рiк­ся б i то­го за­рiб­ку.

Жандарм (знов при­див­ляється йо­го ли­цю). Але те­бе, бра­те, та­ки по­ряд­но тi по­лi­на му­си­ли заїха­ти. Цi­ле пра­ве ли­це мов граб­ля­ми под­ря­па­не.

Микола. Та ка­жу то­бi, що як на ме­не з пра­во­го бо­ку по­лi­на гурк­ну­ли, то я ду­мав, що вже ме­нi го­ло­ву на ка­муз роз­би­ли.

Жандарм (встає, про­хо­диться по ха­тi i сi­дає лi­во­руч вiд Ми­ко­ли, а по­тiм гля­дить на нього). Ов, та бо у Те­бе i з лi­во­го бо­ку ще гiр­ше ка­лiцт­во.

Микола (змi­ша­ний). А то я тим бо­ком на зем­лю впав, на рi­ще, та й так нап­ра­вив­ся. Ще щас­тя, що ока на сук не ви­са­див.

Жандарм (заг­ля­дає йо­му в очi). Е, та бо i спе­ре­ду шрам на чо­лi, зов­сiм, як би хто под­ря­пав. Ще й син­цi по­пiд очи­ма. Ей, Ми­ко­ло, приз­най­ся, се не вiд по­лiн!

Микола (ще гiр­ше змi­ша­ний). Що ти знов! До чо­го маю приз­на­ти­ся? Бiй­ме­бо­же, що я з нi­ким не бив­ся! Та й на­що би я те­бе ду­рив?

Жандарм (смiється i клеп­ле йо­го по пле­чi). Ну, ну, Ми­ко­ла, не бiй­ся! Я ни­нi твiй гiсть, то не пот­ре­буєш Nме­нi нi до чо­го приз­на­ва­ти­ся. Але се од­но то­бi ска­жу, не­бо­же: ти на кру­та­ря не вро­див­ся. Вид­но вiд­ра­зу, ко­ли хо­чеш щось збре­ха­ти, а во­но то­бi анi руш не удається!

Микол а (за­ля­ка­ний). Але ж ска­ри ж то ме­не гос­по­ди!

Анна. Ми­ко­ло, та по­кинь же бо­жи­ти­ся! Ось по­ду­май ра­ди­ше, де ми па­ну шан­да­ре­вi пос­те­ли­мо. Пiз­ня го­ди­на,, а ви оба по­му­че­нi, по­ра спа­ти. Ми­ко­ла. Ай, ай, ай, твоя прав­да, не­бо­го! А я, ду­рень, за­ба­ла­кав­ся та й за­був про се! Я за­раз, за­раз! (Ха­пається сю­ди й ту­ди по ха­тi, та не мо­же пот­ра­пи­ти на лад. На­дi­ває шап­ку та й ко­жух.)

Анна. Ба, ти ку­ди?

Микола. Я за­раз! Знаєш, я так ду­маю: око­лот со­ло­ми при­не­су, пос­те­ли­мо Ми­хай­ло­вi отут на зем­лi. Ти только ве­рет яких при­ладь, по­душ­ку, а ко­жу­хом нак­риється.

Жандарм. О, спа­си­бiг вам. У ме­не е свiй плащ.

Анна. Та я би бу­ла са­ма за со­ло­мою пiш­ла. Ми­ко­ла. НуI Ку­ди то­бi! Я сам за­ра­зiсько при­не­су. (Бе­ре шап­ку i ви­хо­дить.)

 

ЯВА СЬОМА

 

Тi са­мi без Ми­ко­ли.

Анна по­рається ко­ло пос­те­лi.

Жандарм пiд­хо­дить до неї i бе­ре її за пле­чi.

Жандарм. Ан­но!

 

Анна (лед­ве чут­но). Чо­го то­бi?

Жандарм. Що, ти на­вiть пог­ля­ну­ти на ме­не не хо­чеш?

Анна обер­тається до нього ли­цем, але за­раз спус­кає очi вниз i мов­чить. Жан­дарм дов­го ди­виться на неї.мНе­лю­ди! По­ган­цi! Та­ки до­дер­жа­ли сло­ва, за­ко­па­ли те­бе жив­цем у мо­ги­лу! Бог би їм сього не прос­тив!

Анна. Про ко­го се ти?

Жандарм. А про ко­го ж би, як не про твоїх ко­ха­них брат­чи­кiв? Знаєш, як ме­не взя­ли до вiй­ська, то один iз них у корш­мi ви­раз­но ска­зав ме­нi: "Ти, Ми­ха­иле, iди в бо­жий час, але про Ан­ну i не ду­май. Не бу­де во­на твоя, хоч би ми ма­ли її жив­цем у мо­ги­лу за­ко­па­ти". Я то­дi розс­мi­яв­ся йо­му в очi, але ба­чу, що во­ни та­ки пос­та­ви­ли на своїм.

Анна (нес­мi­ло). Так ти… не гнi­ваєшся на ме­не? Не прок­ли­наєш ме­не?

Жандарм. На те­бе, бiд­на си­ро­то! Хi­ба ж я не знаю, що ти тут нi­чо­го не вин­на, що у те­бе не бу­ло влас­ної во­лi, що те­бе за­гу­ка­ли, оду­ри­ли, за­му­чи­ли?

Анна пла­че.

Та нi, приз­на­юся то­бi, в пер­шiй хви­лi, дiз­нав­ши­ся, що ти вий­шла за­муж за отсього ту­ма­на, я був лю­тий на те­бе. Я був би вбив те­бе, ко­ли б ти бу­ла де близько. Я цi­ли­ми дня­ми бi­гав мов оду­рi­лий по по­лю i кляв те­бе, про­сив на те­бе у бо­га най­тяж­чої ка­ри, най­ст­раш­нi­шо­го ли­ха,

Анна (пе­ре­ля­ка­на). Ми­хай­ле!

Жандарм. Не бiй­ся, бог не ди­ти­на, що­би слу­ха­ти прокльонiв оду­рi­ло­го чо­ло­вi­ка.

Анна (крiзь сльози). Ой, бо­юсь, що вiн та­ки вис­лу­хав те­бе!

Жандарм (ра­дiс­но). Що? Зна­чить, ти не за­бу­ла ме­не? Лю­биш ме­не ще, Ан­но?

Анна (з пе­ре­ля­ком вiд­пи­хає йо­го вiд се­бе). Мов­чи, мов­чи! Що ти го­во­риш? Не смiй до ме­не так го­во­ри­ти. Я шлюб­на жiн­ка, я чо­ло­вi­ка маю.

Жандарм. Е, що та­кий чо­ло­вiк! Ни­нi є, а завт­ра мо­же не бу­ти.

Анна. Як то? Що се зна­чить? Що ти го­во­риш?

Жандарм. Нi­чо­го. Так со­бi. Але як­би йо­го не бу­ло, то ти…

Анна. Мов­чи! Мов­чиї Не го­во­ри! I про чо­ло­вi­ка мо­го не смiй ду­ма­ти нi­чо­го зло­го!

Жандарм. Ет, го­во­ри со­бi! Се ми вже по­ба­чи­мо. Що я про нього ду­маю, то моя рiч.

Анна (бе­ре йо­го за рам'я). Ми­ха­иле, що ти ду­маєш, ска­жи ме­нi?

Жандарм. Дай ме­нi спо­кiй! Завт­ра по­ба­чиш!

Анна. Завт­ра? Зна­чить, є щось? Ти щось за­ду­мав? Щось страш­не? О, так! Ба­чу се по твоїх очах! Чу­ла се с тво­го го­лocy, ко­ли ти роз­пи­ту­вав йо­го про тi шра­ми. О, я знаю-те­бе, у те­бе кам'яне сер­це! Я не бу­ду про­си­ти те­бе, щоб тиз­ми­лу­вав­ся над на­ми, не по­губ­ляв нас. Од­но тiлькi то­бi ска­жу, що двоє не­вин­них лю­дей вiзьмеш на ду­шу!

Жандарм. Я маю в бо­зi на­дiю, анi од­но­го не вiзьму. Але те од­но то­бi ска­жу, що твiй чо­ло­вiк був би ду­же доб­ре зро­бив, ко­ли би був ни­нi до­ма си­дiв i не їздив на за­ро­бок.

Анна. Звiр ти, звiр лю­тий! На­ост­рив­ся по­жер­ти нас i те­пер ду­маєш, що най­шов при­то­ку. Але бог те­бе,по­ка­рае, тяж­ко по­ка­рає?

Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Ось гар­но: двоє мер­цiв зiй­шло­ся, що за жит­тя лю­би­ли­ся i по смер­тi од­но­за дру­ге не за­бу­ли, а зiй­шов­ши­ся, не ма­ють що лiп­шо­го ро­би­ти, як сва­ри­ти­ся. Ан­но, сер­це моє! Нев­же ж я та­кий, не­на­вис­ний то­бi?

Анна. Чо­го ти хо­чеш вiд ме­не? Чо­го прий­шов у сi сто­ро­ни?

Жандарм. Бо­гом то­бi кля­ну­ся, що я не хо­тiв. Два мi­ся­цi я вже тут, а знаєш са­ма, що я до­сi оми­нав ва­шу ха­ту. Аж сьогод­ня - не знаю, чи бог, чи зла до­ля за­ве­ли ме­не до вас.

Анна. Го­дi. Чо­ло­вiк iде! (Сте­лить пос­тiль, Жан­дарм сi­дає кi­нець сто­лу i нi­би дрi­має.)

 

ЯВА ВОСЬМА

 

Тi самi i Микола з околотом соломи.

 

Микола (ки­дає око­лiт на­се­ред ха­ти). Ну, та й ша­ру­га ж там, гос­по­ди! Завт­ра, ма­буть, на­шу ха­ту рiв­но зi стрi­хою за­ме­те. Ад­же я лед­во до­ко­пав­ся з ха­ти до сто­до­ли. (Роз­дя­гається.) А ти що, Ми­ха­иле, дрi­маєш? А я ду­мав, що ти з давньою знай­омою (мор­гає на Ан­ну) схо­чеш по­ба­ла­ка­ти. Ад­же ви ко­лись лю­би­ли­ся…

Жандарм. Е, чи од­нi то дур­ни­цi чо­ло­вi­ко­вi по го­ло­вi стрi­ля­ли, по­ки мо­ло­дий був. А те­пер, як чо­ло­вi­ка в вiй­ську про­мушт­ру­ва­ли, та по бос­няцьких го­рах про­го­ни­ли, та на шан­дарськiй служ­бi пiд­гар­ту­ва­ли, то ку­ди вже йо­му дав­нi лю­бо­щi зга­ду­ва­ти. Та й твоя жiн­ка, ви­ба­чай за сло­во, якась мов при­кис­ла тро­ха. Ма­буть, мiц­но її в ру­ках дер­жиш, га?

Микола. Я? Її? Гос­по­ди, та во­на ме­не… Та я би її… Але що та­ке го­во­ри­ти! Смiш­но ме­нi, ста­ро­му. А от що су­мує та тос­кує во­на ко­ло ме­не, се прав­да.

Жандарм. Ну, се вже ва­ша обоїх рiч. Що ме­нi в те мi­ша­ти­ся!

Микола. Так, бра­те, твоя прав­да. Муж i жо­на - од­на со­то­на; чу­жо­му не­ма що ту­ди пальцi втир­ка­ти.

Анна (сте­лить Жан­дарм овi на зем­лi). Ти, Ми­ко­ло, две­рi по­за­ми­кав?

Микола. Ба, аяк­же! (По­зi­ває.) О, по­ра в стеб­ло. (Хрес­титься i ше­по­том мо­литься до об­ра­зiв.)

Жандарм. Та хi­ба й со­бi роз­дя­га­ти­ся. (Роз­дя­гається, хрес­титься i ля­гає на зем­лi.) А як­би я завт­ра ра­но не збу­див­ся, то будьте лас­ка­вi збу­ди­ти ме­не, ско­ро вста­не­те.

Анна. Доб­ре, доб­ре. (Кла­де йо­го ка­ра­бiн на ла­ву, заг­ля­дає до пе­чi i за­ти­кає її. Тим ча­сом Ми­ко­ла, скiн­чив­ши мо­лит­ву, роз­пе­рi­зується i ля­гає на пос­те­лi.)

Микола. Ти спиш уже, Ми­ха­иле?

Жандарм. Та дрi­маю. Або що та­ке?

Микола. Та нi­чо­го. Доб­ра­нiч то­бi!

Жандарм. Доб­ра­нiч!

Анна хрес­титься, вiд­так стає за при­пi­чок i га­сить лам­пу.

Заслона спа­дає

 

ДIЯ ДРУГА

 

Декорацiя та са­ма. День. В пе­чi го­рить.

Микола па­рить бе­ре­зо­ве прут­тя i кру­тить ужiв­ки.

Анна то по­рається ко­ло пе­чi, то по­ма­гає йо­му.

 

ЯВА ПЕРША

 

Микола i Анна.

 

Микола. Ну, дер­жи доб­ре, не пус­кай! (Кру­тить.) Так. Те­пер да­вай сю­да. Най йо­го хо­ро­ба спiт­кає з йо­го лат­ра­ми! Плю­нув би чо­ло­вiк на той за­ро­бок, а тут нi, їдь знов, що­би то­го прок­ля­то­го лат­ра до­ка­па­ри­ти, щоб вiн йо­му стiк­ся.

Анна. Та чень ни­нi лег­ше бу­де їха­ти, нiж учо­ра. Бач, ви­по­го­ди­ло­ся!

Микола. Ага, ви­по­го­ди­ло­ся! А вчо­ра до­ро­гу за­ме­ло зо шу­мом, що й слi­ду не най­ти. Нi, я та­ки не поїду сьогод­ня. I се­бе збав­лю, i ху­до­бу, а за що? Не­хай вiн про­па­дає зi своїми лат­ра­ми.

Анна. Та то пев­но, що лiп­ше не їха­ти, нiж по снi­гах з тя­га­рем ко­па­ти­ся. Лат­ри не вте­чуть, а ро­бо­та й до­ма най­деться. Ой, як­би ти був учо­ра ме­не пос­лу­хав та, не їхав!

Микола. Або що?

Анна. Та нi­чо­го. Але моє сер­це чує якусь бi­ду. Яка ме­нi ни­нi по­гань сни­ла­ся, то не­хай бог бо­ро­нить! Десь нi­би я ко­ра­лi сiю по ха­тi, по обо­рi, по цi­лiм се­лi, та та­кi гру­бi та чер­во­нi…

Микола (не­мов сам до се­бе). Ко­ра­лi-то сльози.

Анна. А да­лi десь нi­би на на­шу ха­ту з усiх бо­кiв пси гав­ка­ють, у две­рi лi­зуть, у вiк­на го­ло­ви пха­ють, та та­кi лю­тi та роз­жер­тi…

Микола. Лю­тi пси - то на­пасть.

Анна. А да­лi десь нi­би ме­не до шлю­бу вби­ра­ють а в са­ме бi­ле: бi­лi че­ре­ви­ки, бi­лу спiд­ни­цю, бi­лу пе­ре­мiт­ку.

Микола. Свят, свят, свят! Що то­бi, жiн­ко? Най бог вiд­вер­тає вiд нас усе ли­хе! Що ти го­во­риш?

Анна. Та що та­ке? Хi­ба се що зна­чить?

Микола. Та… бо­дай у ли­ху го­ди­ну не зга­ду­ва­ти! Гос­по­ди! Сон, ма­ра! На все бо­жа во­ля. Не тре­ба нi­ко­ли за­бi­га­ти по­пе­ред батька в пек­ло, ось що! (Кру­тить да­лi.) Гм, i що йо­го ро­би­ти з ти­ми лат­ра­ми, i сам не знаю.

Анна. Мо­же би пi­ти спи­та­ти Ба­би­ча, чи вiн їде?

Микола. То прав­да. Як вiн їде, то нi­яко­во ме­нi ли­ша­ти­ся. Як тiлько са­ни по­ла­год­жу, то за­раз пi­ду до нього. (Ки­дає го­то­вi ужiв­ки i сi­дає на ла­вi.) Ой, кри­жi бо­лять! Гос­по­ди, про­ро­бив чо­ло­вiк свою си­лу на чу­жих лю­дей, а те­пер для се­бе лиш ос­та­ноч­ки ли­ши­ли­ся. Ан­но!

Анна (ко­ло пе­чi). Чо­го то­бi?

Микола. Що сей шан­дар так ра­но схо­пив­ся? Я й не ба­чив, ко­ли вий­шов.

Анна. Ка­зав, що му­сить, служ­ба…

Микола. А знаєш, я як йо­го по­ба­чив, то зра­зу оде­ре­вiв на мiс­цi. В та­ку го­ди­ну, в тiм мун­ди­рi - зов­сiм зда­ва­ло­ся, що се мерт­вець з там­то­го свi­ту до нас при­хо­дить. А тим ча­сом, ба­чу, вiн жи­вий.

Анна. А хi­ба ж ти не знав, що вiн у на­ших сто­ро­нах?

Микола. Я? Та вiд­ки я мав зна­ти? Я був пев­нi­сiнький, що вiн дав­но вже зог­нив у Бос­нi. Ад­же ж твiй братьб при­ся­гав­ся пе­ре­до мною, що йо­го не­ма на свi­тi, на­вiть кар­ту з вiй­ська по­ка­зу­вав. Тiлько то бi­да, що я не­письмен­ний, то й не мiг про­чи­та­ти.

Анна. Зна­чить, i те­бе так са­мо оду­ри­ли, як i ме­не.

Микола. Не знаю, по­що їм так ко­неч­но за­баг­ло­ся вип­ха­ти те­бе на де­ся­те се­ло.

Анна. А я знаю. Не хо­тi­ли ме­нi нi­чо­го да­ти з вiт­цiв­щи­ни. Ну, а як­би я бу­ла пiш­ла за Гур­ма­на, то той би їм був з гор­ла ви­дер. Ти знаєш, який вiн був чо­ло­вiк. Бо­яли­ся йо­го, то й пос­та­ра­ли­ся ра­зом з вiй­том, що йо­го, оди­на­ка в ма­те­рi, вип­ха­но на вiй­ну, а по­то­му ско­рис­та­ли з ча­су, що­би ме­не та­кож вип­ха­ти в iн­ший бiк. Ось i вся муд­рiсть.

Микола. Гос­по­ди, а я й не до­га­ду­вав­ся, ку­ди стеж­ка в го­рох! Чо­ло­вiк з ба­га­ча­ми кум­па­нiї не во­див, то й на ба­гацьких шту­ках не ро­зу­мiється.

Анна про­хо­дить ко­ло нього, вiн ло­вить її, при­хи­лює i цi­лує в чо­ло.

Бiдна ти моя не­бо­го! А ти ду­же лю­би­ла сього Ми­хай­ла?

Анна (спа­лах­нув­ши). Ну, що вже про се го­во­ри­ти? Лю­би­ла чи не лю­би­ла, те­пер не­ма що й зга­ду­ва­ти. От рад­ше йди са­ни ладь! Обiд уже го­тов. По­ки ти там упо­раєшся, то вже вис­тиг­не як слiд.

Микола. Твоя прав­да, Ан­но! (Встає i бе­ре ужiв­ки.) Не час бiд­но­му згад­ка­ми ба­ви­ти­ся, тре­ба ро­бо­ту ро­би­ти. На­ли­вай ли­шень, я за­раз бу­ду го­тов! (Ви­хо­дить.)

 

ЯВА ДРУГА

 

Анна i Ми­ко­ла за сце­ною.

Анна (на­ли­ває борщ у мис­ку, на­си­пає у дру­гу ква­со­лю i ста­вить на стiл). Чи ду­же лю­би­ла сього Ми­хай­ла? Здається, що ду­же, ко­ли й до­сi вся трем­чу, всю ме­не мо­роз про­хо­дить, як йо­го зга­даю. Здається, що та­ки ду­же. А мо­же, бiльше бо­яла­ся йо­го, нiж лю­би­ла. У, си­ла у нього! Во­ла за ро­ги хо­пить та й на зем­лю ки­не. Гос­по­ди, та­ких, як мiй, то йо­му нi­що двох у од­ну жме­ню. Са­мим пог­ля­дом, здається, наск­рiзь те­бе про­ши­бає, мов роз­па­ле­ним дро­том. Ох, та й бо­юсь я йо­го те­пер! Бо­юсь, як най­тяж­чо­го во­ро­га! I пев­но, що як вiн на нас зав­зяв­ся, то зiт­ре нас на по­рох, зни­щить, зруй­нує. Бо хi­ба ж мiй чо­ло­вiк змо­же з ним бо­ро­ти­ся?

Микола (за сце­ною). Ан­но, гов, Ан­но!

Анна. А чо­го то­бi?

Микола. Де ти реп­тюх по­дi­ла? Най ко­ням сi­на нак­ла­ду.

Анна. Та реп­тюх осьде в сi­нях; я дав­но сi­на нак­ла­ла. Хо­ди їсти. (Ви­гор­тає огонь з пе­чi.)

Микола. За­раз, тiлько ще ле­ще­ти по­лад­жу. Десь два ле­ще­ти ви­па­ли.

Анна. Та ли­ши ле­ще­ти на по­то­му, не вте­чуть! Ой гос­по­ди, чим да­лi, тим чо­гось гiр­ше ме­нi ро­биться. Мо­то­рош­но, мов пе­ред по­жа­ром. Усе ме­нi здається, що осьось якесь не­щас­тя…

 

ЯВА ТРЕТЯ

 

Микола i Анна.

 

Микола (скрип­нув двер­ми вхо­дя­чи). Н-ну!

Анна (сха­пується вiд пе­чi). Ох! Се ти?

Микола. А то­бi що та­ко­го, жiн­ко? На то­бi ли­ця не­ма!

Анна. Нi­чо­го, нi­чо­го. Щось ме­нi не­доб­ре зро­би­ло­ся. Се, ма­буть, вiд пе­чi… Я трош­ка за­го­рi­ла, та го­ло­ва кру­титься. Сi­дай ли­шень та їж, я нап'юсь во­ди, то ме­нi лег­ше бу­де;

Микола (сi­дає за стiл, хрес­титься i бе­ре лож­ку). Та хо­ди й ти обi­да­ти. Ме­нi якось са­мо­му стра­ва в рот не лi­зе.

Анна. Е, що там! Не при­ба­гай со­бi нi­чо­го, їж! А я тим ча­сом пi­ду до Ба­би­ча та спи­таю йо­го, чи їде вiн у лiс.

Микола. Га, ко­ли так, то йди. Тро­ха прой­деш­ся, то чень i го­ло­ва пе­рес­та­не бо­лi­ти. Iди, йди! (їсть.)

Анна на­ки­дає на го­ло­ву хуст­ку i нап­рав­ляється до две­рей. В тiй хви­лi две­рi вiд­чи­ня­ються. Вхо­дять Жан­дарм, вiйт. Ба­бич, при­сяж­ний i ще один се­ля­нин.

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

 

Микола, Ан­на, Жан­дарм, вiйт, Ба­бич i один се­ля­нин.

Вiйт (вхо­дя­чи). Сла­ва Iсу­су Хрис­ту!

Микола. Сла­ва на­вi­ки. Про­си­мо до обi­ду!

Вiйт. Обi­дай­те з бо­гом свя­тим, най бог бла­гос­ло­вить!

Микола. Сi­дай­те, па­не вiй­те. Що вас сю­ди до нас при­во­дить?

Вiйт (сi­дає на ос­ло­нi пле­чи­ма до сто­лу, Жан­дарм на ла­вi, при­сяж­ний i се­ля­нин сто­ять i роз­зи­ра­ються по ха­тi). Гм, так со­бi. Маємо до вас ма­леньку спра­ву.

Микола. До ме­не? А то що та­ко­го?

Вiйт. Ви вчо­ра ска­за­ли па­ну шан­да­ре­вi, що бу­ли вно­чi в корш­мi на Ку­пiн­нi?

Микола. Та був. Не в корш­мi, а пiд корш­мою.

Вiйт. I пiз­но вно­чi?

Микола. Та пiз­но. Вже за мною, ба­чу, нiх­то не їхав.

Вiйт. Ви приїха­ли до­до­му зак­ро­вав­ле­ний?

Микола. Та… та… так.

Жандарм. Що? Ви й до­до­му зак­ро­вав­ле­ний приїха­ли? Я сього вiд вас не чув. Гос­по­ди­не, прав­да се?

Анна. Та прав­да. Я са­ма йо­го об­ми­ла.

Жандарм. О, сс важ­на рiч. (Пи­ше в кни­жеч­цi.) А ви ж ска­за­ли, що в лi­сi ска­лi­чи­лись, ще як лат­ри бра­ли. Зна­чить, ви й до мiс­та їха­ли зак­ро­вав­ле­ний i з мiс­та вер­та­ли у кро­вi?

Вiйт. Вiн вам так ка­зав? Ну, се неп­рав­да. Вiн у мiс­тi був здо­ро­вi­сiнький i зов­сiм чис­тий. Я пре­цiнь йо­го сам ба­чив на жу­пi.

Микола. Ска­жiть же всю прав­ду, па­не вiй­те!

Вiйт. Яку всю прав­ду?

Микола. Ад­же ж се ви са­мi ме­не так пок­ро­ва­ви­ли. Жан­дарм (сха­пується). Що, що, що?

Вiйт. Бре­шеш, Ми­ко­ло. То прав­да, що ми тро­ха з то­бою пе­ре­мо­ви­ли­ся за тi по­лi­на, але пок­ро­ва­ви­ти те­бе я анi гад­ки не мав.

Микола. Я маю на те свiд­кiв. Я нав­мис­не не зми­вав кро­вi з се­бе i до­до­му так приїхав, що­би вас до су­ду зав­да­ти.

Вiйт. Ха, ха, ха! Ме­не! До су­ду!

Жандарм. Яких маєте свiд­кiв?

Микола. Та от кум Ба­бич i кум Ка­ли­нич та­кож там бу­ли, то мо­жуть пос­вiд­чи­ти.

Бабич (шкро­ба­еться в го­ло­ву). Та бу­ти я був, то не­ма що ка­за­ти; але то­го я не ба­чив, аби вас кум на­чальник пок­ро­ва­вив. Уда­рив вас по­за ву­ха, то прав­да, але \. що­би вас отак под­ря­пав, то я то­го не мо­жу пос­вiд­чи­ти.

Селянин. I я та­кож не мо­жу.

Жандарм. Ми­ко­ло За­до­рож­ний, я вас ареш­тую.(Ви­до­бу­ває з тор­би за­лiз­нi лан­цюж­ки з на­руч­ни­ка­ми.) Да­вай­те сю­ди ру­ки i не ду­май­те опи­ра­ти­ся, бо вам гiр­ше бу­де.

Анна. Ой го­реч­ко моє!

Микола. Ареш­туєте? Ме­не? За що?

Жандарм. Ви са­мi, пев­но, лiп­ше знаєте за що. Вчо­рашньої но­чi на Ку­пiн­ню в корш­мi всiх жи­дiв ви­рi­за­но.

Микола. Ой гос­по­ди! То я би мав у тiм бу­ти?

Жандарм. Я не знаю. Дай бо­же, що­би нi. Але ска­жить сва­мi, чи про­тив вас усе не свiд­чить? Ко­ли ви не­вин­нi, то не ма­ете чо­го бо­яти­ся, на су­дi ва­ша прав­да по­ка­жеться. Але я му­шу своє зро­би­ти. Да­вай­те ру­ки!

Микола. Бог ви­дить мою ду­шу. Я не­вин­ний. Ро­бiть зi мною, що хо­че­те. (По­дає ру­ки, Жан­дарм за­ко­вує йо­го.)

Жандарм. Так, то ро­зум­но. А те­пер ска­жiть ме­нi, де тi чо­бо­ти, що ви вчо­ра ма­ли на со­бi?

Микола. А он­де сто­ять у за­пiч­ку.

Жандарм. При­сяж­ний, по­дай­те їх сю­ди!

Присяжний по­дає, вiйт i Жан­дарм ог­ля­да­ють їх до вiк­на.

Є! Ось кро­вi

 

Вiйт. I ось тут є!

Жандарм. То сум­но. Вiд­ло­жiть на­бiк!

Микола. То з ме­не кров, як я їхав. Жан­дарм. Се вже бу­де­те в су­дi тол­ку­ва­ти, се до нас не на­ле­жить. Ви ма­ли з со­бою со­ки­ру? Де во­на?

 

Микола. Он пiд ла­вою. Жан­дарм. При­сяж­ний, по­дай її сю­ди!

Присяжний по­дає, Жан­дарм i вiйт ог­ля­да­ють.

Є й тут кров. Ось на то­по­ри­щу. В i й т. I ось на обу­сi. I ось на ле­зi. Жан­дарм. Вiд­ло­жiть на­бiк! А те­пер по­ка­жiть ко­жух!

Оглядають ко­жух.

Є й тут. Вiд­ло­жiть на­бiк. (Iде до пос­те­лi i шу­кає пiд по­душ­ка­ми в со­ло­мi. До Ан­ни.) Ство­рiть скри­ню!

Анна весь той час сто­яла мов ос­тов­пi­ла, не ру­шається з мiс­ця, тiльки гля­дить на нього.

Жандарм. Чуєте, жiн­ко, ство­рiть скри­ню! (Ко­ли во­на не ру­шається, вiн вий­має їй iз-за по­яса ключ, вiд­чи­няє скри­ню i ра­зом з вiй­том по­чи­на­ють пе­ре­шу­ку­ва­ти все.) Ну, тут не­ма нi­чо­го. Па­не вiй­те, при­сяж­ний i ви, свiд­ки, iдiть з ним i пе­ре­шу­кай­те все обiй­стя, шо­пу, ко­мо­ру, сто­до­лу, вся­кi скрит­ки! А я тут пе­рес­лу­хаю гос­по­ди­ню.

Вiйт. Ну, Ми­ко­ло, хо­ди з на­ми!

Микола. Гос­по­ди, ти знаєш, за що на ме­не та­кий тяж­кий хрест по­си­лаєш, не­хай бу­де твоя во­ля! (Ви­хо­дить, за ним вiйт, при­сяж­ний i се­ля­нин.)

 

ЯВА П'ЯТА

 

Жандарм i Ан­на.

Жандарм (по їх вiд­хо­дi хви­лю мов­чить, сто­ячи нед­виж­но се­ред ха­ти нап­ро­тив Ан­ни, яка стоїть ко­ло ви­гас­лої пе­чi. Вiд­так вiн вип­рос­то­вується i пiд­но­сить го­ло­ву. Ост­ро.) Ан­но!

Анна пiд­во­дить го­ло­ву, гля­дить на нього з не­вис­та­за­ною три­во­гою i опус­кає очi.

Жандарм. Сю­да хо­ди!

Анна пiд­хо­дить до нього i зу­пи­няється.

Жандарм. Ближ­че, ближ­че! Гля­ди ме­нi в очi! Прос­то!

Анна (си­лується гля­дi­ти, трем­тить уся, по­то­му ки­дається пе­ред ним на ко­лi­на). Ми­ха­иле! Ми­ха­иле! Не муч ме­не! Не мо­жу гля­дi­ти на те­бе! Ти та­кий страш­ний!

Жандарм. Дур­на! Чо­го то­бi бо­яти­ся? Для зло­дiїв, роз­бiй­ни­кiв я мо­жу бу­ти страш­ний, се моя служ­ба. Ти не бiй­ся!

Анна. Але ж вiн нi­чо­го не ви­нен! Ми­ха­иле! Що ти на­го­во­рив на нього? Кля­нусь то­бi, вiн не ви­нен!

Жандарм. Хто вiн? А, твiй Ми­ко­ла! Ну, а мо­же, й ви­нен?

Анна. Нi, нi, нi! Нi­ко­ли! Вiн та­кий доб­рий, вiн хро­ба­ка дар­мо не роз­топ­че, не то щоб чо­ло­вi­ка вбив!

Жандарм. А ме­не вбив! Ме­не зро­бив не­щас­ли­вим! Нi, не го­во­ри ме­нi про нього! Яке ме­нi до нього дi­ло? Я йо­му не во­рог, а тра­фи­ли­ся та­кi слi­ди, що свiд­чать про­тив нього, то я йо­го му­шу ареш­ту­ва­ти. Му­шу, чуєш? Се моя служ­ба. Ко­ли вiн не ви­нен, то в су­дi йо­го прав­да по­ка­жеться.

Анна. Так чо­го ж ти вiд ме­не хо­чеш? Я пре­цiнь з ним не бу­ла, нi­чо­го не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кро­ва­вий i ка­зав, що йо­го вiйт по­бив.

Жандарм. Бай­ду­же ме­нi про се. Бу­деш те в су­дi го­во­ри­ти. Я про що iн­ше хо­чу з то­бою по­ба­ла­ка­ти. Ан­но, ди­ви­ся ме­нi в очi! (Бе­ре її за пле­чi i вдив­ляється їй у очi.) А ти ще гар­на, мо­ло­да, свi­жа! Ан­но, лю­биш ме­не?

Анна (трем­тить). Ми­ха­иле, пус­ти ме­не!

Жандарм. Нi, не пу­щу! Ска­жи за­раз, лю­биш ме­не? Ан­на (вiд­вер­нув­шись). Нi, нi, не люб­лю! Ти страш­ний! Не люб­лю!

Жандарм (грiз­но). Гля­ди ме­нi в очi, чуєш? Ан­на ди­виться йо­му в очi.

Скажи те­пер, лю­биш ме­не?

Анна. Ми­ха­иле! Брат­чи­ку мiй, не муч ме­не! Ко­ли отак впи­раєш у ме­не свої очi, то ме­нi так важ­ко, так страш­ної Са­ма не своя стаю!

Жандарм. Дур­ни­цi! Го­во­ри, лю­биш ме­не? Ан­на (лед­ве чут­но). Люб­лю. Жан­дарм. Ще раз ска­жи! Го­лос­нi­ше! ан н а. Люб­лю.

Жандарм. Пам'ятай же. I бу­деш моєю? Стiй прос­то, не тря­сись! Знай, що вiд ме­не не вте­чеш! О, я не та­кий, щоб те­бе пус­ти­ти з рук! Раз ме­нi щас­тя всмiх­ну­ло­ся по тiльких ро­ках, то вже я те­пер не ви­пу­щу йо­го! Зу­ба­ми в нього ввiп'юся, а не ви­пу­щу. Го­во­ри, бу­деш моєю?

Анна. Ра­ди бо­га, Ми­ха­иле! Не го­во­ри сього! Я шлюб­на жiн­ка! Я при­ся­га­ла. Грiх ме­нi та­ке слу­ха­ти, грiх по­ду­ма­ти про та­ке!

Жандарм. А не грiх бу­ло да­ти ме­нi сло­во, а по­то­му вий­ти за дру­го­го? Не грiх ук­рас­ти моє щас­тя?

Анна. I моє вкра­де­но, го­лу­бе мiй! I моє сер­це роз­би­то, i ме­не з не­лю­бом спа­ро­ва­но! З ту­ма­ном ота­ким, що з ним нi в кут нi в две­рi, що з нього лю­ди смi­ються, що хi­ба хто не хо­че, той з нього не глу­зує! А ти ще до­рi­за­ти ме­не хо­чеш!

Жандарм. Дар­ма, дур­не го­во­риш! Ко­ли се прав­да, що ка­жеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас роз­лу­чи­ли. На­пе­ре­кiр тим, що вкра­ли на­ше щас­тя. Ми йо­го вi­док­ра­дi­мо, на­ше щас­тя!

Анна. Бог нас по­ка­рає, бог!

Жандарм. Не слу­хай то­го! Бог на­шої му­ки не пот­ре­бує. А тра­фи­лась нам на­го­да, то й по­жий­мо сво­бiд­но та по­кош­туй­мо щас­тя.

Анна. Чи дов­го во­но пот­ри­ває?

Жандарм. Щас­тя нi­ко­ли дов­го не три­ває. Щас­тя все - день, го­ди­на, од­на хви­ли­на.

 

Анна. А по­то­му?

Жандарм. По­то­му? Ме­нi то в го­ло­вi, що по­то­му бу­де! До­сi бi­ду­ва­ли та му­чи­лись, i по­то­му те са­ме бу­де. Ов­ва, ве­ли­ка не­ви­дальщи­на. Хi­ба то­бi страш­но?

Анна (не зво­дя­чи з нього очей, лед­ве чут­но). Нi, не страш­но.

Жандарм. Так хо­чеш бу­ти щас­ли­вою?

Анна (так са­мо). Хо­чу.

Жандарм. Так бу­деш моєю?

Анна (так са­мо). Бу­ду.

Жандарм. Пам'ятай же! Дер­жу те­бе за сло­во. А як i те­пер ме­не оду­риш, то го­ре то­бi! Я страш­но пiм­щу­ся на то­бi й на нiм.

Анна (так са­мо). Нi, не оду­рю.

Жандарм. Ну, прод­ру­хай­ся! Що се ти мов крiзь сон го­во­риш? (Пот­ря­сає її за пле­чi.) Ось во­ни над­хо­дять. Плач, ла­май ру­ки, що­би нi­чо­го не до­га­да­ли­ся. Про­си ме­не, щоб я йо­го по­ми­лу­вав. А як вiд­ве­дуть йо­го до мiс­та, то я до те­бе на­вi­да­юсь.

Анна з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми стоїть мовч­ки ко­ло пе­чi.

 

ЯВА ШОСТА

 

Тi са­мi i Ми­ко­ла ско­ва­ний, вiйт i се­ля­нин.

 

Жандарм. Ну, що ж, вiй­те, най­шли що пi­доз­ре­но­го?

Вiйт. Нi­чо­гi­сiнько, па­не шан­да­ре. Тiлько на са­нях двох ле­ще­тiв не­ма, а на тре­тiм тро­ха кров'ю за­ма­за­но.

Жандарм. Ага, се та­кож важ­не. (За­пи­сує в книж­цi.) Ну, а те­пер ве­дiть йо­го. I от­сi рi­чi за­бе­рiть. Ле­щет iз са­ней вий­ня­ли?

Присяжний. Я вий­няв, ось вiн.

Жандарм. Доб­ре. Вiзьмiть, пант­руй­те, аби кров не стер­ла­ся. А ви, вiй­те, форш­пан для нас вис­та­рай­те. По снi­гу тяж­ко бу­де ареш­тан­та аж у мiс­то пiш­ки гна­ти. А мо­же, у нього спiльни­ки є, то щоб де в лi­сi не на­па­ли та не вiд­би­ли.

Микола. Гос­по­ди! Що се зо мною дiється? За що на ме­не та­ка ка­ра тя­женька?

Вiйт (шкро­ба­еться в го­ло­ву). За форш­пан, па­не шан­да­ре, тяж­ко бу­де ни­нi. В ко­го є тяг­ло, то всi по­тяг­ли на за­ро­бок, то до лат­рiв, то до кльоцiв. От хi­ба би йо­го влас­нi, Ми­ко­ло­вi ко­нi взя­ти i в йо­го са­ни зап­ряг­ти.

Жандарм. А що ж, i се мож­на.

Вiйт. То тут мо­же хто-не­будь з ва­ми при­сiс­ти: бу­де кiньми гна­ти i по­то­му приїде на­зад.

Жандарм. Ду­же доб­ре. Ме­нi ще й так, ма­буть, прий­деться сю­ди вер­ну­ти, за спiльни­ка­ми шу­ка­ти.

Вiйт. То ще й лiп­ше. Ану, ку­ме Ба­би­чу, iдiть та зап­ря­гай­те!

Бабич вiд­хо­дить.

Микола (що до­сi си­дiв на ос­ло­нi та вти­рав ру­ка­ми сльози). Ан­но!

Анна (мое ос­тов­пi­ла). Чо­го то­бi, Ми­ко­ло?

Микола. У те­бе чис­та ду­ша, не­вин­на… Мо­лись бо­гу, щоб швид­ко й моя не­вин­нiсть ви­яви­ла­ся.

Анна. Чис­та ду­ша… А хi­ба ж твоя мен­ше чис­та?

Микола. А гос­по­дарст­ва пильнуй! Не­ба­га­то у нас тої мi­зе­рiї є, то щоб i те не про­па­ло. А на аду­ка­тiв не траться, що­би ме­не бо­ро­ни­ли. Маю в бо­зi на­дiю, що й без них ме­не отець ми­ло­серд­ний iз то­го не­щас­тя вий­ме.

Анна. Га, ко­ли так ка­жеш…

Микола. Так, так, так, не ро­би то­го. Здай­ся на бо­га.. А тiлько… (Трем­тить, йо­го ли­це кри­виться до пла­чу, ру­ки су­до­рож­но обiй­ма­ють її.) Ан­но! Ан­ни­це моя! Тiлько ти… не за­будь ме­не! (Ути­рає очi.)

Анна. Ну що ти, Ми­ко­ло! Чи слiд то­бi при чу­жих лю­дях пла­ка­ти? Вспо­кiй­ся! Бог нас не ли­шить.

Микола. Га, бо­жа во­ля! Най вiн з усi­ма на­ми ро­бить, що за­ду­мав. Хо­дi­мо, лю­ди доб­рiї (Цi­лує Ан­ну i ви­хо­дить, за ним Жан­дарм, вiйт i iн. Ан­на по йо­го вiд­хо­дi хо­че ки­ну­ти­ся до две­рей i зу­пи­няється, ха­пає се­бе за го­ло­ву, вiд­так ла­має ру­ки.)

Анна. От то­бi й ан­ге­ли бо­жi по­над ха­тою пе­ре­ле­тi­ли!

Заслона спа­дає

 

ДIЯ ТРЕТЯ

 

Мiсце пе­ред корш­мою. З пра­во­го бо­ку сiльська до­ро­га, з лi­во­го ви­со­кий плiт, у гли­би­нi сце­ни корш­ма з ши­ро­кою ство­ре­ною бра­мою. Пiд корш­мою ос­ло­ни, ко­ло пло­та гру­бi де­рев'янi ко­ло­ди, на яких мож­на си­дi­ти.

 

ЯВА ПЕРША

 

Три дiв­чи­ни ви­хо­дять iз корш­ми, по-не­дiльно­му уб­ра­нi.

 

Перша дiв­чи­на. Жи­венько, сест­ри­цi, жи­венько бi­жiть та скли­кай­те па­руб­кiв!

Настя. Дух свя­тий з на­ми, ку­моч­ко! Ка­жуть, що йо­го та­ки вi­ша­ти бу­дуть.

Обi жiн­ки. Гос­по­ди! (Хрес­тяться.)

Перша жiн­ка. I хто би був по­ду­мав, що вiн ду­шо­губ! Та­кий ти­хий та смир­ний…

Друга жiн­ка. Ой ку­монько, чо­ло­вiк усе чо­ло­вi­ком, а не­чис­тий, бо­дай мо­цi не мав, уся­ко­го пiд­ку­сить.

Перша жiн­ка. Ба, та чу­ти, що там ве­ли­кi гро­шi у Аб­рам­ка заб­ра­ли. Не зна­ти, чи вiд­най­де­но їх?

Настя. Де там, анi слi­ду. Ми­ко­ла мов­чить, як зак­ля­тий, не хо­че ви­да­ти спiльни­кiв.

Перша жiн­ка. От дур­ний! Нi­би то йо­му що по­мо­же, як вiн бу­де гни­ти, а тi ужи­ва­ти.

Друга жiн­ка. Га, то у них уже та­кий зло­дiй­ський за­кон, що один дру­го­го не смiє ви­да­ти, аби i сам ось тут по­ги­бав.

Перша жiн­ка. То кам'янi ду­шi. Гос­по­ди! I десь та­кi лю­ди ро­дяться, i ма­те­ри­не мо­ло­ко ссуть, i по зем­лi хо­дять, i пi­сень спi­ва­ють!

Друга жiн­ка. Нi, ку­мо, пi­сень во­ни не спi­ва­ють. Нi­ко­ли не спi­ва­ють. Хi­ба ти чу­ла ко­ли, щоб Ми­ко­ла спi­вав?

Перша жiн­ка. Та й справ­дi! Вiд­ко­ли йо­го знаю, то пiс­нi я вiд нього нi­ко­ли не чу­ла! Ото ди­во!

Друга жiн­ка. Ну, а що ж йо­го жiн­ка? От iще бiд­на! Та­ка мо­ло­да, та­ка крас­на i з та­ко­го ро­ду слав­но­го! Ад­же про її вiт­ця по всiх се­лах сла­ва йшла. Пер­ший ба­гач був на весь по­вiт, i лi­по­тент гро­мадський. А те­пер ось на яке зiй­шла!

Настя. Ой ку­монько! Не знаєте ви, що то за жiн­ка.

Перша жiн­ка. Ну, або що?

Настя (по­ни­жає го­лос, з при­тис­ком). Ос­тат­ня!

Обi жiн­ки (б'ють се­бе об по­ли ру­ка­ми). Що ви ка­же­те?

Настя. Що чуєте. Ад­же ми близькi су­сi­ди. То я нi­би не вва­жаю, але все доб­ре ба­чу, що у неї ро­биться.

Обi жiн­ки. Ну, та що, що? Роз­ка­зуй!

Настя. Та що вам роз­ка­зу­ва­ти? Гид­ко роз­ка­зу­ва­ти. Знаєте, з ким со­бi за­хо­дить? З шан­да­рем. З тим са­мим, що її чо­ло­вi­ка до кри­мi­на­лу зав­дав.

Жiнки. Гос­по­ди!

Настя. Во­на здав­на з ним лю­би­ла­ся, ще дiв­кою був­ши. Вiн з то­го се­ла, що й во­на. А її бра­ти си­лою ви да­ли за Ми­ко­лу.

Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шан­да­рем!

Настя. Вiн у неї два ра­зи що­тиж­ня нiч но­чує. Смер­ком при­хо­дить, дос­вi­та вiд­хо­дить. Вiн, ба­чи­те, нi­би­то за Ми­ко­ло­ви­ми спiльни­ка­ми по­шу­кує. Мой­ому чо­ло­вi­ко­вi сам так ка­зав, аяк­же!

Жiнки. Гос­по­ди!

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

 

Анна, жiн­ки i Нас­тя.

 

Пiд час тої роз­мо­ви сце­на звiльна за­пов­няється па­руб­ка­ми i дiв­ча­та­ми. Во­ни сто­ять нуп­ка­ми, гу­то­рять, смi­ються. Стар­шi жiн­ки i чо­ло­вi­ки од­нi про­хо­дять ули­цею, дру­гi за­хо­дять у корш­му або ви­хо­дять iз неї.

 

Анна (вхо­дить одяг­не­на по-не­дiльно­му, ог­ля­дається бо­яз­но i наб­ли­жується до си­дя­чих жi­нок). Сла­ва Iсу­су; Хрис­ту.

Перша жiн­ка (хо­лод­но). Сла­ва на­вi­ки!

Анна. А не бу­ло тут?.. (Ури­ває i ози­рається.)

Друга жiн­ка. Ви за своїм чо­ло­вi­ком ози­раєте­ся? Нi, не бу­ло йо­го тут.

Анна (обер­тається до неї за­ля­ка­на). За чо­ло­вi­ком? Нi, я не за чо­ло­вi­ком.

Настя (з ущип­ли­вим до­ко­ром). А ми тут влас­не про нього зга­ду­ва­ли, ку­мо Ан­но, чуєте? Ка­жуть, що вiн ду­же сла­бий.

Анна (мое неп­ри­том­но). Сла­бий? Я не чу­ла. А що йо­му та­ке?

Настя (так са­мо). Та вi­ша­ти йо­го ма­ють.

Анна (стре­пе­ну­ла­ся, а да­лi, ба­ча­чи, що Нас­тя кпить в неї, вiд­по­вi­дає та­кож ущип­ли­ве). Вi­ша­ти? Га, се та­ка сла­бiсть, що я йо­му на неї не по­рад­жу. Як за­ви­нив, то, ви­хай по­ку­тує.

Настя (вiд­вер­тається вiд неї пле­чи­ма, до пер­шої жiн­ки). А знаєте, там один чо­ло­вiк iз Не­пи­то­ва си­дiв iз ним у од­нiй каз­нi, а те­пер вий­шов. То роз­по­вi­дав мо то­му чо­ло­вi­ко­вi. "Пе­ре­ка­зу­вав, - ка­же, - з ва­шо­го се­ла За­до­рож­ний: "Про­сiть там мою жiн­ку, аби ме­не хоч раз вiд­вi­да­ла. Не­хай ме­нi який крей­цар пе­ре­дасть, чис­ту со­роч­ку при­не­се. Та й не­хай ме­нi ад­во­ка­та най­ме".

Анна вiд­хо­дить на ву­ли­цю i ще­зає.

 

ЯВА П'ЯТА

 

Тi са­мi без Ан­ни. Па­руб­кiв i дiв­чат схо­диться бiльше. Го­мiн.

 

Перша жiн­ка. Огид­ни­ця!

Друга жiн­ка. По­га­не зiл­ля!

Настя. Без сер­ця во­на! I вiд­ра­зу се бу­ло вид­но. Ад­же як йо­го бра­ли, то аби вам сло­во ска­за­ла, аби од­ну сльозу про­ро­ни­ла, як чес­нiй жiн­цi го­диться! Де там!

Перша жiн­ка. Цi­ка­ва я, за ким во­на тут шу­ка­ла?

Настя. Та за ним, за ним! За своїм шан­да­рем.

Перша жiн­ка. Ба, а вiн хi­ба тут є?

Настя. Ни­нi я ви­дi­ла йо­го в церк­вi. Вид­но, що є.

Друга жiн­ка. Та й ме­нi здається, що я йо­го ба­чи­ла, як iшов до вiй­та.

Настя. Во­на, пев­но, жда­ла на нього в ха­тi, а не мо­жу­чи дiж­да­ти­ся, пiш­ла за ним по се­лi шу­ка­ти.

Друга жiн­ка. Ну, сього би вже бу­ло за­ба­га­то. Хi­ба би весь стид за­гу­би­ла.

Настя. А ви ду­маєте, що не за­гу­би­ла? Ану, по­ба­чи­те! Во­на тут iще з ним i тан­цю­ва­ти бу­де.

Жiнки. Тьфу! Пек, оси­на!

 

ЯВА ШОСТА

 

Тi са­мi, му­зи­ки, по­тiм вiйт.

 

Гомiн се­ред мо­ло­де­жi. Му­зи­ки йдуть! Му­зи­ки! Ладьте мiс­це для му­зик! (Кiлька па­руб­кiв ви­но­сять пiд­ви­ще­ну ла­ву з кор­шом­них сi­ней i став­лять знад­во­ру пiд стi­ною.) Ось так! Тут бу­де доб­ре!

Музики, - три се­ля­ни, один зi скрип­кою, дру­гий ба­сом, тре­тiй з ре­ше­том, - вхо­дять, кла­ня­ються на всi бо­ки, вiд­так ви­ла­зять на ла­ву, де їм тим ча­сом пос­тав­ле­нi стiльцi. Во­ни сi­да­ють i по­тя­га­ють сми­ка­ми по стру мен­тах, трi­бу­ючи їх. Го­мiн дов­ко­ла, смi­хи, жар­ти. Сце­на на­пов­нюється.

 

Вiйт (ви­хо­дить iз корш­ми, грiз­но). А тут що?(По­ба­чив­ши му­зи­ку.) А ви що тут ро­би­те? Хто вам поз­во­лив?

Музики (вста­ють, знi­ма­ють шап­ки, скрип­ник го­во­рить). Па­не на­чальни­ку, нас зак­ли­ка­ли. Ми лю­ди за­рiб­ни. Не на­ше дi­ло пи­та­ти доз­во­лу. Нас зак­ли­ка­ли, ка­за­ли що мож­на.

Вiйт. Хто вас зак­ли­кав?

Скрипник. Та па­руб­ки, а хто ж би. Он Анд­рух, та Олек­са,та Сте­пан.

Товпа вти­хає. Три па­руб­ки ви­хо­дять на­пе­ред i кла­ня­ються вiй­то­вi.

Вiйт. А вам чо­го тре­ба?

Перший па­ру­бок (кла­няється). Та ми би про­си­ли, па­не на­чальни­ку, що­би те поз­во­ли­ли тро­ха по­тан­цю­ва­ти. Ни­нi пу­щiн­ня, то вже ос­тат­нiй раз.

Вiйт (стро­го). А чий ти?

Парубок. Та Ва­си­ля Пiв­пе­реч­но­го, Олек­са.

Вiйт. А був ти ни­нi в церк­вi?

Парубок. Та був, па­не на­чальни­ку.

Вiйт. А чув ти, що єго­мость на­ка­зу­ва­ли?

Парубок. Та чув, па­не на­чальни­ку.

Вiйт. А на­ка­зу­ва­ли во­ни вам на му­зи­ку та на тан­цi до корш­ми хо­ди­ти?

Парубок. Та не ка­за­ли.

Вiйт. Ну, а ви так слу­хаєте на­ка­зу?

Парубок (чу­хається в по­ти­ли­цю i всмi­хається). Та хто би там йо­го слу­хав, па­не на­чальни­ку! На­шi єго­мость ста­ренькi, хi­ба во­ни зна­ють, чо­го мо­ло­дим пот­рiб­но? То вже як ви поз­во­ли­те… То вiд вас за­ле­жить, а не вiд єго­мос­тя.

Iншi па­руб­ки. Так, та­кi Ми вже па­на на­чальни­ка про­си­мо доз­во­ли­ти нам.

Вiйт. Не доз­во­ляю! Не мож­на.

 

ЯВА СЬОМА

 

Тi самi i Шльома.

 

Шльома (ви­бi­гає з корш­ми з фляш­кою i чар­кою). Як то не мож­на? Чо­му не мож­на? (До па­руб­кiв.) Нi, нi, не бiй­те­ся, пан на­чальник жар­ту­ють. Чо­му би не бу­ло мож­на? (На­ли­ває чар­ку.) Ну, па­не на­чальни­ку, дай вам бо­же здо­ров­ля!

Вiйт. Нi, Шльомо, раз то­бi ска­за­но, що не мож­на, то не мож­на. А ви­пи­ти вип'ю, бо щось ме­не в трун­ку млоїть (п'є), i зап­ла­чу то­бi, але тан­цiв анi му­зи­ки ме­нi не смiє бу­ти.

Шльома. Але ж, па­не на­чальни­ку, ви не маєте пра­ва ме­нi за­ка­зу­ва­ти. Се мiй за­ро­бок. У ме­не є па­тент.

Вiйт. Па­тент? Який па­тент?

Шльома. Як то який? Цi­сарський па­тент. з пе­чат­кою! Ось ди­вiть! (Ви­тя­гає з-за па­зу­хи па­пiр, зло­же­ний уде­ся­те­ро, i по­дає йо­го вiй­то­вi.)

Вiйт (нез­руч­но роз­ви­ва­ючи па­пiр, об­зи­рає йо­го на рiз­нi бо­ки, оче­вид­но, не вмi­ючи чи­та­ти, а вiд­так вiд­дає жи­до­вi). Та ко­ли так, ко­ли маєш па­тент, то iн­ша рiч. То вже не моя власть.

Шльома. А ви­ди­те? Чи я не ка­зав, що му­зи­ка бу­де? Ну, хлоп­цi, чо­го стоїте? Бе­рiться до дiв­чат! Адiть, як во­ни нiв­ро­ку наст­роїли­ся тан­цю­ва­ти. А ви, му­зи­ки, вип'єте?

Музики. Ба, та нам так i на­ле­житься.

Басист. Сам бог при­ка­зав.

Шльома(частує їх). Ну, пий­те ж, пий­те, а грай­те доб­ре!

Музики. То вже на­ша рiч.

Вiйт. А пам'ятай­те ме­нi, аби все по­ряд­но, без об­ра­зи бо­жої.

Шльома. Чуєте, що пан на­чальник ка­же? Без об­ра­зiв бо­жих!

Вiйт. А ско­ро сон­це зай­де, за­раз ме­нi пе­рес­та­ти i до­до­му роз­хо­ди­ти­ся. Я тут при­сяж­но­го приш­лю, аби нiх­то не смiв…

Шльома. По­що, па­не на­чальни­ку? По­що при­сяж­но­го тру­ди­ти! Хi­ба я сам не знаю, що на­ле­житься? Як прий­де той час, то вже я сам їм ска­жу, що тре­ба пе­рес­та­ти. Ну, ну, бав­те­ся! А ви, па­не на­чальни­ку, хо­дiть зо мною, я вам маю щось ду­же лад­не ска­за­ти. (Тяг­не йо­го до корш­ми.)

 

ЯВА ВОСЬМА

 

Тi са­мi без вiй­та i Шльоми.

Юрба розс­ту­пається, про­чи­щу­ючи мiс­це по­се­ре­ди­нi. Стар­шi чо­ло­вi­ки i жiн­ки за­сi­да­ють то ко­ло му­зик, то по­пiд стi­ною на ос­ло­нах, то на ко­ло­дах. Дi­ти ви­ла­зять на плiт. Па­руб­ки i дiв­ча­та у двi ла­ви сто­ять дов­ко­ла. Му­зи­ка за­чи­нає гра­ти.

Один па­ру­бок. Гей, по­гу­ляй­мо ни­нi! Не­хай ли­хо смiється! Ану, му­зи­ки, ко­ло­мий­ки! Та та­кої врiж­те дрiб­ної, аби аж жиж­ки тру­си­ли­ся!

Музики гра­ють ко­ло­мий­ки, кiлька пар тан­цює. По якiмсь ча­сi му­зи­ки ури­ва­ють, тан­цю­ючi ста­ють.

Парубок. А то що? Чо­го ви ста­ли? Скрип­ник по­ка­зує сми­ком на ву­ли­цю.

Гомiн. Шан­дар! Шан­дар! Той, що Ми­ко­лу до кри­мi­на­лу зав­дав!

Усi сти­ха­ють, па ли­цях вид­ко нес­по­кiй а на­вiть ост­рах.

 

ЯВА ДЕВ'ЯТА

 

Тi са­мi, Жан­дарм i Ан­на.

 

Жандарм (тяг­не Ан­ну за ру­ку). Але хо­ди ж бо, хо­ди! Чо­го то­бi они­ма­ти­ся!

Анна. Бiй­ся бо­га, Ми­ха­иле! Пус­ти ме­не! Ади, лю­ди ззи­ра­ються.

Жандарм. Ну, то що, що ззи­ра­ються? Ко­му цi­ка­во, не­хай ди­виться. А ме­не то що об­хо­дить? Я з людсько­го ди­ву не бу­ду нi си­тий, нi го­ло­ден.

Анна. Але стид­но. Ли­це лу­пається. Шеп­чуть, пальця­ми по­ка­зу­ють.

Жандарм (грiз­но ди­виться на неї). Ан­но, я ду­мав, що ти ро­зум­на жiн­ка, а ти все ще дур­ни­цi пле­теш. Пiс­ля то­го, що ста­ло­ся, ти ще мо­жеш ува­жа­ти на людськi по­зир­ки i по­шеп­ти! Тьфу, чис­то бабська на­ту­ра!

Анна. Ми­ха­иле!..

Жандарм. Нi, не ка­жи ме­нi так! Не хо­чу те­бе зна­ти, анi ба­чи­ти, ко­ли ти та­ка.

Анна. Ми­ха­иле!..

Жандарм. Ну, так iдеш?

Анна. Гос­по­ди, що ж я маю ро­би­ти!..

Жандарм. I тан­цю­ва­ти бу­деш зо мною?

Анна (з жа­хом). Тут? При всiх?

Жандарм. Ти знов своє? Анi сло­ва бiльше! Бу­деш чи не бу­деш?

Анна (шеп­че). Гос­по­ди, до­дай ме­нi си­ли! (По­дає йо­му ру­ку. Обоє наб­ли­жа­ються до юр­би пе­ред корш­мою.)

Жандарм. Сла­ва Iсу­су!

Селяни i се­лян­ки (кла­ня­ються). Сла­ва на­вi­ки!

Жандарм. Я чув тут пе­ред хви­лею му­зи­ку, ба­чив та­нець.

Парубок. Ну, а хi­ба що? Не вiльно нам?

Другий па­ру­бок. Ни­нi пу­шiн­ня.

Третiй па­ру­бок. Нам пан на­чальник поз­во­лив.

Жандарм. Ну, ну, та я нi­чо­го не ка­жу. По­тан­цюй­те со­бi. Ну, му­зи­ки, грай­те! Най по­чую, як ви тут у Нез­ва­ни­чах умiєте. Мо­же, й ме­не охо­та вiзьме з ва­ми пок­ру­ти­ти­ся. Поз­во­ли­те, хлоп­цi?

Парубки. О, про­си­мо, про­си­мо!

Музика грає. Жан­дарм, пос­лу­хав­ши тро­хи, бе­ре Ан­ну за ру­ку i вiд­хо­дить з нею до корш­ми.

 

ЯВА ДЕСЯТА

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 799; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!