Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Форми та основні методи наукового пізнання.

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

. У філософії розрізняють рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.

Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень – це нетотожні поняття.

Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.

Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об’єктивні моменти, і суб’єктивні. Специфічним видом діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї – наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.п. вимагає всього цього.

Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.

Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.

Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:

1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;

2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;

3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;

4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.

Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії – пояснення і передбачення цих процесів і явищ, які складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, в широкому розумінні – теоретичне відображення дійсності. Наукова теорія має, принаймні, дві основні функції: а) систематизації знань; б) відкриття шляхів для пошуку нових знань.

Теоретичний рівень наукового пізнання, окрім вищезгаданих форм пізнання, має свої методи досягнення істини. Це – аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний методи, ідеалізація, формалізація, моделювання тощо. Розглянемо ці методи більш детально.

Аналіз і синтез – основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке наукове дослідження. Аналіз (від грец. – розкладання, розчленування) – прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з’єднані, є синтезом. Синтез (від грец. – з’єднання, складання, сполучення) – з’єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності. Аналіз і синтез (розчленування та складання) у своїй елементарній формі притаманні також вищим тваринам.

Індукція і дедукція – важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів. Індукція (лат. inductio – наведення) – логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють узагальнення, тобто загальний висновок “наводиться” завдяки знанню окремого, конкретного. Індукція – метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду. Як тип умовиводу, індуктивне мислення забезпечує можливість переходу від знання окремих посилок до загальних висновків.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в результаті знання загального “виводиться” знання про окреме (конкретне). Логічною основою дедукції є аксіома: “Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу якихось предметів, явищ чи процесів, те стверджується або заперечується відносно всіх окремих предметів, явищ чи процесів цього класу”. В пізнанні індукція і дедукція взаємозв’язані. Вони доповнюють одна одну. Заслуга в розробці теоретичних аспектів індукції і дедукції належить, насамперед, таким філософам, як Арістотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт.

Метод абстрагування. Абстрагування (лат. abstractio – відхиляння) – логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад, коли нам необхідно підняти якийсь предмет, то ми не звертаємо увагу на те, якого він кольору, пофарбований він чи ні, яка його структура і т.п. Ми подумки відхиляємося від цих ознак і концентруємо думку на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти, винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії, наприклад, рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т.п. Бо що таке поняття як форма пізнання? Як про це вже мовилося вище, поняття – це така логічна форма, в котрій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина концентрує увагу на загальному і відхиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-яке пізнання необхідним чином зв’язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності речей, проникнення в їх “глибину”. Розчленування предмета на складові частини, виділення суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз – все це результат абстрагуючої діяльності людського мислення.
7. Історичні і логічні методи наукового пізнання

Процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється з точки зору науки, знаходиться у нерозривному зв’язку з процесом його історичного розвитку, бо відобразити реальність необхідно такою, якою вона є насправді, а для цього необхідно виходити з того, щоб логічний хід пізнання в цілому збігався (совпадал) з історичним ходом розвитку явища, що вивчається. Логіка пізнання лише в тому разі може відобразити сутність і закономірності розвитку того чи іншого явища, коли останнє розглядається з точки зору того, як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і в що перетворилося в результаті. Логіка пізнання повинна відтворювати об’єктивну логіку руху, розвитку історичного процесу. Оскільки пізнання явища чи процесу – це, насамперед, розкриття їх історії, закономірностей розвитку, а звідси і самої їхньої сутності.

Історичний метод – це дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкту, його періодів, – конкретних різноманітних проявів. Логічний метод є теоретичним, узагальненим відтворенням у мисленні розвинутого об’єкту в його суттєвих, необхідних і закономірних зв’язках і відношеннях. Логічний метод – це той же історичний, але “рафінований”, позбавлений “домішок” історії, бо розкриває історичне але в усій його багатоманітності, а з’ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного, тобто логічне дослідження є “виправленим” історичним, але “виправленим” не довільно, а у відповідності з історичним процесом. В логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному; вона не відображає всі зігзаги і випадковості, котрі неминучі для історичного процесу.

Історичний метод відноситься до логічного методу як процес розвитку якого-небудь явища до його результату. Їх єдність виражається в тому, що історичний метод включає в себе логічний метод в тому сенсі, що має історичну спрямованість, загальну тенденцію розвитку, що призводить до певного результату. Результат же містить у собі у “знятому” вигляді процес історичного розвитку цього явища. Логічне заключає в собі історичне.

Логічний і історичний методи пізнання, безумовно, не збігаються повністю, цілком. Їхня нетотожність, відмінність має об’єктивну основу. Бо у самій дійсності процес і його результат не співпадають. Тому історичний і логічний методи пізнання відмінні за своїм змістом. Метою історичного методу пізнання є розкриття конкретних умов розвитку і функціонування певних явищ чи процесів в їх історичній послідовності, проходження певних стадій, фаз, періодів тощо. Мета логічного методу – розкриття сутності тих чи інших явищ, подій, процесів, з’ясування їхньої ролі у подальшому розвитку історичного процесу в цілому, в загальному. Оскільки ж ціле, загальне, “зберігає” в собі всі суттєві ознаки, властивості свого історичного розвитку, остільки логічне, відтворення у мисленні розвитку цілого стає ключем до розкриття його дійсної історії.

Ідеалізація (франц. ideal – зразок, щось найдосконаліше, вища мета прагнень) – спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об’єкти, котрі не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Процес ідеалізації – це конструювання в думках понять про речі, які не існують в дійсності. Неможливо, скажімо, знайти у світі об’єкт, котрий представляв би собою “точку”, тобто такий об’єкт, який не має ніяких вимірів. Ідеалізованими об’єктами є “абсолютно тверде тіло”, “ідеальний розчин”, “ідеальне суспільство” тощо. Поняття про ідеалізовані об’єкти служать важливим засобом наукового аналізу, основою розкриття сутності реальних (дійсних) об’єктів пізнання.

Формалізація (від лат. forma – зразок, зовнішнє окреслення, контур предмета) – метод відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків. Завдяки цьому складні змістовні відношення, процеси і структури певних речей і явищ виражаються в компактній і узагальненій формі. Наприклад, змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна формалізувати таким чином: E = mc2, де “Е” – енергія, “m” – маса, “с” – швидкість тіла. Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямо пропорційна масі тіла і квадратові його швидкості.

Формалізація як метод наукового пізнання широко використовується в математиці, кібернетиці, формальній логіці, – там, де зміст знань в інтересах пізнання замінюють знаками, символами, формулами – формалізованою мовою. В цьому сенсі формалізація протиставляється змістовному мисленню. В процесі формалізації думка концентрується на формі предмета і відхиляється від його змісту.

Моделювання (від лат. modelus – зразок, еталон, стандарт) – метод дослідження предметів, яких-небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови і вивчення їх моделей, використання останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови заново конструюваних об’єктів. Метод моделювання – це відтворення властивостей об’єкту, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). Є речі в природі, які важко вивчати безпосередньо, навіть недоцільно або і просто неможливо. Тому такі речі (об’єкти) замінюють аналогами (моделями), які експериментально досліджуються. Наприклад, непросто вивчати таким чином проблему мислення людини, її свідомості, інтелекту, функціонування мозку тощо. Це здійснюється на їхніх аналогах (моделях). Отже, моделювання – це непрямий, опосередкований метод наукового пізнання таких об’єктів, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене або недоцільне.

Моделювання має свою структуру, до якої входять такі її елементи:

а) постановка самої проблеми вивчення;
б) побудова відповідної моделі, її дослідження;
в) екстраполяція одержаних результатів з аналога на оригінал.
Моделювання широко використовується в сучасній науці, особливо в техніці при створенні електростанцій, кораблів, літаків, мостів, а також в дослідженні біологічних об’єктів, розумової, психічної діяльності людини, проведенні соціальних експериментів. Принцип моделювання є однією з важливих основ кібернетики.

1. Поняття діалектики. Історичні форми діалектики
Діалектика - вчення про найбільш загальні закономірних зв'язках і становленні, розвитку буття і пізнання, а також заснований на цьому вченні метод мислення та дії.
Діалектика як термін використовується в сенсі віддзеркалення загальних законів руху і розвитку об'єктивної дійсності.
Діалектика як поняття вживається в трьох значеннях:
1) Під діалектикою розуміється сукупність об'єктивних діалектичних закономірностей, процесів, що діють у світі незалежно від свідомості людини. Це діалектика природи, діалектика суспільства, діалектика мислення, взята як об'єктивна сторона розумового процесу. Це об'єктивна реальність.
2) Суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення. Вона являє собою відображення об'єктивної діалектики у свідомості.
3) Філософське вчення про діалектику або теорія діалектики. Виступає як відображення відображення. Називається вченням про діалектику, теорією діалектики.
В історичному плані прийнято виділяти три форми діалектики: стихійна діалектика Стародавньої Греції, ідеалістична діалектика німецької класичної філософії і матеріалістична діалектика XIX століття.
Саме поняття діалектика народилося у давньогрецькій філософії, де з розвитком античної демократії стало високо цінуватися вміння полемізувати, переконувати, обгрунтовувати свою точку зору. Під діалектикою розуміли мистецтво суперечки, вміння знаходити протиріччя в думках співрозмовника, плідно розвивати обговорювану тему, мистецтво класифікації понять, поділу речей на пологи і види.
Видатним діалектиком є Геракліт. Діалектика у нього - це концепція безперервної зміни, що мислиться ним у межах матеріального космосу і в основному є кругообігом речових стихій - вогню, повітря, води і землі. Все тече, все змінюється, в одну річку не можна увійти двічі, оскільки в кожен момент вона все нова й нова.
Діалектику Геракліта притаманні ідеї становлення, єдності і боротьби протилежностей, збігу абсолютного і відносного. Звертаючи увагу на джерело зміни та розвитку, Геракліт, як і раніше залишав у тіні проблему поступовості розвитку. Його думка була зосереджена в основному на повторюваності і кругообігу. Він ще не ставить проблеми стрибкоподібність процесу розвитку речей і явищ, переходу однієї якості в іншу, у свою протилежність. У теорії пізнання Геракліт починав з сенсуалізму (від лат. Sensus - Сприйняття, почуття). Він навчав про збіг долі, необхідності і розуму, розвиваючи вчення про єдність протилежностей. Його діалектика наївна, але правильна, розроблена в загальній формі і не дійшла до подробиць.
Геракліт - перший грецький філософ, який вийшов за рамки суто натуралістичних побудов містики чисел і релігійно-етичних шукань. Він зробив багато в чому успішну спробу визначити єдину об'єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі всякого процесу та стану.
Аристотель вважає винахідником діалектики Зенона. Він протиставив мислення чуттєво-сприймається, помітив нестійкість, плинність людських відчуттів і чуттєвого буття. Він відводив головну роль у пізнанні мисленню. Зенон вперше спробували виробити поняття єдиного буття і зробили його основою філософствування. Єдине буття розуміється в нього як безперервне, незмінне, нероздільне, однаково властиве в кожному найдрібнішому елементі дійсності. Воно виключає будь-яку множинність речей в їх русі. Зенон розробив сорок апорій, спрямованих проти руху і проти множинності речей. Він вказав на суперечливість кінцевого і нескінченного, перериваної і безперервного.
Платон представив діалектику як метод аналізу та синтезу понять. Поняття виникають не як підсумок узагальнення чуттєвих даних, а в результаті згадування душею ідей, які вона колись споглядала у сверхчувственном світі, ще не будучи пов'язаною з людським тілом. У Платона діалектика не тільки метод відшукання істини, а й вчення про світ істинного буття як сфери вічних і незмінних ідей.
На відміну від Платона Аристотель вважав, що діалектика має справу не з істинним, а з імовірнісним знанням. Він ввів термін «протилежності». Аристотель, прагнучи пізнати сутність речей через їх поняття, в центр уваги поставив відношення загального до приватного. Він першим створив систему логіки, головне завдання якої бачив у встановленні правил отримання достовірних висновків з певних посилок.
У середні століття діалектика стає однією з теологічних дисциплін, що включали в себе логіку і сіллогістіку. Незважаючи на панування в цілому метафізичного світогляду, філософія Нового часу також висуває цілий ряд чудових діалектичних ідей (Декарт, Спіноза, Лейбніц).
Особливе місце діалектика набуває в роботах представників німецької класичної філософії, тому що саме тут вперше в історії філософії була розроблена цілісна діалектична концепція розвитку, похитнути панування метафізичного методу. Найрозвиненішою формою цієї діалектики стала діалектика Гегеля. Однак, у витоків цього методу, пропонуючи часом не менш цікаві та неортодоксальні її різновиди, варто все ж Кант з його антіномікой чистого розуму. Діалектичний метод пронизує всі розділи гегелівської системи філософії.
Діалектику, або метод розвитку, згідно з Гегелем, слід розуміти як методичне виявлення і розв'язання суперечностей, що містяться в поняттях. Самі протиріччя Гегель розумів як зіткнення протилежних визначень і дозвіл їх шляхом об'єднання. Головною темою його діалектики стала ідея єдності взаємовиключних і одночасно взаємно передбачають один одного протилежностей, або тема протиріччя. Воно належить Гегелем як внутрішній імпульс розвитку духу, який крок за кроком переходить від простого до складного, від безпосереднього до опосередкованого, від абстрактного до конкретного і все більш повного й істинного результату. Таке прогресуючий рух вперед надає процесу мислення характер поступово висхідного ряду розвитку. Вища ступінь розвитку включає в себе, таким чином, нижчу, а остання скасовується в ній саме в цьому неоднозначному розумінні. Саме діалектичний метод дозволив Гегелем критично переосмислити всі сфери сучасного йому знання і культури. У філософії марксизму діалектика розуміється як вчення про найбільш загальні закономірних зв'язках і становленні, розвитку буття і пізнання, а також як заснований на цьому вченні метод творчо пізнає мислення. Таким чином, Маркс і Енгельс, розкривши під містичною оболонкою саморозвитку гегелівської об'єктивної ідеї її раціональне зерно, виробили матеріалістичне розуміння діалектики.
У філософії наших днів відтворюються і різні модифікації іншого розуміння діалектики. Кожна з них акцентує і абсолютизує якесь реальне якість буття і свідомості людини в її проекції на всю навколишню дійсність.
2. Основні принципи і закони діалектики
Здавна в історії філософії під принципами розумілося щось первинне, що не потребує доведення, само собою очевидне. Принцип трактувався як основне судження про буття. Як принципів пояснення світу як єдиного Космосу у древніх мислителів виступали ідеї про стихії, першооснову природи (вода, повітря, вогонь). Ідеалісти нав'язували принципи природі, виводили їх з мислення, а не з зовнішнього світу. Такий гегелівський принцип розумної дійсності. Між тим, як і будь-які явища свідомості, принципи вторинні. Вони - продукт філософського пізнання дійсності. На відміну від понять діалектики її принципи суть найбільш загальні ідеї. Ідея - це особлива форма думки. У ній не тільки в концентрованому вигляді виражено світоглядне знання, а й дається нормативна орієнтація пізнавальної та практичної діяльності людини. Серед основних ідей матеріалістичної діалектики особливо виділяється принципи загального взаємозв'язку явищ і принцип розвитку.
Закон - це об'єктивне, необхідне і суттєве відношення, що має стійкий і повторюваний характер. Як загальне ставлення для всієї сукупності явищ закон не терпить винятків. При одних і тих же умовах дія закону неодмінно й однозначно. Саме дані особливості об'єктивних законів природи і суспільства дозволяють людині свідомо використовувати їх у своїй практичній діяльності.
Залежно від простору дії розрізняють закони специфічні (функціонуючі в якій-небудь конкретній сфері буття), загальні (властиві в цілому природі чи суспільству) і загальні, або закони діалектики. Як елементи матеріалістичної діалектики її закони виражають універсальні істотні зв'язки буття. Виступаючи по своїй логічній формі у вигляді суджень, закони діалектики є ставленням єдності протилежних категорій: сутності і явища, якості і кількості, можливості і дійсності, окремого і загального.
Закон єдності і боротьби протилежності - основний закон діалектики. Цей закон визначається як суть, ядро діалектики, так як він розкриває саму істотну сторону розвитку - його джерело і причину.
Єдність і боротьба протилежних начал - внутрішнє джерело руху і розвитку всього сущого.
Основні поняття закону - поняття діалектичних протилежностей. Це такі дві сторони єдиного, цілісного предмета, явища, процесу, які взаємно визначають і разом з тим заперечують, виключають одне одного в своєму існуванні: в математиці - плюс і мінус; у фізиці - позитивне і негативне.
Єдність протилежностей тимчасово. Боротьба протилежностей абсолютна. Взаємовідносини єдності і боротьба протилежностей складає протиріччя. Розвитку розглядається як процес виникнення, розвитку та вирішення протиріччя.
Суперечності бувають:
Внутрішні - характеризують протиборство, зіткнення сторін, тенденцій всередині самого предмета.
Зовнішні - це протиріччя між різними предметами. Визначальними суперечностями є внутрішні.
Основні протиріччя - це протиріччя, що визначає всю сукупність інших протіволожностей.
Не основні - це похідне протиріччя, результат і наслідок основного.
Антагоністичні протиріччя - це протиріччя між класами та іншими соціальними групами, що характеризуються особливою гостротою, різкою ворожістю між ними. Нерідко формою вирішення таких протиріч є соціальні революції.
Неантагоніческіе протиріччя - це протиріччя вирішення яких можливе на шляхах реформ, еволюційних перетворень, це удосконалення предмета, процесу, явища.
Неантагоніческіе суперечності можна у відповідних умовах переробляти в антагоніческое, і навпаки, антогонизм може слабшати, перетворюватися на неантагоністичні протиріччя.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває внутрішній механізм розвитку, показує, як безпосередньо відбувається цей процес.
Основні категорії, за допомогою яких виражається зміст закону, - це якість, кількість, міра, властивість, діалектичний стрибок.
Якість характеризується внутрішню визначеність предмета, тотожну буття предмета, самому його існуванню. Зникнення якості веде до зникнення предмета або перетворення його в інший предмет.
Кількість - це зовнішня визначеність предмета, зміна якої в деяких кордонах не тягне за собою зміни. Кількісні характеристики включають такі показники, як міра, обсяг, ступінь розвитку того чи іншого предмета або явища.
Межі, в яких зміна кількості відбувається без зміни якості, називається заходом. А точка, в якій відбувається зміна якості і перехід його в новий якісний стан, - це вузлові точки заходи.
Сутність закону полягає в тому, що при накопиченні кількості та досягненні вузлової точки заходи відбувається перехід одного якісного стану в інший. Виник нову якість відкриває нові можливості для кількісного зростання.
Цей процес переходу здійснюється за допомогою діалектичного стрибка. Форма або тип стрибка залежить від особливостей розвивається предмета.
Закон заперечення заперечення вказує напрям тенденції розвитку. Діалектичне заперечення - це такий вид заперечення, який вказує на зв'язок, спадкоємність між попередніми і наступними ступенями розвитку. Діалектичне заперечення характеризується такою рисою як об'єктивність. Суб'єктивного заперечення не буває, існують суб'єктивна думка, суб'єктивна оцінка. Заперечення по своїй оцінці об'єктивно. Друга його характеристика - загальність. Все в світі відбувається через заперечення одних елементів, сторін, властивостей розвивається предмета і виникнення нових сторін, властивостей. І, нарешті, третьою характеристикою діалектичного заперечення є його специфічність. Тобто заперечення завжди здійснюється специфічним способом, який визначається як внутрішньою природою розвивається предмета, так і умовами, в яких здійснюється процес розвитку.
Схематичним вираженням даного закону є спіраль, яка розкриває і наступність, циклічність, повторення будь-яких ступенів розвитку, і поступальність у розвитку.
3. Альтернативи діалектики
Діалектичний метод по своїй суті альтернативний метафізичного і еклектичному. Діалектика як спосіб мислення і світорозуміння також протиставляється софістиці.
Метафізика відриває протилежності один від одного, не бачить їхні зв'язки чи їх протиріччя. Метафізичний спосіб мислення "за окремими речами не бачить їх взаємного зв'язку, за їх буттям - їх виникнення і зникнення, з-за їх спокою забуває їх рух, за деревами не бачить лісу".
Уявлення про метафізику набудуть більш конкретний вид, якщо порівняти дві концепції розвитку - діалектичну в метафізичну. Метафізична розглядає розвиток як тільки зменшення або збільшення (тобто як тільки кількісні зміни) або як тільки якісні зміни без будь-яких кількісних змін, тобто відриває протилежності один від одного. Далі, метафізична концепція бачить джерело розвитку тільки в зовнішньому впливі на річ. Нарешті, вона розглядає розвиток або як рух по колу, або лише як рух по висхідній або низхідній прямий і т.п.
Діалектична ж концепція бачить джерело розвитку в єдності і боротьбі протилежностей, розглядає розвиток як єдність кількісних і якісних змін, як єдність поступовості і стрибків, як розвиток по спіралі.
Екстремізм в будь-якій справі також метафізичний, як реакційна позиція. Метафізик впадає в крайнощі, хоче знайти єдиний засіб для соціальних перетворень.
Діалектиці чужа однобічність метафізики, вона не сумісна ні з догматизмом, ні з релятивізмом, які виростають на грунті метафізичного відриву абсолютного і відносного один від одного, вона відкидає шарахання з однієї крайності в іншу, претензію судити про все тільки "зі своєї дзвіниці". Діалектика прагне до всебічного вивчення речей і заперечує еклектичне, довільне вихоплення то одного, то іншого в речі.
Еклектика (грец. еklego - вибираю) - метод мислення, що з'єднує в одному побудов, одному відношенні взаємовиключні принципи. Еклектрик непослідовний, його погляди суперечливі. Французький філософ Віктор Кузен стверджував, що філософська система може бути створена з істин, що містяться в самих різних навчаннях. Еклектичний спосіб мислення не вимагає чіткого обгрунтування для з'єднання в уявленні про предмет думки різнобічного змісту. На певному етапі пізнання реальних об'єктів це не позбавлене сенсу, дозволяє зібрати і тримати в полі зору інформацію, яка "має відношення до справи». У науковому пізнанні також нерідкі ситуації, коли відсутня теорія досліджуваного об'єкта, а наявні про нього знання з'єднуються в загальний блок тільки на тій підставі, що вони описують даний об'єкт. Проте в цілому такий спосіб думання є малопродуктивним, оскільки знівелює евристичну цінність і пояснювальні можливості конкуруючих підходів і уявлень концептуальних схем, гальмуючи тим самим процес дослідження.
Софістика - це спосіб міркування, заснований на навмисному порушенні законів і принципів логіки, на вживанні помилкових доводів і аргументів, які видаються за правильні. Найбільш поширений софістичний прийом - підміна предмету міркування, заснована не на грі слів, а на часом важковловимий підміні міркувань про відносини між об'єктами в посилках міркуваннями про самих об'єктах у висновках, неправомірному переході від одного рівня реальності до іншого в контексті одного і того ж міркування.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1077; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 23

Мы поможем в написании ваших работ!