ХІV. Лихі години. Хвороби. Ліки. 2 страница



В «Топографическом описаніи Харьковскаго Наместничества» Загоровського 1788 р., для свого часу дуже користній, розумно обробленій книжці по офіціяльних данних, надзвичайно цікава загальна оцінка слободсько-українського народу. Хоч Загоровський був, як сам признається, великорос і книжку видав у Москві, він до українців відноситься з великою прихильністю і дає багато користних за-для них порад що до хазяїнування. «Селеніе украинское, - каже Загоровський, - отменный кажетъ видъ; здесь между пахотнымъ полемъ видно несколько запущенныхъ и долговременно неоранныхъ облоговъ (землі було занадто багато). Въ самомъ селеніи на гумнахъ посредственное только количество хлеба, притомъ хворостяныя повети, коморы и всякая городьба, малаго иждивенія стоящія ворота съ перваго взгляду сказуютъ намъ, великороссіянамъ, догадку о скудости селенія и о небреженіи жильцовъ; но съ другой стороны покрытыя сеномъ луговымъ сеножати и облоги оправдаютъ предъ всякимъ родъ хозяйства, обремененныя пастбища великорослымъ и играющимъ скотомъ наращаютъ цену къ имуществу жильца, кладовыя коморы, скотинные сараи и городьба изъ хворосту доказываютъ, что они строятся для защиты только отъ воздушныхъ переменъ и зверей. Белыя, чистыя и светлыя избы, или хаты, сады, огороды свидетельствуютъ объ ихъ образе жизни, отличномъ отъ другихъ людей».

З такого побутового опису слобожан кінця XVIII в. автор переходить далі на опис моральний, дуже прихильний до українців з боку велико-росіянина:

«Въ семъ заключается симпатія или сокровенная склонность, съ пріятностью ощущаемая и признаваемая проезжающими или квартирующими въ сихъ селеніяхъ.

Духъ европейской людскости, отчужденный азіатской дикости, питаетъ внутреннія чувства какимъ-то услажденіемъ, духъ любочестія, превратясь въ наследное качество жителей, предупреждаетъ рабскія низриновенія и поползновенія, послушенъ гласу властей самопреклонно безъ рабства. Духъ общаго соревнованія препинаетъ стези деспотизма и монополіи. Третій, или нижній родъ жителей возникаетъ подражательными умоначертаніями къ второму или среднему роду, а сей къ первому или высшему. Государственный поселянинъ уподобляется городскому, не подлъ, не презренъ и въ скудости. Городской житель, священникъ, приказный и мещанинъ, не устраняясь отъ поселянина, прикосновенны другою рукою дворянину, по мыслямъ, воспитанію, обхожденію, пище, одежде, жилищу. Въ разнообразіи и степеняхъ рождается житейская пріятность».

Надзвичайно цікаво, що таку ж саму характерну українську рису демократизма углядів і вшанував другий талановитий росіянин -Ів. Серг. Аксаков через 70 літ після Загоровського, відомий слов'янофільський діяч. «Въ Малороссіи, - каже він, - нетъ такого резкаго разделенія сословій по занятіямъ, какъ въ Великой Россіи, нетъ такого разъединенія, какое существуетъ въ последней между образованнымъ сословіемъ и простымъ народомъ... Небогатый панъ, казакъ-хуторянинъ, гильдейскій купецъ, мещанинъ, все живутъ на одинъ ладъ, однимъ образомъ жизни, говорятъ однимъ языкомъ. Женщины еще меньше носятъ на себе отпечатокъ своего званія: природная грація, вкусъ къ изящному, художественный складъ мысли, до нельзя доведенная утонченность въ области чувства (что доказываютъ песни) - равно присущи всемъ малороссіянамъ и заслоняютъ недостатокъ образованія; тогда какъ въ Россіи купчиха есть явленіе типическое и резко выделяется изъ ряда женщинъ прочихъ сословий.. .».

В одному рукописові невідомого автора під заголовком «Статистическое обозреніе Слободско-Украинской губерніи», складеному в початку XIX в., коротенько, але гарно, між иншим, в кінці розділу про моральне становище народу зроблено порівняння українців і великоросів. Признаючи, що слобожане («здешній народъ и самое дворянство») більш «порусели» ніж в Малоросії, як звалась тоді Полтавщина, автор приходить до думки, що наближення не захопило самого характеру слобожан. «Харьковскій житель, - каже він, - больше имеетъ опрятности, гостепріимства, вежливости; вежливость эта чистосердечная. Изъ корысти онъ не унижется. Украинецъ больше щедръ, больше стремителенъ къ познаніямъ и действительно больше въ нихъ успелъ, особливо духовенство, которое въ Слободско-Украинской губерніи можетъ служить образцомъ (автором, мабуть, був піп). Украинецъ имеетъ более способностей къ художествамъ, а великороссіянинъ къ ремесламъ; здешнія места производятъ множество певчихъ, музыкантовъ, живописцевъ, резчиковъ и т. д.; но заимствуютъ отъ другихъ плотниковъ, пильщиковъ, каменщиковъ...».

В 1818 р. в Петербурзі вийшла з друку невеличка «Грамматика малороссійскаго наречія», в якій автор А. Павловський описує слободських українців таким робом: «Всякъ знаетъ, что малороссіяне всемъ другимъ славянамъ единоплеменны... Всякъ знаетъ и то, сколь много они и по сіе время отличаются отъ всехъ другихъ народовъ и даже отъ своихъ единоземцевъ (великоросів) одеяніемъ, языкомъ и многими другими свойствами... Коротко скажу, несколько летъ живучи въ Малой Россіи, довольно могъ примениться къ національному характеру ея жителей. Я нашелъ въ нихъ что-то пріятно меланхолическое, отличающее ихъ, можетъ быть, отъ всехъ другихъ обитателей земного шара. Они имеютъ природную внимательность, остроту, наклонность къ музыке и способность къ пенію. Хлебосольство и простота нравовъ составляютъ ихъ существенныя свойства. Въ поступкахъ просты; въ делахъ справедливы, въ разговорахъ откровенны, хотя часто тонки и отменно хитры; въ намереніяхъ основательны, любятъ опрятность и чистоту, работаютъ тихо, но прочно. Въ страстяхъ редко наблюдаютъ умеренность. Къ наукамъ расположены, кажется, съ природы. Песни ихъ всегда почти томны; нежность и невинность ихъ (песенъ) безподобны... Если идетъ разбираніе архангельскаго, новгородскаго и др. наречій, которыя отличаются немногими словами... , то почему не заняться такимъ наречіемъ, которое состовляетъ почти настоящій языкъ?».

Знавець українського життя, славнозвісний Квітка-Основ'яненко в 1841 р. надрукував в «Современнику» невеличку статтю по-російському «Украинцы», в якій висловив свій погляд на побут і характер слободських українців, добре йому відомих з дитячих літ. Стаття була написана в кінці життя за два роки до смерти, коли Квітці було 63 роки. «Слобожанинъ, - каже Квітка, - опрятенъ, гостепріименъ, чистосердечно вежливъ. Провести, обмануть въ чемъ-либо онъ несроденъ и почитаетъ это за грехъ; честенъ въ исполненіи условій или обещаній, по чистосердечію своему судитъ и о другихъ, и потому скорее будетъ обманутъ, нежели придумаетъ обмануть... Поселянинъ старается обучить детей грамоте и потомъ уже избираетъ промыселъ, по склонности... Достаточный обыватель почитаетъ за стыдъ, если изъ сыновей его нетъ грамотнаго, разумеется, въ техъ местахъ, где есть возможность обученія... Украинецъ любитъ музыку и имеетъ къ ней способность; видимъ, что безъ изученія музыкальныхъ правилъ, не слыша изъясненій нотъ или такта, онъ, по одному слуху, выучивается на скрипке и выигрываетъ верно, чисто все, что услышитъ. Три человека такихъ самоучекъ музыкантовъ играютъ по городамъ на свадьбахъ польскіе, французскіе кадрили, мазурки, вальсы и другіе танцы, часто въ городе новейшіе, подслушанные ими на бале вельможи. По деревнямъ же, у помещиковъ, где нетъ поблизости музыкальной капеллы, такого рода музыканты играютъ на свадьбахъ и другихъ пирахъ очень прилично».

Тутечки Квітка має на увазі так звану троїсту музику, що звичайно грала на весіллі, з скрипки, баса й бубна. Далі Квітка додає, що «въ архіерейской, коллегіумской и въ частныхъ певческихъ всегда были отличные голоса. Въ Харькове во многихъ приходскихъ церквахъ поютъ все церковное пеніе мастеровые, поютъ согласно, правильно, со всеми выдержками, переходами въ другой тонъ, не имея понятія о камертоне. Есть также со способностями къ художествамъ. Изъ нихъ самоучки живописцы писали иконы въ известныхъ церквахъ, въ иконостасахъ и т. п. Изъ живописи предпочитается иконопись. Резчики, упражняющіеся въ резьбе иконостасовъ и церковныхъ украшеній, безъ понятія объ архитектурныхъ орденахъ, изготовляютъ колонны, капители, карнизы, по всемъ правиламъ, не смешивая ониковъ съ коринами, какъ они называютъ іоническій и коринфскій стили, не зная объ ихъ существованіи. Составивъ рисунокъ и планъ иконостаса, работаетъ его такъ, что знатоки довольны за вкусъ и чистоту отделки».

Капитан Мочульський в гарно складенім, просторім опису Харьківщини в 1850 р. теж дав відозву про слобожан того часу. Признавши з першого кроку, що український нарід талановитий і здібний, Мочульський далі помічає значні хиби в його характерові. Він ухваляє філософичний світогляд українців, згадує, що вони дали Сковороду; але вважає їх за хитрих, лінивих, самолюбних, мало прихильних до церкви і до попів, з великим нахилом судитись за усякі дріб'язки життя. Одначе тут же Мочульський визнає, що українці мають розум при собі, обережні. Цікава вказівка Мочульського, що українці мають нахил до сварки поміж себе і тяганини по судах, що в місцевостях з великоруською людністю менш буває судових справ. Але суди були за громадські та сусідські стосунки. Злочинства, крадіжок і шахрайства було зовсім мало, і те здебільшого поміж москалями. В 1845 р. до суду було покликано за крадіж усього 338 чоловіка, зовсім мало для цілої губернії, а вбивств у всій губернії за 1845 р. було усього 47. Під судом було в Харьківщині в 1841 р. - 1.171 чол. і 228 жінок, в 1842 р. -1.064 чол. і 152 жін., в 1843 р. - 912 чол. і 226 жін., в 1844 р. - 1.111 чол. і 287 жін. і в 1845 р. - 1.236 чол. і 261 жін. Окрім того по військовому стану судилось що-року біля півтори сотні чоловік. В порівнянні з иншими місцевостями на Харьківщині підсудних було вдвоє менше ніж в Чернігівській та в Орловській губ. і втроє менше ніж в Курській, - очевидно, нарід був чесний.

«Черкасы, - писав в 1857 р. архиєпископ Філарет, - вообще живутъ чисто; хаты ихъ выбелены, вымыты и прибраны; каждую субботу жинка моетъ и белитъ хату, а предъ каждымъ праздникомъ обмазываетъ ее снаружи. Въ переднемъ углу иконы украшены летомъ свежими, зимой сухими цветами; хата съ трубою, и потому никогда не закопчена: лучина не горитъ зимой, а горитъ если не сальная свеча, то каганецъ - сало въ черепке со светильнею; полатей нетъ; жилье не обнесено глухимъ дворомъ, не всегда обгорожено и плетнемъ; сарайчикъ для скота стоитъ самъ по себе; овчарникъ самъ по себе; все это изъ хвороста или очерета, а амбаръ опять стоитъ отдельно. Во всемъ просторъ и легкость. Хата не такъ дорога, какъ русская изба, и долговечнее ея. Одежда на малоруссе опрятнее и чище, чемъ на русскомъ; лаптей онъ не носитъ, а ходитъ въ чоботахъ. Пища его менее груба, чемъ русскаго: онъ любитъ преимущественно растенія; мяса естъ мало, исключая свиного сала, которое составляетъ его любимое кушанье. Давній жилецъ юга, украинецъ никогда не видалъ, чтобы природа была ему мачихою. Лучшій черноземъ его не требуетъ сложныхъ трудовъ для обработки; луга его богатые, воздухъ теплый, сады чудесные... Между украинцами есть искусные механики; ветряныя и водяныя мельницы ими введены въ курской и воронежской губерніяхъ, где обыкновенно мололи хлебъ ручными жерновами... Смышленности у малорусса на все очень много. Украинецъ разсудителенъ. Если сказали ему, что его просьбы выполнить нельзя, онъ более не станетъ просить... Малоруссъ столько же тихъ, сколько разсудителенъ. Драки не увидите; объ убійствахъ не слышно; къ воровству и плутовству несклонны, напр., изъ 338 преступленій по воровству и мошенничеству по губерніи въ 1845 году ни одного не пало на долю слобожанина. (При цім надзвичайно ціннім свідоцтві арх. Філарет зсилається на «Военно-статистич. обозр. Харьк. губ.» Мочульського 1850 р.). Слобожанинъ скорее можетъ быть обманутъ, чемъ согласится обмануть; онъ честенъ и веренъ данному слову; бедность и голодъ переноситъ терпеливо, къ старшимъ почтителенъ, непристойной брани не любитъ; особенно никогда не услышите ее отъ старика. Горилку пьютъ довольно, но помнятъ себя; пьютъ для дружескаго препровожденія времени... Украинецъ любитъ свободу и просторъ. Отъ того женатый сынъ отделяется отъ отца, хотя это разоряетъ хозяйство... Украинецъ не дозволяетъ, чтобы его оскорбляли грубыми словами: онъ уважаетъ себя».

Академик Никитенко, родом із селян острогожського повіту, який колись (од 1765 до 1802 р.) належав до Слобожанщини, згадує (часи Квітки-Основ'яненка, приблизно 30-ті роки), що хуторяне були люди чесні, богобоязливі, дуже привітні, і коли б тільки їх не давили перевертні багачі-міщане, то жили б вони зовсім щасливо.

Славнозвісний вчений Костомаров, котрий добре знав Україну взагалі, а Слобожанщину окремо, бо вчився в Харьківському університеті, в 1861 р. в журналі «Основа» в просторій розвідці «Две русскія народности» талановито порівняв українців з великоросами. Залишаючи де-які порівняння соціяльного й економичного змісту, як помилкові або суперечні, не можна не зазначити таких думок Костомарова, чим головним робом відріжняються українці від великоросів і почасти від поляків:

1. Про релігійність. Нам лучалось балакати з побожними людьми тої і другої народности. Великорос виявляє свою побожність в розмовах про зовнішній бік релігії, здебільшого що до букви Закону Божого, а українець наляга на релігійне почуття, не дуже цікавиться службою, а більш її красою, урочистістю. Українці дуже богобоязливі, з поетичним напрямом в своїх почуттях.

2. Відношення до природи ріжне. Великорос до природи не має нахилу, зовсім байдужий до садів, до квіток, коли не бачить від них прямої користи; недбалий, щоб виростити в своїм подвір'ї яке дерево; а українці люблять садочки і усяку рослину і оздобляють посадками свої подвір'я, де є для того підходяще місце.

3. Народня словесність великоросів і українців має дуже особисті риси, що добре з'ясовано Костомаровим. Великоруська поезія здебільшого матеріяльна, епична, а українська навпаки - має більш почуття, мнякости, історичности. В великоруських піснях є розгін, туга, задума, а в українських більш привабливої мрії, почуття серця, з великим нахилом до природи, яка бере живу участь в житті людини.

4. Про демократичність. Зрівнявши українців з поляками, Костомаров підкреслює ту велику між ними ріжницю, що поляки історично виховали панство і вельможність, а українці завжди були занадто прихильні до простоти, виявляючи в своїм світогляді і характері багато демократичности.

5. III.Поділ громадянства.

6. Протягом часу в Слобожанщині виробилось три верстви громадянства: панство, попівство і селянство. О половині XVII в., коли складалась Слобожанщина, було одно селянство під назвою козацтва, з двома головними тісно злученими обов'язками - військовим і хліборобським. Невеличка старшина та нечисленне духовенство не мали значіння.

7. В першу чергу в кінці XVII в., а чим далі - тим більш почало множитись і кріпнути панство, з великою допомогою російського уряду. Через сто років в кінці XVIII в. за царювання Катерини II воно стало могутнім. Одночасно зросло велике кріпацтво в усіх напрямах життя. Селяне були закріплені за державою - як «государственные крестьяне» і за землевласниками - як панські люди. Становище останніх стало скрутним. Усякого кріпака можна було продати, купити, обміняти на коня або цуцика, знівечити його майно і життя, відняти жінку або дочку.

8. Велика сила та влада псують людей. Землевласники незабаром пішли в занепад, спершу моральный, а потім і матеріяльний. Виникло самодурство, вирождення або дегенератство, роспуста, безглузде роскидання свого майна, непомірні борги, нікчемність.

9. Становище панства з часом мінялось. В останні роки кріпацтва був уже чималий занепад панства, як то доказують численні статті того часу професора Гордієнка і цікава стаття полковника Ширкова, написана в 1852 р., видрукована ж в «Харьков. Губ. Ведом.» в 1860 р., №№ 51-52. Ширков, багатий місцевий землевласник, скаржиться на занепад місцевих панів землевласників з приводу їх відсутности, ледачих управителів, поділу землі поміж синами, браку приватного кредиту, бездоріжжя. Гордієнко додає вказівки на брак доброї науки і инші вади панства.

10. Що до слобожанського дворянства, то знавець його побуту в 20-30 роках XIX в. Квітка-Основ'яненко дає багато неприємних малюнків з його життя і поводження. Це люди здебільшого недбалі і неосвічені, з великою пихою і малим почуттям правди. Часом зустрічаються в оповіданнях пани і з добрим серцем, але випадково; здебільшого вони пройдисвіти, жорстокі люди, насильники, хабарники, як видно по наданим їм Квіткою прізвищам - Вижималов, Драчугин, Кожедралов, Плутовкин, Жиломотов. В «Преданіях о Гаркуше» виведений панок скупий, жемикрут. В «Похожденіях Столбикова» виведена така ж жорстока і скупа пані. В «Дворянских выборах» ціла низка таких же жорстоких, грубих, п'яних панів, які все б'ють людей або лаються. Жінки їх теж темні, жорстокі, пустенькі, але дуже люблять своїх дітей і добрі хазяйки. Діти ще в сім'ї попсовані поганими впливами кріпацької челяди, їли смачно, мало вчились, напхані дурницями та забобонами, бояться уроків (зглазу), відьом, чортів. В школі учились аби-як читати та писати, і зрану починали знайомитись з горілочкою та дівчатами. Часом, як в просторім оповіданні «Панъ Халявскій» вчитель замісць добра научає лихому - піяцтву та роспусті. За життя Квітки між панами й селянами вже була глибока прірва. В оповіданні «Харьковская Ганнуся» добрий, ввічливий пан хоче в грязну добу підвезти дівчинку на своїй бричці. «Оце ще, - промовила дівчинка, - хіба можна з панами їздити на бричці?» В п'єсі «Щира любов» офіцер хоче одружитись з селянською дівчиною Галочкою, закохавшись в неї. Вона його теж полюбила щиро, але одмовилась піти за нього заміж через те, що вона нерівня. «Не однакові зірочки на небесах, не однакові і дерева по садках, - так вона думала. - Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом; не прийме березонька липового листочку, не позбере соловейко иншої пташечки, як тільки з свого роду. Всьому свій закон, а чоловікові ще найбільш того». Бідна дівчина зовсім збилась на ганебну кастову думку про життя людей.

11. Людність сучасної Харьківщини що до релігії стоїть в селах майже цілком в межах старого православія; по містах панує взагалі індіферентизм. Сектантів мало. По справозданню єпархіяльного місіонера архимандрита Арсенія, в 1913 р. слободські сенктанти поділялись на раціоналістів і містиків. До перших належать баптисти, штундисти, євангелисти, адвентисти і штундо-толстовці. До других належать хлисти, скопці, ново-ізраїль і іоанити. Окрім того в Охтирщині і Богодуховщині знаходиться не зовсім ясна секта підгорновців, по йменню старця Підгорного, який мав помешкання під Богодуховом і був потім на засланні на півночі в Суздальському манастиреві. По повітах архим. Арсеній налічував такі села - в Охтирщині усього в 3-х селах, в богодухівськім повіті - в 19, в валківськім, здебільшого з баптистів і штундистів - в 20, в вовчанськім налічено 307 чол., в зміївськім - в 6 селах 109 чол., в ізюмськім - в 22 селах 507 сектантів, в куп'янськім - в 12 селах 341 чол., в сумськім - в 10 селах 514 чол., в лебединськім сектантів не було, в старобільськім - в 10 селах 132 чол., в харьківськім - в 16 селах (Мерефа, Липці, Вільшана, Дергачі і др.). Усього архим. Арсеній налічив 5.119 душ обох полів. В дійсности число сектантів більше, бо багато сектантів ховають свою віру.

12. Релігійне і церковне життя українського народу довго держалось міцно на підвалинах старого морального життя, ствердженого національним спочуттям за часи боротьби з латинами та уніятами. Українці обережно відносились до церкви. З цього боку особливу ціну має відозва про слобожан Харьківського архиєпископа Філарета в «Истор.-статистич. описаніи Харьковской епархіи» 1857 р. Владика Філарет був вельми розумний; як добрий пастирь, він поважав свою паству і підняв великий труд для найкращого урозуміння народу та його культурної старовини; його наукова праця занадто цінне джерело для усіх пізнійших наукових слободських діячів що до місцевої історії й етнографії.


Дата добавления: 2021-04-06; просмотров: 53; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!