Абсалом, нащадок Вічного Жида

Із Аввакумового зшитка

 

Я ніс порожню тайстру, але так се могло виглядати лише збоку. Я вертався з повною тайстрою набутків. І хто зна, який із них цінніший. Довгаста скрутка в пазусі дразливо муляла грудину. Я вибрав затульне місце в ярузі і розгорнув полотняний кунштик. На ньому - виразно вишита жіноча постать у довгій ясно-синій пондьолі¹ до землі. На голові шовкова платина золотої парчі, спущена на плечі. Руки піднесені вгору долонями до лиця, затуляють його. На рукавах чорні оторочки. Таке ж чорне й дерево, на тлі якого вона стоїть. Дерево без листа. Через те ціле твориво якесь безживне, понуре, хоча барви яскраві, нитки гаптовані тонко і щільно. Я провів по шитву пальцями, наче дотик мав відкрити щось більше, ніж очі. Пораз сліпий відчуває таке, чого не видить зрячий...

Золотаве покривало на голові шите одностайно. Себто - маємо лише хустину, без вінця святости, яке греки називають оигеоіиз. Виходить, парсуна вишита на божественний манір, однак сама святою особою не є. Марта відтворила її з якоїсь сущої жони, яку знала, виділа. Але чому та ховає лице? Чому дерево безлисте? І чому на зап'ястях благородної панії чорна кайма?.. Синя барва нахиляє нас до впокоєння, а тут - чорнота. Се перші познаки, що заторкнули мою увагу. А те, що першим вихоплює зір, - і є першина прозірливости. Бо так упорядковане наше око - око жертви й хижака, чим купно є людина, істота Божа.

Згорнувши вишиття, я взявся за торбочку. Полотно ткане з грубої товстої нитки, пофарбоване назелено купервайсом,

запареним на поташі. Таку нитку поміж інших, я бачив на дереві посеред Кминного поля. Пальці ще перебирали рубчики сукна, а ноги вже самі несли мене туди.

Прибіг, розсунув межові зарості і зопрів від зворушення. Дерево! Витяг полотнинку і приміряв її до краєвиду. Розмах гілля сухого явора достоту сходився з вишитим Мартою деревом. Наче застиг чорний велет із обрубками рук, піднесеними в небо. Причому, з якого боку не стань, майже однаковий обрис. Дерева бувають дуже схожі на людей. Лишень тут, на сьому пустирі, сухарина стовбичила зовсім сирітливо. Кругом ані душі, Циля теж не було дома.

"От я й дійшов, - мовив я сам до себе. - Тепер уже остаточно".

Тут і є пуп загадки. Правда, пуповину за всяку ціну хотіли відтяти, приховати. Якби не Марта з її вишивальницьким хистом. І якби не жадібна Мошкова натура не випускати нічого дармо з рук. І якби не Доромбаня, котра встигла відтворити сей кунштик, за яким хапливо полювали... А він тут ізнов, вернувся до свого витоку. Все-таки провіща сила криється в образотворчости, якою би простенькою, мужицькою вона не була!

"Радий зазнайомитися, паніко, - мовив я до полотняного образа. - Тут ти була, тут плела свої химерії сама чи вкупі зі спільниками; сюди зваблювала дівочі душі; звідси повела їх невідь-куди, спорядивши мальованими тайстринами. Вигадлива, мудрована пані..."

Я знайшов цурпак і поклав під деревом, аби сягнути вище. Стовбур обв'язаний кільцями ниток із короткими обривками. Нитка біла, обмащена крейдою, товченою на оливі. Нитка чорна - сажа на ті й же оливі. Сіра, барвлена кіптявою лампи. Синя, настояна в синці. Жовта: охра з жуківського ямища. Черлена: залізна іржа (видимо, від Колодка). Ружова: перепалена глина-черлениця. Коричнева: парена в горіховому листі... Лишень зелена без обриву, моток завузлований, цілий. Раніше я сьому не дав ваги. Тепер порозумів, чому. Кожда з восьми дівиць мала свою значку. Кожду з восьми привела сюди її нитка. Провідна нитка. А дев'яту не встигли спорядити. Намірялися, та щось завадило. Може, мої розшуки їх спудили...

Я опустився навколішки і став обдивлятися моріг округ стовбура. П'ядь за п'яддю перебирав пожухлу траву. Шукав, сам не знав що. Добру годину нюпав - і таки знайшов. Намацав тверду кругульку. Пуговиця позеленілої міді, зрізана з Колодкової шинелі. Відірвалася з котроїсь тайстрини. Ще один знак, що рушили в безвість вони звідси.

Кожда дістала свою торбочку на путь, до пари з ниткою. А в ній що? Певно, мстиво, припаси. Про все подбали. Значить, дорога лежала неблизька... А як ішли? Панія- звідниця їх не вела, бо надто потайна. Се могло її викрити, а вона в обережносте підкута - воістину мара! Блаженний Циль до того не спосібний. Може, чорний пан їх віз на фаетоні? Чи Тончі на своєму човні? Мало віри - тоді були б свідки.

Тоді хто? Чи що? Якби вхопитися зачіпки, то одразу стало б ясно - куди.

Я так занурився в розмисли, що навіть дур-зілля не допікало мені. Тим він і підступний, сей бредулець, що незчуєшся, як уплинеш у марення. Як ті безталанні дівиці... Не знаю, чи то від ядучого духу, чи від напливу догадок, але мій мозок кипів. І я мусів його вхолодити. Найліпше свіжить дорога, і я пустився берегом Латориці за новими свідоцтвами. Нароком пішов путею попри садибу Грюнвальдів. Попри те, що лишилося з неї. Обійстя, як видертий зуб у вуличному шорі¹. Згарище задичавіло, пліт загучав плющем, садок ізжерла омела. Сам-один ясень журливо шумів кроною на межовому куті. Пам'ятне дерево із заповітним дуплом, де я находив чудні послання - посвідки юнацького закохання.

 

'шор - ряд.

 

Проте дивним здалося мені дерево на перший взір, ніби те і чимось не те. Буцім інше дерево. Якби не те знайоме дупло...

Біда паде на чоловіка несподівано. Так же й на рід його. Я скитався світом, коли те сталося. Спершу перерізало дротом на пороні старого Грюнвальда. А в недовгім часі блискавка тріснула в їх хижу і спалила все дотла. Зі старої Грюнвальдихи лишилося хіба що дві жмені вугля, те й поховали. Так і вивітрився дух гостелюбної поселі. Пам'ятаю, як отроками бадьорили ми себе, йдучи до них колядувати: "Там і пиво, там і мед, там честований Грюнвальд живет..." Єдиний їх син Ігнац, мій перевесник, був на уходах у Хортобадьському степу. Там і приженився. Проте жінчовка скоро вмерла, і він вернувся з двома дітваками домів, на пустку. Відживляти нещасливе гніздо не осмілився, зліпив кучу під Поповою горою. Жив із того, що чистив Коропецьку Кишку, гнилий канал, і носив масний мул на підгірні винниці, щепив ґаздам дички. Отець його, Грюнвальд, міряв широту Латориці, а він топтав багно. Десь там і заков'яз на п'яну голову. Синам, виходить, теж стелилося невлад. Циль залишив здоров'я та розум на бранному полі. Симко стратив голову за дівкою, тепер йому трубіти десятку-другу в цісарській армаді. Шкода, перевелася знатна файта на швайку! Місяця зубами не вхопиш...

Я стояв на припутті, гнітив серце. Банно¹ на душі від споглядання, та щось тебе держить, якась невидима рука з минувшини. Чиясь тінь на тобі. Ні, не від дерева - сонце на полудні. Скоріше ріденька тінь дикої квітки, що росте і цвіте там, де їй любиться. І запах... запах, що тягнеться через час і простір і наливає млостю муштровану плоть. І слова... слова, що звучать, як пташині цілунки: "Я заздрю сама собі, бо в мене є ти... Мені шкода всіх жінок світу, бо вони не мають тебе...".

'банно - сумно.

 

Як бджолине жало, солодка пам'ять. Дятел-попікач вистромив із дупловини ясеня голівку в черленій шапчині, лукаво позирнув у мій бік, ніби закликаючи підійти до дупла. Я здригнувся, мимохіть подався на поклик і тут же стримав себе. "Господи, дай мені ясний розум і тверде серце", - щиро прошептав. І попрощався з птахом очима.

Дятел - доктор лісу. Дятел - птах, що живе одиноко. Брат

мій.

Корчмаря я не застав у "Венезії". Та служник знав, де живе Марька Доромбаня. Варґата баба з молодими очима скубала пір'я в притворі. Відай, Мошкова гуска. Пух, як сніг, налип їй на довгі вії, заважав кліпати. Вона не кліпала й не дихала, коли я розгорнув шитво і запитав, чи вона достоту передала барви ниток, чисто, як було на тому образку. Переполошено метляла головою. А тоді оговталася і довірливо шепнула:

"Каюся, золотої сучі дала більше. Так хустя випозірує пишніше, а опріч того, персти самі звивалися в охоті. Коли ще потрафить шити золотим шовком?! Ви лем не прозрадьте мене Мошкові, бо ще відбере гуску..."

"Мошко до сього діла не шиється. А мені дещо треба дізнатися. Чому, приміром, плаття тут ясної барви, а оторочки на рукавах товсті і чорні?"

"Йой, та то ж на рукавах не лиштва. То обручики. Сріберні".

"Що?!" - скрикнув я.

"Чиста правда, - забожилася Доромбаня. - На зап'ястях панії були вишиті срібні наруччя. Бранзулетки, як кажуть волошки, що їх привозять у базарні дні. Лиш-но сріберні. А мені Мошко такої нитки не дав. То чим я мала їх вишити - сивим своїм волосом?.."

Я заглибився очима в шитво, а думами в себе. Не знаю, скільки так минуло часу, доки стара обізвалася вкрадливим голосом:

"Рахуєте, що моя робота не варта птиці?"

"Варта, свахо, варта, - отямився я. - Та й не одної. Через день пришлю вам гусака".

Гуска на те здивовано скрикнула. Стара промовчала. Чудна русинська запопадливість: передати золота і заощадити на сріблі. Все 'дно, що поміняти лебедя на гусака. Виряджаючи мене до заплоту, Доромбаня знічено мовила:

"Вишила, та й не знаю кого. Може, ви знаєте?"

Я знизав плечима. Не хотів казати неправду вголос. Я знав, хто на полотні. Хоча тепер не знав де правда, а де облуда.

Темні сили спокушають нас правдою, аби потім заплутати в олжі.

Мені конче було дійти до води. Вода приймає тебе всяким, вода вгадує твою тяготу і приносить розраду. Бо й самі ми - вода, замішана на земних джерелах і Господніх дощах. Я мусів прийти до ріки. Пришов до того місця, де мав послідню стрічу з Руженою. Довго сидів на березі, занурений у себе, і Господь послав мені авву Клима. Той збирав по заплаві кізяки. Се був уроджений збирач. Для голодних збирав хліб, для болящих ліки, для братії збирав гриби і ягоди, а тепер ось - коров'ячий послід для монастирської ярини. Коли рушив у мій бік, я перевернув платинку, що лежала на коліні.

"Славайсу, Мафтею, - примостився обіч Клим. - Лікуєш помалу?"

"Лікую помалу".

"А я помалу збираю".

"Збирач докаже орачеві й сівачеві..

"Лише не в перелозі. Тут ухопиш, як потя роси. Але й за те дяка Дарителю... Дивлюся, брате, чертог блаженного Аввакума геть затягло глиною. Навіть земля чує живе і доти служить для нього пристанищем, доки є потреба".

"А що вже казати про дерево, - додав я. - Через день по тому, як його загребли, яблуня стала всихати. І всі плоди посипалися враз. А доти і взимі висіли, підживляючи отця в печері".

"Так, як він продовжує нас живити духом, що не кориться часові... Мені завсіди в припомці, як честивий Аввакум благословив мене на священичество. Ні, не одразу. Спершу послав на випробу проповідувати в гірських дичах. Церквиці там стародавні, присадисті, у вівтарі вітер свище. Не всі й заходять, бо прийшли босі. Я в більшині глухих застумів клав чашу з Дарами на камені під смереками. Ходив яко прочанин, із бесагами від сільця до сільця, ширив Слово Боже. Раз бачу: за спинами челяді світять у притемку знайомі очі. Ігумен Аввакум! У такі хащі забрався... Після казання нараз до нього прибіг: "Ну що скажете, отче, я готовий?" - "Ще ні". - "Чому?"

- "Тому сам ще твердо не віриш у те, що проповідуєш". І так мене двічі завертав. Обійшов я горовими кресами три річні круги, і ставало моє слово дедалі простіше, коротше й тихіше. І знову прийшов на Службу наш чорноризець. "Що тепер скажете, отче?" - смиренно питаю, готовий до нової випроби. "Кажу, що мені се прийнятне". - "То я достойний пожертвувати життя на священництво?!" - радо вигукую. - "Ні, достойний служити. Бог вимагає не жертви життя, а жертви служіння, не розбитого в поклонах чола, а чола ясного й мудрого в доброті". Так він тоді сказав..."

Я всміхнувся, згадуючи своє:

"Раз застаю його на сьому ж місці. Сидів і зачаровано дивився на ріку. "Що ви робите, отче?" - "Нічого не роблю. Се найліпше заняття". - "А за чим так ревно спостерігаєте?"

- "Ні за чим. Просто милуюся ними - чисто як діти..- "Хто?"

- дивуюся я. "Таж сонячне світло, воздух і вода... Здри, як бавляться".

"Так, Мафтею, відкривав він нам приховане. "Наші очі, - казав, - обманюються, а небеса не помиляються. Намагайтеся дивитися на все очима Божими". Коли дійшла до мене суть тієї настанови, гейби прозрів. Світ розпросторився і прояснився, і на всьому довкіл - печать Його присутности. Легко стало служити... "Климе, - сказав я собі, - ти мізерна тайстрина в Божій руці. Збирай добро і неси потребуючим". Сим і спасаюся, навчений отцем Аввакумом..."

"Якось я, малий дурник, сам брався його повчати: "Як ви живете - в ямі, без печі, ходите у дранті, крім книг, нічого не маєте". Він на те всміхнувся: "Ти не маєш рації, Мафтею, в мене є два великі багатства - розум і нищета".

Тепер ми посміялися з Климом разом.

"Гай, гай, - зітхнув авва, - впаде суха яблуня над його скитом і знаку не лишиться, де подвижничав Божий челядник".

"Твоя правда, брате. Сухарині вже не довго стояти, - сказав я, думаючи про інше дерево - вишите на полотняному кунштику, що пік мені коліно. І перевернув його лицем. Чому б на те не глянути ще одній парі проникливих очей?!

Авва кинув погляд на шитво і чи то ствердив, чи то спитав:

"Панія сухого дерева".

"Хто?" - сіпнувся я.

"Схоже на гагказ ісопіб. Рідкісна ікона. Діва Марія на ній зображена серед гілля сухого дерева. Незвичний образ, загадковий, темний - може, тому що писався давно, та ще й на дубовій дошці. Я видів його перебиток у брата Германа. Він був із тих країв".

"Звідки?"

"Із Фландрії, город зветься Брюгге, бо має много мостів. Там нібито замість вулиць ріки. Бесіда в них німецька, французька й голландська. І всі розуміються. А я з того лем одне слово затямив - "хезелх". Брат Герман його всякчас пхав де треба й не треба. По-нашому то "файно". Забавний був монашик..."

"Я чув про ті землі, Климе. Там переворот стався на двадцять літ раніше, як тут. І тепер се Бельгія. Людей наших провадять туди на вугляні копальні".

"А ще й сторона знаменитих малярів".

"Так є. А як гадаєш, чому на тій іконі сухе дерево?"

"Що гадати... Мені брат Герман так пояснював. Іконописець Крістус із жоною своєю був у Братстві Возлюбленої Панії Сухого дерева. І те мальовидло стало їх олтарем. А надихнули його на такий образ слова Єзекиїля: "Всі польові дерева взнають, що Я - Господь, що Я принижую дерево високе, що я підвищую дерево низеньке, що я висушую дерево зелене, а дерево сухе сподію квітучим". Тогочасні богослови посилалися на повість про первородний гріх та вказівку на те, що Діва Марія замінила Єву, ставши матір'ю всіх сущих. Єва була в Едемському саду "деревом квітучим і плодоносним", та Бог висушив її, давши благодать дітонародження "сухому дереву" - дівочій Марії, яка привела на світ Плід Життя... Із сухих галузин на тій іконі звисають, як осяйні звізди, літери "А", що позначають здравицю віншування "Ave". "Радуйся, Маріє!" Так толкував Герман, мандрівний францисканець... Однак я покмічую на твоєму полотні щось відмінне. Схоже, але не те. Радше се буде бегинка".

"Хто? Ти, Климе, заплутав мене кінцем".

"Продаю те, що купив. Від того ж Германа чув. Бегинки гуртувалися в общини, близькі до чернечих. Проте монашками не були, обітниць не давали, статуту не додержувалися, могли й одружуватися. Групувалися в секти, а головно держалися розпорошено, мандруючи теренами понад Рейном. Взяти Германа, той теж мандрований монах, але відданий орденові святого Франциска. Обитель їх занепала, то братія й розійшлася по світі. Брат Герман застановив собі прощу до печер Кийова. А назадньою

дорогою осів у нас, помагав мені громадити уступи в садах на Чернику. О, ми з ним перетолкували немало..."

"А що ж бегинки?" - завернув я Клима на свою верству.

"А що бегинки... Ходили й проповідували всякі вигади, баламутили челядь єрессю. Церква їх не жалувала, присікала, доки остаточно не наклала на них заказ. Проте бегинки й досі кубляться в тому Брюгге, там їм привольно. Бо з жоною і пан Біг не врадить. Ніколи не знаєш достоту, чи шиє, чи поре, чи бритває, чи стриже... Сам знаєш, Мафтею".

"Овва, я не знавець того роду".

"Чому ж тогди над жіночим образом чуваєш? Хто вона?"

Я стенув плечима. Вже вдруге нині. Вдруге, як малодушний Петро, відрікся від неї. Сам лукавлю з собою. Той, який учить душевно кволих: говоріть жорстко і ясно про те, що заподіює вам біль. ..Аз другого боку, що я міг сказати монахові про ту жінку, красну, яко дикий туліпан, розумну, як змія, вільну, як вітер, самотню, як місяць. Настільки самотню в собі, що навіть кохання не могло пробити сей панцир; і коло неї, обожнюваної, ставав і ти безмежно самотнім - дві осібні самотносте, прикипілі одне до одного палом пристрасті... Що я міг розказати йому про сю дивовижку жінку, що поклонялася химерам і сама носила в собі, як дитину, жадання поклоніння?.. Жінка-мрія, жінка- тайна. Якось я запитав її напростець: "Хто ти, Ружено?" - "Ще не знаю. Може, я жива квітка з пахощем новоцвігтя - і той цвіт зарадливий для всіх очей, а того паху досить, аби перебити всякий біль... А може - окришина неба, звізда, що впала на землю, аби світити і вести за собою..."

Овва, своєї долі не збіжиш. І не сховаєшся від своєї отрути, вона й так тебе знайде.

Що я міг повісти честивому чоловікові, збирачеві всякого хосенного надібку... всього, крім чарів жіночих? Тому я просто відповів:

"Хто вона? Жінка. Може, поправді бегинка. Жінка, що біжить".

"Звідки? Куди?" - здивовано запитав чернець.

"Від себе. А значить - нікуди".

"Якась дивна", - завважив Клим, придивившись до гаптування.

"Така їх природа. Ти сам сказав, жона кроїть уздовж, а шиє впоперек..."

"Ой, так. Чи не вона тобі таку зелену тайстру пошила? - засміявся авва. - І чому порожня?"

"Зібрався сіль купити", - несподівано для самого себе відповів я.

Тієї хвилі згадалася мені русинська хитрість: гірке перебий квасним, а квасне соленим. І тепер я знав, де се шукати.

Відколи завмер Зеленяків торжок, возарі ставали на водопій коло Вачилового озерця, що під Черленою Горою. Бита дорога звідси тече в чотири боки - на Унгвар, на Лемберг, на Хуст і на Тур'ю через Лохівські горби. На придорожній збіржі всякий час завізно, путники обходять тягло, таборуються на ніч. Бочки з сіллю нараз упізнаєш по обручах, з'їдених іржею. З гурми я виокремив дідка з сивими, як його воли, вусами, - один короткий, припалений файкою, а другий спадав на груди, як хвіст мого Марковція.

"Доброго здоровлічка, - приступив я. - Куди божий путь?"

"На Кошиці правлю".

"Чи добра сіль?"

"Солена".

"Якраз така, як мені треба. Ще якби з тої бані, котру солена дівка вартує".

"Гов, та ти, чоловічку, знаєш про наші солотвинські підземелля?" - врадувано відізвався возар, неначе стрів одноземця.

"Я знав і ту, що на її честь витесали тумана' з соли..."

"Ружіку?" - скрикнув той.

"Її. В юну годь вона літувала тут у Грюнвальдів. А я зі старим поронником Латорицю міряв".

"Ти мені розказуєш... та я Ружіці стрийчаник^[118]... Ми з нею в дітвацтві голими гузичками^[119] всі дерева на Капуні обчухали. Вона як вивірка лізала по садовині. Зажмурена, мацаючи пальчиками кору, вгадувала породу. Недолітками ще були, та взяли нас закладати дубник панові Повшикові. То Ружа садила, як бавилася. Тріску запхає в персть, а та вже зеленіє..."

"Видати, вдалася у вігця?" - докинув я.

"В нього, в Миху-деревача... Бігме, знала якесь спотання. Перебирає, бувало, цвіт і примовляє: "Дай зарод на рот". Кождий пупчик перебере. У сусіди ледаякі гнилички, а в них галуззя ломиться під виборним плодом. Без гною, без копанки. Мала якусь обладу над деревом, ой мала... Лежимо якось під дичкою, вморені біганиною. Поглядаємо крізь віття в небо. Раз Ружіка тихо каже: "Зараз ота грушка впаде мені в рот". Я захихотів, а вона в одну міру прикипіла очима до гілки. І тут 'го маєш - падалиця гупнула їй коло вуха. Ти годен у таке повірити?"

"Тяжко. Мо', привиділося тобі?"

"Чи я б тобі брехав, хрещений... А то ще дурниця. Попадя пустила поговір, що Ружа відьмує. Дівка скипіла, затаїлася. Минула днина, нічка - і до рана попівський сад постав чорно, гейби сарана злизала лист. Піп у Гвалт: "Михо, майте Бога, що дієте з честивим народом?!" Миха втихомирив його, і поправді за тиждень дерева віджили, зазеленіли. А ти кажеш..."

"Я мовчу. Таке хіба насниться", - виповів я.

"То явна яв. Просто ти тісно не знав Ружіку".

"Не знав, - сірим голосом потвердив я. - Яка ж її планида?"

"Ов, то довга бесіда, - цідив крізь вуса дим словохітний верховинець. - Солений пам'ятник, про який ти чув, поклав їй сам управитель копалень Кравс. Гонористий швабисько. Видати, стратив чоловік голову за дівкою. Пропали вони двоєчко в одну ніч - та й по всьому, ні слуху ні духу. Спливло густо часу, доки об'явилася Ружена. Одна. Кравса на білому світі вже не було. Та вона й без нього панія собі панією. Бричка її возила по наших ямах, закрита, з фіранками на склі. Сама в шовках, гейби з іконостасу зійшла. Миловида, свіжа, як у молоці скупана. "Ружено-душко, се ти чи твоя донька?"

- "Я, Гаврилку, яку видиш, таку й приймай". Розговорилися, біжком про себе розказала. Гер Кравс, муж її, старшував на банях у Франції та Бельгії, там вугіль беруть. Збив немалі гроші. Коли вмер, вона поселилася ближче до моря, у стародавньому і файнезному городі на воді. П'ятдесят мостів у ньому, чи чуєш?.. Казала, що там найліпшу чоколаду варять і діаманти обточують. Я вірив, бо й на ній камінці блищали. Пава, чисто панія високого коліна. Розказувала дивницю про залізне тягло, що біжить залізними латами і везе хижки з людьми. А з цівки куриться дим. І що вона на тому возиться... Я в те, звісно, не повірив, знаючи з дітвацтва, яка Ружена вигадниця... Зазвідав її про дітей. "Бог не послав. Може, тому, щоби я матір'ю всім сиротам була..." Казала, що Грюнвальдовим помагає в Мукачові. Хвалилася, що вивела в люди сестріника, служить офіціром у Сиготі. Се на румунському боці за Тисою. У нього зчаста буває в гостині. І от вибралася на отчі береги. Нащавила дідорню, бо серце домів кличе. Міркує знайти в горах привабну парцелу¹ і закласти собі до вподоби ґражду. "Воно так, - кажу, - на своєму обійсті чоловік і вороні рад". Погомоніли крихту, відволожили душі і кожде рушило своєю путею, як ведеться. З того часу я її не видів... Перебачай, чоловіче, що зморив тебе казками. Знаю, що довга річ не смакує, та не чудуйся з діда. День при дні в дорозі, на бесіду я голодний. А соли дам тобі найчистішої, вивареної", - возар витягнув із бесагів білий круг, що аж заіскрив на сонці.

Я взяв той вакар бережно, як свого часу срібний таріль, який мав піднести владичиці дум своїх, - і тепер діставав гірко-солоний віддарунок із надр розбудженого забуття. О пам'ять, о вагітна мати, що родить і родить без упину. Благословенні ті, що забувають, бо не пам 'ятають вони своїх помилок.

Старий не спішився. Та й мені не хотілося обірвати знайомство купівлею. З самого першу мою увагу привернула скрутка вівсяної соломи на голоблі воза.. Наче віночком прикрашена жердина.

"Що то, свату, за парада така солом'яна?" - запитав я для жарту.

"Дурновіс. Примана така. Воли вже старі, виходжені, сіль погубила їм нюх. А очі ще видющі. Мають перед собою ласощ, то веселіше йдуть. Робота не паска, чоловік і той дурить себе в трудах чи куривом, чи погарчиком гіркої, чи приязною гутіркою яко ми з тобою".

"Де б ти не був, дорожнику, най тобі ведеться", - поблагословив його я.

"Поздоров і тебе Боже", - відрік чумачило.

Ми розпрощалися майже як родимці. Я вертався з повними руками і спустошеним серцем. Чалапав берегами своєї юности. Вертався туди, звідки починав. Ноги самі принесли мене до Грюнвальдової пустизни. І знову межовий явір уколов мені око незвичною прикметою. Та скільки я не витріщався, так і не збагнув, у чому обнова. З тим і поплівся в Заріку, відпустивши думки на самопаш.

Узвозом скрадалося підвечір'я. Сонце на таці зрізаного дідом Белебня, як скибочка дині, лакомило живот-світ. Ще мало і стече на мою отчину золоте вино заходу

 

Затин двадцять другий. Останній пук шерсти

I постановили: щоби спасти від приниження Содом, треба знайти в ньому десять праведників.

Із Аввакумового зшитка

 

Дома чекало мене на столі горня під овечою шапкою. Ще гаряче. А в нім пасуля¹, підбита самокишем на мучиці. Святилася би ся їда. Пасуля - руська годуля, мужицьке мнясо. Пасуля з капустою, з будженими ребрами чи солониною, пасуля товчена, колочена, "на дзьобачки", "заправлена" сметаною, пасуля з бринзою і з галушками, підсмажена з цибулькою, пасуля квашена і в'ялена в лопатках, пасуля із оцтом, мелена з часником і перем'ята з рибою, пасуля, запечена в книшах і завита у виноградному листі... Як галичанин умліває над своїм борщем із товченим салом, поляк над житнім журеком, румун над мамалигою, а мадяр над масним і перченим боґрачем, так русин поклоняється пасулі, ситному й поживному бобові, яким при нужді можна обійтися без хліба і мащення. Бо ми й самі - як та пасуля: невибагливі до ґрунту, захоронені в хабаззі, чіпкі й виткі в тягненні до просвітку, хапаємось за кожду приступку надії. Зачаєні в стручках-лопатках, тріпочемо на вітрах часу, зріємо тугими зернятами на сподівані Господні гостини. Смиренно чекаємо їх на безвідді і безхліб'ї...

Знатною пасулею смакував я того вечора, дякуючи мудрим рукам Параскеви. На стукіт ложки приволікся Марковцій, сів напроти, як челядник. Позирав пісними, ніякими очима. Якийсь такий як не посолений. Знову сам, зрозумів я, знову без пасії.

"Щастя - рід парний, - мовив я до Марковція. - Оден мало годен, а двоє є двоє. Але нам із тобою, лайдаку, вчасно про се не сказали..."

‘пасуля - квасоля.

 

Вилущений з усіх сил, я не відчував навіть утоми. Спочивав очима на квітках, які моя мамка називала "курячі гаті"¹ - може, тому, що цвіт звисає рум'яними клаптями. Згасав упокорено день. Здавалося, що навіть час ходить навшпиньки. Знагла тишу зламав хруст кущів. Берегом, опираючись на гілля, дибав Олекса. Зробить ступ, перепочине і далі суне. Мати принесла йому нове одіння, широку фетрову крисаню, білі онучі, перев'язані чорними шкіряними шнурами. Я підвівся і в три мига наздогнав його.

"Стелиться доріжка - леґіневі не до ліжка".

Хлопець силкома всміхнувся:

"Тутки ходити файно. Угоєне місце".

"Що правда то правда, - згодився я. - Тут і моїй душі домно".

Так ми спроквола д'йшли до всохлої бідашки-яблуні, і я попасом розповів Олексі про того, хто під нею вікував.

"Тутки, при Божому челядникові, засяг я наук. Се одна з двох моїх шкіл".

"Чого навчив вас той старець?" - запитав хлопчище.

"Багато чого. А найперше - втовкмачив мені, що я sui generis, себто - особливий, ні на кого не схожий. Як се могло не любитися... Вже перегодом я дізнався, що так він називав кождого учня до мене і після мене. При тому, що нікого для вихови не добирав, радше спасав їх від сирітської долі. А зодно й направляв".

"Ким він був для вас?"

Овва, як поясниш се двома словами?! По правді, ким же мені був Божий челядник? Може, каменем, який кладуть у ямку під саджанець горіха. Опорою для мого кореня.

"Напутником був, - сказав я. - Ліпшого слова не доберу".

"Файне слово "напутник". Той, що напрявляє путь... А я все вертаюся гадками до передшої нашої бесіди... Якщо, до прикладу, зважишся прийняти свій путь, - як дізнатися, що вгадав напрямок?"

 

'гаті - штани, штанці.

 

"Ти хочеш знати, які ознаки того, що й путь прийняв тебе?"

"Айно".

"Ознаки такі, що з першого погляду можуть навіть відлякати. Бо така природа невторованої дороги духа. Ти можеш зіткнутися зі страхами, з якими змагався в дитинстві. Значить, ти їх не переміг, і вони ожили. Але ти вже не такий слабкий, і ти вже став змінюватися. Тобі здасться, що ти заблудився у власному житті, збився з дороги. Проте все навпаки, ти наблизився до свого трибу, до його теперішнього перебігу... Ти нехтуєш дрібним, менше плануєш і більше довіряєш здогадам і передчуттям. Перестаєш боятися переживань, приймаєш їх... Ти більше або менше спиш, і се тебе або кріпить, або виснажує. Зате сни стають яскравішими, щось підказують. Душа трудиться день і ніч... Ламається звичний плин життя, можеш обрати інший берег, змінити рід праці, близьких, обставу. Кортить побути одному, чужі клопоти для тебе марніють. Ти вже не "грієшся" коло гурту, дедалі більше цікавий собі. Друзі розчиняються в часі. А ти, навпаки, стаєш цільнішим. Притому невпевнений у собі, бо не відаєш, хто є насправді. І не скоро довідаєшся... Тут важливо - не їсти себе і не замикатися в собі. Бо ж ти нарешті прийшов до себе... Чуєш тверде під ногами, та не знаєш, як і куди йти. А ще ж скільки доведеться йти! Та се не твоя жура. Оновлене чуття підказує, що посуваєшся до іншої сутності, ліпшої, ніж та, яку плекав, бо вона питома тобі, а не вигадана. Увага до себе поволі змінюється на повагу. А се перший крок до любови... Гадки плутаються і збивають, мучать тебе. Либонь, тому, що вони все ще чужі, а не твої. Світ усе ще диктує своє, впиратися йому немилосердно тяжко. Неспогадано бозна-звідки приходять знання, те, чого раніше ти волів не знати. Приходять слова, ясні, прості, а головне - твої... І ось ти вже говориш від себе і про себе, приймаєш власні рішення і - о, благословенна мить! - береш на себе чужу совісність, опіку за когось. Сей тягар, сей хрест страшний і важкий, але ти вже на обраному путі і обраний ним. Ти в дорозі. Все більше розвидняється овид, і ти вже здогадуєшся, куди прямуєш, де і ким хочеш бути. І сей вибір, ся воля є свободою духа. Твої крила”.

"Свобода - се коли можеш вибирати?" - впівголоса запитав Олекса.

"Ні, се коли не треба вибирати. Бо нас уже вибрали і дали нам ім 'я ".

Він слухав зачаровано, ослаблені жижки тремтіли. Стояв над обривом уступа, який забрала ярня повідь. Ногами ще стояв нетвердо, але з новою твердістю в погляді.

"Слухаю вас, а сам душею наче на краю урвища".

"Знай край, але не падай", - м'яко сказав я.

"Падати? Куди? Нижче ніж був уже не впаду. Зірвався в гріб, та от виліз. І падати вже не хочу, хочу підніматися. Бути іншим, змінюватися хочу".

"Змінитися на ліпше - завжди означає перемогу життя над смертю. Війна закінчена лише для мертвих".

"Я спробую", - сказав він тихо і просто, як перед дорогою.

"Спробуй, сину. Спроби зробити неможливе якраз і змінюють світ. Так казав чоловік, що жив у сьому березі".

Життя поглизло хлопця, але не з'їло. Се мене тішило. Він оживав. Світанок приходить до тих, хто видів тьму. Так є.

"Ви обмовилися, що мали дві школи, - мовив по хвилі Олекса. - Про книжну в монаршій печері я чув. А друга?"

"Друга? Вона перед тобою", - розвів я руками.

Уноша розгублено дивився на пустинну оболонь, на зопрілі огризки стовпів від Гнилого моста на обмілині. Густі, як щіть, спориші затягнули колишній Зеленяків торжок, про який у людей уже й згадка всохла. Та не в мене. Що-що, а се в засіках моєї пам'яті не зотліло.

Була дідова гора, були материні луги, були батькові ліси та води, і був Зеленяків торжок, що належав світові. Пупець Усесвіту, недремний вавилон під небесним шатром, нескінченна проща мимоходців і пройдисвітів. Кождий, хто їхав, ішов чи плив через Мукачово, мав за звичай завернути сюди. Хто в справі, хто в розвазі, хто за крамом, хто за новиною, хто за порадою, а хто просто за людським галаманом, посеред якого й душі не так сиротливо. Притулена до розпуття трьох доріг і тихої річкової затоки, ся збіржа кипіла народом день і ніч. І я, пролазливий недоросток, починав і звершував тут свої дні. Дні, що тяглися віком. І такі ж повні вражіннями.

Який лишень люд не отирався в тій товкотнечі.

Приходили негоціанти й хуторяни, кочові шевці і ткачі, бляхарі, точильники, щуролови, хорошальники свиней, лахмітники, скупники птиці і пера, копитники, зубодери й малярі, віршарі і ковтачі шпаг, музики, ведмежатники, ворожки, шатрові цигани і знахарі. Босі, зморщені, бородаті. Шептали, заплющивши очі, а до світа зникали, аби не втратити силу замовлянь. Приходили патлаті пророки, торбачі, бражники-мочиморди, курвалі-содомити, бабодури, фльондри та інна босота. А то й одверта бісота, як-от: алхіміки, штукарі, шарлатани зі скляними кружальцями на очах, стрижені під макітру святохи, прочани, що збилися з праведного путі, вістовці кінця світу, всякого полку суціги, дурисвіти й бицюгани, доктори таємних наук, звіздарі, лічники, продавці мастей та еліксирів, чаклуни і провидці, збирачі чужих гріхів...

Понурий босяк називав себе некроментом і казав, що оживляє мерців. "А вони, твої мертвяки, які: студені чи теплі?" - поцікавився хтось. "Ну... теплі". - "А чим же ти їх розігріваєш?" І некромент понуро замовк.

А був єден хапок, що брався вживити в сирі яйця зародок. Химородив щось за веретою, а тоді повертав яйця порожніми й казав, що треба чекати, коли перші когути запіють - і з'явиться в шкаралупі повнота. Однак до перших когутів його на торжку вже не було.

Юдей Абсалом ходив на колінах, замість обув'я мав торбочки, набиті соломою. Так увесь світ обійшов. Запевнював, що є нащадком Вічного Жида і мусить його покуту донести до кінця. Мав одну журу: дослідити, куди відлітає час. І вже був за крок до висліду. Стверджував, що єдиний спосіб уповільнити час - мандри. В піших походах час тече повільніше. А кеди сунешся на колінах, то ще помаліше...

Смуглий дідора, прийшлий із країв Великого Могола, ходив із клюватим пістрявим птахом, що перекривляв людську бесіду. Старий сидів на Гнилому мості і обертав на залізному кілку висушену диню, на якій розмальовано цілий світ. Хтось тицяв перстом, і дідо розказував, що діється в тій землі. А клювата птиця хрипким голосом перебивала його. Кумпанія гучно реготала. Чей тільки я слухав могола, а не дурне потя...

В людському нурті рясно було всяких молільників, баїльників і гоїльників. Сден говорив лише псалмами, інший начотник смердів яко дик - боявся змити з себе святу воду, якою його хрестили. Хтось замовляв на відкушеному яблукові, хтось на попелі, на курячих потрухах чи на жмуті шерсти. Волоський циган приводив ведмедя, і той топтав болящим попереки й крижі, й сам при тому кректав як недужий. Турок у черленій шапині лікував доганом: вселяв у зад хворому цівку і пускав у неї дим. Інші лікарства були звичніші - біла глина, чорна свічка, сеча, товчене каміння, сім'я мерця, гадячий панцир, сушена пуповина, молоко з жаб'ячої цицьки, чортів зносок...

Під липою в пилюзі сидів дідуган у гостроверхій шапці й продавав "арканум" - філозопський камінь. Покупців на нього не було, і щовечора старий урочисто йшов до ріки і жбурляв арканум у воду. Що то означає, питали свіжі прибулці. "Се означає, що в мудрости не видко дна", - поважно прорікав той. А другого дня мав для продажу новий камінець.

Блідою тінню ходив у чорториях натовпу жертводій Зорба. Казав, що сонце забуло його лице. Говорив тихо, наче боявся пробудити землю, називаючи себе "читцем небесних глаголів". Мукачово вважав обітованою землею. Благословен хто родився і вмер тут. Чому, питали його. Бо ніде стільки лампад не засвічують анголи Господові. (Мабуть, зорі мав на увазі пілігрим). Кожда вулиця тут починається криницею, закінчується горою, а посередині освячена храмом. "Я, малий, нароком обійшов усі вулиці - так воно й було). Ще той челядник прорікав, що прийде час і сей город наречеться новим Єрусалимом. "Коли станеться віщування?" - допитувалися люди. "Коли десять праведників перейдуть сим мостом". - "А скільки їх уже отерло об нього стопи?" - "Восьмеро. А один і днесь щоднини переходить ним. І доки так буде, доти стоятиме міст, а Мукачово матиме джерело благодати". - "Правду кажеш?" - "Се так же вірно, як те, що лікоть має шість долонь і дві з половиною п'яді", - потверджував безликий Зорба.

Я розповідав про них Аввакумові.

"Язиками воздух чешуть, - відмахнувся печерник. - Знають пройди, що словом можна взяти за руку і повести за собою. От і маєш управи для духовної витривалосте: nihil admirari - нічому не дивуватись".

А я й далі спрагло слухав тих бродників і глашатаїв, пересіваючи їхні слова на чисті гроші і на фальш. Святе і грішне, чудесне і буденне, високе і нице колобродило, химерно переплітаючись, у строкатих рядах Зеленякового торжка.

Нічому не дивуватися... Легко повісти, сидячи в тісній копанці при тьмавому ґноті. А тут перед очима таке персніє, і вуха насторочені, як у зайця - не проґавити б чогось.

Песиком бігав я за Хором - кощавим чоловіком у жіночій хустині, що спадала на голі рамена. На лівому передпліччі мав випалену змію урею, і се плече було тепліше за друге. А твар суха й зібгана, як торішній лист, і таким же був голос. Хор прибув підземною рікою з Города Білої Стіни. Звідти, де начадався в хліві небесний чоловік Агні, і солома й дерево спалахнули від його доторку. Щодо хліва я згоджувався, але чому в бога таке дивне ім'я. Тому, що в Бога дев'яносто дев'ять імен, пояснював Хор, і всі вони висічені в гробниці на скалі в пустельній гарячій землі, через яку протікає велика ріка, що несе синій намул. У Городі Білої Стіни побутує другий світ, що підноситься над життям і смертю. Там живуть молоді люди, які зводять із кам'яних плит храми і чотиригранні гробниці.

Вони знають, як розм'якшити камінь і свердлять його мідними свердлами. Плити, по яких вони ходять, самі піднімаються і складаються в грубезні хижки. Там не крадуть і не вбивають. Полюють на гусей з великими котами. А з прирученими малфами збирають корінь мандрагори, яким вигублюють ворогів. Чорні кішки вночі сторожать їхні палаци. Там мерців закопують у сухий пісок, і плоть лишається цілою вовік. Лічники мелють ті мощі і дають жонам від безпліддя. Або підсипають у борозни - і хліб родить рясно. На дріжджах перезрілих тіл... Там не плачуть за мертвими, навпаки - раді за них, що ті пустилися в подорож до Бога. Там пшеничне зерня - як кінський зуб, а колос - як березовий віник. Коли чоловік ладиться до нічної зустрічі з жоною, жерці випрошують у Неба душу, аби вона оживила плід їх злиття... Там високі кам'яні стовпи, і на світанні вони трублять свої нути. На такій колоні жив і Симеон Столпник, увесь у виразках і ранах, із яких вилізали черви і падали долі,

- а мученик той просив, аби їх збирали й вертали до ран, до свого дому болю...

Хор зізнавався, що перед смертю теж мусить вернутися домів, аби із захололого вирізали клапоть шкіри з гадиною, висушили її і поклали в пласти інших клаптів.

"Для чого?" - дивувався я.

"Бо вони дають силу тій землі".

"А що наснажує нашу землю?" - допитувався я.

"Мало що. Хіба чорнота з-під нігтів трударів і лагода їх сердець. Ви лишитеся вічними дітьми, мало знаючими..."

"А можна все-таки засягнути знаття?" - не вгавав я.

"Зрозуміла річ. У першу голову відпусти повіддя і віддайся на волю коня. Випробуй насичення днів, як біблійні пророки. Навчися вгадувати у всьому міру, місце і час. І добувай із себе слово... До розуміння довго треба йти, але се дорога не верств і не років. Дорога - між словом і серцем. Коли навчишся чути слово серцем, тоді заговорить до тебе і вода, і дерево, і навіть камінь".

Мало хто вірив йому, крім мене. Я носив Хорові шовковичний квас і горіхи, та він так і не взяв мене з собою в Город Білої Стіни, як обіцявся. Знагла сів у порожню бочку і відтрутився від берега. Бо ж Латориця, як він славив, упадала в його підземну ріку. Проминаючи Гнилий міст, дав благословення раннім ходокам: "Боже, заопікуйся тим, хто входить у сей город. Захисти і вбережи того, хто виходить із нього. І дай мир тому, хто лишається в ньому..."

Я лишався. І був спокійний за своє Мукачово, за притягальну його силу. Досить якомусь чужинцеві, за ділом чи припадком, затягнути сюди ногу, то вже його звідси годі викопкати, як казав мій дідо. Як оті ж племена мадярські, що саме тут "упізнали" почин нової материзни.

Мукачово город не білих, а сірих стін, одначе воно променить теплий посвіт, як загублене перо ангола.

Я водив Олексу голою падиною берега, показуючи, де з який крамом стояли шатра, де які фіглярі тнули свої штуки. Водив із потайною мислю давати його ногам роботу. Тепер се було першорядим ліком купно з трав'яними гарячами¹, які я запарював зранку. На узвишші ми стали перепочити. Хлопчище зірко вдивлявся у вечорову далечінь. Я здогадувався, куди біжить його взір. Чи мені не знати. Красне личко - серцю неспокій.

"Як піднятися під дубник Черника, - сказав я мимохідь, - то звідти, як на долоні, видко посілість нашого бурмистра. Білі лебеді яко пера плавають на воді..."

"Боюся, що не посилю той узвіз", - сумовито зітхнув Олекса.

"Біди в тому нема. Якщо тяжко ходити, спробуй плавати".

"Плавати? - сахнувся він. - Якось боязко... Ще й тут. Я не знаю сієї води".

"Зате вона знає тебе. Довірся їй..."

Я напучував іншого, притому сам брів, наче трясовиною. Мав ноги, мав тайстру в дорогу, та не мав напрямку. Мав жертовного цапа, та не мав ножиць. Лишалося здерти послідній пук шерсти.

'гаряч - давня назва чаю.

Затин двадцять третій. Стежка в гравілаті

Хто шукає, той находить. Лоза криничара завсіди гнеться над підземним джерелом.

Абсалом, нащадок Вічного Жида

Ні в жменю ні в сніп не йшло моє діло. Намертво заколодилося. Потягся слимаком час. Ледве не зі смерку я чекав кождого нового дня, сподіваючись на його порадне світло, що конечно виявляє всі тайни. Чекав урочого променя, що покаже нарешті який-такий слід. Я знав, що шукаю слід птаха в небі чи риби у воді. Знав, проте й далі шукав, як сліпа куриця зерно. Я не знав, що робити, але трудами й ходами повнилися мої дні. Я не знав, куди йти, але передчуття подорожі висіло у воздусі, як дим.

Із чолопка Ловачки я оглядав обшар горішнього Мукачова, аж до ріки. Набивав уявну мапу, куди могла пролягти стезя від Кминного поля. Та легше сказати, куди не могла. Я хапався за кожду ниточку стежки, за кождий протопт, але всі вони впиралися в битий тракт або збігали до мосту. Всі - на прилюдді, на виду, і тому я відмітав їх яко негодящі. Бо якби діви полишали город звичними дорогами, мали б об'явитися свідки. А їх не запримітив ніхто. Проте мусів, мусів бути пішничок-тайничок, яким вони вислизнули з Мукачова. І я без устану мамрав у заростях окруж Кминного поля, виглядаючи навідний карб. Та, на жаль, марно.

За моїх уходів Олексина мати угоїла хижу, двір і городчик, перепране шмаття лопотало на шнурку. Вивітрена за роки посілість знову смаковито запахла кострищем. Та й сама жона, втішена обертом синової долі, відмолодла, зійшла з лиця осуга жури, віджилі очі променіли ясним теплом. Як та грань, що дрімає під попелом, чекаючи ласкавого вітерця. Незнищенний, непогасимий огень жіночої пожертви.

"Що ви день-денний ськаєте?" - несміло запитала якось Параскева.

"Сліди?"

"Чиї?"

"Коби я знав. Може, свої..."

Заморочена відповіддю, більше вона не допитувалася. Та й я не розвозився. Бо про що? Завдячуючи своєму вітцеві, я несхибно читав сліди звіроти, завід комашні і норов гаддя, знав звичаї пташиного світу і навички риб. Навіть тумкав дещо в установі небесних світил. Притому ні греця не тямив у поведенції молодих дів. Давно, дуже давно, після першої невдачі, не мав я з ними зносин. Хіба що в мовчазному перебігу лічництва. Тому й не збрехав я Параскеві. Шукав не чужі знаки, а власний загублений прослід...

Я збивався з ніг у розшуках, а тим часом Олекса на ноги спинався. Він уже стерпно ходив, а головне плавав. І плавав добре. За тасьмою його крисані я вздрів лебедине перо. Значить, він доплив до заманливого берега, куди рвалися його думи. Мене се тішило: плавання не лише для тіла розкіш, але й для душі. Та й перо... Хлоп знайшов свою жадану прикмету. А я свою продовжував шукати.

З голови не йшло солом'яне перевесло на голоблі фури мараморошця. Те, як той знаджував лінькуватих волів. їх манив вівсяний колос, і щось же мало вести й дівиць. За се "щось" я мусів ухопитися. Одного дня, в жароті полудня, ледве не ступив на гадину в кропивці. Зміючка метнулася навтіки, моторно засновигала межи стеблами бильника - і в ту мить, як спалах у мозку, прийшов мені здогад. Зміїний слід на скалі не брався розпізнати й Соломон. І я не буду. Але мені поможуть...

Кінський волос "пасся" на вигоні, а вистругати кілки- шпильки - се як бавка. Скільки ми з батечком розклали тих пташиних тайників полями й дібровами! Я примістив сильця в чотирьох місцях житнього клина. Бодай у єден до рана мало щось устромити. Так і сталося: по другій росі в дальній заманці найшов я годненького перепілкача. Обмерлого зо страху, запхав його в міща і вернувся за Марковцієм. А той ще здалеку, напруживши колесом горб, угніздився очима в мою трепетну ношу.

"Для тебе гощення, для тебе, але май терплячку, - запхав його у вербову клітину і рушив набитою пугею. Марковцій форкав і дер кігтями лозу, смакуючи скоре полювання. - Буде, буде тобі ловля, хоч і не така, як звично..

Поселя одноокого Циля котрий день безлюдніла. Видати, не жартом я розворушив їхнє кишло. Так чи інак, а міг я товктися в кминах скільки влізе. Під ясенем-сухарем я розсилив торбу і видобув теплу грудку. Птиця, зачувши волю, закрутила голівкою. Марковцій завмер, очі стали двома бритвами. Пурх! - перепілкач рвонув у бур'янище, пробиваючи грудьми дорогу. Поверхи лише трави хиталися, показуючи його очманілий біг. Я крихту почекав, дав підранкові оговтатися і тоді відхилив заслінку на плетінці. Марковцій не побіг - злетів чортом, розпускаючи хвіст, як чорний дим. З висоти втямив і вчув усе, що хотів. На се я й сподівався - на гострий його зір і нюх. А ще більше на видатну тхорячу хитрість. Він не кинеться за здобиччю галасвіта, як хорт, а вибере лише йому питомим чуттям найточнішу путь гонитви. Найде прохід там, де його не видно. У густому пожухлому дерні Марковцій нісся стрімкими скоками, а я, нароком обутий у м'які бурки, чесав за ним. Ще давні ромеї, читав я в Аввакумових книгах, стелили дороги по звіриних стежках.

За якусь мить я вчув зик боротьби в осиковому підліссі. Захляпали крила - і все стихло. Я дався туди, плутаючись у волохатому гравілаті - він якраз цвів черлено-бурими чарочками. Скільки лікую малокровну мужицьку дітню від скорбуту¹, а не знав, що в сьому місці так буйно розкошує гравілат - спасенний природний квасець, що годен замінити

‘скорбут - цинга.

недоступні взимі плоди і ягоди. "Ба що мені ще відкриє сей злощасний пустир?! Яку ще тернину вселить у моє тім'я?!" Се я сказав наголос - і накликав на себе. Кисть руки гейби обпекло. В поспіху зачепив акацієву гілку і відсахнувся. Ні, не від болю - від того, що побачив. Нитка! Вона звисала зі стовбура і губилася в порості. Була майже такої ж барви, як і гравілатове квіття.

Бережно, як до волосини пророка, діткнувся я до нитки і навколішках пішов за нею. Вовняна суч переплелася з кудлатими стеблами. За якихось шість ступнів обривок дійшов кінця. Кривдно, що й казати, зате я мав спрямування. В густому зеленому покрівці звивався пружок низького, ніби пригніченого зела. Давні протопти. Марковцій, пролаза, таки вгадав стару, занедбану стезю. Ось і прояснився напрямок. Мало того, дався ключ познаки. Виходило, що нитки, як привели їх на Кминне поле, так і повели звідси. Тепер я знав се твердо.

Чоловік мислить, а Бог креслить. Раніше я не шукав поземних напрямів, мене не обходили сторони світу. Бо я простував лише в один бік - до самого себе...

Марковцій зі скривавленим писком, приховавши замордовану птицю, позирав на мене скоса. В ловців, що зажили здобич, приятелів нема. Так ведеться помежи звірів. Зрештою, і в людей так само. Курятко я йому лишив - заслужив. А сам, угадуючи ледь намічений прослідок, пішов далі. Тепер полював я. Полював на кожде деревце, кождий стовпець. Не так довго й тюпав. І гоп - ще нитка! Жовтава. Пустився далі... На закрайці осинника хідничок завертав у поруб, і на обчухраній топольці вітерець торгав сіренький шнурок. Ще одна віха. Путівець вів сподом байрака і привів під самітню винничку. Похилений хрест без фігури наче вклонявся, і рамено з білою ниткою показувало новий напрямок - проз очерет у заплаві. Мене спрямовували, мене вели. Так, як і тих бідолашок, що пішли в безвість. Шлях завбачливо прокладали в околиччі, по застумах, оддалік від людського ока... Згодом я вперся в задичавілий сад на береговому спаді. Якраз навпроти русла, що розсікалося острівцем. Розчахнута громовицею черешня обв'язана вузлуватим клоччям. Мітка. Я впізнав місце, де цькував "лебедем" Тончія. Се було його домівство, занехаяне й спорожніле. І без човна. Зате з урізом маленької гавані. А при ній укопана грабова тичка з віхтем клоччя. Прядиво мені вже знакомите. Ще один карб. А далі - вода. Моє розворушене удачею серце обмерло. Намацана так тяжко дорога могла тут урватися ціляком. Як нитка на вартовому деревці.

Ріка довга, хтозна-куди міг повезти їх Тончі на своєму дубакові... Я довго не судив, боржій роздягнувся і поплив. Коли пливеш, як нориця, - лем чолопок над водою, то зносить тебе десь однаково, що й човен. Діставшись того боку, я поцілив у вимиту в березі сагу. Сторчак із вицвілою ряндою¹ був мені за маяк. До нього припинали суденця, збагнув я з полегкістю. Се був їхній перевіз, а ріка мала злизати за дівками слід...

Провидний був замисел, та не доконечно. Я вернувся за вберею і вдруге переплив уже з дощечкою. Лиш-но став на тверде, біжма кинувся нишпорити в берегах. І скоро був нагороджений. Молода горішина на горбочку, як дівиця, була припараджена сивою стьожкою. Значить, я знову вхопився тропи. Ноги за пояс - і ходу. Тут було легше, пішничок видніший, хоча й метався по всяких межових невдобинах. А знаки ті ж - де нитка, де клапоть сукна. Так помалу-малу обігнув я Замчище, град Паланок, Швабську кулонію, прочесав верболози опілля і одним духом вибіг на Велику гору. Правда, не така вже вона й велика. А звідти - просторінь, вольна, тиха, лагідно-березова, запахчена прілістю ранньої грибниці. Приваба очам, ногам розрада.

‘рянда - шматина, ганчірка.

Силою наказав собі стати. Поклав затин на козячій вербі і вернувся в город. Цілий день я не сів, та мав ісповнити ще один обхід. І таки до смерку встиг. Зайшов до кождої хижі, значеної чорною биндою, і попросив у залеглість якусь річ. Єдну-єдину, але найдорожчу для пропалої доньки. А ще прикупив грубенький моток ниток. Сирих, нефарбованих. Та чи довго їх забарвити...

Вдома я застав двох рядком - Олексу і Марковція. Встигли порозумітися лежні.

"Завтра в передрання вирушаємо", - сказав я, бадьорячи голос.

Хлопець скочив на ноги:

"Я готовий. А куди?"

"Дорога покаже".

"Шкода, що мамка вже пішла. Вона зладила б щось на дорогу заїсти..."

"Дорога нагодує", - виповів я коротко, бо на більше не мав сил.

У Мукачові кождий завтрашній день схожий на нинішній. Лише не той, до якого я мислено готувався...

Затин двадцять четвертий. Марковцій патрає нори

Ми не знаємо, чого в житті домагаємося, доки не перестаємо домагатися.

Не пам'ятаю, від кого почуте

Цілу ніч - хоча скільки літньої ночі - горобиний хвіст! - мене мордував сон. Гейби пов'язаний я, поплутаний косами, її волоссям. Воно зміїним мотуззям обхопило мене. А я ще й сам січу себе чорною мокрою косою - і шкірою пробігає холодне полум'я. Від тих пестощів я задихався, як раніше без них. Карав себе тим, що не годен відпустити. Гай-гай, минуле ще якось можна наблизити, можна пробачити, але торкнутися його ні. Та ще й сухим пером.

Проминуло, але не відійшло. Так.

Недавно я перегортав Аввакумові зшитки, шукаючи якогось напуття в дорогу, і серед інного знайшов маргіналію Нахмана з Брацлава: "Той, хто здатний написати книгу, але не пише її, подібний до того, хто втрачає сина”. Тому я й зачав сю сповість і веду її до кінця, наливаючи в неї в міру смутку і в міру радости. Як воно й ведеться на гонах життя.

Мине тиждень від сього досвітку, і Олекса, насмілившись, нарешті спитає про те, що ворохобило його серце:

"Ви... так і не мали жінки? Живете вічно єден?"

Що я міг йому відповісти. Хіба що заховатися за слова:

"Якщо ти не живеш із жінками, то живеш із самотністю. Самотність - се єдине на світі, що вічне. Але се не твоє".

Се буде пізніше. А тепер... Ми коротко стали на кручі з того боку, я вклонився:

"Лишайся в мирі, земле обітована, а нам стели рівну путь".

"Землею обітованою" називав наші креси Божий чоловік, пояснив я Олексі. А що корениться в сьому титулі (бачив його

спантеличеність) - на те я мав доволі часу попереду, щоби розчовпати хитромудру сутність. Не менше дивувало хлопця й те, що вирушили ми ледве не впорожні. У мене тайстра через плече з дівочими цяцянками, у нього - плетінка з Марковцієм. А за плечима - скрутки вовняних петеків¹.1 все. Хоча мене й те обтяжувало.

Стояла рань самого петрівського сонцеповороту. У таку пору воздухи на рікою срібні й мокристі. А сама вода бура, ще дурманно-сонна. За якусь хвилю перші сонячні лелітки ковзнуть по ній, як по свинцевій лаві. Сірість осяде на дно, а низьке небо підсинить водну гладь. Світло молодого дня витягне з піщаного дна зеленавість - прохолодну, пінисту і гостру. Я дочекався того моменту, бо саме така ріка тече в моїх жилах. І таку я хотів забрати її з собою.

Стежки липнуть до ріки. Ми вибрали одну - їхню, дівок- привидів. І та одразу збочила в пустоші. Город пливно перейшов у підгород, у село, в хутірець, а далі в діброву. Відступили людські й тваринні запахи, майже однакові. Бо одне й те ж їдять і живуть мало не вкупі. Так, що достеменно й не знаєш, чи люди пахнуть худобою, чи худоба ними... Все рідше стрічалися в толоці кінські яблука і зсохлий на тріску коров'як. Запанувала відкрита земля, захопила в обійми все, що їй віддали. Людина тіснить живло, та варт їй загаятися, як природа віроломно забирає своє і стирає межі людської перемоги. Вночі тут темно, а вдень пусто. Марковцій, зачувши в поближніх гаях ратиці й дике перо, застережливо пустив і свій пах. Олекса відсахнувся. "Невже ми для сього взяли його з собою?" - запитували його очі.

Стояв день-суховей, без роси. Йти було легко. І ногам, і думкам. Воістину, лише пустившись у дорогу, може, зрозумієш, куди нарешті тобі йти. Я йшов, держачись очима за віхи дерев, за обривки ниток. Ми ступали дозвільним

‘петек - накидка, плащ.

кроком, і Олекса гнітився, що я жалую його сили, рвався вперед. Я стриножував його: "Тихо йдеш - біда догонить, споро йдеш - сам біду догонит..." Хоча й сам не знав до ладу, що ми доганяємо. Чи кого. Пізні догони - як пессі голоси. Так кажуть мої краяни.

У моїй тайстрині влежався тягарець - строката примусія пропалих осіб, вихололі без ужитку нехитрі дівочі придибашки. Я ніс їм крихти їхнього домівства. Бо що може бути дорожче в чужині. Бодай для очей, як не для серця. Вісім дарчиків... Оленці, Юриковій сестриці, що спасала сад від наглої згуби. Марточці-вишивальниці з погорілого двору. Мокрині Обручаровій із "заклятого обійстя", що провалилося під землю. Павлинці, що хапалася уздоровляти братиків. Сліпенькій Лізі, котра сукала для них клубки ниток. Анниці- косиці, що баламутила росвигівське леґінство. Добросердечній Монці, одиначці Митра Желізного. Бурмистровій Емешці-Мишці, що розривалася тривожною любов'ю межи матір'ю, вітцем і гожим рибарем, із яким я нині торую сей шлях... Діви-невісти. Вицвіт мукачівських вулиць, віднесений лукавим вітром, забраний для якоїсь химерної потреби.

Предківщина лишалася за плечима. Потяглися грибні осичники. Я стишив крок, аби не загубити заглухлий у папороті прослідок. Олекса ледве гамував свій клус, збагнувши, що дорога мені не відома. Дивувався, як я знаходжу в байраках стежицю.

"Коли йдеш новиною, - пробував я пояснити, - переміщайся ніби ступаєш поночі. Світло ліхтаря не б'є далеко - на якихось п’ять ступнів. Більше й не треба, дорога показує прямування. Може, лучиться звернути вбік, а може, й назад повернути... Так само і з помислом та наміром не треба бігти сліпма далеко вперед. Дорога план явить... Те, що шукаєш ти, шукає і тебе".

Тлумачив йому, і зловив себе на думці, що наслідую Аввакумову тонацію. І ще раз застановив собі: прагнеш навчити чогось, говори що хочеш і як хочеш, але не повчай. І се теж урок Божого челядника.

Заходило на вечір. У ярузі розкошували солов'ї.

"Чуєш, як чисто піють? Значить, доба рясна на комарі", - мовив я до хлопця, ловлячи краєм ока його подив.

Овва, живий світ простіший, ніж наше уявлення про нього. Рівно як і світ чуттів. Кохання витончує душу, що зримо проявляється і в Олекси. А тим часом нами в сьому керують не стільки очі й серце, як... ніс. Дякуючи йому, "впізнаємо" жінку, запах її волосся і тіла дурманить нас і кидає в хміль жадібносте почуттів. І стається се не тому, що вона осібна, найліпша з-поміж інших, а тому, що для мого єства вона найбільш прийнятна для зачаття нового життя, для продовження роду... Справедливо казано, що парують нас на небесах, бо ми є насіння неба, що тягнеться до землі. Давні гречини позначали се як gravitas - земне тяжіння. А єдна з потуг його - тяжіння чоловіка до жінки. Може, нашою Землею обертає енергія прихованих жадань і зітхань чоловіків, що проводжають взорами файних жінок... Бажання вершать усе. І все змінюють.

Я й сам зітхнув, обірвавши пусті розмисли. Олекса повважав се за втому і обережно промовив:

"Скоро стемніє, а довкола ніякого придомкудля ночівлі".

"Небо - се дім, - сказав я. - Навіть якщо ти не маєш даху, не маєш нічого, - ти маєш небо над головою. І голову".

"Для вас усе просто".

"З роками справді все стає простішим".

"Що будемо робити? Десь треба спати. Та й до рота щось укинути".

"На се є добра зарада: роби рухом, а живися Божим духом", - засміявся я.

Мій сподорожник сквасився, став опиратися, що за хліб не побивається. В річкових промислах до всякого звик.

У молодій соснині ми вибрали місце для перестанку, склали в дупловину своє тирло. Хлопець рушився за хмизом для колиби, а я ослобонив Марковція, що сласно цірив зуби від передчуття. Прив'язав йому до шиї крихітний дзвіночок. Тхір затвердів цілим тілом від напруги, чекав на мій посвист

- оту потаємну, священну ясу, від якої в звіряти закипає хижа крівця. Чекав і дочекався. Чорною стрілою метнувся в хащу. Я назирці. Мідяне бамкальце клично вело. І чуй - стихло. Я туди біжка. Здрю - вивергнутий пень, а під ним телесується Марковцій, нагострив писок. Я легенько підтрутив його до нори, підохотив тоненьким свистом. Лиш-но хвіст пропав у ямці, я накрив її плетінкою, примутуляв до корча. А сам заходився шемрати довкола. Найшов і бокову дучку - вухані хитрі, дбають про безпеку. Забив яму паліччяям і жмутами трави. Вернувся до стрижневої нори, попустив сіть. Чекаю, прислухаюся до глухого дзенькання з-під землі. Затілінькало частіше - точиться борба. Не дати, аби Марковцій закусив зайця - тоді прийдеться копати. Я уривчасто тупкаю ногою по землі. Сей третій знак означає - не гризти, а тіснити жертву. Такий триб норових ловів. Марковцій полює там, я тут. І раптом шух! - мережа над ямкою шарпнулася, випнулася, у ній затріпотів молодий заяйчук. Ударом бучка я оглушив його і тут же пустив крівцю. А тенета примуцував до бокової лунки, бо дзвоник у глибині знову квапливо заговорив. Я на Марковція покладався: зморити двох-трьох йому стачить сил. Гірше, якщо полакомиться на здобич і нажереться. Тоді, пересичений, до завтрього не вилізе з нори. Тому вчора я нароком водив його мишкувати, щоб наївся м'ясива... За хвилю сіть задрижала наново, аж тріщала. У ній бився здоровий сіряк. Я кріпко його сплутав і так поніс до таборища, де вже курився солодавий димок. Голову й лапи зайчати лишив у заслугу Марковцію.

Ватерка привітно заговорила до мене. Яка втіха: прийти на світло і тепло вогню! Може, й пускаємося в походи, топчемо світ, скитаємося, аби кінець кінцем прибитися до миротворної ватри, біля якої, куди б не завіявся, тобі домно. Я навчив Олексу, як із пагілля скласти затичну колибу, а сам пробігся ліском, збираючи своє. Коли ми впоралися, ніч уже брала за очі, мрак стягнув сосни в цілу стіну. Кострище добре прогоріло. Я загорнув зайчатину в листя дикого хрону, обмастив глиною і запхав у грань. Тоді заходився на плитняку товкти назбирані надоби - підсохлі гриби, корінці, насіння, горішини. Перемастив пісним заячим товщем і зліпив два коржі. Поклав їх на жар згори.

"Що се?" - подивовано спитав молодан.

"Товченики. Голодний лісовий хліб".

"Хліб?"

"Моя мати казала, що годна з самої води хліб спекти. А тут стільки добра. Ще й крупки земної соли..."

Крізь глиняний кожух пробився спокусливий запах печені.

"Прийми теплої страви", - попросив я до куштунку.

"Як ви добули зайців?" - світилися цікавістю Олексині

очі.

"Марковцій добув".

"А хто його навчив?"

"Я".

"А вас хто?"

"О, то довга казанка, хлопче..."

Ми наїлися, як пани, і полягали. Під зелене шатро настелили папороті, під голову поклали буркунці, опонами служили нам гуні. Вліті й верба гріє. Круг колиби я розтряс цвіту зілля, що віднаджує гадин - якраз був час їх свайбування. Натруджений за довгий день Олекса нараз заснув попліч. А мій сон запікся. З далини й давнини все наверталося бліде марево: гейби з води, з дна річкового, прогрітого сонячними променями, всміхалося мені заросле, обвітрене лице мовчазного чоловіка. З повними очима світла.

Затин двадцять п'ятий. Приблудле дерево

... /риби по ріці йшли за нами.

Петро Павел, полигач¹ мого вітця за стерном і за столом.

Аще упрягся я в отсю повість, то мушу повісти бодай два слова про того незбагненного чоловіка, що падався мені батьком, а зодно й відкривачем водних глибин і земних пущ. І будуть ті слова вельми терпкими. Як його планида.

"Приблудним деревом" обзивала його мати. Себто - принесеним водою, бо так він і прибився до нашого берега. Дідо йменував його "пропащим бродником", махнувши рукою на триб зятя. "Святим варваром" означав його законник Аввакум, і лише згодом я втямив, у чому той варварський карб. І лише єдиний його незрадливий приятель-пропийдух Петро Павел мав його за "миротворну душу". Правда, щодо нього самого, то ніхто не знав, що в того стояло передньо - ймено чи прізвище. Петром був чи Павлом. Та він, либой, і сам того не знав і, підписуючись, клав про всяк випадок два хрести. Так надійніше.

Няньо. Як нині передо мною горіхове його поличчя, гурджувате, побите віспою, посічене зморшками, попечене сонцем - і від того напродив ясне й сумирне. І голос тихий, пошептом, наче боявся когось розбудити. Тай й ото, коли не забував говорити. А впереваж мовчав, слухав. Світ і себе. Відказував: "Убогість немає голосу". Бувало, дорікали йому: "Чом не приберешся, не покажешся людям?" - "Доста одного сонця на небі". Або: "Чому не постоїш за себе? Чому даєшся на глум?" - "Нами замісили, нами і приправлять". Чи іншим разом: "Ухопися діла пожиточного - руки маєш золоті". - "Овва, світ під коліно не зломиш..."

Чудно говорив він, якось навиворіт. Однак виходило файно. Я любив його слухати, хоч і не все розумів.

‘полигач - товариш, побратим, напарник.

Якось шепнув мені нишком: "Весна духу прийде до нас, Мафтейку!" Другим разом припрошував: "Дихай устами й очима. Вдихай сонячний день".

Ішли ми якось нічним лісом, нянько став і підніс д'горі руки:

"А добре бути живому! Здри, яка в Бога одіж осяйна! Від краю до краю небесного, заткана звіздами".

"А сам Бог де?" - запитав я.

"Та туйки Він і є: в листові, в травині, в горішкові, в бурчакові, в жабі, в сарні, в цвіркунові й сові... їхній голос - то голос Його".

"А те, що мовчить? Місяць, вода, камінь, дерево..."

"Вони не мовчать, промовляють знаками. Божим письмом... Узавтра, скажімо, буде дощ. Мені про се вода повідала".

"Як?" - вихопилося в мене.

"Барвою".

"Якою?"

"Спраглою, блідо-бурою яко хмари. За ніч ріка притягне бурю..."

Пізніш я Аввакума питав, чи може таке бути: люди до Бога в церкву йдуть, а мій батечко видить Його в хащах.

"Коли так каже, то правда. Хтось Господа в храмі находить, а до твого вітця Бог сам приходить. Бо до храму він, чей, і празникової кошулі не має..."

Тоді в печерника гостив ігумен.

"Балвохвальство се, - докинув він хмуро. - Ідолопоклонство".

"Якщо Гриць і язичник, то блаженний, - усміхнувся Аввакум. - Святий варвар. Ми не пізнаємо людину, доки не дізнаємося про її бога..."

І я не дізнався. Батько однаково ставився до риби, до животини, до птиці, до дерева, до матері і до мене. Все - "тварь богова". Ніколи не казав пестливих слів, не пригортав, не гладив. Сталося в якусь хвилю, що в напливі жалости до себе я запитав його: "Няню, ти любиш мене?" - "Ти серце мого серця", - відказав він і знітився. Бо видобув і з себе дуже високі слова. І заганьбився тим. У нього й лайка найстрашніша була: "Що то за франца¹?! " Видати, десь чув про погану хвороту, яку в той год розносили французькі вояки.

Та ба, на рідню, як і на молитви, не мав часу. Нащадив одну дитину, мене. Хоч і повчав, що навіть дерева мають братів і сестер. Де йому було до того перед своїм "живлом". Так називав природу, сиріч усе живе. А живе - все. Правда, знаходив час, доста часу - на "огненну воду". Так і бовтався межи рікою і корчмою, від берега до берега у своєму тихому раюванні. Перекуйовджена, роздерта душа. Сновида, що блукає за власною тінню. Сукав із піску мотуз - так сам про себе казав.

Вборзі по тому, як його плотик викинуло на наш пруг і приліпило до першої стрічної дівки, моєї матері, вона збагла, що ґазди на дворі не буде, і дала йому волю. Інакше б він далі поплив. А вона його по-своєму любила. Так уподобують красну птицю в небі, мрію, до якої не годі дотягнутися. "Найди на вітер ланц!" - відмахувалася мати і смиренно бралася за чоловічі роботи. Бо дідо точив свою гору, я в горі сидів над книгами, а муж із черемховим ціпком ішов до ріки або з горіховим коромислом і сильцями - в бори. Налови. На ловлення радости. По правді, се єдине, що я перебрав з його венаторства. "УепаЮг" - так по-латині був записаний мій отець у графському верствовому реєстрі. Се означало зарахування до числа бувальців, які за покликом гайника справували панські лови і губили в окрузі вовків та ведмедів-бродяг, що не вкладалися на зиму й ставали напастю для всього живого.

 

'франца - пранці, сифіліс.

 

Вогневої зброї няньо не любив. Казав, що "серце студить". Одначе в гурті графських венаторів мусів нею служитися. До того ж, стрільці від Латірки до Ужка носили до нього кріси на "залагоду" і аби "їх нико не врік". Єден він знав ту машинацію, але згодом відкрив тайнощі й мені. Може, догадувався, що сам я до того ніколи не вдамся. Бралося жало гадини, зміїний "чесник", крихта ладану і листочки дев'яти осик, що перебули на дев'яти церковних Службах. Дев'ять кіл окреслювали сим круг рушниці, а тоді прятали в "коморку"

- дірку, висвердлену в прикладі. Таке знаряддя принаджує звірів. Щоби "пушка остро била", а звук стрілу не розходився далеко (лихий стрілець, почувши, міг "збавити" її примовою)

- для того в марті вбивалася гадюка і засушувалася в затінні її голова. Доти, доки на порох не перетреться. Ним набивалася цівка з примовкою: "Бись остра була як огень; кого закрасиш, аби не втік".

Змію конче слід було застрілити до Здвиження, бо в сей день вони стягуються до своєї матері в Ірсад, окрім тих, котрі когось укусили. Там, казалося, перебувають і душі ще не народжених дітей. На Здвиження до лісу не потикався жоден ловець, остерігаючись "гадячого каменя", дірявого, продутого плазунами. Аби день не пропав марно, няньо пересиджував його в корчмі. Туди гаддя повзуче не лізло.

Найдені шкіри змій, ящірок і жаб бережно хранилися, а на Главосіки спалювалися на ватрі з колючого глоду, яку витирали з "ошкалька громовиці" - тріски з дерева, враженого блискавкою. А попелом тим для "оборони" шмугляли кріси, піштолі, порохівниці, тесаки, пастки, рогатини й "ведмежі борони". Якщо пушка часто "живила" (лише ранила), тоді з неї годилося вистрелити вужем. Була й приправа ("мертва" скіпка із свербигузки¹) - на те, щоб набої не розносили шріт. Були й свої молитви. На Главосіки стрілецька челядь цілу добу насухо постила, аби дуло не розірвало.

 

‘свербигузка - шипшина.

 

Цілий рік захищала оруддя батькова "залагода", і не міг її ні замовити, ні збавити ніхто. Опріч того, навчав він як "привернути" зброю до руки, як перебити димами запах на чатах. А головне - пильнувати порох, аби його не вкрали, бо тоді хоч нараз позбувайся курківки.

Не любив батько стрілецького полювання, не любив, називав його "дуриловством". Збігне час - і я дійду розуміння: зброю він не брав до рук тому, що її не було в його серці. Перегодом, у високій школі Лемберга, вичитаю я зізнання великого Ібн Сіни: "Найліпші ліки - уникнення ліків". І се стане підмурком мого лічництва. Я - син свого вітця. Яке дерево, такий клин. Дрімучий, як праліс, і неписьменний (замість підпису креслив на папері риб'ячий хвіст), він мудрим серцем дійшов, що найчесніша зброя для ловця - його руки. Бодай така справедливість перед звіром і птахом. Тварями боговими...

А руки він мав незвичайні. Не впоравши за життя й грядки, за півдня викопував, оснащував гострим кіллям і приховував яму-западницю на вовків і кабанів, які так дозоляли земледільцям. Голими руками ладив "слупи": два сповпи, а на них тяжкі бервена з принадою; коли звір тягнувся за поживою, зрушував сторожок і звалював на себе колоди... Плів із лози плутані вовківні, куди вовк легко заходив за припнутим зайцем, а вибратися вже не міг... Клав мережі й петлі на звірячих набродах, самолови на гнучких деревцятах, "зальоти" на водопоях, "підколоди" на куниць і тхорів, яких потому виховував собі в помічники... Видовбував "ступиці" з полін, у яку звір застромлював лаби і вже не міг витягнути. Кував "борони" на ведмедів-різунів, на яких ті пробивали лаби... Виточував "руїнниці" для диких котів. Навішував пташині перевесини. Клепав димівки для нір... Та що там казати, просте коромисло з приманою на гаках так хитро приспособлював у нетрях, що ості роздирали хижакові пащу.

Знали про ті приспособи й інні ловці, але в Грицеві пастки "звірка лізла сама". Бо, опріч мисливської примусії, мав низку "вабиків" - ріжків, пищалок, дримб, якими накликав на себе дичину. А як "бесідував" із нею! Звірі не люди, з ними батько був примовний, аж говірливий. Мали про що погомоніти в пущі виколисані дикою волею чоловік і животина. Споріднені в одвічному змаганні - добути корм. І він його добував.

Челядь дейкувала (сам я того не видів), що викликав він із хащів звірів - і ті виходили зі схиленими головами на місячний моріг і стояли взавмерті. Коли жид відмовлявся вже наливати йому "на віру", батько тихенько з-під вусів сичав змією, та так, що нарід стрімголов вилітав із генделика. Від того звуку серце холонуло. Корчмар знав, що коли впиратиметься, то на той погук ще й правдиве гаддя прилізе. І поспіхом сунув до вітця фляшу.

Якось, начитавшись Аввакумових книг, я розповів йому, що був такий святий Франциск, який проповідував рибам. Отець без усякого здивування глянув на мене своїми ясними, промитими горівкою очима і сказав: "Я вірю. Вони все чують, але мовчать. І дерево чує, і камінь. Вони мудріші за нас..."

Я лише раз чув його примову на ловах, і те словлення було геть простим: "Пошли няня, пошли мамку, пошли вуйка¹, пошли вуйкову жону..."

Штукарі з далечі прибували до нього за живими звірятами, кушнірі билися за його недіряві шкури, панські учти чекали на його добірну здобич, у корчемних куховарнях починали палити після його вранішньої візити. А сам Грицьо трапезував у гонах черствим хлібом і водою з ріки. Воду любив чей більше за паленку. "Вода ума не мутить і голову не смутить". Удома в стравах не вибагав, на пам'ятаю, щоб і за стіл сідав, під'їдав десь на бережку чи під деревом. Лопушок замість миски, слимакова мушля замість горнятка. "Трепета сама собі дує, сама горить, сама собі воду носить ".

'вуйко - дядько, материн брат.

 

Він і пахнув якось осібно. Складний то був запах: прив'ялої папороті, роздушеного гриба, мокрого трута, білячого дупла, болотного моховиння, гнізда полівки, прілого листя, димної ватри, зваляної шерсти... Може, тому звірі й приймали його за свого. Купався в лісових озерах і річкових ковбанях, дощ прав йому вберю. А шкуряки шив собі сам із добутого хутра, з притороченими вовчими вухами. "Ліс сам себе чистить". Окрім усеможного коромисла, ніяких пожитків і не мав. Тільки й того добра, що на ньому. Не дурний казав: рибак і гудак - худе ремесло. Хто рибу вуде - хазяїном не буде. Грошей мій родитель ачей і в руках не тримав. Повинність графському тайникові давав добичею.

Невольник хащі і ріки. Чи могла бідолашна мати привернути такого до чинного ґаздування в загорожі двору? Де там! "Вовк може стратити зуби, але не смак".

А смак до того він мав невтоленний. Пригадую, як учив мене зчитувати сліди по ранній пороші. Спершу я мав знати, яким буває під ногами сніг. А він буває пухкий, мокрий, промерзлий, сипкий, ніздрюватий, перистий, крупчастий, кришталевий, затверділий на кірку наст і легкий, як попіл, схоплений інеєм, надутий воздухом і прибитий вітром, сухий крейдяний, гострий як скло, масний, зернистий як сіль і пливкий як мука... На тому білому тлі писалися для нього, неписьменного, цілі історії прихованого лісового трибу. Показував мені пряму вервицю чітких слідів нога в ногу - передні лапи грубші, ніж задні. Вовча зграя пройшла. Двоє старих, чотири переярки і шість молодих. Вожатий іззаду, пантрує сім'ю. Виголоднілі. Роздерли на паздір'я нетелепкуватого зайця і далі посунули. На прилуці нагнали козла-рогача, той утікав скоком, але двоє переярків ухопили його за морду і задні ноги. Звір потягнув їх за собою на шість ступнів і повалився конечно. На місці жертя лишилися лише пуки шерсти. Зграя наїлася і вернулася до лігва, що притерте десь у глушині, близь води... Таким наводом отець і вистежував їх.

Інакше з лисицею. Та ходить "човником", плутає, робить закрути, хапається чужого сліда, не промине ніякої прикмети. Не гонить, береже сили. Чує, що чиниться зокола, під землею і на дереві. Не лінується вилізти на стіг і огледіти обшар. Щось винюпає, щось украде, щось підбере за вовком, совою чи людиною, щось приховає на голодний день. Мудрована огнівка.

Кружала "жирових слідів" накручує заєць, ходить скоками, "здвойками", "зметами", вертаючись на свій круг. Гонимий страхами, мережить плутанку. Стриже кущики, молоді пагони, дуже любить кору клена, глоду, верби, яблуні, молоді винні лози. Вигрібає з-під снігу траву... Вивірка по землі ходить голодна, точить шишки, розгрібає лишаї і сухі опеньки, риє лунки, шукаючи паргу - круглий, як горіх, пахучий гриб. У голодну зиму об'їдає кінчики глиці, не гребує корою. Сита ходить "верхом" у дрімоті. Білки хитрять з осени, а за ярнього тепла обліновуються. Тоді їх легко добути. Для них пострах - куниця. Закусить білкою і два дні спатиме в її дуплі. А своє гніздо мостить у покинутому пташиному. Мало в ньому сидить, мандрує з дупла в дупла. І здобич розвішує по деревах. Дуже любить мед диких пчіл, там її можна привартувати... Інакше ведеться злодійчук тхір. Його сліди гострі, а ходи прямі, нишпорить під кождим пнем, держиться людських житловищ. Тхір не метушиться, не робить припасів, знаходить своє, а якщо ні, то задовольняється тим, що є. Натурою сей звірок удався в людину. Тому вони й ладнають.

Сліди ведмедя схожі на ступи чоловіка в широких личаках. Лишень вивернуті. Вуйко Мигаль просто ніколи не ходить, ламає путь, блудить, а при тому дряпає задніми ногами дерева, позначає свої креси. А ще лишає на молодих яличках "закуси" й "заїди". То є пошуки мурашників, ягідників, гнилих пнів із червами, нір із горішками. Коли найде горобину чи дичку, обнесе дотла, витолочить лужок дудника, смакуючи соковитими стеблами. Але достотній бенкет для нього - падло. Якщо закопає собі на смакування дичину, може й на зимівлю не вкластися. Велика біда від таких ведмедів-бродників. Смертовбивці. Батька мого першого посилали за ними. Тогди його тижнями не було дома, а коли вертався, то лише зуби біліли на чорному, зарослому, враз постарілому лиці. В очах утома і радість. А в лісі мир. Так.

Попри те, здогадуюся, лови були для нього вимушеним промислом яко виправдання свободи бродяжництва. А правдивою пристрастю лишалася ріка. Не риба, ніт, а жива вода. Чари її текучости, змінносте, вічної обнови. "Вода все сполоще", - його слова. Як каня^[120] дощу, так він чекав нагоди, аби віддатися риболовлі. Ніколи не бештав^[121], як інші рибарі, - "ймати рибу", "брати рибу", "дурити рибу". Казав: "Іду д ’воді". А ріка вже його нагороджувала за ту незрадливість повною міркою. "Грицьо і в корці води щось ізловить..." Гай-гай, вода і його зловила. Кому гачком бути, той мусить загнутися, дейкують бувальці.

Діло рибальське знав він коротко. Печерував під берегом уручну - найбільше то любив. Рідше плетеним кошелями і ятером. На потоках городив "заколи", плів верші з очерету. Для інших рибарів ладив остені, перемети, кормаки, топтухи, бродаки, хватки, передки, самки, волоки... Сам же любив одинцем посидіти під вільхою з вудою: замашний черемховий покон^[122], нитка з тонкої жили, кістяний гачок, наплавок із пера. Поплює на приману - вже щось учепиться. І до столу було, і котам, і на паленку виміняти.

Пив він, отець мій кревний, пив. І не крився. "То не я гірко п'ю, то життя мене п'є". А той, хто не п'є, казав, - у затінку світу криється. Може, й правду мав. Може, ото й про мене. Я направду ніби з тіні позираю на сей велелюдний і велемовний товкучий базар, що зветься життям. Позираю і не потребую, як він, вибавчої пелени. Я барви знаходжу в затінні. А батько шукав волі на просторах - на земних і уявних. Йому, видати, без хмільного розпруження було тяжко. Глушив свою неспромогу, свою неспілість до трудового мужицького життя. Так, за мисливським законом, йому легше було йти проти вітру. Так і жив, із Божою благодаттю на плечі. Жив, поки Бог благоволив.

На Здвиження сталося. Коли гаддя сходиться на свою прощу в Ірсад і ловець не сміє потикатися в поруб, аби, крий боже, не наступити на "зміїний камінь", через який перетягнувся плазун. Няньо пішов "д 'воді" з вудицею і празниковою корчагою^[123]. Сидів-дрімав на тертиці, з якої полоскали в ріці. Вода все сполоще... У горах дощило. Надійшла в сутінках повідь і забрала дошку. А з нею і його. Навіки.

"Et nunc dimittis servum, Djmini^[124], - виголосив Аввакум і підсумував: - Що приносить небесна вода, те й забирає".

Ще раніше я розпитував батька про Ірсад. Він розказував, і очі при тому світилися.

"То є чудотворний оград. Буйно в нім, рахманно, і пах такий, що голова йде обертом. І в осерді того пишного вертограду стоїть на алатир-камені Бождерево. Верх його сягає небес, має воно листя всіх дерев інних, і співають на нім дивні птиці. З-під коріння б'ють живлющі джерела. А під деревом тим прогулюються праведні душі, ще не народжені до земної юдоли..."

Може, за тим покликом лісу, за вічним вабленням диких просторів і хоронив він пошук свого Ірсаду. Хто знає. Ми всі

- і птахи, і змії, і люди - відходимо рано чи пізно у свій вирій.

Я чую себе зрадойцею перед няньом. Перебрав од нього серцем і розумом велику тайну "живла", перейняв науку знаків і карбів, але не прийняв його світ, його загадкового, дитинного бога. В житті я втрачав багато і багатьох, либонь, більше губив, ніж добував, проте лише по відході вітця - і з бігом часу се вилущується з новою силою - я відчув, що направду осиротів. Що навіки втратив дещицю духа, який не пізнав до кінця. Яким не наситився. Так є. Вчорашню воду не догониш.

...Лишилися горіхове коромисло і його чудні заповіти. "Йди проти вітру". І другий: "Весна духу прийде до нас, Мафтейку!"

І я з тим живу.

Мафтей / ст. 309

 

Затин двадцять шостий. Мій Капернаум

Для чого переповідаються історії? Може, з волі блукаючого відлуння, і тому, що діла проминулі вплітаються в мережу сьогочасної доби...

Сказала Маркіта, донька Лазаря

 

Впівніч роздухарилися сови, лопотіли крильми, відганяючи сон. Скоро обвиднілося. Розбудив мене говорючий рівчак. Тоді й Марковцій притягся до стану. Тхори люблять якнайдовше жирувати на місці перемог. Чисто як люди. Доки Олекса досипав, я вторував на добрі три стадії¹ подальшу путь. Вузлики ниток потверджували вірність напряму. Там, де сі значки затягнуто новою порістю, я запопадливо їх розчищаь. Ачей комусь пригодиться. Сліпо в те вірив, як турчин у місяць.

Зібралися, остачу м'яса на дорогу я посипав тонким попелом із молодої кропиви. Поприще за поприщем сунули ми далі. Стрічалися лише сліди й могили. Гривами ярів вийшли ми на горб. Звідси в курній далині маячів цісарський тракт, яким тягнулися сепешські хури, що везли вина і полотна з Попрадської долини. Тяглися вози за возами, як дні за днями. Наче зучора, долинали сюди дзвоники їхньої упряжі. У густих садах пряталися осел ища. В решеті листя тріпотіли золотинки сонця. Тут застиг старовічний ряд і мир. І той лад натури передавався серцю.

"Ви вже знаєте, куди ми йдемо?" - обізвався мій попутник.

"Знати можна лише єдно: куди б ти йшов, вирушаєш із Дому і вертаєш Додому”.

"Загадками говорите", - похнюпився Олекса.

"Чому загадками. Ми йдемо за одним і до одного".

Хлопець брижив чоло, ревно щось думкував.

 

‘стадій - 185 м.

 

"Про неї думаєш, про Емешку?" - спитав я руба.

"Не хочу про се говорити. Про кохання треба мовчати, аби не зів'яло".

"Ще єден набрався суєвір'я... Чи хоч знаєш, звідки в неї таке чудне ймено?"

"Ніт", - ураз ожили його очі.

"Носить вона ім'я матері давнього угринського вождя Алмоша. За переданням, їй приснився чудесний птах Турул, схожий на сокола, і напророчив, що її діти, внуки і правнуки стануть великими королями. Емеше народила від сокола сина Алмоша, а той - Арпада, під чиїм проводом сталося велике переселення мадярських племен. Було то майже десять сторіч тому, і наше Мукачово облюбували вони першим. Путь цілого народу від Дому - до Дому..."

"Чудна річ. Кілько всього намішано! Отець Емешки має себе за чистого мадяра, мати русинка, одна баба словачка, друга гуцулка, а дідове - жид і поляк. Якої ж тоді крови, якого племені вона?"

"Хочеш знати, якого. Ні назвисько, ні кров, ні віра не засягають приналежність до народности. Дух, душа людини

- ось що визначає, якому народові вона припадає. Чим же се зміряти? Проявленням духа - мислю. Хто на якій мові думає, той до такого народу й належить ".

"О, тоді вона русинка!" - зраділо вигукнув Олекса.

"То й слава Богу", - сказав я. А сам подумав: "Ти, хлопче, й не здогадуєшся, яка важна для тебе ся подорож. Як, звісно, піде все рукою. Бо хто кого визволить -того в неволю візьме. Мудрій Аввакум словив.

А ми простували далі. Спустилися в приозерні луги. Чоловіки в широких фільцових¹ шапках косили, а жони, завиті в білі кокони, розтрушували. Роса димком курилася під косами. Перегукувалися м'якою леманською говіркою.

 

'фільцовий - валяний з фетра або повсті.

 

Близь Дуиковиці я зайшов у крайню хижу і виміняв зайця на брашно. Буде з чого пекти опрісноки до дичини. А зеленої приправи - ціле сьогосвіття в лугах.

Приправляти годилося й нашу ходку. І я робив се з дорогою душею, бо зело, що якраз повніло соком, аж просилося - як не до рук, то бодай у розмову. Хоч поверхи, хоч попасом, відкривав я молодому приятелеві скарбівницю "живла". Бо для ліку годяще все: і мох-трава, і баба крива. Зчаста, що на взір виглядає пустіше, те хосенніше. Ніби сам Господь його під ноги нам пхає - бери, кріпися.

Звечора ми їли хліб дорожній. А з чого? З кореня пирію і насіння щириці. Може, й не такий смачний, як пшеничний, зате ситніший і поживніший. На всяку хвороту добрий пирій. Бо що є болячка: набряк, збирання мертвої води в якомусь місці тіла. А пирій її забирає, чистить протоки, легені, кишки, кров, крушить каміння. Знімає ломоту і біль. Для всіх диких животин се перший лік. Якщо ціле літо заживати пирій, то можна вернути втрачений зір... А тут і капловухий собрат його - лопух. Усім докторам доктор. Виліковує без сліду печінку і нирки, немочі хребта, затягує переломи кісток, ізгладжує всякі виразки шкіри. Чи много таких, що візьмуться лікувати параліч? А лопух лікує. І розсіяність мозку, і сердечну слабість, і запалені вузли... Топчемо щодня молочай, а се не бур'ян - золото. Ним рачицю нутрощів можна вигубити, загоїти ревму і запалення суглобів, омолодити кістки, освіжити кров. Стрінеш молочай, що не цвів, зберіг силу, - викопуй без роздуму. Перестудився - товчи коріння пирію, лопуха і молочаю, пропечи і запарюй. До рана здоровий. А який смак, який пах у того гарячу!

Дивувався Олекса: пустоцвіт під ногами, а таку силу має. Так, але сила не йно в самій траві, а в тому, як її вибрати і що з нею сподіяти. Береш ярню однорічку з густим молодим листом, миєш у потоці, сушиш під стріхою, краєш кістяним ножем на плястерка, запарюєш ложку в кварті води, настоюєш дві години. П'єш тричі в день перед їдою, тоді лічна сила нараз проринає в кров і вздоровлює тебе цілого. Траву збираєш із молитвою сонячної днини по росі, не пізніше полудня. Має бути в цвіту, в зрілости, напоєна Божою снагою. Відразу ховаєш її від сонця. Висушену перетираєш руками. Запарюєш лише на день, за ніч лічна сила вивітрюється.

Коли в сумішці більше трав, правдоподібно, що кожда з них знайде "свою" болість. Але без досвідчення тут не обійтися, бо доволі є такого зілля, що криє в собі рівно як рятунок, так і отруту. Хоча б гіркий полин. Міцний трунок із нього ніби розтроює людську сутність - набік тіло, розум і душа. Так, як кмин - вивертає людину навиворіт. І з того користають відьмаки. А в розумній мірі полин дуже гойний лік, недарма держиться близько до людини. Збиває пропасницю, заспокоює нерви, гамує трясучку, знімає пухлини й забої, кріпить чоловічу хіть і викликає нехіть до горілки.

Ось татарник, що сам до грудей проситься, - дихалку чистить, затягує "золоту жилу". А ось герань-білокрилка - цвітка сну. Коло неї і нетяга Марковцій засинає... Тамо жовтіє калган, прозваний могутником, бо велику силу має в кореневищі. Відвертає кров'яний удар, чистить і м'якшить судини, розсмоктує вузловий зоб, адже містить у собі много срібла. Добре кинути корінець у відро з водою. А ще ліпше обсадити калганом джерело. Вода стає поправді живою, така й мертвого підніме...

Гляди - не наступи на колючку. Її ще називають овечим реп'яшком. Перша спомога при дитячих вавках, чиряках, золотусі, ще й до того - вбиває лишай, шкіряного гриба і рак. Там, де його часто п'ють, не знають сієї біди. Квітки колючі найбільш живучі... Ще кажуть: де люди ходять, там трава не росте. Лишень не спориш, його не стопчеш. І птахи ним ситі в голодний рік, бо не боїться посухи. Чей тому його називають гусячою гречкою. Пісненька мурава, а труйні солі виганяє гой-гой, і сухоти лікує, і каміння перетирає в жовчі та нирках. Два-три місяці - і чисто. Мудра трава: кнюхатий від неї пласне, а худяк набирає тіла. Вгамовує збудженого і розворушує замлілого...

Трава травою, а дерево - деревом. І кожде з них теж має лічну змогу. Правда, людина лише здогадується про те. І кислиця комусь сниться... Калина знаходить у нашому тілі лихі зароди і губить їх. Горобина лікує розруху мозку і нервів, вільха - кишки, сосна - грудину, смерека - очі, береза - нирки, осина - чоловічі хиби, глід і дуб - серце, горіх - шкіру. Всі дерева - цілителі і втішителі... На ту розмову трафився мені на очі кущ, якому й назви не складу. В нашій стороні надибуємо рідко. Родить чорненькі маслянисті ягоди, що стягують оскомою рот і викликають млоїння. Але не в сьому їх ціннота. Мій отець товк їх на мастило, за яке добре платили мельники. Змащували ним палешне колесо на валу, що дає рух веретену з дерев'яними зубами. Тоді верхнє жорно крутилося рівно і мололо тонко. Ніякі швабські масті не владні були замінити оту з терпких ягід. І я назбирав їх повне міща.

"Не проминути б дорогою млин, - обізвався до Олекси. - Матимемо на вечерю крупи й олію".

Та він пустив се повз вуха, бо ще не одійшов від почутого.

"Виходить, уздоровленню ви навчилися в трав і дерев?"

- запитав у деякому замішанні.

З нами - в кого як і коли - стаються дивні моменти, які ми вже ніби раніше пережили. Чим довше, щільніше живеш, тим частіше вони з'являються. І аж тепер я збаг, що саме так мене запитували десь піввіку тому, і так само я не знав, що на те відказати.

...Був літній паркий вечір на Кривчицькому узвозі, в околиці Лемберґа. Симпозіум у господі знаного маляра. Я туди завітав з Ігнацієм Мартиновичем, із яким мене зазнайомив Жовна ще в Бродах. Професор називав мене "родимцем", бо в його жилах теж колобродила якась цятина русинської крови. Відколи його закликали доктором фізики й філософії до Лемберзького університету, ми виділися ледве не щодня. Навіть наполіг, аби я поселився в хатчині при клуні з його бричкою. Спершу я гадав, що вчений-натураліст приваблений лише моїми дикунськими знаттями про "живло". Не знав, яка ряснота пригод за плечима завзятого молодого аристократа. Служив абатом, а тоді, начитавшись Гольбаха і Руссо, перейшов до безбожництва, став хіміком при дворі Леопольда II. Затим був ревізійним посланцем у віддалених землях імперії. За вільний норов і гострий язик Ференц І усунув його від двора, і непосида на якийсь час застряв у Галичині. Світлий розум відкрив йому двері високих шкіл. Наука наукою, а поза тим Мартинович збивав довкола себе таких же ворохобників - поляків, словаків, сербів, хорватів і русинів. Попав у ту сіть яко Пилат у Біблію і я, підручний негоціанта Жовни. В потайному товаристві, що йменувало себе "Союзом свободи і рівности", можна було набратися просвіти, що я спрагло й чинив. Доки не врозумів я, що новоспечені якобінці черпають ситом і на вогонь дують...

Вітер загнав гостей до просторої палати. Шуміло вино, дзвеніли кришталі, гучали здравиці. Молода господиня сіла за фісгармонію. Завмерло всі слухали, а в коминку навісно гуділо.

"Градові хмари йдуть, - шепнув я панові Мартиновичу. - Веліть накинути на коней попони".

Панія скінчила грати, і буря оплесків зіллялася з бурею надворі. Вихор шарпнув віконницею - і скляні скалки від шиби розлетілися бритвами. Сден кришеник розітнув жінці шию. Та нараз зів'яла, поточилася. Бородатий товстун схилився над нею, залитою кров'ю, і стривожено гукнув: "Треба борзо везти до шпиталю!" - "Не довезуть", - сказав я, бо догледів, що перетято сонну жилу. Затис рану пальцями, стягнув зі столу сервету, скрутив і запхав у розріз. Другу подер на паси і перев'язав вище. Булькання з рани стало, та кров і далі помалу сочилася. Споглядаючи за тими діями, поряд гупнулася в непритомності якась мотрона. Тим часом я стрілою кинувся я в оград і найшов там, що треба. Дрібно посік зілля на обрусі, вилив гладишку сметани зі столу, насипав жменю цукру, підмішав павутину і заліпив тим рану. Намагався напоїти постраждалу водою з вином, та марно, бо панія зціпила зуби. Тоді я зробив се з рота в рот. Дотепер пам'ятаю, прости господи, смак тих розвільнених жіночих уст. Наприкінці щільно запеленав їй шию. "Тепер везіть".

Бородатий пан поїхав із нею в супроводі. А другого дня вкупі з Мартиновичем і ще з одним добродієм вони втиснулися в мою комірчину. На мене глипали як на дивину, шарпали за руку. Дізнався я, що панія жива, зашив її знаний хірург Гакет, лейб-медик митрополита. Той віри не йняв, що таку рану препарував якийсь хлопак, ледве не приблуда. І що завтра пан професор хоче мене видіти на своєму медичному факультеті. Огрядний бородань, доктор Шіверек, там же служить, опікується збіркою ліків. Третій гість - мій одноземець із Підкарпатської Руси Іван Земанчик, розпорядник на фізичному факультеті, права рука Мартиновича. Золота рука, бо під його орудою вся машинерія виробляється. Без нього пан Ігнацій ніколи не написав би свій двотомний трактакт із експериментальної фізики, за яким уже по цілій Європі навчаються спудеї. Ось які люди вшанували мою печеру! Чи міг я не коритися їхній волі?

Так і було. Я став перед очі уславленого костоправа Гакета, і той з німецькою строгістю зажадав звіту: що, як і чому саме так я чинив із раненою мотроною і чи знаю я, що з таким порізом, якщо немає фахової заради, людина живе від сили дві-три хвилини. Що керувало моєю поведенцією, звідки мені відомо, як спиняти венозну кровотечу? Що за словами вражених свідків: "Кров застигла наче заговорена"?

"Я тільки чинив те, що міг", - мимрив я.

"Робив свідомо? Знав, що робиш?" - допитувався німець, постукуючи від розворушення тростиною.

"Знав".

"Звідки знав?"

"Не знаю", - відрік я, аби скоріше скінчилася муштра.

Ще дещо розпитав мене, я відповідав без обводів.

Доктор походив туди-сюди залою, обставленою кістяками і слоїками з людськими нутрощами, вернувся до мене і тихо мовив:

"Я майже повірив. Птахів теж ніхто не вчить, коли і як відлітати в ірій і як вертатися до свого гнізда... Ти носиш у собі дар варварського врачувательства. Не знаєш, звідси се, тая поможу тобі зрозуміти. Всі дивляться в дзеркало і майже ніхто не заглядає за скло, за срібний покрив. А головна ж тайна там..."

І правда, той чоловік дав мені змогу зазирнути в приховані глибини людської природи. Очима великих сподвижників. Мене долучили до 127 щасливців, які студіювали тоді медицину, зарахувавши "неординарним слухачем". Я слухав, споглядав, а головно - занурювався в книги, дякуючи долі за той доступ. Книгозбірня була укладена з фоліантів, стягнених із сивих віків і бозна-звідки. Як мені тут придалися латина і грека, прищеплені благочестивим Аввакумом! А німецької та мадярської набрався, пишучи клопотання для мукачівської сіроми. Руською ж переписував монастирські книги. Тепер ще й польську осягав.

"Сидиш у книгах яко черв, - сміхувався Земанчик. - Нащо нам сторожеві платити - ночуй у книгозбірні".

З мене не брали плату і за навчання, бо помагав професорові Шівереку добирати фармакогностичну колекцію. Обходили з ним окільні пагорби, і я діставав стільки лічної приправи, що наймит кошем носив.

А вночі я раював у книгах. Почав із "найсвітлішого" Клавдія Галена, архіатера Марка Аврелія. Пізнавши всі школи давности, поклав він на тому підмурівку непорушну будівлю досліду і пізнання людського тіла й духа. Почавши з тварин, вивчав гладіаторів і атлетів, живих і загиблих. Гален відкрив мені загадку рух крови, дивовижну впорядкованість роботи мускулів, кісток, судин і нервів. Установив співдію фізичної і моральної природи, бо людина єсть цілісною істотою. Той великий ромей казав, що добрий лікар має бути мислителем і що ми рождені для того, аби всьому помагати і все поліпшувати. "Хочеш бути завжди здоровим, сідай за стіл голодним, а вставай не до кінця ситим", - повчав Гален. Доповнивши тим свого вчителя Гіппократа, який радив так їсти, щоб їжа була ліками.

Постать же самого "прометея медицини" Гіппократа маячіє в густому тумані часу, зате дійшов із вічности зшиток його настанов "Согриз Нірросгайсит". А в ньому безцінна рада: лікуй не хвороту, а хворого, причому в особливостях і сукупностях його натури. Наша поведінка (значить, і схильність до хвороб) залежить від стану чотирьох "життєвих соків" - крови, жовчі, чорної жовчі та слизу... Аж тепер я порозумів, чому "вгадую" хвороти за ходою, поглядом очей, звичками, за запахом плоті і манерою розмови. І чому здержливий у діях. "Людське тіло само є лікарем своїх недуг". "Протилежне виліковується протилежним". "Хвороти виліковує природа, а лікар лише помагає їй". "Підтримуй радісну надію на спасіння". Заповіти великого мудрія, що мав себе за "батька, хранителя і приятеля болісних". Німець Ведель перегодом зібрав той золотий пісок розмислів і окнижив для вдячного спадкоємства.

Втішно було мені дізнатися, що Гіппократ учився у скіфського ладувальника Асклепія, себто нашого пращура. Про се пише Геродот. Волховство у Скіфії дуже шанувалося, а нехлюйство й дурисвітство каралося жорстоко. Якщо хворий умирав з вини знахаря-невдалюги, того саджали на віз дров, підпалювали й пускали берегом. Пліній-старший теж відзначав високу лікувальну снагу праукраїнців. Ще за Старокиївської доби там далеко уславилися ладувальники Антоній, Агапіт, Святоша, Смер, Сиранин. Ворожа Візантія, що насунулася на Придніпров'я, жорстоко топтала тисячолітні цілительські надбання, гонила волхвів, знахарів, відунів, баїльників, зільників, ворожбитів, кощунів, черторізців, вузольників... Нас же, карпатян, гори захоронили від того нищення, і знаття старовіку тягнеться тут через віки і роди.

Дивні діла в Твоєму вертограді, Господи. Схожі знаття "баїльні", які я дрібками нащипав у баби, мамки, вітця і монахів-зилотів, громадилися і в книзі "De Materia Medica" від мандрованого лікаря Діоскоріда, що супроводжував армію Нерона, збираючи походом зело. Ті ж трави, що ми беремо, ті ж приспіхи. Невгамовний грек випробовував їх на воїнах і на собі, ще й замалював і описав дію. Лікував моцарів і полководців, і на смертному одрі своєму з печальний гумором написав: "Останнім із того, що ми скидаємо перед кончиною, є одіння слави”. Десь у той год і святий Лука прорік: нічого не винесеш зі свого труда, що можна б узяти своєю рукою. Нічого рукою... зате слова їх пройшли крізь товщу віків, невагомі, але крилаті й сліпучі яко перли, - витають над моєю головою і завихрюють думки та мрії.

В алхіміка мислі Авла Цельса, до чого б не торкався, ставало золотом користі і краси. Навчив знімати полуду з ока, скріплювати кістки, зашивати рани, виправдав тілесний жар як такий, що звільняє нас від шкідливих речовин. А ще виробив чинники розважливого трибу і ритму життя. Се ж він казав, що неробство привертає старість, а праця подовжує молодість. А переобтяжений жолудок тягне в могилу...

Італієць Матіоллі, придворний лікар монархів, у шести розлогих працях докладно розчовпав, у чому помічна сила трав та інних трунків. Чуваючи над тими книгами, пізнавав я приховану тайну "мужичого" лікарства. Чому і як діяло те, що ми брали сліпма... Везалій із Падуї, той що під карою смерти викопував на цвинтарі свіжі трупи і розтинав їх, пояснив будову людського тіла. Так ми зазирнули всередину себе, відкривши божественно-мудру машинацію живої плоті. І так було попрано звіздарські химери пояснення людської природи. Стислий виклад того вчення, як "врачевську анатомію", перетовмачив українець Епіфаній Славинецький, якого цар Олексій викликав до Москви й призначив державним тлумачем. А самого Везалія за "мерзенні досліди" хотіли з'їсти, і дорогою в Єрусалим для "замолювання гріхів" він попав у кораблетрощу і вмер від голоду на безлюдному острові. Лишилися нетлінні книги, і під одним із образчиків його - арЬогізтиз: "Ггній продовжує жити, усе інше мертве". Він знав, що каже.

Цікавезно було знайомитися з "Тайними дивами природи" Левіна Лемнія. О, мій отець мав би про що з ним погомоніти. Сей теолог описав пов'язь душевного стану й самочуття людини з температурою, сухістю і вологістю тіла... Досі я знав, чим курити, аби знагла приспати хворого, а від анатома Томаса з ученого роду Бартолінів дізнався, як заморожувати хворе місце до нечутливосте... За одним подихом ковтнув "Книгу випроб" Гокленіуса Рудольфа і його трактат про людську душу. Воістину царина незбагненна. Дух віє там, де хоче і як хоче...

Німець Графенберг віддавався студіям найпотаємнішого

- розлюдненню. Як зароджується і розвивається плід, як вестися жоні в тяжі. Прийде час, і ті надбання вельми придадуться, коли військовий комісар із Кошиць найме мене дослідити смертність дітей у селах окрест Мукачова і на Верховині. І по трьох місяцях я дам їм зведення. Пекуче, як удар батога. Із ста новонароджених виживає хіба двадцятеро. До п'ятнадцяти літ доживає йно кождий другий. Голодують майже всі, бо горянина земля годує лише три-чотири місяці в році. Письмо знають кілька людей у селі. В павутині хозарів- юдеїв нидіє кождий простолюдин... Державці славили наголос, що Велика Мадярщина - рідна мати для русина, а Підкарпатська Русь - колиска щасливої долі. Моє ж досенесення мало інший оглавок - "Земля-мачуха, колиска смерти". Квасно втерлися урядники, що розбирали ті гіркі рядки присуду. Та й легко з тим. Бо їм важило не скільки вмирає русинських дітей, а скільки підросте рекрутів для цісаря...

Весь тягар знань ніщо в порівнянні з тим, що лишається ще невідомим, відмічав "просвітлений" Гарвей. А що міг казати я перед тим навалом книг, наповнених людським генієм. Белл учив як "зберегти шкіру" при порізах, а також як лікувати опіки вином. Гуфеланд просвіщав, що довгоденствіє залежить від кількости "життєвої сили" і що деякі хвороти є корисними, бо звільняють тіло від "сторонньої матерії" - так природа дбає про рівновагу. Сей "чудодій" закликав жити за надійним путівником - утомою, що є внутрішнім голосом природи. Хто змучився, тому треба відпочивати. А сон - єден із наймудріших законів природи. Доброму здравію сприяє і "Наука поводження з людьми" - від масона Адольфа Кнігге. Ще далі просунулася в сьому "Салернська школа збереження здоровля", яку артистично описав Іоанн Міланський. До прикладу: "Якщолікарів бракує, хай будуть твоїми лікарями троє: весела вдача, спокій і поміркованість у їдлі..." Терплячости й уважливости вчив Бішофф: "Всю історію людини пізнаєш через хвороту коло її постелі".

Чимало путнього почерпнув я від Міхаеля Платена з його "новим способом лікування без ліків". Удячно проштудіював "Йосифінум" - зауваги "школи геніїв", яку заснував італієць Джованні Барбілла. А от химерні шентенції про "щаблі істот- створінь" Карла Бонне мені не прищепилися. В єден котел змішав він грішне і святе. Буцім людина підноситься в розвитку від червака до ангола. Мила казка... Зате прийняв, спираючись на власний досвід, його твердження, що здорові люди можуть мати складні видіння. До того ж, декотрі відуни здатні їх викликати в себе та в інших. І служать тим лукавому...

Таким робом я жадібно спивав оту безцінну росу, дорожчу за злато. Бо ж, як висловив єден із метрів, "...надбання се незникоме. Ні тля, ні тать, ні огень, ні враг до нього не торкнуться. Радійте і спивайте, отверзіть ум і серце ваше до прийняття благотворної роси в повчаннях наставників ваших..І гордість кипіла в грудях, що в тих рядах вибраних знайшлося місце і для трудів достойників українського роду- племени - Івана Двігубського, Федора Політковського, Хоми Борсука, Івана Андрієвського, Федосія Курика, Олексія Данилевського, Василя Різенка, Єфрема Мухіна, того, що розсудливо підмітив: "Життя людське є не що інше, як боріння животворних сил із силами руйнівними, нищителями нашої цілости". Ліпше й не виповісти.

Так і тягся мій лемберзький триб. До полудня студії, відтак комерційні справунки в пана Жовни. Вночі - книги. Дозвільні години віддавалися колекції Шіверека, що росла як із води. Вдоволений рецептар фіґлював: "Раніше я брав на глум постулат старого Гарвея, що "юнак може навчити старого, а простак розумного". Тепер каюся".

Іноді до наших "пленерів" долучався й маляр із Кривчиць. А одного дня приніс невеличке мальовидло. На нім моя

парсуна - як віддяка за врятовану дружину. Шіверек повісив її на стіну в ряду фундаторів збірок факультету. На те я лише знічено здвигнув плечима, не здогадуючись, який лихий закрут готує мені доля через сей невинний портрет.

Ігнацій Мартинович, невгамовна душа, крім фізики, чіпко вхопився політики. І то не жартом. Замахнувся на імперію, на цісаря. Поверхи важко було і втямити, що більше за тою зненавистю - щирого волелюбства чи помста високим благодійникам, які відкинули його від кормила. Тако-пако, а проголошувані ним ідеї були вельми заманливі: повалення монархії, зрушення станових відмінностей і дворянських привілеїв, відміна кріпосництва і надання всіх свобод. Навіть мені, далекому від панського ґунцунства¹, ті надуми прийшли під смак. Надто вимога надати окраїнним народам - русинам, словакам, румунам, сербам, хорватам самоврядність зі своїми законами. Се підкуповувало чимало освічених дворян. "Союз вільних народів" розростався. Мрійників і бунтарів завжди вистачає серед молоді. Мав і я там свої повинності. Битий у слов'янських язиках, ручно переписував "Катехізиси" - тлумачні зшитки з викладом засад борби. Зізнаюся, що мене навіть цінували, похваляючись, що мають у моїй особі змичку шляхти з простим селянством. Овва, тоненька то була змичка, та й інтерес до простолюду геть ріденький. А на рідкий ладан, як відомо, й чорт гавкає...

Хтось видав їх. Мартиновича схопили в Мадярщині, а від нього потяглися ниточки й до інших протестантів. Ми на Жовновій гуртівні якраз пакували обоз на Польщу, коли залетів перестрашений спудей: "Якобінців загрібають. Університет перекинули догори дригом. Цілу гурму пов'язали... В сторожці знайшли твої крамольні прописи. Зняли зі стіни портрет. От-от будуть тутки..."

Жовна, як була бочка на возі, так і вибив чіп - пиво запінило брук. "Лізь у барило і сиди як миш. А ви - вйо з двору і до самої границі не ставати"!

 

'ґунцунство - ошуканство, політичні ігри.

 

Ну, що тут повіш... Пиво - лихий напій для серця, навіть для спокійного. Якщо його пити, а коли ще й дихати їдкими пивними дріжджами цілу добу в замкненні! Як я лишився живим, досі не знаю. Візники дрижали за свою шкуру. Перед заставою дочекалися теміні і пустили бочку рікою. На Божий промисел. Однак я виплив. Берег, хоч і чужий, прийняв мене. Бочку розтрощило об камінь, а мене в безпам'ятті прибило до мілини.

Так я зажив тяглости гонимого втікача. В Мазурських болотах та моравських винницях, по безбережних горішниках Валахії і степових пустах Мадярщини, серед скал Сербії і в пісках болгарського помор'я, в дрімучих бутинах Трансільванії... Доки не вчув, що Мариновича стратили на пласі під Будою, а з ним ще вісімнадцятьох. Інших ув'язнили. Серед них і ясночолого Ференца Казінці, з яким мене зазнайомив пан Ігнацій. Того запхали в пивницю мукачівськього градця, і я потім не раз (через сановитого вельможу Тьорека) навідувався до нього, навіть вибавив од виразки жолудка. З тюрми витягли його впливові люди й оженили на прегарній Жофії, доньці того ж Тьорека. А перегодом був він проголошений першим академіком посталої Академії наук. Через Івана Земанчика, що якось оминув утисків, метр Казінці кликав і мене до високої школи Пешта. Та моя "академія" стелилася інними тропами.

В румунському Банаті вкупі з п'ятьма дроворубами я був арештований за бунт проти німців-орендарів. Однак ми втікли з цюпи через дерев'яний верх. Правда, при тому я був ранений у плече. Побратими найняли пачкарів, які перепавили мене через Тису і прилаштували на бокорі, що сплавлялася до Кіральгази. Звідти возом, у копиці соломи, привезли мене, півживого, на берег Латориці. На родимий берег, та на черстве хлібосольство... Немає чести в своїй отеччині. Замалим не трутили мене добрі люди в яму, жеби не накликати на себе гнів маєстату. Якби не нагодився чутливий Аввакум: "Що дієте, бісото?!" - "Збуйник се, отче. Проти святого повстав, проти цісаря. Провинний єси, і на нас тінь паде". - "Тоді розіпніть його. Так уже чинено з єдним винуватцем - дотепер висить... Агов, де ж ваші клинці, праведники?!" Понурили голови під батогами нещадних його позирків.

А далі було те, чому судилося бути. Ведмеже ямище в нетрях, стук серця в кромішньому безгомінні, злиття ночі і дня, зітхання землі і шепіт коріння... І я, заціпенілий у смертельній утомі. Чи я?! Розтрощені мощі і безвільний дух примари, що продерлася крізь хижий світ і дочасно зійшла в гріб. Приходили немилосердні сни, страхи й примари. І нарешті прийшов він, окормник мого скрушеного духу. І попросив:

"Розкажи мені все по порядку".

І я розказував про все, що сталося зі мною за сей час. День у день, рік у рік. Мені не було куди квапитися. В могилі ніхто не спішить. Я розказував, і ті болісні спогади, наче шмати отруйної шкіри, злізали з живої плоті. Я розповідав, шукаючи опертя в словах, а потім насторожено замовк.

"Ти переказав стільки набутого з розумних книг, - обізвався він із темряви. - Та чи знаєш, що передує покликанню уздоровлювати людей? Ісус, найперший цілитель, так учив: "Лікарю, зцілися сам". Се було, коли одноземці жадали від Нього явити чуда, які сотворив у чужому Капернаумі..."

Я хитнув головою. Ми довгий час мовчали. Було про що.

"Як ти ся чуєш?" - порушив мовчанку печерник Аввакум, що тепер сидів у моїй печері.

"Як чується зрубане і спалене дерево", - відповів я.

"Е-е-е, синку, загадка дерева не в тому, що воно горить, а в тому, що воно не тоне".

"Де я?" - запитав його перед відходом.

"Ти дома. Ти перейшов свій Капернаум..."

Мафтей / ст. 325

 

 Затин двадцять сьомий. Ірсад

Любов моя прибуває й по смерти.

Грегорій Сковорода, мудрій із Украйни

 

Млин ми таки надибали при озері близь Боґаревиці. Тут же й отаборилися в комишах. Зварили круп'янку, підбили її молоком від заблудлої корівки. Була неділя, гаснув Божий день, і завмерлим плесом стелилося вечорове подзвіння. Скоро над ровінню зійшов місяць, як дукач. Молоді вільхи пряли над водою густу сутінь. Марковцій нашою кулешею погордував, пішов винюхувати качині гнізда. У пізні ляги дзвінко ляскала риба - на благу днину. До рана здурився на мою жилку величенький лящ.

Обночувалися і рушили далі. Плавнями, ярками, левадами, забутими стежками в сіножатях. Возовиця ще не почалася, то людей майже не перестрівали. Час до часу, коли нитяні значки надовго пропадали, я лишав Олексу з пожитками, а сам розвідував напрям. Під розсохатим дереном¹ надибав криничку. Здрю - з галузки нитка звисає. Нахилився, щоб напитися, а на дні щось блищить, посилає медовий промінчик. Дістав його, відніс на світло - кістяна дівоча защіпка, оздоблена камінцем бурштину. Прості дівиці таких не носять...

"Доки ви ходили, Марковцій тетерука приволік, - вибіг мені навперейми Олекса. - Ще живий, тріпонеться".

"Я теж дещо вполював", - сказав я і розтулив долоню.

Хлопчище поблід, хапнув ротом воздух, як той лящ. А оговтавшись, видушив:

"Се її брошка. Мати подарувала Емешці на рождений день..."

"От і добре. Мати буде рада, що дариця її не пропала".

"Що се значить?" - очі його замиготіли тривогою.

 

'дерен - кизил.

 

"Се значить, що ми на правдивому путі".

"Всі таяться від мене, - гірко видихнув Олекса. - Що ви маєте на мислі?"

"Нічого. Чоловік планує, а чорт шиє торбу. Ми йдемо - і того раз доста".

І ми пішли далі. Він - скорим, широким стулом, а я - гейби в ланцах. Що далі ми просувалися в пошуку, то я все більше здержував крок, наче хотів відсунути той прихід, наче боявся прийти.

Коло криниці ми пополуднували печеною птицею. Вода була добра, ледь терпкувата від настояних ягід дерену. Звідси розходилися три путівці, збоку похило стояв геть зотлілий хрест. А глиняне ліплення Ісуса на подив збереглося.

"Чому хрести кладуть на розпутті?" - запитав Олекса.

"Від кельтів той звичай".

"Від кого?" - перепитав він.

"Від кельтів. Було таке плем'я - сильне, зорганізоване й войовниче. Вони зайшли на наші терени після завоювання Римом Галії. І поволі зіллялися зі слов'янами. Багато чого навчили тутешніх людей - ливарництву, ковальству, земледільству і громадському устрою. То вони привезли сюди двосічні мечі, щити, коси, гончарний круг, ковадла, млинки, зернотерки, ножиці для стриження овець і срібні монети. Навчили обковувати човни, варити сир і пиво, призвичаїли нас до солонини. Кельти полюбили сі краї, сих людей і дійшли аж до острова Рюген. Тому й називалися кельтами- рутенами. Звідси, видати, і наша пізніша назва - русини... Дуже сміливе й волелюбне було плем'я. Боялися лише одного: аби небо не впало на них. А притому мали дивну слабість - поклонялися каменеві бурштину, як у защіпці твоєї Емешки. Тому й поселялися густіше там, де залягав сей камінь. А свої посілості кельти позначали бовванами на розпуттях. Той звичай ми згодом перейняли для нашого Бога".

"Наш Бог, - протяжно повторив Олекса. - Але чому всякчас мусимо бачити його мертвим?"

"Тому, що ми живі".

Зміряв мене здивованим поглядом. Учився запитувати без слів.

"Ми живі Його воскресінням. І в тому величному чуді немає ніяких нотацій, ніякого постраху чи заохоти. Є лише проста і страшна суть: смерть не мож подолати нічим - тільки смертю. Отеє і явив нам Ісус. Душа, не вбита гріхом,

- незнищенна. Тілесно ми смертні, а духом ніт. Єден ступ від життя до смерти. Зате який довгий і тернистий путь від смерти до життя..."

Ми підвелися, щоб іти знову. Кельтське небо над нами було, як ніколи, чистим і мирним, і я найменше боявся того, що воно впаде нам на голови. Боявся іншого - сам не знав чого.

шелестом хащів, ревищами дичини, шаленством птаства, стугоном підземних живців. Сурмив на цілий світ від дикої радости. Скільки звуків, скільки вицвіту барв і запаморочливого пахіття!

"О, як я розумію Гатила (його ще Атіллою називали), що прийшов до Тиси вмирати; і ромеїв, що в завойовництві світу не погребували й сим закутом; і монголів, що пробивали в скалистих кручах проходи для коней; і мадярів, що зреклися кочування, коли відкрили сю землю; і мудрих майстрів- кельтів, яких приголубило тутешнє небо. А найбільше розумію Верховного Майстра, який сей самоцвіт любовно вигранював. Тому моя отчина є книгою Бога, мовою Бога. І я невтоленно читаю її... "

То були розмисли наголос, і мій супутник прислухався.

"Про що ви так надихнено говорите?"

"Про нашу з тобою дідизну".

"Розкажіть мені про Русинію", - попросив він.

"Я вже тобі розказував".

"А ви ще розкажіть".

"Най буде по тобі... Цілий тиждень анголи не виділи Бога. Коли з'явився, стурбовано запитали, де був. "Я робив світ. Ось тут буде одна Америка, тут друга, най між собою змагаються розумом і руками. Там - тепла, благодатна Африка, все буде рости само собою, для жителів се велике випробування. Серед води Австралія, приволля для звірів і людей. Там піщана пустеля, а там - вічні сніги, най учаться їх обживати. А тут Європа, кожде плем'я дістало свій терен і свій язик. І мають жити в тісноті та мирі і цінувати своє". - "А що то за смарагдовий окраєць між високими горами і просторою рівниною?" - запитали анголи. "О, то благословенна Русинія. Крихта земного раю, втіха для кождого подорожнього народу. Хто туди хоч раз ступить, там йому буде домно..."

"Свій берег - своя й вода", - згадав я десь колись почуте.

До пізнього вечора ми бесідували про Русинію. Про свою отецьку землю, де запрятана дідівська давність. І се виповнило наш день.

За ніч місяць тричі роги зводив, тричі полоскався. Я боязко чекав сього знаку - і дочекався. Я спав, але спання було чеканням. Зрештою, все, що ми робимо, є чеканням чогось посутнього. "Най Господь пошле перемогу на плечі наші!" - прошептав я стару молитву. Зазорів поранок-суховей, без роси. Розіпрілі сіна забивали памороки, солодко млоїли. Тому й Олекса спав каменем.

"Уставай, путнику, - торкнувся його плеча. - Хочеш усі сни заспати. Забув правила: вчися, доки інші сплять; працюй, доки інші язичать без діла; готуйся, доки інші бавляться; вимріюй, доки інші лише бажають...”

Ми перейшли ріку Угольку, оминули Кам'яні Ворота і Дірявий Камінь. Путик повів нас голотечею. Сонце яріло на синьому склепінні, аж кололо гарячим. Відкрилися розложисті гори. Людські голоси й цюкання сокир давно вже не долинали. Десь далеко побіч лишився вікодавній монастир на мармуровій п’яті. Сюди, до білих печер, приходять помирати монахи. Саме серце марамороської котловини.

Я вже й не вистежував ниток на деревах, ішов на запах - за брадольцем, що рясно опосів узбіччя. Дурманне трійло, з якого витекла ся подорож, тепер зустріло нас тут. Ядучий дух його змішувався зі звірячим. Тривожився тхір. Я здогадувався, що стежина топтана не людьми. Досвідчився, коли вхопив поглядом шерсть на галуззі. З ломів донеслося тоненьке вівкання.

"Що се?" - вкопано став Олекса.

"Вовче лігвище. Та не бійся, ми не заступаємо їм дороги. На водопої вони вже нині були".

"Але можуть піти за нами назирці".

"Ні, вовк не нападає ззаду. Чесний звір, дужий звір. Єдиний, хто безстрашно кидається на сильнішого супротивника. І як програє, то до посліднього подиху дивиться в очі губителя, а тоді вмирає. І вірнішого немає серед звірів. Доки не помститься за свого, доти не вгамується. Вовк за вовчицю, а вовчиця за вовка..."

Я розказував те, аби заспокоїти хлопця. А сам... сам я боявся не вовка. Сутолока й сум'яття панували в моїй душі. В'язалися неясні образи, обривки думок напливали з присмерку пам'яти. Те, що минуло, те, чого не було і чого все ще чекаєш.

Ішов я з опалим серцем. Як той, що сам оре і сам топче. Ішов, куди очі світять, шкірою, нервами відчуваючи, що йду, куди треба, і що скоро прийду...

Коли чую: "Гурр-гурр-гурр..." Сива кільчаста горличка, полохлива сердега. Що вона загубила в лісових нетрищах? Та ще й одинцем. Чей стратила пару, журиться. Тепер не сяде на зелені віти, лише на сухі; не питиме чисту воду, лише каламутну. Два голуби воду пили, а два колотили... У сих птахів усе парно. І держаться вони обжитих місць. Значить... Я став проти вітру (перший припис ловця), прикрив згори ніс жменею і звільна рушив гребенем звору. Слух слухом, а нюх нюхом. Скоро я похопив той запах... запах, який звір назвав би людським духом. У чорториї, під вивернутим осокором, чорнів осирочений барліг. Ще один знак... Мало хто знає, що ведмідь має дивний прилюб: облаштовувати зимовище в такому місці бурелому, куди б долинало піяння когута. Від того йому солодше спиться.

То ведмідь, звір. А я - то я. Втім, чи так уже й далеко відійшли ми одне від одного?! Я притулив вухо до трави - і вчув далекий, як відлунок учорашнього дня, глухий звук. Ніт, не лаба дикої животини, не людська нога, не теч води, не кочення каменя і не скрип дерева. То був рівномірний, рівнобіжний тупіт. Ковані копита! І колеса. Два. Вночі я зле спав, і тепер мусів ущипнутися, чи мені не сниться. Бричка в хащах під хмарами, в заломах кряжистих смерек?.. Ні, я не снив. Та що я, в клітці порскав Марковцій, якого не обдуриш

- виріс у дідовій стайні. Він теж чув коней.

Я велів Олексі ладити нічліг, а сам пустив на волю тхора. Той устав свічкою, вистромив на мене запитливі скляні вічка. "Так, так, мій цімборе, - кивнув я. - Ти вірно втямив: інакшими будуть лови, підемо ми не за звіриною..."

І ми пішли. Навіть тхореві було тяжко продиратися через дротяні папороті, корчі свербигуза, гниле колоддя, заткане плющем. У вільгій химороті стояла така сутінь, що я пхався навпомацки, роздираючи руки й твар. Насилу змогли хащу, вийшли на ягідну прогалину, над якою повис тенетник сонячного серпанку. Поріділий сосняк підпирав низьке небо. І воздух порідів, став яснішим, дзвінкішим. Що, дзвоник?! Так, сюрчав задаленілий дзвінок брички: "цінь-цінь-цінь..." А в моєму серці озвався дзвін, заглушений пластами часу і душевної муштри.

Тепер могли 'сьмо просуватися біжка. Спад гори затягнутий глянцевим покровом барвінка. Ним, яко санницею, я ковзнув униз - і вперся в ледь намічений у торішньому листі плай. На дві колії. Без надуму пустився я свіжим слідом. І під височенною лерхою, де узвіз круто брав ліворуч, відкрилося мені рахманне видовище. Між залісненими пагорбами, наче у гнізді казкового орла, хоронився фільварок, опоясаний густим живоплотом. Я ще встиг угледіти зад чорної брички, що в'їжджала в браму, і ворота нараз заперлися...

Так ось де я нагнав тебе, чорна бричко з чорним паном! Чи, може, ти мене...

Приліг під крайньою лерхою, аби дати крові прохолонути, а думках улягтися. Відтак зіп'явся по стовбурові догори і зачепився за товстий вухналь. А з нього звисав гудзь, ціла китиця барвистих ниток. Ось і фертик. Видно, тут завершувалася дорога, зав'язувався вузол переходу. Тавро познаки, що вони прийшли на уроче місце. І я теж... Світ малий, сказав би мій содруг авва Клим, а ми ще менші.

Спадом гори, в затінні кущів глоду, рушив я в бік маєтку. На дух збіг у діл, перебрів поточину. Зелена обсада щільно затуляла обійстя, ковтала голоси. Я пішов околяса, шукаючи прогалину. Найшов вутле місце в живоплоті і спробував розсунути зарості хмелю. З двору загарчали пси, та так навісно, що жижки задрижали. Тоді я вмах підкинув тхора на огорожу і двічі плеснув у долоні...

До Олекси в мене був лише єден учень - тхір-добувач. І мушу похвалитися, дечому він навчився. Як і його отець, і дідо, і прадідо, якого приніс у пазусі щенятком ще мій няньо. І з ним на плечі він ходив у ліс і "д 'воді", на торговицю зі шкурами і в корчму. Коли забрала його, сплячого, вода, звірок зіскочив з дошки і лишився на березі. Комусь служили пси, воли і коні. Нам - тхори. Мудрі, вірні, трудолюбні, мовчазні і нічого не потребуючі, крім твоєї ненав'язливої присутности.

Марковцій зараз же похопив, що я від нього хочу. Над вершками кущів чорним віялом заметляв його хвіст. Дурні пси рвонули за ним. Де їм знати, що тхір перехитрить і лиса. З тину пнулася росахата скорушина¹, і я виліз на неї, криючись у гіллі. А коли розгорнув його, постала передо мною картина, від якої дістав гусячу шкіру. Широке дворище обіймав сад, що цвів і п'янко пахнув. Майстерна й вигадлива рука потрудилася над його закладкою. Від черідок ріднобарвних квітів, на яких спочивало око, до мізерних корчиків та рясних кущів і до ошатно доглянутого дерев'я, що обступало садибу двома кругами. А посередині - гестиня², гейби стовп, що держить небо. Такого грубезного дерева я не стрічав. І такого дивного. У розложистій голій, безлистій кроні базарували птиці, вшелякі за видом, розміром і пером. На самому вершку

- орлани й беркути, нижче - яструби, коршуни й шуліки, ще нижче - кані, гайвороння, круки і галки, а під ними - всяка пістрява перната дрібнота. Піднебесна баня роздималася щебетом, гуділа як дивовижний дзвін.

Десь ізсередини стовбур навсібіч розкинув густе зелене гілля, і під тим просторим шатром паслися козулі, сарнички й оленята, перебігали туди-сюди зайчуки, бурундуки, ласиці та інна лісова живність, безборонно повзало гаддя. Збоку з- під скали бив джерельний нурт, і водяна пороша райдугою цвіла в снопах сонячного світла.

"Се воно, - прошептав я. - Ось який він - Ірсад!"

Очі помалу призвичаїлися до іскристого ряхтіння, я вистромився з галуззя - і дух мій зайшовся. В могутньому окоренку гестині зяяло широке дупло, а в ньому, яко на троні, сиділа величава панія. Сиділа як мальована. Намітка небесної барви покривала їй голову і така ж пондьола спадала цілим тілом, накриваючи й ноги. На самій маківці - очіпок чорної парчі, а на зап'ястях чорні торочки. На блідій плоті тьмаво висвічувало старе срібло завушниць та наруччя. Я впізнав би її в тисячній лаві жіноцтва, як упізнають жарину папоротевого цвіту в потемку нічного лісу. Тим паче, що видів я перед собою ту ж саму Ружену, що й сорок п'ять літ тому. Виглядало, ніби роки не торкнулися її. Хоча що дивуватися з жони, котра знає тайну відживлення дерев. (Лікарю, зціли себе сам...) Мовчазна, задумана, самасобоюнаповнена. Таке ж мраморно-прекрасне лице. Хіба затверділи, загострилися риси, та й очі були іншими - сповнені густої перестиглосте. Очі, що спрагло шукали красу, та так і не напилися її досита.

Із завмертям серця дивився я на неї, і прийшло на гадку давно сказане моїм учителем: "Ми не змінюємося, ми все більше стаємо собою..." Сю дорогу пройшли ми з нею нарізно, як і належить тим, хто в путі до самого себе. Лише на щасливий миг звела планида нашу ходу, і той перетин заіскрив осяянням, і лелітки його злетіли над нашими долями яко звізди вожаті.

Ружена... Мені наворожена... Моя мироносиця... Пташка-ждашка... Солоданька... Владичиця дум... Облюблениця... Красолька... Золотушка... Хупавка... Бабовка... Вродниця... Душка... Хорошуля... Драгота... Пестулька... Любка... Ладка... Горличка, що вилетіла з оселі мого серця, залишивши в нім порожнечу тиші.

"Держи розум у чоботах", - строго наказав я собі і силою відірвав від неї погляд, аби врешті побачити і їх. Рій панянок неспішно простував лужком, гейби плив у травах, до заповітного дерева. Беззвучно й плавко йшли, як уві сні. Але гоп: хіба се посполиті дівиці з русинської околиці Мукачова?! Такі поважні, шляхетні, кожда в сукні осібної барви (на свою нитку), котрась у віночку, а котрась у платниці тонкого ткання. Хіба що босі ноги віддалено виказували, що то мужичі доньки. Та чи в раю потребують обув'я?! Прийшли до помосту в дуплині, вклонилися. Дві схилилися навколішки перед панією, вона поклала їм руки на голови, гладила як звірят. Ще одна присіли до водограю, мацаючи рукою обшар - сліпенька. А п'ятеро згуртувалися в коло і стали звільна обертатися в танці. Легкі, хупаві, якісь малосильні. Танцюючи співали. Я прислухався.

Що то за пані стоїть з ангелами - Місяць і зорі в неї під ногами?

Чи то не Марія?

Чи то не Марія?

"Ніт, не Марія, - самовільно шелеснули мої вуста. - Се Ружена... донька Михи-деревача, сирітка баламутної матері- втікачки і сама втікачка, вдовиця багатого чужинця, даровита віщівниця, майстриня чарів, перехожа черниця-бегинка... І хоча володіє таємною силою над деревами (та й не тільки над ними), се пані Кравсова, а не Панія Сухого Дерева... Даремно, що тим снить і змусила в те повірити дівиць- анголиць".

А вони далі вели спів, яким славлять набожество святої години. Дзюркотіння води, джерготання птахів і скрики звірини були їм за музику. Хоча ні... музика була в них самих. І я, холонучи серцем, став здогадуватися, яка. Радше носом, як очима, вгадав, що то за зело цвіло довкіл. Опріч горезвісного брадолця, ядовито пишніли блекота і красавка, прозвана сонним дуром, і жовтий мачок, і мандрагора, що помагає спокусникам, і п'янкий піпер, що розслабляє без порушення ясности розуму, і дурман, і дикий пахучий бакун, і кущовий хвойник, а коло нього й вічнозелений кат, іще й мохната повійка, що навіює видива, і блакитне латаття при озерці, і верболисті синиквичі, з яких варять пійло, що "відкриває сонце", і баламутні коноплі, і ганьбливий чуймуй, що при дотику складає листя, і навіть витка яхеваска, яку ще називають "лозою духів"... Не все з того манкого трійла мені й упізнати вдалося. Гай-гай, рецептар Шіверек мав би тут чим поживитися!

Тимчасом панію хтось гукнув. Із ограду вийшов молодан у чорній убері. Приніс обрус, який перебрала одна з дів, і вони підійшли до криниці, де Ружена вмилася. Тоді кожда слугиня в поклоні поцілувала їй руку і та одійшла з проводирем углиб гаю, де бовваніла господа з білого каменю. Діви й собі вмочили руки в джерело, відтак збилися в гуртик і рушили в мій бік. Так же безмовно брели як доти, а хода їх була розімліла й непевна, як у причмелених. Наче ступали в тумані. І я розумів, що їх туманило, знав, звідки той тлум. Що привів їх сюди і тут їх держить за очі... Стежка, посипана мармуровою крихтою, звертала вправо, до ошатної хатчини- зруба. Геть близько від мого сховку-осади тягнувся ламкий дівочий гуртик.

"Агов, дівойки!" - крикнув я.

Та ба - в порожнечу. І я остаточно втвердився в здогаді: "Очамріли. Світ, у якому не було її, вони не чули".

Сутеніло, верталися пси, вморені Марковцієм. І я мусів вертатися. Куди і до чого? Мав часу цілу ніч, аби міркувати над тим. Край лісу ще раз обернувся: проз живопліт, запопадливо спрятаного в хащах маєтку, немічно мигали бліді вогники...

Шкода пера і шкода мордувати свою немічність розлогим описом, що було далі.

В передрання дістав я в хащах потреби - дичину, сон- гриби і смолу з живого соснового пня. В першу зорю приспав вартових псів, а коням чорного пана намастив живицею хвости. Та так, що не скоро їх найдуть у вишніх лугах. Тоді від крайньої, знакової, лерхи протягнув до ворітниці фільварка вісім різнобарвних ниток і до кождої прив'язав бавку з подорожньої тайстри. Прилюбні речі з їхніх мукачівських домівств. Обійстя нишкло, йно перші птахи проголосили новий день. Сірою тінню прокрався я в сірій імлі до требища панії. Трьома колодами перегатив потічок, що точився від водограю, і пустив його під двері хижки, в якій ночували дівиці. Лише вода збудить їх із глибокого сну... Коли все було готове, я пов'язав до брамної дуги дзвіночок, просте залізне калатальце - таким удосвіта пастухи збирають худобу в череду. Селянська душа ачей і в могилі чує той дзвін і поривається встати. Він у пам'яти крови нашої, ще від предків-вівчарів, що віки тому зійшли з полонин у діл і заснували села та міста. Дзвін споконвічного поклику в дорогу.

Обережно торгнув я нитку, прив'язану до бомкала. Так, аби його звучання не долинало до кам'яниці. Тільки до хижки- зруба. І смикав її доти, доки з дверей не висипало надвір сонне дівоцтво, розворушене колодязною крижаницею і ранішньою росою. І тим проникливим дзвоном, що серце обпікає...

Коли тремкі їхні руки потяглися до родимих цяцьок, я випустив нитку і пішов собі навмання лісом. Провідних знаків я вже не потребував. А вони... вони мали за чим іти і мали куди вертатися.

Я йшов і думав про те, що життя жорстокіше за химери. Воно запліднюється протилежностями і рухається протиріччями. Якось узимі ймали ми з вітцем на дальніх потоках пирів, а кресало загубилося, і губка з трутовика намокла, - то він учив мене запалювати вогень льодом. Тоненькою прозорою крижинкою ловив сонячний промінь - і сухий мох затлівав. І ми в крижаних горах мали чим зігрітися. Завдяки холодній кризі... Нема в світі чисто білого і чисто чорного, студеного і теплого, солодкого і гіркого, доброго і лихого. Все розмито в житті, розчинено, як жменя солі в каді окропу... І я не засуджував Ружену. Я не звинувач нікому, бо й сам винуватець. Я не суддя, бо й сам підлягаю осуду...

Коли в перший день у Лемберзькому університеті доктор Гакет учиняв іспит моєму "дикому ладуванню", я сказав, що так се розумію, так навчений переданнями пращурів... Що старість починається з ніг, хвороти зароджуються в голові, а смерть виходить із серця - від чуття вини. Отеє нас і вбиває, нерозумних, не здатних пізнати Божу милість. Бо навіть Він не судить нас, а судить нам, як казано в Символі Віри... Коли я се говорив панові професорові, той, доти поблажливо всміхнений, ураз споважнів і спішно почав щось записувати до маленької книжочки.

Я не засуджував її, і себе не судив. Бо хіба мож ганити птицю, що збилася з путі дорогою у свій вирій?!

Наостанок я обернувся і ще раз глянув на ту дивовижну гестиню. Се дерево чомусь мене дразнило найбільше. Чому? Які тривожні здогади будило? Я ревно пересіював гадки, але на пояснення так і не здобувся.

На привалі я розбудив Олексу і велів йому вітром бігти їм навстріч.

"Не я тебе посилаю, а сама доля. Кедь Емешка тебе впізнає і піде за тобою, то буде твоєю, а ти її".

Так воно й сталося, бо інакше й бути не могло.

В Углі я зайшов до нотаря і сказав:

"Відправте гінця до ішпана з такою вісткою: дівиці, котрі щезли в Мукачеві продовж року, найшлися".

"Матице небесна! - вигойкнув урядник. - Я чув про ту пришту. Як же вони найшлися? Де?"

"Бозна! Явилися та й фертик. Самі не пам'ятають, де блудили..."

"Показія! Та що стоїмо... треба впорядити їм доправу до Мукачова".

"Не треба, - зупинив я його. - Самі дійдуть. Як прийшли, так і вернуться".

Так мало були. Належало зв'язати обірвані нитки химер і змотати їх у клубок цілости. Мусіли вернути свій путь, а на ньому - впізнати самих себе і знайти свій Дім.

 

Затин двадцять восьмий.

Перстень для приреченого

І за вершником стоїть чорна журба...

Писав Квінтус Горатіус із Венезії

 

Назад я вертався пішки. Хотів надихатися волею Марамороша і дати серцю розпруження. І клітку Марковцієву пожбурив у ріку. Тхір плівся з мною чагаристими узбочинами, а коли зморювався, то ліз у зелену тайстру - єдине, що мені нагадувало про головну притичину сієї подорожі. Любо було йти. Легка дорога, коли йдеш ні від чого і ні за чим. Заслужена. А втім... я йшов і мене не полишало відчуття, що моя розшукова ходка не завершена, що бождерево в Ружениному Ірсаду - не кінцева її станиця. 1 я вже знав, куди нараз поверну в своїй стороні.

Першим у Мукачові перестрів мене мрець - добрий знак. Надто, коли ти сам живий. Рінною возовицею гримотів полудрабок із нетесаним деревищем. Іззаду плівся, бурмочучи явно не молитву, п'яненький Трусяк.

"Чей се ти, Мафтею, бодай на тя добра година!"

"Година всяка добра, недобрий час... А ти все своє возиш?"

"На Косівку везу загрібати. Вмер дідора під самою церквою. Ні роду, ні шеляга за душею. Моя подать така - хоронити бездомних. Я їм і сповідник, і послідній бесідник. От ідемо й гуторимо собі..."

"Добре з тими казкувати, хто тебе не перебиває".

"Що правда, то правда, народ сей благий. Гріх нарікати... Але що ми про тлін розвозимо. Тутки світ лише про нього й гучить, а він самотою, гейби з хмари випав. Марний, зарослий, порошаний... Де твій скарб, Мафтею?"

"Там, де й твій. Там, де й сього бідачини, що на возі".

"Ну, сей хоч везеться, а ти збиваєш ноги на чужих дорогах".

"Я чужими дорогами не ходжу, Трусяку. Та й ти своїми ходиш, доки живий. Бо мертві не мають доріг..."

"Е-е-е, братику, щось ми на смутне повернули. Ліпше розтолкуй мені, темному,... Ну от і найшов ти їх, вирятував, припровадив цілих і здорових. Згубив час і нерви. А що з того маєш?"

"Що? Мав добрий місяць правдивих мандрів".

"Хе, в мандри мож пуститися й без розшуку чужих доньок..."

"Можна, само собою. Та видиш, милий чоловіче, я шукав не лише чужих, але й самого себе".

"І найшов?" - оскалив зуби-гниляки гробар.

"Найшов. Стою цілий перед тобою..."

"Дивен світ, дивні люди".

"І я так кажу".

"А далі що будеш робити, Мафтею?"

"Жити. Старіти".

"Почекай лишень... я тебе пізвезу".

"Ні, се ви чекайте з мертвяком. А я пішов жити..."

І пішов собі. А Трусяк далі потеліжився з тілом, аби загребти його в шанці, що вимила вода. Могилу копати "на Боже" лінувався. Бог не платить.

Поголос про моє вороття біг попереду. За жидівським цвинтарем (Мукачово починається кладовищами - людей і маржини) навперейми стояла двокінна коляса. Нашого бурмистра - впізнав я. З неї виступив на брук і сам він. Ухопив мою долоню обіруч і потряс нею геть не шляхетно. Аж Марковцій писнув у торбі на плечі. Бирів сяяв ганьбливою усмішкою дітвака. Бо направду помолодів за сей час.

"Душа моя врадувана, - промовив зичливо. - Ти вернув її на місце".

"Якщо ви про свою доньку, то се не моя заслуга. Той хлопець Олекса її найшов і забрав із собою. А за ними й решта потяглася. Золотий час - юнацькі літа. А я так... побоку собі дибаю".

"Овва, ти не тільки знатник, а ще й казкар".

"Скажете таке... Знатник много знає, а ще більше забув". "Проси собі нагороду, Мафтею. Сміло проси".

"Ваше добродійство, я на те не навчений, аби щось просити. До того ж, не знаю, що таке нагорода. Не розумію сього слова і край".

"Е-е, баїльника не переговориш... А я в часі зв'язаний, їдемо з графом посвячувати церкву. Першу в твоєму Росвигові. Тому проси відплату за послужливість тут і нараз. Проси, доки тепла моя щедрість. Я не звик боргувати".

"Коли так, то корюся, ласкавий пане. Знаєте Кминне поле на ліву руч від Дорошовиці?"

"Не знаю. Мене від кмину обдимає", - бурмистр мав добрий гумор нині.

"Поле не поле - цілинь, там передніше був скотомогильник..."

"І що з того?"

"Звольте, щоб я заклав там горіховий сад. На хосен нужденних".

"І все?" - здивовано скрикнув сановник.

"Хіба мало - сад!"

"Сад... - повторив він, гейби пробуючи слово на смак. -1 що, ти будеш при ньому сторожем?"

"Та де, сторож там є. Хоч і одноокий, та втямить, де свій, а де чужий..."

"Іди вже, Мафтею, не розводь сміхи, бо я загаявся з тобою. Йди, там, під Мокрим муром¹, чекає тебе граф. Лишень довго не здержуй його своїми шентенціями".

Я роззирнувся, бурмочучи сам до себе: "Смішні люди. Відколи се я здержую графів?" За рогом, під мохнатою ялицею лощився лаком берлин, уцяцькований золотими

 

'Мокрий мур - символічна Стіна плачу, складена зі священних каменів-мацевів.

 

позументами. Ваговита карета о трьох конях. Форейтор відчинив дверцята. З оксамитового притемку блиснув погляд старої розумної птиці. Бліда твар оправлена у витке срібло пелехів і бороди. Під вирячкуватими очима бриж, поснована синюватими жилочками. Пещена, поплямована темним ластовинням рука ледь здригається на кістяному бильці. "Подейшлий^[125] твій вік, голубе", - подумав я про себе, а вголос мовив:

"Се я, Мафтей Просвирник, прийшов до вас..."

"Ні, се я до тебе прийшов, добродзею, - бадьоро як на видиму кволість озвався граф. - У першу голову, вповновластений цісарем, хочу подякувати за твоє сподвиження. І збираюся, sicut decet^[126], за справну прислугу виклопотати тобі відзнаку".

"Вашмость, я не такий уже дужий, аби носити ще й такі тягарі".

Граф осміхнувся.

"Мені багато про тебе розказували, та ніхто посутньо так і не означив, ким ти є. Хто ти, Мафтею?"

"Онук свого діда і син свого вітця".

"Гарний status. А ким були вони?"

"Ніким. Вони держали на собі і в собі крихту Божого світу. Доки не прийшов їхній час".

"Наш час... - роздумливо мовив ішпан. - Я твій перевесник, достиглий віком чоловік... Та попри те живу і все чогось сподіваюся. Чогось виборного, чогось такого, що приготовлене, приховане лише для мене. Чекаю, що прийде ще мій час... А може, правий Тит Лівій: наше життя - interregnum. Міжчасся. Не знаю... Щодалі час більше обтяжує мене, перестає бути моїм союзником".

"О, то велика наука: обернути час із ворога в приятеля",

- сказав на те я.

"Ти думаєш про смерть, Мафтею?"

"Що про неї думати? Най вона про мене думає - то її клопіт".

"Святі отці обіцяють нам безсмертя... А де воно?"

"Тут, - сказав я, кивнувши на Мокрий мур. - Бейт олам, бейт хаім".

"Що?"

"Дім вічности, дім життя. Так жиди називають кладовища, обителі своїх мерців".

"Чув я. Вічне життя... А хто його видів?"

"Ну, кертицю теж не видко, а вона ж є", - докинув я.

"...Зате смерть бачиш на кождому кроці. Он цвинтар на цвинтарі. І все їх мало..."

"Цвинтарі - то не смерть. Се ями з прахом. І туди не заглядає сонце життя".

"Гай-гай, - мовив зі скрухою граф. - Наше з тобою сонце, Мафтею, теж мало-помалу заходить..."

"Сонце заходить, але не зникає. Так і ми сходимо й заходимо. Але не в землю, не в цвинтарні ями. Вмертя земного тіла - про земне око. А дух єсть незнищенний і продовжує творити від вічности до вічности, як сонце, що несе світність на інний круг... Я зблизька знав одного честивого мужа, котрий ціле життя звікував у горовій яскині. А коли прийшла остання його земна година, він сказав: "Ось і дозрів час вийти з ями. Приймай слугу твого, Владико". І дідо мій увесь вік руками згладжував гору, що заступала сонце. Тягся з ями до світла небесного. Закопай такий дух!.. А отець... той так і не дожив до цвинтаря..."

"Як се?" - здивувався граф.

"А так, забрала 'го ріка, не дала в руки смерти. Тому й кажу, що держали вони на собі і в собі сі гори, води й береги. І я коло них".

"А мої предки, сіятельні вельможі, мають у Відні громіздкі мармурові склепи і спочивають у ґрунті, привезеному з Єрусалиму..."

"Тлін із тліном, - сказав я. - Мощі, перемішані з порохом Святої Землі, від того не стають живими. А тим більше святими. Як єрусалимська верба над Латорицею - старий пень та й годі".

"Там, у Священному саду цісарської родини, - провадив граф, не чуюючи мене, -підготовлене й для мене місце".

"Не поспішайте. Що там радісного?!"

"А тут? У чому твоя радість, чоловіче?"

"Про се не говорять, ваша світлість. Кождий має мовчати про свою радість. І про свою печаль. Усе, що стається з нами доброго й лихого, - то прихований кличний голос нашого Зиждителя. Тихий, не гучний голос і тільки для кожного з нас..."

"Овва, усе найліпше для мене вже сталося. Живу, здурюючи себе почестями і втіхами, а всередині щось умирає. Чи знаєш ти від сього якийсь лік?"

"Знаю, що ліки не годні воскресити того, що вмерло. А живе не потребує ліків. Живіть доки живеться".

"І що мене чекає, Мафтею? Власне, за сим я й прийшов до тебе", - він подався вперед, довірливо, як дитина до батька, нахилився до мене.

І я не стримався, зичливо засміявся, розволюючи тим сміхом усю здержливість, усю напругу сього літа.

"Превелебний пане, ви прийшли до мене, аби довідатися, які плани має для вас Господь?!" - на мій сміх обернулися форейтор і візник, а коні на мить перестали скубати бур'ян.

Тоді засміявся й він, спершу вимучено й розгублено, а далі його бліде тверде лице щодалі розгладжувалося й оживало, набуваючи дитячого лукавства.

"Дякую тобі, чоловіче. Так я і вчиню. Запитаю про се в Нього. Якраз збираюся на храмосвятіє..."

Ішпан хотів підвезти мене, та я відмовився. Марковцій не любить запаху коломазі, а дух багачів ще більше. У мене вдався. Хто з панами оре, той задом волочить.

Середмістя я обійшов городами, жеби уникнути марних просторікань. У сокоринах пустив Марковція напризволю, а сам пішов греблею. Була неділя, з того берега, від нової церкви, долинав тихомирний гук. І дзвін мідними нитками зшивав небо. Під єрусалимською вербою я присів скулиніг. Начебто дух перевести, а поправді - стягнутися на ньому. Скріпитися для ще одного виступу, чей, звершального в сій трудній подорожі. Присадкувата, гурджувата верба показувала єдиною живою віттю на побережну вулицю, скрадену під старезним дерев'ям. Та я знав і без того, куди мені рушати. Нарешті підвівся і поволік налиті свинцем ноги (лише тепер наздогнала мене смертна втома) до траченого лихоліттями Грюнвальдового займища. До потаємної гавані мого безталанного закохання.

Прийшов і вкопано став, як се дерево на чолі всиротілого обійстя, що цілу дорогу від углянського Ірсаду дразливо пхалося мені в гадки. Дерево гострого юнацького чекання. І ось тепер воно стояло в своїй чудній дволикій повноті. Згори голе, як голова грифа, а зсередини зелене, розметане розкішними вахлярами гілок. Протяг із Латориці теребив ніжні лопаточки з насінням, готовий рознести далі зарід віджилого ясена.

Під серцем мені заварило... Ось що свердлило мені мозок на зворотній путі. Обновлений образ забутого дерева, що живило наш невситимий потяг одне до одного. Ружена- Ружениця. Панна сухого дерева... З сього дупла я щоночі забирав її неписані - витворені мудрими руками - послання.

І зчитував їх - теж не очима - радше серцем, а вже так устами. Тоді дерево зримо вмирало, висихало від окоренка д'горі, і дуплавість була першою познакою того вмирання. Тепер же ясен здіймався над вуличкою обновлено-воскреслим, живі соки підіймалися від кореня стовбуром, викидаючи нові пагони, множачи лист. Яко потужний зелений оберіг порушеного гнізда.

Пустельно було на зарічному прогоні, тільки познаймий мені красноголовий жовна трощив панцир кори над самим дуплом. І клично взивав: "Тут-тут-тут-тут!"

"Ти допевно щось знаєш, братику", - мовив я до нього і подався на той клич.

"Тут-тут-тут-тут..."

Колись дупло було нижче. Тепер, аби дотягнутися до нього, я мусів зіп'ястися по лозі здичавілого винограду. Порожнина була вогкою... і м'який клубок, який я намацав, теж був зопрілий і вкритий цвіллю. Тому й вислизнув із руки й покотився - правда, кінець нитки зачепився об сучок - пологим узвозом і сперся аж на зарінку в хвощах. Розмотався дотла. Я звільна дійшов до того місця, рахуючи невідь-чому кроки і пропускав через пальці грубу, теж добре знайому нитку, що не була цілісною - сточені кусні змикалися вузликами водно - білий, чорний, сірий, синій, жовтий, черлений, ружовий, коричневий... Прядиво сліпої Лізи...

Під лопухом нитка закінчувалася. До неї був прив'язаний масивний перстень. Срібний. І срібло мені добре знане, старе, турецьке, проте - нового литва. Кругом обода вибито напис. Сонячні лелітки мерехтіли на металі, і я мусів напружити зір, аби прочитати. Ось що там було написано: "Твоє місце порожнє без тебе".

Я перечитав ще раз і озирнувся. Але, крім себе, нікого не знайшов.

"Ось ти й навчилася писати..." - все, що я спромігся промовити в порожнечу.

Більше не мав що сказати - і кому?!. Та ба, не знав що й думати. Змотав нитку в клубок разом із каблучкою і якось дотеребив ноги до ясеня. Вернув знахідку на місце, обдурюючи сам себе, що падалося воно не мені. Нитка до нитки. Земля до землі. Камінь до каменя...

І впав я каменем у трави. В голові ткався й вузлувався клубок думок, але жодної не вдавалося вхопити, аби вдержати в рівновазі свій дух. І як бувало в такі хвилини, сягав я в засіки мудрощів мого духовного направника Аввакума, доки не вхопився за нитку рятівного присуду: "Всяка жага сама себе споживає, а любов триває вічно".

І ми приречені на неї. Так було, так є і так буде.

При сьому годилося б сказати "амінь", бо дійшло кінця моє сердечне сповіддя, писане сухим пером. Хотів би звершити його словами Ігумена Сильвестра: "Хто читає книгу сію - пом'яни мене". А я, Мафтей Просвирник, зелейник із мукачівської Заріки під Черник-горою, вклоняюся в подяці за терпіння вислуху і благословляю ваші земні літа і насліддя ваше.

Серпень 2016

Мукачево - Кошиці (Словаччина) -м. Сало (Італія) - с. Косино

 

«Многії літа. Благії літа» (книга житейських та духовних настанов), укр. та рос. мовами.

«Душа Мукачева» (публіцистика).

«Хліб і шоколад» (новели, етюди).

«Булава і серце» (історичні есеї).

«Лис у винограднику» (роман).

«Руки і душа. Історії жінок, які перемогли», укр. та рос. мовами. «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (роман), укр. та рос.мовами. «Дорога в небо - до людей. Історії чоловіків, які витримали». «Місячна роса» (етюди, мініатюри).

«Бранець Чорного Лісу» (іст. повість для дітей).

«Криничар» (роман), укр. та рос. мовами.

«Книга духовної мудрості», укр. та рос. мовами.

«Курси крою і життя» (есеї).

«Горянин. Води Господніх русел» (роман).

«Світильник слова. Книга життя. Життя книги».

«В'язень замку Паланок» (іст. повість для дітей).

«Світован. Штудії під небесним шатром» (роман).

«Мудрість Карпат» (збірник фольклору).

«Лад» (Многії літа, Вічник, Світован).

«Лис та інші детективні історії» (роман, повісті).

«Напутні дари для дітвори - від карпатського мудреця». «Синій зошит. Аркуші днів світящих».

«Історії. Жінки, які перемогли. Чоловіки, які витримали. Великі, які кохали.»

«Мудра книга» (Мудрість духовна. Мудрість весела. Мудрість карпатська).

Книга надиху. Уроки світу, Неба і людей.

Ці книги можна замовити за тел.: 050-6713717, 098-028-6332 або за адресою: вул.Луки Дем’яна, 5. м.Мукачево 89608. e-mail: mido.mukachevo@rarnbler.ru Особистий сайт: miroslav-dochinets.com

 

Мирослав Дочинець

Мафтей

Книга, написана сухим пером роман

Видавництво "Карпатська вежа".

89600 м.Мукачево, вул.Миру, 10.

Тел.: (03131) 2-20-02. Директор М.І.Дочинець Свідоцтво про державну реєстрацію видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія Зт № 10

Підписано до друку 03.08.2016 р. Папір офсетн. Гарнітура Times. Друк офсетний. Формат 84x108/32. Умовн. друк. арк. 4,0. Замовл. №237.

 

Дивовижні речі, про що навперебій писали газети 1852 р., відбуваються в підкарпатському русинському містечку Мукачеві. Там зникають дівчата. Упродовж року пропало безвісти восьмеро дівиць різних верств і сповідання. Місцева жандармерія збилася з ніг у пошуках, та все намарно. Відряджений у спомогу кінний загін жандармів із Кошиць теж не напав сліду. Магістрат зажадав допомоги Будапешта. «Доки столичні детективи провадять розшуки, розтривожена громада міста сама вдається до всіх зарадних засобів. Залучили в поміч знаного в домінії знатника на ім'я Мафтей Просвирник, якого за хист до лічництва милує навіть родовите панство Великої Мадярщини».

...Всі дивляться в дзеркало і майже ніхто не заглядає за скло, за срібний покрив. А головнажтайнатам. Він зазирнув...

Для чого переповідаються історії? Може, з волі блукаючого відлуння, а може, тому, що діла проминулі срібними нитками вплітаються в мережу сьогочасної доби...

Ось одна з них - наскільки вірогідна, настільки ж неймовірна.

 

 

'сарака - бідолаха.

'хедер - єврейська школа.

³силомітгя - насильство.

'туман - пам'ятник.

^Згузичка - гузенце, задок.

 

З горового Потисся залягали букові ломи, і відлуння топорів ішло за нами крок у крок. І нескінченно тяглися сиві мури сторічних дерев, що сміло дивилися в очі полонинським вітрам. Дерев'я тут - і хліб, і вино для горян. Тут діти народжуються з твердими долоньками, придатними для сокири. Виростають під шатрами лісів, бавлячись дерев'яними топірцями. А коли вже годні держати в руках залізний, починають рубати. І рубають, рубають, доки самих їх не повалить дерево чи старість. Тоді лягають у землю. А дерева далі ростуть у небо, чекаючи наступне коліно рубників. Нові дерева і нові люди...

Все частіше стрічалися нам порушені загради даків, розвалища поганських требищ, обвалені печери самітників- чорноризців, колиби збирачів, покинуті ведмежі барлоги й загублені оленячі роги. Мараморош, напоєний літніми грозами, взивав із вершин і глибин дзвоном потоків,

 

'скорухи - дикі плоди, схожі на яблучка.

²калап, колоп - фетровий або повстяний капелюх, головний убір на Підкарпатській Русі.

'варош (утор.) - місто.

¹ пструг - форель.

'ялик - легкий човен.

'шасла - легке біле вино.

 

www.e-puzzle.ru

www.e-puzzle.ru

'бервено - колода, кроква.

^[2]ярь - весна.

'челядник (закарп.) - людина, чоловік.

'віршар (заст.) - поет.

^[3]кадуб - джерело, криниця.

^[4]май - травень.

'скомтати - лоскотати.

^[5]бурмистр, бурміщ, бирів (угор.) - бургомістр, міський голова,

черева - нутрощі.

'файно - гарно.

^[7]лайбик, лейбик - камізелька, жилетка.

'дихавиця, дихавка - астма.

^[9]голосниця - скроня.

'скіпець - саджанець, деревце.

^[11]босорканя, бісиця - відьма.

’обленні - чемні, порядні.

'пенго - грошова одиниця.

'упровід - похорон.

^[13]сипняк - тиф, корела - холера.

'банувати - сумувати.

'ріща - хмиз, хворост.

^[14]варґи - губи.

^[15] спис - реєстр, список.

^[16]привороти - ліки, зілля.

‘квасна капуста - квашена. Разом із картоплею і квасолею - головна їжа русинів.

^[18]марена - річкова риба.

'циліндер - видовжена баклага на 2-3 літри.

■содруг - тут партнер.

^[20]сурдик - куток, місцевість.

'файка - люлька.

^[22]паплюга - хвойда.

'роковати - призивати до війська.

^[24]паленка - горілка.

^[25]дикунок - окоп.

^[26]биндюг - кінь-ваговик.

'фенрих - військове звання, молодший офіцер.

^[28]оберст - полковник

^[29]катуна (утор.) - вояк.

'бесаги - сакви.

^[31]крисаня - капелюх.

'бакай - велика яма в ріці.

'опрягтися - померти. ^:потятко - пташеня.

'черес - широкий шкіряний пояс із клясерами для різного дріб'язку.

^[33]дичка - дика груша.

^[34]біль, памолоч - білизна.

'файчити - палити.

^[36]авторамент (арх.) - авторитет.

'діаріуш (арх.) - життєпис.

^[38]валка - війна.

'пантлик - стрічка.

'будар - дворова вбиральня.

'доста - досить.

^[40]колиба - курінь.

^[41]хосен - користь.

'каштіль - замок, фортеця.

^[43]фраїр - залицяльник.

^[44]жеб - кишеня.

'фертик (нім.) - кінець.

^[46]команиця - конюшина.

‘кабатина, кабат - куртка, коротке пальто.

'кабатина, кабат - куртка, коротке пальто.

'фінджа - філіжанка, кухоль.

^[48]штемпелик - келишок.

'миндра (рум.) - горілка.

'бай - цілитель.

' парнюх - перина.

^[50]лібертини - звільнені від панщини.

куруци - повстанці проти Габсбургів (переважно угорці, русини, словаки).

'кітвиця - якір.

^[53]лушниця - факел.

^[54] шкалик - слоїчок.

^[55]авва (заст.) - отець, духовний наставник.

'люфт - свіже повітря.

^[57]мацур - КІТ.

'заголосити - видати, замельдувати.

^[59]сага - заглибина в березі, пристань.

'вадасувати - полювати.

^[61]пеня - штраф.

'лазиво - драбина.

^[62] доган - тютюн.

^[63]облок - вікно.

^[64]лепавий - брудний.

“гудак - музикант.

^[66]жада - спрага.

^[67]копоня - голова.

'легуміни - смаколики, ласощі.

^[69]куверт - комплект столового посуду.

'токма - домовленість, угода.

'обавниця - шептуха. Волохи - змішана етнічна група румунського й циганського походження.

^[71]наруби - навиворіт.

'драч - млин.

^[73]малай, мелай, киндириця, тинґириця, кукурічка - назви кукурудзи на Закарпатті.

'гарч - сом.

^[75]кимак - колода.

^[76]пирь - харіус.

'чічка, косиця - квітка.

^[78]табла - стільниця.

'турач - фазан.

^[80]дзяма - юшка.

'гостець, ревма - ревматизм.

^[82]дідорня - батьківське обійстя.

'шпаргет - плита.

^[84]цуравий - рваний, дірявий.

'біль - білизна; утиральник - рушник; сукман - сукня.

^[86]біскун - єпископ.

'падамент - підлога.

'муряньки - мурашки.

^[89]нащавити - провідати.

'бокорик - плотик.

^[91]шабат - священна субота.

'варуватися - стерегтися.

^[93]шандарь - жандарм.

^[94]вогнець - зараження крові.

'товкан - глек.

'гуня - довга вовняна свита шерстю догори.

^[97]бочкори - постоли.

^[98]ногавиці - штани.

'бутин - ліс.

^[100]шиковно - моторно.

'спіхувати - готувати.

^[102]сухарина - сухе дерево.

'ґонти, драниці - різновиди дощечок для покрівлі.

^[104]куча - хата.

'вуйна - дядина.

^[106]курячка - курячий послід.

^[107]збуйвік - стариган.

'бездень - безодня.

^[109]безклопоття - легковажність.

'гоклик - ослінчик.

^[111] бриндак - жук.

'кост - їжа, харчі,

^[112]завгура - заняття.

^[113] поміняти - пообіцяти.

'алеман - улан, кавалерист.

■ґомба - ґудзик.

^[115]шефт - торг.

'икон - ікона.

^[116]файта - рід, рідня.

'пондьола - жіночі шати.

^[118]стрийчаник - двоюрідний брат.

'парцела - ділянка.

'каня - вид коршуна, що п'є тільки дощову воду.

^[121] бештати - говорити, базікати.

'покон - вудка.

^[123] корчага - плетений бутель для вина.

^[124] Et nunc dimittis servum , Domini (лат.) - нині відпускаєш раба твого, Владико.

'подейшлий - дозрілий.

^[126] sicut decet (лат.) - як личить.

---

Дата добавления: 2021-07-19; просмотров: 119; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!