Погляди на розвиток української мови
ГОУ ВПО «Донец ь кий національний університет»
Филологічний факультет
Реферат на тему:
«Творчість Нечуя-Левицького і Біблія»
Студентки 3 курсу
спец. «Слов'янська філологія»
Соловйової Крістіни Олександрівни
Науковий керівник: Ярошевіч І. А.,
доцент кафедри слов'янської філології і
прикладної лінгвістики
Донецьк – 2020
Зміст
1.Біографія письменника………………………………………………… 2.Погляди на розвиток української мови ………………………………
3.Творчість……………………………………………………………….
4.Переклад Біблії…………………………………………………………
5.Особисте життя ……………………………………………………….
6.Список літератури …………………………………………………….
Біографія письменника
Народився Іван Семенович Нечуй-Левицький 3 (25) листопада 1838 року в сім'ї сільського священника, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дяка, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861—1865)
|
|
|
Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. У 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866).
Згодом він працював викладачем у Королівстві Польському, жіночих гімназіях Каліша (1866–1867) та Седлеця (1867–1872). У той час, після придушення Січневого повстання 1863 року, там повсюдно розгорнулася русифікація, особливо в закладах освіти. Таким чином, Левицький як викладач російської мови та літератури, мимоволі став русифікатором краю. Тому він попросився на інше місце служби. Спершу йому відмовляли, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар'єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева.
|
|
|
Одночасно з педагогічною діяльністю Іван Левицький починає писати. У 1860-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
|
|
|
Надгробок Івана Нечуя-Левицького з невірно зазначеною датою смерті на Байковому кладовищі в Києві.
Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).
У 1885 йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893).
На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія».
До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці.
|
|
|
Останні дні провів у Дегтерьовській богадільні, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.
Погляди на розвиток української мови
Боротьба за українську мову, її права, розвиток і збагачення стала головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць, а саме: «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884), «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901), «Криве дзеркало української мови» (1912). У них він порушував проблеми історії української літературної мови, її зв’язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтував закономірність формування нової літературної традиції на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестував проти спроб переорієнтації української літературної мови на південно-західну основу. На початку ХХ ст. західноукраїнські культурні діячі, очолені М. Грушевським, «щоб штучно поставити бар’єр між українською і російською мовами, почали насаджувати на Східній Україні правопис і лексику, що протягом десятків років вироблялися в Галичині на місцевій, діалектній основі». Іван Нечуй-Левицький виступив проти правописної практики М.Грушевського («Криве дзеркало української мови» (1912).
Рекомендував І. Нечуй-Левицький усувати з мови і вузькі провінціалізми, якщо вони мають широковживані відповідники: «Не всі ж слова й форми мови можна брать з усяких підмов, бо їх мало хто розумітиме, як-от поліське:откуль, одтуль, скуль або галицькі: небавом (незабаром), завдяки, майже, позаяк (бо), бувєм, бувєсь і інші провінціоналізми» .
Не всі поради письменника можна сьогодні прийняти беззастережно. Наприклад, він пропонував уживати іменники середнього роду типу оповідання, весілля, начинання в формі родового відмінка множини тільки із закінченням -ів (оповіданнів, весіллів, начинаннів), заперечував потребу написанням апострофа у словах типу з’їзд, сім’я (зйізд, сімйа), виступав проти вживання деяких прислівників –завдяки, майже та ін. Іван Нечуй-Левицький виступив проти «двоєніє аллилуй» – двоіння точок», тобто літери «ї». Проте серед великої кількості запропонованих ним слів чимало зрештою увійшло до літературної мови, стало її надбанням (заохочувати, нехтувати, вчинок, житло, хист). Письменник справедливо пропонував вживати займенники цей, ця, це замість сей, ся, се, а замість форм життє, питтє, повітрє використовувати життя, пиття, повітря.
Зводячи до абсолюту фонетичний принцип українського правопису та відстоюючи орієнтацію літературної мови тільки на «язик сільської баби», він звужував можливості розвитку української літературної мови. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» він писав, що книжна літературна українська мова повинна вироблятися на ґрунті живої сільської мови, вигрібаючи з нього нову термінологію, заміняючи суфікси, приставляючи їх до кореня народної мови; вона не повинна шукати нових слів в інших слов’янських мовах, хоч би й в церковнослов’янській, а розвиватися на основі народної української вимови.
Іван Нечуй-Левицький виступав проти запозичень з інших слов’янських мов. Він, хоч і відстоював розвиток української мови на основі низки говорів, та на практиці виявився «місцевим патріотом» і найвищим критерієм літературної правильності слова, виразу чи написання вважав принцип «у нас не кажуть так». Письменник пропагував і нав’язував українській літературній мові риси, до яких він звик і які були природними в його рідній говірці Надросся.
Прогресивні письменники демократичного напряму дивились на проблему розвитку літературної мови і діалектів ширше. Так, І.Франко у статті «Літературна мова і діалекти» писав, що будь-яка літературна мова зможе закріпитися, якщо збагачується елементами сучасності, новими термінами та висловами і одночасно елементами народного говору.
У науковій полеміці з М. Драгомановим, І. Франком І. Нечуй-Левицький послідовно відстоював свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі, безпосередньо пов’язаних із мовою.
У праці «Сьогочасне літературне прямування» принцип реальності письменник трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», отже, щоб література правдиво відображала життя, письменник, пишучи про село, повинен використовувати мову сільської баби.
Принцип національності, за І. Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої – народного язика, і осередкової – глибоко національного психологічного характеру народу».
Письменник уважав, що принцип народності складається з наступних елементів: народної мови, якою говорить народ, народності в літературі, тобто пісень, казок, легенд, приказок тощо, і народності літератури, тобто самого духу народної поезії, який виявляється в творах національних письменників.
Постійно приділяв увагу І. Нечуй-Левицький і питанню збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Про це свідчать не лише його філологічні праці, а й його листи. Так, у листі до П. Стебницького (1905 р.) письменник зазначає: «…я думаю, що лучче писать так, як тепер народ говоре, та так і читать. Це ж простіше і легше». Його обурював низький рівень мовної культури української інтелігенції, що спілкувалася суржиком. Письменник наголошував, що єдина літературна мова не повинна відриватися від народнорозмовної основи, причому не тільки в творах художньої літератури, а й у публіцистичних та наукових, що є актуальним і в наш час.
Як громадський діяч І. Нечуй-Левицький порушував питання освіти рідною мовою. Письменник видав «Граматики українського язика» (ч. І – «Етимологія», ч. II – «Синтаксис»), а також «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)», що містив 861 реєстрове слово.
У статтях з педагогіки «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом А. Глаголь, письменник твердив, що навчання рідною мовою є запорукою повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини. Він піддає нищівній критиці підручники, написані з використанням старослов’янізмів, книжних слів і найчастіше добірно-народною російською мовою. У статті «Російська народна школа на Україні» І.Нечуй-Левицький критикував «Родное слово» К.Ушинського, за яким навчалися українські діти, адже цей підручник мав виключно російський зміст, придатний для російських дітей. Так само письменник реагує на читанку «Приходская школа» Єрміна і Волатовського, за якою, замість навчати і розвивати дітей, учителі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. «А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей».
Письменник започаткував нові теми, зокрема він написав твори з життя української інтелігенції, зокрема романи «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1890), повісті «Неоднаковими стежками» (1902), «На гастролях в Микитянах» (1906), оповідання «Навіжена» (1890), «Гастролі» (1905), «Дивовижний похорон» (1911). Довгий час панувала думка, що українська література є винятково селянською, тому що народу українського, крім селян, зовсім не залишилось. Прогресивно налаштована інтелігенція стає основною силою народницького руху. Письменник був переконаний, що українські інтелігенти є новою силою української нації, соціально активною й національно свідомою.
Обстоюючи орієнтацію тільки на «живий сільський язик», І.Нечуй-Левицький у своїх літературних творах і особливо критичних статтях використовує не лише лексику села. Одна справа писати про село і для виразу думки залучати тільки арсенал засобів, звичних у сільському побуті та взаєминах, і зовсім інша – писати про заробітчан, інтелігенцію тощо. Тут І. Нечуй-Левицький змушений був відмовитися від мови «баби Параски та баби Палажки» і вводити у текстову тканину запозичені слова (інтернаціоналізми, русизми) та нові синтаксичні конструкції. Так, у статті «Сьогочасне літературне спрямування», де він проголошує свій принцип абсолютного пуризму і виступає проти запозичень, маємо слова, украй чужі бабі Палажці. Тут легко знайти такі терміни, як: візантійсько-аскетичне прямування, схоластично-полемічне прямування, література, ультра реальний погляд на літературу, копія натури, меркантильний дух, класицизм, півреалізм, романтизм, ігнорування тощо. Ця інтернаціональна лексика, яка, хотів того І. Нечуй-Левицький чи ні, упевнено входила в літературознавчий обіг на Україні і ставала нормою вжитку. Так само входили в обіг і російські слова на означення понять різного типу. І хоч І. Нечуй-Левицький був проти росіянізмів, як і проти будь-яких запозичень, обминути їх він не міг. Життя, мовні та культурні контакти диктували проникнення слів та конструкцій російської мови в обіг українського письменства. У різні періоди творчості і в різних творах письменника побутують такі російські слова, вирази та конструкції чи кальки з них: мужик, папіроска, промислівство, мислі, отпуск, шаль, волос, конфети («Причепа»); знакомитись, напитки, виски (у значенні «скроні»), муж, город (у значенні «місто»), Германія, уклад, женщина, залізна дорога, жизнь, башмачниця («Хмари») тощо.
Письменник відстоював ідею вироблення української літературної мови на основі мови села. У чомусь він помилявся, відкидаючи нові тенденції в процесі формування мови, критикуючи галицький варіант української мови, відмежовуюсь від російської мови, але на практиці своєю працею І. Нечуй-Левицький, насправді, синтезував усе те, проти чого виступав.
3. Творчість
Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1891 року) — про діяльність української інтелігенції.
Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року).
Виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історична драма «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо), етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року)) та лінгвіст («Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо).
Увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.
Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім'ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ.
В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.
Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».
Сергій Єфремов, аналізуючи творчість Івана Нечуя-Левицького, звернув увагу на цікавий факт — у тій же-таки праці 1878 року він дає високу оцінку французькому письменнику Емілю Золя, відзначає надзвичайну «народність» його мови та творів, критиковану тогочасною французькою критикою. Однак російські переклади творів Золя з'явилися дещо пізніше, та й власне французька та світова критика лише пізніше звернула увагу на високу художню вартість творчості письменника. Отож, звернув увагу Сергій Єфремов, Нечуй-Левицький вперше у світовій критиці дає високу оцінку творчості французького письменника. Це також вказує на високу освіченість самого Нечуя-Левицького, який опановував твори Золя у оригіналі[5].
Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.
«Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів.
Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами найкращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.
Переклад Біблії
У міжчасі І. Пулюй зумів все ж таки переконати Британське і Закордонне Біблійне Товариство викупити права і на переклад СЗ. Згідно з контрактом, який включав також вдову Куліша та І. Нечуя-Левицького, видання Біблії було передбачене на кінець 1903 року. Однак на момент підписання контракту (31 липня 1901 р.) переклад ще не був ані зредагований, ані готовий до друку: було багато неточностей, бракувало уніфікації правопису та, зрештою, виявилося, що бракує навіть перекладу Псалмів. Незважаючи на численні обов’язки, Пулюй сам перекладає Псалми, редагує П’ятикнижжя і встановлює правила для подальшої коректи, яку, на рекомендацію Пулюя, Біблійне Товариство довіряє о. Олексію Слюсарчуку.
Пулюй стверджує, що Нечуй-Левицький переклав майже чверть Старого Завіту і щодо його перекладу був лише узгоджений правопис. Важливо також усвідомлювати проблеми, що стосувалися правопису. І. Огієнко пише, що Пулюй опинився в дуже складній ситуації: на той час ще не існувало ні уніфікованої ортографії, ані узгодженої літературної мови, та і сам Куліш не писав завжди в той самий спосіб. До цього треба ще додати що і Нечуй-Левицький притримувався свого правопису і своєї мови. Огієнко, своєю чергою, закидає Пулюю і Слюсарчуку те, що вони змінили правопис Куліша і Нечуя-Левицького на «галицький» і внесли чимало «поправок» до мови перекладу Куліша і Нечуя-Левицького без їхньої згоди. Не зважаючи, однак, на надскладне завдання упорядкувати правопис і мову, коли ще не існувало кодифікації української літературної мови, а також на те, що ані Куліш, ані Нечуй-Левицький не завжди дотримувалися «свого ж правопису», друк Біблії був завершений при кінці 1903 року. У січні 1904 року «Святе Письмо Старого і Нового Завіту русько-українською мовою» в перекладі Куліша, Пулюя і Нечуя-Левицького, було опубліковане у Відні в друкарні Адольфа Ґолцгаузена як видання Британського і Закордонного Біблійного товариства.
Видання першого повного перекладу Біблії українською мовою викликало неоднозначні реакції, хоч Огієнко зауважує цілковиту байдужість «стосовно праці, важливої для цілої України». Сильна критика приходить і від Івана Франка, який пише, що переклад Куліша не виправдав надії, які покладали на нього не лише сам Куліш, а й велика частина українців: «Переклад такої книги, як Біблія, повинен бути або популярний, то значить, бодай мовою своєю зрозумілий для широкої маси народа, або науковий, то значить такий, щоб докладно передавав зміст і значіннє речення первовзору. В однім і другім разі треба, аби перекладач сам добре розумів той первовзір. На жаль небіщик Кулїш не лише що не знав зовсім гебрейської мови, якою писані сьвяті книги жидівські, – він не знав також порядно анї грецької, анї латинської мови, на яких єсть давні і важні переклади тих книг, та не знав порядно анї німецької, анї француської мови, на яких є нові наукові переклади і праці про сї книги.
На цю критику, яка в багато дечому була несправедливою, зреагував Пулюй. Відповідаючи на критику Франка щодо мовних компетенцій Куліша і незрозумілости перекладу (й, отже, також праці редакторів над перекладом). Пулюй посилається на авторитет І. Нечуя-Левицького, який в одному листі писав, що «Я вже й сам не знаю, як і дякувати Вам. Я прочитав вже сливе усей переклад і не знайшов ніде недокладности й недоладности». Щодо мовних компетенцій Куліша, Пулюй пише, що той вивчав єврейську мову, а щодо грецької нагадує І. Франку, що цей мав би знати, що переклад НЗ вони робили разом (Пулюй закінчив богослов’я і знав добре грецьку мову). Так само щодо сучасних мов Куліш знав добре англійську, польську і церковнослов’янську, розумів також німецьку, і з його перекладу можна побачити, що він ішов за російським синодальним перекладом.
Що стосується «галицизмів» у перекладі Куліша, то до цього, напевно, причетні слова того ж самого І. Нечуя-Левицького, який майже в той самий час, коли писав до Пулюя, щоб подякувати за переклад, одночасно звинувачував видавців у змінах його правопису. Але, можливо, не треба серйозно сприймати звинувачення Нечуя-Левицького в зіпсуванні правопису перекладу Куліша, оскільки в цей час у тих же самих гріхах він звинувачує і видавців своїх книг, вбачаючи в їхніх діях якусь змову з «галичанами».
У кожному разі, переклад Біблії Куліша, Пулюя і Нечуя-Левицького відіграв велику роль у формуванні конфесійного стилю української мови і в збагаченні самої мови. Згодом майбутні перекладачі Святого Письма часто зверталися до цього перекладу. Варто згадати, що переклад П’ятикнижжя Куліша 1869 p., як також і його переклад НЗ у співпраці з І. Пулюєм 1871 р. і 1880 р. увійшли до джерел словника Б. Грінченка, виданий у Києві між 1907 і 1909 роками.
Переклад Біблії Куліша викликав, однак, не тільки критику чи несприйняття. Над ним, як перекладом Святого Письма, нависала ще більша загроза, а саме недоступність, тобто неможливість дійти до свого адресата, свого читача. Мова тут не про філологічні питання, але про заборону розповсюджування української книги в Російській Імперії. Хоча ще з 1881-го року йшла контрабанда Нового Завіту в Київ і Харків, І. Пулюй хотів вибороти право перекладові Святого Письма на існування в Україні. На його звернення російський уряд відповідав або відмовою, або мовчанням. У 1904 році Пулюй звернувся з листом до Академії Наук у Петербурзі, в якому висловив жаль, що в Росії дозволено поширювати Боже слово на 40 мовах і діялектах, вільно мати Святе Письмо на рідній мові навіть монголам і татарам, тільки український народ позбавлений царським указом 1876 р. свого природного права мати в себе вдома Боже слово на рідній мові. Жодного результату не дали ані звернення вдови Куліша до імператриці Олександри, ані звернення до Синоду РПЦ. Залишилися без відповіді також спроби Пулюя надіслати примірники перекладу Біблії до університетських бібліотек Петербурга, Києва і Харкова.
У наступних роках Британське Біблійне Товариство ще неодноразово передруковує переклад Куліша; у 1928 році одне видання здійснено навіть у столиці радянської України – Харкові. Та лише в 2000 році, майже через 100 років після першого видання, Біблію в перекладі Куліша вперше видали в Києві, а відтак її ще неодноразово видавало Українське біблійне товариство. Сьогодні переклад Куліша великою мірою замінили переклади І. Огієнка та І. Хоменка, а в останні роки – і Р. Турконяка. Однак, незважаючи на його давність і численні закиди критиків на його адресу, кожен хто буде сьогодні читати цей переклад, вміючи розрізнити спроби нормування правопису від відчуття мови його автора, віднайде в ньому, дуже часто цілком несподівано, свіжість слова молодої літературної української мови.
Особисте життя
Батько Івана Нечуя-Левицького — Семен Степанович Левицький (нар. 1814) був православним священиком, як і його предки по батьковій лінії. Семен Левицький був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати, Ганна Лук'янівна, у дівоцтві Трезвинська, була неписьменна, але чутливої душі. Вона часто не могла дослухати до кінця житія якогось святого й починала плакати, а малий Іван разом з нею. Коли Івану йшов 13-й рік, його мати померла. Вона двічі народжувала двійню і це підірвало її здоров'я.
Сам Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, мав реноме відлюдника.
У Києві Іван Нечуй-Левицький мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, коли дім знесли.
Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, наприклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.
Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: після того як доводилося з кимось посваритися, хворів по два тижні.
Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів.
У 1927 письменник Валер'ян Підмогильний зробив спробу дослідження особистості Нечуя-Левицького за допомогою фройдівського психоаналізу. За його версією, оскільки Нечуй-Левицький любив квіти, то відповідно мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька боявся. Тому він начебто обрав собі псевдонім «Нечуй», щоб отець Семен не чув про сина-письменника.
Список літеатури
1. Власенко В. Художня майстерність І. Нечуя-Левицького. — К.: Рад. школа, 1969.
2. Іванченко Р. Т. Іван Нечуй-Левицький: Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1980.
3. Історія української літератури:У 2 т. — Т. 1 — К., 1987.
4. Крутікова Н. Є. Творчість І. Нечуя-Левицького. Статті та матеріали. — К.: 1961.
5. Матеріали до вивчення історії української літератури:
У 5 т. — Т. К., 1960.
6. Походзіло М. І. Нечуй-Левицький: Літературний портрет. — К.: Дніпро, 1966. Бесплатно скачать реферат "Іван Нечуй-Левицький (1838—1918)" в полном объеме.
Дата добавления: 2021-02-10; просмотров: 97; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!