Причини посилення козацтва у ХVІ ст. та його роль в історії України

кочовий козацтво хозарський бродницький

У другій половині XIII - XV ст. у південних степах, на так званому порубіжжі, формується особливий надетнічний тип людей, особлива професія, якщо так можна сказати. Козак є, безумовно, символом порубіжжя, символом взаємовпливу двох цивілізацій - оборонець православ’я у турецьких шароварах. Чому ж на українських землях козаки стали виразниками інтересів цілого народу?

Д. І. Яворницький вважає, що до перетворення окремих громад вільних уходників у цілий стан призвели кілька причин, серед них - земельна, економічна, «існування у Білгороді, Криму й Азові татарських козаків», крім того - наявність неосвоєних вільних земель на прикордонні і навіть етнографічні риси українського народу, якому, на думку дослідника, був властивий вічовий лад, самоуправління. Земельна проблема полягала не тільки у запровадженні фільваркової системи, панщини, а й у тому, що вільні родючі ґрунти, які знаходились на прикордонні, ніхто не обробляв через близькість татарської загрози. Отже, тим відважним козакам, які осідали на цій землі, надавались певні пільги, створювались слободи. Міста переважно належали феодалам, «міщани зобов’язувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей…», тож вони теж були зацікавлені переходити на порубіжжя.

Вище було розглянуто свідчення Гійома Левассера про становище селян у Речі Посполитій та великі розміри різних повинностей. Це могло виступити, як одна із причин кількісного збільшення козаків. З іншого боку, фактично до кінця XVI ст., коли відбулись перші козацько-селянські повстання, важко казати про масове покозачення серед «гречкосіїв». Тим більше, що істотно погіршилось положення землеробів вже після Люблінської унії (1569 р.). З цим погоджується ряд дослідників. Наприклад, на думку С. Леп’явка, основними «втікачами», були зовсім не сільські мешканці, «малорухливий, прив’язаний до землі, непомітний в політичний сфері, феодальний клас селян». Інша справа - вільні міщани прикордонних міст, які добре володіли зброєю, адже мали постійно захищати рубежі від татар і, крім того, займались промислами у степу, тобто уходництвом.

Розглядаючи польську історіографію, В. Б. Антонович зазначав, що погляди цих істориків на виникнення козацтва залежали від політичних обставин. Так, у 50-60 рр. ХІХ ст. побутувала думка, що козацтво формувалось зі злочинців, осуджених в Польщі, які втікали на прикордоння. Але, як пише Антонович, «дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького».

Окремо слід зазначити вплив боярства-слуг прикордонних регіонів на правове оформлення козацтва. За своєю діяльністю ці бояри майже нічим не відрізнялись від козаків. Причому від середини XVI ст. цей стан втрачає свої звичайні права, адже щоб довести своє шляхетське походження у Великому князівстві Литовському стало потрібним мати великі земельні володіння, військова служба перестає бути основним заняттям шляхтича. Почалось перетворення бояр на залежних селян, що звичайно не могло не викликати опору. Відбувається масове покозачення бояр і, навпаки, ««обоярення» козацтва». Тепер козацтво оформлюється як рицарський стан і починає «вимагати визнання своїх рицарських прав». У цьому і полягає «боярська» теорія оформлення козацького стану. Тим більше, як зазначає дослідник, навряд чи уряд давав би офіційний правовий статус свавільним розбійникам. До речі, перша козацька реформа співпала у часі з Люблінською унією, після якої фактично зникає боярський стан.

Спробуємо розглянути відношення тогочасного суспільства до козаків. Це питання цікавило багатьох істориків, зокрема Дорошенко писав, що ряд польських дослідників (наприклад, М. Грабовський) підкреслювали толерантність, терпимість до українців з боку поляків, вважали, що козацтво виросло саме на ґрунті повної політичної свободи. З іншого боку існував погляд, що польська шляхта вважала козаків нижчим станом, і у Речі Посполитій заткнулись два устрої: аристократичний, який представляла шляхта, і демократичний - козацький, запорозький лад. Цікаво, що шляхта і справді частково вважала козаків нижчим станом, але нижчим станом лицарства, тим більше, що боротьба з татарами була нагальною проблемою для всієї держави, і тому оборонці прикордоння викликали співчуття у всіх верств населення. З іншого боку, козаки виступали дестабілізуючим фактором, адже їх діяльність спочатку не знаходила відповідника у становій структурі суспільства. Нападаючи, наприклад, на турецькі галери, вони порушували міжнародні домовленості, пізніше козаки виступали тією іскрою, яка запалювала повстання проти влади. Отже, відношення до них у суспільстві не могло біти однозначним.

Додається і релігійний фактор. Коли православна віра опинилась фактично поза законом, коли внаслідок календарної реформи християнські свята у східному і західному обряді перестають співпадати, що призводить до конфліктів між селянином-православним і паном-католиком (до речі, це знайшло відображення у тогочасній полемічній літературі), а висвячення нового митрополита відбувається фактично під охороною козацької шаблі, звичайно козаки стають у народній уяві оборонцями православної віри. До того ж, запорожці визволяють православних бранців, нападаючи на турецькі міста. Це, до речі, започаткувало тривалий союз церкви та Січі, в якійсь мірі допомогло козакам легалізуватись. Існує думка, що навіть еволюція поглядів Богдана Хмельницького від козацького автономізму до незалежної держави відбулось саме під впливом церковних ієрархів. Крім того, у Зборівському договорі окремим пунктом стоїть вимога заборони уніатської церкви у трьох козацьких воєводствах. Додавався ще й етнічний гніт - приміром, у Львові міщани-русини не допускалися у цехи, «обмежували у правах на торгівлю».

Те, що джерелом збільшення козацького стану виступали ледь не всі верстви населення (зокрема, мабуть, заможних магнатів-землевласників) сприяло тому, «що з соціального боку козацтво не було однаковим», але кріпацтво на новозаселених землях не впроваджувалось, використовувалась лише наймана праця. Тобто впроваджувалась зовсім інша система ведення господарства, яку можна назвати прогресивнішою.

Варто відмітити, що козаки фактично стають «елітою» тогочасного українського суспільства, адже православні князі поступово переходили у католицизм (яскравим прикладом цього є родина Острозьких), нечисленна шляхта мала зовсім інші інтереси, ніж міщани та селяни, які не мали змоги впливати на політичні події, що відбувались у державі. Адже руським ремісникам складно було прийняти участь у міському самоврядуванні навіть у містах з магдебурзьким правом.

Фактично, козацтво зіграло вирішаючу роль у справі збереження православної церкви на території України, починаючи з того моменту, коли П. Сагайдачний разом із усім Військом Запорізьким вступив у Київське Богоявленське братство. Як пише Н. Яковенко, це фактично означало, що «Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати над ним [братством] опіку». Цікаво, що навіть київські міщани звертались до запорожців по допомогу проти утисків уніатів та католиків. Символом цієї взаємодопомоги козаків і церкви, мабуть, можна назвати Трахтемирівський монастир, адже для запорожців це був не тільки шпиталь, «тут зберігалась військова скарбниця, клейноди й арсенал, провадились старшинські ради». Взагалі «головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну», адже саме цим пояснював Хмельницький причину свого повстання польському королю, допомагав церкві і матеріально. Також не можна заперечити вплив вищих церковних ієрархів на зовнішню політику у новоствореній козацькій державі.

Роль козацтва у творенні української культури не однозначна, адже з одного боку це - руйнівні впливи, постійні війни та повстання, коли, фактично, музи мовчать, з іншого - образ героя-козака один з найвизначніших у тогочасній народній творчості, пізніше у новоствореній козацькій державі буде формуватись нова елітарна, як вважають дослідники, національна українська культура. У 1652 р. Б. Хмельницький підписав указ про створення «музичного цеху» на Лівобережній Україні - музиканти грали не тільки на святах, але й супроводжували військо у походах. Заможніші козаки, а пізніше - козацька старшина могли дозволити собі збирати власні бібліотеки (наприклад, у московських архівах було виявлено сім книжок, на яких є автограф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи», була власна бібліотека і у Мазепи, але, нажаль, вона була втрачена під час пожежі у Батурині), також на їх кошт будувались та оздоблювались церкви. Авторами багатьох літературних творів другої пол. XVII - поч. XIII ст. виступають представники козацького стану, та і головні теми цих творів - військові дії.

Взагалі варто відмітити високий рівень освіти серед козаків. Біля усіх церков на козацьких землях з одного боку розташовувався шпиталь, а з іншого - школа. Сучасники відзначали, що «навіть серед жінок і дівчат багато письменних… одна школа припадала пересічно на 1000 душ». Досліджуючи козацькі реєстри, дослідники відмічають, що поряд з іменем та родом занять нерідко зустрічається термін «бакалавр», випускником Падуанського університету був відомий соратник Хмельницького С. Мрозовицький. До речі, Військо Запорізьке, «як куратор братської школи підтримало ідею створення вищого учбового закладу, гарантуючи йому своє піклування» - мова йде про Києво-Могилянську колегію. Варто сказати, що в літературній спадщині «канцеляристів» або козацьких літописців образ Січі і власне запорожця ідеалізується, хоча пізніше у творах деяких письменників (наприклад, «Чорна рада» П. Куліша») січовики змальовуються скоріше як злочинці, хоча і зі своїм «кодексом честі», на противагу старшині, як будівничому, державницькому елементу.

Про роль козацького впливу у формуванні тогочасної культури свідчить навіть поява окремого мистецького терміну «козацьке бароко». Серед архітектурних споруд, збудованих у цьому стилі - Троїцька церква Густинського монастиря, Троїцький собор у Чернігові, храм Покрову Богородиці у Харкові та багато інших. Наприклад, видатки Мазепи на будівництво храмів були такими великими, що його наступники не могли навіть їх підрахувати.

У новоствореній козацькій державі, яка нарешті відповідала вимогам тогочасних мешканців території України модель влади фактично ґрунтувалась на «традиції існування з початку XVII ст. на теренах Середнього Подніпров’я козацького самоврядування». Устрій Війська Запорізького і досі залишається яскравим прикладом справжньої демократії, рівності, свободи. Причому варто зазначити що такий устрій опередив час і на тодішній карті Європи подібна держава просто не могла існувати. Як зазначав Д. Дорошенко, з «XVII ст. утворилась і довгий час трималась назва «козако-руська нація»».

Отже, не можна не погодитись з висновком, що «перевага саме козацького елементу в соціальному, політичному і культурному житті… була очевидна сучасникам і місцевим, і іноземним. Подорожі на Україну сприймалися в Європі, як подорожі в «країну козаків»», козацтво справді відіграло визначну роль історії України.

Висновки

Отже, на основі викладених фактів та теорій можна змоделювати процес виникнення та правового оформлення козацького стану на території Подніпров’я.

Визначним фактором тут є, безперечно, фактор Дикого Поля, тобто кордону між двома цивілізаціями, двома світами. І кордон цей не був стабільним та чітко визначеним, а сам Дикий Степ фактично не належав жодній з навколишніх держав, що сприяло появі самоврядування на цій території.

Ще за часів Київської Русі на порубіжних територіях, взаємодіючи з кочовим населенням, формуються громади болохівців та бродників. Це частково осілі, частково кочові племена, які не підкоряються чинному державному законодавству, але руські князі використовують їх в якості найманців під час міжусобиць.

Отже, важко припустити, що після татаро-монгольської навали усі інші кочові етноси, в тому числі і половці, були повністю винищені завойовниками. Скоріше тут можна згадати гіпотезу Гумільова щодо походження бродницьких громад (на його думку, це населення слав’яно-хозарське) та припустити, що частина кочовиків об’єднується з вільним слов’янським населенням (бровниками та болохівцями), утворюючи в нових умовах самостійні громади, які підкорюються безпосередньо монголам. Але назви «бродники» та «болохівці» втрачають свою відповідність явищу, адже перестає існувати Болохівська земля, отже, вони замінюються більш сучасним половецьким «козак». Слово це зрозуміле усім оточуючим тюркомовним народам, чий вплив у цей час у степовому Подніпров’ї був домінуючим. Отже, так і з’являється самобутній козацький образ, тюркські запозичення у мові та звичаях, у тактиці ведення бою, у побуті, у культурі.

Внаслідок зовнішніх політичних обставин, а передовсім Люблінської унії, після якої влада польських феодалів поширюється і на руські землі, зазнає утисків православна церква, і яка також породжує проблему невизначеності нового статусу боярства, козацтво збільшується чисельно і набуває нового соціального статусу, який пізніше буде визнано на державному рівні (введено реєстрове козацтво).

Варто сказати ще про те, що життя у порубіжних містах формувало особливий тип людей, які самостійно боронили свої землі від татар, також займались небезпечними, але прибутковими промислами у степах. Ці уходники також вважали себе приналежними до козацького стану, оселяючись або у степових слободах, або залишаючись городовими козаками. Пізніше, вже наприкінці XVI ст. до козацьких лав почнуть переходити селяни, приймаючи участь у козацьких війнах.

Ставлення до запорожців у різних суспільних станів різне, але завдяки тому, що козаки у складі загонів, зібраних старостами, успішно воюють проти татар, вони викликають повагу і захоплення, особливо у сільського та міщанського населення порубіжних регіонів. А приблизно з 20-х років XVII ст. козаки офіційно проголошують себе захисниками православної віри, вступають у Київське церковне братство, під їх охороною висвячують нового митрополита - усі ці фактори призводять до того, що запорожці поступово стають виразниками релігійних, соціальних, а далі і політичних інтересів усього руського населення Речі Посполитої. І кульмінацією цього процесу стає ідея окремої козацької держави, заснованої на ідеалах Запорозької Січі, яка була висунута Богданом Хмельницьким.

Література

1. Хрестоматія з історії Української РСР. Том І. - К., 1959. - 748 с.

2. Історія Русів. [електронна версія книги див. <http://litopys.org.ua/> Доступ здійснено 19:43:51 20.04.2010 р.]

. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. - К., 1991.- 371 с.

. Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. Українські козаки та їх останні гетьмани. Богдан Хмельницький / П. Меріме. - Львів, 1990. - 301 с.

. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки / Пер. із староукр. - К., 1992. - 192 с.

. Шерер, Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. - К., 1994. - 311 с. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua/scherer/sher02.htm#rozd1. Доступ здійснено 19:46:02 20.04.2010 р.]

. Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Випуск ІІ - К.:, 1993. - 365 с.

. Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. // гол. ред. А. Г. Шевєлев. - К., 1997. - Т. 1, кн. 1. - 1977. - 442 с.

. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - 376 с.

. Антонович В. Б. Коротка історія козаччини / Передм. І. І. Глиця. - К., 2004. - 304 с.

. Боєчко В.Ф. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва. / В. Ф. Боєчко, А. Ю. Чабан // Український історичний журнал. - 1999. - №2. - с. 48-63.

. Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - 258 с. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/ forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.]

13. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - 539 с.

. Головко О. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. - К., 2006 - 575 с.

. Грушевський М. С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. - К., 1991. - Т. 7. - 1995. - 624 с.

. Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. - М., 1966. - 191 с.

. Дашкевич Н. Болоховская земля и ея значеніе въ Русской исторіи. - К., 1876. - 63 с. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/ forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:09 17.04.2010 р.]

. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. Т. 1.: До половини XVII століття. - К. - 1992. - 237 с.

. Драгоманов М. Вибрані праці: Т. 1. - К.: Знання України, 2006. - 344 с.

20. Карамзин, Николай Михайлович История государства Российского. Т.1-3. - Ростов, 1989. - 528 с.

21. Клос А. І. Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва. [електронна версія статті див http://sd.org.ua/news.php?id=14491. Доступ здійснено 19:48:14 20.04.2010 р.]

. Леп’явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - 287 с.

. Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. - Дніпропетровськ, 1990. - 302 с.

. Мишецький С. История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете (ЧОИДР). - М., 1847. - №6. [електронна версія статті див. на http://litopys.org.ua. Доступ здійснено 19:17:55 20.04.2010 р. ]

25. Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья. // Ответственный ред. С. А. Плетнева. - М., 1981. - 303 с.

26. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVIII ст. до 1923 р. - К., 1992. - 591 с.

. Симоновский П. И. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах. - М., 1847. [електронну версію статті див. http://litopys.org.ua/symon/sym.htm. Доступ здійснено 19:13:34 20. 04. 2010 р.]

. Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - 2-ге вид. - К., 2009. - Т. 1. - 800 с.

29. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. ІІ, Т. 3-4. - М., 1988. - 782 с.

30. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV - середина XVII ст. - К., 2000. - 300 с.

. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том 1. - Львів, 1990. - 319 с.

. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том 2. - Львів, 1990. - 392 с.

. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - 584 с.

Дата добавления: 2021-02-10; просмотров: 63; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 45

Мы поможем в написании ваших работ!