Родина повитицеві (С us с ut асеае)
0. Зелені рослини...................................................………………………………….......24
24. Квітки з простою, трав'янистою, чашечкоподібною або малопомітною, часто плівчастою оцвітиною, інколи оцвітини зовсім немає або замість неї розвинені волоски чи щетинки......................................………………………………..............25
0. Квітки з віночкоподібною простою оцвітиною або оцвітина подвійна, тобто складається з зеленої чашечки і забарвленого віночка............……………………........28
25. Листки при основі з розтрубом, чергові. Оцвітина 5-, 6-роздільна. Тичинок 6-9. Плід – дрібний тригранний горішок.
Родина гречкові (Роlуgоnасеае)
0. Ознаки інші...................................................………………………….........................26
26. Листки перисті або пальчасті, з прилистками.
Родина розові (Rosасеае)
0. Листки цілісні.........................................................……………………………...........27
27. Листки лінійні або лінійно-ланцетні. Оцвітина 5-роздільна. Тичинок 5. Квітки в китицях або волотях.
Родина санталові (Sаntаlасеае)
0. Листки лінійні або лінійно-ланцетні. Оцвітина 4-лопатева. Тичинок 8. Квітки по 1-5 у пазухах листків.
Родина тимелеєві (Тhуmеlаесеае)
28. Оцвітина проста, віночкоподібна.........................................……………………......29
0. Оцвітина подвійна, складається з чашечки та віночка..........……………................32
29. Квітки зібрані на спільному ложі в суцвіття кошик, оточене обгорткою з одного або кількох рядів листочків. Плід – сім'янка.
|
|
Родина айстрові (Аstеrасеае)
0. Суцвіття іншої форми.........................…………………………..................................30
30. Квітки зібрані в складні зонтики. Плід – вислоплідник.
Родина селерові (Аріасеае)
0. Суцвіття іншої форми......................................………………………….....................31
31. Квітки зібрані завійками. Тичинок 5. Листки чергові.
Родина шорстколистові (Воrаgіnасеае)
0. Тичинок 4, з них 2 довші, а 2 коротші або тичинок 2. Квітки частіше двогубі, зібрані в пазухах листків кільцями, які в свою чергу утворюють різні складні суцвіття. Листки супротивні.
Родина губоцвіті ( Lam іасеае)
32. Оцвітина багатоколова. Тичинок 8. Квітка одна, верхівкова. Листки зібрані кільцями у верхній частині стебла. Плід – ягода.
Родина лілійні (Lilіасеае)
0. Рослини іншого вигляду..........................………………….........................................33
33. Стебло зазвичай витке. Віночок широколійкоподібний, з малопомітними лопатями. Плід – коробочка.
Родина берізкові (Соnvоlvulасеае)
0. Віночок із добре помітними лопатями. Стебло не витке....………...........................34
34. Стовпчик із 3-лопатевою приймочкою. Листки непарноперисті.
Родина синюхові (Роlеmоnіасеае)
0. Стовпчик із головчастою, рідше 2-лопатевою приймочкою.
|
|
Родина пасльонові (Sоlаnасеае)
МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
ДО ЕКСКУРСІЙНО-ЛАБОРАТОРНИХ ЗАНЯТЬ
РОСЛИННІСТЬ ЛІСІВ
Ліс – це рослинне угруповання, представлене численними життєвими формами рослин, серед яких головна роль належить деревам. Протягом століть у лісовому фітоценозі формувався певний склад рослин, здатних до зростання в конкретних грунтово-кліматичних умовах. Тут спільно існують дві основні групи організмів: зелені (автотрофи) – дерева, кущі, кущики, більшість трав'янистих рослин і мохи, що створюють органічні речовини, і незелені (гетеротрофи) – гриби, слизовики, бактерії, які руйнують органічні речовини, а також деякі вищі рослини-паразити, що живуть за рахунок рослин-хазяїнів.
Класифікація лісів. Основною класифікаційною одиницею лісу є його тип. Під типом лісу розуміють ділянку лісу або сукупність лісових ділянок, що характеризуються загальними грунтово-кліматичними умовами, однаковим складом деревних порід, кількістю ярусів, аналогічною фауною. Назва типу визначається назвою домінуючого виду деревної рослини (ліс дубовий, буковий, кленовий і т.д.). Знання типів лісів має велике значення не тільки при веденні лісового господарства, але і при пошуку, визначенні запасів і збиранні корисних, у тому числі і лікарських, рослин.
|
|
Типи лісів, у свою чергу, об'єднуються в більш великі формування: групи і класи типів, лісові формації, групи і класи лісових формацій, тип рослинності.
У межах лісової зони Європейської частини виділяють наступні групи і класи формацій: хвойні ліси: темнохвойні (з переважанням ялини, ялиці); світлохвойні (з переважанням сосни, модрини); листяні ліси: широколистяні (з перевагою дуба, бука, клена, ясена й ін.); дрібнолисті (з перевагою берези, осики й ін.).
Виділяють також ліси корінні (первинні), які розвиваються без впливу людини або таких стихійних впливів, як масовий напад шкідників, розвиток хвороб та ін., і виробничі (вторинні), що утворилися в результаті впливу названих факторів, але насамперед внаслідок вирубувань, пожеж, випасання худоби і т.п.
Ліси України характеризуються різноманітним породним складом деревних рослин, включають більше 200 видів дерев і кущів. До основних лісоутворюючих порід рівнинних лісів України належать сосна, дуб, граб, береза. Менш значні площі займають ліси з перевагою осики і вільхи. У гірських Карпатах основними лісоутворюючими породами є бук лісовий, ялина звичайна, ялиця біла; у гірському Криму – бук кримський, дуб пухнастий і скельний, граб східний, сосна кримська.
|
|
За характером умов місць зростання ліси України поділяють на чотири групи: бідні (бори), відносно бідні (субори), відносно багаті (складні субори, сугрудки, судубрави, сурамени) і багаті (груди, діброви, бучини, рамени). Кожна з цих груп за характером водного режиму в свою чергу поділяється на сухі, свіжі, вологі, сирі, заболочені.
Бори – ліси з чистих соснових насаджень або соснових насаджень з невеликою домішкою берези. Кущі, як правило, в таких фітоценозах відсутні, напівкущі представлені рокитником розсіяним, дроком фарбувальним і вересом, що іноді утворює цілі зарості. Трав'янистий покрив у борах розвинутий слабо, але в залежності від ступеня зволоження може бути досить різноманітним. У сухих борах значну роль відіграють грунтові лишайники. У свіжому типі борів добре розвиваються зелені мохи (плевроцій Шребера, дикран зморшкуватий і ін.), що іноді утворюють суцільний зелений килим. На їхньому тлі представлене різнотрав'я: чебрець повзучий, нечуйвітер волохатий, очиток їдкий, котяча лапка дводомна, мучниця, вероніки, зубрівка запашна, волошка сумська, ліщиця волотиста та ін. Зі злаків зустрічаються келерія сиза, костриця овеча, а в зниженнях – біловус стиснутий та ін. У трав'янистому покриві вологих борів переважає чорниця. Бори займають найбільш бідні ґрунти – слабкодерново-підзолисті піски на товстому шарі піщаних відкладень, дюнні горбкуватості, гриви і піщані тераси рік.
Субори – найбільш поширена група соснових лісів в Україні. Вони також характеризуються малородючими ґрунтами легкого механічного складу – дерново-підзолистими глинистими пісками. Насадження в суборах двох'ярусні. У першому ярусі переважає сосна, у другому – дуб, береза, осика; у вологих місцях – вільха. Чагарниковий ярус розвинутий відносно слабко, його складають одиночні кущі бересклетів бородавчастого і європейського, жостеру ламкого, бузини чорної і червоної й ін. Досить добре представлена трав'яниста рослинність. Найбільше часто зустрічаються орляк звичайний, буквиця лікарська, конвалія травнева, брусниця, суниці лісові, медунка вузьколиста, перстач білий, сон-трава широколиста, купина лікарська; зі злаків і осок – тонконіг вузьколистий, костриця овеча, куничник наземний, перлівка поникла, осока пальчаста, осока вереснякова й ін. У вологих суборах суцільні зарості утворює чорниця.
Сугрудки (судіброви, складні субори, сурамени) (рис. 5) представлені хвойно-листяними лісами, що займають відносно багаті дерново-підзолисті, супіщані або злегка суглинні ґрунти. Насадження тут багатоярусні. Перший ярус утворюють сосна, ялина, модрина, ялиця; у другому ярусі переважають дуб, береза; у третьому – клен гостролистий, граб, липа, ільмові й інші породи. Чагарниковий ярус складається з ліщини з домішкою горобини, бересклетів європейського і бородавчастого, бузини й ін. Трав'янистий покрив розвинутий добре і різноманітний. Поряд із представниками суборів тут зростають яглиця лісова, копитняк європейський, медунка темна, зірочник ланцетолистий, маренка запашна. У вологих сугрудках переважає чорниця.
Груди (діброви, бучини, рамени) (рис.6) представлені листяними лісами, що займають найбільш родючі лісові ґрунти важкого механічного складу – опідзолені і чорноземні. Насадження складні. У першому ярусі поширені дуб, ясен, явір, ялина, ялиця; у гірських лісах Карпат і Криму – бук; у другому – граб, клени, ільмові, липи. Чагарниковий ярус утворюють ліщина, бересклети, кизил, свидина. Трав'янистий покрив розвинутий добре. Він представлений тіньовитривалими рослинами, серед яких – копитняк європейський, яглиця лісова, зірочник ланцетолистий, маренка запашна, медунка темна, пшінка весняна, підлісник, купина багатоквіткова. Зі злаків і осок досить поширені тонконіг дібровний, бор крислатий, куцоніжка лісова, осоки волосиста і лісова.
Характеристика лісових угруповань. При вивченні лісових угруповань звертають увагу на ряд закономірностей і особливостей спільного існування представників фітоценозу. Так, зростання дерев у безпосередній близькості одне від одного впливає на їхній зовнішній вигляд: стовбури сильно витягнуті, крони дуже вузькі, живі гілки починаються далеко від землі, а старі нижні пагони поступово засихають і відпадають. Одиночне дерево цього ж виду має невисокий, більш нерівний сучкуватий стовбур, який знизу товстий, а до верхівки звужується (збіжний). Крона в таких дерев могутня, широка, розташована невисоко від землі.
Серед деревної рослинності відбувається природне зріжування (самозріжування) лісу, що пояснюється конкуренцією між деревами за світло, живлення, іноді за вологу, й обумовлене тим, що різні дерева мають різну життєздатність. Внаслідок цього одні з них відстають від інших у рості, розвитку і поступово відмирають.
Ступінь диференціації життєздатності дерев помітна вже в молодому одновіковому лісі, згодом вона збільшується, так що за висотою, розвитком і зімкнутістю крон можна виділити п'ять класів. До першого класу належать дерева, що піднімаються кронами над загальним пологом лісу; до другого – рослини, крони яких, будучи зімкнуті, утворюють основний полог лісу. Третій клас поєднує дерева, що входять у загальний полог, але меншого зросту і з менш развинутою кроною. Дерева, що відстають за зростом, відносять до двох класів: четвертого – дерева із сильно здавленою верхівкою, що знаходиться частиною в загальному полозі, частиною нижче його, і п'ятого – крони яких знаходяться цілком під загальним пологом, вони вже засихають або зовсім засохлі.
Порахувавши кількість екземплярів однієї і тієї ж породи в молодих і старих насадженнях на однаковій площі, можна переконатися, що в старому лісі їх на 90-95% менше, ніж у зовсім молодому. Зменшення їхньої кількості відбувається за рахунок загибелі в процесі боротьби за існування.
За вимогливістю до світла ліси поділяють на дві групи: світлолюбні і тіньовитривалі з поступовим переходом від одних до інших. Ліс зі світлолюбних порід, наприклад, сосновий, у порівнянні з лісом з порід тіньовитривалих, наприклад, ялиновим, більш зріджений, дерева в ньому на великий висоті очищені від гілок. У такому лісі значно світліше, ніж у лісі з порід тіньовитривалих. Стосовно освітлення породи дерев розташовуються в наступній послідовності, починаючи з найбільш світлолюбних порід: модрина, береза, сосна звичайна, осика, дуб, ясен, клен, вільха чорна, ільм, сосна кримська, вільха сіра, липа, граб, ялина, бук, ялиця.
Видовий склад деревних порід, їхній вік, висота, ярусність, склад рослин нижніх ярусів визначають однорідність лісу. У неоднорідному лісі можна виділити однорідні ділянки, що відрізняються одна від одної. Такі ділянки ботаніки називають фітоценозами, або лісовими угрупованнями, а лісоводи – насадженнями. За складом насадження бувають чисті, вони складаються з однієї деревної породи, і змішані, які складаються з різних деревних порід, що утворюють кронами один загальний ярус.
За структурою розрізняють прості одноярусні насадження і складні, що складаються з двох або трьох ярусів деревних порід. Кількість, склад і розташування ярусів залежить від світолюбності і тіньовитривалості порід. Під породами, крони яких утворюють труднопроникний для сонячних променів полог, інших ярусів не буває. Під світлолюбними породами може бути ще один-два деревних яруси. Наприклад, якщо першим ярусом є сосна, то в другому можуть рости ялина, бук, липа, береза й ін. Третій ярус звичайно складається з кущів або низькорослих дерев: горобини, ліщини, бересклета, бузини, жимолості, малини, берези, осики, дуба і називається підліском. Підлісок може бути і другим ярусом. Є ліса, що мають більше трьох ярусів.
У лісах спостерігається не тільки боротьба за існування між різними видами і між рослинами того самого виду, але і сприятливий вплив рослин одна на одну. Під пологом лісу, що досяг зрілості і тому почав зріджуватись, звичайно з'являється підріст, тобто покоління молодих дерев, які згодом змінять старі.
Кущики, трав'янисті рослини, мохи, лишайники, а також численні гриби, бактерії і водорості, що живуть у ґрунті, утворюють живий надгрунтовий покрив лісу. Рослини надгрунтового покриву, що виростають під пологом дерев, тіньовитривалі, пристосовані до існування при низькій інтенсивності світла. Найбільш характерними пристосуваннями до сформованих умов є відносно велика поверхня листків, що дозволяє більш ефективно вловлювати світлові промені; пухке розташування листових пластинок, що забезпечує проникнення всередину них навіть слабкого світла (кислиця, актея, вороняче око, копитняк); поганий розвиток або відсутність таких пристосувань для скорочення випаровування води, як кутикула, трихоми, восковий наліт.
Ярус трав'янистих рослин краще розвинутий у лісах зі світлолюбних порід. Особливо він рясний, різноманітний і може досягати значного розвитку в зріджених лісах зі світлолюбних порід, складаючи конкуренцію деревним проросткам і деревам перших років життя.
Особливістю лісових фітоценозів є розвиток лісової підстилки, або мертвого надгрунтового покриву, який утворюється з листків, що скидаються деревами, гілок, із відмерлих рослин. Розкладаючись, він утворює гумус, або перегній, що просочує верхній шар ґрунту. Залежно від матеріалу лісової підстилки й умов її розкладання продукти гумусу і їхній вплив на ґрунт різні. Якщо підстилка пухка, то утворюється м'який, або нейтральний гумус. Якщо ж підстилка щільна, просочена вологою, малопроникна для повітря, утворюється кислий гумус із продуктами неповного окислювання – гумусовими кислотами. М'який гумус звичайно утворюється в листяних і змішаних лісах, кислий – у хвойних. Кислий гумус сприяє “вимиванню” з верхнього ярусу ґрунту мінеральних речовин і утворенню підзолистих ґрунтів.
Навесні, влітку і восени верхній шар ґрунту в лісі більш вологий, ніж відповідний шар у полі. Взимку лісовий ґрунт покритий значним шаром снігу, він не промерзає зовсім або промерзає не так глибоко, як у безлісних місцях. Непромерзлий лісовий ґрунт узимку, під час відлиги, і навесні, під час танення снігу, легко всмоктує всі талі води.
Для лісів характерний процес поновлення старого лісу або лісової вирубки. Як уже відзначалося, під пологом зрілого лісу утворюється підріст, тобто молоде покоління дерев, яке виникло самосівбою. На місці вирубаного лісу нові молоді дерева з'являються вегетативним шляхом і з насіння. Вегетативне розмноження характерне для більшості листяних порід. Частіше воно відбувається порослю від пнів, рідше – відсадками від коренів. Сосна і ялина відновляються тільки насінням. Характерно, що на вирубках ялинових лісів першими з'являються береза й осика. Це пояснюється тим, що плоди берези і насіння осики легко розносяться вітром на значні відстані. Крім того, якщо в лісі була осика, то на вирубці з'являється багато її підросту, утвореного за допомогою кореневих паростків. Підріст листяних порід захищає сходи хвойних рослин, особливо ялини, від пізніх весняних заморозків, що є для них згубними. Надалі молоденькі ялинки доганяють, переганяють у рості і витісняють підріст листяних порід. Відбувається природна зміна рослинності в лісі. На молодих соснових вирубках спочатку також панують листяні породи.
Особливе місце в житті лісового фітоценозу займають гетеротрофи – бактерії, гриби, лишайники. При висаджуванні лісів необхідно враховувати те, що багато видів дерев пов'язані з ґрунтовими бактеріями і грибами.
Бактерії, оселяючись на коренях дерев, утворюють бактеріоризу у вигляді бульбочок. Ці бактерії здатні поглинати молекулярний азот і переводити його в сполуки, доступні рослині.
Гриби, оселяючись на коренях деревних порід, утворюють мікоризу і сприяють їхньому мінеральному живленню, а також поглинанню води. Тому для кращого розвитку деревних порід ґрунт, де плануються лісові насадження, заражають відповідними грибами і бактеріями.
У лісі з провесни до пізньої осені звичайні шапкові гриби-сапрофіти. Їхній міцелій знаходиться в ґрунті або на коренях дерев, а плодове тіло, що складається із шапки і ніжки, – на поверхні ґрунту. Деякі гриби одержали свою назву від породи дерева, на коренях якого розвивається їхній міцелій: піддубник, красноголовець, підберезник.
Шапкові гриби умовно поділяються на їстівні і неїстівні, багато хто з останніх – отруйні. Найбільш небезпечні гриби-двійники, тобто зростаючі поруч з їстівними і зовні на них схожі. Найбільш небезпечною для людини є бліда поганка, дуже схожа на печерицю, але в неї нижня сторона шапки зеленувато-біла, а в печериці – рожева. Найближчий родич блідої поганки – мухомор, якого легко впізнати за яскраво-червоною з білими плямами шапкою. Незважаючи на смертельну отруйність, плодові тіла мухомора червоного використовуються в медичній практиці. Сатанинський гриб – двійник білого гриба, відрізняється червонуватим трубчастим гіменіальним шаром шапки і червоним сітчастим малюнком на ніжці. Його м'якоть з неприємним запахом, на зламі червоніє, потім синіє. Несправжній опеньок, на відміну від справжнього, має яскраво-жовту, червону або сіро-зелену шапку із сіро-зеленими пластинками. У справжніх опеньків вона охриста або коричнево-жовта. При збиранні грибів варто бути уважними і гриби, що викликають сумніви, краще не збирати.
Кількість шапкових грибів у лісі залежить від їхньої врожайності і часу року. Окремі види грибів пов'язані з певним типом лісу. Наприклад, маслюки зустрічаються звичайно в хвойних лісах, а підберезники, красноголовці – у листяних.
Гриби оселяються і на стовбурах дерев. Це гриби-трутовики. Їх легко помітити на стовбурах дерев у вигляді великих наростів, що нагадують за формою копита, блюдця або капелюхи. У лісах зустрічаються такі гриби-трутовики, як соснова губка, що утворює темні копитовидні щільні нарости, плоский трутовик, що має вигляд білого шаруватого півкола з поступовим підвищенням у верхній частині, справжній трутовик і багато інших. Міцелій цих грибів розвивається в деревині і руйнує її, а їхнє багаторічне плодове тіло формується на стовбурах. У такого трутовика, як трутовик косотрубчастий (березовий гриб, або губка), що паразитує на березі, плодове тіло знаходиться в деревині, а міцелій утворює наріст на поверхні стовбура. Ці нарости застосовуються в медицині при лікуванні шлунково-кишкових і онкологічних захворювань.
Лишайники. Дерева є місцем поселення не тільки грибів, але і лишайників, що розвиваються звичайно на північній, менш освітленій сонцем стороні стовбурів і гілок. У лісах лишайники оселяються також на лісовій підстилці і на ґрунті. Це надгрунтові лишайники. Вони здатні рости на бідних на поживні речовини ґрунтах (піщаних, торфяних і т.п.), малопридатних для розвитку інших рослин, зустрічаються в рідколіссях і на узліссях, де звичайні види родів пельтигера, кладонія й ін. Частина надгрунтових лишайників майже не зв'язана із субстратом і легко переноситься вітром. Їх називають кочуючими (пармелія блукаюча, цетрарія Ричардсона, аспіцилія їстівна й ін.).
У сухих борах-біломошниках розвинутий покрив з кущистих лишайників.
Епіфітні лишайники, що ростуть на стовбурах або гілках дерев і кущів, представлені накипними, листуватими і кущистими формами. До найбільш поширених видів листуватих і кущистих форм належать види родів пармелія, цетрарія, евернія, уснея й ін.
Відзначено, що на погано зростаючих деревах лишайників більше, але їхня велика кількість – не причина, а наслідок поганого росту рослини, тому що лишайникові легше утриматися на корі ослабленого дерева.
Лишайники можуть оселятися на хвої і листках вічнозелених порід (нечисленна група, поширена в тропіках і субтропіках), на обробленій, оголеній або гниючій деревині, на кам'янистому субстраті й у безпосередній близькості від води. Вони є піонерами рослинності, першими поселяються на субстратах, непридатних для поселення інших рослин. Лишайники називають індикаторами чистоти повітря, тому що в місцях із забрудненим повітрям вони не ростуть. Тому там, де оселяються лишайники, можна сміливо збирати ягоди, гриби і лікарську сировину. Деякі види лишайників застосовуються в медицині. Так, вироблені ними антибіотики (уснинова кислота) перешкоджають нагниванню; цетрарія ісландська багата на вітамін С й може застосовуватися при цинзі.
Значення лісів. Незважаючи на порівняно невелику площу, ліси України мають велике і різнобічне значення. Вони пом'якшують клімат, поліпшують погодні умови, водний режим ґрунтів і особливо орних земель, захищають поля від суховіїв, пилових бур, регулюють водний стік, захищають річки та інші водойми від замулення й обміління. Велика їхня роль як протиерозійного чинника, особливо в гірських районах (Карпати, Крим, Донбас і ін.). Лісові насадження є також предметом естетичної насолоди і лабораторією чистого повітря, тому в них розміщують санаторії, будинки відпочинку, пансіонати. Деревина багатьох деревних порід широко використовується в будівництві, деревообробній, меблевій, целюлозно-паперовій, хімічній та іншій галузях промисловості.
Ліс, при раціональному його використанні, є невичерпним джерелом цінних харчових, лікарських, технічних та інших корисних рослин, а також грибів. Основна маса дикоростучої лікарської сировини заготовляється в лісових фітоценозах: бруньки сосни звичайної і берези бородавчастої, супліддя вільхи, кора дуба і жостеру, плоди жостеру проносного, листки брусниці і мучниці, трава материнки, звіробою, спори плауна й ін. Істотне значення лісу і як кормової бази бджільництва, сінокісних угідь і пасовищ.
СКЛАДАННЯ БЛАНКУ ОПИСУ ЛІСОВОЇ РОСЛИННОСТІ
СТУДЕНТ. У графі указується повністю прізвище, ім'я та по батькові, факультет.
ОПИС. Вказується порядковий номер опису дослідної ділянки.
ФОРМАЦІЯ. Наводиться назва формації. Про її назву, виділення і написання йдеться нижче.
АСОЦІАЦІЯ. Наводиться назва асоціації. Пояснення: асоціація – це основна систематична одиниця рослинності, яка характеризується певним флористичним складом, структурною організацією, ценотичними взаємозв'язками, зумовленими взаємодією рослин з умовами існування, а також відповідними господарськими властивостями. Одним із методів визначення асоціації є домінантний. За ним виділяються асоціації за домінуючими видами різних ярусів лісового фітоценозу – деревного, чагарникового, трав'яно-чагарничкового і мохово-лишайникового. Кожний домінуючий вид становить не менше 20% ярусу. Види з меншою процентною участю в назву асоціації не включаються. Домінанти складають до 80% від загального покриття, а в одночленних трав'янистих ярусах можуть досягати до 80-90%. Прикладом можуть бути сосново-очеретяні або сосново- чи вільхово-осокові фітоценози. У багатоярусних асоціаціях кількість ярусів визначається звичайно кількістю домінантних видів різних життєвих форм рослин, тобто тих, які мають покриття не менше 20%. Якщо ж в одному ярусі ростуть два домінантних види з числа деревних порід, їх називають співдомінантами, або кондомінантами, які ростуть у різних ярусах – субдомінантами і позначають знаком “ – ”. Виходячи з цього, асоціацію можна назвати так у різних лісах: сосново-лишайникова, в якої в деревному ярусі росте сосна, а в наземному – лишайники, з домінуванням лишайника оленячого, сосново-дубово-ліщиново-тонконогова, в деревному ярусі якої в першому ярусі росте сосна, другому – дуб, чагарниковому – ліщина, а в трав'яному – тонконіг гайовий, вільхово-очеретяно-мохова утворена в першому ярусі вільхою клейкою, в трав'янистому – очеретом, а в моховому – каліергоном велетенським, то її можна записати так: чорно-вільхово-звичайноочеретяново-велетенськокаліергонова, а першу – сосново-оленячолишайникова або звичайнососново-оленячолишайникова.
Вищою за рангом таксономічною одиницею рослинності є група асоціацій. Вона об'єднує генетично споріднені між собою асоціації. Це можуть бути окремі асоціації, що об'єднані за ярусами чи генетичною спорідненістю груп видів, життєвою формою, родовою належністю. Наприклад, асоціації сосново-лісовокладонієва і сосново-оленячокладонієва об'єднуються в групу асоціацій сосново-лишайникову, а асоціації звичайнососново-шреберовоплевроцієва та звичайнососново-хвилястодікранова – в сосново-зеленомошну групу асоціацій.
Формація – це вища синтаксономічна одиниця рослинності, яка виділяється за середовиществорюючою головною життєвою формою рослин окремих груп асоціації. У формації об'єднуються генетично споріднені групи асоціацій. Таку спорідненість вони виявляють завдяки спільності для всіх груп асоціацій головного едифікатора соснових лісів – сосни звичайної. Наприклад, наведені вище сосново-лишайникова і сосново-зеленомошна групи асоціацій, а також не наведені сосново-довгомошна, сосново-сфагнова, сосново-різнотравна та інші об'єднуються в лісову формацію сосни звичайної. Так само виділяються формації дуба звичайного, дуба скельного, вільхи клейкої, берези пухнастої тощо. В усіх цих формаціях названі лісоутворюючі породи є едифікаторами, будівниками лісових фітоценозів.
ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ. В цьому пункті наводиться географічне положення ділянки, що описується: область, район, село, господарство, урочище, вказується орієнтовно відстань від населеного пункту, напрямок його за сторонами світу тощо. Наприклад, Київська область, Києво-Святошинський р-н, с.Тарасівка, ур. Вила, 3 км на південний схід від села.
ОТОЧЕННЯ. Зазначаються, які типи рослинності поширені на оточуючих ділянках і які типи угідь прилягають до ділянки, що описується, – природні чи культурні фітоценози, оскільки їх вплив матиме важливе значення на лісовідновлення та інші процеси.
РЕЛЬЄФ. Під час опису дослідних ділянок важливе значення має правильність визначення форм рельєфу. Характеризуючи рельєф, часто користуються такими категоріями:
1. Мегарельєф – горизонтальні його розміри обчислюються десятками та сотнями кілометрів: вертикальні – десятками і сотнями або й тисячами метрів. Поняття мегарельєфу відповідає значним географічним ландшафтам – Поліська низовина, Карпатський хребет, Чорноморське узбережжя.
2. Макрорельєф – горизонтальні розміри від 200 м до 10 км і більше, вертикальні розміри вимірюються метрами або десятками метрів, а місцями навіть сотнями метрів. Наприклад, Дніпровська надлучна тераса, Канівські дислокації, Схили балок, крутосхили Голосієва.
3. Мезорельєф – діаметр вимірюється десятками або сотнями метрів, різниця висот – метрами. Приклад: піщані гриви і улоговини, заплави Дніпра, піщані дюни, улоговини, схили балок тощо.
4. Мікрорельєф – діаметр однорідних ділянок становить від 2 до 20-50 м, вертикальна різниця висоти не перевищує 1 м. Приклад: видолинки, зниження, блюдця, купини, піщані гриви в заплаві річки.
5. Нанорельєф – горизонтальні розміри від 10 см до 1-2 м, вертикальні – від кількох сантиметрів до 0,5-1 м. Наприклад: купини, мурашники, нори, дернини тощо.
При характеристиці рельєфу часто користуються й іншими поняттями:
• рівнина, похил якої не перевищує 3°;
• горби до 200 м відносної висоти;
• гори заввишки понад 500 м над рівнем моря;
• схили пологі з кутом похилу 3-7°;
• схили покаті з кутом похилу 7-15°;
• схили круті з кутом похилу 15-40°;
• схили обривисті з кутом похилу понад 40°.
ҐРУНТИ. Визначаються за допомогою огляду ґрунтового розрізу (ями), який слід зробити для кожної асоціації. Нерідко обмежуються тільки прикопками. Крім того, доцільно було б подати опис ґрунту за такими даними:
А. Глибина залягання окремих горизонтів;
Б. Забарвлення кожного горизонту;
В. Ущільнення ґрунту (незначне, сильне, слабке);
Г. Структура орного шару ґрунту: комкувата, безструктурна;
Д. Розміщення лінії скипання під час дії соляної кислоти;
Є. Горизонт високого насичення кореневих систем;
Е. Механічний склад: щебенюватий, піщаний, глинистий, мулистий.
УМОВИ ЗВОЛОЖЕННЯ. Наводяться дані про кількість атмосферних опадів, а також за глибиною ґрунтової ями визначається глибина залягання ґрунтових вод, час затоплення паводковими водами, період затоплення, характер розливу повеневих і талих вод, інтенсивність замулення. З цією метою користуються літературними і власними даними.
МЕРТВИЙ ПОКРИВ. У цьому пункті відмічається, з чого утворився мертвий покрив (з листяної підстилки в лісі, з вузьких злакових листочків, дрібних гілочок напівкущикових рослин, кущів, дерев, наносів тощо). Разом з цим зазначається, як він покриває поверхню: суцільно чи частково, попід стовбурами дерев і кущів, а також товщину його шару в сантиметрах, ступінь розкладу з яких порід тощо. У зв'язку з чим під шатром лісу майже відсутні трав'янисті рослини, звідки й назва мертвопокривного лісу.
ХАРАКТЕР ПОВЕРХНІ ҐРУНТУ. Важливо відмітити його рівнинність, горбкуватість, похиленість, кут похилу, наявність купин, каменів, щебеню, виходи кристалічних порід, пісковиків, покритих мохами тощо.
ДІЯЛЬНІСТЬ ТВАРИН. У цьому пункті відмічається наявність мурашників, нір, виритих мишами, кротами, наявність гал на листках, погризеність листків, кори дерев, заселеність дерев гніздами птахів, поломка та поїденість молодих насаджень лосем тощо.
АСПЕКТ І ЗАГАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР РОСЛИННОСТІ. У цілком сформованих рослинних угрупованнях провідні види рослин розвиваються і зацвітають у різні строки, що позначається на зовнішності рослинності. Аспекти (зовнішній вигляд рослинних угруповань) можуть бути постійні і тимчасові, змінюючи один одного в часі та просторі. В результаті зміни аспектів лісова рослинність набуває привабливості в будь-яку пору року. Ранньою весною зовнішню яскравість лісу до розпускання листя деревних порід створюють своїм розвитком та цвітінням анемона жовтецева, анемона лісова, ряст Маршалла, ряст порожнистий, медунка темна, зірочник лісовий, чина весняна, а потім яглиця звичайна, просянка розлога, осока волосиста та інші. Аспект можуть створювати види, які знаходяться у вегетативному або в не квітучому стані.
ДЕРЕВНИЙ ЯРУС. Деревний ярус у лісових угрупованнях є визначальним як у флористичному, так і ценотичному та господарському відношеннях. Тому подаємо його характеристику за окремими параметрами.
ЯРУСНІСТЬ ДЕРЕВОСТАНУ. Ярусність – це морфологічне структурне почленування лісового угруповання на окремі, чітко відособлені виявлення (яруси) за висотою та життєвими формами рослин, що в свою чергу обумовлено різною вимогливістю видів до умов середовища. В лісах за життєвими формами рослин та їх вимогливістю до умов місця розташування виділяються такі яруси: деревний, чагарниковий, чагарничково-трав'яний або трав'яний і моховий або мохово-лишайниковий яруси. Якщо в складі деревостану виділяються деревні породи першої (сосна, дуб, вільха) і другої величини (клен гостролистий, дика груша, черешня), то диференціально виділяють два самостійні деревні яруси, або під'яруси. Часто яруси виділяють за висотою порід.
СКЛАД ДЕРЕВОСТАНУ. В лісових фітоценозах деревостан створений не однією, а різними лісоутворюючими породами: сосною, березою, дубом, грабом, кленом, ясенем тощо. Склад деревостану визначається за участю кожної з переважаючих, приймаючи загальний склад насадження за 10 одиниць. Наприклад, коли в складі деревостану 70% припадає на сосну, а 30% – на березу, то склад деревостану записується так 7СЗБ. Якщо участь сосни у створенні деревостану неподільна, то склад деревостану записують так: 10С. Якщо деревна порода трапляється в меншій кількості, ніж 10% загального складу деревостану, то склад його буде такий, наприклад: 7СЗБД, дуб лише домішується до основного складу деревостану. Переважаючі лісоутворюючі породи позначаються заголовними літерами: сосна – С; дуб – Д; береза – Б; вільха – В; бук – Бк; ялина – Я; осика – Ос і т. д.
ВИСОТА ДЕРЕВ. Висота деревних порід визначається з точністю до 1 м дерев першої величини і 0,5 м другої величини. Висоту дерев можна визначити окомірно або інструментально.
Інструментально визначають за допомогою екліметра Брандіса, маятникового висотоміра Макарова, дзеркального висотоміра Блюме-Лейса, Вейзе, без базисного висотоміра Христенка, висотоміра Анучина, дзеркального реласкопа Биттерлиха, мірної вилки тощо.
Висотомір Макарова простий і зручний в роботі. Він складається з візуючої трубки, закріпленого до трубки сектора з нанесеною шкалою висот, прикріпленого маятника, що рухається і визначає висоту дерев при базисі 10 і 20 м.
Вік дерева найпростіше оцінювати по пнях, якщо вони є. У протилежному випадку цей показник встановлюють рекогносцирувально, приблизно.
Вимір висоти. Для визначення висоти дерева вибирають, наприклад, відстань від основи дерева 20 м. Натискуванням кнопки звільняють маятник від фіксатора положення і спрямовують візирну трубку на верхівку дерева. Стрілка маятника на базисній шкалі 20 м показуватиме висоту до ока спостерігача, додавши висоту показника висотоміра до висоти спостерігача, одержимо висоту дерева.
Вимір висоти мірною вилкою. Як зазначає В.К.Захаров (1967), мірну вилку як висотомір використовують так. На рухливу ніжку наносять ділення (шкалу висот), а на нерухливій проти нуля поділок фіксують нитку з важком (підвіску); довжина базису відмічається на мірній лінійці відсовуванням вниз рухливої ніжки на число поділок, рівне числу одиниць виміру базису.
Візування мірної вилки на верхівку дерева проводиться за нижньою поділкою нерухливої ніжки. Висота дерева визначається за цифрам ділення на рухливій ніжці. До одержаного показника додається висота до ока спостерігача. Вимір висоти за допомогою метрової рейки, поділеної на рівні поділки. Для вимірювання висоти відходять на таку відстань, щоб видно було основу і висоту дерева. Беруть рейку вертикально і у витягнутій руці візують нульовий її кінець на верхівку дерева, а пальцем другої руки фіксують поділку, яка виявляється на умовній лінії від нашого ока до основи дерева.
Знаючи відстань від спостерігача до дерева – А, довжину руки – а, поділку на рейці, відмічену пальцем, – в за формулою X = А • в / а – визначимо висоту дерева.
Діаметр стовбура деревної породи визначається на висоті 1,3 м за допомогою мірної вилки. Мірна вилка застосовується в лісовій таксації для оцінки діаметрів та висот дерев. Діаметр дерев вимірюється в сантиметрах, а записують товсті стовбури за 4-сантиметровими ступенями, наприклад: 4, 8, 12... Тонкомірні дерева при точних наукових дослідженнях можна записати і за 2-сантиметровими поділками: 2, 4, 6...
ВИСОТА РОЗМІЩЕННЯ КРОН на деревних породах визначається в метрах. Для низьких дерев і кущів цей показник вимірюється відстанню від поверхні ґрунту до розміщення на стовбурі першої живої гілки крони.
ПЕРЕВАЖАЮЧИЙ ВІК деревної породи визначається за підрахунком річних кілець на зрізах деревини товбура (на пеньках) або за кількістю річних приростів, мутовок (у хвойних деревних порід).
ОБЛІК ДЕРЕВ здійснюють за допомогою переліку та обміру всіх дерев на ділянці. Заміри дерев проводять мірною вилкою з різницею в 2 см. Записи діаметрів дерев роблять у відомості, що розграфлена за ступенями 6, 8, 10, 12, 14, 16.... см.
Для зручності підрахунку кількості дерев за кожним ступенем таксатора користуються такими позначками:. -1, -2, -З, -4, -5, -6, -7, -8, -9, -10. Щоб не повторити обмір дерев, а також облік дерев, з одного боку роблять зарубки кори або помічають фарбою.
БОНІТЕТ деревостану визначається співвідношенням інтенсивності росту за певний проміжок часу (вік). Якщо рослина має інтенсивніший ріст при найменшому віці, то такі лісоутворюючі породи мають і найвищий бонітет (І, II); старші за віком рослини мають природно нижчий бонітет. Наприклад, рослини заввишки 22-24 м у віці 40-50 років мають І бонітет, а дерева заввишки 10-12 м у віці 120 років досягають V бонітету. Бонітет позначається римськими цифрами від І (найвищого) до V (найнижчого).
Для кожної лісоутворюючої породи відмічають такі дані:
ФЕНОФАЗА. Фенологічна фаза позначається у таблиці так: вегетує – вег. –; бутонізує або брунькує – бут. ↑; починає цвісти – поч. цв.; повне цвітіння – цв. О; відцвітає – вдцв.; плодоносить – пл. +; висипає насіння – вис. нас. #; вторинно вегетує – вт. вг ~~.
ЖИТТЄВІСТЬ ВИДУ. Розрізняють і позначають такі категорії життєвості виду: 3 – вид проходить повний життєвий цикл від висіву насінини до утворення нової насінини; За – вид виявляє здатність до активного розсівання плодів і насіння; 2 – вид за цих умов тільки вегетує, тобто насінина проростає, утворює проростки, вегетує, цвіте, але не плодоносить; 1 – вид тільки вегетує, тобто насінина проростає, спочатку вегетує, а потім відмирає.
РОЗМІЩЕННЯ ВИДУ. Вказується на характер розміщення виду на території дослідження: воно може бути груповим (гр.), дифузним – (диф.), суцільним – суц., плямистим – пл., поодиноким – поод.
ЗАПАС ДЕРЕВИНИ. В цій графі робиться запис загального запасу деревини на 1 гектар. Обрахунок ведуть за даними обліку на дослідній ділянці з перерахунком на 1 га.
Щоб визначити продуктивність фітоценозу в практиці лісового господарства, користуються й іншими методами абсолютної оцінки, зокрема методом визначення об'єму рослин. Як зазначає А.Г.Воронов (1973), з цією метою користуються масовими таблицями, за допомогою яких визначають кількість деревини насадження. Для цього необхідно знати середній діаметр стовбура деревної породи на рівні грудей та бонітет дерев за певних умов.
Як вже зазначалося вище, під бонітетом розуміють показник нормальної продуктивності, яка визначається за співвідношенням інтенсивності росту дерева у висоту за період певного віку розвитку. В практиці виділяються 5 основних класів бонітету (І-V): І клас характеризує найкращі таксаційні показники деревостану, а V клас – низькі дані продуктивності насадження.
Бонітет визначають за таблицями, а також по графіках, знаючи вік дерев та їх середню висоту.
Об'єм деревини визначають за модельними деревами, які виділяють як середньозважені і ретельно визначають по них об'єм.
ВІДНОВЛЕННЯ. Характеризуючи процес відновлення деревних насаджень, слід показати спосіб його здійснення, зокрема: насіннєве, паросткове, природне або культурне. В останньому випадку зазначають: генезис відновлення, посадку або посів і коли це можливо, способи і строки закладання культур. Стан рослин характеризується як добрий, задовільний або поганий, враховуючи, чи забезпечується відтворення материнського пологу, чи починається зміна лісоутворюючих порід тощо.
Визначають стан відновлення за допомогою закладання однометрових або інших за розмірами дослідних (пробних) ділянок із перерахунком кількості сходів, проростків, ростків, їх стану, віку, діаметру, фенофази тощо. Пробні діляночки закладаються рівномірно по всій площі, з тим, щоб охопити ділянки різної щільності та стану відновлення деревноїрослини.
ЧАГАРНИКОВИЙ ЯРУС. Кущовий ярус виділяється за життєвою формою кущових видів рослин. Вказується ступінь закущення насадження за допомогою обліку кількості кущів ступенем проективного покриття, що створюється всіма кущами на досліджуваній ділянці. Перерахунок кущів слід дати на 1 га. Характеристика кущового ярусу подається як таблиця, в якій наводяться такі графи: назва рослини латинською та українською, подавати їх стовпчиком. Наступна графа – проективне покриття, або зімкнутість, покриття визначається як для деревної рослини і позначається у відсотках. У наступній графі вказується висота куща – середня і максимальна. Для виявлення середньої висоти визначають висоту кількох кущів і виводять середню величину, визначаючи її в метрах від поверхні ґрунту до верхівки найбільшого пагона. У найбільших з них відмічають також діаметр пануючого стовбурця в кущі. Вік куща визначають за косим зрізом найбільшого стовбурця з подальшим підрахунком річних кілець, за допомогою яких і визначають вік куща. Із інших параметрів відзначаються: фенофаза і життєвість виду, про які ми вже вказували вище.
ТРАВ'ЯНИЙ АБО ЧАГАРНИЧКОВО-ТРАВ'ЯНИСТИЙ ЯРУС. У лісових насадженнях завжди виявлений трав'яний або чагарничково-трав'яний ярус. Із чагарничків типовими в лісових насадженнях є: чорниця, брусниця, верес, лохина, багно болотне, журавлина болотна, мучниця звичайна та інші, які місцями створюють майже суцільні зарості, тобто чітко відособлений ярус за висотою, участю в покритті та ценотичними властивостями.
У більшості випадків чагарнички поєднуються з трав'яним покривом, створюючи чагарничково-трав'яний ярус. У цьому разі участь чагарничків і трав'янистих видів майже в рівних співвідношеннях. Всі параметри записуються і подаються як таблиця. В таблиці наводиться перелік всіх видів квіткових і вищих спорових рослин, знайдених на пробній площині. За цією метою по крайових лініях та по діагоналі проходять і визначають всі види, які трапляються на місцях огляду. В списку відмічаються добре відомі види, які мають гарно виявлені вегетативні та генеративні органи. Якщо трапляються невідомі рослини, що знаходяться тільки у вегетативному вигляді і потребують визначення, їм присвоюють порядковий номер.
У деяких деревних фітоценозах формується наземний покрив з мохів і лишайників або тільки мохів чи лишайників, утворюючи сосново-лишайникові, сосново-зеленомошні чи сосново-сфагнові угруповання, або які-небудь інші, в яких мохи або лишайники займають 20% поверхні. В інших типах їх може бути і менше. їх облік наводять таблицею. В ній вказують вид, проективне покриття, характер, розміщення висоти, фенофазу, життєвість.
Прогноз господарського використання. Кожна описувана ділянка репрезентує певний тип рослинності і, як правило, займає площу певної величини, звичайно, значної. Тому, важливим завданням є заключна стадія дослідження: визначення напрямів раціонального господарського використання рослинного покриву в найближчі роки та на перспективу.
РУБКИ ДОГЛЯДУ проводяться за допомогою періодичного вирубування окремих дерев у молодому лісі. Вирубці підлягають загущені деревостани, окремі уражені дерева, фаутні, що відстають у рості, тощо. Цим самим створюються сприятливі умови для росту інших дерев, внаслідок поліпшення умов освітлення, прогрівання, водного та мінерального живлення, усунення небажаних порід, випередження сніговалів тощо.
ОСВІТЛЕННЯ. Проводиться в лісах чи його групах у період до загальної зімкнутості крон лісоутворюючих порід. У хвойних лісах освітлення організовують до 10-річного, а в твердолистих – до 5-річного віку. Проаналізувавши цей пункт, слід намітити, коли організувати освітлення, в який спосіб, на який площі, яких порід тощо.
ПРОЧИСТКА – це один із видів догляду за лісом, який здійснюється на всій площі молодого лісу після його повного зімкнення крон лісоутворюючих порід. У бланку треба зазначити, яка порода потребує прочистки, на якій площі, в які строки, рослини якого віку, яким способом тощо.
САНІТАРНІ РУБКИ ДОГЛЯДУ проводяться шляхом вирубування окремих дерев уражених кореневою губкою, трутовиками, лишайниками, а також осини з різними фаутними вадами. У бланку слід відмітити, якщо є вади ураження, яка їх кількість, як розміщені, чим ушкоджені, яка частина рослини тощо.
РОЗРІДЖЕННЯ ДЕРЕВОСТАНУ проводиться в процесі їх формування та становлення повноцінних насаджень. Застосування цього господарського заходу забезпечує усунення із складу деревостану фаутних порід: покривлених, з однобоко розвинутою кроною, уражених грибами і лишайниками, безверхівкові, з ексцентричною шаруватістю тощо. У бланку відмічається: які породи удаляються, чи вони помічені, на якій площі, яким способом, який характер фаутності тощо.
РОЗЧИСТКА ТЕРИТОРІЇ проводиться звичайно на лісосіках, лісових полянах, після вітровалів, гірських обвалів, які зумовлюють відмирання лісоутворюючих порід, чагарників, що захаращують територію і перешкоджають лісовідновленню.
Відмічається в бланку, на якій площі проводяться роботи, які породи, якого віку, яким способом і т. ін.
РОСЛИННІСТЬ ЛУК
Луки у вигляді вкраплень широко поширені в лісовій зоні помірного поясу, зустрічаються в тундрі, степах, пустелях і гірських районах, але своєї власної зони ніде не утворюють. Вони дуже різноманітні за місцями існування і рослинності, тому їх важко віднести до якого-небудь одного типу фітоценозу. Поняття лук частіше застосовується до ландшафтного вигляду території або при характеристиці певних місць існування. У той же час рослинні угруповання лук мають ряд загальних рис будови і життя й утворюють фітогеоценози, що відрізняються від інших. За визначенням геоботаніка-лукознавця Т.А.Работнова, луки – це фітогеоценози, рослинність яких представлена трав'янистими угрупованнями з більш-менш зімкнутим покривом. Вони утворені, головним чином, мезофітними, а іноді і гігрофітними травами, мають зимову перерву у вегетації і не мають літньої депресії.
На відміну від інших фітоценозів, луки не мають у своєму складі деревних рослин, а якщо вони і зустрічаються (дуб, вільха, верби), то представлені рідко розташованими деревами, кущами і не складають якої-небудь закономірної частини структури угруповання.
Особливості будови і життєдіяльності лучної рослинності. Сформований комплекс грунтово-кліматичних умов і взаємовплив організмів один на одного обумовили особливості будови і біології рослин лучних фітоценозів.
Лучні рослини належать до різних життєвих форм, серед яких переважають трав'янисті багаторічники. Вони добре пристосовані до середнього водного постачання і до відносно сприятливого (без різких коливань) режиму надходження мінеральних елементів, аерації підземних органів, температурних умов. Ці фактори життя тісно взаємообумовлені ходом мікробіологічних процесів у ґрунті.
Більшість рослин зберігає і відновлює зелену масу протягом усієї вегетації, багатьом властиве утворення вкорочених пагонів, що зимують із зеленими листками, тому лука до снігового покриву залишається зеленою. Рясне галуження дозволяє нарощувати нові пагони протягом усього сезону, а численні бруньки відновлення – відновлювати пагони після скошування або поїдання. Утворення нових пагонів супроводжується формуванням додаткових коренів, що пронизують величезною масою дернину.
У житті лучних фітоценозів чітко простежується сезонна ритміка. Вегетують лучні рослини до глибокої осені, і тільки з настанням морозів припиняється утворення нових пагонів. У стоколоса безостого, тонконога вузьколистого, оману британського й у ряду інших видів окремі пагони і листки залишаються зеленими й узимку. Багато рослин луки, особливо гігрофіти заплавних лук, а також деякі мезофіти (лисохвіст лучний, оман британський) починають ріст під водою, як тільки вона досить прогріється. Тільки після спаду води починають рости пагони деяких осок, стоколоса безостого, лучних видів цибулі. В одних лучних рослин ріст підземних пагонів починається одночасно з утворенням надземних (осока рання, ситник), в інших ростові процеси в підземній частині відбуваються пізніше, ніж у надземній (горошок мишачий, пирій повзучий, стоколос безостий).
Для лучної флори нехарактерно раннє цвітіння, що пояснюється взаємним пригніченням в умовах густого трав'яного покриву. Внаслідок цього їх “змужніння” настає пізніше. Максимум цвітіння припадає на червень – початок липня. З цим моментом збігається і повне ярусне розчленовування травостою. Багаторічні рослини луки часто цвітуть з перервами і не щороку.
Хоча лучні рослини нормально цвітуть і плодоносять, основним способом розмноження багатьох видів є вегетативне. Пояснюється це поганою схожістю насіння на щільних дерновинах і масовою загибеллю сходів в умовах конкуренції з дорослими рослинами. Тому насіння більшості видів, особливо в злаків, можуть довго зберігати життєздатність, чекаючи іноді десятки або навіть сотні років сприятливих умов.
Для луки характерно “старіння”, при якому під впливом життєдіяльності самих рослин постійно відбуваються несприятливі зміни: підвищується кислотність ґрунту, збільшується кількість нерозкладених органічних речовин, знижується забезпеченість рослин легкодоступними елементами мінерального живлення. Старіння лук найчастіше викликано нераціональним режимом їхнього використання. Як правило, у своєму розвитку лука проходить кореневищну, розкиданокущову і щільнокущову стадії, завершується цей процес розвитком мохового покриву й утворенням болота.
Розмаїтість лучної флори. Навіть при швидкому знайомстві з луками видно, що рослинні угруповання тут різноманітні і швидко змінюють один одного в часі. Візуально це можна відзначити за загальним забарвленням фітоценозу в різний час сезону. Розмаїтість лучної флори дуже велика. Найбільш звичайні і важливі в ній представники родин злакові, айстрові, бобові. Менш цінною, але найбільш численною групою за числом видів є різнотрав'я, що володіє комплексом адаптаційних ознак. Особливу роль відіграють напівпаразити, отруйні і бур'янисті рослини.
Злаки на більшості лук є едифікаторами, тобто домінують. Їх роль в утворенні середовища пов'язана з особливостями морфології, в тому числі здатністю галузитись тільки в основі, в так званій зоні кущіння, або вузлі кущіння. При кущінні бруньок, розташованих на тісно наближених вузлах у основи материнського пагона, формуються приземні і підземні бічні пагони, що часто дають додаткові корені. У більшості лучних злаків кущіння починається рано – до утворення квітконосного пагона, що сприяє збільшенню числа пагонів у кущі і його розростанню. Від будови зон кущіння, числа і напрямки росту пагонів залежать зовнішній вигляд рослини, її життєва форма, а отже, і характер впливу на середовище.
За типом кущіння багаторічні злаки звичайно поділяють на довго-кореневищні, щільнокущові, або дерновинні, і розкиданокущові.
У довгокореневищних злаків (пирій повзучий, куничник наземний, стоколос безостий, лепешняк плавучий) пагони формуються у вузлах кущіння під поверхнею ґрунту і ростуть якийсь час горизонтально, утворюючи довгі кореневища. Пізніше верхівка починає рости вгору, перетворюючись у надземний пагін у вигляді розеточної частини зі своєю брунькоутворюючою зоною. Крім кореневищних, у кущах містяться і вертикальні пагони.
Для кореневищних злаків характерне справжнє вегетативне розмноження, що має велике значення в умовах лук. Ріст кореневищ можливий тільки в пухкому, помірно зволоженому і добре провітрюваному ґрунті. Якщо в травостої панують довгокореневищні злаки, це свідчить про молодість луки. Наприклад, асоціації пирію повзучого часто виникають на покладах, а стоколоса безостого – на піщаних, заплавних луках, що постійно обновляються під час паводків.
Тривалість життя довгокореневищних злаків досить велика, оскільки їм властива вегетативна рухливість і омолодження в процесі вегетативного розмноження.
У щільнокущових, або дерновинних, злаків пагони утворюються у вузлах кущіння в самої поверхні ґрунту або над нею і ростуть вертикально в безпосередній близькості до материнського пагона, в результаті чого формується щільний кущ, або дерновина. Всередині такої дерновини утруднена аерація, застоюється вода, відбувається гниття відмерлих частин. Зазвичай більш інтенсивно розвиваються пагони верхньої частини зони кущіння, тому кущ поступово піднімається над ґрунтом у вигляді грудки. Різна тривалість життя кожного пагона і наближене їхнє розташування в кущі приводить до того, що в щільній дерновині присутні різновікові пагони. Згодом у кущі накопичується все більше відмерлих пагонів, центральна частина відмирає, дерновина стає круговою і розпадається на окремі частини.
Найбільш поширені щількущові лучні злаки: щучник дернистий, вівсюнець лучний, біловус пониклий, мітлиця біла, костриця овеча, тонконіг звичайний, їжа збірна, гребінник звичайний, пахуча трава звичайна. Злаки цієї групи сильно ущільнюють ґрунт, перешкоджають його аерації і проведенню вологи, що поступово веде до заболочування. Самі злаки переносять погану аерацію ґрунту завдяки тому, що їхні вузли кущіння знаходяться над землею, а в стеблах, листках і коренях міститься система повітроносних міжклітинників. Дерновинні злаки витісняють інші рослини, призводять до збідніння видового складу і панування мохів. Вегетативне розмноження в щільнокущових злаків відсутнє, йде тільки розпад дерновин.
У розкиданокущових злаків пагони закладаються під поверхнею ґрунту, але ростуть під гострим кутом до материнського пагона, так що утворюється дуже коротка, в одне меживузля, підземна частина. В результаті формується пухкий кущ, в якому зберігаються умови гарної аерації. Прикладом розкиданокущових злаків можуть служити тимофіївка лучна, костриця червона, куничник очеретяний. У цих рослин найбільш сильні пагони знаходяться в середній за висотою частині зони кущіння, в інших (костриця лучна, тонконіг лучний) – у нижній частині, обумовлюючи швидке розростання куща в ширину. Усі пагони розкиданокущових злаків “внутрішньокущові”, в них немає пагонів з витягнутою горизонтальною частиною. В зв'язку з тим, що бруньки в розкиданокущових злаків розвиваються в різний час, одні пагони проходять повний цикл розвитку, інші – залишаються вегетативними. У кущі багато нерозкритих бруньок, що дозволяє злакам швидко відростати після скошування.
Загальна тривалість життя рослин даної групи досить мала. Зони кущіння в них швидко розвиваються в перші 2-3 роки, пізніше кущіння слабшає. Продуктивний період, тобто період найбільшого врожаю зеленої маси в травостої лук, не перевищує 7-12 років.
Айстрові лук дуже різноманітні і присутні в травостої з провесни до глибокої осені. Їхня структура визначається головним чином будовою суцвіття – кошика. З трубчастоквіткових зустрічаються: котяча лапка дводомна, мати-й-мачуха, види родів волошка, ромашка, деревій, пижмо, сухоцвіт, злинка; з язичковоквіткових – козельці східні, кульбаба лікарська, цикорій звичайний, нечуйвітер, осоти. Язичкові квітки, як правило, яскраво забарвлені.
Представники родини бобових присутні у флорі лук майже всіх типів. Варто звернути увагу на їхні життєві форми. Хоча бобові і менш вимогливі до вологості, чим злаки, серед них багато стрижневокореневих видів (більшість конюшин, види роду люцерна й ін.). Кореневі системи цих рослин дуже глибоко заходять у горизонти травостою лук, що забезпечує переваги у використанні світла.
Особлива роль бобових у житті лук пов'язана зі здатністю їхніх коренів вступати в симбіоз із бульбочковими бактеріями, що сприяє збагаченню ґрунту азотом, а нагромадження білків у листках робить їх цінними кормовими рослинами.
Різнотрав'я – найбільш велика група рослин лук за числом видів. Вивчити їх усі неможливо, тому, збираючи й аналізуючи різнотрав'я, необхідно відзначати систематичну приналежність, горизонт луки, особливості вегетативних органів, тип суцвіття і будову квітки, особливості запилення, поширення плодів і насіння, спосіб живлення, а також різні пристосування до життя в лучних фітоценозах – особливості насінного і вегетативного розмноження й утворення запасів сплячих бруньок, що дозволяють відрости при скошуванні, стійкість до витоптування і т.д.
Особливу увагу при характеристиці різнотрав'я варто звернути на рослини-напівпаразити (дзвінці, очанка, перестріч), отруйні і такі, що не поїдаються худобою (рослини роду чемериця, деякі селерові, жовтеці, щавлі), а також бур'янисті рослини, що проникають до складу лучного фітоценозу (кульбаба лікарська, подорожники, волошки й ін.), мікотрофні рослини із родин жовтецевих, розових, губоцвітих, селерових, подорожникових і бактеріотрофні рослини (герань лісова, підмаренник північний та ін.).
Класифікація лук. За походженням розрізняють первинні і вторинні луки. Первинні луки зустрічаються рідше, виникають природним шляхом і розміщуються в таких умовах, де угруповання трав'янистих мезофілів успішно конкурують з іншими типами фітоценозів (заплави річок, окраїни озер, місця зі зниженим рельєфом, де накопичуються опади). Для всіх зон нашої країни більш характерні вторинні луки – луки, що виникли на місці колишніх лісів, степів, боліт внаслідок впливу людини.
Як правило, лучні угруповання мають трохи видів-домінантів (полідомінантність лучної флори), тому класифікувати їх за складом, як, наприклад, ліси, важко. У практиці луки звичайно розрізняють за положенням у рельєфі і зволоженню. Залежно від цих факторів виділяють луки позапойменні, або материкові, і заплавні. Позапойменні луки, у свою чергу, поділяються на суходільні, пов'язані з підвищеними формами рельєфу, і низинні, приурочені, головним чином, до безстічних знижень. Заплавні луки розташовані в заплавах річок, озер і лиманів. Між названими типами існують різноманітні переходи, а самі вони поділяються на підтипи.
Суходольні луки. Ці луки найбільш характерні для України (рис.7, А). Вони, як правило, вторинні, виникають на місці згорілих або загиблого по різних причинах лісу. На освітленому місці розростаються опушечно-лісові, бур'янисті і бур'янисто-польові трави, витісняючи збережені лісові рослини і мохи. Змінюється водний режим, верхні горизонти ґрунту швидко висушуються і, якщо немає підтоку ґрунтових вод, насіння й інші зачатки лісових рослин, що залишилися в ґрунті, гинуть. Пізніше поновленню лісу перешкоджає утворення суцільної злакової дерновини, сінокосіння, випас худоби. Однак припинення сінокосіння і випасу худоби сприяє відновленню первинного фітоценозу (лісу). Суходільні луки можуть виникати і на місці закинутих ріллей.
Склад фітоценозів суходільних лук визначається рядом особливостей середовища існування. Джерелом вологи влітку служать атмосферні опади, але в сухі періоди її недостатньо. Аерація ґрунту добра, залишки рослин швидко руйнуються, гумус не накопичується. Звертає на себе увагу те, що на луках даного типу немає специфічних видів, а флора сформувалася за рахунок деяких лісових і бур'янистих рослин. Сюди мігрують рослини, менш вимогливі до постійного зволоження і мінерального живлення, переважають злаки, айстрові і бобові. Видовий склад злаків визначається режимом вологості і складом ґрунтів суходолів. На луках з легкими супіщаними і піщаними підзолистими ґрунтами зустрічаються мітлиця звичайна і костриця овеча. На ґрунтах з підвищеною вологістю поширені пахуча трава звичайна, трясучка середня, костриця червона, щучник дернистий. Суходоли з більш важкими суглинними ґрунтами можна впізнати за наявністю костриці лучної, тонконога лучного і великим дерновинам щучника дернистого.
Айстрові суходолів мало специфічні. Це, головним чином, ті ж види, що заселяють поклади, межі, узбіччя полів: королиця звичайна, ромашка пахуча й аптечна, скереда покрівельна і дворічна, роман смердючий, полин рівнинний, волошка лучна і шорсткувата, козельці великі і лучні, нечуйвітер ранній, лучний і багатоквітковий, кульбаба осіння.
З бобових зустрічаються астрагал нутовий, конюшина гірська, люцерна хмелевидна і серповидна, лядвенець польовий. На більш вологих луках поширені різні види конюшини: лучна, середня, альпійська, гірська, рожева і рівнинна, а також чина лучна, горошок плотовий і мишачий, заяча конюшина багатолиста, в'язіль різнобарвний.
Різнотрав'я суходільної луки належить до різних життєвих форм і екологічних груп, займає різне систематичне положення. Звичайні тут жовтець золотавий та їдкий, перстач гусячий і сріблястий, манжетка гостролопатева, роговик польовий, віскарія звичайна, меладрій білий, гвоздика-трав'янка, герань лучна, звіробій плямистий і звичайний, фіалка триколірна, гикавка сіра, цілий ряд представників родини селерові: кмин звичайний, бедринець ломинекаменевий, а також тирлич легеневий з родини тирличеві, суховершки звичайні, чебрець український із родини губоцвіті, подорожники ланцетолистий і великий. Для суходільних лук типові рослини із родини ранникові: очанка коротковолоса і прямостояча, дзвінець малий і вузьколистий. На лісових луках зустрічаються перестріч дібровний, вероніки дібровна і лікарська, зрідка – дзвоники колосовидні із родини дзвоникових, косарики черепитчасті, зозулинець, коручка із родини орхідних. Під пологом трави суходільної луки нерідко багато мохів.
Біологічна і господарська продуктивність суходолів невелика, використання їх як косовиці і пасовищ вимагає комплексних заходів для поліпшенню ґрунту (внесення добрив, полив і т. д.). Неправильне використання таких лук перетворює їх у непридатні землі.
Низинні материкові луки (рис.7, Б). Такі луки розміщуються в зниженнях рельєфу, одержують вологу не тільки з атмосферних опадів, але і від ґрунтових вод, які періодично піднімаються і є багатими на мінеральні солі. Ґрунти на таких луках, як правило, дерново-підзолисті.
Серед рослин низинної луки насамперед впадають в око великі мезофітні злаки: костриця лучна (більше, ніж на суходолах), їжа збірна, тимофіївка лучна і злаки гігрофітного типу: лепешняк плавучий і водний, канаркова трава тростиновидна, бекманія звичайна, щучник дернистий, котрий утворює великі дерновини і купини. Бобові, що важко переносять нестачу кисню в ґрунті, на таких луках нечисленні (конюшина рожева, темноколірна та ін.). Натомість є представники широколистого різнотрав'я: горець зміїний, коронарія зозулина, гравілат прибережний, манжетки, жовтеці повзучий та їдкий (наземна форма).
Продуктивність низинних лук трохи вища, ніж суходолів. Однак їхнє пасовищне використання призводить до надмірного розмноження рослинності, що не поїдається худобою: жовтеців, таволги, утворенню купин щучника і, як наслідок, до ущільнення травостою, розростанню мохів, заболочуванню і переходу до нового типу луки – болотистої. Такі луки характерні також для лощин і різних безстічних знижень.
У травостої болотистих лук переважають великі осоки: дводомна, лиса, двотичинкова, заяча, дерниста, гостра, просяна, роздута й ін., очерет лісовий, ситники нитковидний, крислатий і членистий, хвощі болотний, річковий; зі злаків зустрічаються лепешняки, бекманія звичайна, очерет звичайний; з різнотрав'я – калюжниця болотна, купальниця європейська, щавель кінський, чина болотна, незабудка болотна, валеріана лікарська, шолудивник болотний. Зрідка зустрічаються орхідеї: коручка болотна, зозулині сльози яйцеподібні; із родини ірисових – косарики болотні.
Заплавні луки. Умови життя на заплавних луках своєрідні. Навесні, в період половоддя, рослини на більш-менш тривалий час затоплюються водою. При цьому на поверхні ґрунту відкладається шар осаду – намулок, тому заплавні ґрунти досить багаті, і на них панують рослини, вимогливі до ґрунтового живлення.
Рослинний покрив заплавної луки по поперечнику заплави неоднорідний. Найвищою і найбільш сухою порівняно з усіма іншими є прируслова заплава, що межує з водоймою. Ґрунт тут піщаний. Основу рослинного покриття, як правило, складають довгокореневищні злаки (стоколос безостий, пирій повзучий, куничник наземний). Зазвичай неширока прируслова заплава змінюється широкою центральною заплавою, що розташовується трохи нижче. Ґрунт тут суглинний, містить більше вологи, краще забезпечений поживними речовинами, що створює особливо сприятливі умови для життя рослин. На одному квадратному метрі можна нарахувати їх до 10 видів. Рясно представлене різнотрав'я: дзвоники, жовтеці, герань лучна, гвоздики, чимало бобових, різні види конюшини (лучної, гібридної, повзучої, гірської), а також чина лучна, мишачий горошок та ін. Велика кількість бобових – характерна риса центральної заплави. Злаки належать, як правило, до розкиданокущових форм: тимофіївка лучна, костриця лучна, їжа збірна. Розмаїтість їх набагато більша, ніж на прирусловій заплаві. Досить багато представлене різнотрав'я: герань лучна, дзвоник збірний та ін. Деякі представники отруйні: чемериця біла, жовтеці.
Наступна, найбільш віддалена від річки й у той же час найбільш волога частина заплави – притерасна. Вона розташована на важко-суглинному, щільному, сильно зволоженому ґрунті. У трав'яному покриві велику роль відіграють рослини низинних боліт: великі осоки, таволга в'язолиста, очерет звичайний. Зі злаків також поширений щільнокущовий щучник дернистий. Бобових звичайно немає.
Ярусна структура луки. Характеризуючи луку як рослинне угруповання, звертають увагу на ряд особливостей її структури, в тому числі на її надземну і підземну ярусність, що обумовлена розмаїтістю життєвих форм лучних рослин, вимогливістю їх до умов зволоження, освітлення, складу ґрунтів. У лучних фітоценозах виділяють два, іноді чотири яруси, виражених не так чітко, як у лісових угрупованнях (рис.8). Рослини, в яких довгі стебла по всій довжині мають багато листків, відносять до верхніх ярусів. Перший ярус лук утворюють їжа збірна, стоколос безостий, волошка лучна; в другому ярусі зростають лисохвіст лучний, конюшина рожева та ін. Якщо трави розвивають листки в пригрунтовому шарі, а високо над поверхнею виносять лише генеративні органи, то їх відносять до нижнього ярусу, в який входять і так звані низові злаки – тонконіг однолітній, мітлиця звичайна, а також конюшина повзуча, кульбаба лікарська.
При дослідженні підземної ярусності помічено, що глибина коренемісткого шару ґрунту може сильно варіювати: в одних випадках корені ідуть усередину лише на 10-20 см, в інших – до 400-500 см. Однак майже завжди маса підземних органів лучних рослин у кілька разів більше надземної.
На природному ґрунтовому розрізі (стінка канави, обрив річки і т. д.) можна переконатися, що підземними органами найбільше насичений верхній, більш зволожений, ґрунтовий горизонт, так звана лучна дернина, в якій розташовуються основи надземних пагонів, додаткові корені і кореневища більшості рослин. У наступному горизонті розміщуються бічні розгалуження стрижневих коренів і лише окремі пучки додаткових коренів злаків; ще глибше йдуть тільки стрижневі корені.
Спостерігаючи луки протягом вегетації, можна відзначити, що надземна і підземна структура лучних фітоценозів дуже рухлива, постійно мінлива.
Рослинний покрив на луках природного типу звичайно мозаїчний, тому структу-ра луки в горизонтальному розрізі (горизонтальна структура) різноманітна, складна і залежить, головним чином, від розростання окремих видів, їхніх вікових особливостей та інтенсивності розмноження. У різні періоди сезону виділяють типи лук за забарвленням, висотою стояння рослин, спостерігають постійні переходи від одного типу до іншого. Залежно від особливостей горизонтального складання лука буває осоковою, стоколосовою, геранієвою, щучниковою, жовтецевою, злаковою, різнотравною і т. д.
Значення лук. Луки є природними кормовими угіддями, місцем існування багатьох тварин. Лучна рослинність перешкоджає процесам ерозії і видування ґрунто-вого покриву, сприяє формуванню ґрунтів, багатих азотистими речовинами. Флора лук багата декоративними, технічними, харчовими, вітаміноносними, медоносними і лікарськими рослинами. Тут заготовляють таку лікарську сировину, як трава деревію звичайного, фіалки триколірної, пижма звичайної, хвоща польового, буркуну лікарського, кореневища родовика лікарського, горця зміїного й ін.
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЛУЧНОЇ РОСЛИННОСТІ
Методичні поради включають ряд питань, що необхідні для дослідження лучної рослинності, а також тлумачення питань бланка опису фітоценозу. Рекомендуємо зберегти таку послідовність.
Вибір об'єкта дослідження. Приступаючи до виконання цієї роботи, необхідно провести попереднє рекогносціювання місцевості і за візуальним спостереженням та обстеженням природних лучних угідь вибрати типову дослідну ділянку. Під типовою розуміємо таке:
1. Дослідна ділянка повинна відображати основні параметри даного типу рослинності: мати чітко виявлені ознаки – вирівняну, однотипну поверхню, рівномірно виявлений травостій, фіксовані домінанти, непорушеність господарською діяльністю тощо.
2. Репрезентативна в структурному, флористичному, ценотичному та господарському відношеннях.
3. Однорідна за ступенем зволоження, засоленості, трофності, оглеєності та кислотності ґрунту тощо.
Вибір дослідної ділянки. Важливим моментом є правильний вибір дослідної ділянки, оскільки від її типовості та однорідності залежатиме достовірність даних про цей тип рослинності. Рекомендуємо за попереднім ознайомленням зберегти всі перераховані вище параметри для об'єкта дослідження, а також додатково врахувати таке: а) ярусну диференціацію; б) типову видову насиченість; в) синузіальну почленованість; г) репрезентативність різних господарських груп рослинності; д) однорідність господарського використання.
Вибір ознак дослідження. Під час проведення геоботанічних досліджень важливим є чітко обрані ознаки дослідження. Невід'ємними ознаками лучних фітоценозів є: видовий склад травостою, ярусність, домінантність, проективне покриття виду, сталість та життєвість виду, трапляння чи рясність виду, фізіономічність, представленість господарських груп рослин, урожайність та продуктивність, кормова цінність.
Решту особливостей подаємо за “Бланком опису лучної рослинності” з відзначенням їх стосовно окремих пунктів, які потребують пояснень або застережень до їх правильного трактування.
Такі пункти, як “Студент”, “Дата” не викликають питань, а пункт “Розмір пробної чи дослідної ділянки” потребує уточнення. Для лучних угідь найчастіше обирають розмір дослідної ділянки фітоценозу площею 10 × 10 = 100 м2. 3 огляду на відповідність виявленості ознак фітоценозу, вона може бути і в 2-3 рази більшою.
Кожна дослідна ділянка фітоценозу виділяється інструментально або візуально, відокремлюється від решти травостою за допомогою виділення по периметру протоптуванням та позначенням віхами по кутах, щоб добре була помітна в просторі.
Формація на лучних угіддях виділяється за домінантними видами певних життєвих форм рослин, як вже було показано вище для лісових угруповань.
Асоціація виділяється за таким самим принципом, як і в лісового угруповання, але на відміну від них, лучні асоціації відзначаються полідомінантністю, рідше моно- та бідомінантністю, яку слід чітко виділяти. Якщо в першому ярусі висотою до 100-120 см росте костриця лучна, а в другому висотою 40-60 см тонконіг лучний, то така асоціація називається лучно-кострицево-лучнотонконогова. Угруповання, в першому ярусі якого домінує райграс високий, в другому – королиця лучна, а в третьому конюшина лучна, назву асоціації записують таким чином: високорайсово-лучно-королицево-лучноконюшинова. На луках часто можна спостерігати, коли в одному ярусі (будь-якому) домінує не один, а два або три співдомінанти. Таким чином виникають полідомінантні угруповання. Краще асоціацію уточняти і виділяти з викладачем.
Географічне положення: відмічається звичайно (область, район, село), але для лучного угруповання бажано було б відмітити назву господарства різної власності, ферму, агрофірму тощо та назву урочища.
Топографічне положення (макро, мезо- та мікрорельєф). На лучних угіддях або пасовищах більшої уваги вимагає саме мікрорельєф: наявність купин, ритвин, їх кількість, висота, об'єм, процентне відношення до площі виявлення, характер розподілу, оскільки його знання дає можливість застосування механізованого сінокосіння та сінозбирання, а також правильно визначити продуктивність угідь.
Ґрунти. В цьому пункті бажано було б дати характеристику ґрунтового розрізу по окремих горизонтах, відмітивши розподіл кореневих систем рослин, за профілем показати рівень фунтових вод тощо.
Умови зволоження. За даним власних візуальних спостережень визначити ступінь зволоження за такими категоріями: 1) помірно зволожені, без проступання вологи при вичавлюванні; 2) досить зволожені, коли проступає волога при надавлюванні на травостій; 3) дуже зволожена, коли вода поступає з поверхні; 4) затоплені, коли лучні угіддя залиті шаром води.
Наявність мохів та лишайників. Тут відмічається присутність мохів з відзначенням їх видового складу, відсотка проективного покриття, фенофази, життєвості, характеру розподілу по ділянці, потужності. Так само характеризують і лишайники.
Мертвий покрив. Його створюють минулорічні рештки рослин, відмерлі та засохлі листки, стебла, суцвіття, які не повністю перегнили. Особливо помітно розвинутий він у дернинних багаторічних та купинястих угрупованнях. Відмічається потужність цього повстяного шару, місце розміщення по купинах і між ними тощо.
Ступінь задерніння. На дослідній ділянці та поза її межами показують висоту дернин злаків або осок звичайних для лучних угідь, участь видів, що утворюють дернину, купини, їх висоту, діметр, процентну покритість купин або дернин, характер задерніння, здатність рослин до відновлення, партикуляції, пагоноутворення.
Проективне покриття. Метод визначення покриття за допомогою сіточки Л.Г.Раменського. Проективну повноту покриву визначають, дивлячись на травостій вертикально вниз крізь віконце сіточки. При цьому, по можливості, треба відвертати увагу від суцвіть. Малу сітку розміром 2x5 см тримають приблизно на половині відстані між оком і травостоєм, а велику сітку (вона значно зручніша) – на рівні травостою. Розглядаючи одне місце покриву, окомірно визначають, скільки комірок сітки (десятих часток віконця) припадає на плями (проекції рослин) і скільки – на вільні проміжки (з яких видно фунт, воду, мохи).
Для взаємного контролю застосовують два основних прийоми оцінки.
Перший прийом: “Скучуючи” проекцію або вільні проміжки думкою до одного кінця сіточки, визначають, скільки комірок вони зайняли б при такому суцільному розміщені. Якщо проекція рослин займе при цьому чотири комірки, то проективна повнота покриву дорівнюватиме 40%. Якщо вільні діляночки займають 2 комірки, то проективна повнота покриву становить 80% і т. д.
Другий прийом: подумки поділяють сіточку впоперек на дві частини так, щоб проекція однієї частини заповнила проміжки проекції другої частини. Якщо, скажімо, достатньо виділити три комірки, щоб зробити суцільною (“залатати”) проекцію в основних 7 комірках, значить повнота дорівнює 70%.
Визначивши повноту в кількох місцях обслідуваної ділянки, беруть середню оцінку. Якщо повнота, виявлена в окремих точках, різко коливається, то площу обліку розбивають на частини за двома або трьома ступенями густоти і з них вираховують середню повноту. Наприклад: 0,3 площі обліку припадає на густі плями із середньою повнотою 80%; 0,5 – на середньогустий травостій з повнотою 60%; 0,2 – на зріджений – з середньою повнотою 30%. Середня повнота всієї площі дорівнює (0,3 × 80) + (0,5 × 60) + (0,2 × 30) = 24 + 30 + 6 = 60 %. Такий прийом визначення повноти називають “двомірним”.
Метод дзеркальної сіточки. Вона являє собою віконце в картонній або іншій платівці, поділеній дротиками на 10 рівних квадратів. Платівка рухомо закріплюється з дзеркальцем. Розглядаючи травостій через сіточку, її можна використовувати так само, як і розташований на поверхні квадрат, а бачачи деревний ярус, відображений через віконце в дзеркальці, можна оцінювати і проективне покриття цього ярусу (зімкнутість крон).
Метод масштабної сіточки. Для обчислення процента покриття окремих видів фітоценозу Раменський розробив метод масштабної сіточки. Запропоновано проекційні сіточки розміром 10%, 1% від 4 м2. Найдрібніші комірки масштабної сіточки мають розміри 4 см. Нею користуються в такий спосіб: над травостоєм розтягується чотириметрова сітка. Масштабну сіточку тримають над травостоєм обмеженим квадратом, дивляться через сіточку зверху вниз і визначають процент покриття окремими видами, що є компонентами даного фітоценозу.
Крапчастий метод оцінки проективного покриття запропонував новозеландський вчений Леві. Суть його полягає у наступному. У травостій фітоценозу опускаються на відстані через 5 см сталеві спиці, закріплені на планці довжиною до 50 см. Підрахунок проколів при значних замірах і наступна статистична обробка результатів обрахунків дає можливість судити про зімкнутість і проективне покриття фітоценозу.
Вище ми вже згадували про проективну рясність. Який зміст вкладається в це поняття? Проективна рясність – це проективне покриття окремих видів та груп. При значних за кількістю визначеннях досягається велика точність 0,1-0,05%, при побіжному – 0,3-0,5%. Сума проекцій рясності видів або груп видів повинна в сумі дорівнювати сумі проективної повноти, тобто загальному проективному покриттю і ярусному покриттю угруповання.
Для детального визначення проективної рясності необхідно виконати його на 8-10 м2, а щоб визначити проективну рясність видів на 1 м2, витрачається до 30 хвилин. Ця робота дуже трудомістка. Тому цей метод мало застосовують. Частіше користуються окомірним визначенням проективної рясності. Він менш точний, але зручніший за часом.
Покриття визначається для трав'янистих і чагарниково-трав'яних угруповань, а зімкнутість крон – для лісових деревостанів і чагарникового ярусу.
Покриття визначається для трав'янистих і чагарничково-трав'яних угруповань, а зімкнутість крон – для лісових деревостанів і чагарникового ярусу.
Зімкнутість крон – це проективне покриття проекціями крон дерев із проектованими на поверхню ґрунту. При дослідженні лісових ценозів визначають ступінь зімкнутості крон. Від цього фактора залежить світловий режим під наметом лісу. Зімкнутість крон дає уявлення про густоту чи щільність деревостану. Чим більша вона, тим більша густина, щільність стовбуростояння лісоутворюючих порід.
Горизонтальну проекцію крон дерев визначають окомірно, в частках від одиниці або в процентах. За одиницю або 100% беруть таку ступінь зімкнутості крон, коли просвіти між ними не перевищують 1/10, а сума проекцій крон займає близько 9/10 площі. Ступінь зімкнутості 0,5 означає, що зімкнутість крон деревостану складає половину повної зімкнутості.
В геоботаніці розрізняють і при дослідженні рослинності використовують такі види проективного покриття: загальне, часткове, ярусне, синузіальне, видове та індивідуальне.
Проективне покриття в рослинних угрупованнях визначається в кожній окремій групі за формою росту зокрема. В лісі проективне покриття окремо визначається для деревостану, чагарнику травостою і мохово-лишайникового покриву. На болотах зімкнутість крон визначається для деревостану і чагарників, а покриття – для травостою, сфагнового покриву.
Часткове проективне покриття створюють всі рослини одного виду. У багатовидових фітоценозах часто користуються визначенням часткового покриття, створеного окремими групами видів.
Проективне покриття виду – це часткове покриття, створене покриттям особин одного виду.
Індивідуальне проективне покриття – це проекція, створена надземними частинами окремої особини виду.
Істинне покриття, або справжнє покриття – це таке, яке утворюється основами зрізаних стебел і стовбурами деревних рослин. Воно особливо чітко виявляється в афофітоценозах, наприклад, по стерні після зібраних хлібів, після скошування травостою на луках, по пеньках на лісосіках, в лісах – після рубки деревостану.
Істинне проективне покриття завжди буде менше загального чи ярусного проективного покриття, оскільки площа стовбурів аналогічно менша проекції крон.
Поширеність асоціації на даному масиві (профілю). У цьому пункті вказується, як часто і на якій площі трапляється дана асоціація, який обсяг вона займає в рослинному покритті.
Аспект. В процесі геоботанічного дослідження лучної рослинності слід звернути увагу на те, що окремі види рослин знаходяться на різній стадії свого розвитку: одні з них масово вегетують і надають рослинності відповідного зеленого кольору, інші рослини, наприклад, жовтець повзучий чи жовтець вогнистий у стадії цвітіння зумовлює жовтий чи золотисто-жовтий колір, гадючник звичайний – кремово-білий, конюшина лучна або альпійська – червоний тощо. За характером переважання кольорів визначається той чи інший аспект. Його визначають вегетативні, квітучі або плодоносячі частини рослини або їх поєднання. Аспектністю певних частин, відповідно до фенофази, рослини визначають аспект рослинного угруповання.
Цей аспект може бути простим або складним. Простий аспект обумовлений фенологічним станом певного виду рослин. Такими в рослинних угрупованнях звичайно є домінанти або субдомінанти. Вони масовим цвітінням чи плодоношенням визначають аспект всього фітоценозу.
Складний аспект мають більшість рослинних угруповань. Він зумовлений певною фенологічною стадією в розвитку окремих видів рослин. Найбільш яскравий аспект виявляється під час цвітіння домінантів і співдомінантів, які своєю зовнішністю визначають в цілому зовнішність рослинного угруповання. На заплавних луках р.Дніпро подібні аспекти можна спостерігати в угрупованнях, в яких одночасно помітну роль відіграють різнотрав'я та бобові.
Аспект може бути дифузний, обумовлений рівномірним розподілом особинами домінанта чи аспектуючих видів, що створюють майже суцільну однотонність на всій досліджуваній площі.
Аспект може бути плямистий, зумовлений цвітінням видів, згрупованих окремими плямами або розміщенням окремих груп видів із різним типом фенологічного стану на різних ділянках досліджуваного фітоценозу.
Ви часто помічаєте, що в одному місці, з деяким підвищенням, масово цвіте конюшина гірська і обумовлює виявлення білих плям, які чергуються в прирусловій частині з конюшиною альпійською, що має червоний колір, в більш зниженому місці можна виділити ділянки, зайняті підмаренником м'яким, який зумовлює появу білих плям, а місцями жовтецеві локалітети – жовті плями. В результаті формуються дуже строкаті барвисті аспекти заплавних угруповань.
Флористичний склад. Флористичний, або видовий склад, – це сукупність видів фітоценозу і він визначається за такими параметрами: назва рослин, вказується латинська або українська назва рослин за порядком. Краще їх вказувати за таким порядком: злаки, бобові, осоки, ситникові, різнотрав'я. До флористичного складу включають не тільки названі групи рослин, але й папороті, хвощі, плауни.
Ярусність. Ярусність являє собою вертикальне почленування травостою за вимогливістю видів до умов місцезростання. Для трав'янистих угруповань виділяють або окремі яруси за висотою чи життєвими формами рослин, або під'яруси за генетично-морфологічним почленуванням видового складу угруповання. Ярусність виділяють тоді, коли виявлена чітка вертикальна розшарованість травостою. На луках часто можна виділити 2-3 яруси, а місцями й більше, наприклад: 2 яруси злаків, 1 ярус бобових, 1-2 яруси різнотрав'я.
Висота рослин. Висота рослин дається в метрах або сантиметрах. Заміри роблять від поверхні ґрунту до верхівки суцвіть. Часто роблять заміри висоти суцвіть, висоти вегетативних або ж в цілому генеративних пагонів.
Рясність. Вона визначається кількістю особин на певній площі зростання. Для її визначення користуються суцільним переліком рослин на облікових ділянках 0,25 × 0,25 м або 0,5 × 0,5 м, їх вагою або об'ємом чи іншими параметрами.
Підрахунок кількості екземплярів. Цей метод оцінки рясності виду застосовується як при детальних стаціонарних, так і тимчасових маршрутних дослідженнях в природних і культурних фітоценозах. Вважається одним з найоб'єктивніших методів оцінки рясності виду. Разом з тим цей метод має параметри, які обмежують його застосування. Насамперед, види, які населяють фітоценоз, належать до різних життєвих форм рослин, а значить відрізняються формою, величиною та участю в рослинному угрупованні. Досить порівняти в складі кукурудзяного поля основну культуру, її екземпляр з одним екземпляром лободи білої чи галінсоги дрібно-квіткової, не кажучи вже про співвідношення в лісових насадженнях сосни звичайної та чорниці чи брусниці. Крім того, екземпляри одного виду також нерівнозначні за станом розвитку, розмірами, вагою тощо.
При екземплярному обліку виникає затруднення у визначенні кореневищних окремого екземпляра очерету звичайного, видів кореневищних осок, пирію повзучого та інших, кореневища яких дуже розростаються і утворюють масу вегетативних пагонів. Виникає дилема: що брати за основу обліку – пагін вегетативний чи генеративний, пагін чи кореневище? Подібних проблем немає в одно- і дворічних рослин, оскільки кількість екземплярів дорівнює кількості пагонів. Тому в геоботанічній практиці підраховують не кількість екземплярів, а кількість пагонів на одиницю площі.
Певний інтерес має облік, коли екземплярна кількість співпадає з чисельністю пагонів або екземплярів чи екземпляри чітко відособлені, мають схожі розміри.
Отже, метод підрахунку кількості екземплярів, незважаючи на деякі утруднення при обліку екземплярної насиченості, залишається одним з об'єктивніших методів у геоботаніці.
Фенофаза. Під час обстеження рослини знаходяться на різній стадії біологічного розвитку і цей стан рослин слід зафіксувати в бланку опису. Для цього рекомендуємо використати позначення літерами, які наводяться О.П.Шенніковим або більш детальні за Є.М.Лавренком. Для позначення стану рослин використовують такі позначення: в – рослина вегетує, з – зацвітає, ц – цвіте, п – плодоносить, вдм – відмирає.
Проте ці фази не відображають всього спектру фенологічних змін рослин. Тому Є.М.Лавренко (1959) запропонував деталізувати дані таким чином: фази позначати заголовними літерами тієї чи іншої фази, а підфази – цифрами: пр – проростки, р – ростки, в – вегетаційний стан до викидання суцвіть, б – бутонізація, к – колосіння, ц – цвітіння (початок цвітіння – ц1, повне цвітіння – ц2, відцвітання – ц3), п – плодоношення (незрілі плоди – п1, зрілі плоди – п2, висипання плодів – п3), цп – цвітіння-плодоношення (з підфазами цп1, цп2, цп3), оп – осипання плодів, вд – відростання нових пагонів після осипання плодів (вдр), вдм – відмирання надземних пагонів, м – мертві, сухі надземні пагони.
Характер розміщення рослин. У цій графі відмічається таке розміщення виду: дифузне (рівномірне по всій ділянці), плямисте, групами, синузіальне, латками тощо.
Моховий покрив. На болотистих і торф'янистих луках моховий покрив добре виявлений і є однією з ланок болотоутворюючого процесу відкритого місцезростання. В бланку записується загальне проектування покриття, назва мохів, їх проективне покриття, характер, розміщення, життєвий стан та інші ознаки, позначені в таблиці.
Характер господарського використання. В цьому параграфі вказується характер використання рослинного угіддя: це може бути сінокіс, пасовище, або спочатку використовується як сінокіс, а потім як пасовище, вигін, стійбище.
Визначення об'єму трав'янистих рослин. Об'ємний аналіз рослин вперше запропонував В.В.Альохін. Визначення згадуваний автор описує так. Рослини вміщують у порожній градуйований циліндр чи яку-небудь посудину. У нього наливають із другого градуйованого циліндра деяку кількість води до певної мітки першого циліндра. За різницею між місткістю першого циліндра і влитої води з другого визначають об'єм, зайнятий рослинами.
Знаючи дані стосовно надземних частин рослин, що зростають на певній площі (1 м2, 100 м2), одночасно вимірюють висоту, до якої виростають рослини. Умножаючи висоту рослин на площу, з якої були зрізані рослини, отримують той об'єм повітряного середовища, в якому розміщуються надземні частини рослин. Вирахувавши відношення об'єму надземних частин рослин до об'єму середовища, в якому вони розміщуються (в процентах), отримують величину, яка називається процентом заповнення простору рослинами, або питомим об'ємом.
Урожайність сіна, ц/га. Тут вказується загальна врожайність сіна. Урожайність можна виразити в сирому стані в перерахунку на зелену масу або як сіно в повітряно-сухому стані. Визначення урожаю базується на вивченні урожаю укісних снопиків облікових ділянок. Повторність не менше трикратної.
Урожай пробних укісних снопиків. Укісні пробні (облікові) ділянки закладаються на дослідній ділянці або за її межами. Розмір пробної укісної ділянки може бути 0,25 × 0,25 м, 0,5 × 0,5 м або 1,0 × 1,0 м в 3-4-разовій повторності. На пробній ділянці, виділеній планочками або відповідним квадратом, вирізають у поверхні грунту весь травостій, перев'язують його і загортають у папір або поміщають у кульок чи мішечок. Сюди ж вкладають етикетку з поміткою місця взяття укісного снопика, дати взяття, тип угіддя, місце в екологічному ряду, назву асоціації, нумерують укісні снопики, повторності тощо.
Основний укіс зеленої маси. Зрізаний травостій укісного снопика зважують у сирому стані і визначають урожайність зеленої маси за допомогою зважування фітомаси кожного снопика. З кількох укісних снопиків (за повторностями) виводять середню величину фітомаси дослідної ділянки. Перерахунок роблять на 1 м2, а потім на 1 га. Так само роблять перерахунок на 1 га і сіна, тобто просушеної повітряно-сухого стану фітомаси, а потім обраховують урожайність сіна дослідної ділянки та угіддя в цілому.
Фітоценотична оцінка якості природного кормового угіддя. Його оцінюють за допомогою розбору укісних снопиків за флористичним складом. Кожний укісний снопик розбирають по видах рослин, а також за господарськими групами: злаки, бобові, осоки, ситникові, різнотрав'я та минулорічні рештки.
У межах кожної господарської групи визначається продуктивність кожного виду, насамперед виділяються домінанти і за їх участю у створенні фітомаси – кормова якість зеленої маси та сіна.
Кормову цінність у цілому оцінюють за співвідношенням у структурі врожаю окремих господарських груп рослин. Співвідношення виражають у масі або процентах. Чим більший процент участі бобових у рослинному угрупованні, тим вища його якість. Вона вища і в тому випадку, коли в травостої, а значить і в сіні менша участь осок та ситникової групи, а з різнотравної групи – шкідливих та отруйних видів рослин.
Господарські групи виділяються кожна окремо: злаки, осоки, бобові, ситникові, різнотрав'я. Окремо виділяють минулорічні рештки, а також отруйні рослини. Останнім дають назви, їх перелік та процентну частку.
Господарська та біологічна продуктивність угідь. Біологічна продуктивність угідь визначається загальною фітомасою, що зрізана в поверхні ґрунту.
Господарську продуктивність визначають як таку, фітомаса якої одержана від зрізування травостою на висоті 5-7 см вище поверхні ґрунту, тобто на рівні її відчуження за допомогою стравлювання худобою на пасовищах або на рівні висоти сінокосіння (ручного чи механізованого).
Стан рослинності. Відмічається, в якому господарському стані знаходяться угіддя – стравлений якоюсь мірою, викошений, витоптаний, затоплений, засмічений, пригнічений тощо.
Можливість механізованого збору сіна. Тут зазначається культуртехнічний стан угіддя: вирівняність поверхні, наявність кущів, опалих дерев, купин, ритвин, піщаних наносів, наносів мулу, виступів порід, наявність сухостою тощо.
Наявність меліоративної системи та її стан. У цій графі відмічають стан меліоративної системи: її збереженість, проточність, замуленість, зарослість трав'яними рослинами русла та відкосів мережі.
Необхідність проведення меліоративних робіт: відмічається ступінь зволоження та обводнення місцезростання та місцевості, тривалість обводнення характер розвитку травостою, наявність болотних видів рослин тощо.
Пропозиції щодо покращання природних кормових угідь та раціонального їх використання. В цьому пункті зазначається, чим обумовлений незадовільний стан угідь, низька якість кормової цінності, зарослість чагарниками, купинястість, забур'яненість, поширення отруйних і шкідливих рослин тощо.
Завдяки цьому робиться висновок про недоцільність подальшого використання кормового угіддя як сінокосу чи пасовища або використання його тільки як сінокісного угіддя для одержання зеленої маси чи сіна, що потребують поверхневого чи докорінного поліпшення, проведення культуртехнічних заходів тощо.
Висновок про використання природного лучного угіддя. За допомогою аналізу видового складу травостою, фітоценотичної оцінки, господарського аналізу студент в підсумку робить висновок: чи це угіддя і далі доцільно використовувати як сінокіс, пасовище або вигін чи є потреба його переведення в інший тип угідь.
РОСЛИННІСТЬ ВОДОЙМ І БОЛІТ
ПРИБЕРЕЖНО-ВОДНА РОСЛИННІСТЬ
Внутрішні води України представлені як природними водоймами – річками, струмками, озерами, болотами, так і штучними – каналами, водосховищами і ставками.
Загальні особливості водних екосистем. Водойма в екологічному відношенні – це складно розчленований фітоценоз, що має ряд специфічних особливостей, у тому числі: поясне (паралельне берегу) розташування груп рослин; одноманітність середовища існування; обмежений вміст кисню і світла; відсутність значних коливань температури в товщі води; відсутність гострої залежності рослин від опадів, що випадають у різний час року, і збереження певного рівня водної поверхні; переважання вегетативного розмноження над насінним.
Класифікація водойм. Класифікують водойми, як правило, за вмістом у воді поживних речовин. Розрізняють водойми: 1) евтрофні (озера, водосховища і ставки) – характеризуються високим рівнем первинної продукції; вони звичайно неглибокі, з непрозорою коричнувато-зеленуватою водою, зелене їх забарвлення обумовлене масовим розвитком водоростей; 2) оліготрофні (глибокі озера і гірські річки) – мають невелику кількість поживних речовин, вода в них холодна і прозора, насичена киснем; 3) дистрофні (болота) – відрізняються низьким рівнем первинної продукції, вода в них, як правило, забарвлена в жовтий або коричневий колір.
Склад і структура водного фітоценозу. Видовий склад водних рослин різних кліматичних зон на великих територіях часто однаковий, що пов'язано з одноманітністю середовища існування, і він значно бідніше наземних фітоценозів. Тим часом водна рослинність досить різноманітна за флористичним складом і включає як вищі, так і нижчі рослини. Останні представлені водоростями, що мають досить примітивну організацію вегетативного тіла. Вони викликають “цвітіння води”, додаючи їй певний колір – від зеленого до жовтого, що пояснюється присутністю пігментів у хроматофорах.
Рослини, що плавають на поверхні води, утворюють фітоплейстон; види, майже цілком занурені у воду і прикріплені до дна водойми, – фітобентос; а ті, що активно або пасивно пересуваються в товщі води, – фітопланктон. Вищі рослини представлені, головним чином, багаторічними травами і зосереджені, в основному, в бентосі, рідше зустрічаються в плейстоні; нижчі – водоростями, характерними для фітопланктону.
Видовий склад і розміщення прибережно-водних рослин залежить від багатьох факторів, у тому числі від типу водойми (річка, струмок, озеро і т. д.), її розміру і глибини, рельєфу, типу ґрунту, вмісту поживних речовин і кисню, проточності і прозорості води. Наприклад, для малопроточних водойм із пологим рельєфом дна і невисокими берегами характерне зональне, або поясне, розташування рослин (рис.).
|
Угруповання рослин, розташовані від берега до внутрішньої частини водойми, чітко розмежовані між собою. У прибережній частині виділяють зони берегових гігрофітів, мілководних гігрофітів і гідрофітів.
Берегові гігрофіти представлені видами, пристосованими до надлишкової вологи. Багато хто з них характерні для рослинності низинної і заболоченої луки. Найбільш часто зустрічаються осоки, жовтеці, горці, ситники, верби.
Рослини зони мілководних гігрофітів і гідрофітів відрізняються невисоким ростом. Більшість видів належать до класу однодольних, родин частухові, сусакові, жабурникові, лілійні. Багато представників характеризуються особливою пластичністю морфологічних ознак. Це пов'язано зі зміною умов існування і переходом рослин з водного до сухопутного середовища при висиханні водойм (горець земноводний).
За мілководними, в міру віддалення від берега, йде смуга високорослих гігро- та гідрофітів, що часто утворюють зарості, представлені одним видом. Ці рослини мають розвинуті кореневища і міцно утримуються в ґрунті, характеризуються високим зростом (до 3-4 м) і майже до половини занурені у воду (очерет, рогіз, тростина).
За зоною високорослих гідрофітів починається наступна зона – зона рослин з плаваючими листками, або водної флори. У ґрунті і товщі води розташовані їхні підземні органи, стебла, черешки і нижня сторона листків, а з повітряним середовищем стикаються тільки квітки і верхня сторона листків. Найбільш характерні види – глечики жовті і латаття. Поряд з ними зустрічаються ряски, елодея, кушири, водокрас звичайний, рдести, уруть. Багато видів мають добре розвинуті повзучі кореневища (образки болотні, вовче тіло болотне, осоки). Деякі рослини відрізняються наявністю повзучих стебел, що переплітаються між собою, утворюючи покрив на поверхні води, що сприяє заростанню водойми. Між такими сланкими рослинами знаходяться і вільноплаваючі – осока болотна, тілоріз.
Класифікація прибережно-водної рослинності, її характеристика. Морфоструктура і біологічні особливості життєвого циклу водних рослин певною мірою залежать від умов конкретного місця існування. На їхній зовнішній вигляд і біологію впливає щільність води, обмежений вміст у ній кисню і світла, відсутність різких коливань температури протягом доби, нетривала дія максимальних і мінімальних температур протягом року й ін. На прибережні рослини впливає насамперед надлишкова вологість і, в ряді випадків, її нестача внаслідок пересихання водойми.
Більшість рослин водойм і прибережної зони належать до гідро- і гігрофітів і мають відповідні особливості будови. В залежності від того, чи є вода домінуючим фактором зовнішнього середовища або безпосередньо середовищем існування, прибережні і водні рослини класифікують на кілька груп.
Прибережноводні, або напівзанурені рослини. Такі рослини прикріплені до ґрунту і занурені у воду тільки своєю нижньою частиною (очерет, рогіз, тростина). Їхній життєвий цикл протікає при наявності значної кількості води або в повітряному середовищі – при пересиханні водойм і зниженні рівня води в них.
Морфолого-біологічні пристосування цих рослин пов'язані з розвитком меха-нічних і провідних тканин, кореневих систем, наявністю різнолисткості (стрілолист, частуха). Розмноження не тільки вегетативне, але і насінне. Насіння розноситься водою і поширюється вітром. Слід зазначити, що плоди і насіння довго зберігають здатність до проростання, що є еволюційним пристосуванням до тимчасового пересихання водойм.
Занурені і прикріплені рослини. Ці рослини цілком або більшою своєю части-ною занурені у воду, прикріплюються до субстрату коренями (рдести) або кореневищами (латаття, глечики жовті). Біологічною особливістю прикріплених рослин з плаваючими листками є наявність різнолисткості. Плаваючі листки широкі, довгочерешкові, занурені – плівчасті, інші за формою і розмірами (латаття, глечики жовті й ін.). Тіло таких рослин підтримується водою, тому в них слабко розвинуті механічна і провідна тканини, містяться великі повітроносні порожнини (аеренхіма), в яких накопичений кисень витрачається рослиною в міру необхідності. Аеренхіма також сприяє спливанню рослин у верхні шари води, де кращі умови для фотосинтезу.
Цвітіння в цілком занурених видів відбувається над водою за рахунок довгої квітконіжки (до 1,5 м) або розкручування її спіралей до часу розпускання квітки, коли вона виносить останню на водну поверхню. Запилення відбувається за допомо-гою комах (латаття) або вітром (рдести). Насіння зберігає схожість десятки або навіть сотні років. Плоди, що дозрівають у воді, поширюються водою, вітром або птахами.
Вільноплаваючі рослини. До цієї групи належать не прикріплені до ґрунту рос-лини, які живуть на поверхні або в товщі води глибоководних і мілководних частин водойми (види роду тілоріз, водокрас, елодея, кушири). В них корені відсутні (пухирник, кушир) або розвиваються, але не досягають дна, часто служать лише органом рівноваги, втрачаючи здатність до всмоктування поживних речовин (тілоріз алоевидний, ряски). Поглинання води і розчинених у ній речовин відбувається всією поверхнею занурених органів.
Представники цієї групи мають підвищену здатність до вегетативного розмноження, в тому числі за рахунок пазушних і зимуючих бруньок (елодея), вусів з до-чірніми розетками, шматочків пагонів. Зимуючі бруньки не мають луски, покриті дрібними листками, в яких накопичується крохмаль, завдяки чому брунька опуска-ється на дно, а навесні спливає і розвивається в нову рослину.
Значення прибережних і водних рослин. Рослини, їснування яких пов'язано з тими чи іншими типами водойм, впливають на гідрохімічний і кисневий режим, на нагромадження лікувального мулу, сапропелю і торфу. В них споруджує гнізда водоплавна дичина і нереститься риба. Для господарських цілей з кореневищ таких рослин добувають крохмаль (їжача голівка, рогіз, глечики жовті, латаття). Багато ви-дів використовуються в медицині – рогіз широколистий, лепеха звичайний, бобівник трилистий, цикута отруйна, череда трироздільна, горець перцевий; заготовляються на корм худобі і на добрива. Деякі рослини отруйні: частуха подорожникова, віх отруйний, омег водяний.
БОЛОТА ЯК ЕКОСИСТЕМИ
Болота – це біоценози на надлишково зволожених ділянках земної поверхні. Утворюються вони переважно в умовах зниженого рельєфу, де легко накопичується і застоюється вода. Болота різноманітні за способом виникнення, умовами існування, розрізняються своїм флористичним складом. Основна їхня характерна риса – велика кількість застійної води і, як наслідок цього, нестача кисню, зниження температури ґрунту, збіднений мінеральний склад. Крім того, в зв'язку з обмеженим доступом повітря на їхньому дні відбувається відкладення нерозкладених органічних речовин (переважно рослинного походження), що перетворюються надалі на торф.
Утворення боліт. Утворюються болота, як правило, внаслідок заболочування лук, лісів, водойм. Найчастіше заболочування водойм йде шляхом заростання або наростання (рис.10). В останньому випадку прибережні рослини з довгими галузистими кореневищами (образки болотні, стрілолисти й ін.) розростаються і “накопичуються” на поверхні води у вигляді плаваючого килима – сплавини, але одною стороною вони прикріплені до берега. На такому килимі з'являються мохи, з них домінують сфагнум і типові болотні рослини: бобівник трилистий, вовче тіло болотне та ін. Згодом розмір і товщина сплавин збільшуються. Одночасно йде процес утворення торф'яних відкладень з нижніх частин рослин, що відмирають. Поступово площа водяного дзеркала зменшується, водойма міліє і на її місці утворюється болото.
З водойм із пологистими берегами і рельєфом болота утворюються шляхом заростання. У цьому випадку відмерлі частини рослин, що осідають на дно, утворюють мул і торф. Дно водойми поступово від берега до центра підвищується. Відповідно переміщуються і рослини. Водойма міліє, заторфовується і, врешті решт, перетворюється на болото.
Класифікація боліт, їхня характеристика. Характеризуючи болото, визначають його тип, що обумовлений екологічними чинниками.
За характером зволоження болота поділяються на плоскі, низинні, верхівкові, і перехідні; за умовами мінерального живлення розрізняють евтрофні, мезотрофні й оліготрофні; за кількістю рослин і переважанням певних їхніх життєвих форм – лісові, кущисті, трав'янисті, гідрофітно-мохові і сфагнові болота.
Своєрідні екологічні умови формують флористичний склад фітоценозу. Для кожного певного типу боліт характерні свої рослинні асоціації і домінуючі види. Найчастіше це рослини-ацидофіли, які потребують кислого середовища. Життєві форми представлені травами, кущами, кущиками, рідше – деревами.
Плоскі болота багаті поживними речовинами і є, відповідно, евтрофними. Виникають вони при заростанні озер і ставків у рівнинній і горбкуватій місцевості, їхній рослинний покрив досить бідний, домінують осоки.
Низинні болота бувають евтрофними і мезотрофними. Останні характеризуються помірно багатими ґрунтами. Утворюються вони в місцях виходу і нагромадження ґрунтових вод, а також підживлюються вологою опадів. Зазвичай так розвиваються лісові, кущисті і трав'янисті типи боліт з певним видовим складом. Для лісових боліт характерна береза пухнаста, вільха чорна, верес, чорниця і брусниця, а також лісові мохи; для кущистих боліт – курильський чай, верби, берези, яловець; для трав'янистих боліт – осока, ситники, хвощ, злаки і різнотрав'я.
Верхівкові болота формуються на вододілах, покритих деревами і кущистою рослинністю. Зволоження їх відбувається тільки за рахунок атмосферних опадів. Виникають такі болота внаслідок заболочування суші в лісах, на луках або при інтенсивному утворенні торфу у водоймі. Рослини верхівкових боліт одержують міні-мальну кількість мінеральних речовин (оліготрофні болота) і мають певний набір пристосувань, пов'язаних з умовами середовища існувания. Домінуючими рослинами є сфагнові мохи, що утворюють на поверхні суцільний килим.
Сфагнум відрізняється блідо-зеленим забарвленням, відсутністю ризоїдів, наявністю в листках особливих мертвих водонакопичувальних клітин, завдяки яким рослина здатна поглинати води в 25-30 разів більше своєї сухої ваги. Нижня частина рослини відмирає, але дуже повільно розкладається внаслідок відсутності гнильних бактерій. Останнє пояснюється кислою реакцією середовища, низькою температурою і бактерицидними властивостями самих мохів. Залишки сфагнуму спресовуються й утворюють торф. Тому сфагнові болота часто називають торф'яними.
Рослини сфагнових боліт наростають за рахунок верхівкового росту пагонів. Особливо прогресивно цей процес йде в центральній частині покриву, тому сфагнові болота мають опуклу поверхню.
У зв'язку з бідним мінеральним живленням і відсутністю ґрунту флористичний склад верхівкових боліт бідніше низинних. Тут ростуть трави: види роду пухівка й осока, образки болотні, вовче тіло болотне та ін.; з кущів і кущиків – буяхи, чорниця, брусниця, журавлина, багно і мирт болотний.
У перехідних болотах утруднений доступ ґрунтових вод до поверхні; вода збіднена мінеральними солями; характерне наростання торф'яної маси. Поверхня таких боліт плоска і розташовані вони по окраїнах верхівкових боліт. Перехідні болота формуються за рахунок трав'янистої осокової і значної частини мохової рослинності, представленої сфагнумом, пухівкою, багном болотним, журавлиною болотною, видами роду осока; з деревних порід зустрічається сосна, береза пухнаста, мирт болотний та ін.
Особливості будови і життєдіяльності болотних рослин. Специфічність умов середовища існування виявляється в біоморфологічних особливостях у рослин, які живуть у болотах або поблизу них. Багато видів мають ксерофітну будову (через наявність кислот і низької температури корені не можуть всмоктувати достатньої кількості води). У рослин виникають особливі екологічні форми, що відрізняються рядом специфічних ознак і пристосувань у морфолого-анатомічній будові: життєві форми – трави і кущики; дерева зустрічаються рідко, вони відрізняються низькорослістю, пригніченим станом; коренева система поверхнева або спостерігається повна відсутність коренеподібних виростів і коренів; додаткові корені утворюються, як правило, у верхній частині пагонів, занурених у мох; кореневища довгі, розташовані горизонтально і виносять верхівки пагонів на поверхню сфагнового болота; вегетативні пагони часто вкорочені, а генеративні – безлисті; листки в багатьох видів вічнозелені, дрібні, шкірясті (верес, багно) або тверді, вузькі, із загорненим униз краєм пластинки (осоки, пухівки), звичайно короткочерешкові або піхвові; часто формується прикоренева розетка. Для епідерми характерна кутикула, восковий наліт, опушення; нестача мінерального живлення обумовлює появу на болотах специфічних комахоїдних рослин (росички, пухирники й ін.).
Значення боліт. Екологічне значення боліт визначається їхньою участю в регуляції підземного водного балансу місцевості. Крім цього, на торфових болотах про-водиться промислова заготівля торфу – чудового палива (з верхівкових боліт) і добрива (з низинних боліт).
Болота і заболочені місця – основне місце збирання таких цінних лікарських рослин, як сухоцвіт драговинний, аїр звичайний, багно болотне, журавлина звичайна та ін. Культивувати їх не вигідно через складності створення необхідних умов вирощування.
БУР'ЯНИСТА РОСЛИННІСТЬ
Бур'яни – екологічна група рослин, що не вирощуються людиною, а пристосувалися до зростання серед культурних видів, до умов порушеного або цілком знищеного рослинного покриву.
Багато рослин протягом тисячоріч настільки пристосувалися до умов життя культурних рослин, що поза посівами рости не можуть. Для деяких видів улюбленими місцями існування є сміттєзвалища, узбіччя доріг, поля, луки і ліси.
Бур'янисті рослини – супутники людини. Одні види споконвічно використовувалися нею в їжу (гірчиці, кропива дводомна), інші – служили ліками (подорожник великий, волошка синя, грицики звичайні), а з деякими ворогами посівів доводилось боротися вже в кам'яному віці (пажитниця п'янка, кукіль звичайний). У бронзовому столітті цей список доповнили овес порожній (вівсюг), пирій повзучий, горці.
У процесі еволюції в бур'янів з'явилися подібні з культурними рослинами біологічні і морфологічні ознаки: близькі терміни схожості і дозрівання, однакове за формою і розмірами насіння, що значно погіршує очищення посівного матеріалу і сприяє подальшому засміченню нових посівних площ. Розвиваючи велику зелену масу, бур'яни затінюють культурні рослини, утруднюють процес фотосинтезу; маючи велику листкову поверхню (полинь гірка, осоти), випаровують значну кількість води, а складне переплетення їхніх численних коренів, кореневих паростків і кореневищ ускладнює обробку ґрунту. Це призводить до зниження врожаю і якості оброблюваних культур, у тому числі і лікарських, значному зменшенню родючості ґрунтів, появі ґрунтової посухи і порушенню екологічної рівноваги. Крім того, бур'яни є вогнищами розмноження шкідників і хвороб. Так, гриби-паразити, що викликають іржу і сажку, розвиваються на пирії, вівсюгу; комахи-шкідники – лучний метелик і озима совка – відкладають свої яйця на листках березки польової, жук довгоносик розмножується на лебеді; фітонематода – на осоті польовому і льонку звичайному.
Біологічні особливості бур'янистих рослин. У процесі боротьби за існування в бур'янів виробився ряд біологічних особливостей, що дозволяють їм успішно конкурувати з культурними рослинами.
1. Висока плодючість та інтенсивне розмноження. Бур'яни утворюють у сотні разів більше насіння, ніж культурні рослини. Наприклад, кожна рослина щириці загнутої або сухоребрика стиснутого дає 500-700 тисяч насінин. Для найбільш злісних бур'янів характерно не тільки насінне, але й інтенсивне вегетативне розмноження, що пов'язано з розвитком численних вегетативних бруньок (в осоту польового до 180 млн, у пирію повзучого – до 250 млн). Усі вони здатні проростати в нові росли-ни.
2. Велика тривалість збереження схожості насіння. Насіння бур'янів зберігають життєздатність у ґрунті багато років. У щириці загнутої, грициків звичайних і зірочника середнього вони не втрачають схожості протягом 25 років, зірочника злаковидного – 30 років, лободи білої – 38 років, березки польової – 50 років.
3. Різні терміни схожості. У проведених дослідах з 400 насінин грициків звичайних в перші 3 роки в різний термін проросло 75, інші знаходилися в періоді спокою, після чого давали сходи через 5, 7 і 10 років відповідно. У культурних рослин такого періоду спокою немає, або, як правило, він значно коротший (1-2 роки).
4. Універсальна поширеність бур'янів. Поширюються бур'янисті рослини плодами, насінням і вегетативними органами, маючи ряд характерних пристосувань до цього: незначна вага насіння (заразихи); розвиток летючок, чубчиків, шипуватих виростів, причіпок, здуттів (лопухи, кульбаба лікарська, осоти); утворення наземної “кулі” вегетативних органів рослини – перекоти-поле. Володіючи перерахованими особливостями, бур'янисті рослини поширюються за допомогою вітру, тварин, людини, зустрічаються по всій земній кулі, що дозволяє вважати деякі з них космополітами (пирій повзучий, бодяк польовий, зірочник середній, лобода біла, осоти та ін.).
5. Пристосованість до різних умов зростання. Бур'яни легко переносять низькі температури і посуху. Значна частина з них розвиває розгалужені підземні органи, що йдуть у глибокі горизонти ґрунту. В тканинах цих органів можуть накопи-чуватися поживні речовини, які забезпечують їм високу регенеративну здатність (бодяк польовий, кульбаба лікарська, осот польовий, пирій повзучий).
Класифікація бур'янів. З огляду на видове різноманіття (більш 500 видів), біологічні і морфологічні особливості, з метою вивчення і розробки заходів боротьби, бур'янисті рослини поєднують в окремі групи. Найбільш зручними з наявних є класифікація за умовами зростання і біологічна.
У залежності від умов зростання бур'янисті рослини поділяються на бур'янистопольові (сегетальні) і пустирні (рудеральні).
Бур'янистопольові рослини оселяються на щорічно оброблюваних ґрунтах незалежно від того, чи зайняті вони посівами культурних рослин (город, поле, квітник, розплідник) або підготовляються під посіви. Одні види бур'янів виростають як у посівах, так і в природних природних угрупованнях, інші – супроводжують тільки культурні рослини і для дикої флори не характерні. Наприклад, рижій льоновий зустрічається тільки в посівах льону. При значній засміченості території виникають угруповання бур'янів, близькі до природних, з певним флористичним складом і ярусністю. До найбільш злісних сегетальних бур'янів належать лобода біла і багатонасінна, щириці загнута і волотиста, шпергель польова, зірочник середня, грицики звичайні, талабан польова, пирій повзучий, хвощ польовий, осот польовий, будяк польовий, льонок звичайний, березка польова, суріпиця звичайна.
Пустирні бур'янисті рослини зустрічаються поза посівами на необроблюваних ґрунтах, які піддаються впливам, що порушують природний біоценоз, таким, як косовиця, витоптування, забруднення побутовими відходами, гноєм, сміттям і т. п. Біля житла, скотарень, по узбіччях доріг і пустирям бур'яни часто утворюють зарості. Рослинність подібних місць існування відрізняється великою видовою розмаїтістю. Рудеральні бур'яни можна розділити на дві підгрупи: придорожі і власне пустирні.
Придорожні бур'яни розселяються на місцях, що постійно і сильно витоптуються – стежках, дорогах (кульбаба лікарська, подорожник великий, тонконіг однорічний, горець пташиний, перстач гусячий, ромашка непахуча, конюшина повзуча та ін.). Вони здатні протистояти витоптуванню, колісному транспорту й іншим механічним впливам завдяки розвитку масивних підземних органів та їхньої розгалуженості, легко відокремлюваній кореневій системі, швидкому вегетативному розмноженню. Яскраво вираженою і добре помітною рисою даної групи рослин є їхня морфологічна мінливість, викликана різними умовами освітлення, рівнем вологості, якістю ґрунту. Так, у горця пташиного, що зустрічається на місцях, які витоптуються, пагони короткі (5-8 см), вони стеляться по землі, а в більш сприятливих умовах – майже прямостоячі, досягають висоти 70-80 см.
Власне пустирні бур'яни зустрічаються на маловідвідуваних місцях, пустищах, часто утворюють зарості. До них належать: лопух павутинчастий, великий і малий, кропива дводомна і пекуча, будяк пониклий і кучерявий, татарник колючий, полин звичайний, злинка канадська, буркун білий і лікарський та ін. Володіючи характерними систематичними ознаками, рослини пустирів водночас відрізняються сукупністю пристосувальних рис. Їм властиві високі прямостоячі стебла, великі, тверді, часто дуже колючі листки, іноді з пекучими волосками.
Часто на залізничних насипах, уздовж автодоріг, у річкових пристаней можна зустріти види, занесені з інших, дуже віддалених місць. Це так звані заносні бур'яни. Багато хто з них таким шляхом поширилися по земній кулі (лобода біла, осоти й ін.).
Відповідно до іншої, більш досконалої, біологічної класифікації, в основу якої покладені характер живлення, тривалість життя і способи розмноження, бур'янисті рослини поділяються на бур'яни-паразити (незелені рослини) і бур'яни самостійного типу живлення (зелені рослини). Останні, у свою чергу, поділяються на кілька під-груп.
До бур'янів-паразитів належать види, які паразитують як на культивованих, так і на дикоростучих рослинах, і цілком втратили здатність до фотосинтезу. Їх живлення відбувається за рахунок рослини-хазяїна. У свою чергу, бур'яни-паразити поділяються на стеблові – присмоктуються до стебла (повитиці й ін.) і кореневі – існують на коренях (заразихи й ін.) (рис.11). Будучи однорічниками, вони розмножуються тільки насінням.
|
У момент проростання насіння сходи на короткий час мають зв'язок із ґрунтом, а потім утвореними присосками проникають в тіло рослини-хазяїна і харчуються його соками.
Паразитуючі рослини містять у собі і перехідній групі – бур ' яни-напівпаразити, що не втратили здатності до фотосинтезу, але живляться, головним чином, за рахунок проникнення коренів-присосок у тіло рослини-хазяїна. До них належать кравники, дзвінці, омела, перестріч польової й ін.
Бур'яни самостійного типу живлення поділяють на одно-, дворічні (ефемери, ярові, зимуючі, озимі), дворічні і багаторічні. Серед останніх найбільш поширені стрижневокореневі, мичкуватокореневі, коренепаросткові і кореневищні рослини.
Рослини, що відносяться до групи ефемерів, за вегетаційний період при достатній кількості вологи дають 2-3 покоління, розмножуються насінням і вегетативно – частинами пагонів (зірочник середній й ін.).
Ярові бур'яни розмножуються насінням, пагони їх з'являються навесні, плодоносять влітку або восени і відмирають у цьому ж році наприкінці вегетаційного періоду (амброзія полиннолиста, лобода біла й ін.).
До зимуючих бур'янів відносять рослини, що при ранніх весняних сходах закінчують вегетацію в тому ж році, при пізніх – зимують у будь-якій фазі росту (грицики звичайні, хрінниця смердюча та ін.).
Насіння озимих бур'янів мають потребу в знижених температурах зимового сезону незалежно від терміну проростання. До даної групи належать спеціалізовані засмічувачі озимого жита і пшениці (стоколос житній й ін.).
Слід зазначити, що деякі види бур'янистих рослин поводяться в одних умовах як ярові, а в інші – як озимі (волошка синя та ін.).
Дворічні бур'яни, подібно озимим, на першому році життя тільки вегетують, але більш тривалий час, а на другий рік цвітуть і плодоносять. Іноді утворення сходів затягується, і рослина зацвітає тільки на третій рік (лопухи, буркуни). Деякі особини продовжують вегетувати після цвітіння і плодоносіння, що є ознакою багаторічності (будяки).
Багаторічні бур'янисті рослини характеризуються наявністю надземних пагонів або їхніх частин, які щорічно відмирають, бруньки відновлення знаходяться в ґрунті або на його рівні. Тривалість життя надземного пагона з часу появи його з бруньки і до початку цвітіння може дорівнювати одному, двом і більш рокам.
Стрижневокореневі бур'яни (кульбаба лікарська) мають подовжений головний корінь; мичкуватокореневі (подорожник великий) мають добре розвинуті додаткові корені, здатні при підрізанні давати кореневу поросль; коренепаросткові (рис.12)(осот польовий, березка польова) – мають вертикальні корені, що глибоко проникають у ґрунт, а з бруньок горизонтальних коренів утворюють кореневі паростки, які найбільш інтенсивно розвиваються при розрізуванні кореневої системи на частини і знищенні надземних органів; кореневищні (хвощ польовий, пирій повзучий) сильно розростаються, утворюють дернину і є бур'янами, з якими дуже важко боротися.
Серед бур'янистих рослин виділяють особливу групу – карантинні бур'яни. Це особливо шкідливі рослини, вони відсутні на території країни, але можуть проник-нути ззовні і нанести значної шкоди. Недопущення їх здійснюється Державною інспекцією з карантину рослин. У списки карантинних бур'янів включена: амброзія полиннолистна, трироздільна і приморська, гірчак повзучий, усі види повитиці, верба багаторічна. Список карантинних рослин періодично переглядається й в нього вносяться необхідні зміни.
Заходи боротьби з бур'янистими рослинами.З огляду на шкоду, що завдають бур'янисті рослини сільськогосподарській діяльності людини, розроблений ряд загальних заходів боротьби з ними. Розрізняють попереджувальні і винищувальні заходи боротьби. Основні види запобіжних заходів: правильне чергування культур у сівозміні, ретельне очищення посівного матеріалу, дотримання щодо бур'янів карантину.
До винищувальних заходів, спрямованих на безпосереднє знищення бур'янів, належать: механічний спосіб – знищення сходів різними знаряддями оранки, підрізання, вичісування кореневищ, висушування, виморожування; біологічний – використання комах і нематод, застосування фітопатогенних мікроорганізмів; хімічний спосіб, що передбачає знищення бур'янів гербіцидами.
Однак ефективно боротись з бур'янистими рослинами можна, знаючи їхній видо-вий склад, особливості біологічного розвитку і рівень засміченості полів.
ОХОРОНА РОСЛИН
Біологічне різноманіття є національним багатством України, яке забезпечує екосистемні та біосферні функції і є основою існування організмів, їх угруповань. Біорізноманіття формує середовище життєдіяльності людини. Як органічне поєднання живих істот на Землі воно склалось в результаті багатовікової еволюції і має бути успадковано прийдешнім поколінням у максимально збереженому стані.
На жаль, сьогодні триває втрата рослинного біорізноманіття під час забудов, розорювання землі, меліорації, спорудження водосховищ, створення мереж транспортної інфраструктури та здійснення інших видів господарської діяльності. Скорочуються території, зайняті природною рослинністю, що призводить до виникнення загрози втрати гено- та ценофонду. Тому проблема збереження рослинного світу стала надзвичайно актуальною.
Наукове узагальнення інформації в галузі охорони популяцій окремих видів рослин відображається в Червоних книгах – Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейського Червоного списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення в світовому масштабі (1991), а також окремих країн.
Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992р. затверджено Положення про Червону книгу України, яка є основним державним документом з питань охорони тваринного і рослинного світу. Ведення Червоної книги України покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
Вперше Червона книга України була випущена в 1980 р. однотомним виданням. Друге видання Червоної книги (1996) підготовлено у двох томах: “Тваринний світ” та “Рослинний світ”.
“Червона книга України. Рослинний світ” включає статті про 541 вид (підвид, різновидність, форма) рослин і грибів, серед яких судинні рослини складають – 439 видів, мохоподібні – 28, водорості – 17, лишайники – 27, гриби – 30.
Види рослин, що підлягають особливій охороні на всій території України (витяг із Переліку рослин, що занесені
до “Червоної книги України. Рослинний світ”, 1996 р.)
№ п/п | Українська назва | Латинська назва |
1 | Адіант венерин волос | Adiantum capillus-veneris L. |
2 | Айстра альпійська | Aster alpinus L. |
3 | Аконіт Жакена | Aconitumjacquinii Reichenb. |
4 | Альдрованда пухирчаста | Aldrovanda vesiculosa L. |
5 | Анакамптис пірамідальний | Anacamptis pyramidalis (L.) Rich. |
6 | Астрагал шерстистоквітковий | Astragalus dasyanthus Pall. |
7 | Асфоделіна жовта | Asphodeline lutea (L.) Reichenb. |
8 | Баранець звичайний | Huperzia selago (L) Bernh. ex Schrank et Mart |
9 | Береза низька | Betula humilis Schrank |
10 | Билинець довгорогий | Gymnadenia conopsea (L.) R. Br. |
11 | Билинець найзапашніший | Gymnadenia odoratissima (L.) Rich. |
12 | Білотка альпійська | Leontopodium alpinum Cass. |
13 | Брандушка різнокольорова | Bulbocodium versicolor (Ker-Gawl.) Spreng. |
14 | Бровник однобульбовий | Herminium monorchis (L.) R. Br. |
15 | Бруслина карликова | Euonymus nana Bieb. |
16 | Булатка великоквіткова | Cephalantheradamasonium (Mill.) Druce. |
17 | Булатка довголиста | Cephalanthera longifolia (L) Fritsch |
18 | Булатка червона | Cephalanthera rubra (L.) Rich. |
19 | Верба чорнична | Salix myrtilloides L. |
20 | Верба старке | Salix starkeana Willd. |
21 | Відкасник осотовидний | Carlina cirsioides Klok. |
22 | Відкасник татарниколистий | Carlina onopordifolia Bess ex Szaf. |
23 | Лімодорум недорозвинений | Limodorum abortivum (L.) Sw. |
24 | Ліннея північна | Linnaea borealis L. |
25 | Ломикамінь болотний | Saxifraga hirculus L. |
26 | Лунарія оживаюча | Lunaria rediviva L. |
27 | Любка дволиста | Platanthera bifolia (L.) Rich. |
28 | Любка зеленоквіткова | Platanthera chlorantha (Cust.) Reichenb. |
29 | Малаксис однолистий | Malaxis monophyllos (L.) Sw. |
30 | Марсилія чотирилиста | Marsilea quadrifolia L. |
31 | Меч-трава болотна | Cladium mariscus (L.) Pohl |
32 | Модрина польська | Larix polonica Racib. |
33 | Надбородник безлистий | Epipogium aphyllum (F. W. Schmidt) Sw. |
34 | Нарцис вузьколистий | Narcissus angustifolius Curt. |
35 | Неотіанта каптурувата | Neottianthe cucullata (L.) |
36 | Нігритела чорна | Schlechter Nigritella nigra (L.) Reihenb |
37 | Орлики трансильванські | Aquilegia transsilvanica Schur |
38 | Осока богемська | Carex bohemica Schreb. |
39 | Осока затінкова | Carex umbrosa Host |
40 | Офрис бджолоносна | Ophrys apifera Huds. |
41 | Офрис комахоносна | Ophrys insectifera L. |
42 | Офрис кримська | Ophrys taurica (Agg.) Nevski |
43 | Офрис оводоносна | Ophrys oestrifera Bieb. |
44 | Пальчатокорінник бузиновий | Dactylorhiza sambucina (L.) Soo |
45 | Пальчатокорінник іберійський | Dactyloitiiza iberica (Bieb. ex Willd.) |
46 | Пальчатокорінник м'ясочервоний | Soo Dactylorhiza incamata (L) Soo |
47 | Пальчатокорінник плямистий | Dactylorhiza maculata (L.) |
48 | Пальчатокорінник римський | Dactylorhiza romana (Seb. et Mauri) Soo |
49 | Пальчатокорінник серценосний | Dactylorhiza cordigera (Fries) Soo |
50 | Пальчатокорінник травневий | Dactylorhiza majalis (Reichenb.) P.F. Hunt et Summerhayes |
51 | Пальчатокорінник Траунштейнера | Dactylorhiza traunsteineri (Saut.) Soo |
52 | Пальчатокорінник Фукса | Dactylorhiza fuchsii (Druce) Soo |
53 | Первоцвіт дрібний | Primula minima L. Soo |
54 | Переломник Козо-Полянського | Androsace koso-poljanskii Ovcz. |
55 | Півонія тонколиста | Paeonia tenuifolia L. |
56 | Півники борові | Iris pineticola Klok. |
57 | Півонія кримська | Paeonia daurica Andr. |
58 | Підсніжник білосніжний | Galanthus nivalis L. |
59 | Пізньоцвіт осінній | Colchicum autumnale L. |
60 | Плаун річний | Lycopodium annotinum L. |
61 | Ремнепелюстник козячий | Himantoglossum caprinum (Bieb.) C. Koch |
62 | Росичка англійська | Drosera anglica Huds. |
63 | Росичка середня | Drosera intermedia Hayne |
64 | Рябчик руський | Fritillaria ruthenica Wikstr. |
65 | Рябчик шаховий | Fritillaria meleagris L. |
66 | Сальвінія плаваюча | Salvinia natans (L.) All. |
67 | Сверція багаторічна | Swertia perennis L. |
68 | Ситник бульбистий | Juncus bulbosus L. |
69 | Скополія карніолійська | Scopolia carniolica Jacq. |
70 | Скрученик спіральний | Spiranthes spiralis (L.) Chevall. |
71 | Сон білий | Pulsatilla alba Reichenb. |
72 | Сон великий | Pulsatilla grandis Wend. |
73 | Сон чорніючий | Pulsatilla nigricans Storck |
74 | Сосна кедрова європейська | Pinus cembra L. |
75 | Стевеніела сатиріовидна | Steveniella satyrioides (Stev.) Schlechter |
76 | Сугайник угорський | Doronicum hungaricum (Sadl.) Reihenb. fil. |
77 | Сашник іржавий | Schoenus ferrugineus L. |
78 | Товстянка альпійська | Pinguicula alpinaL. |
79 | Товстянка звичайна | Pinguicula vulgaris L. |
80 | Тофільдія чашечкова | Tofieldia calyculata (L.) Wahlenb. |
81 | Тирлич весняний | Gentiana verna L. |
82 | Тирлич жовтий | Gentiana lutea L. |
83 | Тирлич роздільний | Gentiana laciniata Kit. ex Kanitz |
84 | Траунштейнера куляста | Traunsteinera globosa (L.) Reichenb. |
85 | Тюльпан бузький | Tulipa hypanica Klok. et. Zoz |
86 | Тюльпан гранітний | Tulipa graniticola (Klok. et Zoz) Klok. |
87 | Тюльпан двоквітковий | Tulipa biflora Pall. |
88 | Тюльпан дібровний | Tulipaquercetorum Klok. et Zoz |
89 | Тюльпан змієлистий | Tulipa ophiophylla Klok. et Zoz |
90 | Тюльпан скіфський | Tulipa scythyca Klok. et Zoz |
91 | Тюльпан Шренка | Tulipa schrenkii Regel |
92 | Фісташка туполиста | Pistacia mutica Fisch. et Mey. |
93 | Хамедафна чашкова | Chamaedaphne calyculata (L.) Moench |
94 | Хамарбія болотна | Hammarbya paludosa (L.) O. Kuntze |
95 | Цибуля ведмежа | Allium ursinum L. |
96 | Цикламен Кузнецова | Cyclamen kuznetzovii Kotov et Czemova |
97 | Цимбохазма дніпровська | Cymbochasma borysthenica (Pall, ex Schlecht.) Klok. et Zoz |
98 | Шафран банатський | Crocus banaticus J. Gay |
99 | Шафран гарний | Crocus speciosus Bieb. |
100 | Шафран Гейфелів | Crocus heuffelianus Herb. |
101 | Шафран сітчастий | Crocus reticulatus Stev. ex Adam. |
102 | Шиверекія подільська | Schivereckia podolica Andrz. ex DC |
103 | Шолудивник королівський | Pedicularis sceptrum-carolinum L. |
104 | Штернбергія пізньоцвіта | Sternbergia colchiciflora Waldst. et Kit. |
105 | Язичок зелений | Coeloglossum viride (L.) C. Hartm. |
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 103; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!