Початок «збирання землі російської» 3 страница
«Новгородці, торгуючи на кордоні Сибіру, діставали багато срібла із‑за Ками, Іоанн вимагав його для себе та, отримавши відмову… у гніві поїхав тоді до Хана (скаржитися. – В. Б.)» [1, том IV, с. 278].
«Спустошуючи казну свою частими подорожами в корисливу Орду і знаючи, що Новгородці не налаштовані
добровільно поділитися з ним скарбами Сибірської торгівлі, він хотів збройною рукою перехопити ці скарби. Полки Іоаннові йшли взимку, виснажені труднощами… зустрінуті дужою відсіччю Двінських чиновників, вони не мали успіху і повернулися, втративши велику кількість людей» [1, том IV с. 280].
«Новгородці відправили звичайну Ханську данину до Іоанна, але Великий Князь, не задоволений нею, вимагав… ще удвічі більше срібла, нібито для Узбека» [1, том IV, с. 286].
Так вірою й правдою служив Золотій Орді Іван Калита, плазуючи біля ніг хана. Вдома займався звичайним розбоєм, вишукуючи для Орди зайвий гріш. Тільки за приблизними підрахунками, Іван Калита з 1327 до 1340 року провів в Орді, включаючи дорогу туди й назад, не менше ніж дев'ять років.
Відтак проповідувана сотні років брехня, що Іван Калита – перший московський князь – «збирач землі руської», «возвеличувач Московії», – лише звичайний «доважок брехні». Іван Калита був вірним підданим хана Узбека, служив йому вірою й правдою. Однак відрізнявся рідкісним боягузтвом, підлістю, інтриганством і зрадництвом.
Послухаймо, шановні читачі, про ще одну інтригу цього князя‑московита.
|
|
|
У 1336 році втікач‑князь Олександр Тверський вирішив повернутися у Твер: поїхав до Хана й повинився перед Узбеком. І хан повернув йому Тверський престол. Це дуже стурбувало Івана Калиту, і він взявся плести нову інтригу:
«Іоанн… (знайшов. – В. Б. ) Інший безпечний спосіб погубити Тверського Князя… він поспішив в Орду, взяв із собою двох старших синів, Симеона й Іоанна, представив їх величному Узбекові як майбутніх надійних, ревних (ось справжня ціна князів‑московитів. – В. Б. ) слуг його роду, вправно лестив йому, сипав дари і, цілковито увійшовши в довіру до Хана, міг сміло приступити до головної справи, тобто, до очорнення Тверського Князя. Без сумніву, Іоанн описав його закостенілим ворогом Моголів, готовим збунтувати проти них усю Росію (землю Моксель. – В. Б. ) і новими ворожими діями вразити легковірне милосердя Узбекове. Цар, застрашений небезпекою, наказав позвати в Орду Олександра (Тверського – В. Б. ), Василя Ярославського та інших Князів Удільних…
Іоанн же (підла душа! – В. Б. ), щоб відвести від себе підозру, одразу ж повернувся до Москви чекати наслідків» [1, том IV, с. 283].
Хочу звернути увагу на цю цитату ось у якому контексті. Для того, щоб його наклеп на Олександра Тверського досяг мети, Івану Калиті необхідно було вести дуже тонку інтригу, інакше хан Узбек міг знести голову йому самому. Відтак усе пророблялося неквапно, під час багатьох відвідувань хана. Та й потрапити московському князеві на прийом до хана було справою непростою. Спочатку необхідно було відвідати придворну знать і задобрити її. І лише після цього можна було розраховувати на прийом у хана. Тобто для виконання задуму потрібен був час. І весь цей час московський князь із синами перебував при ставці хана, кочував разом із двором, пив, веселився, розважався, полював, допомагав синам заводити знайомства зі знаттю і спадкоємцями хана, як кажуть, вів світське життя при дворі. Слід пам'ятати: саме так було щоразу. Лише з дозволу хана Іван міг виїхати до себе в улус.
|
|
|
Послухаймо, чим закінчилася інтрига князя московитів:
«Хай буде воля Божа!» – сказав Олександр і поніс багаті дари Узбекові та його Двору. Їх прийняли з похмурою безмовністю. Минув місяць. Олександр молився Богу й чекав суду. Деякі Вельможі Татарські й Цариця заступалися за цього Князя, але прибуття в Орду синів Іоаннових вирішило справу, «накручений» ними або друзями хитрого їхнього батька Узбек без жодного розслідування оголосив, що заколотник, невдячний Князь Тверський повинен умерти… Олександр… обійняв вірних слуг і бадьоро вийшов назустріч убивцям, які, відрубавши голову йому і юному Феодору (синові. – В. Б. ), порубали їхні тіла на шматки! Ці понівечені останки нещасних Князів були привезені в Росію (Твер. – В. Б. )…» [1, том IV, с. 284].
|
|
|
Але князь‑московит ненадовго пережив Олександра Тверського. Олександра було страчено 1339 року, а Іван Калита помер у 1340 році.
Не в першому поколінні бачимо дії князів‑московитів і їхніх митрополитів: меркантильних, жорстоких, жадібних і страшенних, аж до відрази, боягузів. Вони готові проклясти свою паству, аби тільки догодити золотоординському хазяїнові, вони готові зрадити й оббрехати кожного заради власної вигоди. І російський історик навіть не шукає цим діянням виправдань. Навіщо? Усі ці діяння освячені в російській міфологічній історії. Їм не дали чесної історичної оцінки. Все підтасоване під велику брехню «збирання землі російської».
«У першій духовній (книзі) цього князя (Івана Калити. – В. Б. ), написаній в 1327 р., перелічені всі його вотчинні володіння. Вони складалися з п'яти або семи міст (сіл! – В. Б. ) із повітами. Це були: Москва, Коломна, Можайськ, Звенигород, Серпухов, Руза й Радонеж, якщо, звісно, дві останні волості були тоді містами… Оце вся частка Калити, коли він став великим князем» [6, с. 140].
|
|
|
Але російський історик як завжди хитрує та не домовляє. Він привчає читача вірити в неправду і вимисел. Свідомо замовчує головне. Доводиться шукати ключову недомовлену думку серед інших сторінок, де вона прихована і подана в іншому контексті. Це думка про те, що московський князь не був господарем своєї вотчини. І в татаро‑монгольський період існування Московії – не міг бути. Він цю вотчину отримував від золотоординського хана тільки на період служби в хана. Тобто власником вотчини був хан. У цьому випадку втрачався весь сенс великоросійських вигадок про князівську спадщину, про правомірність існування самого поняття «дідичевої землі». Ще один свідомо закладений в історію «доважок брехні».
Послухаймо:
«Іоанн, розпоряджаючись (під час ханської служби. – В. Б. ) тільки своєю отчиною, не міг її заповісти синам, бо призначення його спадкоємця залежало (було під владою! – В. Б. ) від Хана» [1, том IV, с. 291].
І ще одне підтвердження цієї думки:
«… найближче право спадкове для Володарів Російських (бачите, як затято пише «писака історії». – В. Б. ) не мало сили без Ханської згоди. (І тут неправда. Треба казати: без ханської волі. Хан не давав згоду, а особисто вирішував! – В. Б. )» [1, том IV, с. 312].
Бували випадки в ті роки, коли князів суздальської землі позбавляли вотчини назавжди, а найчастіше і самих князів знищували.
Князі‑московити династії Олександра Невського уціліли тільки з тієї причини, що побічно належали до роду Чингісидів та віддано служили Золотій Орді. А все інше, що намагаються нам утовкмачити російські «писаки історії», є, за висловом Катерини II, «грою з татарами в жарт».
І друге. Звертаю увагу державників типу Солженіцина, Лужкова, Бабуріна, Ілазунова та інших на чинні кордони Московії до середини XIV століття. Ось, панове, де була ваша земля в XIV столітті! Але навіть цей порівняно невеликий клаптик землі ваші предки надбали страшним розбоєм і віроломством, про що ми розповіли вище. Адже ніколи не буде розсудлива людина стверджувати, що московити, які знищили Тверське князівство, – «всю землю… положиша пусту», як оповів нам літописець, стали спадкоємцями Тверського населення. Вовк, який розорив кошару і з'їв вівцю, не успадковує її поведінки, її генів, врешті‑решт, її неповторності. Недарма вся історія Російської держави тримається не на описі походження з татаро‑фінських племен «великоросійського» народу, а на життєписі династії Рюриковичів та Романових. Тож якщо чесно слідувати цій парадоксальній логіці, то російська історія мусить починатися на батьківщині Рюриковичів, у Скандинавії. І не інакше!
Такі ось маємо парадокси російської історії під тиском московського «доважку брехні».
Але повернімося в Золоту Орду. Як пам'ятаємо, Іван Калита в 1340 році, зрадивши багатьох своїх сусідів, пішов на той світ.
«Смерть Іоаннова була важливою подією для Князів… вони поспішили до Хана. Два Костянтини, Тверський і Суздальський, могли претендувати на Велике Князювання… Але Симеон Іоаннович… також поїхав із братами в Орду, послався Узбекові на тривалу вірність батька свого (ясна річ, не забувши згадати діда Данила Олександровича, і прадіда Олександра Ярославовича, так званого Невського. – В. Б. ), обіцяв заслужити милість Царську (ханську. – В. Б.} і був оголошений Великим Князем…» [1, том IV, с. 294].
Не знаю, як ви, шановні читачі, але я, читаючи «сказання» російського історика, зараз‑таки уявляю всю «велич» цього князя, всю його так звану «незалежність» і «самостійність». Отож всі князі московські чесно і віддано служили єдиній державі й навіть у помислах не мали жодного відокремлення.
«Симеон… не поступався… батькові, бо слідував його правилам: лестив Ханам і принижувався…» [1, том IV, с. 295].
Новий князь‑московит, як і його батько, опускався в Орді до цілковитого приниження. Це явище в московській практиці того часу вважалося природним. Дивує інше. Із невідь‑чиєї примхи князь Симеон чомусь отримав до свого імені доважок – Гордий! В чому полягала «гордість» князя – залишилося загадкою. Можливо, і в цьому проявилася свого роду подвійна російська мірка.
Московський князь Симеон Іоаннович посідав великокнязівський престол із 1340 по 1353 рік і помер від чуми, або, як її тоді називали, «чорної смерті», що лютувала по всьому світу. Одночасно з московським князем Симеоном помер і митрополит Феогност.
«У 1349 році почалася зараза у Скандинавії, звідти або з Німецької землі перейшла вона в Псков і Новгород, спершу проявилася навесні 1352 року й лютувала до зими з такою силою, що вижила ледве третина жителів. Хвороба проявлялася ґулями в м'яких западинах тіла, людина харкала кров'ю і на другий або на третій день помирала… спізнала тоді гнів Небесний відповідно й Москва… за короткий час померли там Митрополит Феогност, Великий Князь, два сини його і брат Андрій Іоаннович» [1, том IV, с. 305–307].
«Усі Князі Російські (суздальської землі. – В. Б. ) поїхали в Орду, аби виявити, хто буде їх Главою (збирати данину для хана. – В. Б. )… Чанібек обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого» [1, том IV, с. 311].
Автор не раз звертав увагу читачів, як М. М. Карамзін вільно й за власним бажанням маніпулює словами: так, суздальські й московські князі в нього – російські; татарський улус Московія – держава Російська; жителі Московії – російський народ тощо. Усі ці терміни до XIV і наступних століть жодним чином не мають стосунку. Брехня вливалася в оповідь російської історії повільно, цілеспрямовано, але значно пізніше. Навіть на початку царювання Петра І держава, якою він правив, називалася Московською, або Московією. Але російські історики подібне замовчують свідомо. Саме Петро І на початку XVIII століття повелів називати свою державу – Російською.
Уже вкотре доводиться звертати увагу читачів на істотний факт, який практично замовчують російські історики. Йдеться про час, який проводили московські князі в ставці хана.
Необхідно знати – сама ставка хана протягом року переміщалася в межах володінь Золотої Орди. Володіючи мільйонними табунами худоби, зберігаючи звичаї предків, хани Золотої Орди кочували від столиці Сарая до Москви, тобто з півдня на північ, і до зими знову поверталися в столицю. Могли обрати інший шлях кочівлі, наприклад, уздовж берега Каспію, від Волги до Тереку й далі. Ми згадували про це, говорячи про ханів Батия, Берке та Узбека.
Московські князі вважали за найбільшу честь перебувати при ставці хана. Так, князь Симеон Іоаннович за свої тринадцять років московського князювання побував 5 разів в Орді лише з ханської волі та не менше ніж 12 разів возив ханові щорічну данину, в чому й полягала його служба на посаді великого князя. І якщо врахувати, що в Орді він міг перебувати від кількох місяців до року, то читачам стає зрозумілим, де переважно жив московський князь. Разом із князем у ставці перебували й митрополит, і московська знать, і допоміжна військова дружина на потребу хана. Згадаймо, як хан Джанібек писав московському князеві: «Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного Попа вашого, хай випросить же він здоров'я моїй жоні» [1, том IV, с. 315].
І князь із митрополитом та військовим загоном негайно відбули до ставки хана, де кочували з ним уздовж Каспію, доки татаро‑монгольські й московські війська «завоювали в Персії місто Таврис».
Але російські історики про такі «дрібниці» зазвичай згадують мимохідь, якщо взагалі згадують. Адже ці «дрібниці» зовсім не звеличують «державу Російську», радше спростовують тезу про «державу Російську» в татаро‑монгольський період.
Провів Симеон Іоаннович біля хана, при ханському дворі, п'ять чи всі десять років, а після повернення до Московії часу на те тільки залишалося, аби зібрати нову подушну данину з неслухняних удільних князів. Звідси внутрішні чвари, скарги ханові на зайві побори і татаро‑монгольські погроми. Московські князі походили з Олександрового кореня, тож риси зрадництва, розбою та приниження перед Золотою Ордою успадковували від свого предка Олександра, пізніше прозваного Невським.
Але повернімося в Московський улус. Як пам'ятаємо, «Чанібек (Джанібек. – В. Б. ) обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого» [1, том IV, с. 311].
В Московії від тих далеких часів повелося називати правителів, які не грабували сусідів і не займалися розбоєм, – тихими та слабкими. Мовляв, зовсім не розширювали Московію ні багатством, ні територією. Ось якби лилася рікою людська кров, і князь додав до Московії шматок чужої землі, – була б зовсім інша оцінка діянь князя. Такому правителеві «землі московської» – і шана, і слава, і хвалебні пісні «на многії літа». Усе за логікою закоренілих загарбників.
Іоанн II Іоаннович посідав московський великокнязівський престол з 1355 по 1359 рік. Тобто 4 роки. І цей князь більшу частину свого князювання провів в Орді. Після смерті хана Бердибека, що загинув 1359 року, в Золотій Орді настав період смути. Із 1360 по 1380 рік на ханському престолі побувало 25 осіб. І дехто з тих, хто доривався до ханської влади, не був прямим нащадком роду Чингісидів, що лише посилювало міжусобиці й кровопролиття.
Саме в роки розбрату в Золотій Орді набув сили темник (воєначальник) Мамай, який був одружений із дочкою хана Бердибека. Дуже часто хани шукали підтримки Мамая, і саме він приводив їх на ханський престол та знімав з цього престолу. На початку тих важких часів і помер московський князь Іоанн II Іоаннович.
«Князі… з'явилися в Орді з дарами, і новий Цар (Хан) дав Велике Князювання Димитрію Суздальському… чого не мали ні батько, ні дід його…» [1, том IV, с. 319].
Князі‑московити вчергове втратили великокнязівський престол. Вони не погодилися з цим і чекали слушного моменту. Нарешті, дочекалися.
«Юний Димитрій Іоаннович Московський також перебував в Орді… цей отрок оголосив себе суперником Димитрія Суздальського в гідності Великокнязівській і позвав його на
Ханський суд, щоб вирішити справу без кровопролиття… і Бояри Московські разом із Суздальськими відправилися до (хана. – В. Б. ) Мурута… Представляючи обличчя древніх ханів (тобто, будучи прямим нащадком роду Чингісидів. – В. Б. ), Мурут… визнав малолітнього Димитрія Іоанновича (Московського. – В. Б.) Главою Князів…» [1, том IV, с. 321].
Відбулася дуже тонка гра. Саме черговому ханові роду Чингісидів нагадали про родинні зв'язки предків хана та князя Московського – Димитрія. Через що московит і повинен отримати перевагу.
Димитрій Московський не став просити великокнязівського престолу ні в Мамая, ні в інших ханів Орди, які не були династичною ріднею. Князі‑московити були рабськи відданими нащадкам хана Батия. Князі нащадків Олександра Невського розуміли, як тільки вони відступлять від цієї логіки, одразу ж позбудуться своєї переваги над іншими князями землі Моксель.
Отже, на арену Московського улусу в Золотій Орді вийшов новий майбутній святий Російської православної церкви, так званий Димитрій Донський.
3
Пора поговорити про ще один великий міф російської історії – міф про так звану битву на Куликовому полі.
Але перш ніж підійти до цієї події, необхідно згадати, як же княжив головний герой Куликовської битви – московський князь Димитрій Іванович.
Ось як «оспівав» М. М. Карамзін отримання московитом Димитрієм ярлика на великокнязівський престол:
«У такий спосіб слабка рука дванадцятирічного отрока взяла кормило Держави (бачите, якщо «святий», так одразу став правити не улусом, а – державою. – В. Б. ) роздробленої, яку тіснили зовні, а всередині розривали міжусобиці» [1, том IV, с. 322].
«За щучим велінням», за хотінням Карамзіна, отримав Димитрій не князівську посаду в татарському улусі, а підніс хан Мурут московита‑князя у «великі Государі».
Звичайна «брехня мимохідь» російського історика. Питання в іншому: ми пам'ятаємо – навіть у себе, в Золотій Орді, неповнолітні спадкоємці роду Чингісидів не могли посісти ханського престолу. А ось тобі – раптом довірили хлопчині управляти улусом. Мовляв, хто нас перевірить – як захочемо, так і повернемо. Однак незабаром з'ясувалося, що «правити» до повноліття Димитрія був «посаджений» митрополит Алексій, той‑таки «піп», що лікував дружину Джанібека – Тайдулу.
Ось такі митрополити‑державники російського православ'я.
Слід усвідомити – всі міжусобиці, вся кров у землі Мок‑сель в ті роки була пролита з волі митрополита. Дивуватися не варто. Російська православна церква завжди була прихильна до «державності» значно більше, ніж самі князі. І для Димитрія, і для митрополита Алексія хан Мурут, який видав їм великокнязівський ярлик, був не просто земним володарем, а й Намісником Бога на землі, тобто – Царем. Сам митрополит Алексій і вся його церковна братія день і ніч молилися за земного царя‑Мурута.
Послухаймо, що про це сказав уже в наші дні російський академік Ю. М. Афанасьев:
«Уже у Візантії християнство стало державною релігією. Там же сформувалася доктрина, яку можна назвати «ідеологією священної християнської держави». Згідно з цією доктриною, всесвітній церкві відповідає священна християнська держава на чолі з християнським монархом…
Саме з Візантії прийшло на Русь (у Московію. – В. Б. ) уявлення про те, що Церква не може існувати без Царства; між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність – «симфонія». Характерно, що коли на території Русі (Московії. – В. Б. ) з'явився цар – і не православний християнин, а іновірець – монгольський хан, наша (Володимирська, пізніше Московська. – В. Б. ) церква поспішила визнати його і незабаром почала виголошувати молитви за хана.
Монголо‑татари, для яких було характерне заступництво всіх релігій, у свою чергу, надали церкві численні привілеї. Церква, таким чином, продемонструвала свою солідарність із владою (нехай іновірною), а не з народом…
Не випадкове таке тяжіння церкви до Москви. Насправді це – тяжіння до Орди, тобто до Влади» [14, с. 120–121].
Такий ось московит митрополит Алексій – рятівник людських душ! Цілковита пародія на релігійного священика. Але й сьогоднішній його тезко, московський Патріарх Алексій II, не відрізняється від свого давнього попередника: так само турбується про «державу», про «єдину й неподільну», так само проклинає непокірних Московії. Втім, це до слова.
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 73; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!