Звідки походить Москва та Московія 2 страница



І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, знаменно, хоча й стосується лише зовнішньої форми. Але значно важливіше те, що певний домішок монгольської крові сприяв такій швидкій і покірній асиміляції» [4, с. 109].

Дорогі великороси, ось де ваше коріння! Однак усі ці зовнішні ознаки споріднення свідомо й цілеспрямовано викорінювалися не тільки витісненням слів із побуту, а й забороною на глибокий аналіз таких питань.

Згадайте гоніння ЦК КПРС і московською псевдонауковою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих – російську історичну міфологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, якщо є його носії впродовж тривалого історичного періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж так щедро не бере. Отже, ці слова жили в гущі народу. Вони живуть і донині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент.

І той самий К. Валишевський, який жив і працював на 100 років раніше від Аполлона Кузьміна, писав – як цвяхи забивав:

«Із етнографічного погляду дев'ять десятих країни (Московії. – В. Б. ) мали тільки те російське населення, яке залишила тут хвиля недавнього колонізаційного руху. Не було необхідності у той час «скребти» росіянина, аби знайти татарина і особливо фіна. Основою населення (Моско‑вії. – В. Б. ) скрізь було фінське плем'я» [4, с. 16].

Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували у XII столітті суздальську землю Моксель із землями Києва, практично не існувало. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов'янам втікати «за тридев'ять земель», щоб заховатися від печенігів, половців або монголо‑татар, – навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, забезпечуючи коней пашею. Ще М. М. Карамзін писав: «Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші…» Рухалися вони зазвичай із півдня або сходу.

Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямували на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, разом із фінськими племенами, що жили на тих землях. А з князьками йшли отці‑місіонери, допомагаючи «зросійщувати» землю.

Така правда. Про неї писав В. О. Ключевський: «…Великоруське плем'я… було наслідком нових різноманітних впливів… причому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в XII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм… Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян» [5, с. 41].

Ще раніше цю думку висловив М. М. Карамзін: «… Жили тоді… Меря навколо Ростова й на озері Кле‑щині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озера; Нарова там, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перм у названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами…» [1, том 1, с. 45].

І підсумував у своїй книзі професор В. О. Ключевський на с 44:

«… Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси… (що) з великою ймовірністю ставлять на карб фінського впливу».

Аналізуючи, навіть ці державні мужі – М. М. Карамзін і В. О. Ключевський – змушені були зронити безцінні слова правди, бо оминути її не могли. Їхнім завданням було саме так подати історичну правду, щоб наступні покоління повірили в правдивість їхніх висновків.

Ми мусимо усвідомити: перекручування фактів і подій, їхнє замовчування або звеличування, «змішування» народі!» і подальше їх зросійщення провадилося на «великоруській» землі споконвіку, було усвідомленою політикою.

Скільки мільйонів українців, білорусів, євреїв, молдаван, татар, чувашів, мордвинів, латишів, казахів, вірменів та інших стали за останні сотні років «великоросами» – знає тільки Бог. Ворушити це питання не варто. Нехай кожен живе тим, ким побажав сам чи його предки. Але ми говоримо про історію великоросів, їхні витоки, про те, «де взялася і звідки походить великоросійська земля», її народ. І в цьому питанні, до якого так довго не допускалася еліта народів неросійської національності, настав час разом «відокремити зерно від полови», розвіяти міфи й брехню Російської імперії, які насаджувалися сотні років.

 

2

 

Отже, простежимо умови появи власне російського народу, спираючись на російські джерела, довідники, документальну літературу, видану для читання звичайної людини. Не заглядатимемо в суворо секретні архіви, які, мов зіницю ока, береже російський істеблішмент понад триста років.

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, можливо, навіть підтасувати й привласнити чуже. Тож династія Романових із привілейованою елітою, зацікавленою в цих діяннях, ретельно взялася за справу. Щоб привласнити історію Київської землі, – а це було першочерговим завданням, – великоросам знадобилося придушити український народ, загнати його в рабство‑кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про «великоросів» і «малоросів».

Українців, які проявилися як нація в XI–XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, знищували, «позбавляли живота», засилали. Згадаймо: навіть у XX столітті прем'єр‑міністр Росії Петро Столипін вважав боротьбу з українським народним рухом найголовнішим завданням держави Російської.

Українську інтелігенцію зманювали на службу до «великоросів» – я назву лише геніального Миколу Васильовича Гоголя; або висилали для знищення, як не менш геніального Тараса Григоровича Шевченка. І так тривало впродовж 300 років поневолення.

Радянський період був не менш жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, у ГУЛАГах, під час колективізації, просто – на висилках і в катівнях.

Так «старший брат» змушував жити «молодшого брата» – у жорстоких «обіймах любові». Хто ж він в історичному аспекті, той «старший брат»?

Щоб відповісти, дослідімо праці офщійних російських істориків і встановімо джерела справжньої історії великоросів, як вони самі себе прозвали. Звернімося до російських класиків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова і В. О. Ключевського; два останні – професори Московського університету, які завідували кафедрою російської історії. Саме ця трійця з 1803 до 1910 року створила остаточну міфологію «великоросійської держави», написавши:

М. М. Карамзін – «Історію держави Російської» (1803–1826 роки);

С. М. Соловйов – «Історію Росії з найдавніших часів» (1851–1879 роки);

В. О. Ключевський – «Курс російської історії» (1904–1910 роки).

Ось що писав В. О. Ключевський у своїй «Історії»: «Із половини XV до другого десятиліття XVII століття головна маса російського населення з області верхньої Волги (ось де жили «великороси» у XVI столітті! – В. Б. ) розтікається на південь і схід по донському й середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу – Великоросію, яка разом із населенням розширюється за межі верхнього Поволжя…» [6, с. 15].

Зверніть увагу, як чемно пише історик: народ розтікається по території й утворює «Великоросію». Ось так виникає один із перших страшних міфів імперії. Народ не «розтікався», він у найжорстокішому розбої приєднував до себе землі, підкорював народи, які жили на них; знищував ці народи, виганяв їх із рідної землі, нав'язував їм свою віру і релігію, зросійщував їх. Ми ще не раз повернемося до праць російських професорів і переконаємося, що це відбувалося саме так. У цій цитаті історик чітко зафіксував час появи великоросів як таких. Ось цей історичний проміжок: кінець XV – перша половина XVII століття. Саме тоді з'явився народ великоросів, зароджується його історія.

Але повернімося до «Курсу російської історії». Поцікавмося, хто ж ті люди, що «розтеклися з верхньої Волги», як і коли вони там з'явилися.

Автор пише:

«В області Оки й верхньої Волги в XI–XII століттях жили три фінські племена: мурома (з його імені місто Муром. – В. Б.), меря і весь. Початковий київський літопис доволі точно позначає місця проживання цих племен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозера. Нині в центральній Великоросії немає вже живих залишків цих племен, але вони лишили по собі пам'ять у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік і урочищ. Прислухаючись до цих назв, легко помітити… що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона споріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців середнього Поволжя, мордва, черемиси» [5, с. 41–42].

Прочитавши ті слова, поставимо просте запитання: хто ж заснував і побудував ці тисячі фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий великорос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV–XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося засуджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, виказував у своїх книгах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він забивав труну облудної ідеї про слов'янське походження населення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

«Лише коли по смерті Боголюбського ростовці висловили свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озера, щоб це місто (Ростов Великий. – В. Б. ) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк» [7, с. 224].

Ось вона – ключова істина!

Ростовсько‑суздальська земля до приходу Рюриковичів зі своїми ватагами давно була заселена фінськими племенами. І сторонній князь тут, точнісінько як і серед слов'янських племен у Русі, кочував від одного селища до іншого, де приймуть.

Але С. М. Соловйов не обмежився цими словами істини. Він подав інші доволі прикметні описи суздальської землі. Усі «великоросійські історики» – ті, які писали за династії Романових, і радянські, з «піною на губах» насаджували

думку, що з утворенням ростовсько‑суздальських князівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж захиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Ростов, Суздаль та ін. Мовляв, відбулося закономірне спадкоємне переміщення. Але це твердження – брехня Російської імперії!

Із появою Ростовсько‑суздальського князівства, а пізніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Послухаймо ще раз завідувача кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова:

«Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття. – В. Б. ), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись як столиця великокнязівська, коли був розорений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах… Міста є тут (на півночі, у країні Моксель. – В. Б. ) переважно великими обгородженими селами…» [7, с. 224–225].

Саме такими були міста‑села ростовсько‑суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінськими племенами мурома, весь, мери, мещера, мокша, печора, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не русичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спорудила на своїй споконвічній землі села‑міста: Ростов, Суздаль, Муром та інші.

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії в XIII столітті?

Сподіваюся, читачі пам'ятають: Москва, згідно з великоросійською міфологією, як місцевість уперше згадується 1147 року. Великоросів ще немає й близько, навколо на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома, меря і весь, а нас привчили до думки – Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Така брехня «Історії держави Російської».

В. О. Ключевський продовжує цю думку:

«Так на цьому просторі і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, назви яких закінчуються на ва: Протва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. Va фінською означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це – зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чимало сіл і річок, які мають їхні назви. Повітове місто Тверської губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що жила тут… Визначаючи за цими слідами у географічній номенклатурі межі розселення мері й весі, виявимо, що ці племена жили колись від злиття Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплюючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Рязанської. Отже, руські переселенці, які приходили в Ростовський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в самому центрі нинішньої Великоросії» [5, с. 42].

Не дорікатимемо професорові, який «узяв зі стелі» «російських переселенців», котрі «зустрічалися з фінськими тубільцями». Далі наведемо витяги з В. О. Ключевського, де він сам себе спростовує. Зараз – про великоросів. Ось які безперечні істини встановив професор:

а) весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX–XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші;

б) плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV–XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з автором, почало «розтікатися».

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо: в X–XIII століттях існувало Велике князівство Київське зі своїми удільними князівствами. І жили у Великому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не «простий російський народ», не «малороси», а слов'янські племена, і мали вони свої красиві назви: поляни, деревляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Ключевського:

«Різноплемінне населення, що займало всю цю територію, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. – В. Б. ) народу: до половини XI ст. були готові лише етнографічні елементи, з яких потім тривалим і важким процесом виробиться російська народність. Усі ці різноплемінні елементи поки що були з'єднані суто механічно; зв'язок моральний, християнство поширювалося повільно і не встигло ще захопити навіть усіх слов'янських племен Російської землі: так, в'ятичі не були християнами ще на початку XII ст. Головним механічним зв'язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв великий князь київський» [6, с. 56].

Яка маніпуляція словами: нема «держави Російської», нема «народу російського», але автор без докорів сумління пише: «князівство Київське або Російська держава». Так у державну історію впроваджувалася велика брехня.

Ми цитуватимемо С. М. Соловйова, читатимемо М. М. Карамзіна, і скрізь – вимисел, брехня! Історія писалася з розрахунку на людину малограмотну.

Ось іще виписка з В. О. Ключевського:

«Тоді дуліби панували над усіма східними слов'янами і покривали їх своїм ім'ям, як згодом усі східні слов'яни стали зватися Руссю за іменем головної області в Російській землі, бо Руссю спочатку називалася лише Київська область» [6, с. 33].

Як вам подобається: «лише Київська область» – Русь! Зверніть увагу: навіть визнавши сам факт, професор (свідомо!) перекручує істину – змішує старовину із сучасністю, аби заховати кінці.

Не було в стародавні часи «Київської області»! Була стародавня земля навколо граду Києва, і проживало на тій землі стародавнє плем'я – поляни. Поляни й були руссю.

Сам В. О. Ключевський і підтверджує нашу думку:

«Стосовно звістки про прохід угорців повз Київ 898 року він (Нестор. – В. Б. ) згадує про діяльність Кирила й Мефодія і про її значення для слов'янства. Була одна мова слов'янська – слов'яни дунайські, підкорені угорцями, морава, чехи, ляхи й поляни – Русь» [6, с. 23–24].

Оце так професор‑великорос!

Міфи російської історії безмірні, брехня разюча!

Зверніть увагу: здавалося б, усе правильно говорить професор В. О. Ключевський, але звідкись беруться карколомні паралелі: існує на землях Придніпров'я Велике Київське князівство, і тут таки – «або Російська держава»; але ж, даруйте, далі в тій же цитаті професор пише: «… Проте ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. – В. Б. ) народу».

Не існувало в XII столітті великоросійського народу, не було російської держави! Ми лише знаємо, що в ті часи існувало тільки Велике Київське князівство з васальними удільними князівствами.

Не будемо аналізувати в цьому розділі внутрішні чвари між великим князем і його удільними родичами, не будемо розглядати питання про те, який удільний князь перевершував сусіда і чи дослухався він до київського князя. Це не надто важливо – князі були зайдами. Залишмо ці дослідження для наступних розділів, бо вони підтвердять незаконність домагань Московії на володіння стародавнього Києва, на сам Київ. Правильно відзначає професор: зв'язок між землями і племенами Київського князівства був суто механічним і насаджувався зверху князем.

Отже, використовуючи російські джерела, ми спростовуємо два від самого початку брехливі міфи імперії:

1. У IX–XII століттях не існувало Російської держави (навіть князівства!). Між уділами, що входили у велике Київське князівство, не було єдності, і вони поєднувалися суто механічно – за допомогою влади великого князя.

2. У IX–XII століттях не існувало російського народу (великоросів!). Слов'янські племена (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в історичному розвитку утворився український народ, і фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.), які стали згодом основою великоросів, не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до XVI століття. Ці істини встановлені російськими істориками.

Однак не покладатимемося на самих тільки російських професорів. У світовій історії були люди, які залишили свої свідчення про ті далекі часи. У нашому випадку ними виявилися посол Папи Римського до Імперії Чингісидів Іоанн де Плано Карпіні, який написав «Історію Монгалів», і посол короля Франції Людовика IХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук, перу якого належить «Подорож у Східні Країни». Перший відвідав двір хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1253–1254 роках і повернувся в «землю обітовану» 1255 року.


Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 58; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!