Повітроносні шляхи поділяються на позалегеневі і внутрішньолегеневі.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 3Следующая ⇒

Позалегеневі повітроносні шляхи включають носову порожнину, носоглотку, гортань, трахею і позалегеневі бронхи;
Внутрішньолегеневі - бронхи і термінальні бронхіоли.

Функція повітроносних шляхів:
• забезпечення проведення повітря, чому сприяє наявність жорсткого (кісткового або хряшевого, а в дистальних відділах - еластичного) каркасу, до якого прикріплюється слизова оболонка;
• зволоження вдихуваного повітря;
• зігрівання (або охолодження) повітря;
• очищення від пилу та мікроорганізмів;
• регуляцію об'єму вдихуваного повітря;
• голосоутворення;
• нюх;
• імунний захист.

Повітроносні шляхи починаються носовою порожниною, далі слідують гортань, трахея, бронхи. Повітря через зовнішні отвори (ніздрі) поступає в порожнину носа (cavum nasi), яка розділена кістково-хрящовою перегородкою на дві половини. Через внутрішні отвори порожнина носа поєднується з носоглоткою. Внутрішня поверхня порожнини носа вкрита слизовою оболонкою, верхній шар якої утворений миготливим епітелієм. Слиз разом із пиловими частинками, що осіли на ньому, видаляється рухом війок. У верхній частині носової порожнини знаходяться закінчення нюхового аналізатора, сприймаючі різні запахи. З носоглотки та глотки (pharynx) повітря поступає у гортань (larynx), яка складається з кількох хрящів, укріплених зв'язками (щитовидний, перснеподібний, два черпакуватих і надгортанник), і під'язикової кістки. Від відростків черпакуватих хрящів і внутрішньої поверхні щитовидного хряща протягуються голосові зв'язки, між якими знаходиться голосова щілина. Коливання голосових зв'язок, викликані рухами голосових м'язів під час видиху, створюють звук. У відтворенні членороздільної мови окрім голосових зв'язок беруть участь також язик, губи, щоки, м'яке піднебіння, надгортанник.

На рівні 6-7-го шийних хребців гортань переходить у дихальне горло — трахею (від грец. tracheia arteria, буквально — шорстке дихальне горло). Вона складається з 16-20 хрящових неповних (приблизно 2/3 кола) кілець, які перешкоджають спаданню її стін.

Ці півкільця ззаду з'єднані між собою сполучнотканинною перетинкою з гладенькими м'язовими волокнами, що переплітаються. Нижній кінець трахеї ділиться на два бронхи (від грец. bronchos — дихальне горло), які потім багато разів гілкуються, утворюючи в легенях бронхіальне дерево. Найтонші гілочки називаються бронхіолами. Бронхіоли переходять в альвеолярні ходи, на стінках яких знаходяться численні тонкостінні легеневі пухирці — альвеоли, обплетені густою сіткою капілярів. Між стінками альвеол і капілярів відбувається газообмін. Зсередини альвеоли вистелені шаром білків, фосфоліпідів і глікопротеїдів, який називається сурфактантом. Його основна функція — підтримка поверхневого натягу стінки альвеоли, її здібності до розтягування при вході й протидія спаданню при виході. Сурфактант має також бактерицидні властивості.

4. Пояс нижньої кінцівки, або таз, складається з двох тазових кісток, вони ще мають назву безіменних і крижової кістки. Тазові кістки з’єднані напівсуглобом — симфізом.

Тазова кістка складається з трьох кісток: клубової, сідничної та лобкової. Всі три кістки до 15—16-річного віку з’єднані хрящем (синхондроз), після чого хрящ костеніє в ділянці кульшової западини, всі три кістки зростаються тілами, внаслідок чого утворюється монолітна тазова кістка.

Таз людини утворюється двома тазовими кістками, крижовою кісткою й куприком, поділяється на великий і малий; з боків їх розділяє дугоподібна лінія клубової кістки, ззаду — мис крижової кістки, спереду — гребінь лобкової кістки й верхній край лобкового зрощення (симфіза). Симфіз — це синхондроз, утворений волокнистим хрящем, у якому є невелика щілина, причому в жінок вона значно більша, ніж у чоловіків. У вагітних жінок хрящ симфіза має властивість пом’якшуватися, й під час пологів щілина дещо, збільшується, що сприяє легшому проходженню плода крізь малий таз.

В-8

1. Орган -відрізняється властивою лише йому формою і будовою, пристосованою до виконання певної функції.Органи побудовані з тканин. Кожний орган містить всі види тканин. Одна з тканин є основною, «робочою», що виконує головну функцію органу. Так в печінці, легенях, нирках, залозах — епітеліальна, в кістці — сполучна (кісткова), в мозку — нервова тканина. Епітелій покриває шкіру, вистилає слизові, серозні оболонки і протоки залоз. Сполучна тканина виконує в кожному органі опорну, механічну, трофічну функції, утворює сполучнотканинний каркас органу, його строму. М'язова тканина бере участь в утворенні стін кровоносних, лімфатичних судин, травної системи, повітряноносних і сечовивідних шляхів. Нервова тканина представлена у вигляді нервів (і їх кінцевих розгалужень), іннервуючих орган, нервових вузлів, які лежать у стінках органів.

Органи анатомічно і функціонально об'єднуються в системи органів. Система — це низка органів, що мають загальний план будови, єдність походження і виконують одну велику функцію (наприклад, травлення, дихання). В організмі людини виділяють наступні системи органів: травлення (травну), дихання (дихальну), сечовивідну, статеву, нервову, кровоносну, лімфатичну і імунну. Деякі органи об'єднуються за функціональним принципом в апарати: вони часто мають різну будову і походження, можуть бути не зв'язані анатомічно, але їх об'єднує участь у виконанні загальної функції (наприклад, опорно-руховий, ендокринний апарати), або ці органи різні за своїми функціональними задачами, але зв'язані онтогенетично (наприклад, сечостатевий апарат).

2. Череп являє собою скелет голови, складається з 23 кісток, які утворюють два відділи: мозковий і лицевий. Мозковий череп виконує захисну функцію, в його порожнині міститься головний мозок. До складу мозкового черепа входить 8 кісток — 2 парні (2 тім’яні, 2 скроневі) та 4 непарні (лобова, решітчаста, клиноподібна й потилична). Тім’яна кістка парна, широка, має дві поверхні (зовнішню та внутрішню) та чотири краї. Верхніми зубчастими краями обидві тім’яні кістки з’єднуються стріловим швом.

Передні краї з’єднуються з лобовою кісткою вінцевим швом. Задні краї тім’яних кісток з’єднуються з потиличною кісткою, утворюючи лямбдоподібний шов. Бічні краї разом зі скроневими кістками утворюють лускоподібний шов. Скронева кістка парна, розміщена в бічній частині черепа і є частиною його основи. Ця кістка складається з трьох частин: барабанної, лускоподібної та кам’янистої.

Лобова кістка непарна, в ній розрізняють носову частину, або тіло, дві очноямкові частини і луску.

Потилична кістка непарна, складається з чотирьох частин: основної, двох бічних і потиличної луски.

Решітчаста кістка непарна, належить частково до кісток мозкового та лицевого черепа. Мозковою частиною кістки є решітчаста пластинка, яка займає горизонтальне положення між очноямковими частинами лобової кістки. Клиноподібна кістка непарна, займає Центральне положення серед кісток основи черепа. Вона складається з тіла і трьох пар відростків, належить до повітроносних, пневматизованих. Вікові та статеві особливості черепа

Розвиток усіх кісток черепа, подібно кістках тулуба і кінцівок, починається з перетинчастої (сполучнотканинною) стадії. Надалі кістки і частини кісток, що складають основу черепа, проходять хрящову і остаточну кісткову стадії розвитку.

Кістки особи і даху черепа проходять тільки перетинчасту і кісткову стадії, минаючи хрящову. Особливістю черепа новонароджених і дітей грудного віку є залишки перетинчастого черепа - джерельця

Розрізняють джерельця: передній, задній і парні бокові - клиновидний і соскоподібного. Передній джерельце найбільший, має форму ромба. Його передній гострий кут вдається між лобовими кістками, а задній тупий кут - між тім'яними. Він повністю заростає на другому році життя (у хлопчиків на 2 міс. Раніше).Значно менше за розмірами задній джерельце, який заростає незабаром після народження. Бічні джерельця у доношених новонароджених частіше відсутні, а якщо є, то заростають до 2-3-го місяця життя.

Інша особливість - наявність хрящових прошарків між частинами кісток основи черепа. У новонароджених не розвинені повітроносні пазухи, горби, відростки, немає зубів, слабо розвинені щелепи. Це складає третю особливість. Внаслідок цього лицьовій череп мало виступає вперед і становить 1 / 8 мозкового черепа (дорослого 1 / 4).

Шви черепа формуються до 3-5-му році життя. Зростання черепа закінчується до 25-30 років. Розвиток, зростання і форма черепа знаходяться в тісній залежності від розвитку головного мозку.

Чоловічий череп у зв'язку із загальними великими розмірами тіла відносно більше жіночого. Жіночий череп зберігає деякі риси дитячого черепа, а на черепі чоловіки легше виявити ті риси, які були властиві черепам наших далеких предків. Статеві відмінності черепа великого практичного значення не мають.

Надниркова залоза ) — парна залоза. Розташована в заочеревинному просторі безпосередньо на верхньому кінці нирки. Своєю формою нагадує тригранну піраміду, обернену верхівкою до діафрагми, а основою до нирки. її розміри в дорослої людини: висота 3 —6 см, поперечник основи близько 3 і ширина близько 4 — 6 см; маса 20 г. На передній поверхні залози є ворота — місце входу та виходу судин і нервів. Залоза вкрита волокнистою капсулою, яка є частиною ниркової фасції. Відростки капсули проникають в неї через ворота й утворюють строму. На поперечному розрізі надниркова залоза складається із кори (cortex) і мозку (medulla).
Функція. Надниркові залози відіграють дуже важливу роль в організмі. Мозок виділяє гормони (адреналін та ін.), які стимулюють функцію симпатичної частини автономної нервової системи, звужують кровоносні судини, активізують процес розщеплення глікогену в печінці тощо. Гормони, які виділяє кора (кортикостероїди), регулюють водно-електролітний, ліпоїдний обмін і впливають на функцію статевих залоз. Вироблення кортикостероїдних гормонів тісно взаємозв'язане з функціями гіпофіза і гіпоталамуса.

В-9

1. .В людському тілі є понад 200 кісток, які утворюють скелет голови (череп), скелет тулуба, скелети верхніх і нижніх кінцівок.

Крім кісток, до складу скелета входять хрящі.

Скелет забезпечує тілу збереження форми і служить йому опорою при всякому положенні (стоянні, сидінні, лежанні). Обмежовуючи порожнини, зайняті внутрішніми органами, скелет виконує захисну функцію, разом з прикріпленими до нього м’язами скелет бере участь у рухах тіла.

Скелет умовно підрозділяють на дві частини: осьовий і додатковий. До осьового скелета відноситься хребетний стовп (26 кісток), череп (29 кісток), грудна клітка (25 кісток); до додаткового — кістки верхніх (64) і нижніх (62) кінцівок. Кістки скелета є важелями, що приводяться в рух м'язами. У результаті цього частини тіла змінюють положення по відношенню один до одного і пересувають тіло в просторі. До кісток прикріпляються зв'язки, м'язи, сухожилля, фасції. Скелет утворює вмістища для життєво важливих органів, захищаючи їх від зовнішніх дій: в порожнині черепа розташований головний мозок, в хребетному каналі — спинний, в грудній клітці — серце і великі судини, легені, стравохід тощо, в порожнині тазу — сечостатеві органи. Кістки беруть участь в мінеральному обміні, вони є депо кальцію, фосфору тощо. Жива кістка містить вітаміни A, D, С та інші.

Хімічний склад кістки.

Кістка – це живий орган, який виконує в організмі певні функції і має свою будову. Клітини кісткової тканини (остеоцити) мають численні тонкі відростки за допомогою яких вони з’єднуються між собою міжклітинна речовина кісткової тканини утворена пластинками із щільної дуже твердої речовини. Розташування пластинок нагадує сітку. Така будова надає їм міцності.

До складу кісткової тканини входять:

- 30% органічних речовин

- 60% неорганічних речовин

- 10% вода

Основою органічних речовин кістки є волокнистий білок – колаген. Із мінеральних речовин у кістках найбільше солей кальцію і фосфору. Крім них до складу кістки входять магній, алюміній, фтор, свинець, стронцій, уран, кобальт, залізо та інші елементи.

За розвитком, формою та функцією кістки поділяються на довгі, короткі, плоскі та повітроносні.

Довгі кістки характеризуються тим що їхня довжина значно перевищує ширину та товщину. Форма її нагадує циліндр. В цих кістках розрізняють середню частину, або деафіз в якій звичайно знаходиться кістково-мозкова порожнина та 2 суглобові кінці, або епіфіза.

До довгих кісток належать більшість кісток верхніх, нижніх кінцівок і деякі інші.

Короткі кістки – відносно невеликі кісткові утвори, всі виміри яких приблизно одинакові (кістки, зап’ястка, заплесни та ін.).

Плоскі, або широкі кістки мають значну довжину та ширину при невеликій товщині. Вони побудовані з двох пластинок щільної речовини, між якими є тонкий прошарок губчастої речовини. Це кістки черепного склепіння, лопатка, грудина тощо.

Іноді пластинки щільної речовини плоских кісток значно роз’єднуються і утворюють різного розміру пазухи, які вистелені слизовою оболонкою та заповнені повітрям. Такі кістки називаються повітроносними і відносять до них верхню щелепу, лобові та деякі інші.

Поруч із цією класифікацією кісток існують ще інші: парні, непарні. Непарні кістки завжди лежать по середині площини скелета, а парні – по боках від неї на деякій відстані.

Проміжний мозок (diencephalon) розміщений вище від середнього мозку під мозолистим тілом, зверху і з боків прикритий і зростається з півкулями кінцевого мозку.

До складу проміжного мозку входять : зорові горби, надгорбова, загорбова та підгорбова ділянки. Порожниною проміжного мозку є третій шлуночок. Це щілиноподібний простір, розміщений в серединній площині між зоровими горбами. Внизу третій шлуночок переходить у водопровід, а зверху через парні отвори сполучається з бічними шлуночками великих півкуль.

Зорові горби (thalami optici) - найбільші утворення проміжного мозку яйцеподібної форми, що прилягають до великих півкуль. Зорові горби переважно складаються із сірої речовини, що прошарками білої речовини поділена на ядра, які є підкірковими центрами чутливості всього тіла людини. Зорові горби нервовими волокнами з'єднані з різними відділами кори головного мозку. Вся інформація /крім нюхової/, яка йде до кори головного мозку обов'язково проходить через зорові горби. Крім того зорові горби з'єднані з блідою кулею, що розташована зовні від них і є підкірковим руховим центром.

Подушки зорових горбів є підкірковими зоровими центрами.

Надгорбова ділянка (epithalamus) відносно мала. До неї належать мозкові /медулярні/ смужки і шишкоподібна залоза /епіфіз/.

Мозкові смужки прилягають до верхньої частини зорових горбів. Задні частини їх розширюються з'єднуючись між собою та з шишкоподібною залозою. Мозкові смужки є підкірковим нюховим центром, а шишкоподібна залоза по своїй будові і функціям належить до залоз внутрішньої секреції.

Загорбова ділянка (metathalamus) складається із парних утворень внутрішніх і зовнішніх колінчастих тіл, що розміщені ззаду від подушок зорових горбів. Внутрішні колінчасті тіла /медіальні/ є поряд з нижніми горбиками чотиригорбикового тіла середнього мозку підкірковими слуховими центрами. Зовнішні /латеральні/ колінчасті тіла разом з верхніми горбиками чотиригорбикового тіла та подушками зорових горбів є підкірковими зоровими центрами.

Підгорбова ділянка (hypothalamus) розміщена безпосередньо під зоровими горбами, утворюючи нижню стінку третього шлуночка. Їх добре видно на основі головного мозку.

До підгорбової ділянки входять сірий горб, лійка, гіпофіз і соскоподібні тіла.

Гіпофіз - це провідна ендокринна залоза.

Сірий горб складається з нервових клітин, які утворюють ядра.

Тут розміщені вищі підкіркові вегетативні центри.

Гіпоталамус здійснює регулюючий вплив на розміщені нижче вегетативні центри і залози внутрішньої секреції, а через них на обмін речовин, діяльність всіх внутрішніх органів, а також відіграє важливу роль в теплорегуляції, підтриманні гомеостазу, впливає на емоційні реакції людини тощо.

Маючи численні зв'язки із зоровими горбами, корою великих півкуль, ретикулярною формацією стовбура мозку, гіпофізом та іншими відділами центральної нервової системи, гіпоталамус є однією із найважливіших ланок нервової системи, яка координує вегетативні функції з психічними і соматичними функціями

Ретикулярна формація утворена сукупністю нейронів, розташованих в центральних відділах стовбура мозку як дифузно, так і у вигляді ядер. Нейрони РФ мають довгі маловетвлящіеся дендрити і добре гілкуються аксони, які часто утворюють Т-подібне розгалуження: одна з гілок аксона має низхідний, а друга - висхідне напрямок. Гілки нейронів під мікроскопом утворюють сіточку (ретикулум)

Ретикулярна система має дві основні функціональні частини:ретикулярну активаційну систему (РАС), що підтримує інші ділянки головного мозку у стані збудження та відфільтровує несуттєві сенсорні стимули, та рухову частину, серед функцій якої є допомога у регуляції грубих рухів кінцівок, а також вегетативних функцій, таких як дихання, розширення та звуження судин.

Статеву належність таза найкраще визначати за допомогою певних вимірювань. Щодо великого таза найчастіше роблять два вимірювання: відстань між верхніми передніми клубовими остями — міжостьова (у жінок 23 — 25 см, у чоловіків 21—23 см) і відстань між клубовими гребенями — міжгребенева дистанція (у жінок 28 — 29 см, у чоловіків 25 — 27 см).
Розміри малого таза такі: відстань між мисом і серединною точкою верхнього краю лобкового симфізу (у жінок 11,5 см, у чоловіків 10,8 см); найбільша відстань між пограничними лініями (поперечний діаметр) (у жінок 13.5 см, у чоловіків 12,8 см); відстань між клубово-лобковим підвищенням з одного боку та крижово-клубовим суглобом — з другого (косий діаметр) (у жінок 12 — 12.5 см, у чоловіків 12 — 12,2 см).
Крім того, вимірюють кон'югати, які мають велике значення в акушерстві: справжню .діагональну.пряму .серединну і зовнішню .

В-10

1. З'єднання кісток бувають неперервні, або нерухомі чи малорухомі (без щілин), і переривчасті, або рухомі (з порожнинами між кістками). Є й проміжні форми з'єднання — напівсуглоби (наприклад, з'єднання тазових кісток між собою).

Неперервно кістки з'єднуються зрощенням (наприклад, кістки таза), зв'язками (хребці), хрящем (ребра) або швами (кістки мозкового черепа).

Усі види з'єднань кісток, поділяють на дві групи: нерухомі та рухомі.

Нерухоме з'єднання - фіброзне з'єднання - такий вид з'єднання, при якому кістки як би зрощені між собою за допомогою того чи іншого виду сполучної тканини; у залежності від роду тканини, що з'єднує поруч лежачі кісти, нерухомі з'єднання поділяють на:

- з'єднання за допомогою щільноволокнистої сполучної тканини - синдесмоз

- з'єднання за допомогою хряща - хрящове з'єднання -синхондроз

- з'єднання за допомогою кісткової тканини - синостоз. Перериване з'єднання кіст, суглоб (синовіальне з'єднання) є рухливим зчленуванням двох чи декількох кіст із наявністю між ними щелевидной суглобної порожнини.

Суглоб називається простим, якщо в його утворенні беруть участь дві кістки, і складним, якщо беруть участь більш двох кісток.

У рухливих з'єднаннях розрізняють наступні утворення:

- суглобні поверхні, це ті поверхні кісток, якими кістки, що беруть участь в утворенні даного суглоба, зчленовуються один з одним;

- суглобні хрящі, (гіалиновий, чи склоподібний, хрящ), що покривають суглобні поверхні;

- суглобна капсула, утворена щільноволокнистою сполучною тканиною, оточує у вигляді замкнутого чохла кінці кісток, що зчленовуються, і, не переходячи на суглобні поверхні, продовжується в окістя цих кіст.

Суглобна капсула має товсту зовнішню волокнисту фіброзну мембрану, і внутрішню тонку синовіальну мембрану, що виділяє в порожнину суглоба особливу клейку, що змазує суглобної поверхні кіст синовіальну рідину (синовію),суглобна порожнина, являє собою шпаровидний простір між суглобними поверхнями кіст, що зчленовуються, замкнуте з усіх боків суглобною сумкою.

Розрізняють рухи в суглобах стосовно трьох взаємно перпендикулярних осей: навколо фронтальної (горизонтальної) осі - згинання і розгинання;навколо сагіттальної осі - приведення і відведення ; навколо вертикальної осі - обертальний рух . Обертальний рух кінцівками виробляється як всередину так і до зовні .

У кулястих суглобах, крім зазначених рухів, можливо ще круговий рух , при якому вершина центра обертання відповідає кулястому суглобу, а периферія описує підставу конуса. Суглоби, у яких рух відбувається навколо однієї осі, називаються одноосьовими; суглоби, у яких рух відбувається навколо двох осей, - двохвісними і, нарешті, є група тривісних і багатовіськових суглобів, у яких можливі рухи навколо трьох чи багатьох осей. Багатоосьовому суглобу відповідає куляста суглобна поверхня.

Переривчасте з'єднання кісток, або суглоб — більш молодий утвір організму. Всі суглоби мають загальний план будови, який включає суглобову порожнину, суглобову сумку і суглобові поверхні.

Суглобову порожнину виділяють умовно, оскільки в нормі між суглобовою сумкою і суглобовими кінцями кісток порожнини не існує, а міститься рідина.

Суглобова сумка охоплює суглобові поверхні кісток, утворюючи герметичну капсулу.

Суглобова сумка складається з двох шарів. Зовнішній шар переходить в окістя, внутрішній шар виділяє в порожнину суглоба рідину, що відіграє роль мастила, забезпечуючи вільне ковзання суглобових поверхонь.

Суглобові поверхні з'єднуваних кісток вкриті суглобовим хрящем. Гладенька поверхня суглобових хрящів сприяє рухам у суглобах. Суглобові поверхні за формою і розмірами дуже різноманітні, їх порівнюють з геометричними фігурами.

Звідси і назви суглобів за формою :кулясті (плечовий, кульшовий), еліпсоїдні (променезап'ясткові), циліндричні (променеліктьовий) тощо. Оскільки рух з'єднуваних ланок здійснюється навколо однієї, двох або багатьох осей, суглоби прийнято також поділяти на багатоосьові (кулясті), двохосьові (еліпсоїдні, сідлоподібні) і одноосьові (циліндричний, блокоподібний).

Залежно від кількості з'єднуваних кісток суглоби поділяють на прості, в яких з'єднуються дві кістки (наприклад, фаланги пальців), складні, в яких з'єднується більше двох кісток (наприклад, ліктьовий суглоб), і комбіновані — це два анатомічно самостійних суглоби, об'єднані функціонально. Прикладом комбінованих суглобів є приєднання нижньої щелепи до скроневих кісток, а також ребер до хребта.

2. Кінцевий мозок (telencephalon) складається з двох півкуль великого мозку, відокремлених один від одного подовжньою щілиною. У глибині щілини розташоване з'єднує їх мозолисте тіло. Крім мозолистого тіла півкулі з'єднуються також передній, задній спайками і спайкою зводу. У кожній півкулі виділяться по три полюси: лобовий, потиличний і скроневий. Три краю (верхній, нижній і медіальний) ділять півкуля на три поверхні: верхнелатеральную, медіальну і нижню. Кожна півкуля поділяється на частки. Центральна борозна (роландова) відокремлює лобову долю від тім'яної, латеральна борозна (сильвиева) - скроневу від лобової та тім'яної, тім'яно-потилична борозна розділяє тім'яну і потиличну частки. У глибині латеральної борозни розташовується острівкова частка. Більш дрібні борозни ділять частки на звивини.

Біла речовина півкуль займає простір між корою і базальними ядрами. Воно складається з великої кількості нервових волокон, що йдуть у різних напрямках. Виділяють три системи волокон півкуль: асоціативні (сочетательное), що з'єднують частини одного і того ж півкулі; комісуральних (спайкові), що з'єднують частини правого і лівого півкуль, до яких відносяться в півкулях мозолисте тіло, передня спайка і спайка склепіння, і проекційні волокна, або провідні шляхи, що з'єднують півкулі з лежачими нижче відділами головного мозку і спинним мозком.

3. Головним органом дихальної системи є легені.

Це парні об’ємисті органи, займають більшу частину грудної порожнини і постійно змінюють форму і розміри в загальності від фази дихання.

По формі це неправильні конуси, верхівкою напрямлені до надключичної ямки, а ввігнутою основою – до купола діафрагми.

Верхівка – звужена частина легені виходить через верхню апертуру грудної клітки в області шиї і виступає вище ключиці на 2-3 см.

На легені розрізняють три поверхні: 1) Зовнішня опукла – реберна прилягає до ребер і між реберних м’язів ;

2) Дещо зігнута – медіальна поверхня, поділяється на дві частини:

а) хребетна – ззаду межує з хребетним стовпом;

б) медіастінальна - спереду межує з органами середостіння.

3) Нижня ввігнута – діафрагмальна відповідає опуклості діафрагми.

Поверхні легень розділені краями: передній і нижній.

З внутрішньої сторони (на медіальній поверхні) в нижній легені є заглибина – ворота легень – це місце входження бронхіально-судинного пучка. Через ворота легень проходять такі анатомічні утворення: головний бронх, легенева артерія, дві легеневі вени, нерви, бронхіальні артерії і вени, лімфатичні судини. Всі ці утворення з’єднанні сполучною тканиною в загальний пучок, що називається коренем легень.

Будова легень. Глибокими щілинами ліва легеня ділиться на дві, а права – на три долі. Розрізняють косу і горизонтальну щілини. Права легеня складається з верхньої, середньої і нижньої долі, ліва легеня – з верхньої і нижньої. Долі легені поділяються на бронхолегеневі сегменти, в правій легені їх – 11, а в лівій – 10 сегментів. Сегменти легень складаються з легеневих дольок – це невеликі ділянки легеневої паренхіми, розділені сполучнотканинними перегородками, що містять вени і сітку лімфатичних капілярів. В верхівку кожної дольки входить один дрібний бронх (дольковий). Його діаметр – 1 мм.

Кожний дольковий бронх розгалужується всередині дольки на 12-18 тонких кінцевих бронхіол, в діаметрі 0,3-0,5 мм, які не містять хряща і залози.

Кінцеві бронхіоли, дихотомічно розгалужуючись дають початок дихальним бронхіолам, які відрізняються тим, що на їх стінках з’являються вже легеневі міхурці або альвеоли. Від кожної дихальної бронхіоли відходять альвеолярні ходи, що закінчуються сліпими альвеолярними мішечками. Стінки альвеолярних ходів і мішечків складаються з альвеол, в яких епітелій стає одношаровим, плоским (дихальний епітелій) і вони заповнені повітрям. Стінку кожної альвеоли обплітає густа сітка кровоносних капілярів. В стінці є теж еластичні волокна, завдяки чого можливе зменшення і збільшення об’єму при диханні.

Дихальні бронхіоли, альвеолярні ходи і альвеолярні мішечки з альвеолами складають єдине альвеолярне дерево або дихальну паренхіму легень. Вони утворюють функціонально-анатомічну одиницю її, що називається ацінус, яка здійснює основну функцію легень – газообмін між кров’ю, яка протікає в капілярах легень і повітрям, яке заповнює легеневі альвеоли.

Отже, із сукупності ацінусів утворюються дольки з дольок-сегменти із сегментів – долі, а із долей ціла легеня.

4.Пояс нижньої кінцівки, або таз, складається з двох тазових кісток, вони ще мають назву безіменних і крижової кістки. Тазові кістки з’єднані напівсуглобом — симфізом.

Варіант 11

1.Основним елементом його є хребці (vertebrae) кількість яких у людини становить 32 — 34.Кожен хребець має схожі риси і складається з однакових для всіх хребців основних частин: тіла, дуги, остистого відростка, парних поперечних і суглобових відростків.

Наймасивнішою частиною хребця є передня — тіло хребця ,яке має губчасту структуру з тонким компактним покриттям. Позаду до тіла приєднується дуга хребця ,яка обмежує разом з тілом хребцевий отвір .При накладенні кількох хребців один на один хребцеві отвори утворюють хребтовий канал (canalis vertebralis), у якому міститься спинний мозок, його оболонки і корінці спинномозкових нервів.

Від дуги хребця відходить назад по серединній площині остистий відросток ,латерально — парний поперечний відросток ,а з боків — парний верхній і нижній суглобовий відросток .На кожній дузі хребця біля місця прикріплення її до тіла є нижня хребцева вирізка (incisura vertebralis inferior) і менш помітна верхня хребцева вирізка (incisura vertebralis superior). При накладенні суміжних хребців один на один вирізки утворюють міжхребцевий отвір (foramen intervertébrale). Через ці отвори проходять спинномозкові нерви. В них містяться також спинномозкові вузли.

Остисті й поперечні відростки, а також частково дуги хребців є місцем фіксації м'язів і зв'язок. Суглобові відростки беруть участь в утворенні міжхребцевих (дуговідросткових) суглобів.

За топографічним принципом хребці поділяють на шийні, грудні, поперекові, крижові та куприкові

Шийних хребців (vertebrae cervicales) (CI —CVII). Вони відрізняються від інших хребців переважно наявністю отвору в поперечних відростках (foramen transversarium), через який проходить хребтова артерія, що йде в порожнину черепа. Крім того, кінці поперечних відростків СНІ — CVII хребців закінчуються двома горбками — переднім (tuberculum anterius), що є рудиментом ребра, і заднім (tuberculum posterius). Передній горбок CVI звичайно найбільш розвинутий і називається сонним (tuberculum caroticum). До цього горбка прилягає спільна сонна артерія. Кровотечу з ушкодженої артерії можна зупинити, притиснувши її до сонного горбка.

Тіло шийних хребців порівняно невелике, овальної форми, з трохи увігнутими верхньою і нижньою міжхребцевими поверхнями. Суглобові відростки більїпості шийних хребців мають плоскі площадки, які нахилені косо приблизно під кутом 45°.

Остисті відростки СІІ — CVI невеликі й розщеплені на кінцях. Остистий відросток CVII найкраще розвинений, помітно виступає назад і його верхівку можна добре виявити пальпаторно. Тому цей хребець дістав назву виступного (vertebra prominens). Перший (атлант) і другий (осьовий) шийні хребці, що безпосередньо з'єднані з черепом, дещо іншої форми.

Найхарактернішою особливістю атланта (atlas) (мал. 37) є те, що він не має більшої частини тіла, яке в процесі еволюції пішло на утворення зуба осьового хребця. Атлант має дві дуги — коротку передню (arcus anterior atlantis) і довшу задню (arcus posterior atlantis).Грудні хребці (vertebrae thoracicae, ТІ —ТХІІ).як правило, є 12 (рідше 13) грудних хребців.Поперечний розтин тіла верхніх хребців має овальну форму, середніх — трикутну із закругленими кутами, нижніх — знову овальну. Якщо простежити грудні хребці зверху вниз, то поперечні відростки їх усе більше відхиляються дозаду, що зумовлено більшим натягом прикріплених до них м'язів. На передній поверхні кожного поперечного відростка ТІ — ТХ є реброва ямка поперечного відростка (fovea costalis processus transversi) для сполучення з горбком відповідного ребра.Поперекові хребці (vertebrae lumbales, LI — LV) (мал. 40), у кількості п'яти, не мають отворів у поперечних відростках і реберних ямок на бокових поверхнях тіл. Тіло всіх поперекових хребців завжди масивне. Поперечний розтин їх — овальної або бобоподібної форми. Остисті відростки мають вигляд товстих сагітально розташованих пластин, спрямованих потовщеними верхівками назад. Поперечні відростки у більшості випадків розташовані у лобовій площині або трохи відхилені назад.Крижові хребці (vertebrae sacrales, SI —SV) повністю зростаються між собою, утворюючи крижову кістку (os sacrum). Це відбувається між 17 і 25 роками життя. Крижова кістка (os sacrum) (мал. 41) людини має форму чотиригранної піраміди, основа (basis ossis sacrï) якої з'єднується з нижнім поперековим хребцем, а верхівка (apex ossis sacrï) — з куприком.

Передній край SI з нижнім краєм LV утворює мис (promontorium). Тазова поверхня крижової кістки (мал. 41, а) увігнута, гладенька. Справа і зліва є по чотири передніх крижових отвори (foramina sacralia anteriorа), кожна пара яких з'єднана поперечними лініями (сліди зрощення хребців). Через ці отвори в порожнину малого таза проходять передні гілки крижових нервів і кровоносні судини. Задня поверхня крижової кістки (мал. 41, б) випукла, шорстка. На ній видно: серединний крижовий гребінь — слід злиття остистих відростків, правий і лівий бічні крижові гребені — слід злиття поперечних відростків; правий і лівий присередні гребені — слід зрощення суглобових відростків та праві і ліві задні крижові отвори (foramina sacralia posteriorа).Внизу хребет закінчується рудиментом його каудального відділу куприковою кісткою (os coccygis), або куприком, що має 4 — 5 куприкових хребців (Сої — CoV), які в дорослої людини зростаються. Ця кістка має вигляд маленької зігнутої піраміди, основа якої обернена догори, а верхівка донизу (мал. 42).

2.Півкулі великого мозку. До них належать частки півкуль, кора великого мозку (плащ), базальні ганглії, нюховий мозок і бічні шлуночки. Півкулі мозку розділені поздовжньою щілиною, в заглибині якої міститься мозолисте тіло, що їх з'єднує. На кожній півкулі розрізняють такі поверхні: 1) верхньобічну, опуклу, обернену до внутрішньої поверхні склепіння черепа; 2) нижню поверхню, розмішену на внутрішній поверхні основи черепа; 3) медіальну поверхню, якою півкулі з'єднуються між собою. В кожній півкулі є частини, що найбільше виступають: спереду, — лобовий полюс, ззаду — потиличний полюс, збоку — скроневий полюс. Крім того, кожна півкуля великого мозку розділяється на чотири великі частки: лобову, тім'яну, потиличну та скроневу. В заглибині бічної ямки мозку лежить невеличка частка — острівець. Півкуля поділена на частки борознами. Найглибша з них — бічна, або латеральна, ще вона називається сільвієвою борозною. Бічна борозна відділяє скроневу частку від лобової та тім'яної. Від верхнього краю півкуль опускається вниз центральна борозна, або борозна Роланда. Вона відділяє лобову частку мозку від тім'яної. Потилична частка відділяється від тім'яної лише з боку медіальної поверхні півкуль тім'яно-потиличною борозною.

Будова кори (плаща) півкуль великого мозку. Півкулі великого мозку ззовні покриті сірою речовиною, що утворює кору великого мозку, або плащ. У корі налічується 15 млрд клітин, Поверхня кори значно збільшується за рахунок борозен і закруток. Кора філогенетична є найновішою структурою мозку (площа приблизно 220 тисяч кв. мм).

Нова кора становить 95% площі півкуль, складається з шести або семи шарів нервових клітин завтовшки від 1,3 до 5 мм. Перший шар кори — молекулярна пластинка. До її складу входить мало клітин, але багато дендритів пірамідальних нейроцитів, а також тангенціальні волокна, які розміщені паралельно і належать до глибше розташованих клітин.

Другий шар — зовнішня зерниста пластинка, складається з малих зернистих нейроцитів нервових клітин і невеликої кількості клітин інших форм.

Третій шар — пірамідальна пластинка, складається з пірамідальних нейроцитів, розміри яких поступово збільшуються в напрямку згори донизу.

Четвертий шар — внутрішня зерниста пластинка, складається з малих зернистих та зірчастих нейроцитів. У деяких місцях кори цей шар відсутній.

П'ятий шар — гангліонарна пластинка, складається з гігантопірамідальних нейроцитів (клітини Беца). їхні аксони утворюють пірамідну систему. Цей шар особливо добре розвинений у передцентральній закрутці кори великого мозку.

Шостий шар — поліморфна пластинка, до складу якої входять багатоформні, трикутні та веретеноподібні нейроцити.

Сьомий шар має такий самий клітинний склад, що й шостий, але клітин у ньому мало, більше волокон, і тому він зветься, як і перший шар, молекулярним. Це — перехідний шар, він безпосередньо контактує з білою речовиною великих півкуль мозку.Ядра основи (ганглії) півкуль великого мозку — це скупчення сірої речовини, що утворюють підкіркові вузли, які з'явилися філогенетично значно раніше, ніж сама кора. До них належать: смугасте тіло, огорожа й мигдалеподібне тіло.

Смугасте тіло складається з хвостатого й сочевицеподібного ядер.. Хвостате ядро охоплює зоровий бугор спереду, згори та з боків. Сочевицеподібне ядро лежить бічніше від хвостатого, форма його нагадує тригранну піраміду і складається з лушпини темного кольору, що бічніше блідої кулі, яка складається з двох члеників і лежить медіально, прилягаючи до зорових бугрів. Хвостате ядро і лушпина з'єднуються волокнами з корою та зоровим горбом;

Бліда куля проводить імпульси низхідними шляхами в такі структури мозку, як червоне ядро і чорна субстанція середнього мозку. Хвостате й сочевицеподібне ядра розділяє внутрішня капсула (променистий вінець). Внутрішня капсула утворена білими волокнами, що є продовженням білої речовини півкуль великого мозку. Волокна капсули групуються в ніжки мозку й, утворюючи провідні шляхи, з'єднують кору зі стовбуром мозку та спинним мозком. Смугасте тіло ще називають стріопалідарною системою й відносять до еферентної екстрапірамідної системи. До її складу входять зоровий бугор проміжного мозку й червоні ядра середнього мозку. В ядрах смугастого тіла замикаються дуги безумовних рефлексів. Смугасте тіло бере участь у здійсненні складних локомоцій (ходьба, біг, лазіння), пов'язаних із вегетативними функціями, які регулюють тепловий і вуглеводний обмін.

Зовні від лушпини сочевицеподібного ядра лежить тонка пластинка сірої речовини — огорожа , яка відділяється від сочевицеподібного ядра зовнішньою капсулою.

Мигдалеподібне тіло — скупчення нервових клітин у білій речовині скроневої частки. Мигдалеподібне тіло бере участь в емоційних реакціях і функціонально пов'язане з нюховим аналізатором.

Бічні шлуночки — щілеподібні порожнини півкуль великого мозку, розміщені в товщі білої речовини під мозолистим тілом. Кожен шлуночок складається з центральної частини й трьох рогів.

Біла речовина півкуль великого мозку міститься безпосередньо під корою і являє собою в основному провідні шляхи нервової системи, що складаються з нервових волокон, котрі з'єднують між собою окремі відділи центральної нервової системи, а також скупчення сірої речовини, тобто ядра. Біла речовина складається з капсул, які оточують підкіркові вузли. Найбільша з них — внутрішня капсула, що є продовженням основи ніжок мозку. До складу білої речовини входять асоціативні, комісуральні та проекційні волокна.

Асоціативні волокна поділяються на короткі й довгі. Короткі волокна з'єднують нейроцити з розміщеними поряд окремими закрутками в одній частці, тоді як довгі з'єднують нейроцити кори різних часток півкулі.

Комісуральні волокна з'єднують однойменні частки обох півкуль. Найбільший комісуральний шлях — мозолисте тіло. Задня його частина потовщена, а передня — коліно мозолистого тіла — закінчується дзьобом.

Проекційні волокна утворюють провідні шляхи, які з'єднують кору півкуль великого мозку з розміщеними нижче відділами нервової системи. Короткі проекційні волокна з'єднують кору півкуль з підкірковими ядрами, з проміжним, середнім мозком, мозочком і довгастим мозком, а також з аналізаторами. Довгі проекційні шляхи з'єднують кору півкуль великого мозку зі спинним мозком і з усіма органами тіла.

3.Головним органом, що підтримує сталість внутрішнього середовища організму, є нирки. Вони забезпечують сталість фізико-хімічних властивостей крові, регулюють водний баланс організму, виводять продукти обміну та інші токсичні речовини. Стінки нирок мають два шари, що складаються з кіркової і мозкової речовин. Шар мозкової речовини поділяється на окремі пірамідки нирковими колонками кіркової речовини, яка проникає в мозковий шар. Вершини пірамідок утворюють сосочки, які переходять спочатку в малі, а потім у великі ниркові чашки. Із великих ниркових чашечок утворюються ниркові миски, від яких відходять сечоводи, що впадають в сечовий міхур, з якого сеча по сечовивідному каналу виводиться назовні.Особливістю кровопостачання нирок є наявність подвійної сітки капілярів. Перша сітка капілярів утворює клубочок ниркового тільця, а друга — обплітає звивисті канали нефрона. Капіляри другої сітки на відміну від капілярів клубочка збираються в дрібні вени, які, укрупнюючись, утворюють ниркові вени, останні впадають в нижню порожнисту вену.

У місці впадання артеріоли в клубочок знаходяться групи епітеліальних клітин із значною кількістю нервових волокон, разом вони утворюють юкстагломерулярний навколоклубочковий комплекс. Клітини цього комплексу мають внутрішньосекреторну функцію — виділяють в кров речовину ренін, яка бере участь в регуляції артеріального тиску і ниркового кровообігу.

Мальпігіїв судинний клубочок, капсула Шумлянського-Боумена та система сечових канальців складають функціональну одиницю нирки - нефрон. Кожна нирка має понад 1 млн. нефронів.

Мальпігієви клубочки містяться в нирковій корі. Кожен клубочок оточений двостінною капсулою (Шумлянського-Боумена), яка утворюється шляхом втиснення сліпого кінця сечового канальця всередину. Внутрішня оболонка прилягає до судинного клубочка, а зовнішня продовжується в сечовий каналець. Між внутрішньою й зовнішньою оболонками капсули утворюється невеликий простір - порожнина капсули. Від капсули починаеться звивистий каналець першого порядку. який локалізуеться в нирковій корі Від нього йде прямий каналець. який утворюе петлю нефрона (петля Генле). Висхідна частина петлі Генле переходе у звивистий каналець другого порядку. Цей каналець переходить у пряму збиральну ниркову трубочку. Трубочки зеднуючись утворюють сосочкові протоки. які проходять крізь піраміду й відкриваються на її верхівці. Фільтрація сечі з крові відбувається в нирковому тільці, до складу якого входять судинний клубочок і капсула, тут утворюється так звана первинна сеча. Одночасно функціонує лише третина нефронів, інші перебувають у резерві. Тому, в разі необхідності, організм людини може існувати й з однією ниркою, вона тільки дещо збільшується в розмірі. Якщо ж жирова капсул, що покриває нирку, зникає чи зменшується або послаблюється фіксуючий апарат нирки, то така нирка може змінювати своє попереднє положення й має назву блукаючої.Нирка - не тільки орган виділення, а й залоза внутрішньої секреції. В місці переходу висхідної частини петлі (Генле) нефрона в дистальну частину канальця нефрона між приносною й виносною артеріолами клубочка у стінці канальця зосереджене велике скупчення ядер, а базальна мембрана відсутня. Ця ділянка дистального відділу називається щільною клітиною В ділянках стінок.що прилягають до щільної клітини містяться юкстагломерулярні клітини. які продукують білок ренін. що бере участь у регуляції артеріального тиску і стимулюе еритроцитопоез.

Варіант 12

1.Скелет грудної клітки (skeleton thoracis) є кістковою основою грудного відділу тулуба, де містяться життєво важливі органи (серце, легені). Грудна клітка утворена ззаду грудними хребцями, з боків — ребрами, спереду — грудниною.Ребра

Людина має 12 пар ребер (costae) Кожне ребро — це зігнута вузька і трохи скручена по довжині пластинка. Складається з двох нерівних частин — більшої задньої кісткової частини та меншої передньої (ребрового хряща) і має два кінці — хребтовий, яким з'єднується з хребтом, і груднинний. Сім верхніх ребер, названих справжніми ребрами (costae verae, I —VII), фіксуються груднинними кінцями до груднини. З решти ребер, які називаються несправж німи (costae spuriae, VIII —XII), VIII, IX і X ребра своїми хрящами послідовно приєднуються одне до одного, утворюючи реброву дугу ,XI і XII ребра закінчуються вільно в товщі м'язів передньобічної стінки живота — коливні ребра

На кістковій частині ребра розрізняють головку, шийку й тіло. На головці ребра) є суглобова поверхня для з'єднання з хребтом. Суглобові поверхні головок II — X ребер гребенями розділені на дві частини: кожна головка цих ребер з'єднується з двома суміжними хребцями.

На задній поверхні шийки ребра II і XI ребер видно поздовжній гребінь (гребінь шийки ребра) — місце прикріплення зв'язки, що йде від поперечного відростка сусіднього хребця. На тілі 1-Х ребер є горбок ребра , яким ребро з'єднується з поперечним відростком хребця. За горбком ребро згинається, утворюючи кут ребра .

Тіло ребра має два краї (верхній тупий і нижній гострий) і дві поверхні (зовнішню і внутрішню). Біля нижнього краю на внутрішній поверхні II — XII ребер є борозна , уздовж якої пролягають міжреброві судини й нерви. Довжина і кривина окремих ребер різні. Найкоротші і найбільш зігнуті І і II ребра

На верхній поверхні І ребра є горбок переднього драбинчастого м'яза, до якого прикріплюється цей м'яз. З обох боків горбка навскоси проходять дві борозни: задня глибша — борозна підключичної артерії і менш чітка передня — борозна підключичної вени

Іноді, як явище атавізму, трапляється більше ребер. З віком збільшується нахил ребер.

Скостеніння ребер відбувається в такому порядку. На восьмому тижні ембріогенезу з'являється точка скостеніння в тілі; у головці та горбку ребра точки скостеніння виникають у 10 —12 років. До 20 — 22 років, як правило, настає синостоз усіх частин ребра.

Груднина

Груднина (sternum) на відміну від інших кісток грудної клітки, належить до пізніх філогенетичних утворів, що розвинулися внаслідок злиття вентральних кінців ребер.

У людини груднина має форму дещо випуклої наперед подовженої пластинки. У ній розрізняють ручку груднини (manubrium sterni), тіло груднини (corpus sterni) і мечоподібний відросток (processus xiphoideus). Зверху на ручці є яремна вирізка ,а з боків від неї — ключичні .Нижній край ручки з'єднується з тілом груднини під кутом , відкритим дозаду. На передній поверхні тіла груднини добре помітні три поперечні лінії — слід зрощення її сегментів. На бічних краях ручки й тіла груднини видно реброві вирізки для з'єднання з хрящами верхніх семи ребер. Друге ребро завжди сполучається з грудниною на рівні її кута, що може бути орієнтиром під час підрахування ребер. До нижнього краю тіла груднини приєднується мечоподібний відросток, який може мати різну довжину і форму. Він є рудиментом одного або кількох сегментів каудального відділу груднини. У рідкісних випадках мечоподібний відросток разом з нижньою частиною тіла груднини може бути розщепленим.

Груднина — губчаста кістка, вкрита тонкою пластинкою компактної речовини. Завдяки великій кількості кровоносних судин у груднині її використовують для переливання крові. Крім того, з груднини беруть донорський червоний кістковий мозок для пересадження хворим на променеву хворобу та ін.

Точки скостенінняв груднині виникають зверху донизу в такому порядку: у ручці на 4-му, у перших трьох сегментах на 7 —9-му місяцях ембріогенезу, в 4-му сегменті — на 1-му й мечоподібному відростку найчастіше на 7-му році життя. Сегменти тіла груднини зростаються до 16 років, мечоподібний відросток з тілом — після З0 років. Так само пізно виникає синостоз між тілом і ручкою груднини.

Форма грудної клітки

Грудна клітка у людини помітно сплющена спереду назад, що зумовлено дорзальним переміщенням лопаток у зв'язку з вертикальним положенням тіла і зміною функцій верхніх кінцівок. Форму грудної клітки людини можна порівняти з дещо сплющеним сагітально зрізаним конусом, основа якого спрямована донизу, а звужена частина — догори (мал. 46, а, б).

Грудна клітка має верхній та нижній отвори. Верхній отвір грудної клітки обмежений тілом ТІ, першими ребрами і яремною вирізкою груднини. Нижній отвір грудної клітки відмежований тілом ТХІІ, XII і XI ребрами, краями парних хрящових ребрових дуг, що похило піднімаються вгору, і спереду мечоподібним відростком. Між правою і лівою ребровими дугами утворюється підгруднинний кут , розмір якого варіює залежно від статі, віку та конституції людини.

Розміри й форма грудної клітки у людини досить різноманітні, що визначається віковими і статевими особливостями, індивідуальною мінливістю, умовами розвитку й росту індивіда. Велике значення мають також хронічні захворювання, контакт з професійними шкідливостями тощо.

Для визначення параметрів грудної клітки у людини використовують співвідношення таких розмірів (за М. Г. Привесом): 1) передньозаднього — від точки прикріплення VII ребра до груднини і до остистого відростка хребця, розташованого по горизонталі на тому самому рівні;

2) поперечного — з'єднує сьомі (праве і ліве) ребра в точках, які найбільше виступають; 3) висоти — вимірюється по вертикалі, від краю яремної вирізки груднини до горизонтальної лінії, що проходить через нижні точки десятих ребер.

2.Базальні ядра (хвостате ядро, лушпина та бліда куля) є важливою підкірковою сполучною ланкою між асоціативними і руховими ділянками кори великого мозку. Аферентні сигнали надходять спочатку до смугастого тіла переважно від сенсорних та асоціативних зон кори великого мозку і чорної субстанції середнього мозку. У свою чергу, смугасте тіло за допомогою еферентних волокон пов'язане з блідою кулею та чорною субстанцією, звідки імпульси через таламус спрямовуються до моторних зон кори або до ядер мозкового стовбура. Тому ураження їх звичайно супроводжується значними розладами довільних рухів.

Важливим є зв'язок смугастого тіла та чорної субстанції середнього мозку, нейрони якої синтезують дофамін і чорноречовинно-смугастим шляхом скеровують його до нейронів смугастого тіла. Це значною мірою визначає нормальну діяльність базальних ядер. За умови дефіциту синтезу дофаміну розвивається хвороба Паркінсона, що супроводжується підвищенням тонусу м'язів, амімією (маскоподібне обличчя), скованістю та обмеженістю рухів, тремором спокою. Істотною є роль чорної субстанції також у разі стримування деяких мимовільних рухів, особливо за різних емоційних станів.

За рахунок зв'язків моторних ядер таламуса з моторними центрами кори базальні ганглії відіграють роль важливої проміжної ланки в ланцюзі асоціативних і сенсорних зон кори та її моторних відділів. У результаті стріопалідарні структури, які не мають прямого виходу на мотонейрони спинного мозку, беруть участь у кірковому регулюванні рухів. Вони здійснюють перехід від задуму про довільний рух до фаз його виконання і за посередництвом пірамідних трактів впливають на альфа-мотонейрони, що іннервують м'язи-згиначі. Через зв'язки з ядрами ретикулярної формації стовбура вони впливають на тонус м'язів-згиначів і розгиначів. Стріопалідарна система разом із чорною субстанцією впливає на активність ланцюга моносинаптичнихрефлексів спинного мозку, діючи як на альфа-, так і на бета-мотонейрони. Ця система у разі виконання довільних рухів попередньо задіює тонічні м'язи і сегментарні рефлекторні механізми, модулюючи їх, полегшуючи виконання складних рухових програм.

Смугасте тіло разом із мозочком бере участь у запам'ятовуванні рухових програм під час навчання. У результаті багаторазових повторів рухи стають настільки мимовільними, що роль кіркових моторних центрів в організації їхнього виконання зводиться до мінімуму.

Базальні ядра та ядра мозкового стовбура (червоні ядра, чорна субстанція середнього мозку) входять до складу екстрапірамідної системи (ЕПС), що бере участь у регулюванні рухів і м'язового тонусу разом із пірамідним трактом. Якщо основне значення пірамідної системи полягає у регулювання довільних рухів, то ЕПС забезпечує регулювання мимовільних рухових актів і м'язовий тонус. Однак завдяки зв'язкам пірамідного тракту зі структурами ЕПС кора великого мозку регулює як усвідомлені (довільні), так і мимовільні рухи.

3.Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин.

Топографія. Печінка займає:

- праве підребер’я (hypochondrium dextrum);

- частину надчеревної ділянки (regio epigastrica);

- частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum).

Верхня межа печінки (hepar). Найвища точка печінки відповідає висоті стояння діафрагми (diaphragma): справа вона вища, ніж зліва, а саме проектується на рівні правого IV міжребрового простору (spatium intercostale) по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis). Далі ця межа круто опускається праворуч до X міжребрового простору (spatium intercostale X) на середній пахвовій лінії (linea axillaris media), а ліворуч йде до лівого V міжребрового простору (spatium intercostale sinister V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis).

Нижня межа печінки починається в Х міжребровому просторі (spatium intercostale X) по правій середній пахвовій лінії (linea axillaris media dextra) і прямує ліворуч вздовж краю правої ребрової дуги (arcus costalis dexter), перетинаючи справа IX ребровий хрящ (cartilago costalis IX). Далі ця межа йде в надчеревній ділянці (regio epigastrica) на 1,5 см нижче мечоподібного відростка (processus xiphoideus), перетинає зліва VII ребровий хрящ (cartilago costalis VII) і досягає V лівого міжребрового простору (spatium intercostale sinistrum V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis), що відповідає точці перетину проекції верхньої та нижньої меж печінки (hepar).Печінка (hepar) має:

- діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або передньо–верхню;

- нутрощеву поверхню (facies visceralis), або нижню.

До нутрощевої поверхні (facies visceralis) прилягають органи, які утворюють на печінці відповідні втиснення:

- ниркове втиснення (impressio renalis);

- надниркове втиснення (impressio suprarenalis);

- шлункове втиснення (impressio gastrica);

- дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis);

- стравохідне втиснення (impressio oesophagealis);

- ободовокишкове втиснення (impressio colica).

На діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) лівої частки печінки (lobus hepatis sinister) знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca), що утворилося внаслідок прилягання серця (cor) до діафрагми (diaphragma), а через неї до печінки (hepar).Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme) – це дуплікатура очеревини (peritoneum), що переходить у стріловій площині (planum sagittale) з діафрагми (diaphragma) на печінку (hepar) і розділяє діафрагмову поверхню печінки (facies diaphragmatica hepatis) на:

- більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter);

- меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister).

Дозаду листки серпоподібної зв’язки (lig. falciforme) розходяться і продовжуються у вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка розташована в лобовій площині (planum frontale), обмежовуючи голе поле, і продовжується вниз до нирки, утворюючи печінково–ниркову зв’язку (lig. hepatorenale).

Вінцева зв’язка (lig. coronarium) по краях (справа і зліва) потовщується, формуючи:

- праву трикутну зв’язку (lig. triangulare dextrum);

- ліву трикутну зв’язку (lig. triangulare sinistrum).

На нутрощевій поверхні печінки є такі утвори:

- права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter);

- ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister), які з’єднуються посередині поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis).

Ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister) спереду представлена щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), де проходить пупкова вена (vena umbilicalis) у плода (fetus).

У дорослого пупкова вена (vena umbilicalis) заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis).

Задня частина лівої стрілової борозни (pars posterior sulci sagittalis sinistri) утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна протока (Аранція) – венозна зв’язка (lig. venosum).

Права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter):

- спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae (biliaris), де розташований жовчний міхур (vesica biliaris);

- ззаду утворена борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена (v. cava inferior).

У ворота печінки (porta hepatis) входять:

- ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);- власна печінкова артерія (a. hepatica propria) і нерви (nervi).

Із воріт печінки (porta hepatis) виходять:

- загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis);

- лімфатичні судини (vasa lymphatica).

Стрілові та поперечна борозни (sulci sagittales et transversalis) відмежовують у правій частці печінки (lobus hepatis dexter):

- квадратну частку (lobus quadratus), яка розташована попереду (вентрально);

- хвостату частку (lobus caudatus), яка розташована позаду (дорсально).

Отже, у печінки виділяють традиційні праву, ліву, хвостату і квадратну частки. Вони виділені за зовнішніми ознаками, а не за функціональною сутністю, і описувались по-різному в різних країнах.

За новою анатомічною номенклатурою поділ печінки ґрунтується на розгалуженні ворітної печінкової вени (vena portae hepatis), печінкових артерій (aa. hepaticae) і печінкових проток (ductus hepatici).

Ці частки печінки розвиваються окремо і хірургічно їх можна розділити.

Виділяють таку сегментацію печінки (segmentatio hepatis): частки (lobi), частини (partes), відділи (divisiones) та сегменти (segmenta), а саме:

- ліву частину печінки (pars hepatis sinistra), що має:

- лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra), який поділяється на:

- лівий бічний задній сегмент; сегмент II (segmentum posterius laterale sinistrum; Segmentum II);

- лівий бічний передній сегмент; сегмент III (segmentum anterius laterale sinistrum; Segmentum III);

- лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) поділяється на:

- лівий присередній сегмент; сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; Segmentum IV);

- задня частина печінки; хвостата частка (pars posterior hepatis; Lobus caudatus) поділяється на:праву частину печінки (pars hepatis dextra), що має:

- правий присередній відділ (divisio medialis dextra), який поділяється на:

- правий присередній передній сегмент; сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; Segmentum V);

- правий присередній задній сегмент; сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; Segmentum VIII);

- правий бічний відділ (divisio lateralis dextra), що поділяється на:

- правий бічний передній сегмент; сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; Segmentum VI);

- правий бічний задній сегмент; сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; Segmentum VII).

Печінка (hepar) вкрита волокнистою (фіброзною) оболонкою (capsula fibrosa) – Гліссоновою капсулою.

Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки (parenchima hepatis) на класичні часточки (lobuli).

Всередині прошарків між часточками печінки (lobuli hepatis) проходять:

- гілки ворітної печінкової вени (rami venae portae hepatis) – міжчасточкові вени (aa.interlobulares);

- гілки печінкової артерії (rami arteriae hepaticae) – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares);

- гілки жовчної протоки (rami ductus biliferі) – міждолькові протоки (ductuli interlobulares), які формують печінкову тріаду, до якої долучаються сплетення лімфатичних судин, що формуються з лімфатичних капілярів інтерлобулярної сполучної тканини. Від печінки відтікає близько половини усієї лімфи тіла.

На відміну від усіх інших органів, печінка (hepar) отримує:

- артеріальну кров із власної печінкової артерії (a. hepatica propria);

- венозну кров з ворітної печінкової вени (vena portae hepatis).

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 45; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!