Усна народна творчість у Київській Русі

Перекладна література Київської Русі

У перекладній літературі Київської Русі вирізняємо:

а) Книги св. Письма, псалтирі, а найдавнішою цього роду книгою, яка постала на українській землі, було Остромирове Євангеліє з 1056-57 pp., зладжене у Києві для новгородського посадника Остромира. До цієї категорії треба теж зарахувати псалтирі, тобто тексти апостольських листів з поясненнями або т.зв. толкові псалтирі, які наші люди залюбки читали. В новішій літературі окремі письменники перекладали їх на живу народну мову (Шашкевич, Шевченко, Куліш).

б) Широким розголосом втішались писання отців Церкви (як от Івана Золотоустого, Єфрема Сирина чи Івана Дамаскина), які не тільки були палкими проповідниками християнських чеснот, але залишили по собі збірники своїх поучень.

в) Улюбленою лектурою в стародавній Україні були збірники, що були релігійного або релігійно-світського змісту. Таким найбільш відомим і після Остромирового євангелія найстаршим літературним збірником були два Збірники, переписані для чернігівського князя Святослава (1073 і 1076 pp.), в них, крім фрагментів св. Письма і писань отців Церкви, були теж деякі історичні відомості і показник „ложних” і „праведних” книг. Релігійними збірниками були також мінеї (подавали життя святих за місяцями), патерики (життя св. отців Церкви за країнами), і дуже скорочені прологи подібного змісту.

г) Були теж збірники науково-історичного характеру (т.зв. хронографи, палеї, що м.ін. подавали відомості від початку світу до новіших часів). Були це переклади з грецької мови (І. Малали, Ю. Гамартола, і на них м.ін. взорувався автор «Повісти временних літ»). Були теж збірники золотих думок, тобто коротких висловів т.зв. Пчели (бджоли) зі св. Письма, писань отців Церкви і античних письменників.

г) Дуже багатий відділ перекладного письменства творять апокрифи та повісті. Перші — це перекази на біблійні теми, про старозавітні й новозавітні біблійні постаті, про позагробове життя і т.п. Вони спершу поширювались в усній формі і часто своєю інтерпретацією протирічили вченням Церкви і св. отців. Тому Церква їх поборювала і вони одержали назву ложних або заборонених книг. Проте вони були дуже популярні, інколи навіть дотепні (як от про Соломонові суди), а сліди їх залишились в українських казках та в творах деяких українських авторів. Таким найбільше популярним і відомим був апокриф про „Мандрівку Богородиці по мукам”. У цьому, сповненому багатством ярких картин і буйної уяви, творі. Божа Мати в товаристві архангела Михаїла і 400 ангелів відвідує грішників у пеклі.

Подібно як апокрифи, так і повісті були витвором буйної уяви. Деякі прийшли до нас з Візантії і мають своє джерело на Далекому Сході в арабських та індійських казках. Такими повістями є «Варлаам і Йоасаф», (де м.ін. є притча про однорога, яку використав Франко в своїй «Притчі про життя»). Іншими улюбленими повістями були: «Троянська вийна», «Олександрія», «Індійське царство», «Стефаніт і Іхнілат» і ін. Окреме місце серед пам’яток перекладної літератури займають твори природничого і географічного змісту (як от «Фізіолог», «Шестиднев», чи «Християнська топографія Косми Індикоплава» (в яких природничо-наукові питання були підпорядковані тодішньому теологічному вченню).

Оригінальна література Київської Русі

Хоч перекладних творів на Русі в ХІ-ХІІ ст. було багато, проте перше місце належить оригінальній літературі Київської Русі. У них бо найсильніше відбито народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою незалежність у боротьбі так зі зовнішніми ворогами (кочовиками), як і внутрішнім роздробленням і від осередковими силами. У ній відзеркалено моральні й духові сили українців київського державного княжого періоду.

Майже вся література Київської Русі в період її розвитку (особливо за часів кн. Ярослава Мудрого — 1019-54 і Володимира Мономах), пройнята величчю руської землі, гордістю на княжу Русь і бажанням зберегти її фізично й духовно, на високому моральному рівні. Найкращим свідоцтвом цього є літописи.

Коли ж йдеться про початки оригінальної творчості, то вона передовсім віддзеркалює глибоко-релігійний світогляд перших письменників, якими тоді були освічені монахи і взагалі духовенство.

Вже перекладна література у формі життєписів святих і інших збірників церковного й морального змісту, скріплювала християнські ідеали й поглиблювала релігійний світогляд народу. Ця перекладна література причинилась до поглиблення аскетичних уподобань, до постання численних монастирів та розвитку монашого життя, а в парі з цим до освіти-знання і виникнення власної оригінальної літератури. Отже подибуємо літературу вже в ХІ-ХІІ ст. у формі перекладів чи перерібок, у які автори дуже часто вводили, відповідно до свого смаку, зміни чи доповнення. Це було своєрідне ународнення чи українізація чужих імпортованих тем-сюжетів і з цього згодом розвинулась оригінальна література. Хоч не всім творам того часу судилось дійти до наших днів, проте все те, що дійшло, є свідоцтвом творчої сили та таланту даних письменників.

Серед перших творів літератури раннє-київського періоду XI ст.,4 на передове місце висувається постать першого київського митрополита-українця Іларіона, автора дидактично-теологічного твору «Слово о законі і благодаті». Обраний в 1051 р. за старанням кн. Ярослава Мудрого на митрополичий прес-тіл, Іларіон був високоосвіченою людиною, талановитим письменником, видатним промовцем і публіцистом. Його «Слово» присвячене похвалі великому князеві Володимирові й прославленню хрещення України. Після короткого риторичного викладу історії Старого Завіту (тобто „закону”), автор переходить до „благодаті”, а під цим словом розуміє він християнську віру, мовляв. Бог дав людям закон, щоб підготовити їх до благодаті, щоб не покланялися ідолам, а вірили в єдиного Бога, прийнявши „молоко благодаті — хрещення”. А приніс це „молоко благодаті” великий кн. Володимир і йому присвячена друга частина, пройнята великою любов’ю до української землі. Прославляючи цього князя, що, за словами Іларіона не в будьякій невідомій землі княжив, а в руській, що „про неї чули і знають на всіх кінцях землі”. В ораторськім запалі автор звертається до покійного князя словами: „Встань, о чесна главо, від гробу. Встань, проснися, бо ти не вмер, а спиш, до загального всім воскресіння. Встань і подивися на свого наслідника, на місто твоє — Київ, який сяє величчю». . .

Другим визначним письменником був один з основоположників Києво-Печерського монастиря і його ігумен (друга половина XI ст.) Феодосій (Печерський). Він, як письменник і церковний діяч, мав великий вплив на тодішню провідну верству і на князя (Ізяслава Ярославича), був його дорадником. Він теж значно причинився до розвитку чернечого життя на українських землях, (основником якого був св. Антоній Печерський), зокрема Печерського монастиря, що в той час був не тільки центром релігійного життя, але й освіти. Окремою заслугою Феодосія було те, що він завів лад і порядок у житті ченців, увів Студитський устав, що був практикований грецькими монахами і був дуже строгий, і самий служив прикладом найвищих чеснот й аскетичного життя. Він теж започаткував при монастирі бібліотеку, а як автор відзначився своїми поученнями для „монашої братії” та повчальними посланнями «Про віру латинську», в якій повчав князя Ізяслава, як треба вести себе з поляками-латинянами, що проявляли агресивні плани супроти Києва.

До цього часу треба віднести теж складення оповідань про свв. Бориса і Гліба, убитих Святополком Окаянним, яких згодом Київська Церква канонізувала (1071 p.). Культ убитих братів, які відзначались глибокою релігійністю й винятковою людяністю, був великого поширення і цьому завдячуємо життєпис обох братів, якого автором був, мабуть, печерський монах Яків Мних. Ці оповідання є доповнені церковними легендами про посмертні чуда убитих і вони ввійшли в «Чтенія про князів мучеників», яких автором є відомий своєю великою освіченістю — літописець Нестор. Він теж є автором твору «Життя Феодосія Печерського». З цього твору довідуємося про суспільно-національну роль Києво-Печерського монастиря, його взаємини з княжою владою, про побут і життя ченців, бояр, купців і т.п.

Дуже цінною пам’яткою староукраїнської літератури є «Поучення Володимира Мономаха дітям», що від свого батька Всеволода (одного з найбільше освічених князів, що знав п’ять мов) перейняв замилування до книжок і освіти. Поміщений в Лаврентіївському літописі «Поучення» це своєрідний заповіт-послання батька дітям і складається з трьох частин: релігійних правил, вказівок для князя і життєпису самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Це «Поучення» нагадує звернення кн. Ярослава Мудрого в передсмертний час до своїх синів:

…..Ось я відходжу від світу цього — говорить Ярослав, — а ви, діти мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного отця і одної матері.

Якщо будете жити в любові між собою і Бог буде з вами, підкорить вам противників ваших і ви будете жити спокійно . . . Якщо будете жити в ненависті і роздорах, то самі загинете і загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їхньою великою працею**. . ..

Але «Поучення» Мономаха охоплює ширше коло політичних питань. Воно разом з іншими творами цього часу (як от «Повість временних літ») становлять політичну програму кн. Володимира Мономаха, який турбувався за внутрішній громадський мир у державі та за її зовнішнє положення.

До часів кн. Мономаха належить теж опис мандрівки до св. Землі ігумена Данила («Житіє і хожденіє Данила Рускиє земли ігумена»). Йдучи за поширеним тоді в Україні звичаєм, ігумен одного з чернігівських монастирів, Данило, відбув подорж у св. Землю, перебув там два роки (1106-08) і з цієї мандрівки залишив нам спомини, що їх названо «Паломником» ігумена Данила. У цьому творі він дуже докладно описує свою подорож з Царгороду до Єрусалиму, його околиці та інші св. місця, переплітаючи свій твір переказами й легендами. Має цей винятковий твір подвійне значення: автор дає докази свого великого патріотизму і щирої любові до руської землі та від її імені ставить світла на Господньому гробі; його опис має науково-географічне значення і є перекладений на кілька мов.

Іншою, дуже популярною книгою в Україні того часу, був «Печерський Патерик», пам’ятка агіо-біографічного письменства, а його темою життя-подвиги і чуда печерських ченців. А що Києво-Печерська лавра була тоді головним центром культури, ця пам’ятка має важне значення для пізнання життя в давній Україні.

Крім тодішнього Києва (XII ст.), центрами освіти і літературної творчості стають і інші міста (як от Турів чи Смоленськ) та міста галицько-волинської землі. Тут створилися місцеві літописні зводи, розвивалась повчальна література. До таких саме пам’яток належить «Слово» єпископа-проповідника

Кирила Турівського, (прозваного другим Золотоустим, а його проповіді унаслідувалися ще в XVII-XVTII ст.), та Клима Смолятича, другого, після Іларіона, українця, що засів на митрополичому престолі і, за свідченням літопису, був книжником і філософом, якого досі не було на українській землі.

Слово о полку Ігоревім

Найвизначнішим твором староукраїнського письменства, що „наче б перлина уквітчало нашу давню літературу” було «Слово о полку Ігоревім», виняткова пам’ятка літератури київського періоду, якій посвячено дуже багато наукових студій і перекладів на літературну українську та інші мови світу. Віднайдено цей знаменитий твір у рукописному збірнику з кінця XV і початку XVI ст. в одному з монастирів на Московщині; збірник переписаний у 1800 р. видано друком, а самий рукопис, який скопійовано, згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Про автора «Слова» нічого певного не знаємо. Правдоподібно був це княжий дружинник, сучасник описуваних подій, людина не тільки великої освіченосте, але й великого поетичного таланту, при тому щирий патріот своєї землі. Досліди виявили, що «Слово» було написане в 1187 p., а темою його є трагічний у наслідках похід українських князів проти половців. Цей похід, докладно описаний в Київському літописі відбувся у 1185 p., а брали в ньому участь українські князі, яких очолював у поході Новгород-Сіверський князь Ігор Святославич.

Київський літопис у простій хронологічній формі розказує про те, як, не дивлячись на зловіщі знаки природи, Ігорове військо вирушило в похід; як у першій зустрічі розгромило половців і взяло добичу, а в другому бою, що тривав цілу добу, половці вибили майже все Ігорове військо, князів взяли в полон, з якого згодом самому Ігореві вдалося втекти. Всі ці події геніальний автор відтворює в яскравих, високо-поетичних картинах, при чому дуже часто вдається до багатої народної символіки і надає природі в розвитку подій великого значення. Автор цього лицарського епосу виявив теж свій політичний світогляд, свої мистецькі й естетичні погляди сучасника та, імовірно, учасника цих драматичних подій.

Провідна думка цього епосу є слава й честь української княжої держави, яку нерозважні князі наражують на небезпеку й занепад, вибираючись, ради своєї особистої слави, в небезпечні й необдумані походи. Цей епос сповнений мистецькими описами природи, що ввесь час грає активну роль, самого походу, відваги й мужності князів, а всі картини навіяні чарами справжньої поезії, в якій слідні відгуки українських народних дум.

«Слово», як поема, мало великий вплив на українську та інші слов’янські літератури, мало багато наслідувачів і перекладачів. Згадати б тільки перший переклад на українську літературну мову М.О. Максимовича, а згодом переклади М. Шашкевича, І. Франка, Т. Шевченка, А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, а з новіших М. Рильського» С. Гординського, М. Мельника та інших.

Довго і різними дослідниками оспорювана автентичність «Слова» була остаточно доведена іншими літературними пам’ятками з пізнішого часу, пам’ятками, на яких, без сумніву, видний вплив «Слова».

Цікавим літературним твором Київської Русі є «Слово Данила Заточника» у двох списках з XII і XIII ст., що має форму прохання прогнаного з княжого двору дружинника, простити йому провини і вернутися з заслання. Взороване на грецьких зразках містить воно цілий ряд думок про багатих і бідних, розумних і нерозумних, про добрих і злих іт.д. Крім цього в основі «Слова» лежить ідея сильної княжої влади. Автор ідеалізує князя, якому виголошує панегірики на подобу старовинних «Пісні пісень».

Усна народна творчість у Київській Русі

Цей найбільше стародавній і багатий жанр передісторичної України продовжував розвиватися теж у нових умовинах духового життя. До речі, не легко воно встановити якусь точно означену межу між цим прадавнім і новим циклом усної народної словесності. Дослідники літератури цього періоду все таки встановили певні особливості фольклорних прозових жанрів, якими були: казки, перекази, легенди, а теж приказки, прислів’я, загадки. Вони виникнули ще в передісторичній добі, поступово змінялись, доповнювались, набирали побутових елементів і в зміненому виді дійшли до наших часів.

До найстарших треба віднести казки про тварин, наділених специфічними рисами людської поведінки; окрему групу творять фантастично-пригодницькі та героїчні казки, які відображають звичайно боротьбу людини зі звірями й темними силами природи. Відображена в них віра в силу заклять, в магію слова і т.п., а інші мають знову етично-моральну основу, як от напр. «Казка про правду і кривду». Казковими образами та мотивами переткані повісті раннього періоду.

Близько до казок стоять перекази побутового характеру, як от про Кирила Кожем’яку, або історичного змісту. Історичні народні перекази стали навіть одним з джерел староруського літописання (як от про розселення слов’ян чи про заснування Києва трьома братами).

Близько до переказів стоять легенди пізнішого походження і пов’язані з християнською тематикою (як от легенда про подорож св. Андрія — апостола по Русі і його благословення київським горам).

Народна тврорчість цього періоду багата теж на прислів’я і приказки, якими переткані літописи, і на загадки, як форма алегоричного вислову, своєрідного випробування розумових здібностей людини.

Героїчний епос

Є ще один вид народної творчості, який виникнув у Київській Русі в Х-ХІ ст., а саме: героїчний епос у формі т.зв. билин чи старин. Вони пов’язані з такими місцевинами як Київ, Чернігів, Галич, Новгород, і в них прославляються подвиги народних героїв-багатирів. Більшість з них пов’язана з Києвом і кн. Володимиром („красним сонечком”). Це були історичні пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби давніх українців з навалою степових кочовиків: печенігів-торків-половців. Але билинна традиція в Україні згодом завмерла (задержалась вона в північно-руських теренах), а тільки незначні відгомони билин подибуємо у пізнішому українському фолькльорі. У цьому відношенні треба тут згадати легенду-пісню про «Михайлика і Золоті ворота», що має кілька варіантів і якою займалися довший час різні дослідники (як от В. Антонович чи М. Драгоманів). На думку дослідників ця легенда є фрагментом якоїсь епічної пісні чи думи про київського багатиря з часів Батієвого нападу або і з пізніших часів.

Дата добавления: 2020-11-27; просмотров: 95; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!