ТРИКРАТСЬКИЙ ЛІС – СТЕПОВИЙ РАЙ ВІКТОРА СКАРЖИНСЬКОГО

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Факультет політичних наук

 

 

Говорун Євген Ярославович

 

ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ В.П. СКАРЖИНСЬКОГО

 

Кваліфікаційна робота

Кафедра історії

 

                                                                                 Група 434

                                                                                 Науковий керівник

                                                                                 к.і.н., доцент О.С. Морозова

 

 

Автор _______________________________________ Є.Я. Говорун

Рекомендовано до захисту: протокол №___ від __ _______ 2012 р.

Науковий керівник ___________________________ О.С. Морозова

Завідувач кафедри _____________________________ Ю.В. Котляр

 

 

Миколаїв – 2012

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………...3

 

РОЗДІЛ І. БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС РОДИНИ СКАРЖИНСЬКИХ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ..…………………..…..6

РОЗДІЛ ІІ. СТЕПОВИЙ РАЙ ВІКТОРА СКАРЖИНСЬКОГО……………..16

РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНИЙ СПАДОК РОДИНИ СКАРЖИНСЬКИХ ……….25

РОЗДІЛ IV. ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА 1812 РОКУ ……………………………..

               ФОРМУВАННЯ ЕСКАДРОНУ СКАРЖИНСЬКОГО …………..

               ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЕСКАДРОНУ             

               СКАРЖИНСЬКОГО…….…….......................................................

 

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..............37

ДОДАТКИ ……………………………………………………………………

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………….….39

 

ВСТУП

 

Актуальність проблеми. На Миколаївщині 2011 рік оголошено Роком пам'яті В. П. Скаржинського - нашого земляка, вихідця з с. Трикрати, учасника війни 1812 р., знаменитого лісовода, предводителя дворянства Херсонської губернії.

Багато миколаївців «відкрили» для себе це ім'я зовсім недавно.

Проте, познайомившись з біографією Скаржинського, дізналися про його заслуги перед Вітчизною, і зрозуміли значущість цієї особистості, що вона заслуговує більшої поваги з боку нащадків.

16 червня 2011 року виповнилося 150 років з дня смерті Віктора Петровича Скаржинського. До цієї дати в с. Трикрати за ініціативи Відділу культури Вознесенської районної державної адміністрації, Центральної районної бібліотеки та Трикратської школи мистецтв пройшов День вшанування пам'яті знаменитого земляка.

 Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок кваліфікаційної роботи, оскільки в наш час є більше можливостей для подібного дослідження, яке може бути неупередженим. Цьому сприятиме та обставина, що за останні роки з'явилося досить багато нової інформації.

Об’єктом дослідження кваліфікаційної роботи є життя та діяльність           В.П. Скаржинського, а також висвітлення даної теми у радянській та українській історіографії.

Предмет дослідження – внесок Віктора Петровича Скаржинського у розвиток рідного краю.

Мета кваліфікаційної роботи є об'єктивне і всебічне висвітлення місця і ролі діяльності Скаржинськогота його вплив соціальний та економічний розвиток Миколаївщини у ХІХ столітті. Відповідно до мети поставлено такі завдання:

– з'ясувати основні положення історіографії життя та творчості Скаржинського;

– дослідити рід Скаржинських та життєвий шлях Віктора Петровича;

– висвітлити основні моменти діяльності Віктора Скаржинського як лісівника-експерементатора Півдня України;

– оцінити духовний спадок роду Скаржинських і їх внесок у розвиток рідного краю.

     Хронологічні межі дослідження охоплюють період життя Віктора Петровича з 1787 по 1861 роки, що позначився активною діяльністю з модернізації рідно краю.

      Методологічними засад а ми роботи є принципи об’єктивності і історизму. Важливу роль відіграють ретроспективний, реконструктивний та порівняльно - історичний методи. Широко застосовувалися методи наукової індукції (єдиної подібності, єдиної розбіжності, супутніх змін).

Наукова новизна роботи полягає у спробі цілісно дослідити біографічні дані, на жаль, забутого діяча, який всіляко розвивав рідну Миколаївщину. Автор використав широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вітчизняної та зарубіжної фахової літератури, що дало змогу повніше висвітлити проблематику життя та діяльності Скаржинського.

         Стан розробки теми дослідження та її джерельна база.  На жаль, на сьогоднішній день не існує фундаментальних праць, які б стосувалися життя та діяльності Віктора Петровича Скаржинського. Але зараз з’являється все більше і більше статей присвячених роду Скаржинських, наприклад Бойчук С. [1], Христова Н. [31, 33, 34, 40, 43, 45], Веденеева А. [17].

    Найбільша кількість статей присвячена Батьківщині Скаржинського та його системі ведення лісничої справи, а саме Заболотний В. [2], Карпенко В. [25], Кремко А. [26], Голубева Т. [37], Гончарук Т. [38] та Игнатчук В. [39].

До періодичних видань відносять роботи Игнатчук В. [29], [30], [39], Веденеева А. [36].

Підручники та енциклопедії за даною тематикою також є важливим джерелом для дослідження, а саме Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область [4], Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження [5], Легенди та перекази Південного Прибужжя [27], Шкварець В. [32].

Для повного розкриття теми автор користувався інтернет джерелами як допоміжними, а саме Христова Н. В Трикраты, к Скаржинскому. Достойный сын отца-героя / Н. Христова //www.voskres.ru/army/publicist/hristova.htm [33],
Христова //www.voskres.ru/army/publicist/hristova.htm [34],
Скаржинский Виктор Петрович // www.biografija.ru/ [35].

Структура роботи відповідає поставленим цілям та завданням. Загальний обсяг її становить 42 сторінки, з них основного тексту 30 сторінок. Кваліфікаційна робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (52 найменування).

 

РОЗДІЛ І.

 

БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС РОДИНИ

СКАРЖИНСЬКИХ

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

 

Створення біографічних та просопографічних портретів видатних історичних особистостей, творчих колективів чи визначних родин України є важливою складовою частиною відтворення загального процесу історії країни.

Розвиток історичної науки на сучасному етапі характеризується пошуком нових та удосконаленням уже існуючих методів дослідження. Нові погляди у біографістиці розширюють інформаційне поле в історико-культурних дослідженнях, особливого значення набувають методи колективних біографій, які використовують нові технології обробки матеріалів і дозволяють реконструювати багатогранні аспекти життя та діяльності цілих династій.

Серед родової української еліти, чиї діяльність і творчі здобутки потребують докладного вивчення та встановлення об’єктивної істини в оцінці її місця в історії, чільне місце належить роду Скаржинських. Предметом вивчення є сторінки життя найбільш відомих представників цієї династії. Відповідно об’єктом дослідження є література, в якій відображені відомості про членів сім’ї Скаржинських.

Основні джерела цієї розвідки – це видання довідникового характеру, були залучені “Гербовник Всероссийского дворянства”, “Общий Гербовник Всероссийской Империи” , “Гербовник дворянских родов царства Польского”, “Малороссийский родословник В.Л. Модзалевского”, “Русский биографический словарь А.А. Половцева” [5]. Вивчались епістолярна спадщина Скаржинських, їх науково-публіцистичні статті, а також архівні матеріали. Цінними є біографічні замітки про представників родини, некрологи та публікації стосовно економічного розвитку їх господарств у дореформений і післяреформений період, які виступають основою дореволюційної історіографії. Скаржинські привертали увагу багатьох відомих істориків, громадських та церковних діячів Новоросійського краю. Вони згадуються у працях А.О. Скальковського [6],  В.П. Семенова-Тяньшанcького [7], А. Шмідта [8], А.В. Флоровського [9],     А.И. Михайловського-Данилевського [10], Д. Остен-Сакена [11], Д. Струкова [12], І.І. Палімпсестова [13], В. Бертенсона [14], П. Хрустальова [15], А. Петрова [16], В. Лобачевського [17], Я.В. Бєловодського [18], І. Філіпповича [19] та ін. Радянські дослідники роль поміщиків Скаржинських в історичному процесі також оцінювали позитивно, вивчався їх внесок у військову та економічну сферу розвитку Новоросійського краю в ХІХ столітті. Відомості про це знаходимо у роботах Л.Г. Бескровного [20], В.І. Бабкіна [21], Б.С. Абаліхіна [22], О.І. Дружиніної [23], А.І. Котова [24], І.А. Хіоні [25] та ін.

У сучасній українській історіографії ґрунтовні роботи з окресленої теми відсутні. Історією родини цікавляться, здебільшого, дослідники Південного регіону України О. Губар [26], Т.Г. Гончарук [27], А. Бойко [28] та ін. У наш час, коли суспільство має розхитану систему цінностей, постає нагальне завдання у дослідженні кращих рис та ідей родової еліти попередніх поколінь. На сьогодні найбільш невирішеним в історичній літературі залишається питання про походження Скаржинських. У джерелах та історіографії знаходимо протилежні точки зору, які не дають однозначної відповіді. Зокрема, на польські коріння династії вказує “Общий Гербовник Всероссийской Империи”, у якому знаходимо запис: “Предки цього роду з 1628 р. володіли нерухомим майном у Турівському воєводстві і за служби нагороджувані були польськими королями різними чинами; Анатолій-Олександр Скаржинський, який походив з цього роду, в 1733 р. вступив у російську службу і при переході у православну віру найменувався Михайлом. Нащадки його володіли спадково батьківськими і придбаними маєтками, служили російському престолу у цивільній і військовій службі” [29, с. 45]. Інформацію про польське походження знаходимо і в “Гербовнике дворянских родов царства Польского”, в якому стверджується, що рід Скаржинських проживав на польських землях уже з середини XVI століття [30, с. 65]. Також у дореволюційній літературі зустрічається інший погляд, зокрема, в журналі “Київська старовина” за 1893 р. знаходимо відомості про лубенських Скаржинських такого змісту: “Литовський шляхтич Олександр Скаржинський після закінчення наук в Оршанській академії служив перекладачем латинської та польської мов при генералітеті, який знаходився у Польщі при російській армії. В той же час він прийняв православ’я і після закінчення польської війни просив нагороди у тодішнього правителя Малоросії князя Барятинського. У відповідь на це прохання Скаржинський в 1732 р. був призначений лубенським полковим сотником… Разом з прийняттям православ’я Скаржинський став називатися Михайлом. У Михайла Скаржинського було три сини: Петро, Михайло й Іван. Петро служив на військовій службі, мав чин генерал-майора. Після виходу у відставку П. Скаржинський жив у Ольвіопольському повіті, в Трикратах” [31, с. 9]. Крім того, відсутній будь-який натяк на польське походження родини і у “Малороссийском Родословнике В.Л. Модзалевского”, в якому зустрічаємо повідомлення про родинні зв’язки між Скаржинськими та представниками української козацької старшини [32, с. 28]. Таким чином, вищезазначене питання залишається відкритим.

Загальновідомо, що першим із роду на теренах Південної України проживав Петро Михайлович Скаржинський. Він реалізувався як талановитий військовий діяч та завзятий господарник краю. З 70-х рр. XVIII ст. служив у кавалерійських частинах російської армії поручиком, брав участь у війні Росії з Туреччиною та польськими конфедератами (1769-1774 рр.). Згодом призначений командиром 2-го Бузького козачого полку, після об’єднання двох бузьких полків у єдиний очолив його, отримавши за військові заслуги чин полковника [33, с. 78]. Петро Скаржинський виявив надзвичайну мужність при штурмі Очакова у 1787 році, одним із перших піднявся на вали фортеці, за що був нагороджений орденом Святого Георгія. Подальша діяльність Петра Михайловича в цій сфері пов’язана з отаманством в Астраханському козацькому війську. До того ж П.М. Скаржинський мав здібності до господарювання, які виявились у процесі освоєння і заселення степової України. У його власності знаходились землі, на яких розташовувались сели Мигія, Нікольське, Нижнє Нікольське, Скаржинка (Трикрати). У 1786 р. він заснував поселення Мала Скаржинка (Миколаївка) та ряд економій, які стали основою для створення сучасних селищ на території Південної України. Петро Скаржинський був одружений з Уляною Булацель, в їх сім’ї народилося два сини – Микола та Віктор і донька Лідія. Життєвий шлях Миколи Петровича є досить коротким та малодослідженим. Він служив у лейб-гвардії Преображенському полку і трагічно загинув під Кульмом у 1813 році під час бойових дій із французькими військами Наполеона Бонапарта [34, с. 17].

Віктор Петрович Скаржинський є одним із найяскравіших представників родини, народився у жовтні 1787 року в родовому маєтку – селі Трикрати Херсонської губернії (нині – село Трикрати Вознесенського району Миколаївської області) [3, c. 4].

Він був другим сином генерала Петра Скаржинського, який відзначився при взятті Очакова й отримав поранення в бою з турками на Кінбурнській косі. Під час бою пораненому Петру Михайловичу повідомили про народження сина, це і визначило його ім'я: Віктор – переможець. В нагороду за військову доблесть землі на нинішньому півдні України Петру Скаржинському подарувала Катерина ІІ. Генерал маєтком не займався, вважаючи за краще жити в Санкт-Петербурзі. Віктор успадкував від батька територію від Мигії (Первомайський район Миколаївської області) до Маложенівки (Єланецький район). Відвідавши ці місця, полюбив їх на все життя.

Після закінчення Морського штурманського училища в Миколаєві та університетського пансіону в Москві перед молодим Скаржинським відкривалося блискуче майбутнє [5, c. 17-18]. А він, прослуживши шість років у Петербурзькому департаменті народної освіти, раптом подав у відставку і 1811 року повернувся в родовий маєток, у сільську глушину.

У Трикратах донині вважають: до цього кроку Віктора підштовхнула велика любов. У матері Віктора Петровича була прегарна племінниця, сирота – Наталка. Так сталося, що дівчина закохалася в старшого брата Миколу. А Віктор – в Наталку. Причому на все життя.

Після початку Вітчизняної війни 1812 року Віктор Скаржинський на власні кошти першим на Херсонщині організував із своїх селян військовий ескадрон свого імені у складі 188 чоловік. Ескадрон відзначився в боях на території Білорусії та у закордонному поході російських військ, зокрема під час облоги Торна (Прусія). За участь у війні з Наполеоном Скаржинського було відзначено двома орденами.

Під час війни 1812 року загинув Микола. Смерть Миколи так вразила Наталку, що вона навіть вирішила піти в монастир. Але захворівши, купила будиночок в Одесі. Натомість Віктор Скаржинський повернувся на батьківщину з нагородами. Йому пропонували державну службу, але він відмовився. У Трикратах досі вважають, що основним мотивом цього була Наталя. Віктор Скаржинський вмовляв жінку повернутися до Трикрат. Щоб завоювати її серце, вирішив зробити їй особливий подарунок. На честь своєї коханої висаджував ліси, тінисті діброви, ялівцеві гаї, прорубував річки, через них прокладав романтичні містки, купальні, рукотворні загати, які створили у цих місцях неповторний колорит. Все це чудо він створив лише для неї. Наталя таки вийшла заміж за Віктора Петровича. Але так і не змогла покохати його. Її холодність помічали всі. На їхні докори Віктор Петрович лише відповідав: «Моя любов така велика, що її вистачить на двох» [26, c. 48-50]. Мабуть, так і було.

Тож головною справою життя для Віктора Петровича стало лісорозведення і удосконалення всіх галузей сільського господарства у своєму маєтку. Розпланував його Скаржинський за власними проектами. Ліс посаджений у формі лабіринту, має вигляд двох літер «Г». Слава про зелене диво Трикрат поширилася далеко за межі губернії. Тут практикувалися поліпшені сівозміни, травосіяння. Більше сорока загат і гребель давали можливість займатися зрошенням лугів. У помологічному і ботанічному парках є понад 500 сортів та видів рослин. Для вирощування тутового шовкопряда було висаджено 150 гектарів шовковиці, на інших 100 гектарах простяглися виноградники і плодовий сад. Скаржинський організував лісові розсадники, розробив власну методику виробництва садівного матеріалу в умовах степу, «приручив» до примх тутешньої природи деревні й чагарникові породи з Америки і Європи. Віктор Скаржинський також запропонував висаджувати штучні ліси лісополосами, що дозволяло зберегти дерева від частих в засушливих умовах Півдня України пожеж і затримувати сніг на полях. Для затримання вологи Скаржинським також була створена ціла система плотин і 40 ставків. На 1853-й рік загальна площа висаджених Скаржинським лісів склала понад 40 гектарів. В парках Скаржинського було більше 300 видів диких дерев і 200 – плодових [33, с. 23-24].

Останніх сорок років свого життя Скаржинський словом і ділом невпинно переконував мешканців степової смуги садити дерева. Деревні насадження, говорив він, позитивно впливають на кількість опадів, вологість повітря і ґрунту, врожайність полів, повноводність річок і на клімат загалом. Він обирав швидкозростаючі породи дерев і чагарників, захоплювався змішаними посадками, вміло висаджував рослинність із урахуванням ґрунту, вологості, ландшафту, віддаючи перевагу саджанцям із місцевого насіння. Схили віддавав березам і соснам, вологі ділянки — вільсі і вербі, де ґрунт був сухішим – росли клени і дуби. Нащадки скажуть: Скаржинський у своєму маєтку створив цілий науково-дослідний інститут із численними випробувальними ділянками.

Урочище «Лабіринт» – справді унікальне заповідне місце, що збереглося до наших днів. Найбільш визначна пам’ятка парку – 150-річні дуби заввишки 30 м і до метра завширшки [34, с. 9]. Сьогодні їх 154, кожен з них взятий на облік, пронумерований і охороняється як пам’ятка природи. Доторкнувшись до дуба-велетня, відчуваєш надзвичайну енергетику, особливу ауру. Окрім дубів, є тут і інші дерева, часом екзотичні, завезені сюди із заморських держав.

Парк площею 60 гектарів – це не тільки ліс. Звивисті береги річки Арбузинки Скаржинський зміцнив гранітом. Тому водойма зберегла рівне, незамулене дно. Штучні дамби, шлюзи, рукотворні ставки, озера, водоспади, традиційний місток закоханих, алейки і галявини збереглися донині. «Лабіринт» справді багатий природними пам’ятками, які збереглися в первозданному вигляді і має статус частини національного парку «Бузький Гард» [35, с. 54].

Помер Віктор Петрович Скаржинський у липні 1861 року, коли йому було 74. У 2011 році виповнилося 150 років від дня його смерті. З цієї нагоди 2011 рік у Миколаївській області був оголошений Роком Скаржинського. Багато чого з того, що було створено завдяки наполегливості та праці Віктора Скаржинського, до нашого часу не збереглося. Нині із забуття доводиться підіймати і саме ім’я Скаржинського, і його заслуги перед цими землями. Свого часу було зруйновано фамільний склеп родини Скаржинських, розорена садиба. Сьогодні в панській садибі, яка збереглася в Трикратах, розташувалася школа мистецтв, у нинішньому році їй виповнилося 30 років. На її будівлі встановлено меморіальну дошку. Завдяки зусиллям краєзнавчої громади на чолі з відомим миколаївським благодійником Михайлом Кондратьєвим на місці склепу встановили пам’ятник, що повторює оригінал – тільки не в камені, а в дереві, а на місці зруйнованого храму Архистратига Михаїла – гранітний обеліск з пам’ятною табличкою [35, с. 56].

Більшу частину свого життя В. Скаржинський присвятив організації господарства в своїх маєтках. Незабаром його визнали кращим господарником краю. Він сприяв поширенню нових сортів пшениці, тютюну, олійних культур, постійно удосконалював засоби обробки ґрунтів, створював зрошувальні системи, облаштовував кращі пасіки в регіоні. Найбільших успіхів досяг у садівництві та лісорозведенні. Сучасники писали: “Цим господарем Новоросія може пишатися, може сміливо виставити його помірятися силами з першостатейними відомими світу хазяями Європи” [36, с. 3].

Віктор Петрович Скаржинський проявив себе активним громадським діячем. Він одночасно був членом Товариства сільського господарства Південної Росії та Вільного економічного товариства. Довгі роки плідно працював на посаді дворянського маршалка Херсонської губернії, займав посаду губернського предводителя дворянства, на яку його обирали кілька разів, і за відмінно-ретельне виконання якої був нагороджений орденом Св. Володимира ІІ ступеня, званням камергера двору Його Імператорської Величності і вітальними адресами трьох губерній Новоросійського краю” [37]. Невтомна та корисна праця талановитого поміщика була оцінена елітними колами Новоросії, які в 1872 році встановили в Одеському міському ботанічному саду пам’ятник В.П. Скаржинському [38, с. 2]. Господарську та громадську діяльність В.П. Скаржинського продовжили його сини. Активними членами Товариства сільського господарства Південної Росії були Костянтин Вікторович (1854-1864), Григорій Вікторович, який також брав активну участь у поширенні медичного обслуговування в регіоні. З 1857 року “попечитель” Бобринецької лікарні, отримав чин колезького асесора, згодом став колезьким радником [39]. Віктор Вікторович Скаржинський на початку 60-х рр. “почетный смотритель” Бобринецького повітового училища, з 1865 року дійсний член Товариства сільського господарства Південної Росії  [40, с. 60]. Він вважається одним із основоположників Єлисаветградського товариства сільського господарства, з 1904 року визнаний довічним його членом. Діяльність товариства була спрямована “на практичне вирішення питань, які стосувалися збільшення врожайності хлібів і трав у зв’язку зі способами обробки ґрунту, на розвиток допоміжних галузей сільського господарства, на зближення нині розрізнених сільських хазяїв”.

Надзвичайно обдарованим та активним представником родини другої половини ХІХ століття став Йосиф Петрович Скаржинський. Він один із засновників “Новороссийского общества поощрения коннозаводства”, яке знаходилося в Одесі, деякий час обіймав посаду віце-президента, разом із Віктором Вікторовичем Скаржинським визнаний довічним членом товариства. З 1875 року в Одесі діяв Чорноморський яхт-клуб, ціль якого полягала у пропагуванні плавання на теслярських, вітрильних і парових судах, поліпшенні їх спорудження, а також у практичній підготовці досвідчених матросів і шкіперів”. Йосиф Петрович брав участь у діяльності судових комісій при його комітеті, був власником однієї з найкращих яхт, що мала назву “Мигея”  [31,           c. 5].

Реформа 1861 року призвела до кардинальних кризових змін у поміщицьких господарствах, однак Й. Скаржинський зумів пристосувати свої економії до нових ринкових реалій. У маєтках біля 150 десятин землі знаходилось під лісовими насадженнями і 300 десятин засівалося зерновими культурами та ще стільки ж землі залишалось вільною. Вирощували озиму та ярову пшеницю, ячмінь, гречку, просо, льон та городину. Проводили досліди, засіваючи поля новими сортами злакових, які привозили з різних регіонів України. Крім усього іншого, Йосиф Скаржинський сприяв культурному та духовному розвитку населення. У 1889 році виділив кошти на будівництво малої дзвіниці при Петропавлівській церкві в с. Мигія. Згодом провели модифікаційні роботи всієї церкви, за що господар отримав “благословение священного Синода”. У 90 рр. ХІХ століття Йосиф Петрович заснував Ольжинсько-Скаржинську сільськогосподарську школу. Протягом багатьох років цей навчальний заклад був значним осередком розвитку агрономічних знань у Новоросійському краї і зберігся до сьогодення [27, c. 97-98].

Політичні зміни, які відбулись в Україні у 1917 році, та складне становище дворянських родин, стало причиною того, що в кінці 1918 року Скаржинські емігрували до Італії. За радянських часів зв’язки з представниками сім’ї були втрачені, їх відновлення почалось у 90-х роках краєзнавцями Первомайщини та Миколаївщини, однак не досить вдало [38, c. 92].

На сьогодні знайдено недостатньо відомостей про життєвий шлях деяких членів родини. Однак вагоме значення їх колективної діяльності для розвитку майже всіх сфер суспільного життя Новоросійського краю не викликає сумнівів. Скаржинські є представниками військової, економічної громадсько-просвітницької еліти Південної України кінця XVIII – початку ХХ століття, вони сприяли соціокультурному розквіту регіону [28, c. 65].

 

 

РОЗДІЛ ІІ.

ТРИКРАТСЬКИЙ ЛІС – СТЕПОВИЙ РАЙ ВІКТОРА СКАРЖИНСЬКОГО

Трикратський ліс — державні заповідні урочища у Вознесенському районі Миколаївської області біля села Трикрати і впадіння Арбузинки у Мертвовод.

Включає урочища «Василева пасіка» і «Лабіринт». Через Трикратський ліс протікає річка Арбузинка. Площа урочища — 247 га.

Трикратський ліс був насаджений в 1870-х роках графом В. П. Скаржинським. На початку урочище було парком з численними стежками і містками через рукави річки, за що ця частина була названа Лабіринтом. Посередині урочища лежить багате рибою озеро.

Найцінніще надбання урочища — 120—200-літні дуби, кількість понад 350 дерев. У «Мироновому садку» — єдина колонія сірих чапель на Миколаївщині.

Поблизу Трикратського лісу розташований Актовський каньйон.

Трикратський ліс заповідні урочища "Лабіринт" та "Василева пасіка" - лісовий масив, створений паріархом степового лісорозведення В. П. Скаржинським у першій половині ХІХ ст. Він представлений двома заповідними урочищами - "Лабіринт" та "Василева пасіка", які розташовані поблизу колишнього маєтку знаменитого поміщика, в околицях с. Трикрати Вознесенського району Миколаївської обл.

Урочище "Лабіринт" займає древню заплаву та високий корінний берег р. Арбузинка біля її злиття з р. Мертвовод. Тут на площі 147 гектарів зібрано велику колекцію екзотичних дерев і кущів, які гармонійно поєднуються з природними лісовими й лучними ділянками, гранітними відслоненнями, запрудами, каналами і мостами. Все це нагадує знаменитий дендропарк "Софії" в м. Умань.

Урочище "Василева пасіка" розкинулось вздовж глибокої балки, неподалік від села на площі 252 гектари. По берегах невеликого струмка, серед вікових насаджень та заростей чагарників, часто трапляються мальовничі нагромадження скель з унікальною гранітною флорою. На узліссях збереглись залишки цілинного степу [24, c. 135].

Маршрут екскурсії: Миколаїв – Гур’ївка - Нова Одеса – Вознесенськ - Трикрати. Ця екскурсія розповідає про справжнє багатство засушливого південного степу – Трикратські ліс. Його закладка пов’язана з ім’ям В.П.Скаржинського, героя війни 1812 р., який розбив сад, дендрарій, організував лісові розсадники. Трикратський ліс складається із 2-х урочищ – «Василевої пасіки» і «Лабіринту». Обидва вони охороняються законом, а з 1972 р. отримали категорію державних заповідних урочищ. Трикратський ліс цілком здатний "потягатися" в красі з уманським парком - з його маленькими озерами, лежачими в обіймах кучерявих лісових берегів, з віковими дубами, з гранітними скелями, живописне розкиданими по поверхні землі самою природою. Пройшло більше сотні років, але і в запущеному стані парк дуже гарний. Особливо там, де збереглися містки, запруди, кам'яні річкові пороги. Могутні дуби в "Лабіринті" - це поважні старики, їм рочків по 120-170. Стовбури дійсно в три обхвати - ледве поміщаються в розкриті руки трьох дорослих людей. Їх більше 350-ти! Взагалі, що стосується рослинного і тваринного світу Трикратського лісу, з погляду вчених, тут справжній ботанічний і зоологічний рай. Чи хіба не рай - дивовижної краси березовий гай? Або стадо бізонів, що живе на волі. а ще - олені, косулі, лані.

До Трикратського лісу примикає каньйон р. Мертвовід – красиве і зручне місце для тренувань альпіністів. Цей куточок землі славиться чудовими пейзажами, створеними природою. Гранітні скелі подекуди 30-50 метрів. Тихі незаймані води Мертвовіду населяють дикі качки, чирки, у річці багато риби: короп, карась, щука, тараня, окунь.

До піонерів і фундаторів заповідної справи в Україні необхідно віднести князя Данила Галицького (який заповідав території сучасної Уманської рощі Біловезької Пущі), монастирські братства, Івана Мазепу та інших гетьманів,     Ф. Лотоцького (засновника Софіївки), О. Броницьку (засновницю Олександрії), С. Лаляса (засновника Сімферопольського ботанічного саду),                     В.П. Скаржинського (засновника Трикратинського лісового масиву),                    І. Скоропадського (засновника Тростянецького заповідника), Ф.Е. Фальц-Фейна (засновника заповідника "Асканія-Нова"), М.Л. Давидова (засновника заповідника "Веселі Боковеньки"), М.П. Леонтовича (засновника Миколаївського зоологічного парку), В.І.Садовського (засновника заповідника "Єланецький степ") [24, c. 135-137].

Значний внесок у розвиток заповідної справи зробили вітчизняні вчені та визначні особистості в різні історичні періоди (Ш. Прокопович, В.В.Докучаєв, Висоцький, П. К. Козлов, В.В.Станчинський, В.Д.Треус, Е.П.Веденьков, Волижин, Рацин та багато інших). Так, Ш. Лрокопович (1775-1850) подає приклад не тільки раціонального використання природи, але і збагачення її шляхом висадження дерев навколо доріг, населених пунктів, по берегах озер і річок. Він порушує питання про збереження лісів, окремих цінних рослин, розмноження медоносних рослин.

В. П. Скаржинський (1787-1861) розробив і реалізував науково обґрунтовану систему лісорозведення на Півдні України, створив прекрасні лісові масиви на Миколаївщині. Гідним пам'ятником пій людині є "Лабіринт Скаржинського" [1, c. 79].

В. П. Скаржинський — український діяч сільського господарства, один з піонерів, пропагандистів і практиків степового і полезахисного лісорозведення в Україні. Поблизу Вознесенська, у своєму маєтку Трикрати, створив передове для тих часів господарство з покращеними сівозмінами. Його дубові насадження 1819 року збереглися до наших часів.

Про нього написано не так вже й багато: ватажок дворянства, камергер, відомий новоросійський сільський господар і лісівник. Народився у жовтні 1787 року в маєтку Трикрати Херсонської губернії.

Після закінчення Морського штурманського училища в Миколаєві, університетського пансіону в Москві перед молодим Скаржинським відкрилося блискуче майбутнє. А він, прослуживши шість років у Петербурзькому департаменті народної освіти, раптом подав у відставку і повернувся в родовий маєток, у сільську глушину.

У Трикратах донині вважають: до цього кроку Віктора підштовхнула велика любов. Кузина Наталя, залишившись сиротою, часто гостювала в затишному маєтку Скаржинських. У гарну й освічену дівчину закохалися і Віктор, і його старший брат Микола. Розставила крапки в цьому трикутнику війна 1812 року. Віктор повернувся додому з битв із орденом Святого Володимира, а Миколу пом’янули [36, 17-19].

Наталя не розлучалася з портретом загиблого юнака і навіть мала намір піти у монастир. А Віктор Скаржинський в Трикратах почав розбивати сади. Як виявилося, щоб розтопити серце коханої, порадувати, здивувати.

Одного разу, приїхавши до Трикрат, Наталя залишилася тут назавжди. Народилися діти, але серце коханої жінки так і залишилося холодним. «Не любить вас Наталя», — помічали люди. Відповідав: «Моя любов така велика, що її вистачить на двох» [29, c. 3].

Зараз вже забуто, які браслети і кольє дарували своїм дружинам Софії та Наталі Потоцький зі Скаржинським. А про графські парки і захоплення їхніх засновників говорять і нині: подарунки коханим жінкам не змогли вміститися в межі одного людського життя і навіть епохи.

До 1800 року панський маєток у Трикратах називали Скаржинкою. За радянських часів заможне село славилося не лише гарними врожаями, а й особливою якістю граніту з Трикратського кар’єру. Сучасні Трикрати відомі завдяки активному туризму. Мальовничі сільські окраїни та околиці національного парку «Бугзький Гард», гірська місцевість, дивовижні каньйони, велетні-валуни та заповідний Трикратський ліс приваблюють численних туристів із усіх куточків країни.

У Вознесенському урочищі «Лабіринт» ростуть старовинні дуби, які ще пам’ятають Скаржинського, патріарха степового і полезахисного лісорозведення. А найстарішому дубу в Трикратському лісі років під триста. Пам’ятають графа і романтичні містки через річечки, купальні, рукотворні загати, тінисті діброви, ялівцеві гаї та мальовничі гранітні скелі, які створюють у цих місцях неповторний колорит. Без нього всього цього не було б. У краю спекотних степів і пилових бур, у зоні «ризикованого землеробства», на важких ґрунтах, піску і каменях Скаржинський створив диво — степовий рукотворний рай. Старовинний зелений лабіринт — зовсім не єдина гордість Вознесенського лісгоспу. По-своєму унікальними є державний заказник національного значення «Рацинська дача», урочища «Мар’їн гай», «Миронів сад», «Василева пасіка», «Виноградний сад», озера Лебедине і Чаплине [2, c. 43].

Стверджують: Трикратський парк видався куди величнішим і красивішим, ніж Софіївський під Уманню.

Слава про зелене диво Трикрат поширилася далеко за межі губернії. Тут практикуються поліпшені сівозміни, травосіяння. Більше чотирьох десятків загат і гребель дають можливість займатися зрошенням лугів. У помологічному й ботанічному парках — понад 500 сортів та видів рослин. Для вирощування тутового шовкопряда висаджено 150 гектарів шовковиці, на 100 гектарах простяглися виноградники і плодовий сад. Скаржинський організував лісові розсадники, розробив власну методику виробництва садивного матеріалу в умовах степу, «приручив» до примх тутешньої природи деревні й чагарникові породи з Америки і Європи. До 1853 року в маєтку Скаржинського шумів ліс на 400 гектарах.

Останніх сорок років свого життя Скаржинський словом і ділом невпинно переконував мешканців степової смуги садити дерева. Деревні насадження, говорив він, позитивно впливають на кількість опадів, вологість повітря і ґрунту, врожайність полів, повноводність річок і клімат загалом. Він обирав швидкозростаючі породи дерев і чагарників, захоплювався змішаними посадками, вміло висаджував рослинність із урахуванням ґрунту, вологості, ландшафту, віддаючи перевагу саджанцям із місцевого насіння. Схили віддавав березам і соснам, вологі ділянки — вільсі й вербі, де ґрунт був сухішим — кленам і дубам. Нащадки скажуть: Скаржинський у своєму маєтку створив цілий науково-дослідний інститут із численними випробувальними ділянками [39, c. 1].

Тривалий час ім’я поміщика не згадувалося. Як возвеличувати експлуататора і класового ворога? Кажуть, у тридцяті роки з розореної усипальниці витягли череп і підлітки спробували грати ним у футбол. Нібито за таке блюзнірство поплатилися сповна: Бог дав їм коротке життя.

Цього року минає 150 років від дня смерті патріарха південних лісів України, ватажка дворянства Херсонської губернії і просто талановитої працелюбної людини Віктора Скаржинського. У Вознесенську та Вознесенському районі вже зараз у школах відбуваються різні заходи, присвячені пам’яті видатного земляка. На будівлі Трикратської школи мистецтв встановлено меморіальну дошку. Триває робота над краєзнавчим альманахом «Шановний незнайомець В. П. Скаржинський», бібліографічним покажчиком «Лицар степової Ойкумени», книгою «Ліси Миколаївщини», що присвячена досвіду Скаржинського [4, c. 336-338].

Питання про увічнення пам’яті Скаржинського заслухала постійна комісія облради, яку очолює депутат Олександр Чебан. Відомий миколаївський меценат, краєзнавець і громадський активіст Михайло Кондратьєв, який представляє ініціативну групу, запропонував оголосити 2011 рік роком Скаржинського. Здається, депутатський корпус не заперечуватиме. Перед тим, як поставити крапку, подумалося: як би розквітла і змінилася Україна, аби новоспечені латифундисти думали більше про душу, а не про тіло. Щоб досвід Скаржинського пішов їм на користь.

Нині із забуття доводиться підіймати і саме ім’я Скаржинського, і його заслуги перед цими землями. Свого часу було зруйновано фамільний склеп родини Скаржинських. Тільки торік завдяки зусиллям краєзнавчої громади на чолі з відомим миколаївським благодійником Михайлом Кондратьєвим на місці склепу встановили пам’ятний знак.

Чому забули про Скаржинського, а в 30-ті роки ХХ століття навіть зруйнували пам’ятник йому в Одесі? Відповідь проста: не могли, на думку ідеологів соціалізму, заслуги щодо розведення лісів на півдні України, ідеї створення лісозахисних смуг належати поміщику, «експлуататору селянства», дворянину, офіцерові царської армії. Тим більше, що на той час активно впроваджувався «Сталінський план перетворення природи». Героєм лісорозведення міг бути тільки вождь народів [32, c. 51].

Тим часом необхідною умовою для успішного лісорозведення, вважав лісовод Скаржинський, є глибока оранка грунту. Особливо тут, на величезних гранітах знаменитого Українського кристалічного щита. Багаторічний досвід лісонасадження підказував: слід надавати перевагу швидкорослим породам дерев і чагарників, змішувати посадки з рослинами різних кореневих особливостей. Важливо враховувати і породи, які віддають перевагу різним ∂рунтам та умовам.

Довелось почути заповітну мрію колишнього голови лісгоспу Юрія Крета: «Уявіть, як було б добре, якби цю колиску паркового мистецтва облагородити. Уздовж алей — самшитова огорожа, лавочки дерев’яні для відпочинку. Відремонтувати місток, почистити річку, запустити туди лебедів. Човники хай би плавали. Тоді приїжджали б сюди туристи, діти приходили б на екскурсії. Треба, щоб таке багатство було поділено між усіма, хто любить природу».

Лісову спадщину предків зберегти конче потрібно. Для степової Миколаївщини ліс — особлива цінність і велике благо. Він надійний заслін вітрам-суховіям, а отже, зберігач ріллі. Серед степового роздолля і літньої спеки це острівець особливого мікроклімату, що приваблює птахів, звірів, людей. Зрештою, ліс — це просто неповторна краса і насолода.

В одній зі своїх робіт Віктор Петрович Скаржинський писав: «Я ріс в колисці степовій ще тоді, коли гасали у наших краях загони запорожців і нишпорила татарва. Виріс і постарілий в степу, я знав усі його невичерпні скарби. Розумів, що степу не вистачає тільки лісу і води, щоб назвати його благословенним краєм. Але я вірю в золоте майбутнє степу. І ліси покриють його, і проб’ються з глибини чисті прохолодні джерела» [37, c. 3]. Історія довела: вірити варто.

В одній зі своїх робіт Віктор Петрович Скаржинський писав: «Я ріс в колисці степовій ще тоді, коли гасали у наших краях загони запорожців і нишпорила татарва. Виріс і постарілий в степу, я знав усі його невичерпні скарби. Розумів, що степу не вистачає тільки лісу і води, щоб назвати його благословенним краєм. Але я вірю в золоте майбутнє степу. І ліси покриють його, і проб’ються з глибини чисті прохолодні джерела». Історія довела: вірити варто.

 Десятки розповідей про В. П. Скаржинського лишили для нас історія та народна пам'ять. Віктор Петрович характеризувався як доброзичливий співрозмовник, інтелектуальна людина, надзвичайно обдарований господар. Любив життя, був філософом, завжди мав свою точку зору, вмів розповісти, пожартувати. Але не любив писати, і лише завдячуючи його секретареві, вченому Палімпсестову, маємо чимало зафіксованих думок нашого земляка і спогадів про нього [30, c. 279-280].

РОЗДІЛ ІІІ.

 

ДУХОВНИЙ СПАДОК РОДИНИ СКАРЖИНСЬКИХ

 

    Однією із надзвичайно цікавих, загадкових і разом із цим трагічних сторінок історії південної України є історія церковної справи. Церква як інститут була тісно пов’язана із загальними тенденціями освоєння та заселення південного краю у другій половині XVIII століття. Вона виконувала функції як сакрального, так і соціального інституту, впливала на розвиток культури та духовності суспільства, формувала морально-етичні норми поведінки надзвичайно строкатих, неоднорідних в етнічному та економічному плані спільнот.

    У наш час дослідження церковної тематики, як на рівні національно-державному, так і регіональному, має важливе наукове і практичне значення для сучасного суспільства. Популяризація відомостей про історію відкриття та діяльність церков сприятиме підвищенню рівня релігійної освіти, а також вихованню терпимості і толерантності у суспільстві, допоможе зрозуміти сучасне становище різних конфесій в Україні. Історіографічний спадок представлений працями загального характеру, які відображають історію церкви в Україні, серед них мають вагу роботи М.М.Мурзакевича [1], Ф. Миляновського [2], І.Філіповича[3]. Надзвичайно цінними є регіональні і краєзнавчі дослідження, пов’язані із діяльністю Херсонської єпархії, та розвідки про окремі церкви у містах і селах Південної України. Вони представлені доробком О.Тригуба [4], В. Нотича [5], В.Ярошенка [6] та інших. Щодо джерельної бази, то вивчались опубліковані матеріали і документи, що відображають розвиток церковної справи в Україні [7]. Також залучалась інформація із Херсонського та Миколаївського обласного архіву [8]. Використовувались матеріали із фондів Первомайського та Вознесенського краєзнавчих музеїв [9].

    Разом із цим, на сьогодні історія багатьох церков (їх заснування, функціонування і значення для суспільства) залишаються невивченими. Така ситуація пов’язана із тим, що значна кількість церковних архівів із плином часу були втрачені, частина із них загубилась, деякі були цілеспрямовано знищенні разом із церковними спорудами за часів радянської влади. Ті ж матеріали, які збереглись, є розпорошеними по різних архівах як нашої, так і сусідніх держав і потребують кропіткої та невтомної роботи для їх зібрання і обробки.

    Метою запропонованого дослідження є популяризації зібраних матеріалів, які висвітлюють історію Архангело-Михайлівської та Петро-Павлівської церков, що були збудовані землевласниками Скаржинськими у кінці XVIII – першій чверті ХІХ століття.

    Необхідно відзначити, що південні регіони, які лише у XVIII столітті почали масово заселятись представниками різних етнічних та релігійних груп, потребували сакральних установ для регулювання культурно-соціальних відносин. Закони Російської імперії через віддаленість та неосвоєність краю не завжди тут діяли у повній мірі. З цієї причини церква бере на себе виконання як духовних, так і соціальних функцій. Тому при заснуванні перших станиць, поселень, містечок власник відразу починав будівництво православної церкви.

Держава також розуміла значимість церкви, тому на теренах Російської імперії практикувалась тісна співпраця між державою і церквою. Ще за наказом Петра І вище духовенство зосередилось у святішому синоді, а управління церквою здійснювалось за схемою: Святіший Синод, Єпархіальна Консисторія, Округ, Приход православної церкви. Така структура не оминула і Південну Україну. У 1775 році, разом із заснуванням Херсонської єпархії, було створено духовну Консисторію, яку очолив архієпископ. У 1775 році також було засноване духовне правління Херсонське і Слов’янське. Свою діяльність правління здійснювало у кордонах Херсонської єпархії. Головними напрямками діяльності Херсонської єпархії та її найменших одиниць були: виконання державних функцій, а саме проголошення указів і маніфестів царського уряду, боротьба із сектантством та розколом у єпархії, вирішення завдання розповсюдження грамотності. Церковна функція полягала у тому, що священнослужбовці здійснювали священні служби та таїнства для населення, а також сприяла поширенню православної віри у вигляді побудови нових храмів монастирів.

Тому, отримавши від царського уряду за службу землі на території колишньої Бугогардівської паланки, Петро Михайлович Скаржинський заснував поселення Трикрати, у якому відразу почав будівництво Архангело-Михайлівської церкви, яке завершилось у 1794 році [10, с. 8].

    Будучи господарем трикратських земель, ротмістр Петро Михайлович Скаржинський звернувся до Слов’янської духовної консисторії із листом від 12 травня 1780 року такого змісту: ,,Маючи слободу, яка знаходиться з усіх сторін далеко від найближчої церкви для народу через обов’язок християнський дуже потрібну, то це і спонукало мене викликати із Молдавії священика самочинно отця Василя Наливайка.

    Запросивши його до моєї вищезазначеної слободи, я завірив його в істинному моєму бажанні, якщо тільки здійснити це волі всевишнього завгодно буде, що з часом у цій моїй слободі буде побудована церква. Про це, як про найбільшу необхідність, прошу консисторію, щоб цей священик був залишений у мої слободі Трикрати. Жителі якої і всі сусіди навкруги бажають, щоб він отець Василь виконував їх християнські потреби. Ради цього, для загального богослужіння, прошу дозволу побудувати мені у цій слободі і часовою” [11, с. 56]. Вже на кінець місяця до Трикрат прийшов лист, у якому повідомлялось, що прохання ротмістра Петра Михайловича Скаржинського стосовно священика Василя Наливайка залишитись у слободі Трикрати для задоволення християнських потреб люду задовольняється. Лист був підписаний архієпископом Слов’янським і Херсонським Никифором [12, с. 8].

    Однак через деякий час перший священик трикратівської церкви отець Василь пішов із життя. З цієї причини у 1784 році Петро Михайлович Скаржинський знову звернувся до архієпископа Слов’янського і Херсонського із проханням про те, щоб у слободі Трикрати Катеринославського намісництва Новопавлівського повіту при Архангело-Михайлівській церкві священиком став син Василя Наливайка, Федір Наливайко. Разом із цим, у листі від 12 жовтня 1784 року описувалась Архангело-Михайлівська церква. Сакральна споруда була кам’яною і мала всі необхідні церковні атрибути. Вказувалось, що церква була побудована та оснащена за рахунок вже на той час прем’єр-майора Петра Михайловича Скаржинського. Вона знаходилась на землі, яку він спеціально виділив у своєму маєтку. При Архангело-Михайлівській церкві була невелика книгарня із відповідною літературою, а також надзвичайно багатий церковний інвентар. Біля церкви для священика землевласник збудував власний будинок і виділив 20 десятин орної землі. Святий отець був забезпечений необхідним одіянням і знаходився на утриманні господаря Петра Михайловича Скаржинського. Приход церкви на 1784 рік нараховував 1210 чоловік як із самих Трикрат, так із навколишніх селищ [13, с. 18].

    Варто додати, що Архангело-Михайлівська церква майже півтора століття була осередком розвитку культури і освіти не лише у маєтках Скаржинських, а й далеко за їх межами. Сюди приходили миряни Олександрівки, Миколаївки, Актова, Нікольського, тут вони черпали свою духовність, виконуючи православно-християнські обряди та таїнства. При Архангело-Михайлівській церкві була відкрита одна із перших церковно-приходських шкіл на теренах Херсонської губернії. Саме у цій церкві неодноразово співали молебень за військовий ескадрон імені Віктора Петровича Скаржинського та правили панахиди за усіх тих волонтерів, які загинули смертю хоробрих під час війни 1812 року із французькими військами Наполеона Бонапарта. Також біля церкви збудували родинний склеп Скаржинських, у якому був похований один із найбільш відомих землевласників і громадських діячів Новоросійського краю першої половини ХІХ століття Віктор Петрович Скаржинський.

    Після революційних подій 1917 року Архангело-Михайлівська церква використовувалась як сховище для зернових культур. Поступово сама будівля почала руйнуватись, у 1978 році місцеві краєзнавці поставили питання про реконструкцію церкви і створення на її базі краєзнавчого музею. Однак, така ідея не мала підтримки влади і церкву було знищено, після чого її будівлю визнали пам’яткою історії та культури УРСР.

    Ще однією церквою, яка існувала завдяки підтримці родини Скаржинських була Петро-Павлівська церква у селі Мигія. Саме її історики та краєзнавці називають Петро-Павлівським собором. До сьогодні відкритим залишається питання про час будівництва сакральної споруди. У ,,Хронологічно-історичному описі церков Херсонської єпархії”, автором якої є преосвященний Гавриїл, говориться, що церква у Мигії побудована у 1788 році поміщиком Скаржинським (Петром Михайловичем) [14, с. 8]. Інші ж джерела піддають сумніву вказаний рік. Зокрема, з рапорту священика села Мигії Григорія Наговського в Ольвіопольське духовне правління від 15 вересня 1800 року видно, що коли поміщик Петро Михайлович Скаржинський купив Мигію, то на той час, як він сам стверджував, там не було церковної землі. Разом із цим, можна гадати, що церква була, з тієї причини, що у рапорті іде мова про церковну землю. Припущення про те, що церкву збудували до 1788 року і не за участі Петра Михайловича Скаржинського робить Іван Філіппович, який був священиком Петро-Павлівської церкви і написав її історію [15, с. 21]. Він аргументував свої здогади посилаючись, на народні перекази. Зокрема, на те, що мигіївські старожили переповідають, що першу церкву перенесено у Мигію із Бугогардівської паланки. Відомо, що перша Бугогардівська церква, зруйнована Савою Чалим, потім була відтворена за інструкцією кошового Лантуха і полковника Дмитра Стягайла. Вона стояла вже не на острові, а на березі, де розташовувався табір, восени її переносили на Великий Інгул. Ця друга церква і була перенесена до Мигії, однак не відомо коли саме. Іван Філіппович стверджує, що це трапилось у 1775 році [16, с. 20]. Тобто у той час, коли знищено Запорізьку Січ. Генерал Текеля, який був першим власником Мигії, міг наказати перенести із земель Бугогардівської паланки запорізьку церкву на свої землі, які йому були подаровані Катериною ІІ. У 1776 році генерал Текеля продав Мигію отаману Бузького козацького полку Петру Михайловичу Скаржинсьому, який і почав нею опікатись.

  Тому є допустимим, що перша мигіївська церква була саме із Бугогардівської паланки, однак у 1823 році унаслідок сильної бурі ,,стара і ветха“ дерев’яна церква була зруйнована [17, с. 43].

    Спочатку вже новий господар Мигії Віктор Петрович Скаржинський намагався її відремонтувати, та потім вирішив збудувати нову кам’яну церкву, для духовних потреб жителів його маєтку та навколишніх хуторів. Петро-Павлівська церква зводилась із 1823 по 1827 рік, після чого її освятив архієпископ Катеринославський Феофіл. Сакральна споруда була побудована із паленої цегли на гранітній основі, поряд розташували дзвіницю, яка мала дерев’яний навіс. У церкві знаходилось 3 престоли – головний в ім’я святих апостолів Петра і Павла, правий в ім’я Охтирської ікони Богоматері і лівий в ім’я Святителя і Чудотворця Миколая.

    Одним із відомих священиків Петро-Павлівської церкви був Микола Красноставський, він із 1830 року почав вести книгу записів про народження та смерть жителів Мигії та її найближчих околиць. Фіксував події, пов’язані із вінчанням та хрещенням населення. Вивчаючи ці записи, можна зробити висновок про досить близькі стосунки між священиком та господарем мигіївської економії, а також мирянами приходу.

    Зокрема,  Віктор Петрович Скаржинський разом зі своєю донькою Надією неодноразово ставав хрещеним батьком новонароджених дітей [18, с. 7]. До мигіївського приходу належали миряни із селищ Грушівки, Нижнього Нікольського, хуторів Ренніці, Очеретяної балки, Попової балки, Митрофанової балки, Крутої балки, Куріпчине – усі зазначені поселення, крім Грушівки, належали землевласникам Скаржинським.

    У другій половині ХІХ століття політичні та економічні зміни вплинули на стан господарства землевласників, частина родинних земель була втрачена, більшість наділів здавалась в оренду. Але разом із цим Скаржинські не переставали дбати про розвиток культури, освіти і духовності на теренах мигіївського приходу. Один із найбільш яскравих представників родини – Йосип Петрович Скаржинський, заручившись підтримкою свого брата Віктора Петровича, у 1889 році виділив кошти на будівництво малої дзвіниці при Петро-Павлівській церкві. Згодом була проведена реконструкція усієї церкви про що свідчать записи Івана Філіпповича: ,,Дзвіниця спочатку стояла окремо від церкви – це був дерев’яний навіс на двох стовпах, а у 1889 році була пристроєна до церкви Йосипом Скаржинським. По типу побудови сакральна будівля і дзвіниця наближались до візантійського стилю. Церква була при одному куполі, зверху причеплений ліхтар, її висота становила 11 сажень, а дзвіниці 15 сажень. Із передньої частини дзвіниці видаєтьсяфронтон, який підтримується 4 високими колонами. У передньому фасаді дзвіниці 2 ніші, куди вставлені мармурові фігури, які представляють святих апостолів Петра і Павла у людський зріст, фігури ці прекрасної роботи” [19, с. 12].

    Петро-Павлівська церква мала багате убранство, у ній знаходилось декілька ікон, присвячених звільненню селян від кріпосної залежності, що були виготовлені місцевими жителями за матеріальної підтримки Йосипа Петровича Скаржинського, зокрема, це ікона Христа Спасителя у срібній ризі. У пам'ять про трагічну смерть імператора Олександра ІІ тими ж селянами створена ікона святого князя Олександра Невського. Церква прикрашалась вишитими рушниками та тканими доріжками і килимами, більшість із яких були виготовлені вмілими руками матері Йосипа Петровича – Анастасією Йосипівною Скаржинською (із роду Миклашевських).

    Варто відмітити, що представники родини Скаржинських за внесок у розвиток церковної справи отримали благословення Священного синоду. Про це йдеться у Херсонських єпархіальних відомостях, де поданий список осіб духовного і світського звання, яким за заслуги і пожертвування по духовному відомству Херсонської єпархії від 11 жовтня 1890 року надано благословення Священного Синоду із видачею грамоти дворянину Йосипу Скаржинському і без грамоти дворянину Віктору Скаржинському та дворянці Анастасії Скаржинській [20, с. 34]. Майже сто років Скаржинські оберігали та підтримували Петро-Павлівську церкву. Її споруда була надзвичайною, це був свого роду архітектурний шедевр Степової України, однак, за часів радянської влади сакральна будівля безслідно зникла.

    Історія Архангело-Михайлівської та Петро-Павлівської церков є яскравим прикладом невтомної праці не одного покоління Скаржинських, які представляють господарників Південної України кінця XVIII - початку ХХ століття. У наш час слід переоцінити внесок дворянства у розвиток різних галузей життя суспільства. Доцільно вивчати поміщицький стан не лише з точки зору економічної історії, але й простежити внесок землевласників у розвиток духовності населення Півдня. На сьогодні залишається загубленим і невивченим церковний архів Петро-Павлівського собору. Не досліджена історія Миколаївської церкви, збудованої Скаржинськими у Семенівці, дуже мало відомо про церкву у Богданівці.

    Це сучасні села Миколаївської області, які належали Скаржинським і церкви у яких були знищені. Сьогоднінавіть народна пам'ять їх поступово забуває, тому подальші дослідження у цій сфері є просто необхідними.

 

 

РОЗДІЛ IV.

ФОРМУВАННЯ ЕСКАДРОНУ СКАРЖИНСЬКОГО

 

   Цього року виповнюється 200 років від початку та завершення франко-російської війни 1812 року, відомої у нас ще як Вітчизняна війна.

     Формування 5-го Полтавського козацького полку відбувалося не лише на підставі рескрипту російського імператора Олександра І, але й на підставі так званого «Попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська», підготовленого військовим відомством імперії і затвердженого рукою самого імператора. «Войсько сие предполагается образовать на Украине из людей к казачьей службе способных издавна навыками и охотою к ней известных. Оно имеет состоять из 4 полков: каждый полк из 8 эскадронов, а эскадрон из 150 казаков… Уезды, составляющие бывшую польскую Украину, а именно: Киевской губ., все 12, да сопредельной ей Каменец-Подольской 4, то есть Винницкий, Браплавский, Гайсинский и Балтский, обязывается каждый из помещичьих и других состояний людей собрать по два эскадрона или по 380 казаков в приличной одежде и на лошадях со сбруей».

   Поки це розпорядження набувало чинності вже в самих губерніях, з’явився (20 червня 1812 р.) Указ Урядового сенату Київському губернському правлінню про утворення «из поселян украинских, обитающих в губернии Киевской и частью в Каменец-Подольской казачьего в четырех полках войска».

   Далі в цьому ж документі повідомляється що обмундирування цих козаків покладено на місцевих поміщиків, які повинні були поставити на кожного козака натурою сідло з усією збруєю, сакву, дві сорочки, дві пари чобіт, холщеві шаровари, хустину чорну на шию, скребниці і щітки з нагайкою…». Крім того, підрядним методом козаків мало бути забезпечено куртками, шинелями, шапками, портупеями і всім іншим; причому за своїм одностроєм кожен полк мав відрізнятися від іншого. Привертає увагу і той факт, що формування козацьких полків відбувалося на традиційно козацьких територіях, а ескадрони полку комплектувалися за тим самим територіальним принципом, що і в часи Гетьманщини, формувалися козацькі полки та сотні.

   Окремою сторінкою тогочасної козацької історії постає формування загонів «Лісових козаків». Перебуваючи в своїй штаб-квартирі у Вільно, імператор Олександр І видав спеціальний Указ, яким зобов’язував Урядовий сенат створити «військові команди з казенних лісових наглядачів і вартових для відрядження їх у західні армії». Мета цих команд полягала в тому, щоб із людей, звиклих до роботи і життя в лісі, сформувати спеціальну лісову сторожу («лесную стражу»), яка проводила б рейди лісами та лісовими місцевостями, не допускаючи просування ними французьких підрозділів, а ще – виловлювала грабіжників, мародерів та дезертирів. Указ імператора виконали швидко і належним чином. Зберігся датований 5 липня рапорт київського плац-майора підполковника Соболевського на ім’я Київського військового губернатора Милорадовича, в якому той повідомляв: «Сходственно предписанию вашего высокопревосходительства, сего июля 3-го числа за № 993, собранные в селе Хотове лесничие число триста девяносто человек мною, при бытности обер-форштмейстера Михно, осматриваны. И оказалось: люди вообще хорошие и, будучи по несколько лет лесничими, к верховой езде способны, каждый имеет пику, а 34 человека из них – по одному пистолету, саблю одну и кортик один; одетые порядочно, лошадей под ними большая часть из крестьянских лучших, да и остальные затем к верховой езде способны; седла – казачьи, узды ременные. О чем вашему высокопревосходительству имею честь донести».

    З інших документів, зокрема, з рапорту на ім’я Милорадовича київського губернського гарнізонного майора Парфеньєва, випливає, що цей загін уже в липні 1812 року було переправлено до Луцька і підпорядковано штабові 3-ї армії у складі Луцького гарнізону. В Одеському облархіві, у фонді «Новоросійського і бессарабського генерал-губернатора», зберігається кілька дуже важливих для нас документів, пов’язаних із формуванням козацького полку нашим земляком поміщиком Віктором Скаржинським, пам’ятник якому в 1872 році було споруджено в центрі Одеси, у Міському саду (на жаль, він не зберігся), неподалік від пам’ятника графу Воронцову.

   Віктор Скаржинський походив з давнього українського козацького роду. Його батько Петро Скаржинський свого часу командував Другим Бузьким полком, якого в 1787 році було включено до складу Катеринославського козацького війська й об’єднано з Першим козацьким полком в один полк, під назвою «Бузький кінний козацький полк». А в травні 1803 року до нього додали 600 болгарських поселенців та «вихідців з інших південнослов’янських народностей», і було створено Бузьке козацьке військо під командуванням Петра Скаржинського. Штаб-квартира полку розташовувалась в селі Соколи (тепер частина м. Вознесенська). Вийшов П. Скаржинський у відставку вже після російсько-турецької війни 1791 року, в чині генерал-майора російської армії.

   Отож, син генерала Віктор Скаржинський звернувся до Херсонського губернського предводителя дворянства (значна частина Одещини перебувала тоді у складі Херсонської губернії) Ф. Чорби з проханням дозволити йому створити загін у складі 100 осіб для боротьби з Наполеоном. «По силе всемилостивейшего воззвания, – писав поміщик і коллежський асесор В. Скаржинський, – изображенного в высочайшем манифесте, призывающего всех верных сынов отечества к защищению оного, быв исполнен жарчайшим рвением, поспешил я прибыть из Санкт-Петербурга, где находился, дабы жертвовать собою и людьми моими на службу, и для сего, сверх поступивших уже в других губерниях из общего имения нашего, выбрав с позволения матери моей генерал-майорши Скаржинской, в здешней губернии, из числа тысячи душ, сто человек способных людей и не старше 35 лет, и обмундировав оных уже по примеру регулярных казаков, и снабдя лошадьми со всеми приборами и оружием, как-то: пиками, пистолетами и саблями, – приемлю на себя обязанность не только продовольствовать оных провиантом доколь останутся они на месте, но и во все время продолжения службы всякий рядовой получать будет от меня жалование по тринадцать рублей в год, приглашаемый от меня корнет Семенов – по триста рублей, а один унтер-офицер по 120 рублей. Испрашиваю только возможности со стороны казны, дабы во время похода люди сии довольствованы были провиантом и лошади фуражом, чего принять на свой счет я в совершенной невозможности».

   Тобто, перед нами вияв істинного, дієвого патріотизму українського козака, який не лише сформував, але і взяв на себе утримання кавалерійського ескадрону. Цього листа було датовано 10 серпня, а вже 26 серпня, коли ескадрон було сформовано, В. Скаржинський звертається з листом до Херсонського й Одеського військового губернатора герцога де Ришельє. Який водночас був генерал-лейтенантом і командиром 13 дивізії з проханням: «Как благоугодно было вашему сиятельству принять мое для отечества пожертвование ста человек, для вооружения которых отправлен для принятия оружия корнет Семенов, и ваше сиятельство изволили определить меня в армию адмирала Чичагова, то осмелюсь просить ваше сиятельство, чтобы было позволено довербовать эскадрон по примеру улан, который весь будет на моем жаловании и обмундирован по примеру представленных мною вашему сиятельству казаков, в чем и прошу, ваше сиятельство, дать мне бумагу, равно и приказать отпустить порох и свинец на пороховой эскадронный ящик».

  За тодішнім штатним розкладом уланський ескадрон мав налічувати 150 осіб. У сформованій Скаржинським сотні був лише один офіцер та один унтер-офіцер, а в ескадроні мало бути, згідно зі штатним розкладом 14 унтер-офіцерів, один вахмістр, 2 сурмача, один квартирмейстер і 128 рядових. До того ж Скаржинському потрібен був офіційний документ, виданий високим військовим начальством, який би узаконював існування цього ескадрону. Про те, що, зрештою, Скаржинський свого домігся, дізнаємося з рапорту герцога де Ришельє на ім’я генерал-лейтенанта князя Горчакова, в якому переповідалися основні пропозиції засновника ескадрону, а також повідомлялося, що «эскадрону сему называться именем Скаржинского», і що цьому підрозділу наказано 4 вересня виступити в похід до Кам’янця-Подільського, і там надійти у розпорядження армії Чичагова.

   І ще одна цікава деталь, яка стосується Одеси. З рапорту де Ришельє дізнаємося, що «З одеського артилерійського гарнізону видано йому (тобто ескадрону Скаржинського) по комплектному числу уланського ескадрону на запасні патрони належну кількість пороху і свинцю». А загалом озброювали цей ескадрон, як могли і чим могли. Так, з цього ж рапорту стає відомо, що з тираспольського арсеналу на ескадрон видано 53 козацькі шаблі, 10 турецьких та 62 волонтерські. Такий же різнобій помічаємо і в пістолетах: 47 гусарських пар, 22 калмицькі і 102 пари драгунських; крім того, виділено було 30 волонтерських рушниць.

   Заклики імператора та військових губернаторів до населення викликали спалах патріотичного ентузіазму. Тисячі українців ішли добровольцями в армію, в народне ополчення та в Українське козацьке військо, командування над яким прийняв бригадний командир, полковник граф де Вітте. Архіви донесли до нас листа імператорові Олександру І «казеннокоштного» студента Київської академії Йосипа Каменського який просив дозволу звільнити його від навчання в академії (з подальшим, ясна річ, зарахуванням після війни) і дозволити вступити в Українське козацьке військо, з подібними листами зверталися до різних високопосадовців «казеннокоштний» студент Харківського університету Олександр Курасовський та студент цього ж університету Сіробаба-Яковлєв, який просився конкретно до 3-го козацького полку письменника                                     І. Котляревського. Між іншим, сама лише Полтавська губернія дала вісім козацьких полків, які вже в жовтні 1812 року взяли під свій контроль важливі шляхи, що вели до Москви, займалися розвідкою та виконували жандармсько-поліцейські функції, а також вели сутички з окремими французькими підрозділами.

   До речі, в російській літературі можна зустріти твердження про те, що нібито місто Малоярославець було спалене французами, насправді ж зберігся рапорт Калузького губернатора Каверіна на ім’я «чергового генерала» Коновніцина, в якому той повідомляв, що в районі Малоярославця веде розвідувальні дії 6-й Полтавський козацький полк. З донесень українських козаків стало відомо, що місто захоплене військами французів, зокрема, в рапорті мовилося, що «гор. Малоярославец вчерашнего числа в пополудни занят в виду их (тобто повітового предводителя та його супутників, які дали ці відомості українським козакам) неприятелем и сожжен нашими казаками». Оскільки українських козаків у місті не було, то з цього випливає, що спалено було Малоярославець не французами, а російськими козаками, щоб не дістався ворогові.

 

ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ЕСКАДРОНУ СКАРЖИНСЬКОГО

    Минає 200 років від часу великої за своїм трагізмом та героїчністю історичної події – Вітчизняної війни 1812 року. Це була війна народів Росії за свою політичну й національну незалежність проти агресії наполеонівської Франції. Учасниками загальнонародної боротьби з іноземною навалою, безумовно, були й наші земляки.

    Вже з червня 1812 року, відколи французи перейшли російські кордони, війська, розташовані в тилу, рушили назустріч ворогові. На допомогу армії 6 липня було об’явлено збір народного ополчення. В цих умовах дворянство Херсонської губернії прийняло рішення набрати від кожної сотні поміщицьких селян по 4 ратники і внести на їх утримання понад 160 тисяч рублів. Дворяни Дніпровського повіту Таврійської губернії постановили зібрати до ополчення по 3 чоловіки від кожної сотні кріпосних селян. Вирішено було, подібно до інших губерній краю, підготувати для ополченців тримісячний провіант, половину ж ратників повністю спорядити для служби у кінноті [41, с. 6].
    Жителі губернського міста Херсона з представників різних верств утворили два загони з 60 чоловік: із них 30 було призначено для піхоти, 30 – до кінноти, з повним козацьким обмундируванням та озброєнням шаблями й списами.
    По всій території краю розгорнувся збір пожертв для армії. Жителі Херсонської губернії здали для потреб війська понад тисячу голів коней та волів, збирали борошно, зерно, інше продовольство, а також зброю, одяг, сукно, полотно. У Таврійській губернії найбільшу суму грошових пожертв – 10 тисяч рублів – вніс поміщик Дніпровського повіту Д. М. Овсянико-Куликовський .
    Збір ополчення у Новоросійському краї був скасований маніфестом імператора Олександра І від 18 липня 1812 року. У зв’язку зі слабкою заселеністю краю та його значною віддаленістю від місць, де розгорталися воєнні дії, Херсонська і Таврійська губернії були причислені до губерній, які не підлягали ополченню. За царським маніфестом, всі ополченці були відпущені додому «мирно обробляти поля свої або продовжувати свої попередні заняття». Замість ополчення у Новоросійському краї було проведено набір рекрутів по два чоловіки від кожної сотні населення [44, с. 7].
    Але близько 200 чоловік, зібраних до ополчення, не відмовилися від наміру взяти участь у військовій боротьбі з ворогом. Яскраво характеризує настрої цих людей лист Херсонського віце-губернатора І. Х. Калагеоргія до генерал-губернатора Новоросії герцога А. Е. де Рішельє: «З числа їх 40 чоловік, не знімаючи мундирів, вчора, на мій подив, з’явившись до мене, слізно, переконливо та з невідступною впертістю просили залишити їх козаками та в козацькому мундирі з тим, щоб вони були зачислені до козацьких полків». Лише невелика частина добровольців отримала право вступу до війська [47, с. 112].
    Патріотичний підйом, який охопив населення краю, дав дивовижні зразки мужності й безкорисливого служіння Батьківщині. Віктор Скаржинський, 24-річний поміщик Херсонського повіту, син першого отамана Бузького козацького війська, після зустрічі у Петербурзі з імператором Олександром І, вирішив створити загін добровольців, щоб узяти участь у війні з Наполеоном. Повернувшись додому, він у селі Трикрати (нині Миколаївської області) зібрав загін із 100 селян, забезпечив їх кіньми та зброєю, обмундирував «на зразок регулярних козаків», призначив грошове утримання. При цьому він просив призначити його командиром створеного формування.
    В. Скаржинського підтримав герцог Рішельє, який видав розпорядження: «…довербувати деяку кількість вільних людей для заповнення комплекту звичайного ескадрону з тим, щоб було 14 унтер-офіцерів, 128 рядових та 2 трубачі… Цей ескадрон має носити ім’я Скаржинського». Ескадрон виступив зі збірного пункту 4 вересня 1812 року і через деякий час приєднався до Західної армії Чичагова. Перебуваючи в авангарді, ескадрон Скаржинського героїчно бився з французами на території Білорусії (при Лагойську, Орші, Борисові), брав участь в облозі Торна в Прусії. Звідси у травні 1813 року він повернувся на батьківщину, втративши 12 бійців. В. П. Скаржинський був нагороджений орденом Св. Анни 2 ст., орденом Св. Володимира 4 ст. Його сподвижники отримали 12 відзнак ордену Св. Георгія та срібні медалі «В пам’ять війни 1812 року»[42,с.2].
    Як бачимо, чимало херсонців, жителів краю зробили свій внесок у справу величної перемоги над іноземними загарбниками. Долі багатьох героїв Вітчизняної війни 1812 року пов’язані з Херсоном. Перш за все, згадаємо ім’я видатного полководця, організатора розгрому Наполеона в Росії, фельдмаршала М. І. Кутузова. Вихованець О. В. Суворова, він розпочав свою славну військову кар’єру учасником російсько-турецьких війн кінця XVIII століття, дії яких розгорталися на території нашого краю. У 1784 р. Кутузов отримав чин генерал-майора. Йому було доручено формування Бузького єгерського корпусу, який у розпал війни 1787-1791 рр. охороняв підходи до Херсона [43, с. 4 ].
    У 1790-х роках у Херсонській фортеці служив полковник Старооскольського полку Петро Коновніцин. Він був власником села Бехтери Дніпровського повіту Таврійської губернії (нині Голопристанський район Херсонщини). Під час війни 1812 року генерал-лейтенант П. П. Коновніцин командував 3-ю піхотною дивізією, відзначився в боях під Вітебськом та Смоленськом. У Бородинській битві 26 серпня він замінив смертельно пораненого П. І. Багратіона на посту командуючого 2-ю армією [45, с. 4].
    Г. М. Рахманова війна застала на посаді Херсонського цивільного губернатора. Як людина енергійна, з неабияким господарським хистом, під час війни він був призначений генерал-інтендантом трьох Західних Дунайських армій. А протягом закордонного походу 1813-1814 рр. Григорій Миколайович забезпечив чітке постачання продовольства та припасів для всієї російської армії.
    Герой війни 1812 року Август Федорович Комстадіус походив з дворянства Херсонської губернії: його батько брав участь у заснуванні Херсона та Миколаєва. Повернувшись після війни додому, у Фалеєвку-Садове (нині Білозерського району), вирішив присвятити себе господарським справам у маєтку, але невдовзі був обраний, як заслужений бойовий офіцер, предводителем дворянства Херсонського повіту. У 1812-1828 рр. багато зробив для краю на посаді Херсонського повіту. До 100-річчя Вітчизняної війни, у 1912 році, Херсонська міська дума прийняла рішення перейменувати дві вулиці міста – Грецьку та Глуху – на вулиці Кутузова й Комстадіуса (нині частина вулиці Леніна і провулок Готельний) [48, с. 74].
    У Херсоні пройшло раннє дитинство першої російської жінки-офіцера Надії Андріївни Дурової. Чотиримісячною вона приїхала з батьками до міста-фортеці. Тут донька офіцера жила понад чотири роки, вчилася їздити верхи, тримати в руках зброю. «Кавалерист-дівиця» стала учасницею Вітчизняної війни, була контужена в Бородинській битві, отримала чин поручика, була призначена ординарцем генерал-фельдмаршала М. І. Кутузова.
    З Херсоном пов’язана діяльність ще однієї легендарної людини – ініціатора партизанського руху 1812 року Дениса Васильовича Давидова. У 1818 році уславлений офіцер, поет-партизан був призначений начальником штабу дислокованого у Херсоні 7-го піхотного корпусу 2-ї армії. Тут він не тільки продовжував свою діяльність військового, але й створив нові поетичні твори, присвячував час розвиткові освіти.
    Отже, це лише декілька біографій, окремі рядки з них, де читаємо назву нашого міста. На ділі, їх набагато більше: уславлених героїв і забутих історією солдатів, що воювали за рідну землю в далекому 1812 році.

 

 

ВИСНОВКИ

 

У XIX ст. політична, економічна, військова, громадська діяльність українських дворян сприяла розвитку українських земель у складі Російської імперії. Українські дворяни – нащадки козацької старшини – намагалися своєю діяльністю покращити життя українців, були рушійними силами прогресивних перетворень у суспільстві. Одним із найбільш цікавих представників південноукраїнського дворянства є Віктор Петрович Скаржинський.

Ініціативний господарник сприяв насадженню дерев у багатьох місцях. Через деякий час великі лісові плантації виникали на тих територіях, де був широкий степ. Щорічно у економіях насаджувалось до 14 га лісу. Лісівництво поєднувалось із садівництвом, зокрема, у фруктовому саду створювався розсадник для молодих лісових порід, якими згодом обсаджувався сам фруктовий сад, за молодими лісовими масивами насаджувались кущі. Таким чином, одні дерева сприяли росту інших, а кущі відігравали роль захисної огорожі від суховіїв та хурделиць. Важливим було і те, що при лісорозведенні практикувалось ярусне насадження дерев. Так, у трикратському лісі нижній ярус представляли тополі, верби, клени, берест. Вищий ярус був насаджений акацією, айлантом, софорою. Між ярусами росли кущі бузку, ялівцю, жимолості. Насадження багатьох дерев, зокрема берези, було новим явищем у південних степах, оскільки березові саджанці привозились із північних районів Росії. Пагони шовковиці привозились із Кавказу і акліматизовувались у декількох поколіннях.

Лісові плантації Віктора Петровича викликали у багатьох господарів бажання займатись лісівництвом. Відомі поміщики Новоросійського краю звертались до В. П. Скаржинського за допомогою та досвідом.

У Первомайському районі першим “лісівником” був чернігівський поміщик Михайло Штриков, який оселився в с. Катеринці та почав висаджувати дуби вздовж річки Кодими. Згодом новий поміщик Дмитро Бернардакі придбав ці землі. Він мав лісову освіту, закінчивши Санкт-Петербурзький інститут. Але, не маючи навичок із вирощування лісів на півдні, звернувся по допомогу до поміщика з Трикрат, який на той час мав уже великий досвід степового лісорозведення. За селянською реформою 1861 року скасовано кріпацтво, що перешкодило посадкам лісу на рухомих пісках. Ліс на цих землях з’явився набагато пізніше. Тепер важко уявити на території урочища “Катеринка” масив рухомих пісків із дюнами, який намагалися обліснити протягом 120 років.

В. П. Скаржинський зумів насадити лісові масиви площею 437 га. Економічне збагачення не було причиною праці ініціативного господаря у цій галузі. Він неодноразово наголошував, що від лісових масивів залежить насиченість повітря водними парами, що сприятиме збільшенню кількості опадів. Багато уваги поміщик приділяв лісовим смугам, що сприяли покращенню урожайності сільськогосподарських культур.

Не менш велике значення для історії має його участь у Вітчизняній війні 1812 року з власне створеним за особисті кошти військовим формуванням, яке внесло свій вагомий внесок у розгром армій Наполеона Бонапарта і його вигнання за межі Російської імперії та в майбутньому остаточну над ним перемогу.

Працездатність, наполегливість, ініціативність, раціональність Віктора Петровича Скаржинського виділяли його із загалу поміщиків і стали запорукою створення образу поміщика-господаря, поміщика-ліберала, який дбав про розвиток Південної України.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Бойчук С. Шановані незнайомці : нариси / С. Бойчук — Миколаїв : Видавництво Ірини Гудим. — 2009. — С. 78-91.
2. Заболотний В. З. Миколаївська область : географічний словник-довідник / В. З.  Заболотний, Ф. М. Лісецький, А. Є. Молодецький. — Миколаїв, 1997. — С. 43.
3. Игнатчук В. Трикраты : жемчужина южного края : к 220-летию В. П.  Скаржинского / В. Игнатчук // Южная правда. — 2008. — № 121. — С. 1, 4.
4. Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — Київ, 1971. — C. 336-344.
5. Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження : V миколаївська обласна краєзнавча конференція. — Миколаїв : Атол, 2004. — С. 17-18.
6. Скальковский А.О. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730-1823. – Одесса, 1838.

7. Россия. Полное географическое описание нашего Отечества / Под. ред. В.П. Семенова – Тянь-Шанского.– Новороссия и Крым. – СПб., 1910.

8. Материалы для географии и статистики России, собранные офицером генерального штаба А. Шмитом. Херсонская губерния. – 1863.

9. Флоровский А.В. Отечественная война и Новороссийский край. – Одесса, 1913.

10. Михайловский-Данилевский А.И. Описание Отечественной войны в 1812 году. – СПб., 1840.

11. Остен-Сакен Д. Приглашение владельцев селений Новороссийского края к единодушному способствованию великому делу разведению лесов // Записки Общества сельского хозяйства Южной России (Записки ОСХЮР). – 1872. – № 1. – С. 33-37.

12. Струков Д. Древесные питомники г. Скаржинского в 1852 г. // Записки ОСХЮР. – 1853. – №1. С. 466-495.

13. Палимпсестов И.И. Новороссийский знаменитый хозяин В.П. Скаржинский // Труды Вольного экономического общества. – 1853. – Т. IV. – С. 305-312.

14. Бертенсон В. Мигиевское хозяйство И.П. Скаржинского // Записки ОСХЮР. – 1887. – №6. – С. 221-232.

15. Хрусталев П. Трикратский сад // Записки ОСХЮР 1845. – № 1. – С. 57-74.

16. Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами 1769-1774 г. – СПб., 1874.

17. Лобачевский В. Бугское козацтво и военные поселения (Летописные наброски Владимира Лобачевского) // Киевская старина. – 1887. – № 12. – С. 591-626.

18. Беловодский Я.В. Экономическая жизнь Юга // Жизнь Юга – №1. – 1897. – С. 14-15.

19. Филиппович И. Летопись прихода Петро-Павловской церкви села Мигея Елисаветградского уезда Херсонской епархии // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1901. – Т.ХХІІІ. – С. 1-48.

20. Народное ополчение в Отечественной войне 1812 года: Сборник документов / Под ред. Л.Г. Бескровного.– М., 1962.

21. Бабкин В.И. Народное ополчение в Отечественной войне 1812 года. – М., 1962.

22. Абаліхін Б.С. Український народ у війні 1812 року. – К., 1962.

23. Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма 1825-1860 гг. – М., 1981.

24. Котов А.И. Из истории лесоразведения на юге Украины. – Лесоводство и агролесомелиорация // Респ.межвед. тематич. науч. сборник, 1969. – Вып. 16. – С. 135-138.

25. Карпенко В. О. Скарби південного степу : нариси / В. О. Карпенко. — Одеса : Маяк, 1978. — С. 21-44.
26.  Кремко А. А. Заповедные места Николаевщины : фотоочерк / А. А. Кремко. — Одесса : Маяк, 1985. — С. 48-56.
27. Легенди та перекази Південного Прибужжя. — Миколаїв : Вид-во Іліон, 2007. — С. 97-98.
28. Національна доповідь про стан навколишнього середовища в Миколаївській області у 2004 році. — Миколаїв : МДУ, 2005. — С. 65.
29. Приглашают Трикраты // Южная правда. — 2008. — № 119. — С. 3.
30. Узбереги Божої ріки. Історичний календар Миколаївщини. — Київ, 2003. — С. 279-280.
31. Христова Н. Праздник в Трикратах / Н. Христова // Вечерний Николаев. — 2008. — № 130. — С. 5.
32. Шкварець В. П. Історія рідного краю. Миколаївщина : навчальний посібник / В. П. Шкварець, М. Ф. Мельник. — Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили ; Одеса : ТОВ ВіД, 2003. — С. 51.
33. Христова Н. В Трикраты, к Скаржинскому. Достойный сын отца-героя / Н. Христова //www.voskres.ru/army/publicist/hristova.htm
34. Христова //www.voskres.ru/army/publicist/hristova.htm
35. Скаржинский Виктор Петрович // www.biografija.ru/
36. Веденеева А. К. В. П. Скаржинский /А. К. Веденеева // Історія Етнографія. Культура. Нові дослідження. V Миколаївська обласна краєзнавча конференція. – Миколаїв: Атол, 2004. – С. 17 – 19.

37. Голубева Т. Выбираем 7 чудес Николаевщины: [Трикратський ліс]/ Т.Голубева // Южная правда. – 2008. – №118 (21 окт.). – С.3.

38. Гончарук Т.Г. Пам’ятник у міському саду // Думська площа. – 2001. – 9 березня.Заповідне урочище Лабіринт. Василева посіка. Рацинівська дача// Заповідні місця Миколаївщини: фотоальбом/ заг. ред. О. М. Гаркуші; текст В. Ю. Пучкова; фото В.М.Андрієвського, О. О. Кремка. – Київ: Комп’ютерні системи, 2002. – 106 с.

39. Игнатчук В. Трикраты: жемчужина южного края: [свято, присвячене Дню села Трикрати та 220-й річниці від дня народження В.П.Скаржинського]/ В. Игнатчук // Южная правда. – 2008. – №121 (28 окт.). – С.1, 4.

40. Христова Н. Праздник в Трикратах: [свято на честь Дня села та до Дня народження В. П. Скаржинського]/ Н. Христова // Вечерний Николаев. – 2008. – №130 (13 нояб.). – С. 5.

41. Коренівська Т. Нащадок славних лісників // РІДНЕ ПРИБУЖЖЯ. – 2002. – С. 6

42. Гаврилов С. Потомок черноморского лесовода // Наш город. – 2009. – С.2

43. Христова Н. Осенний день в Трикратах // Вечерний Николаев. – 2010. – С.4

44. Кондратьев М. Земляку с благодарностью // Южная Правда. – 2009. – С.7

45. Христова Н. Год памяти Скаржинского // Вечерний Николаев. – 2011. – С.4

46. Літературна Миколаївщина в особах: Бібліографічний покажчик / За редакцією В.П. Бойченка; Уклад. Н.А. Полівода. – Миколаїв: Вид. Ганни Гінкул, 2001. – С.8

47. Миколаївщина: літопис історичних подій. – Миколаїв.: МДУ, 2002. – 157 с.

48. Павлик І.С., Тригуб П.М., Білюк О.В. Історія Миколаївщини: Навч. посібник. – Миколаїв, 1998. – 106 с.

49. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 1998. – С.415

50. Крючков Ю.С. История Николаева: от основания до наших дней. – Николаев: МП «Возможности Киммерии», 1996. – 300 с.

51. Тригуб А. Создание и деятельность Херсонской епархии (1775-1860) // Матеріали ІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції ,,Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. – Т.ІІ. – Миколаїв, 1997. – С. 100-101

52. Православна церква на півдні України (1775-1781) / Упорядник: І. Лиман. // Джерела з історії Південної України. Т. IV. – 2004. – 560 с.

---

Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 248; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!