Особливості поетики Микол и Вінграновськ ого.

Перший з-поміж рівних у плеяді «шістдесятників», Вінграновський витворив художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все – національна гідність і повага до людей, ніжність і обурення, шаленство і скруха, розпач і огида. Цей світ принципово відмінний од реального і є бунтом краси проти недосконалості й приземленості життя.

Творчість Вінграновського не припускає риски між ху­дожнім та філософським, соціальним та естетичним, бо є суцільним актом напруженої взаємодії душі і дійсності, що переформовується за законами краси й такою утривалюється в слові. Незалежність художника від своєї доби – ось творче кредо М.Вінграновського.

Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р. Але справжній розголос принесла його ве­лика добірка віршів у «Літературній газеті» 1961 р. «З книги першої, ще не виданої». Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», ви­йшла у світ і стала каталізатором шуму навколо нової поетичної генерації. Космізм шістдесятників, прикрашений НТР, витворив громадянина самостійного, здатного діяти на власний розсуд. Критика звинувачувала Вінграновського у нагнітанні трагічних образів-символів. На поета сипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрре­алізмі, вкладені в уста людей, які поняття не мали про смисл уживаних термінів. Читачі у більшості радо визнали право поета на власну неповторність, значимість кож­ного «я», спробу осмислити індивідуальне буття, зрештою, пошук естетичних аргументів на користь життя.

В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Не споживання, а розуміння і творення краси є моральним кодексом ліричного персонажа.

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро –

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро[14].

Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і шляхетних закликів, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності, разом з тим вона виходила з поперед­ньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. Тому в “Атомних прелюдах” відчувається  невдоволеність, непритульність, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань:

Кого мені, глибокомудра земле?

Чи, може, поля? Ось мої поля...

Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я

 І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!

Я Кого мені ?[15]

І людський світ, і людина в ньому – недосконалі, і подо­лання цієї недосконалості можливе тільки творенням іншої реальності, якою виступає мистецтво. У цьому сенсі худож­ник, поет – ворог собі як людині певного часу з усіма прита­манними йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на щось інше, ніж те, що йому пропонує і нав'язує дійсність.

На крилах журавлів весна вже сушить весла,

Загомоніли про життя діди,

І на стежин пахучі пере­весла

З снопів тополь тече зелений дим[16].

Це – естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарне тлумаченій «правді життя». Краса – то є правда.

Розглянемо вірш «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь сучасний інвективний пафос якого монументалізується, підно­ситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті ху­дожнім образом народу:

...П'явки із черевом китів,

Іхтіозаври кабінетів,

Вам не минути в часолеті

Моїх неспинних слів-катів!

Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,

Кривавсь вогнем своїх щедрот,

І дмухай в світ, і дмухай в людство,

В мій кукурудзяний народ![17]

«Мій кукурудзяний народ» – цей образ настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що, звичайно, вихо­дить за межі асоціацій з хрущовськими безумами. Він від­повідає всьому українському родові в його незлобивому тру­довому бутті, так само величному, як і упослідженому. Це вже – інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали у поета щире громадянське обу­рення.

Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем «У синьому небі я висіяв ліс...», де все – небо, море, птиці, стебла, фантазії і мрії – з волі художника і його почуття, яке ось зараз і саме так себе виявляє:

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе... дорога тверда[18].

Хто «ти» – «любов моя люба»? Кохана? Україна? Доля? Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого в навко­лишньому світі образу почуття збіднює його. Він універсаль­ний, бо відбиває стан душі – тонкої, чуйної, сповненої лю­бові і до жінки, і до вітчизни,– до життя в усій його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу. Це – «тверда», надійна дорога, бо чим більше віддається, тим більше лишається.

Ці особливості поетики Вінграновського ще більше уви­разнилися в книжці «Сто поезій». Вільна, щаслива собою суб'єктивність переживання породжує несподівану і водночас неспростовно достеменну метафору: «Мазниці гус­то сплять і кругл о сплять колеса». Так, це неправильно – але це гарно. Так само гарним є поетів гнів, коли він у рід­ких (а далі все рідших!) випадках торкається суто соціаль­них проблем, наприклад, таких, як споживацтво: «Я задиха­юсь, біль до млості, я всі прокляття розпрокляв і фіолетовий від злості ножами серце обіклав» («Недавно ще я в цьому колі жив...»). Гарними є сарказм та бридливість до ідеоло­гічного фальшу («Душа наїлася та бреше...»). Гарною є його напружена, світлоока національна гідність, що потребує не теми (як у багатьох інших випадках нашої лірики), а буття в тверді образу:

Ми знову є. Ми–пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

в саду порубанім.

Я знаю, не для тиші

вулкани дивляться

з-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни[19].

Та найбільше в «Ста поезіях» – сяйливого, дзвінкого, запахущого світу: «Я покажу вам сливи на сучках, що на­стромились, падаючи мовчки, затисла груша в жовтих ку­лачках смачного сонця лагідні ковточки». Порятований кра­сою – таким постає світ у ліриці М. Вінграновського. Взаємозлитість митця й дійсності – цілковита, остаточна, істинна (природа у Вінг­ра­новського дивиться, думає, слу­хає, коригує чуття ліричного персонажа тощо), тому що це вже не власне дійсність з притаманною їй суперечністю й ущербністю, а її естетичний іноваріант, мистецька подоба, не заторкнута жодним злом. Між нею і творцем немає ніякої конфліктності, лише напружена цікавість, насолода перевті­лень, які обом заповідають безсмертя: «А світ стояв у синіх постолах. Стояв в моїх очах і придивлявся, як саме світить­ся він, світ, в моїх очах». «Сто поезій» свідчать і про активні творчі пошуки самовираження поета.

 

Частина ІІІ.

---

Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 111; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!