Поняття інтелектуальної драми та своєрідність (жанрова) в трагедії
Якщо говорити про аттічну трагедію як виховну силу, то імена Софокла і Есхіла потрібно виголошувати на одному диханні. Софокл усвідомлено прийняв естафету від старшого поета, і думка сучасників, для яких Есхіл завжди був і залишався шанобливим героєм і сильним духом майстром афінської сцени, визнала за Софоклом місце поряд з ним. Цей підхід глибоко корениться в грецькому сприйнятті єства поезії, яке не шукає в ній в першу чергу унікальну індивідуальність, а розглядає як самостійну плідну художню форму, що перехідну до іншого носія і залишається для нього готовою шкалою цінностей. Можна навчитися це розуміти якраз на прикладі такого створення, як трагедія, яка, одного разу виступивши на світло, зайняла пануюче положення і знайшла деякий елемент, що зобов'язав, для сучасників і нащадків
Цей агональний елемент у всій поетичній творчості греків зростає в тій мірі, в якій мистецтво стає осереддям суспільного життя і вираженням дійсного розумового і державного порядку, і тому в драмі він повинен досягти своєї кульмінації. Лише цим пояснюється гігантський наплив конкуруючих поетів другого і третього рангу на діонісійських змаганнях. Сучасну людину незмінно дивує, яким натовпом супутників були за життя оточені ті небагато великих, яким належало пережити свій час, і від чиєї творчості щось збереглося. Держава не викликала це змагання своїми постановками і роздачею винагород, а лише направляло по незмінній дорозі, але тим самим і заохочувало його. Таким чином завдяки цьому щорічному живому порівнянню, відволікаючись від постійності ремісничого елементу в будь-якому мистецтві, а в грецькому особливо, неминуче виникав безперервний контроль нової естетичної форми як з духовного, так і з соціального боку, який, правда, зовсім не шкодив художній свободі, але робив громадську думку вкрай пильною до будь-якого применшення великої спадщини і до усілякої втрати глибини і сили дії, яку ця спадщина випробовувала.
|
|
|
Це, хоч і не до кінця, але виправдовує порівняння три настільки різнорідних і у багатьох відношеннях абсолютно непорівнянних творців, як трьох великих афінських трагіків. У окремих аспектах неправомірний, інколи навіть безглуздо розглядати Софокла і Евріпіда як послідовників Есхіла, оскільки їм таким чином нав'язується чужий і не відповідний для їх епохи критерій. Кращий послідовник – той, хто безпомилково йде по своїй дорозі, якщо у нього є сили зробити свій власний вклад. Саме греки були завжди схильні до того, аби разом з першопроходцем прославляти і досконалості, що досягла, навіть цінувати його вище і бачити вищу оригінальність не в першому, а в найбільш досконалому втіленні якого-небудь мистецтва. Але оскільки художник прикладає свої сили до готової форми, що вже склалася, і в цьому відношенні зобов'язаний їй, то він повинен визнати її також як критерій і дозволити судити себе по ньому: чи зберігає він в своєму творі її значущість, зменшує або ж збільшує. Таким чином стає вочевидь, що це розвиток не просто веде від Есхіла до Софоклу, а від останнього – до Евріпіду, але що Евріпід в певному відношенні може з таким же правом вважатися безпосереднім продовжувачем Есхіла, як і Софокл, який навіть пережив свого молодшого товариша. Обоє продовжують справу старого майстра в абсолютно різному ключі, і не позбавлено підстав те, що енергійно підкреслюють дослідники останнього покоління: область зіткнення Есхіла з Евріпідом значно більше, чим в Софокла з кожним з них обох. Справедливо, що для критики Арістофана і що розділяють його умонастрій Евріпід винен в псуванні не софокловського мистецтва, але есхіловської трагедії. Він звернувся безпосередньо до останньої і не лише не звузив, але, навпаки, нескінченно розширив сферу її дії, завдяки чому і добився того, що відкрив двері кризисному духу свого часу і замінив сучасною проблематикою релігійний сумнів совісті у Есхіла. У переважанні проблематичного – при всій гостроті протиріч між ними – полягає спорідненість між Есхілом і Евріпідом. [8, c. 24]
|
|
|
|
|
|
Часто проводили паралель між поезією і образотворчим мистецтвом, і кожного трагіка ставили у відповідність одному з етапів розвитку пластичної форми. У всіх цих спробах зіставлення є легкий наліт чогось ігрового, – тим більший, ніж педантичнійше вони здійснюються. Ми самі порівнювали положення божества в середині скульптурної групи олімпійського фронтону з центральним положенням Зевса або долі в архаїчній трагедії, але це порівняння було чисто ідеальним, воно ніяк стосувалося пластичних якостей поетичних образів. Якщо ж ми, навпаки, називаємо Софокла пластичним художником трагедії, то маємо на увазі цю якість, яку він не розділяє ні з ким іншим, що спочатку виключає послідовне зіставлення трагіків із зміною пластичної форми. Як і поетичний, пластичний образ ґрунтується на пізнанні своїх законів, чим, природно, і вичерпується будь-яка паралель; адже специфічні закони буття душі непорівнянні з просторовою структурою відчутної і видимої тілесності. Проте, якщо образотворче мистецтво того часу своєю вищою за мету в зображенні людини ставить вираження душевного єтоса, то, здається, його освітлюють мерехтливі промені того внутрішнього світу, який вперше був відкритий поезією Софокла. Найочевидніше відблиск цієї людяності позначається на аттічних надгробних пам'ятниках того ж часу. Хай вони залишаються творами другого рангу в порівнянні з виразною і ідейною повнотою софокловської поезії, – зосередженість художника на тому ж внутрішньому людському бутті, яке просвічує в цих непомітних творах, дає нам зрозуміти, що поезія і мистецтво одушевляються одним і тим же умонастроєм. Безстрашно і весело воно споруджує свій образ вічно людського всупереч стражданню і смерті і таким чином сповідає свою невід'ємну і дійсну релігійну упевненість.
|
|
|
Як вічний пам'ятник аттічного духу в його зрілості трагедія Софокла коштує в одному ряду з образотворчим мистецтвом Фідія, – і те і інше представляє мистецтво епохи Перікла. Якщо озирнутися назад, то виявиться, що весь ранній розвиток трагедії був звернений до цієї мети. Це можна сказати і про відношення Есхіла до Софоклу, але не про відношення Софокла до Евріпіду і тим більше – до епігонів трагічної поезії, яка продовжувала існувати ще в IV столітті. Всі вони – завершальний акорд, і те, що у Евріпіда виконано величі і багато майбутнім, вже вказує через кордони поезії на нове царство філософії. Таким чином, можна назвати Софокла класиком в сенсі вищої точки історичного розвитку трагедії, що досягає в нім «своєї природи», як говорив Арістотель. Але він класик і в іншому, унікальному сенсі, що додає цьому позначенню вищу гідність, ніж лише честь досягнення досконалості в певному літературному жанрі. Це його місце усередині духовного розвитку Греції, чиє вираження ми тут розглядаємо перш за все в літературній формі. Якщо оцінювати еллінську поезію як поступовий процес об'єктивування формування людини, то її вершиною є Софокл. Лише виходячи з цього можна повністю зрозуміти і глибше розвинути те, що ми говорили про трагічні образи Софокла. Їх перевага не обмежується чисто формальною сферою, – воно корениться в глибинному шарі людської істоти, де естетика, етика і релігія пронизують один одного і один одним визначаються. І хоча це зовсім не одиничне явище в грецькому мистецтві, як нас навчила дорога прадавньої поезії, але форма і норма утворюють в трагедіях Софокла єдність абсолютно особливого роду, вони створюють його переважно в його образах, про які сам поет коротко і влучно сказав, що це ідеальні образи, а не люди з буденної дійсності, яких змальовує Евріпід. Творець людських образів Софокл відноситься до історії людської освіти як жоден інший грецький поет і в абсолютно новому сенсі; у його мистецтві вперше заявляє про себе пробужденное усвідомлення людської освіти. Це щось досконале відмінне від виховної дії у дусі Гомера, так само як і від виховуючої волі в есхіловському сенсі. Воно передбачає наявність людського співтовариства, для якого «освіта», людська сформованість як така, стала вищим ідеалом, але це виявляється можливим лише тоді, коли рід, пройшовши через важку внутрішню боротьбу за сенс долі, боротьбу есхіловської глибини, нарешті робить людське само по собі осереддям свого буття. Мистецтво створення образів в Софокла свідомо надихнуло ідеалом людської поведінки, який як такий є продуктом культури і суспільного життя епохи Перікла. Софокл, розуміючи цю нову поведінку в його глибинному єстві, – в тому вигляді, в якому він сам був його носієм, – гуманізував трагедію і зробив її зразком людської освіти у дусі її неповторних творців. Ми майже могли б назвати її освітнім мистецтвом, у дусі гетевського «Тассо», який, – правда, в набагато більш штучних умовах тієї епохи – був одним з етапів боротьби поета за форму в житті; проте наше слово освіта містить в собі завдяки різного роду асоціаціям присмак чогось рутинного, від якого ми ніколи не зможемо цілком позбавитися. Потрібно абсолютно відвернутися від повсякденного в науці літературознавства зіставлення між «переживанням освіченої людини» і «початковим переживанням», аби оцінити, чим є освіта в оригінальному грецькому баченні, а саме: початковою творчістю і початковим переживанням свідомого формування людини, – аби зрозуміти його силу, що окрилила фантазію великого поета. Творча зустріч поезії і освіти в цьому сенсі – унікальна історична ситуація. [19, c. 112]
Персонажі Софокла народилися з відчуття краси, чиє джерело – нечувана досі натхненність образу. У ній виявляється новий ідеал арете, який вперше усвідомлено робить yuc» вихідним пунктом людської освіти. Це слово в ході V століття отримує нове, більш піднесене значення, яке, правда, у всьому своєму розмаху позначається лише у Сократа. «Душу» тепер об'єктивно визнають центром людини. Вся його діяльність і манера поведінки виникають з неї. Образотворче мистецтво давно відкрило закони людського тіла і зробило їх предметом вивчення. У «гармонії» тіла воно знов знайшло той принцип космосу, в існуванні якого у всесвіті раніше упевнилася філософська думка. Від космосу грек тепер приходить до відкриття душевного. Воно не вирує перед його очима як хаотичний внутрішній світ переживань; навпаки, як остання область буття, ще не пройнята космічною ідеєю, воно підкоряється законодавчому порядку. Як і тіло, душа очевидним чином теж володіє своїм ритмом і гармонією.
Тепер на поверхню виходить ідея душевної сформованості; є спокуса вперше відзначити наявність її сповна ясного формулювання в Симоніда, арете, що описує, наступними словами: «Бездоганний, як квадрат, і рукою, і ногою, і думкою». Але від першого проблиску уявлення про душевне буття у формі, аналогічній тілесному ідеалу агонального навчання, був ще колосальний крок до теорії освіти, яку Платон приписує софістові Протагору, – очевидно, з повним історичним правом. У ній ідея формування проведена з внутрішньою послідовністю, з поетичного образу виник виховний принцип. Протагор говорить там про утворення душі в дійсну евритмію і евгармостію. Правильна гармонія і правильний ритм мають бути народжена в ній завдяки зіткненню з поетичними творами, в яких ці норми знаходять образне вираження. У цій теорії ідеал формування душі також розглядається з тілесної точки зору, але не стільки у вигляді агональної арете, як в Симоніда, скільки у вигляді образотворчого мистецтва і художнього формотворчого акту. З цієї наочної сфери відбуваються і нормативні поняття евритмії і евгармостії.
Ідея освіти могла виникнути лише у народу з класичним образотворчим мистецтвом. І образний ідеал Софокла також не може відмовитися від цього зразка. Виховання, поезія і образотворче мистецтво у той час знаходяться в тісному взаємозв'язку; жодне з них не гадано без інших. Освіта і поезія бачать в прагненні пластики до створення образу свій зразок і починають рухатися в тому ж напрямі до ідеї людини, що і мистецтво; мистецтво, зі свого боку, отримує від освіти і поезії напрям в душевну сферу. Але у всьому позначається вища оцінка людини, яка для всіх три стає осереддям інтересу.
Цей антропоцентрічний поворот аттічного духу – година народження «гуманізму», не в соціально-сентиментальному значенні любові до людей, яку грек називає філантропією, а як роздуму про дійсний образ людини. При цьому особливо значимо, що і жінка вперше виступає як повноцінна представниця людства разом з чоловіком. Багаточисельні жіночі образи Софокла, Антігона, Електра, Деяніра, Текмесса, Іокаста, не говорячи вже про другорядні фігури – Клітеместре, Ісмене, Хрісофеміде – дають з граничною чіткістю зрозуміти висоту і широту софокловської людяності. Відкриття жінки – необхідний наслідок відкриття людини як власного предмету трагедії.
З цієї точки зору ми розуміємо ту зміну, яку зазнала трагедія в Софокла в порівнянні з Есхілом. Із зовнішньої точки зору впадає в очі, що форма трилогії, що була у прадавнього поета правилом, зникає у послідовника. Вона замінюється окремою драмою, чий центральний пункт – людина, що діє. Есхіл потребував трилогії, щоб охопити в драматичній формі весь епічний масив єдиного і зв'язного рокового ходу подій, який часто можна було змалювати лише в зчепленні страждань декількох наступних один за одним поколінь. Його погляд був звернений до роковому ходу подій в цілому, оскільки лише в цьому цілому ставала видимою справедливість божественної рівноваги, яку так часто упускає з вигляду віра і етичне відчуття в долі одинака. При цьому персонажі, хоч би вони були вихідним пунктом нашої участі в події, набувають швидше підлеглої ролі, і поет вимушений все знов і знов брати на себе як би функції вищої сили, що управляє світом. В Софокла вимога теодицеї, що домінувало в релігійній думці від Солона до Феогніда і Есхіла, відступає на другий план. Трагічна для нього перш за все сама неминучість і безвихідність страждання. Такою необхідно бачиться доля, якщо поглянути на неї з людської точки зору. Відмови від релігійного світогляду Есхіла при цьому зовсім не відбувається, лише акцент лежить вже не на нім. Особливо чітко це можна показати на прикладі такого раннього твору Софокла, як «Антігона», де це світобачення відчувається ще досить сильно.
Викликане власною провиною родовий проклін будинку Лабдакидов, яке Есхіл прослідив у фіванскої трилогії в його знищувальній дії крізь декілька поколінь, в Софокла також складає фон як гранична причина. Антігона падає останньою його жертвою, як в «Семеро» Есхіла Етеокл і Поліник. Софокл навіть дає Антігоне і її антагоністові Креону допомогти здійснитися власній долі своїми рішучими діями, і хор не втомлюється говорити про порушення міри і докоряє обоє в сприянні своєму нещастю. Але якщо ці моменти годяться для того, щоб виправдати долю в есхіловському сенсі, вся увага зосереджена на образі трагічного героя, і відчувається, що він змальований тут ради себе самого. Доля не повинна приковувати до себе увагу як самостійна проблема, відволікаючи його від героя, вона якось істотно пов'язана з образом страждаючої людини, а не лише нав'язана йому ззовні. Антігона призначена за природою до своєї страждальної дороги, можна навіть сказати – вибрана, оскільки її усвідомлено узяте на себе страждання є особливе нове благородство. Це зумовлене до страждання буття, якщо лише не залучати тут християнські вистави, виявляється вже в першій сцені прологу, де Антігона розмовляє зі своєю сестрою. Ісмена зі своєю дівочою ніжністю здригається перед добровільною смертю, хоча її сестринське кохання, звичайно, не менше, що скоро буде зворушливо доведене її помилковим самозвинуваченням перед Креоном і відчайдушним бажанням йти на смерть із засудженою сестрою. Та все ж вона не трагічна фігура. Вона служить для того, щоб підкреслити висоту Антігони, і ми визнаємо за останньою глибоке право відхилювати у цей момент сентиментальну готовність Ісмени розділити з нею її страждання. Як вже Есхіл збільшує в «Семеро» трагічність Етеокла, безвинно залученого в загибель долею свого роду, змальовує його героїчні риси, так в Антігоне всі якості її благородного будинку перевершують самі себе.
Цьому стражданню головної фігури задає загальний фон другий гімн хору. Хор затягує гімн про велич людини-творця всіх мистецтв, що підпорядковує потужні сили природи перевагою свого розуму і що отримав як вищий зі всіх дарів державообразуюче право: так сучасник Софокла, софіст Протагор теоретично конструював виникнення людської культури і суспільства, і ми відчуваємо у величному і плавному ритмі софокловського хору прометеевський ентузіазм сходження, домінуючий в цьому першому досвіді природної історії розвитку людини. Проте з трагічною іронією, настільки властивою нашому поетові, в той момент, коли хор тільки що прославив право і державу і зі всією строгістю вигнав порушника законів з людського співтовариства, Антігону наводять на сцену в оковах. Свідомого виконання неписаного закону найпростішого сестринського кохання вона поступила тому, що всупереч тиранічно переступає міру державної влади царському наказу, що заборонив під страхом смерті поховання її полеглого в боротьбі проти рідного міста брата Поліника, і в той же момент в думці слухача образ людини освітлює абсолютно іншим світлом, а цей гордий гімн німіє перед лицем блискавичного трагічного усвідомлення людської слабкості і нікчемності.
Софокловський чоловік в своєму стражданні – дивовижно тонко налагоджений інструмент, з якого рука поета може витягувати все тони трагічного плачу. Аби змусити його звучати, він наводить в рух всі засоби своєї драматичної фантазії. Ми відчуваємо в софокловської трагедії – в порівнянні з есхіловскої – колосальне наростання драматичної дії. Але причина цього явища не в тому, що на місце старого доброго хорового танцю Софокл поставив події ради них самих, в реальному сенсі шекспірівської драматургії. Потужність, з якою розвертається дія в «Едіпові», імпонує навіть найгрубішому натуралізму, могла б викликати таке непорозуміння, і, можливо, саме йому ця п'єса значною мірою зобов'язана своїми все новими і новими постановками на сучасній сцені, проте з цієї точки зору ніколи вірно не зрозуміє дивно урівноважена архітектоніка софокловської режисури. Вона виникає не із зовнішньої послідовності матеріальних подій, а з вищої художньої логіки, яка в ланцюжку контрастних явищ, що йдуть по наростаючій, з усіх боків дає оглянути внутрішнє єство головного образу. Класичний приклад – Електра. Поетична фантазія відважними прийомами створює все нові зволікання і проміжні ситуації, заставляючі Електру пережити всю палітру внутрішніх переходів відчуття аж до досконалого відчаю, але і тоді, коли маятник відхиляється найсильніше, Софокл утримує дію в рівновазі. Своєї вершини це мистецтво досягає в сцені пізнавання Електри і Ореста, де завдяки прийому навмисного удавання рятівника, що повернувся на батьківщину, яке лише поступово скидає свої покриви, біль Електри проходить по всіх рівнях між піднебінням і пеклом. Драматургія Софокла – це драматургія душевного руху, який в гармонійно проведеній лінії дії розвертає свій внутрішній ритм. Його джерело – в людському образі, до якого воно веде назад як до граничного і вищого. Вся драматична дія для Софокла – лише сутнісне розкриття страждаючої людини, яка виконує свою долю і тим самим, – своє призначення. [4, c. 12]
Для цього поета трагедія також є органом вищого пізнання, але це не «фронейн» (розумність, розсудливість), в якому Есхіл знаходив сердечний спокій. Це трагічне самопізнання людини, яке доводить дельфійське «пізнай самого себе» до розуміння нікчемності людських сил і земного щастя. Але це самопізнання включає і знання про незнищуваний і всеодолеваючу веліч страждаючої людини. Страждання софокловских персонажів – важлива частина їх буття. Ніколи поет не представляв сплетення людини і долі в нерозривній єдності наочніше і загадковіше, ніж в найбільшому зі своїх образів, до якого його кохання змусило його повернутися ще раз в глибокій старості. Вигнаний зі своєї вітчизни сліпий старик, Едіп, просячи милостиню, поневіряється по світлу під руку зі своєю дочкою Антігоной, – ще один улюблений образ, який ніколи не покидав поета. Немає нічого настільки характерного для софокловської трагіки, ніж життя його власних образів разом з поетом. Його не покидала думка, що ж стане з Едіпом. Саме він, на якого, здається, обрушився тягар страждання всього світу, був спочатку фігурою майже символічного значення: він стає страждаючою людиною як таким. Одного дня на вершині своєї життєвої дороги Софокл знайшов горде задоволення в тому, аби поставити Едіпа в центр знищувального урагану. Він змусив його з'явитися перед очима глядачів в той момент, коли прокляв себе, він у відчаї хоче так само загасити своє існування, як він власною рукою загасив світло своїх очей. Де трагічний образ як такий завершений, поет різко обриває нитку, як це зроблено в «Електре».
Тим більше значиме те, що Софокл незадовго до смерті ще раз взявся за сюжет з Едіпом. Правда, якби ми чекали від цього другого «Едіпа» дозволу проблеми, то були б розчаровані. Хто захотів би тлумачити пристрасний самозахист сивого Едіпа, що заставляє його знов і знов повторювати, що він зробив свої справи в невіданні, в цьому смислі, той мінливо зрозумів би Софокла в евріпідовському ключі. Ні долі, ні Едіпові не виноситься ні виправдувального, ні осуджуючого вироку. І проте, здається, що поет розглядає тут страждання з вищої точки зору. Це останнє побачення із старим неспокійним мандрівником, незадовго до того, як той досягне своєї мети. Його благородна природа в її все ще поривчастій силі, залишається незломленою не дивлячись на нещастя і старість; його неспокійна енергія ще дає про себе знати спалахами пламени. Свідомість її допомагає Едіпові переносити страждання – цього нерозлучного супутника, який зберіг йому вірність до останнього часу. Цей суворий образ не дає місця сентиментальному розчуленню. Але страждання і заставляє віднестися до Едіпа з повагою. Хор відчуває його жах, але ще більше – його висоту, і афінський цар з шаною приймає убогого сліпого як ясновельможного гостя. По божественному оракулові він повинен знайти останній спокій на аттічному грунті. Сама смерть Едіпа оповита таємною. Він йде один, без поводиря, в гай, і ніхто більше його не бачить. Як і дороги страждання, по яких веде Едіпа божество, диво позбавлення, що чекає його в мети, незбагненно. «Тебе спорудили боги що погубили». Жодне смертне око не повинне побачити цю містерію. Вона дістається на частку лише минулому, присвячення стражданням. Це присвячення робить його близьким божественному, не можна сказати, як, і відділяє від інших людей. Тепер він покоїться на горбі в Колоні, полюбленій батьківщині поета, у вічнозеленому гаї Евменід, де в кущах співає соловей. Жодна людина не має доступу в це місце, але з нього виходить благословення для всієї аттічної землі.
Творчість Софокла містить безперечні нововведення, сприяючі подальшому розвитку мистецтва трагедії. Перш за все важливою заслугою Софокла з'явилося введення третього актора, яке значно збагатило власне драматичну частину трагедії. Софоклом був також розширений склад хору до 15 чоловік. Проте, створивши виразні хорові партії, Софокл при цьому не збільшив їх об'єм і роль. Важливою обставиною є поступова відмова від принципу трилогії або тетралогії в створенні окремих драм.
За цією обставиною важливі переконання драматурга. Не заперечуючи непорушної волі богів, Софокл перш за все цікавиться людиною, його волею, прагненнями, вчинками, готовністю і здатністю відповідати на них, погоджувати з суспільними і божественними установками і так далі Подібний підхід продиктований самим духом «століття Перікла», часу збільшеного значення людини, його значних досягнень в самих різних областях і одночасно трагічних помилок, що привели на початок розкладання афінської демократії. Творчість Софокла відмічена перш за все значним збагаченням внутрішнього світу героїв, мистецтва їх зображення.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 150; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!