Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма
“Заповіт” (“Як умру то поховайте…”) – лірична поезія, написана 25 грудня 1845 року в Переяславлі, через 11 днів після послання “І мертвим, і живим…” Але ці дні теж були наповнені небувалим творчим піднесенням поета: 17 грудня – “Холодний яр”, 19 грудня – “Псалми Давидові”, 20 грудня – “Маленькій Мар’яні”, 21 грудня –“Минають дні, минають ночі…”, 22 грудня – “Три літа”. Щодня – новий поетичний шедевр. І як підсумок – вулканічний творчий вибух - “вічний вірш – довший за найдовше життя” [7,237] – “Заповіт”.
“Заповіт” за жанром – є різновидом жанру “пам’ятника”, відомого з античності (Горацій) і в пізніший поетичній традиції (В. Шекспір, Й Гете, Г. Державін, О. Пушкін та ін), але в творі присутній і адресат – нащадки, що дозволяє віднести цю поезію до жанру послання.
“Заповіт” як і інші твори соціально-публічного спрямування піддавався за радянських часів досить тонкої фальсифікації. Із Шевченка робили великого прихильника “союзу братніх народів” (“І мене в сім’ї великій, В сем’ї вільній, новій…”), робили автора войовничим атеїстом (“Я не знаю Бога”), і нав’язували масовій свідомості. З огляду на величезний авторитет Шевченкового слова в народі вони стали, за словами Л. Рудницького, одним з інструментів масового “кодування” суспільства на певні радянські ідеологеми [18,201].
Сьогодні ми мусимо “розкодуватись”, добратись до істини і побачити “Заповіт” як послання нащадкам, його їм заповіт - на тлі жанру “пам’ятника”, як поєднання зазначених жанрів з бунтівним закличним гімном.
|
|
|
Композиційно – це монолог ліричного героя-поета, звернений до народу. Поет, як зазначає В. Смілянська, поставив у творі екзистенційні проблеми сенсу власного буття й буття народу[34,63]. Твір перейнятий почуттям невіддільності від долі народу, від його майбутнього, впевненістю в його переможній силі, надією на вдячну пам’ять по собі.
Виклад іде у плані майбутнього. В розвитку поетичного переживання сюжетно відрізняються три частини, кожна з яких становить синтаксичний період з двох чотирирядкових катренів, пов’язаних інтонаційно.
Для поетики Шевченка характерна одна важлива особливість: він завжди тонко умів зрівноважити образно-зорове і суто декоративне начала. У його цілком медитативних творах завжди знайдеться місце зоровим та слуховим образам. І ми, як правило не задумуємось над тим, наскільки ці образи підвищують художню цінність твору, вибудовуючи у національній свідомості абсолютно довершені з мистецької точки зору “живописні” картини. І. Франко зробив спробу розгадати мистецьку чарівність початкових віршів "Заповіт“: “Поет веде нас натуральним шляхами асоціації ідеї від часті до цілості, сю цілість показує знов як часть більшої цілості і та к піднімає нас, наче по ступенях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір. Отсе і є секрет сильного впливу, який роблять на нас початкові вірші Шевченкового “Заповіту””…. У першій частині поезії образ України витворено природним рухом зорових та слухових асоціацій від частини цілого: Уже слово “поховайте” будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок і перед нашим духовним оком – уся Україна, огріта великою любов’ю поета [38, 68-50].
|
|
|
Умовно кажучи, в першій строфі Шевченко тільки намітив загальний план зображуваної картини. В цьому начерку поки що чітко окреслена одна деталь – могила.. Але наступні рядки наповнюють картину конкретним смислом. Один майстерний мазок – і перед очима “лани широкополі”, образне бачення степової України. Ще один мазок – і з’являється Дніпро, його серединна частина, де високі кручі. Останній мазок, і погляд ніби опускається нижче за течією Дніпра, туди де ревуть пороги. Таким чином, постає не вся Україна, як писав І. Франко, а її центральна надніпрянська частина. Слуховий образ “ревучого” Дніпра натяк на один з наймогутніших порогів надзвичайно посилює відчуття грізної мощі ріки, що є уособленням України. Як підкреслює В. Смілянська, рух інтонаційної хвилі найвище підносить топос “на Вкраїні милій” і цим наголошує його смисловий центр; до нього тяжіють усі атрибути образу України[34,62]. Таким чином, смисл першої частини твору – у відчутті органічного злиття з рідним краєм.
|
|
|
У “Заповіті образ Дніпра остаточно оформився як символ України. В посланні “І мертвим, і живим…” відбулося очевидне зближення цих двох понять: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…”. Цьому образу в поезії приділено багато уваги. Він оживлений двома деталями: кручами і ревучими порогами. Образ придніпровських гір (круч) надалі стане одним із найулюбленіших образів поета.
Центральна частина твору – апокаліптичне видіння кривавої розправи на “ворогом”. Під ним, як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Т. Шевченка, поет розумів визискувачів і гнобителів в усіх вимірах – національному, соціальному, політичному, щоби єдиним зусиллям раз і назавжди змити з рідної землі всю нечисть. Змінюється інтонація, прискорюється ритм. На вершину висхідної інтонаційної хвилі винесено образ “крові ворожої” – як смисловий і інтонаційний центр цієї частини.
|
|
|
Йдеться про майбутнє повстання. Поет не уточнює, що це за повстання, проти кого воно буде спрямоване. Проте на ці питання можна знайти відповіді, в інших творах письменника (“Гайдамаки”, “І мертвим, і живим...”, та ін.).
Поет говорить: якщо відбудеться звільнення народу і Дніпро понесе “у синє море Кров ворожу..”,
отоді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися...а до того
Я не знаю Бога.
Вислів “а до того Я не знаю Бога” не раз викликав поглиблену увагу шевченкознавців. Його посилено коментували радянські літературознавці, які прагнули якомога переконливо довести, що ці слова говорять про безперечний атеїзм Шевченка. З хору прибічників такого тлумачення випадав голос М. Рильського, який твердив, що Бог “у дозрілого Шевченка” – не “верховна істота”, а символ “правди, справедливості, гармонії” [26,362]. Мабуть треба погодитися з думкою дослідників, які визнаючи релігійність Шевченка, все ж підкреслюють її своєрідність. В аналізованих рядках поет прямо заявляє, що визнає Бога (“...і полину до самого Бога”), але якщо довгождана вища справедливість не змінить долю України, то він залишає за собою право і надалі опанувати Йому[28, 47]. Це рішення вже в котрий раз показує нам Шевченка як людину досі небувалої, якоїсь вищої громадянськості.
В останній частині твору, бідова речень знову змінюється. Останні дві строфи – заклик до боротьби за волю, за побудову нового життя.
Поховайте та вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Як бачимо, речення стали уривчастими, поет вдається до перенесення. Фраза, розпочата в одному віршованому рядку, закінчується в наступному. Це робить поетичну мову більш напруженою, емоційною, сприяє виділенню окремих слів і словосполучень, які передають певні настрої. Тут кожний рядок є словесною формулою. Поет заповідає, наказує, формулює спонуку до дії. Чіткість змістової формули, її смислова експресія органічно зрощена і спонукально-наказовою інтонацією Присутнє нагромадження закликів (“поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”), звернених до народу.
І ось остання частина. Напруження спадає, останні рядки читаються з зовсім іншою інтонацією, бо вони побудовані на таких устояних словосполуках: сім’я велика, сім’я вільна, сім’я нова. Для Шевченка ж сім’я була найбільшою інтимною мрією, вершиною народної етики. А тепер можна згадати й про себе і висловити надію на “тихе слово” вдячної пам’яті. Смислова енергія добірних, функціонуючих в усно-мовному середовищі фразеологічних висловів посилена могутньою авторською енергією поета. В цьому, думається і полягає один з найважливіших чинників високої художності Шевченкового “Заповіту”.
2.3. Модифікація жанру послання у вірші “А.О. Козачковському”
Десятиліття (1847-1857рр.) в житті Шевченка було періодом тюремної ізоляції поета від народу, від прогресивної інтелігенції, від культурних центрів. Обставини життя не могли не відбитися на творчості, вони позначились навіть на формах поезії. На всі ті події, що відбулися в особистому житті, на жахливі умови заслання і відірваність від рідного краю Шевченко реагував насамперед як лірик, з небувалою ступінню інтенсивності . Майже всі відомі нам поезії періоду заслання, включаючи і казематний цикл, він створив протягом трьох років. Щодо кількості творів, - найплідніший період у житті поета. Загальна кількість Шевченкових поезій, написаних після арешту 1847 року до звільнення від солдатчини –120 творів. Тим часом кількість творів написаних до заслання, - 60, а після заслання – 57. Тобто за три роки Шевченко написав більше поезій, ніж у всі інші періоди разом узяті.
Загальний емоційний тон цих творів – стриманий, мужній, любов до народу і батьківщини перемагає особисте горе, в різному суб’єктному втіленні варіюються мотиви лиха-недолі, самотності, смерті на чужині, туги за Україною, які об’єднуються в тематичний комплекс, сутність якого визначається словом “неволя”.
Важко переоцінити значення “невільницької” лірики як біографічного джерела – джерела, яке розкриває передусім внутрішнє життя поета-засланця, його духовний світ[15,40]. В його тогочасній ліриці чимало життєвої конкретики, дорогоцінних для біографів реалій побутового життя й побуту на засланні.
Автобіографічні мотиви наявні в багатьох інших творах Шевченка періоду заслання, але особливо багатий на автобіографічну інформацію вірш-послання “А.О. Козачковському”.
Вже початок твору “Давно те діялось. Ще в школі...” настроює читача на сприйняття розповіді про дитинство. Тут згадуються роки навчання малого Тараса, його любов до читання, малювання, важки умови життя, бідність. Говорить Шевченко про Григорія Сковороду, твори якого читав Тарас і потай переписував.
Порівнюючи своє дитинство із солдатським життям поет пише:
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бур ’ яні.
Далі читаємо:
Неначе злодій, поза валами
В неділю крадуся я в поле.
Талами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
І боляще, побите
Серце стрепенеться..
Цитований уривок дозволяє з певністю сказати, що саме там, у степу “поза валами”, і саме “в неділю”, коли поет був вільний від муштри, він творив і записував у захалявні аркушики свої вірші. Та можна припустити, що вірші він складав і в безсонні ночі в казармі:
А в понеділок?..Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердючу хату,
Ще прийдуть думи.
Цей вірш, не тільки глибокий аналіз душевного стану автора, а й роздумливі інтонації поета-філософа над питаннями творчості. Гірки оцінки, які надає Шевченко у посланні, містять трагічну самоіронію:
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток, нет
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршувати...
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись.
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Послання зберігає форму ліричного діалогу, діалогу зі своїм однодумцем. Використання художніх узагальнень з пафосними інвективами громадянина, ( “смердюча хата” – образ казарми в конкретності якого втілено узагальнений образ миколаївської казарми – Російської імперії часу Миколи І), форми ліричного спогаду, форми діалогу з дружнім адресатом – руйнували жанрові межі і вили до багатосуб’єктності в межах одного твору.
Таким чином, як зазначала Ф. Пустова, “Весь “Кобзар” – епоха історії в українській літературі взагалі, в розвитку жанрів зокрема. Національна заслуга Шевченка не тільки і створенні абсолютно нових поетичних форм, а й у геніальному використанні літературної спадщини, жанри якої зазнавали змін під діянням методу, темпераменту і світогляду поета відповідно до потреб прогресу”[11,140].
ВИСНОВКИ
На основі проведеного дослідження щодо використання і творчої модифікації жанру послання у творчості Тараса Григоровича Шевченка можна зробити наступні висновки.
Жанр послання, як одна з категорій поетики і літературного процесу, як носій певних суттєвих ознак змісту і форми твору органічно і невід’ємно входить до системи поетичних жанрів. Істотно варіюється і еволюціонує як пі впливом стилю епохи, так і під впливом індивідуального художнього досвіду митця.
На відміну від інших жанрів, жанр послання має більш “програмний” характер, тобто наявність визначеного адресата, жорсткіше зумовлює тематику і стиль твору. В структурі цього жанру містяться не тільки звернення, спонуки до дій, а й часто характеристики самого автора.
Розглядаючи жанрову специфіку поезії Шевченка можна зазначити по суті наскрізну присутність у ній жанрової форми послання і відзначити, що протягом усього творчого шляху поета ця форма зазнала видових модифікацій.
Поезія Шевченка виросла на ґрунті світових здобутків, але до глибини засвоїв ці традиції, поет створив свій оригінальний стиль, надав жанру послання ідейно-естетичний стиль.
Жанр послання як виразно домінуючий, визначальний окреслює форму такого твору, як “І мертвим, і живим...”, який вважається класичним видом послання у творчості Шевченка. Окремими видами послання можна вважати ліричні послання реальним адресатам (І. Котляревському, Г. Квітці-Основ’яненко М. Маркевичу, В. Штернбергові, М. Щепкіну, М. Гоголю, невідомій нам маленькій Мар’яні, М. Костомарову, Марку Вовчку, сестрі Ярині, Надії Тарновській, Ликері Полусмак), а також посвяти до ліричних і ліро-епічних поезій (В. Жуковському, Я. Кухаренку, М. Вовчку, Ф. Черненку) та віршовані звертання-посвяти, що передують або завершують тексти поем (Оксані Коваленко, Шафарикові, Якову де Бальмену, Г.З. [Ганні Закревській], М. Щепкіну). Ці реальні особи виступають або внутрішнім зображеним адресатом, або зовнішнім, якому присвячено твір.
Надзвичайно широке і повноцінне втілення знаходить у Шевченка така модифікація, як самопослання, тобто у низці творів поет звертається до себе самого. Одним з найкращих і найзагадковіших віршів Шевченка у цьому виді є послання “Хіба самому написать”.
І як окремий випадок слід назвати славнозвісний “Заповіт” Тараса Шевченка, який належачи до окремої жанрової групи, виразно позначений інтонацією, пафосом і смислом послання.
В різному ступені опосередкування одні й ті ж жанри служать для поета засобом художнього вираження, різних духовних орієнтацій, різних позицій і напрямів розвитку суспільної свідомості. Ідеологічність Шевченка виявляється наскрізною для всієї його творчості і жанрі послання зокрема. Крилатий Шевченків вислів: “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля! ” ще й досі становить фундамент ідеології та програми всього народовладного українського визвольного націоналізму.
Шевченків націоналізм – це ніщо інше, як рішуче прагнення народу самовизначитися на своїй території та незалежно від будь-кого правити собою згідно із своїми традиціями. Шевченкова віра у самостійну Україні ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та взаємо пошані й людяності в міжнаціональних стосунках.
Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду – заповіт – і з рідним народом, і з самим Господом Богом.
Шевченко був український поет, український не тільки за “національною” формою, а й за змістом своєї поезії. Він відкрив силу і красу українського слова, підніс українську літературу взагалі, і жанр послання зокрема, на висоту гідну народу з багатим історичним минулим, народу, який ніколи не мирився з неволею і закріпаченням.
Таким чином, все вищесказане дає підстави говорити, що Шевченко сприйнявши зовнішні формальні ознаки жанру послання, його каркас – наповнив його далеко не жанровим змістом. Модифікував цей жанр, він збагатив його, надав йому нового життя. В пошевченківську епоху жанр послання набув широкого використання в творчості українських письменників, але вже ніхто з них не досяг висот творчого генія Тараса Шевченка.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 147; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!