Графіка. Орфографія. Основні принципи правопису.
Графіка — це сукупність усіх засобів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення.
Ступінь досконалості графічної системи залежить від того, наскільки точно й однозначно вона в усій своїй сукупності може передавати звукову мову, її окремі елементи. Ідеальної графіки, зрозуміло, не існує: жодне звуко-буквене письмо не в змозі передати всіх відтінків природного звучання мови.
Сучасна українська графіка досить досконала: вона максимально прилаштована до звукового складу мови; букви в основному відповідають фонемам (шо важливо для правильного сприймання написаного тексту); вони, за небагатьма винятками, однозначні. Щоправда, українська система пунктуації більше відтворює логічну структуру думки, ніж її інтонаційне оформлення.
Орфографія — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.
Основні принципи правопису
За історико-етимологічним принципом двома літерами - ы, и, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призводило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина).
|
|
|
Фонетичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походження, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилучено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апострофа вживався ь, у кінці слів після приголосних зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.
В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.
|
|
|
Лексикологія як розділ мовознавства.
Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).
Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.
Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.
|
|
|
Історія
Термін лексикологія вперше введений у французькій енциклопедії Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 році.
Проте як окремий розділ мовознавства лексикологія виділилася порівняно недавно. Ще на початку 20 століття відомий американський мовознавець Леонард Блумфільд вважав, що мовознавство загалом не повинно займатися семантикою, яка по суті становить ядро лексикології.
Розділи лексикології
- власне лексикологія — наука про словниковий склад мови.
- семасіологія — наука про значення слів.
- ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування.
- етимологія — наука, яка досліджує походження слів.
- фразеологія — наука про стійкі словосполучення.
- ономастика — наука про власні назви. Ономастика в свою чергу поділяється на розділи:
- антропоніміка — наука про імена людей.
- топоніміка — наука про назви географічних об'єктів.
- гідроніміка — наука про назви водоймищ.
- теоніміка — наука про назви божеств.
- астроніміка — наука про назви астрономічних об'єктів.
- зооніміка — наука про назви тварин (клички тварин).
- лексикографія — наука про укладання словників.
|
|
|
Слово як одиниця мови.
Слово — центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або завдяки йому (речення).
Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге — визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.
Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А. Мейє (1866—1936): «Слово — це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів.
Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, передати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і обов'язковим.
Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників може виражатися двома частинами: більш поміркований, менш придатний.
Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, — це наявність у ньому певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати — дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значення має кожне слово (гнути — дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу — іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контекстом займенник він не має лексичного значення, а граматичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.
Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.
Якшо розглядати слово з погляду психології, то це — мінімальний звуковий (чи графічний) подразник, який викликає у свідомості людини певне уявлення — реальний або нереальний образ. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох висловах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визначають різницю в значенні обох словосполучень, і це дає підставу сприймати їх як окремі слова.
Виникнення слів.
Слова виникають по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через непорозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут уперше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі слова, як ампер, вольт, ват, — це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.
Кілька назв створили окремі особи: слово газ придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло слово робот; слово мрія українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися, мерехтіти»).
Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви виникають стихійно.
Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові найважливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих аркушах паперу, але хтось здогадався зшити їх — і за цією ознакою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною — зошит.
Яку ознаку той чи інший народ покладе в основу назви, залежить і від його фантазії, і від особливостей світосприймання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи — la sauterelle (букв.: «скакунка»; означає також «сарана»); англійці — grasshopper (букв.: «трав'яний стрибунець»); росіяни — кузнечик («малий коваль» — за звуком).
Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма передається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма — це мотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити тошо, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)
Лексема і словоформа.
Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.
Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття.
Словоформа — це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем — це одна лексема, але чотири різні словоформи.
Лексичне значення.
Лексичне значення — історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням. Це зв'язок певного звучання з певним поняттям , почуттям воявиявленням… Лексичне значення є продуктом мисленнєвої діяльності людини.
Ядром лексичного значення є концептуальне значення ( мисленнєве відображення певного явища дійсності,поняття) Наприклад, слово «обличчя»- передня частина голови людини. Також існує конотативне значення, тобто, емоційні, експресивні, стилістичні «додатки» до основного значення! Наприклад, слова морда, пика, фізіономія . Говорячи про значення слова, необхідно мати на увазі, що слово загалом вступає в три типи відношень:
- предметний(слово-предмет),
- поняттєвий(слово-поняття),
- лінгвальний (слово-слово)
Відношення слово-предмет існує в двох різновидах: загальна віднесеність і конкретна віднесеність.
Загальна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприкла, слово кінь позначаю будь якого коня.
Конкретна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до певного, одиничного денотата. Власні імена мають тільки конкретну предметну віднесеність ( Черкаси, Карпати).
Загальні назви у мові мають тільки загальну віднесеність, а в мовленні – як загальну так і конкретну. Віднесеність слова до предмета називають денотативним значенням.
Відношення слово-поняття. Поняття – результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками ( стіл – будь якої форми). Віднесеність слова до поняття називають сигніфікативним значенням. Необхідно розрізняти побутові й наукові поняття. Відмінність між побутовими й науковими поняттями фіксують тлумачні й енциклопедичні словники. В тлумачному вода – прозора рідина , що утворює струмки,в енциклопедичному – оксид водню, н2о найпростіша речовина. Терміни слово і поняття не збігаються: по-перше слово може позначати декілька понять; по-друге, одне поняття може виражатися декількома словами; по-третє , поняття може виражатися сполученням слів. Значення слова є ширшим від поняття. Поняття ж є глибшим від значення.
Відношення слово-слово. Значення слова існує не само по собі, а в певному відношенні зі значеннями інших слів. Близькі і протилежні за значенням слова уточнюють семантику слова, визначають для нього певні семантичні межі. Значення слів, таким чином, є системно зумовленими. Порівняймо: сир – укр., сыр, творог – рус,. Співвідношення слова з іншими словами в лексичній системі визначається його структурне значення.
Слово і лексема
Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.
Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.
Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення.
Всі слова певної мови складають її лексику.
Лексема
Лексема (від грец. λέξις — слово, мовний зворот) — слово як самостійна смислова одиниця, що розглядається в мовознавстві в усій сукупності своїх форм і значень
Лексема (від греч.(грецький) léxis — слово, вираз), одиниця лексичного рівня мови, його лексики . Л. така ж абстрактна одиниця мови, як фонема, морфема, синтагма, семема графема . Л. є словом у всій сукупності його форм і значень. Наприклад, всі форми слова «мова» і різні значення цих форм в різних поєднаннях: «мова обкладена», «російська мова», «мова твору» і ін. — тотожні як представники однієї і тієї ж лексеми «мова».
Класифікація
За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.
Слова можуть бути простими, однокореневими та складними, утвореними з кількох коренів.
Лексика мови складається із слів загального вжитку і слів, які вживаються в певних спеціальних сферах, точно та неоднозначно визначаючи поняття — термінів.
Етимологія
Слова конкретної мови змінюються з часом разом із зміною самої мови, як за вимовою, так і за своїм значенням. Частина слів є запозиченнями з інших мов. Історію слів вивчає наука етимологія. В процесі розвитку мови з'являються нові слова — неологізми. Інші слова випадають із загального вжитку, стаючи архаїзмами.
Походження слова
Мова є складною системою кодів, яка сформувалася у суспільній історії. Cлово як елемент мови є передусім носієм певного значення. Cлово як знак, що позначає предмет, виникло з праці, з предметної дії. Інакше кажучи, на початкових етапах розвитку мови слово мало симпрактичний характер. Спочатку слово отримувало своє значення тільки з ситуації конкретної практичної діяльності. Вся подальша історія мови є історією емансипації слова від практики, виділення мовлення як самостійної діяльності, що наповнює мову та її елементи — слова.
Спостереження над розвитком дитини дають додаткові факти, які дозволяють вважати, що слово народжується з контексту, поступово виділяється з практики, стає самостійним знаком, що позначає предмет, дію чи якість (а потім і відношення), і до цього моменту відноситься сучасне народження диференційованого слова як елемента складної системи кодів мови.
Функція слова
Основною функцією слова є його позначальна (референтна функція). Слово позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати «предметною віднесеністю».
Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується «вольова дія» — регулювальна функція мовлення людини.
Слово і «смислове поле»
Cлово це не тільки «ярликом», що позначає окремий предмет, дію чи якість. Семантична структура слова набагато складніша. Багато слів мають не одне, а декілька значень. Явище багатозначності слів — широке, і точна «предметна віднесеність» чи найближче значення слова є по суті вибором потрібного значення з низки можливих. Частіше за все це уточнення значення слова чи його вибір здійснюється семантичними маркерами, які уточнюють значення слова і відділяють його від інших можливих значень. Як правило, ця функція визначається певною ситуацією чи контекстом, а іноді тим тоном, яким це слово вимовляється. Факт багатозначності слів не вичерпується тільки явищем полісемії слова. Найбільш істотним є те, що поряд з прямим «референтним» («денотативним») значенням слова ще є «асоціативне» значення. Таким чином, слово стає центром для цілої сітки образів, які мовець чи слухач затримує, щоб вибрати потрібне значення.
Категорійне значення слова
Найбільш суттєву роль відіграє важлива функція слова, яку Л. С. Виготський назвав «власне значенням» і яку можна позначити терміном (О. Р. Лурія) «категорійне» чи «поняттєве» значення.
Під значенням слова, яке виходить за межі предметної віднесеності, ми розуміємо здатність слова не тільки викликати асоціації, але й аналізувати предмети, проникати глибше у властивості предметів, абстрагувати й узагальнювати їх ознаки. Слово не тільки замінює предмет, але й аналізує його, вводить його у систему складних зв'язків і відношень. Функцію абстрагування, узагальнення й аналізу і називають категорійним значенням. Наприклад: слово «годинник» не просто позначає певний предмет, воно вказує на те, що предмет має функцію виміру часу («години») — це аналізуюча функція слова. Годинник буває круглий, квадратний, жіночий, золотий. Отже, це функція узагальнення. Слово також не тільки позначає предмет, але й виконує функцію аналізу предмета, передає досвід, який сформувався в процесі історичного розвитку поколінь.
Слово є системою кодів, які забезпечують переведення пізнання людини у новий вимір, дозволяє здійснити стрибок від почуттєвого до раціонального.
Значення слова і його смисл
Поряд з поняттям «значення» застосовується поняття «смисл», яке відіграє важливу роль для аналізу проблеми мови й свідомості. Для класичної лінгвістики «значення» і «смисл» були майже синонімами і, як правило, застосовувалися однозначно. Під «значенням» (О. Р. Лурія) розуміється система зв'язків, що об'єктивно сформувалася в процесі історії. Засвоюючи значення слова, ми засвоюємо загальнолюдський досвід, відображаючи об'єктивний світ. «Значення» — це стійка система узагальнень, що стоїть за словом, однакова для всіх людей; причому ця система може мати тільки різну глибину, різну узагальненість, але вона обов'язково зберігає незмінне «ядро» — певний набір зв'язків.
Під «смислом» розуміється індивідуальне значення слова, виділене з цієї об'єктивної системи зв'язків; воно складається з тих зв'язків, які мають відношення до певного моменту, певної ситуації. Тому якщо «значення» слова є об'єктивними відображенням системи зв'язків і відношень, то «смисл» — це привнесення суб'єктивних аспектів значення відповідно до конкретного моменту і ситуації. Наприклад: «вугілля» — значення: «чорний предмет, що походить з дерева»; смисл — для господаря — «паливо», для вченого — «предмет дослідження» тощо.
Отже, якщо «референтне значення» є основним елементом мови, то «соціально-комунікативне значення» або «смисл» є основною одиницею комунікації.
В онтогенезі спостерігається глибока психологічна зміна значення слова, зміна його системної будови, тобто за значенням слова на кожному етапі стоять різні психологічні процеси. Наша свідомість змінює свою смислову і системну будову. На ранньому етапі розвитку дитини свідомість має афективний характер, вона афективно відображає світ. На наступному етапі свідомість відображає світ вже за допомогою слів — «діяльний» характер. Тільки на завершальному етапі свідомість набуває абстрактний вербально-логічний характер.
Поняття полісемії.
Полісемія (грец. — багатозначний) — багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фраземі, граматичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень. У тих лінгвістичних традиціях, для яких центральним є значення слова, про полісемію зазвичай говорять стосовно слів.
Наприклад, слово «драматургія» означає:
1. драматичне мистецтво;
2. сукупність драматичних творів письменника, літературного напряму, народу, епохи;
3. теорія побудови драматичного твору.
Розвиток П. відбувається здебільшого на основі подібності або суміжності предметів чи явищ, які називаються певним словом. З огляду на це розрізняють метафоричне та метонімічне перенесення. При П. значення лексеми витворюють семантичну єдність, у межах якої розрізняються первинні (основні, прямі) та вторинні (похідні, переносні) значення. У семантичній структурі слова різні значення можуть містити спільний змістовий компонент. Часто їх зв'язок ґрунтується на певних асоціативних смислових ознаках, що у художніх текстах буває досить прозорим, як, наприклад, при вживанні лексеми "дощ" у творах М. Коцюбинського: "Ідуть дощі" . (пряме значення) та "І враз затремтіло молоде листя, зашамотіло, струсило з себе дощ самоцвітів" (переносне значення).
У поетичній мові особливо яскраво простежуються складні й опосередковані асоціації, покладені в основу словесних образів. Подібні асоціативні зв'язки нерідко сприймаються лише в поетичному контексті (подекуди досить широкому), засвідчені, наприклад, естетичним перетворенням семантики слова Махнути" у поезії І. Драча "Лебединий етюд": "Хай навіюються сни теплі, сни лебедині, /1 сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом", "Змиє коси в пахучім любистку зоря"; "Пахнуть роси і руки./ Пахнуть думи твої дитинні./ В серці плавають лебеді. / Сонно пахне весло". Багатозначне слово у звичайному мовленні (тексті) вживається в одному з кількох значень. У художніх текстах, навпаки, виявляє себе змістова багатоплановість (множинність) образного слова, тобто одночасне поєднання кількох значень у його семантичній структурі, їх дифузність (злиття), наприклад: "Догоряють поліна в печі./ Попеліє червоная грань.../ У задумі сиджу я вночі/1 думок сную чорную ткань" (І. Франко). Тут прикметник "чорний" вказує не лише на колір, але й виражає значення "важкий, гнітючий".
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 311; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!