Права людини – онтична основа «природного» праворозуміння у ХХ-ХХІ ст.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Проблема універсальності прав людини останнім часом отримала доволі таки ґрунтовне висвітлення у зарубіжній науковій літературі, де вона розглядалася через призму природи людини, у світлі зумовленості прав людини, можливості віднайдення коренів прав людини у певній релігії, певній культурі чи ідеології.

Як зазначається в одному з найбільш авторитетних світових енциклопедичних видань — «Британіці», «права людини» — це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, котра прийшла на зміну доктрині природного права [8, 652]. Чому саме після завершення Другої світової війни? Цікавим буде звернення до сучасної зарубіжної літератури для висвітлення цієї проблеми: «Все більше та більше юристи з різних кутів світу звертаються за допомогою до загальних принципів права, котрі можна уподібнити до стародавнього jus gentium (права народів) і які знаходять своє реальне та достатнє обґрунтування у консенсусі цивілізованого людства. Той факт, що ці принципи є визнаними, явно чи імпліцитно судами різних країн, навіть якщо вони не були визнані обов’язковими законодавчою владою, виступає доказом неспроможності конструкції Кельзена, котра визначає дієвість норм права залежно від їхнього включення у ієрархічну та динамічну систему, елементи якої отримують свою дієвість від презюмованого верховного стандарту» [9, 47]. Професор Ч. Пірлман зазначає, що «універсальна реакція на злочини нацизму змусила держави-союзники протлумачити принцип «nullum crimen sine lege» (без закону немає злочину) у непозитивістському значенні, тому що порушений закон випливав не із системи позитивного права, а із совісті усіх цивілізованих людей. Переконання у тому, що неможливо залишити такі жахливі злочини без покарання, хоч вони і випадали за систему позитивного права,

отримали першість щодо позитивістської концепції обґрунтування права» [9, 47].

Позитивною рисою такого історико-філософського обґрунтування прав людини виступає те, що воно може бути покладено в основу категорії прав людини, які іменуються «основними» або «первинними», хоч за його допомогою складно забезпечити обґрунтування розгорнутого переліку прав та свобод людини. Такий підхід вряд чи допоможе вичерпно пояснити специфіку реалізації прав людини у контексті суспільства певної держави, однак його незаперечною перевагою є те, що він виступає певним підсумком історичного досвід людства і вказує на ті варіанти поведінки, які є недопустимими у застосуванні щодо людини за будь-яких умов, незважаючи на специфічні культурно-історичні умови.

Отже, можна дійти висновку, що розроблення прав та свобод людини, закрі-

плених у Загальній декларацї 1948 р., виступило реакцією колективної свідо-

мості людства на ті історичні події, які людство пережило у I пол. XX ст. і

кульмінацією яких виступила Друга світова війна.

Нормативним підтвердженням прийняття історико-філософського обґрунтування універсальності ідеї прав людини виступає практика міжнародних судових органів, а також трансформація певних принципів міжнародного права.

34. Поняття “природних” прав людини: основні філософсько-світоглядні підходи (легістський, етнічний, психологічний, релігійний, природничо-біологічний, природничо-соціальний); їх порівняльна характеристика.

Філософсько-світоглядні підходи:

1) Легістський – «права людини – це те,що закріплено в законодавстві і є результатом державного волевиявлення»;

2) Суть етичного(морального) підходу: права людини певні вимоги моралі до суспільства, держави;

3) Психологічний підхід – «Права людини – це певні вимоги психіки або в широкому контексті – певні вимоги внутрішнього світу людини, які пред’являються до людини, суспільства, держави»;

4) Релігійний підхід. Права людини це такі права що встановлено Богом. Особисті немайнові права визначені творцем;

5) Біологічний підхід. Права людини це частина біологічної сутності в людини – забезпечення біологічних потреб;

6) Природно-соціальний підхід (Рабинович П.М.):

Права людини – це певні соціальні можливості. Ці можливості визначаються характером та рівнем суспільного життя. Рівні:

1) економічний;

2) політичний;

3) соціальний;

4) духовний;

5) ідеологічний.

Права людини - це певні соціальні можливості людини які необхідні для задоволення потреб її нормального існування і розвитку у певних конкретно історичних умовах, які об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку і мають бути загальними і рівними для всіх

35. Cутність прав людини як соціального явища. Чинники та герменевтичні закономірності розуміння (інтерпретації) прав людини.

Сутність будь-якого явища, задовольняти потреби та інтереси людини.

Соціальна сутність прав людини полягає в можливості таких прав задовольняти потреби та інтереси людини.

Соціальні можливості субєкта становлять онтичну сутність його прав.

Права людини — певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, обєктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальні і рівні для всіх людей.

Ознаки:

· певні свободи людини

· зміст та обсяг залежать від можливостей всього суспільства

· рівні для всіх людей

· не можуть відчужуватись, даруватись державою.

Лише категорія свободи прав людини дозволяє найбільш адекватно відобразити онтичну соціальну сутність.

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, які становлять її основні права, – навіть на всесвітньому, ґлобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними й незмінними. Інша ж причина “різночитань” у тлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних етносів, народів, націй, класів й інших численних соціальних утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдськими, всесвітніми, а особливими, “частковими”.

Тому стає зрозуміло, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного (“національного”) законодавства основних прав людини набуває принципового методологічного значення проблема розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається із закріпленими у міжнародних нормативних документах “стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав щодо тих же ж питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларують і вважають загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як “окремо- (особливо-) людські”. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

36. Гідність людини як фундамент усіх її “природних” прав.

Зростає тенденція до захисту прав людини (зокрема Гідності) як на міжнародному так і на національному рівні. Поняття „гідність людини” часто використовується у різних фундаментальних міжнародних правових актах.

Загальне та абстактне звернення до людської гідності застосовується з метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства.

Нормативне таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних звязків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми.

Позанормативне:

Людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права.

Людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого закріплення.

Право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

Існують такі доктринальні інтерпритації категорії гідності людини, котрі залежно від субєкта оцінювання можуть бути позначені як:

· субєктивістський (самооцінка людиною її власної цінності, значущості)

· обєктивістсько-соціальний (соціальна, групова, чи загальносуспільна оцінка гідності людини)

· субєктивістсько-соціальний (самооцінка людиою її соціальної оцінки, сформульованої іншими субєктами)

Гідність людини – це внутрішня оцінка нею власної цінності, яка ґрунтується на схваленій домінуючою частиною суспільства моральній самосвідомості і готовності її охорони за будь-яких умов, а також очікування з цього приводу поваги зі сторони інших.

Об’єктивна сторона гідності – тобто людська гідність, яка притаманна кожній без винятку людині, безвідносно до її індивідуальних особливостей.

Суб’єкт гідності – кожна особа.

Об’єкт гідності – змістовна сторона гідності: моральні, розумові, фізичні якості, риси характеру, зовнішній вигляд, предметна діяльність та її результати, поведінка людини, місце у системі взаємин з навколишнім світом.

Людська гідність є першочерговою та визначальною для всіх інших соціальних, а також правових цінностей.

37. Зміст і обсяг прав людини як їх, відповідно, якісна й кількісна характеристики.

Зміст прав людини — це умови та засоби які складають можливості людини необхідні для задоволення її потреб, існування та розвитку. Це є якісні показники.

Кількісний показник — це обсяг прав людини визначений у певній одиниці виміру. Характер таких одиниць виміру зумовлений змістом можливостей, які відображають відповідні права, а також особливості носіїв цих прав, також специфіка об’єктів цих прав. Одиниці виміру прав людини не можуть бути універсальними.

Звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою звуження їхнього обсягу. Зміна ж обсягу не завжди викликає зміни змісту прав людини. Обсяг прав людини це суттєва властивість, яка відображає показники відповідних можливостей виражена у певних одиницях виміру. Конституції.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

38. Здійснення (реалізація) прав людини та проблеми її обмежування. Межі прав людини (поняття, класифікація). Причини та підстави встановлення та застосування право обмежень.

Обмежування здійснення прав людини – це діяльність владних суб’єктів, насамперед компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень), щодо здійснення прав людини.

Боротьба за права людини нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію таких меж.

Межі прав людини – це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому разі певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормотворчої діяльності, відповідно, міжнародних чи державних органів.

1) Залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини:

· Природні (біологічні, фізіологічні, екологічні);

· Соціальні (економічні, політичні, духовні);

2) За характером зв’язку з волею суб’єкта:

· Абсолютно-обєктивні (явища природи);

· Відносно-обєктивні (законодавство);

· Субєктивно-обєктивні(фізичні потреби людей);

· Субєктивні.

3) За обсягом прав людини стосовно яких встановлюється обмеження:

· Загальні (обмеження всіх прав);

· Спеціальні (на певну групу прав);

· Виключні (тільки на одне право).

4) За видовою належністю державного органу який здійснює обмеження прав людини:

· Законодавчі;

· Представницькі;

· Управлінські;

· Судові.

Підстави правообмежень — певні особисті і соціальні інтереси задля забезпечення яких нормовсановлюючий орган вважає за необхідне обмежувати певні права людини.

1) соціальні (інтереси суспільства, моралі, нац. Безпеки). Та несоціальні (інтереси охорони навколишнього природного середовища),

2) ті, які закріплені у міжн. Актах (легалізовані) та не легалізовані (наприклад у Радянському союзі).

3) постійні і тимчасові (тимчасові – приклад – під час надзвичайних ситуацій).

4) внітрушньодержавні та міжнародно-правові

5) застосовувані у всіх країнах світу та тільки у деяких країнах.

6) ті, що обмежують основні права та ті, що неосновні

7) ті, що стосуються обмежування прав усіх людей, та такі, що лише певних груп (жінок, нац. Та реліг. Меншин).

Принципи встановлення та застосування правообмежень.

1. обумовленість меж прав людини конкретно історичними обставинами.

2. збалансованість інтересів конкретної людини з інтересами соціальних груп.

3. пріоритет меж прав людини встановлених міжнародними нормативними актами щодо меж встановлених національним законодавством.

4. недискримінація (рівність одноіменних субєктів)

5. законність та обгрунтованість обмежень прав людини.

39. Загальні тенденції розвитку прав і свобод людини (соціально-філософський аспект). Діалектика універсалізації назв та урізноманітнення, змісту й меж прав людини. Стандарти прав людини.

До таких тенденцій належать, насамперед:

1) усе ширше запровадження в людську свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним і головним суб’єктом невідємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер)

2) Поширення принципу правової рівності на все більше коло людей

3) Збільшення «каталога» цих прав (як наслідок збагачення, зростання потреб їхнії носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав

4) Зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання у них прав людини.

Після другої світової війни дотримання прав людини поступово перестало бути суто внутрішньою справою держав: відтоді виникла і дедалі міцнішає ідея створення нового міжнародного правопорядку. Серед найважливіших «праволюдинних» тенденцій його формування слід назвати такі:

1) універсалізація проблематики й концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав

2) поширення примату, верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства

3) диверсифікація, тобто урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини у різних країнах

4) об’єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання цих прав у різних країнах

5) підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини

У 20-21 ст. однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини, є, як зазначалося його глобальна універсалізація. У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

- визнали існування проблем здійснення й захисту невідємних, природних прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем

- погодились із закріпленням у Загальній Декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтована політика кожної цивілізованої, демократичної держави

- домовились про створення міжнародних органів,котрі ними ж уповноважені відстежувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів

- дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичних умов і особливостей тієї чи іншої країни.

Ця, друга тенденція, найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв’язання (теоретичного й практичного) таких проблем:

- зясування сутності (визначенні поняття) феномену прав людини та можливості його однозначного розуміння

- «дозування» прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юр. Обмежень стосовно їх здійснення

- витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

Йдеться, отже, про основні взірці (зразки, «еталони») на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя.

45. Діалектика універсалізації назв та урізноманітнення, змісту й меж прав людини. Стандарти прав людини.

У 20-21 ст. однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини, є, як зазначалося його глобальна універсалізація.У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

-дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичнхи умов і особливостей тієї чи іншої країни.

- зясування сутності (визначенні поняття) феномену прав людини та можливості його однозначного розуміння

- Витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

46. Принцип верховенства права полягає в забезпеченні балансу інтересів у відносинах індивідів, індивіда з суспільством, громадянина з державою на підставі правових норм.Верховенство права - самостійний соціальний феномен, який базується на провідних ідеях наукової юридичної думки і досягненнях юридичної практики та визначає умови життєдіяльності суспільства, розвитку держави та її інституцій, забезпечення прав і свобод людини.Слід пам'ятати, що принцип верховенства права має: по-перше, фундаментальний характер оскільки він є основою правової системи демократичного суспільства, і поширюється на всі правовідносини; по-друге, прикладний характер, який полягає у виробленні та впровадженні практичних рекомендацій у діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

47. Цінність - це об'єктивна значимість різноманітних компонентів дійсності, зміст яких визначається потребами та інтересами суб'єктів суспільства. Ставлення до цінностей - це ціннісне ставлення.

розрізняють три групи цінностей:

Матеріальні цінності - це ценностнозначімие природні об'єкти і предмети, тобто засоби праці і речі безпосереднього споживання. До природних цінностей відносяться природні блага, укладені в природних багатствах. А до предметних цінностей - предмети матеріального світу, створені в результаті людської праці, а також предмети культурної спадщини минулого.

Соціально-політичні цінності - це ціннісне значення соціальних і політичних явищ, подій, політичних актів і дій. До соціально-політичних цінностей, як правило, відносять соціальне благо, що міститься в політичних і соціальних рухах, а також прогресивне значення історичних подій, що сприяють процвітанню суспільства, зміцненню миру і співпраці між народами і т. д.

Духовні цінності - це нормативно-оцінна сторона явищ суспільної свідомості, виражена у відповідних формах. Духовними цінностями прийнято вважати цінності науки, моралі, мистецтва, філософії, права і т. д.

48. Цінність права - це його здатність бути метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань (суб'єктів оцінювання), бути комунікативним і погоджувальним соціальним інструментом. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність - це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Визначення цінностей права - предмет юридичної (правової) аксіології (від грец. axios - цінність, logos - слово, поняття)36.

Основні аспекти цінності права:

Власна цінність права - пов'язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності. Право надає свободу вибору, погоджує права й обов'язки, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, втілює гуманізм, толерантність і консенсус, поєднує свободу і порядок - долає хаос та забезпечує розвиток і охорону порядку.

Інструментальна (службова) цінність права - виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов'язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Інструментальною цінністю права є те, що: а) інструментарій права (правові способи) використовується різними суб'єктами соціального життя - державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами; б) відповідно до права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності й анти-цінності; в) право виступає ефективним засобом захисту від правопорушень, розв'язання спорів, конфліктів у суспільстві; в) право зберігає накопичені цінності - закріплює їх, інформує про них, створює їх ієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає. Особливістю права як інструменту є володіння оптимальною нормативністю - обсяг нормативного регулювання повинен відповідати вимогам життя, а нормативне й індивідуальне регулювання - бути співвідносними. Надмірність нормативного регулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальну цінність права.

Історико-культурна цінність права - виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм, що вироблялися у процесі боротьби народів за свободу, демократію, права людини, її гідність, ставали спадкоємними та втілювалися у життя.

49. Особистісний рівень цінності права Виражається у глибокому особистісному змісті права, оскільки воно: а) слугує мірою свободи в суспільстві; б) є справедливою мірою свободи; в) виступає як справедлива міра рівності. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, самореалізації, активної діяльності й водночас виключати сваволю і свавілля, встановлювати визначений порядок використання свободи, тобто бути гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза правом, може переростати у сваволю чиновників і несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню, відкрити особі доступ до соціальних благ (добробут, безпека, посада, освіта та ін.), зняти суперечності між особистою свободою і соціальним благополуччям, стати дієвим способом соціальної захищеності людини, дати Орієнтири поведінки людини відповідно до цінностей правової культури суспільства. Як писав український правознавець О. Кистяківський, "право лише там, де є свобода особи". У цьому виявляється гуманістичний характер права.

50. Загально-соціальний рівень цінності права Полягає у здатності права: а) впорядковувати суспільні відносини, необхідні для нормального функціонування суспільства; б) розвивати ті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому, поєднувати їх інтереси (ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система тощо); в) вносити стабільність і порядок у суспільні відносини, протистояти свавіллю держави і людини; г) забезпечувати організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруги завдяки відповідності свого змісту потребам та інтересам суспільства.

У суспільстві в умовах цивілізації немає такої іншої системи соціальних норм, що змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні і моральні цінності, що склалися в суспільстві. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи й активності, право слугує чинником соціального прогресу.

Проголошення демократичної, соціальної, правової держави в Україні є показником визнання соціального значення цінності права.

51. Загальнолюдський (світовий) рівень цінності права виражається у формуванні правових цінностей, які стають глобальними цінностями. Як і цінності в праві, тобто цінності, створювані і забезпечувані правом, правові цінності (права людини, демократія, свобода, рівність, поділ влади, місцеве самоврядування та ін.) належать до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей планети протягом історії. Будучи історико-культурним надбанням, право водночас акумулює цінності світової правової культури, що стосуються співіснування і виживання людства (розробка Екологічної конституції планети). За допомогою права розв'язуються глобальні проблеми економічного та іншого суміжного характеру (екологічні кризи, ресурсні обмеження тощо), вирішуються воєнні, релігійні, етнічні та інші конфлікти, що виникають у регіонах світу. Гуманістичні принципи права слугують основою міжнародних відносин, сприяють гармонійному співіснуванню різних народів, інтеграції правових систем.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 171; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 12

Мы поможем в написании ваших работ!