ОПОВІДІ ПРО СЛАВНОГО ЛЬВІВСЬКОГО ПОЕТА ВАРФОЛОМІЯ ЗИМОРОВИЧА
Варфоломій Зиморович прийшов на світ 20 серпня 1557 року в затишному будинку на Глинянській вулиці в родині каменяра. Все життя жив у Львові, де написав історію міста, а також багато віршів. За свій розум і дотепність кілька разів вибирався на посаду війта. Прожив довге і сповнене пригод життя, помер в 1677 році.
Коли Зиморович став бургомістром, йому довелося розбирати чимало судових справ, а що чинив це дуже спритно, львів'яни переповідали їх і тішилися, що дав їм Бог такого мудрого і справедливого бургомістра.
ІСТОРІЯ З ОЛІЄЮ
На Ринку мешкав один багатий купець у двоповерховій камениці, а під ним у підвалі – бідний швець. Купець багато разів намагався виторгувати у бідняка його підвал, але той не бажав і слухати.
Тоді купець вирішив схитрувати. Домовився з шевцем, що поставить у нього десять бочок олії на зберігання, а за те йому заплатить. На таку пропозицію швець погодився.
Але хитрість полягала в тому, що тільки п'ять бочок були повні, а п'ять – напівпорожні. І от за якийсь час купець іде до своїх бочок і з жахом буцім‑то виявляє, що його обкрадено.
– Де моя олія? Це грабунок!
Бідолаха швець не міг отямитися від несподіванки. Усе життя прожив чесно і винен був хіба одному Господу свою душу.
Та що робити! Мусили стати перед судом у Ратуші. Лавники ознайомились зі справою і розвели руками. Виходить, що швець і справді обікрав купця, який вимагав тепер, щоб йому віддали підвал.
|
|
|
Одному панові війту та справа видалася нечистою.
Він поміркував і звелів вилити олію з повної і неповної бочок та подивитися, де буде більше осаду. Якщо бочки були поставлені до підвалу повними і швець крав олію, то в неповній бочці буде осаду стільки ж, як і в повній.
Та виявилося, що в повній осаду було удвічі більше. І тепер усім стало ясно, що ті п’ять бочок були відразу наполовину заповнені.
Мусив купець з ганьбою покинути Ратушу та ще й заплатити велику куну (себто штраф) як магістрату, так і шевцеві.
ҐВАЛТ
Одна вдовичка, вирішивши поживитися надурняк, подала до суду на одного перекупника, нібито він її зґвалтував.
Зиморович викликав обох і питає в чоловіка:
– Чи правда це, що ти вчинив?
– Йой, та що вона каже! Я й пальцем її не рухав.
– А я таки думаю, що рухав, – сказав Зиморович. – І ось моя порада: негайно виплати цій жінці п’ятдесят талярів.
То була значна сума, але перекупник не сперечався, бо знав, що за ґвалт міг потрапити до в'язниці. Тому відразу й заплатив. А хитрій вдовичці тільки того й треба, взяла гроші й гайнула.
Коли вона пішла, Зиморович сказав:
– А знаєш, певно я помилився. Біжи за нею та відбери свої гроші назад.
|
|
|
– А мені за те нічого не буде?
– Не буде, слово війта. Не відпускай її, доки не забереш гроші, і вертай сюди. Перекупник наздогнав жінку і почав у неї вимагати гроші, але та й слухати не хоче. Він схопив її за руку і не дає проходу. Тоді вдовичка розлютилася не на жарт і сама схопила того чоловіка за руку та потягла назад до Ратуші.
– Ваша милість! – репетувала вона. – Ви погляньте на цього розбишаку! Посеред вулиці напастує мене і хоче відібрати гроші назад.
– Ну і як, чи вдалося йому відібрати гроші? – спитав Зиморович.
– Де там! Гроші при мені. Я ще можу себе захистити від таких піциків!
– О, видите? То ви баба‑грім!
– Аякже! – тішилась вдовичка, нагородивши зляканого перекупника штурханом.
– Шкода тільки, що ви не зуміли себе захистити, коли він вас ґвалтував. Ці слова, наче громом, вразили жінку і вона збагнула, що попалася на брехні.
– Коли він не зміг навіть грошей забрати, а натомість ви його сюди за руку приволокли, то як же міг він таку дебелу молодицю зґвалтувати? Ви є брехуха і за брехню дістанете десять канчуків.
ЗАГУБЛЕНІ ДУКАТИ
Цікава історія трапилася з одним грецьким купцем, що привіз до Львова вино.
На торзі, що відбувався на Ринку, він загубив мішечок золотих дукатів. Йому порадили найняти галайкала, який буде ходити туди й сюди й кричати, що хто знайде гаман з грішми, то дістане винагороду: десять дукатів.
|
|
|
За якийсь час один хлопчина і справді знайшов під возом гаман. Розв’язав його, порахував гроші і виявилось їх рівно сто. Десять узяв собі, а решту заніс грекові. Але той, діставши свій гаман, відразу пошкодував, що обіцяв таку значну винагороду і почав обзивати хлопця злодюгою, бо в мішечку, мовляв, було сто п’ятдесят дукатів, а не сто.
Довелося їм стати перед очі війта. Той вислухав їх, поклав на столі Біблію і сказав:
– Чи клянетесь ви говорити правду?
– Так, клянемось, – в один голос проказали вони.
– Тоді кладіть руку на Святе письмо і відповідайте. Скільки грошей було в гамані?
– Рівно сто, – сказав хлопець.
– Рівно сто п'ятдесяти, – сказав грек.
– Ну, що ж, ви поклялись на Біблії і я не маю жодних підстав не вірити вам. Ви обоє сказали правду. Дайте мені цей гаман, добродію.
Купець подав гаман, і Зиморович вручив його хлопцеві.
– Візьми ці гроші і якщо до вечора ніхто по них не зголоситься, вони твої. А вам, шановний купче, раджу знову найняти галайкала, бо цей гаман вочевидь не ваш. У ньому нема тої суми, яку ви загубили.
|
|
|
Отелешений грек не знав, що далі чинити і впав на коліна перед бургомістром та почав просити гроші назад. Він признався, що збрехав і мало не рвав на собі волосся.
– Слухайте, добродію, – зупинив його бідкання Зиморович, – ви за свою брехню втратили тільки сто дукатів. А за ламання клятви дістанете п'ятдесят нагаїв на площі. Вибирайте, що ліпше.
І купець, похнюпившись, мусив вертати з нічим.
МАСНІ ГРОШІ
В різника, що продавав на ринку м'ясо, злодій вкрав гаман з грошима Різник помітив що його обікрали в останній момент, і ледве встиг піймати злодія за руку. Але той зчинив лемент, що сталася помилка, ніякий він не злодій і нічого не крав.
На галас прийшла сторожа і повела обох до Ратуші
Бургомістр Зиморович, вислухавши обох, звелів обшукати злодія. У нього справді був гаман з грішми, але він божився, що це його власні гроші.
Зиморович звелів принести окропу, розв'язав гаман і всипав гроші у воду. На поверхні відразу з'явився тлущ.
Тепер усі побачили, що то справді гроші різника. Той цілий день торгував м'ясом і, ясна річ, монети були засмальцьовані. Гроші повернули, а злодія відправили до в'язниці.
НЕ ТІ ЖИДИ
Раз на рік вирішив собі циган ходити до церкви. Прийшов, став збоку і слухає, що священик буде казати. А священик якраз оповідав, як жиди били пана нашого Ісуса.
– Ну, кляті жиди, – думав собі циган, – чого вони нашого Ісуса били? Що він їм, бідачка, зробив?
Та й пішов з церкви, зітхаючи.
Минув рік, і знову циган у церкві. Що за диво! Знову панотець оповідає, як жиди били Ісуса.
– А то бестії! Другий рік б'ють нашого Ісуса, і ніхто ані пальцем не кивне! – злився циган.
Коли ж він і третього року завітав на службу Божу і почув те саме, його охопила така лють, що вибіг він із церкви та чимдуж помчав у жидівську дільницю. По дорозі, виламав десь здорового кілка та й заходився жидів по вулиці ганяти. Лупить їх, як Сидорових кіз, а ті кричать, вейкають, ховаються по хатах. Врешті де не взялася міська сторожа і, скрутивши цигана, поволокла його до Ратуш, на суд просто перед найсвітліші очі пана Зиморовича. Побиті жиди теж прийшли, почали розповідати, як була справа.
– Та же то не ті жиди, що його мучили, матолку! Пана Ісуса били їхні предки!
– То ж я їх і бив по передку! Раз по передку, раз по задку!
– То були їхні пращури!
– Власне, як щури! Тікали по хатах, як щури! Дав я їм перцю! – тішився циган.
Війтові вже терпець уривався:
– Чи ти не розумієш, що тобі говорять? Тамті жиди жили бозна‑коли, а теперішні – то вже зовсім інше покоління!
– І по колінах бив, ясний пане, по колінах бив так само, як вони били нашого пана Ісуса.
– А бодай вас трясця била! – гукнув Зиморович. – Забирайтеся геть мені всі. Більше ніколи не візьмуся правувати жидів з циганами!
СУХА ВЕРБА
Зі Львова часто вирушали каравани купців у неблизькі краї. Збирався караван докупи на Личаківській рогатці, прощався з рідними і – в дорогу.
Сталося так, що не встигла валка й до Винників добратися, як один купець почув себе дуже зле й не міг їхати далі. Що було робити? Віддав він гроші свому приятелеві, сказав які товари той має закупити, а сам повернувся додому.
Та коли караван по тривалій мандрівці прибув до Львова, а купець спитав свого приятеля про товари, той дуже здивувався. Жодних грошей він не брав. Які гроші?
Як на біду, коли один другому гроші передавав, нікого не було, то й засвідчити ніхто не міг.
Подався купець у розпачі до Зиморовича й оповів йому свою біду. Зиморович звелів, аби він привів також другого купця.
Коли вони обоє стали перед його очима, Зиморович спитав у того другого:
– Чи брали ви гроші у цього чоловіка?
– Борони Божи! Чи я б не віддав чужі гроші? Та ж я не перший рік торгую ві Львові, всі мене добре знають.
– Скажіть мені, – звернувся бургомістр до пошкодованого, – чи маєте свідків?
– Маю – Господа Бога.
– А де ви йому гроші віддали?
– Посеред дороги.
– Може там яка прикмета була?
– Суха верба дуплава на дорогу похилилася. Ото й уся прикмета.
– Знаєте що, сідайте – но лиш у бричку, і їдьте на те місце, розгляньтеся, то може ще що згадаєте. А ви, – до приятеля, – зачекайте тут.
Купець поїхав, а Зиморович сів за стіл та почав переглядати папери. Минула може година, як він підвів голову і спитав другого купця:
– Де ж це він забарився? Ще не добрався ще до тої верби?
– Та вже мав би вертатися, – бовкнув купець і прикусив язика, дошолопавши, що видав себе.
– Ага! – зірвався на ноги Зиморович. – Он воно як! Сторожа! Закувати його в кайдани!
– Змилуйтеся! – впав на коліна купець. – Все поверну!
– Не маю сумніву. Але перед тим засмакуєте нашої в'язниці.
ЧОРНОКНИЖНИК
У Львові мешкали не тільки купці та ремісники, але й славні чаклуни або чорнокнижники. Найславнішими з‑поміж них був Григорій Лискевич, що жив наприкінці XVI століття й торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. Його камениця на вулиці Бляхарській, 8 називалася Криве коло, бо знаходилась вона в кінці крутої вулиці під Домініканами.
У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, – мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книга. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.
ЧАРІВНИЙ ГЛАДУЩИК
Пан Лискевич полюбляв чинити різні веселі капості. Одного разу вирішив покпити над пані Абрековою, котра мешкала на Ринку і допекла йому своїми плітками.
Ото якось пані Абрекова чимчикувала в неділю зі служи Божої, а під деревом великий гладущик красується. Пані Абрекова зиркнула туди, сюди, нікого не побачила, підбігла до гладущика, підняла покришку і мало не зомліла. Гладущик був повен золота. Довго не думаючи, пані Абрекова вхопила знахідку і хутенько почапала додому.
По дорозі засапалася, опустила гладущик на землю і хутенько зазирнула під накривку. А там уже не золото, а срібло. Оце диво!
– Ну, нічого, – зітхнула вона. – І то маєток.
Відпочила трохи й далі гладущик понесла. А по дорозі мріяла, що з тою купою грошей буде робити.
Вже недалеко її камениця на Ринку, та гладущик такий тяжкий, що пані Абрекова знову спинилася спочити. І, ясна річ, під покришку зазирнула.
– Мати свята! – перехрестилася вона, бо в гладущику були вже самі мідяки. Але й мідяки гроші.
Ні, не кине вона гладущика, донесе до хати. І таки донесла, мало не стогнучи. Уся родина збіглася подивитися, що ж то за скарб знайшла пані‑матка.
А пані Абрекова, важко дух переводячи, розповідала:
– Знайшла я гладущик, повний золота. Поки несла, золото на срібло перетворилося. А відтак срібло на мідяки. Ось подивіться.
Скинула вона покришку, а там – вугіль. Звичайний вугіль.
– Мамо, і ти ото трагала? – дивуються діти.
Аж тут гладущик крутнувся, мов живий, підскочив і перетворився на чоловіка в чорному плащі. Чоловік полами плаща змахнув і фуркнув у димар, тільки за ним закурилося.
Ніхто з присутніх не встиг його розгледіти. Одна лише пані Абрекова пізнала Лискевича, але промовчала.
СОЛОМ'ЯНІ КАБАНЧИКИ
Одного разу пан Лискевич узяв дванадцять віхтів соломи, перетворив їх на тлустих кабанчиків та погнав на базар. Швиденько і купець знайшовся.
– Тільки пильнуйте, аби вони вам до води не йшли, – сказав на прощання чарівник.
Чоловік стенув плечима – що за дурниці! – і весело погнав кабанчиків на своє обійстя. По дорозі минали вони багна, що на теперішній вулиці Левинського, і кабанчики, не втримавшись від спокуси, потрюхикали просто в болотяну воду, тільки за ними зачавкотіло.
Чоловік кинувся їх виганяти і вжахнувся: кабанчики всі як один потонули, а не поверхню віхті соломи спливли.
– Оце чортівня! – вилаявся він і чимдуж помчав шукати пана Лискевича. Захеканий, влетів до його будинку і застав чаклуна за пообідньою дрімотою. З великого гніву ухопив його за ліву ногу та як смикне – нога й відірвалася, а з обрубка так крівця і хлюскає.
Чоловік з переляку кинув ногу – і хода. Відпало у нього бажання сваритися з паном Лискевичем, а то чого доброго і до в'язниці можна попасти за те що увередив його.
Минуло пару тижнів, і зустрів той чоловік пана Лискевича на Ринку. Що за дива? Іде собі на обох ногах навіть без палички.
– Ну, тепер ти мені не викрутишся, – сказав собі чоловік і кинувся до чаклуна. – Віддай мені гроші за свою солому, іроде!
– А‑а. це ти, розбишако! Це ти мені ногу відірвав?! – наносівся на того чаклун.
– Яку ногу?
– А ось цю! – вигукнув пан Лисксвнч і висмикнув свою ліву ногу, мов буряк з грядки. – Ось цю ногу!
Тут уже чоловікові мурахи по спині побігли – та як чкурне, не озираючись. До кінця віку обходив пана Лискевича десятою вулицею.
КАПШУК ЧОРТОВОЇ МАМИ
Панові Лискевичу дістався у спадок старий млин на Вульці. Ніхто до того млина вже не ходив молоти борошно, бо мав таку лиху славу, що ліпше було обійти його десятою стороною. Зате у млині влаштували свої гулі чарівниці, а пан Лискевич отримував добрі гроші за оренду.
Одного разу на Бляхарську до нього завітав вифранчений панок у капелюсі з павичевим пір'ям та зі шпагою при боці.
– Чи можу я поговорити з паном Лискевичем наодинці? – поцікавився гість, непевним оком озираючи відвідувачів аптеки.
Господар провів його до себе в кабінет і панок сказав:
– Маю поважну справу щодо вашого млина. Я хотів би його найняти на дві ночі щороку.
– На котрі саме? – спитав Лискевич, гортаючи зошит із записами.
– У ніч на Пилипа і в ніч на Івана.
Тут Лискевич відразу здогадався, що перед ним не простий собі чорнокнижник, а сам чорт.
– З якою метою, смію спитати?
– Для забави.
– Добре, але якраз у ті ночі там уже віддавна відбуваються забави. Чи вам не буде затісно?
– Аніскілечки. Я приведу зі собою лише пару панянок. І добре вам сплачу.
– Добре – то скільки?
– За кожну ніч сотню золотих.
– Пхе! – вдавано скривився Лискевич, маючи на меті виманити значно більшу суму.
– То кажіть свою ціну.
– А на який час ви потребуєте млин?
– Скажімо, на сім років.
– Сім років буде коштувало вас дорого.
– Ну, кажіть! – нетерпеливився чорт.
– Капшук Чортової мами – ось скільки!
– Що‑о! – визвірився чорт. – Та ви з глузду з'їхали!
Він аж руками замахав і ногами затупцяв. І було чого нервувати, адже капшук, або гаманець Чортової матінки мав чудесну властивість ніколи не вичерпуватися. Скільки би з нього не брав, а він усе повний.
– Чого ви збісилися? – спитав спокійно Лискевич. – Капшук мені дістанеться теж на сім років. Потім я його поверну.
– Але мені не дозволять віддати капшук за якісь там забави на млині. Мама мені всі зуби повибиває. Хіба що…
– Хіба що?
– Ну‑у, якби ми з вами склали цирограф. Ви запишете мені свою душу. А через сім літ віддасте разом з капшуком.
– Перепрошую, але моя душа й так попаде вам до рук. Всіх чорнокнижників така доля чекає
– То так, але тепер будемо мати термін. Мама дуже втішиться.
– Ще б пак!
Лискевич якусь хвилю поміркував і врешті погодився.
– Добре. Складемо цирограф. але з одною умовою: не смієте затанцювати жодного танцю з моїми гістьми. Маєте право танцювати лише зі своїми.
– Е, потрібні мені ваші старі порхавки! Я підготую цирограф, а ви візьміть собі ось цю сопілочку та приходьте опівночі до мочарів за Полтвою. Як помітите вдалині вогники, то заграйте на сопілку, і тоді підпливе до вас на човні мій син і спитає „Що пан жадає?” А ви абисьте, ні слова не мовлячи, дали йому ляпаса по пиці і беркицьнули через голову.
З тими словами чортяка пішов собі, а Лискевич замислився, чи не зробив якої дурниці, домовившись із нечистим. Ще мав час передумати, але чарівний капшук надто сильно манив. „Нічого, – вирішив собі, – за сім років найду спосіб, як обдурити чорта”.
Опівночі він уже стояв на пагорбі перед непролазними мочарами. Вдалині зблимували вогники, перейгали з місця на місце й зникали. Лискевич вийняв сопілку – і якийсь дикий пташиний посвист розітнув тишу. Зашелестів стривожено шувар і один з вогників став наближатися. Незабаром із пітьми виплив човен, веслом правила чудна примара в лахмітті з вогняними очима.
– Що пан жадає? – проскрипіло опудало.
Чорнокнижник наблизився і дав такого ляща прибульцеві, що човен загойдався і ледве не перевернувся. Після того беркицьнув через голову – і враз перед ним з'явився чорт. То був той самий, що приходив до нього вдень, але не мав уже на собі панського вбрання, а був закутаний у чорного довгого плаща, поли якого роздував вітер, мов крила кажана…
– Ага, прийшли, пане Лискевич! Ну, сідайте в човен та й попливемо. Щойно той сів у човен, як чорт змахнув плащем і полетів, а човен помчав за ним, розтинаючи шувар, мовби волочено його мотузкою. Вітер свистів у вухах, а над головою кричали ворони. З розгону човен вискочив на острівець і зупинився. Посеред острівця Лискевич побачив велику брилу, на якій лежала велика зелена ропуха. Вона була така товста, що жир звисав з неї складками.
– Це моя матінка, – сказав чорт. – Матусю, я привів вам славного чаклуна Лискевича, аби ви йому власноручно дали капшука.
Жаба щось невиразне пробулькотіла, і чорт додав:
– Мама кажіть, аби ви підійшли ближче.
Лискевич відчув більше огиди, ніж страху, але слухняно наблизився.
– Підстав жмені, – знову озвався чорт.
Ропуха розкрила писок і виплюнула шкіряний гаман просто в руки чорнокнижника.
Лискевич подякував і враз перед очима побачив написану на пергаменті угоду. Чорт тримав її перед самим його носом, чекаючи на підпис.
– Чим я підпишу? – спитав.
– А‑а, це ми зараз, – чорт схопив на льоту ворону за хвоста і висмикнув кілька чорних пір'їн. – Прошу дуже.
Лискевич вколов мізинець кінчиком пера і розписався на пергаменті. З тієї пори Лискевич мав грошей, скільки душа його прагла, а що не був одруженим, то почав собі роззиратися за нареченою. Керуючись приказкою „віл з волом, а кінь з конем”, чорнокнижник посватався до доньки одної чарівниці. Чарівниця нічого проти не мала, тільки сказала, що за донькою жодного віна тепер не дасть. А щойно за сім літ.
Лискевич на віно махнув рукою і хутенько відсвяткував весілля, на якому аж столи ломилися від заморських див.
Минув час, і на сьомому році чорнокнижника обійняв неспокій і смуток.
– Чим ти так переймаєшся? – допитувалася жінка.
Лискевич врешті розповів їй, яким чином здобув гроші. Молодичка відразу стала його потішати, щоб ішов до мами, а та мусить щось вигадати. Чарівниця вислухала зятеву пригоду і зітхнула:
– Коли ти власною кров'ю підписався, діло кепське. Тре було якусь умову поставити.
– А я й поставив! – згадав Лискевич. – Там є записано, що не сміє він танцювати з моїми гістьми, а йно лиш зі своїми.
– То є люкс, золотко моє! – втішилися відьма. – То є тріюмф і перемога! Наближався день святого Пилипа, і в млині мала відбутися чергова забава.
Жінка Лискевича жодного разу на ті забави не ходила, бо була надто молода. Там гуляли самі старі бувалі відьми та упирі. Але цього разу чарівниця вирішила привести на забаву свою доньку.
Опівночі млин роївся від гостей. Грали музики, а на столах красувалися пишні страви і напої. Прибув і наш чортяка з двома чортицями, що були вбрані у широкі червоні сукні. Гості відразу накинулися на вгощення, поміж якого цілими зграями сновигали миші, весело попискуючи. Бувало, що якийсь упир після доброї чарки і мишу до писка шпурляв, аж кров на зубах цвиркала. То вже як кому смакувало.
Та коли з'явилася в млині стара чарівниця зі своєю донькою, всі погляди враз прикипіли до молодички, що аж світилася красою. Чортяка аж жувати перестав і з роззявленою пащекою лупав очима.
– Пане наш любий, – звернулась до нього відьма, – дозволь тобі показати мою доньку, наймолодшу з‑поміж нас чарівницю.
Чорт дивився на дівчину і облизувався, як пес на сало.
– Град і блискавка! Грім і трясця! Щем такої файнющої не видів! Але то скарбик!
– Той скарбик плекала я для вас, мій пане, – захихотіла відьма, штурхаючи чорта під бік.
Музика врізала польку, і чорт, забувши про все на світі, підхопив дівчину й почав так витанцьовувати, що млин ходором пішов, а лотоки заторохтіли і закрутилися жорна, мелючи мишву і тарганів.
Коли танок скінчився, відьма спитала в чорта:
– Ну як, добра моя донька для забави?
– Найліпша! А чи вміє вона карти розкладати?
– У цьому ми зараз пересвідчимось.
– Що маєте на увазі?
– Маю на увазі, кому випаде карта бути змеленим.
– А‑а, сто має бути змелений, того змелемо. Ану, зозулько, покажи, як ся знаєш на картах!
Дівчина почала розкладати карти, і в першому ряду випала дзвінкова краля і туз, а в другому – нижник з червовою кралею.
Стара зиркнула на карти і сказала:
– Дзвінкова краля і туз – це ми і наша ніч. Король – це ви і ваше право до нас. А нижник з червовою кралею – це пан Лискевич зі своєю жінкою, до котрої ви не мали жодного права, як твердить цирограф! Ви програли!
Чорт нажахано скрикнув, а всі гості загулюкали, заверещали й обступили його з усіх сторін. Безліч рук схопило чорта за руки, ноги, роги, хвоста.
– До млина! До млина! Хай ся меле на муку! Гопса! Гопса! Хто програв – буде в жорнах танцював!
Упирі та чарівниці враз поволокли чорта і кинули на млинове каміння. Наче по команді млин запрацював на всю свою потужність і каміння вмить розтерли чорта на мазюку. Тільки сморід пішов. Ну, от таким чином і врятувався Лискевич. Капшука, щоправда, мусив повернути вчасно, бо з Чортовою мамою жарти погані.
ПАНЮНЦЯ З ВІКОНЦЯ
Лискевич частенько робив різні псоти, коли хотів собі забавитися. Коли одного разу якась пані, що сиділа у вікні, почала його брати на кпини через його чудернацький вигляд, чорнокнижник спинився і сказав:
– А хочете, пані, побачити, якою ви будете за десять літ?
Пані відразу зацікавилася і, щоб ліпше роздивитися, вистромила голову на вулицю. Лискевич запхав руку до кишені і вийняв жабу.
– Оце ви, пані, така будете за десять літ, – і розсміявся.
– А бодай тебе шляк трафив! – вилаялася жінка і хотіла відхилитися назад, але раптом збагнула, що не може цього зробити, бо на голові в неї виросли оленячі роги. Вже вона і так і сяк смикала, та роги не пускають, а Лискевич регоче, ще й перехожих скликає на чудо подивитися. Врешті, коли добре натішився, щось шепнув – і роги відпали. Зганьблена пані сховалася в хаті і цілий місяць носа на вулицю не потикала.
СМЕРТЬ ЧОРНОКНИЖНИКА
Пан Лискевич знав багато різних штук. Щоб стати, наприклад невидимим, ловив чорного кота, кидав у казанок і варив, аж поки кістки від м'яса не відстануть. Тоді вибере звідти одну кісточку, покладе в рот – і враз для всіх щезне. Та от, яка то кісточка, ніхто не знає.
А знає лише Чорна книга, якою користується кожен чаклун. Мав таку книгу і Лискевич. її колись подарувала йому нечиста сила і мусила та книга назад у її руки повернутися.
От, коли почув чаклун, що надходить його смертна година, прикликав до себе слугу, звелів узяти книгу і кинути в Полтву. Слуга був хлопець не дурний і подумав собі, що така книжка і йому в пригоді стане. Шкода викидати. Він заховав її у дупло старої верби і повернувся назад.
– Ну що? – спитав чаклун. – Кинув?
– Кинув, пане.
– В річку кинув?
– Та в річку. Як ви звеліли.
– А що річка відповіла?
Слуга здивувався і тільки руками розвів.
– Вернись і вчини мою волю, бо лихо тобі буде, – мовив спокійно Лискевич. Слуга подався на те саме місце, вийняв книгу з дупла і слухняно пожбурив її у Полтву.
Враз річка спінилася й заклекотіла, вдарила хвилями, небо почорніло, наїжилося, і знявся такий сильний вихор, що дерева до землі пригиналися. Грім і блискавка розпанахали усе довкола. Переляканий слуга кинувся бігти, відчуваючи як під ногами трясеться земля. Ціле місто дрижало, мов у пропасниці, траскали віконниці, сипалася черепиця, деренчали зірвані вітром ринви. То був один з найсильніших землетрусів, які пережив Львів – восени 1616 року.
Коли ж слуга влетів до хати, щоб розповісти панові, що відповіла ріка, то не застав уже його живим.
ЛІСОВІ ДУХИ
ЛІСОВИЙ ЦАР ОХ
Жила колись сирота в маленькій хатиночці зі своєю старенькою бабусею. Обоє мусили важко працювати, щоб заробити на хліб. Бабуся лікувала травами, дівчинка ходила щодня у ліс по хмиз, а потім продавала його.
Прийшла осінь. Сирота, як і завжди, подибала до лісу. Коли вже назбирала досить сухого гіллячка й почала його в'язати, раптом почула, як хтось стогне та так жалібно‑жалібно. Кинула дівчинка хмиз і побігла на той стогін.
У кущах ліщини лежав, скрутившись бубликом, маленький дідок із зеленим волоссям та зеленою бородою. На ньому й одяг якийсь чудернацький, наче з трави і сухого листя зшитий.
Нахилилась дівчинка над ним і спитала:
– Що вам, дідусю, сталося? Чому ви стогнете?
– Ой, дівчинко добра, – застогнав ще жалібніше дідусь, – перев’яжи мені ногу, бо я звихнув її, коли з дерева стрибав.
Дівчинка здивувалася – чого б то мав старий дідок по деревах лазити, але промовчала, скинула хустину і перев'язала йому ногу. Дідок попробував устати з землі, але ойкнув і знову впав, скривившись від болю.
Дівчинка аж заплакала, так шкода їй стало старенького.
– Скажіть, дідусю, куди вам додому. Я занесу вас.
– Ой, дитинко, – зітхнув дідок, – дома моя недалеко, але хіба ти така маленька здужаєш мене донести?
– Я донесу, дідусю… Я щодня по великій в'язанці хмизу ношу, то й вас донесу.
Взяла вона дідуся на руки і не на жарт здивувалася, бо він був такий легенький, наче пір'їнка.
– Занеси мене он до того великого дуба і посади в дупло. Дівчинка зробила, як сказав дідусь і хотіла вже йти, коли той закликав її:
– Почекай, дівчинко, я тобі подарунок дам. Настав‑но хвартушину.
І чим ви думаєте він її обдарував? Та цілою купою сухого листя. Дівчинка звичайно, чемно подякувала, хоч і дуже дивувалась такому подарункові.
От іде вона з тим листям дорогою та й думає: „Висиплю я його краще та за хмизом повернуся. Хіба в нас під хатою мало листя?”.
Та тільки‑но вона так подумала, як пролунав над її головою голос Дідуся:
– Кому це мої дарунки не до вподоби?
Дівчинка не на жарт злякалася і побігла чимдуж додому.
– Хто за тобою женеться? – здивувалась бабуся. – Навіщо ти сюди оце листя принесла?
– Ой бабусю! Це мені лісовий дідусь подарував, – та з тими словами й висипала на підлогу.
І враз, наче вогонь спалахнув – уся хата їхня так і зайнялася золотом. З тих пір вони жили собі щасливо, не знаючи біди, ще й іншим помагали.
ДАР ПОЛІСУНА
Був собі мисливець, якому ніколи не щастило. Цілими днями він пропадав на ловах, а повертався все одно без здобичі. Ну, в кращому випадку принесе перепілку та й то таку, як грудочка. А щоб зайця коли підстрелити чи хоча б качку – цього з ним не бувало. І що вже жінка його не лаяла, що вже не кляла та не проклинала, аби він покинув те марне мисливство і взявся до якого путнього діла, а він і вухом не веде – зранку до вечора лісами блукає.
І от одного разу, коли він зібрався іти на полювання, вона сказала:
– Ну, слухай. Якщо ти й тепер з порожніми руками повернешся, то більше терпіти не стану. Заберу дітей і повернуся до батьків. Там, я гадаю, мені не дадуть з голоду вмерти.
Думаєте це його спинило? Де там. Узяв рушницю й поплентався до лісу. Правда, настрій у нього був препаскудний.
Або вполюю щось путнє, або й додому не повернуся, вирішив мисливець. А він був упертий чоловік і коли до вечора йому так і не вдалося нічого підстрелити, постановив заночувати у лісі.
Мостячи постіль попід розлогим дубом, раптом почув чийсь стогін. „Хто це може бути? – здивувався він. – За цілий день я не зустрів жодної живої душі”.
Про всяк випадок прихопив рушницю і пішов на голос. Продерся він крізь кущі ліщини і потрапив на галявину, посеред якої стояв старий бук, а під ним побачив маленького чоловічка. Чоловічок запхав руку в дупло і ніяк не міг її витягти. Він сварився і розгнівано тупцяв ніжками.
– Ну, чого витріщився?! – загукав чоловічок до мисливця. – Не бачиш – я у пастку потрапив!
– Я 6 на вашому місці поводив себе чемніше, – сказав мисливець. – Вперше мене бачите, а гукаєте як на пастушка.
Мисливець вийняв ножа і заходився розширяти дупло.
– Ой‑ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.
– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!
– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!
– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.
– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?
– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.
– Кому дивак, а кому пан.
– Та невже з вас іще й пан?
– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.
Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки:
– Зараз переконаєшся. За те, що мені у пригоді став, я тобі знаєш як віддячу? Прижену тобі сотню кабанів. Ти тут стій, а я зараз…
Не встиг мисливець отямитись, як ліс раптом наповнився галасом і тупотом безлічі ніг. Велике стадо диких свиней, оточене вовками, вибігло на галявину і спинилося як укопане перед мисливцем. Де не взявся й Полісун.
– Маєш хустинку? Давай сюди.
Чоловічок розстелив хустинку на землі та свиснув. Вовки кинулися на свиней, а ті, не маючи більше куди бігти, рвонули просто на мисливця, перед яким на землі лежала хустинка. Мисливець злякався, що його вмить розтопчуть, і вже намірився тікати, коли бачить – свині, мов навіжені, летять на хустинку і, що лиш торкнуться її, враз маліють і стають завбільшки з комашок. Усе стадо вмістилося їм тій хустинці. Полісун відігнав вовків, зав'язав стадо у вузлик і подав мисливцеві.
– Бери. Вдома розв'яжеш, але збудуй спочатку хлів на сто свиней, бо вони дикі, розбіжаться.
Прийшов мисливець додому та постукав у двері.
– Кажи відразу, – гукнула жінка, – вполював, чи ні?
– Відчиняй, відчиняй.
– Е, ні. Покажи, що вполював, – уперлася жінка.
– Завтра покажу.
– Ну, то завтра і відчиню.
Довелося мисливцеві у стодолі ночувати. А вранці заходився будувати хлів. Сам би не скоро впорався, якби не скликав сусідів, обіцявши кожному по свині.
Жінка тим часом місця собі не могла знайти. Де він тих свиней набере, дивувалася вона.
До вечора хлів був готовий. Мисливець увійшов до середини і розв'язав вузлика. Ледве сам устиг вискочити – свині так і сипонули з хустинки, мало хліва не рознесли.
Після того, як сусіди розібрали своїх свиней, а мисливець із жінкою зосталися самі, він спитав:
– Ну що, добрий з мене ловець?
– Гм, не поганий. Але ти міг би і по півсвині їм пообіцяти за роботу. Нема чого добром розкидатися.
МИСЛИВСЬКА ЗДОБИЧ
А це казка про іншого мисливця, страшенного лінюха, який викопав у лісі яму, прикрив її галуззям, зверху притрусив листям, а сам сидів у хаті та чекав на здобич. Раз на день він ходив до ями перевірити, чи туди щось попалося.
Одного разу він, зазирнувши в яму, побачив дівчину дивної вроди.
– Гей, – гукнув до неї. – Як ти сюди потрапила?
– Я гуляла в лісі.
– А хто ти така?
– Я дочка лісового короля.
– Ого! Що ж мені з тобою робити?
– Якщо вже я попалася в твою яму, то можеш мене взяти за жінку.
– За жінку? Гм… – мисливець почухав голову. – Ти надто гарна, щоб бути дружиною простого мисливця.
– Я буду тобі найвірнішою жінкою, але ти ніколи не повинен дорікнути мені, що я твоя мисливська здобич.
Мисливець давно вже хотів оженитися, але дівчата йому відмовляли через його лінивство. Тепер усі йому будуть заздрити.
Він витяг дівчину з ями і привів до себе додому. Королівна, як побачила в якій він халупі живе, аж охнула.
– Е ні, я так жити не звикла. Піду я до батька та привезу віно.
Ще до вечора ціла валка возів, запряжених вовками, з'їхалася до двору мисливця. А на возах чого тільки не було! Де не взялися слуги й служниці і почали ті вози розвантажувати, інші тим часом хату будували.
Минула ніч. А вранці мисливець не пізнав свого обійстя. Поруч зі старою хатою‑розвалюхою височів білий будинок з різьбою, а всередині було таке багатство, що не знати чи місцевий дідич хоч половину того мав.
Звідтоді мисливець уже не ходив на лови. Вовки приганяли здобич на подвір'я, а слуги виконували всю хатню роботу.
За рік колишній мисливець неабияким паном став. Ходив набундючений, наче гиндик, та все прискіпувався до слуг – і те не так, і те не сяк. І от якось, коли обід йому трішки невчасно подали, він схопив миску і швиргонув нею у служницю. Дружина почала його заспокоювати, але він ще дужче розходився.
– Замовчи! Хто тебе питає? Я тут господар! Ясно?
– Он як! А я думала ми обоє господарі!
– Хто – ти? Забула, як я тебе з ями витяг?
А вона тільки того, видно, й чекала – розсміялася весело, плеснула в долоні і крикнула:
– Гей, мої мітли й кочерги, ідіть за мною! Гей, пеньки і галузки, кущики і купини, ідіть за мною!
І враз усі слуги перетворилися на мітли й кочерги, а дорогі крісла, столи і шафи – на кущі і болотні купини, а килими – на віхті сіна. І все те за нею почимчикувало. А як вийшла вона з двору, то крикнула:
– Гей, сухе листя, за мною!
І перетворився будинок на купу сухого листя, вітер його підхопив і поніс за лісовою королівною. Замість худоби вибігли з двору миші та жаби.
Мисливець, коли те побачив, кинувся було за дружиною, хотів перепросити, але марно. Вона зникла зі всім своїм майном. І зостався мисливець сам на пустому дворі. Тільки вітерець шурхотів жовтим листям коло ніг.
ПОТЕРЧАТА
Із Січі додому повертався козак і заблудився у лісі під Львовом. Довкола куди не глянь похмур, дерева височать, що й небо собою закривають внизу – напівтемрява. Козак проблукав до вечора, а коли сутінки заволокли ліс, то зрозумів, що до ранку нічого й думати вибратися звідси. Краще вже тут і заночувати.
Тільки‑но він так подумав, як удалині замигтіли вогники. Козак зрадів і, пришпоривши коня, помчав до них щодуху, але на його подив ті вогники на місці не стояли. Що ближче він до них під'їжджав, то вони усе більше віддалялися.
Хто ж це над ним збиткується, дивувався козак. Нарешті не витримав і, склавши долоні біля губ, загукав у темряву:
– Гей, хто там живий, озовися! Вогники спинилися.
– Я заблудився! Виведіть мене з лісу!
Здалини тільки луна відгукнулася, та небавом вогники самі уже наблизилися, і козак розпізнав маленьких істот у білих сорочечках із каганцями в руках.
– Як виведете мене з лісу, то я добре заплачу.
– Даш дукат – виведу – озвалося одне потерча і, коли козак погодився, повело його лісом.
Виявилося, що до шляху було не так вже й далеко. Потерча зупинилося біля дороги й сказало:
– Ну, давай, що обіцяв, – і простягло ручку.
Козак, не тямлячи себе від щастя, видобув із торби повну пригорщу дукатів, але потерча похитало головою і взяло лише одного обіцяного дуката.
В ПОЛОНІ У РУСАЛОК
Колись береги Полтви за містом зеленіли буйними лугами, в яких аж ряхтіло від різнобарвних метеликів, бабок і кузьок, а сюркіт стояв такий, що аж в голові гуло.
І от у ті блаженні часи жив собі на Голоскові Мартин Біляк, з яким трапилась дуже чудна пригода.
Отже, косив якось Мартин сіно на лузі і так захопився роботою, що не згледівся, як уже смеркло.
Стояла задушлива серпнева погода, і Мартин вирішив не вертати додому, а заночувати на лузі. У глечику мав квас, в торбинці хліб – от вечеря, готова.
Незабаром він спав так солодко, що навіть вухом не ворухнув, коли річка серед ночі захвилювалася, наче закипіла. Хвилі набігали на берег, розбивалися сотнями білих бризок, а з кожної хвилі вистрибувала русалка з густим зеленим волоссям, котре виблискувало в світлі місяця.
Заграла чарівна музика і дівчата пішли в танок, пурхаючи метеликами по скошеній траві. Та недовго їм довелося танцювати, бо хутко вони покололи свої білі ніжки стернею і почали зойкати від болю. Почали вони роздивлятись довкола, шукаючи, хто ж це понищив їхній луг. І ось під горбком побачили русалки якогось чоловіка.
– Це він! Це він! – загаласували русалки.
– Що він зробив з нашим лугом! Мусимо його покарати! Але як? Як?
– А так – заберемо його з собою!
З цими словами русалки підхопили сплячого Мартина і скочили з ним у річку. Там він і проспав цілу ніч до ранку, а коли прокинувся, то побачив себе глибоко під водою у просторій печері, заквітчаній дивовижними квітами, зіллям пахучим, а підлога вся викладена була барвистими мушлями.
Мартин струснув головою, не розуміючи, яким чином потрапив сюди.
Та ось з'явилась у печері русалка небаченої вроди і сказала:
– Ну, як вам тут подобається?
– Дуже гарна печера, але що я тут роблю?
– Покутуєте гріхи свої. Ви скосили наш луг, де ми танцювали щоночі, й ми покололи собі ніжки. От і забралисьмо вас сюди.
– Але я не мав нічого лихого на думці, косячи при березі. Просто там трава густіша. Іншим разом буду косити за вербами… Я вам це обіцяю.
– Ми вам віримо, – всміхнулася русалка якоюсь підступною усмішкою.
– Ви вже досить пробули під водою і тепер вільний. Ходім за мною. Русалка повела Мартина кудись під гору, і що вище вони піднімалися, то світліше й ясніше ставало на шляху. Мартин дуже дивувався, що така маленька Полтва має такі просторі глибини. Раптом голова його уткнулася в густелезні водорості, а вибравшись із них побачив, що до поверхні вже рукою сягнути.
Коли Мартин вийшов на берег, то остовпів від подиву – вчора скошений берег тепер знов буяв ще густішою і ще буйнішою рослинністю. Луг виглядав так, наче його взагалі ніколи не торкалася коса.
Мартин ледве знайшов у травах свою косу, але що це – вона зовсім зіржавіла! За одну ніч! В глечику завелись якісь жуки і не було и краплі вологи, а поверхня його геть замшіла.
Як це можливо? – не міг зрозуміти Мартин і вирішив якнайхутше вернутися додому. Але по дорозі натрапляв на ще більші дива. Осокір, який ще вчора сягав йому до грудей, тепер виглядав як старезне напівзасохле дерево. Порохняві верби вздовж шляху взагалі кудись пощезали, а натомість з'явилися тугі, гіллясті стовбури.
На півдорозі до хати побачив нову капличку. Ніколи раніше її тут не бачив. Та ще сильніше здивував його рік вибитий на сволоку – "1874"
Не вірив очам своїм. Учора ще був 1828, а нині… Невже русалки так жорстоко його покарали?
Мартина наздогнав якийсь дід, що гнав корову з паші.
– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?
– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого
– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.
– При дорозі? А‑а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…
– А що було?
– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?
Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.
– Що є з вами? – здивувався дід.
– Ой, діду, не повірите, коли скажу…
І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…
– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…
– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.
По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.
– А провів єм у них тілько одну ніч. Хто знав, що рівняється вона стільком рокам!
– Слухайте, – сказав дід, – ходіть зі мною, підем до панотця, може, він чим зарадить.
– Ледве, чи хто мені зарадить, крім самих русалок. Піду назад до Полтви, попрошу їх, щоби вернули мені хочай би половину тих літ…
Повернувся і пошкандибав назад до річки, але що йшов, то сили усе покидали його і покидали. Незабаром уже ледве пересовував ноги, але вперто плентався у бік річки, щоби впасти там на коліна і виблагати в русалок вибачення. Не можуть бути вони такими жорстокими…
Але вага літ була такою великою, а тіло його таким вихудлим і слабим, що упав Мартин серед дороги, вдарився об землю і розсипався на порох.
ЛІСОВА ПАННА
Один молодий лісоруб рубав якось у сихівському лісі соснину, а коли вже він добре ухекався, то примостився на траві відпочити. Раптом бачить – клубок якийсь викотився з‑за кущів і просто йому до ніг прикотився. Що за диво, здивувався він. Звідки в лісі клубок?
Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку.
Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала:
– Що ж ти став наче вкопаний? Подай мені клубок!
Підняв він клубок і подав. Панна взяла, подякувала та й далі вишивати заходилася. А лісоруб став, як укопаний, і очей не відведе. Хто зна, скільки 6 він отак стирчав, якби панна на нього не зиркнула й не нагадала:
– Чи ти сюди працювати прийшов, чи на мене дивитися?
Взявся він знову до роботи, а на душі така туга, весь час панна ввижається, голос її бринить, очі її сяють. От якби вона озвалася до мене, мріє він, от якби знову клубок їй випав…
Не витерпів таки й глянув на сосну, а там нікого вже нема, білка тільки скаче з гілки на гілку. З тих ото пір лісоруба паче хто підмінив. Ходить він, мов при чмелений, ночами стогне, щось вигукує. В снах йому панна з'являється, руки простягає, щось шепоче, а що – не розібрати.
Носив свою тугу при собі, ні з ким не хотів поділитися. Скільки жінка не допитувалася, усе марно. Аж якось узимку сам їй розповів
Жінка довго не думала, подалася до ворожки і напитала такого зілля, котре помогло її чоловікові.
– Маю я таке зілля, – відказала ворожка, – але як запариш його, то даш напитися чоловікові з такої ложки, котра дванадцять разів освячена.
Жінка зраділа, що може помогти чоловікові, й поквапилася додому. Зварила вона те зілля, але так їй хотілося якнайскоріше зайнятися лікуванням, що подала чоловікові напитися зі звичайної ложки, а не з висвяченої.
Тільки‑но лісоруб спробував зілля, як відразу позеленів, очі йому вибалушилися, зірвався він на ноги й, замахавши руками, вискочив з хати і погнав до лісу. Ще довго лунав його розпачливий крик.
Жінка й діти вибігли за ним, зібрали людей, обнишпорили ліс, але не знайшли й сліду. Пропав чоловік, і більше ніхто про нього ніколи нічого не чув.
БЛУКАЮЧИЙ ВОГНИК
Довелося одному парубкові затриматися в гостях. Був уже пізній вечір, коли він зібрався іти додому.
– Краще залишайтеся ночувати, – радили йому. – Дорога ж через ліс. Як у потемки доберетеся?
– Пусте. Скільки того лісу? За годину дійду.
– Як собі знаєте. Але там, кажуть, щось страшить.
– Байки, – махнув рукою хлопець. Попрощався і пішов.
Ніч була зоряна й тепла. Місяць освітлював лісову дорогу, а обабіч то тут, то там блимали ліхтарики світлячків. Раптом попереду засвітився дивний вогник. Він скидався на світло вуличного ліхтаря, але не стояв на місці, а стрибав з боку на бік. Часом забігав у лісову гущавину і петляв у кущах, то наближаючись, то віддаляючись. А то за спиною опинявся, і це було наймоторошніше, бо доводилося увесь час озиратися. Врешті хлопець не витримав і загукав:
– Гей, хто там?! Чого тобі треба?! Хочеш мене збити з дороги?! Вогник зупинився неподалік і промовив:
– Обіцяй, що врятуєш мене.
– Як?
– Спочатку обіцяй.
– Обіцяю зробити все, що в моїх силах.
– Треба, щоб одинадцять чоловік зі мною поздоровкалися, а ти будеш дванадцятим. Завтра увечері я буду чекати.
Хлопець щасливо добрався додому, а наступного дня пішов по сусідах, розповів свою пригоду. Йому вдалося знайти охочих піти увечері до лісу
Вогник уже їх чекав. Кожен, проходячи повз нього, вітався: „Слава Йсу!”, а вогник кланявся і відповідав: „Навіки слава!”.
Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.
– Зачекай, маю тобі щось сказати.
І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити” – подумав хлопець.
– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?
– Та чого ж… звичайно…
Йшли вони якийсь час мовчки, лише кроки їхні відлунювали у вечірній тиші.
– Ти мав старшого брата? – спитав чоловік.
– Мав… Служив при австрійському війську стрільцем. Вже три роки як загинув.
– Я тобі розповім, що з твоїм братом сталося. Був це хоробрий хлоп, кулі не боявся. Одного разу марширували вони в Італії. Ішли з раннього ранку, натомилися. А сонце парило так немилосердно, аж їм кабати до спин поприлипали від поту. Вода у флягах закінчилася, а по дорозі ніде й брудної калюжі не було. Тріскали губи від спраги, а сухий язик, наче камінь у роті перевертався. Очі засліплені порохом пекли й наливалися кров'ю. Пухли ноги в розпечених чоботях. Як на зло – жодної хмарки не було в небі, щоби те пекельне сонце затулити. А вони йшли і йшли, проклинаючи ту Італію і цісаря, що їх сюди запроторив, і те сонце немилосердне… Нарешті твій брат не витримав, зірвав із плеча карабіна, націлив у сонце і закричав: „Заб'ю тя! Заб'ю! Чортове огниво!” І вистрілив…
Чоловік замовк.
– А що було потім?
– Потім… потемніло… З'вилися хмари і затулили сонце. А твій брат мертвим упав… І звідтоді мусив маленьким вогником по світу блукати, чекаючи, хто його од напасті збавить…
Сказав це і враз у темряві розчинився. Лише здалини долинуло:
– Дякую тобі, братчику мій!
ЗЕЛЕНА ПАННА
На межі Голоска і Брюховичів є три пагорби, а колись то були високі гори – Туриця, Городище і Козлів Верх. Ще коли не було Львова, на горі Городище стояв замок і жила князівська родина. Князь і княгиня були вже в літах, а дітей не мали і дуже бідкалися, кому залишити маєток.
Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.
– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?
– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.
– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам відомі всі таємниці землі. Таємниця кожної стеблинки, кожного зіллячка перед нами, як на долоні… І, чесно кажучи, я цікавлюся причиною вашого смутку лише з вбічливости. Мені все й так відомо.
– Справді? І що ж вам відомо?
– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.
– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.
– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.
– Просіть чого схочете.
– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.
– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.
Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.
Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.
Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.
І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.
– Що це за музика? – спитав хлопець.
– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?
– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.
– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.
І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом кунтушах, з гудзиками‑перлинками, в капелюхах з пір'ям і квітами, у штанцях з найтоншого єдвабу – і босі!
Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:
– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!
По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.
Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.
Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.
Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.
Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.
Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.
Звідтоді від замку й людей, що жили у ньому, зосталася тільки назва гори – Городище. Хоча, кажуть, і досі деколи чути стогін, що лунає з її глибин – мовби плаче хтось, але дуже тихо.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 153; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!