За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність.
Предмет регулювання та цілі статті
1. Стаття визначає статус перекладача в адміністративному процесі ‑ встановлює вимоги, яким повинен відповідати перекладач в адміністративному процесі, права та обов'язки, а також відповідальність перекладача за невиконання або неналежне виконання покладених на нього обов'язків.
Перекладач, його роль в адміністративному процесі
2. Відповідно до частини першої коментованої статті перекладач повинен вільно володіти щонайменше двома мовами:
1) державною мовою, тобто мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство;
2) іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу заяв, клопотань, пояснень особи, яка бере участь у справі, показань свідка чи інших доказів. До такої мови прирівнюється техніка спілкування з глухими, німими чи глухонімими особами.
В Україні немає єдиного реєстру перекладачів, який існує, наприклад, для експертів. Відсутність реєстру перекладачів ускладнює процес пошуку відповідного перекладача, але не обмежує у виборі перекладача з осіб, які вільно володіють відповідними мовами.
3. Завдання перекладача в адміністративному процесі ‑ допомогти суду та іншим особам, які беруть участь у справі, повноцінно спілкуватися з тим учасником адміністративного процесу, який не володіє або недостатньо володіє державною мовою. Для цього він здійснює послідовний або синхронний усний переклад того, що відбувається у судовому засіданні; усний чи письмовий переклад документів та інших матеріалів в обсязі, що необхідний для учасника адміністративного процесу, який не володіє або недостатньо володіє державною мовою; письмовий переклад документів та письмових доказів у справі, що викладені мовою, якою не володіє суд та особи, які беруть участь у справі.
|
|
|
4. Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням особи, яка бере участь у справі і якій потрібен перекладач особисто або для перекладу змісту доказів та інших матеріалів, які подаються цією особою. Суд може призначити перекладача з власної ініціативи, зокрема, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту. Адже неволодіння мовою судочинства і відсутність перекладача позбавляє особу можливості відстоювати свою позицію перед судом, розуміти все, що відбувається у судовому засіданні, внаслідок чого будуть порушені принципи змагальності і гласності.
Обов'язки перекладача
5. Відповідно до частини четвертої коментованої статті перекладач зобов'язаний:
1) з'являтися за викликом суду;
2) здійснювати повний і правильний переклад;
|
|
|
3) посвідчувати правильність перекладу своїм підписом у процесуальних документах, що вручаються стороні чи іншим особам, які беруть участь у справі, у перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. За здійснення перекладу таких процесуальних документів відповідає не суд, а перекладач. За аналогією, перекладач повинен посвідчувати правильність перекладу документів та інших матеріалів, які подаються до суду особою, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою.
Права перекладача
6. Відповідно до частини третьої коментованої статті перекладач має такі права:
1) відмовитися від участі у адміністративному процесі, якщо він не володіє достатнім знанням мови, необхідним для перекладу;
2) задавати питання з метою уточнення перекладу;
3) право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з переїздом до іншого населеного пункту, найманням житла, та інших витрат, пов'язаних з викликом до суду (порядок забезпечення цього права визначено статтею 92 КАСУ).
Відповідальність перекладача
7. За завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем, або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків у суді перекладач несе кримінальну відповідальність.
|
|
|
Згідно зі статтею 384 ККУ, завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у суді, карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Якщо ж перекладач зробив завідомо неправильний переклад, що було поєднано з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, або було зроблено з корисливих мотивів, тоді його можуть покарати виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
Згідно зі статтею 385 ККУ, відмова перекладача без поважної причини від виконання покладених на нього обов'язків у суді карається штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 850 до 5100 грн.) або арештом на строк до шести місяців. Поважною можна вважати таку причину, як недостатнє знання мови, необхідної для перекладу.
8. За невиконання чи неналежне виконання покладених на перекладача обов'язків він може притягатись і до адміністративної відповідальності. Перекладач несе адміністративну відповідальність за злісне ухилення від прибуття до суду, яке не мало на меті ухилення від виконання обов'язків перекладача. Частина друга статті 1853 КУпАП передбачає за таке діяння накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 102 до 204 грн.). Таке саме покарання, а також адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб передбачено для перекладача, як і для будь‑яких інших фізичних осіб, що перебувають у залі судового засідання, за непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення порядку під час судового засідання, а так само за вчинення дій, які свідчать про очевидну зневагу до суду або встановлених у суді правил (частина перша статті 1853 КУпАП).
|
|
|
Пов'язані статті
9. Порядок використання мов в адміністративному судочинстві визначено статтею 15 КАСУ. Процедура роз'яснення прав та обов'язків перекладача і приведення його до присяги врегульована статтею 125 КАСУ. Порядок відводу перекладача визначено статтями 29 ‑ 31 КАСУ.
Неприбуття перекладача у судове засідання може потягнути за собою наслідки, визначені статтею 128 КАСУ, ‑ таке неприбуття з будь‑яких причин доцільно прирівнювати за наслідками до неприбуття з поважних причин особи, яка бере участь у справі і якій потрібен перекладач.
Порядок здійснення витрат, пов'язаних із залученням перекладача, визначено статтею 92 КАСУ.
Глава 6 ДОКАЗИ
Стаття 69. Поняття доказів
1. Доказами в адміністративному судочинстві є будь‑які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
2. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
Предмет регулювання та цілі статті
1. Стаття визначає поняття доказів, перелік видів засобів доказування (джерел доказів), що можуть використовуватися в адміністративному процесі, а також суб'єктів подання доказів.
2. Перша частина коментованої статті має інформативний характер і спрямована на запобігання спорам з питання, що може, а що не може бути доказом в адміністративній справі.
Частина друга статті з метою забезпечення повного встановлення обставин у справі відповідно до принципів змагальності та офіційності поєднує обов'язок сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, подавати докази з повноваженнями суду щодо збору доказів, у тому числі з власної ініціативи.
Поняття доказів
3. Докази ‑ це інформація про обставини у справі, яка одержана судом із визначених частиною першою коментованої статті джерел ‑ засобів доказування. На підставі цієї інформації суд встановлює наявність або відсутність:
1) обставин, якими сторони (а так само інші особи, які беруть участь у справі) обґрунтовують свої вимоги та заперечення;
2) інших обставин, що мають значення для вирішення справи.
До інших обставин, що мають значення для вирішення справи, можна віднести обставини, на які сторони чи інші особи, які беруть участь у справі, не посилаються, але які обов'язково, згідно із законом, повинні бути встановлені судом для того, щоб правильно вирішити справу. Сюди також можна віднести обставини, що мають процесуальне значення (наприклад, поважність причин пропущення стороною процесуального строку, причин неприбуття в судове засідання тощо).
4. Оскільки докази є інформацією, то вони можуть бути правдивими або неправдивими. Суд, встановлюючи обставини у справі, оцінює докази, щоб визначити, які з них є правдивими, та відкинути неправдиві. При встановленні обставин у справі суд не може брати до уваги відомості, що не відповідають правилам належності та допустимості доказів, навіть якщо вони є правдивими (стаття 70 КАСУ).
Класифікація доказів
5. За зв'язком доказів із обставинами, що належить встановити, розрізняють:
1) прямі докази ‑ вони однозначно вказують на наявність чи відсутність певної обставини (наприклад, висновок експерта чітко вказує на наявність бухгалтерської помилки у розрахунках податку);
2) непрямі докази ‑ вони дозволяють зробити лише припущення про наявність чи відсутність тієї чи іншої обставини (наприклад, за висновком експерта не виключається, що причиною дорожньо‑транспортної пригоди могла бути несправність гальмівної системи, але встановити це однозначно не видається можливим).
Практичне значення такого поділу полягає у тому, що якщо обставина доводиться лише непрямими доказами, їх у сукупності має бути достатньо, щоб зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність обставини і відкинути усі інші припущення.
Водночас наявність прямих доказів не виключає можливості їх спростування іншими доказами, як прямими, так і непрямими. Наприклад, твердження свідка про те, що заподіювачем шкоди здоров'ю позивача є саме відповідач ‑ працівник міліції, можна спростовувати показанням іншого свідка про те, що відповідач у момент заподіяння шкоди позивачу перебував далеко від місця заподіяння шкоди (прямий доказ), або відеозаписом події, з якого можна припустити, що заподіювачем шкоди є все‑таки інша особа, бо має дещо іншу статуру (непрямий доказ).
6. За процесом формування відомостей про обставини розрізняють:
1) первинні докази ‑ першоджерела (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події);
2) похідні докази ‑ ті, що відтворюють зміст іншого доказу (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від учасника цієї події, який помер до розгляду справи в суді; висновки експерта).
При можливості обставини у справі повинні бути встановлені на підставі первинних доказів. На похідні докази доцільно посилатися за відсутності первинних. Водночас похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.
7. За цілями доказування докази можна поділити на:
1) основні докази ‑ ті, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини;
2) протилежні докази (контрдокази) ‑ ті, що спростовують основний доказ.
Наявність основного і протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості і за однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставини, що підтверджується основним доказом.
Засоби доказування
8. Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів. Відповідно до частини першої коментованої статті засобами доказування (джерелами доказів) в адміністративному процесі можуть бути:
1) пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників (стаття 76);
2) показання свідків (стаття 77);
3) письмові докази (стаття 79);
4) речові докази (стаття 80);
5) висновки експертів (стаття 82 КАСУ).
Доказом є власне зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників (незалежно від того, допитані вони як свідки чи ні), показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів, тобто інформація про обставини, що міститься у них і має значення для вирішення справи.
9. Перелік засобів доказування, визначених частиною першою коментованої статті, є вичерпним. З появою нових носіїв інформації (комп'ютерних дисків, карт пам'яті, аудіо‑ чи відеокасет тощо) сам перелік засобів доказування не змінився, але розширився їхній обсяг (див. коментарі до статей 79 і 80 КАСУ).
10. Найчастіше засобами доказування в адміністративних справах є письмові докази, зокрема текст рішення суб'єкта владних повноважень, матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.
Суб'єкти подання доказів
11. Згідно з принципом змагальності (частина перша статті 11 КАСУ), частина друга коментованої статті встановлює, що докази суду надають особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, їхні представники). Якщо в таких осіб є труднощі з поданням доказів, суд за їхнім клопотанням витребовує докази в порядку частини третьої статті 71, статей 73 ‑ 75, частин другої і третьої статті 79, частини другої статті 80, пункту 1 частини другої статті 110, пункту 5 частини першої статті 190 КАСУ.
12. Відповідно до принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі (частини четверта і п'ята статті 11 КАСУ) у разі недостатності доказів суд пропонує особам, які беруть участь у справі, надати додаткові докази, яких, на думку суду, не вистачає. Порядок вчинення таких дій судом встановлено статтею 114 КАСУ. Якщо особа посилається на певну обставину, але пропозицію суду щодо надання доказів на її підтвердження проігнорувала, суд вирішує справу на основі тих доказів, що є у справі (частина шоста статті 71 КАСУ). Згідно з принципом офіційності, у разі недостатності доказів для з'ясування певних обставин суд уповноважений витребувати докази і з власної ініціативи (це положення є й у частині шостій статті 71, пункті 1 частини другої статті 110, пункті 5 частини першої статті 190 КАСУ).
Суд може витребувати докази від особи, незалежно від того, чи є вона учасником цього процесу. Витребування доказів здійснюється зазвичай під час підготовчого провадження, але це не перешкоджає суду постановити відповідну ухвалу і під час судового розгляду. Докази уповноважені витребовувати лише суди першої та апеляційної інстанцій, оскільки лише вони досліджують докази.
Судова експертиза проводиться лише за ухвалою суду, яку може бути постановлено як за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, так і з ініціативи суду.
Відмінність від цивільного судочинства
13. На відміну від статті 57 ЦПКУ, коментована стаття не передбачає, що пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників мають доказове значення лише тоді, коли такі особи допитані як свідки. Водночас частина перша статті 76 КАСУ надає право таким особам дати пояснення про відомі їм обставини за правилами допиту свідків з метою посилення довіри до цих пояснень, адже вони даються під присягою і загрозою кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань.
14. У цивільному судочинстві принцип офіційності не діє. Позовне провадження у ньому ґрунтується на принципі змагальності, а тому суд, на відміну від адміністративного судочинства, позбавлений права з власної ініціативи збирати докази ‑ він досліджує лише ті докази, що подали особи, які беруть участь у справі, або зібрані з їхньої ініціативи. Хоча це не стосується справ окремого провадження у цивільному судочинстві, де принцип змагальності не діє і суд уповноважений проявляти певну ініціативу з метою повного з'ясування обставин у справі. Цим окреме провадження у цивільних справах дещо схоже до провадження в адміністративних справах, однак необхідно пам'ятати, що адміністративне судочинство за характером є позовним і принцип змагальності йому теж властивий.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 318; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!