Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях. 11 страница
Раптом до її вуха долетів тихий шепіт за дверима в кухні.
– Та хіба вона вже встала? – пізнала Малуша голос Пракседи.
– Встала, ще й давно… і мене розбудила, – відповів Путша.
– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками. – Ну, то й я піду побуджу своїх дворянок.
Малуша вискочила в кухню сказати, що нікого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом і Путша, і Пракседа вийшли з кухні, за стіною в хижах приглушено загомоніли, між багатьма невиразними словами вона почула одне слово:
– Ключниця! Ключниця!
Ні, пізно було вже Малуші йти в хижі й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсім рано. Дивне почуття з’явилось у неї. Ніби вона тільки‑но стояла на кручі, ворухнула камінь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камінь той не зупинився на місці, а зірвався, покотився по схилах і летить тепер, збиваючи з ніг людей.
– Ключниця! Ключниця! – чула Малуша навкруг.
І коли одразу після цього заспані дворяни почали заходити до кухні, стали робити кожен своє, допомагати Малуші, їй стало зовсім страшно: вони вітались з нею не так, як звичайно, а якось інакше, нібито шанобливіше. Вона дорікала, навіщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб більше взяти на свої плечі, а виходило, що це вона їх змушує працювати більше, жвавіше, швидше… Так першого ж ранку Малуші здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все міцніше й міцніше.
|
|
|
Настав нарешті ранок. Все завчасу було готове і в стравниці, і в сінях, і на кухні, Малуша ще до снідання встигла обійти весь терем і поглянула, чи все зробили теремні дівчата.
Усе було готове, і її теремні дівчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравниці вийдуть князі, а після них поснідають і дворяни. І князі вийшли, поснідали. В час снідання Малуша помітила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядає і, либонь, задоволена, бо посміхається. Коли князі пішли правити суд, Малуша, як і раніше, сіла з дворянами, поснідала. Залишки від княжих страв були ще теплі, смачні. Малуша дала Путші й кільком дворянам, а між ними й Пракседі, потроху вина, що залишилось у келихах князів, і тоді за столом, де всі рвали руками м’ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселіше, тепліше, – один дворянський рід! І Малуші стало спокійніше, камінь, який вона зрушила і який котився схилами, здавалося, нарешті зупинився.
Але камінь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до світання. Вийшла з хижі, почула удари нічних сторожів і хотіла вернутись до своєї хлівини, але побачила, що в хижах біля терема і на кухні вже блищать вогники, а десь у темряві глухо гупає сокира: «У‑у‑ух! У‑у‑ух!»
|
|
|
Вона навіть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скільки тих годин до світання, спати б та й спати! Тільки вона вже не могла й не сміла спати. Повернулась до хлівини, швидко одяглась, не встигла навіть помитись, і побігла до кухні. Там горіло вогнище, Путша наносив дров, дівчата прибирали.
– Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали… раніше! – зустріла її холодним, злим поглядом Пракседа.
Що могла їй сказати ключниця?
4
Нелегко було Малуші й у світлицях княжого терема.
Раніше, працюючи ще на кухні, коли думала вона про ці світлиці, то уявляла, що там – багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокій, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.
Вона пробувала тоді розпитати про княжий терем, світлиці його й палати в ключниці Ярини, але та відповідала дуже коротко, невиразно:
– Добре живуть наші князі, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя.
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пізніше, коли Малуша переступила вперше поріг княжого терема, він приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами… Убога дівчина з Любеча навіть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й закліпала очима. Проте тоді вона була тільки дворянкою, як і інші дівчата.
|
|
|
Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем іншими очима, побачила тут не тільки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала їх вдачу, душі, силу.
Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Раніше, зустрічаючи її в стравниці, та й пізніше, приймаючи від неї ключі вранці й віддаючи увечері, вона бачила її в пишноті й славі, уявляла грізною, але справедливою, не такою, як усі люди.
Тепер, коли Малуші доводилось бігати до княгині кожного дня, кожної години, часто й ночами, вона побачила й пізнала її зовсім не такою, як раніше, не такою, як уявляла.
Може, трапилось це через те, що раніше Малуша бачила княгиню у багатій, шитій золотом і сріблом одежі, з червоним корзном на плечах, у широкому поясі, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобітках. А тепер побачила в спочивальні з темною наміткою на голові, у звичайній одежі, старих чув’ях на ногах.
Може, і то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але попри все вона побачила й інше: княгиня Ольга зовні здавалась ласкавою й теплою, а насправді була холодна й жорстока. Вона багато обіцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночі кликала Малушу до себе й усе міркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднів.
|
|
|
Та й по собі Малуша відчувала, що княгиня зовсім не така, якою вона її уявляла. Де поділись ласкаві слова, якими княгиня раніше її дарувала, де тепло очей, що колись гріло Малушу й що давало їй радість, надію? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тільки про діло, на всьому її перевіряла, в усьому їй нібито не вірила. Не раз і не два Малуша навіть плакала вечорами в своїй хлівині. А за ключі від клітей боялася більше, ніж за своє життя.
І не тільки княгиня Ольга, всі в княжому теремі так: зовні – ласкаві, на людях – сердечні, справедливі, щирі, а в житті – в своїх покоях, світлицях, опочивальнях – зовсім не такі. Малуша боялась родичів княгині, воєводи Свенелда, священика, усіх, усіх.
Боялась вона й княжичів – синів княгині Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Уліб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких грали блискучі вогники, говорив слово – наче щось дарував. Тільки Малуша не вірила йому. Стереглась…
Зовсім не такий був княжич Святослав. Малуша не розуміла його. Він був суворий, навіть на матір – княгиню – поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як він перечить їй, ую Асмусу, особливо Улібу.
І до Малуші він ставився так само. Ну хоч би колись сказав їй, як Уліб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неї ласкавим оком. Ні, не такий княжич Святослав. Він не озветься теплим словом, візьме – не спитає, хтось йому щось дасть – не подякує, а тільки що – нагримає.
Якось Малуша прибирала вранці в його світлиці. Здається, чого ще треба: підмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, підлогу вимила – все в світлиці заблищало.
Але княжичу Святославу однаково не догодила. Він, поки прибирала Малуша, увесь час стояв біля вікна, дивився на Дніпро, часом спідлоба позирав на неї.
– Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навіщо?
Перелякана його криком, Малуша випорснула з світлиці, зупинилась у сінях і заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб ніхто не почув, витирала сльози, щоб ніхто не помітив.
І раптом почула позад себе кроки. Оглянулась – княжич Святослав. Хотіла тікати – він заступив їй шлях.
– Ти чого плачеш?
– Я не плакала, княжичу, єй‑Перун, не плакала.
Він подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, і крихітка ще чогось, чого не могла зрозуміти Малуша. Але на те він і княжич, так і тільки так він і мусив дивитись на Малушу.
– Гей, ти, дворянко! – сердито промовив Святослав. – Не плач! За чим, за чим ти ллєш сльози?
Він пішов, і Малуша більше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгині. Він страшний, не такий, як усі, його слід стерегтись більше від усіх.
І пізніше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрічала в темних сінях терема або в присмерках десь на дворі. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, ніж годилось, і дуже повільно, повільніше, ніж треба, підіймала голову, сподіваючись, що за цей час княжич промине її.
А коли вона нарешті підводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув її, зупинився, стоїть, жде, навмисне жде, поки вона випростається.
І тоді Малуша зустрічала погляд його сірих очей, бачила стиснуті уста, щось суворе в обличчі і ще щось дивне, схоже на посмішку. Так і йшов далі княжич Святослав – з суворою посмішкою, з примруженими очима.
5
Раніше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тільки те, що веліла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.
І давала Малуша не більше, а може, й менше, ніж дала б княгиня. Це йшло не від скупості. Коли б усі багатства княжі належали їй, о, тоді Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тільки одне – свою честь.
Якось Добриня їй сказав:
– А чи знаєш, Малушо, щось наші гридні не дуже добре говорять про тебе?
Вона навіть зашарілась, – від гриднів, як це їй всі говорили, нічого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, іншого ж гудить.
Але невже хтось із них посмів сказати якусь лжу про неї? Вона ж ні з ким із них не зустрічалась, приводу не давала.
– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.
– Кажуть, – відповів Добриня, – що ти така ж, як і ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо.
У неї одлягло від серця – отже, говориться не про її дівочу честь.
– І покорм, і мед я даю, як велить княгиня, – сердито відповіла вона братові. – А твої гридні ненажери, їм ціле гов’ядо дай, то й тоді буде мало.
Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розуміє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добрині, і Малуші не бачити б Гори довіку.
Він нічого не сказав Малуші, а подумав, що, либонь, гридні говорять правду. Страшні князі землі, але не гірші й усіх ті, хто їм служить. Тільки не думав Добриня про себе й про те, що він сам служить князям, що життя його в княжій волі.
Не сказав він і про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очі, дивилась на стіну й Дніпро. А тоді раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побігла стежкою попід деревами до терема. І чи то примарилось Добрині, чи, може, так і було, але здалося йому, що Малуша витирає на обличчі сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?
А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболівав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевівся нінащо, ганчіркою став.
Все почалося відтоді, як Тур признався Добрині, що Малуша йому до вподоби і, либонь, не гірша горянських дівчат.
Насправді ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою від усіх дівчат Гори, хоч між ними були й воєводські, і боярські, і княжі дочки.
Він полюбив її, ходив тут, по Горі, а жадав її бачити, їздив з іншими гриднями в далекому полі, але й там думав про неї. А який він був щасливий, коли раз і вдруге зустрів її на Горі. Правда, Тур не говорив з нею, але ж ніщо йому не заважало думати про неї, і він думав, мріяв, як колись стане поруч із нею, скаже їй все щиро, одверто.
Сказав би ж він їй, як це думано й передумано, мабуть, так:
«От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогодні я живу на білому світі, а завтра, якщо пошле князь на смерть, – і помираю. Тільки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламані, і покалічена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене ні спис, ні стріла не візьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…»
Так думав почати Тур, а далі б сказав:
«…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, і в тебе така ж, як і в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гірше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в’їхала на Гору під щитом, але що далі? Будеш ти робою, працюватимеш на кухні, їстимеш княжі об’їдки, ну, може, за довгі роки щось і збереш, не вотоляну[66] свитку одягнеш, а з крашениці, може, й вовни. А далі що? Ти під щитом в’їхала на Гору, але ти рабиня і рабинею будеш… От як!»
Але Тур не кінчив би на цьому, а неодмінно сказав би ще Малуші:
«А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долі немає в тебе і не буде її тут, на Горі, і в мене її не буде довіку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нікого в світі; може, й ти мене полюбиш, коли не стільки, то хоч трохи менше. І от я скажу князям: «Служив я вам, дайте пожалування – шматок землі над Дніпром, де я поставлю хижу», адже дають князі гридням, які їм вірно служили, пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгині: «Служила я вам – пустіть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звів нас Ладо…» І пустять князі, як же можна не пустити!»
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею відбудеться не скоро. Мине рік, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князів. Але Тур згоден був ждати, ні він сам, ні роба Малуша не могли втекти від своєї долі…
І раптом сталось те, чого Тур ніяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осінній день, коли все Дніпро затягли густі тумани, а вгорі котились важкі темно‑сірі хмари, гридень Тур стояв на високій кручі за Горою і не бачив ні неба, ні хмар, ні Дніпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша – ключниця! Отепер кінець всім мріям, ніколи вже нічого він їй не скаже. Доки була вона робою, він був їй до пари, – о, яка б рабиня на Горі та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неї ключі від теремів княжих, комор і клітей. Спробуй поговорити з такою! Усі гридні боялись ключниці Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малуші.
Щось у душі, правда, говорило:
«Ні, вона не така! Вона – інша, вона така, як і ти, Туре!»
Але йому було страшно. Ні, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневі княжому? Він нічого не боїться, навіть смерті. Безмежно кохаючи Малушу, він боявся за неї.
Десь далеко‑далеко з‑за Дніпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнішали й темнішали. Отак у світлу радість людей вплітаються скорбота й печаль, так у ясній тиші народжуються блискавиці й громи.
Увечері, лежачи поряд із Добринею, Тур довго не міг заснути. Надворі шумів вітер, били громи, дощ, як просо, сік і сік дах їхньої хижі. І тоді Тур сказав:
– Добре, що Малуша стала ключницею, тільки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
– Вона не така, – відповів на це Добриня, – вона чесного роду.
– Коли б то так, – прохрипів Тур. – Звівшись на лікоть, він довго ждав, доки відгуркотить Перун, а тоді додав: – Коли б то так, то було б добре… бо я…
Гридень Тур не встиг та й не зміг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освітила через розчинені двері все в хижі, і Добриня тільки побачив обличчя Тура, його широко розплющені очі, стиснуті уста, муку й біль у кожній рисі обличчя.
Перун підійшов зовсім близько до хижі, вдарив палицею й погасив блискавицю.
Розділ шостий
1
Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навесні 957 року вирушила до Константинополя.
Їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землі тиверців і угличів, і далі через Болгарію або ж Дніпром і Руським морем[67], як звичайно їздили купці і гості.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дістатись до Візантії безпечніше й швидше. Старій княгині і всьому її почту легше було їхати в лодіях, аніж на конях, бажаючи добра й тиші Руській землі, хотіла вона говорити не з болгарськими каганами[68], що виконують волю Константинополя, а з самими імператорами.
До далекої цієї подорожі княгиня готувалась ще з зими: сама одібрала для імператорів і для кого буде надоба дари великі – хутра, риб’ячий зуб, золоті й срібні емалі, боброві пахощі, а про запас кілька міхів з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгині й почту її на Почайні посмолили, підняли насади й зробили зверху настили на кількох лодіях; у кінці зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Дніпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далі проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверців і землі угличів.
Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохваті треба було мати людей тямущих і бувалих. Зваживши все, веліла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п’ятдесяти купцям ще й п’яти тлумачам, які красно вміли говорити язиками грецьким, франкським і латинянським.
Крім того, аби не думали імператори грецькі, що київські князі не мають ні роду, ні племені, запросила вона їхати з собою ще й родичок своїх – посестрин[69], нетів[70] ще й жон князів чернігівського й переяславського.
Ті тільки цього й ждали – шили всю зиму різноликі убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все приміряли, все одна перед однією вихвалялись: «От яка я, от де Царгород здивуємо!»
А княгиня Ольга по терему ходила, посміхалась, думала:
«Заждіть! Якої ви заспіваєте, коли вас колихне море Руське!»
Ще веліла княгиня Ольга ключниці Малуші, щоб та одібрала десять дворянок, і то найкрасніших, здорових, метких.
Почувши цей загад, Малуша подумала:
«Мені б поїхати з княгинею до Царевого города!»
Але коли княгиня додала: «Ти ж, Малушо, залишайся на дворі, дивись, щоб і в теремі лад був, і щоб княжичі були доглянуті», ключниця зрозуміла, що так уже їй судила доля і що вона справді мусить бути в городі, коли її княгиня їде в далеку дорогу.
Після однієї безсонної ночі княгиня запросила до себе священика Григорія.
– І ти, отче, поїдеш зі мною, – сказала вона.
– Куди, матінко княгинє? – запитав він, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
– До Царевого города Константинополя, – відповіла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але відповів хитро, мудро:
– Навіщо ж мені їхати до Константинополя, матінко княгинє, коли я хрестився в болгар у Преславі?
– Зі мною поїдеш, отче, аки пастир істинної віри.
У нього заблищали очі.
– То, може, матінко княгинє, їдемо ми для того, щоб там взяти для всієї Русі християнську віру?
– Ні, отче, – суворо промовила княгиня. – Ти поїдеш зі мною для того, аби відали вони, що я, княгиня, також християнка і презвутера свого маю…
Священик Григорій, радіючи, що трапилась ця нагода, знову завів мову:
– Добре робиш, княгинє, що не береш від греків Христа, але, може, візьмемо його від болгар… Ти ж, матінко княгинє, сама християнка.
– Вірю во Христа, отче Григорію, бо знаю, що тільки Христос захистить мене, князів, християн і всіх воєвод, купців, бояр, які ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить і багатьох людей моїх, іже омилися купіллю святою, й совлекли гріховні одежі ветхого чоловіка Адама, і в новий едем облеклися, іже суть Христос…
Священик Григорій молитовно підняв очі д’горі й промовив:
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 219; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!