Нормативного і правового змісту
Проблемної» ситуації в мотивувальній частині
Рішення Конституційного Суду України
Від 26 січня 2011 року
Насамперед зазначимо: розуміння Конституційним Судом України нормативного змісту ситуації, яка була предметом його розгляду по даній справі, в цілому не відрізняється від того її розуміння, що було наведене на початку статті. У п/п.3.2 п.3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 січня 2011 року виділяються три редакції КК України 1960 року і дається характеристика нормативного змісту кожної з них. При цьому однак звертають на себе увагу дві обставини:
1) констатувавши, що санкції відповідних статей Особливої частини КК 1960 р. до 29 грудня 1999 року передбачали поряд зі смертною карою позбавлення волі на строк до 15 років, і відмітивши тим самим їх альтернативний характер, Конституційний Суд України зазначив: «Такі санкції, встановлені Верховною Радою України, були співмірними з особливою тяжкістю вказаних злочинів та підвищеною суспільною небезпекою осіб, які їх вчиняли». Постає питання: якщо мала місце така «співмірність», то на яких підставах Конституційний Суд України своїм Рішенням від 29 грудня 1999 року визнав смертну кару неконституційним видом покарання ?
2) відтворивши в межах характеристики нормативного змісту КК України 1960 р. з урахуванням Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року загальний принцип, «за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність і не підлягають застосуванню», в подальшому Конституційний Суд України обмежився тезою – «…положення Кодексу 1960 року щодо смертної кари як виду покарання з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року не підлягали застосуванню судами…». Як бачимо, в даному разі про втрату чинності згаданими положеннями вже не йдеться, і це не проста «неуважність» Конституційного Суду України.
|
|
|
По суті, процитована теза є визначальною для більшості його підходів до розуміння правового змісту як відповідних складових окресленої «проблемної» ситуації, так і окремих положень КК України 2001 р., які певним чином пов’язані з нею. Це розуміння втілюється, зокрема, в такі «правові позиції» Конституційного Суду України.
1. В межах характеристики Закону № 1483 – ІІІ Конституційний Суд України формулює ключове її положення таким чином: «У Законі № 1483 комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання такимвидом покарання, як довічне позбавлення волі». Про те, що мала місце саме заміна одного виду покарання іншим, свідчать, на думку Конституційного Суду України, кілька положень Закону №1483 – ІІІ, зокрема, те з них, відповідно до якого « …слова „смертна кара“ в усіх випадках їх застосування у тексті Кодексу 1960 року замінено на слова „довічне позбавлення волі“ у відповідних відмінках».
|
|
|
Оцінюючи дану «правову позицію» Конституційного Суду України, можна, зокрема, зазначити: заміна смертної кари довічним позбавленням волі могла бути здійснена Законом №1483 – ІІІ лише у разі, якщо смертна кара як вид покарання була передбачена у КК України 1960 р. відповідними його положеннями, які були чинними – зберігали свою «юридичну силу». За Рішенням КСУ від 29 грудня 1999 року ці положення втратили чинність, отже, починаючи з цієї дати, смертна кара як неконституційний вид покарання припинила своє існування в межах правової системи України. У зв’язку з цим в правовому сенсі замінювати Законом № 1483 – ІІІ було вже нічого, а його положення щодо заміни слів «смертна кара» на слова «довічне позбавлення волі» за своїм юридичним змістом передбачало два окремі різновиди змін до КК України 1960 р.: а) «текстуальне» вилучення тих його положень щодо смертної кари, які вже втратили чинність; б) доповнення цього Кодексу положеннями, які передбачають новий вид покарання – довічне позбавлення волі.
|
|
|
2. Найбільш змістовним в плані формулювання «правових позицій» Конституційного Суду України є п.4 мотивувальної частини Рішення від 26 січня 2011 року.Перші три його абзаци заслуговують того, щоб процитувати їх повністю:
«4.Конституційний Суд України виходить з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання – довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п’ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію – позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років – за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року).За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві».Оцінку наведених положень розпочнемо з першого абзацу. В ньому звертає на себе увагу те, що, на думку Конституційного Суду України, заміна смертної кари довічним позбавленням волі відбулася за умов, коли спочатку втратили чинність положення КК України 1960 р. щодо смертної кари, а потім – через три місяці – набрали чинності положення щодо «встановлення нового виду покарання» (довічного позбавлення волі – С. Ш). Про юридичну некоректність такого розуміння «заміни» смертної кари довічним позбавленням волі було зазначено вище.
|
|
|
Однак це ще далеко не межа «діалектичної логіки» Конституційного Суду України. У абзаці другому п.4 мотивувальної частини свого Рішення він формулює ще одну «правову позицію»: не зважаючи на втрату чинності положеннями КК 1960 р. щодо смертної кари на підставі Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року санкції відповідних статей його Особливої частини зберігали альтернативний характер. Яку ж альтернативу положенням цих санкцій щодо позбавлення волі на строк до 15 (10) років вбачає Конституційний Суд України ?
Відповідь на це питання дається у абзаці третьому п.4 мотивувальної частини Рішення від 26 січня 2011 року: принаймні до 29 березня 2000 року такою альтернативою були нечинні вже положення щодо смертної кари.
Таким чином, в результаті сформульованих Конституційним Судом України «правових позицій» суди загальної юрисдикції одержали «чіткі і конкретні» орієнтири. Відповідно до цих орієнтирів, якщо у період з 29 грудня 1999 року до 29 березня (4 квітня) 2000 року поставало питання про найбільш суворе покарання, яке могло бути призначене, зокрема, за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, то це питання необхідно було вирішувати з огляду на наступне: а) «…положення Кодексу 1960 року щодо смертної кари як виду покарання з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року не підлягали застосуванню судами…» (абзац третій п/п.3.2 мотивувальної частини Рішення від 26 січня 2011 року); б) «…наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п’ятнадцяти років…» (абзац другий п.4 мотивувальної частини Рішення); в) «…альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі…» (абзац третій п.4 мотивувальної частини Рішення).
Послідовна реалізація цих орієнтирів дає підстави для однозначного висновку: у період з 29 грудня 1999 року до 29 березня (4 квітня) 2000 року найсуворішим покаранням за КК України 1960 р. не могли бути ні смертна кара, ні позбавлення волі на строк 15 років, ні довічне позбавлення волі. Яке ж в такому разі найсуворіше покарання могло бути призначене у зазначений період за КК України 1960 р.? Прямої відповіді на це питання Конституційний Суд України не дає, однак з урахуванням процитованих вище «правових позицій» така відповідь може бути лише одною: за вчинення окремих злочинів, зокрема, умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, найсуворіше покарання у період з 29 грудня 1999 року до 29 березня (4 квітня) 2000 року за КК України 1960 р. взагалі не можна було призначити. А це в свою чергу означає, що у Конституційного Суду України є ще одна – прямо не відтворена у Рішенні від 26 січня 2011 року – «правова позиція», відповідно до якої правовими наслідками Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року були: а) якийсь особливий режим чинності тих положень санкцій відповідних статей Особливої частини КК України, які передбачали смертну кару; б) призупинення чинності цих санкцій в цілому. Про те, наскільки така «правова позиція» відповідає Конституції України і Закону України «Про Конституційний Суд України», зазначимо нижче.
Слід відмітити, що в цій частині Рішення від 26 січня 2011 року має певну однотипність з Рішенням від 6 жовтня 2010 року у справі про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів – в даному разі з тим його «фрагментом», який стосується співвідношення між набранням зазначеними законами чинності та введенням їх в дію. В ньому Конституційний Суд України, визнав положення антикорупційних законів, відповідно до яких останні набирають чинності з дня їх опублікування (фактично – з 18 липня 2009 року), а вводяться в дію з 1 січня 2010 року, такими, що відповідають Конституції України (є конституційними). При цьому, однак, він «забув» дати відповідь на два ключові питання – які правові наслідки тягне набрання антикорупційними законами чинності і чим вони відрізняються від наслідків введення цих законів в дію.
3. Повертаючись до Рішення від 26 січня 2011 року, звернемося ще до однієї «правової позиції» Конституційного Суду України. Попередньо зазначимо, що вона стосується положення ч.4 ст.5 КК України 2001 р.: «Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи». В контексті цього положення єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні визначив «правовий статус» КК України 1960 р. з урахуванням Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року і власне самого Рішення таким чином: «…Конституційний Суд України вважає, що після Рішення від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом’якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів… Конституційний Суд України виходить з того, що в частині четвертій статті 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише [! – С.Ш.] визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність».
Даючи оцінку наведеним положенням, відмітимо перш за все змістовну неточність другого з них – в ч.4 ст.5 КК України 2001 р. йдеться не лише про зміну цього Кодексу, а про зміну будь-якого закону про кримінальну відповідальність. Крім того після ознайомлення з першим положенням уже традиційно постає питання: якщо після Рішення від 29 грудня 1999 року КК України 1960 р. не став новим законом, що пом’якшував кримінальну відповідальність, то чим саме він став ? Знову ж таки прямої відповіді на це питання у Рішенні від 26 січня 2011 року немає, однак з огляду на попередні «правові позиції» Конституційного Суду України ця відповідь уже відома: КК України 1960 р. після Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року і принаймні до 29 березня 2000 року в частині, що стосується призначення найбільш суворого покарання за вчинення деяких особливо тяжких злочинів, став своєрідним «фантомом», оскільки, за «логікою» Конституційного Суду України, відповідні його положення (санкції) в цій частині взагалі не підлягали застосуванню судами.
І насамкінець про «правову позицію» щодо повноважень Конституційного Суду України. Не ставлячи за мету розглянути цю «правову позицію» у повному обсязі, порівняємо її з підходом, проведеним Конституційним Судом України у Рішенні від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України. В абзаці четвертому п.6 мотивувальної частини цього Рішення, зокрема, зазначено: «Конституційний Суд України виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222 у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222».
У дещо спрощеному і схематичному вигляді цей підхід може бути представлений формулою «Конституція України в редакції від 8 грудня 2004 року – Рішення КСУ від 30 вересня 2010 року – Конституція України в редакції від 28 червня 1996 року». Отже, в даному разі Конституційний Суд України виходить з того, що його Рішення – саме по собі – може змінити Конституцію України.
Якщо ж подібним чином «схематизувати» підхід, проведений Конституційним Судом України у Рішенні від 26 січня 2011 року, то він буде представлений формулою « КК України в редакції до 29 грудня 1999 року – (Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року – КК України з урахуванням цього Рішення) – Закон № 1483-ІІІ – КК України в редакції Закону № 1483». В цьому разі, відповідно до «правової позиції» Конституційного Суду України, його Рішення – саме по собі – змінитиКК України не може і для такої зміни додатково до нього потрібний окремий Закон, прийнятий Верховною Радою України .
На відміну від попередніх оцінок не будемо коментувати послідовність продемонстрованих Конституційним Судом України підходів. Просто – «для повноти картини» щодо обґрунтованості останнього з них – наведемо ще одну правову позицію Конституційного Суду України, сформульовану в абзаці шостому п. 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000: «Додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».
І останній приклад. Рішенням КСУ від 2 листопада 2004 року № 15 – рп/2004 у справі про призначення більш м’якого покарання було визнане неконституційним і втратило чинність положення ч.1 ст.69 КК України 2001 р., відповідно до якого більш м’яке, ніж передбачено законом, покарання не могло бути призначене при засудженні особи за злочин невеликої тяжкості. Закон, що виключив із зазначеної статті слова, за допомогою яких було сформульоване це положення, був прийнятий 22 грудня 2006 року. Отже, в даному випадку також існував «певний проміжок часу» між ухваленням Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року і набранням чинності згаданим Законом. Однак тут ніяких сумнівів стосовно того, що КК України 2001 р. став новим законом, що пом’якшував кримінальну відповідальність після Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року, не було ні у судів загальної юрисдикції, ні у Конституційного Суду України, який згадує це Рішення у своєму Рішенні від 26 січня 2011 року, – таке розуміння сприймається як аксіома.
Завершуючи на цьому конкретний розгляд і оцінку окремих положень мотивувальної частини Рішення КСУ від 26 січня 2011 року, відмітимо, що інші її положення також заслуговують на увагу. Однак вони не справляють визначального впливу на висновки загального характеру щодо неї. Сформулюємо принаймні деякі з цих висновків.
1. Поєднання окремих конкретно сформульованих «правових позицій» в мотивувальні частині Рішення КСУ від 26 січня 2011 року між собою дозволяє визначити загальний підхід Конституційного Суду України до розуміння правового змісту «проблемної» ситуації. Якщо спробувати побачити хоч якусь логіку в цих «правових позиціях», то розуміння Конституційним Судом України правового змісту «проблемної ситуації» є таким:
а) після Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року положення санкцій відповідних статей Особливої частини КК України 1960 р. щодо смертної кари залишились умовно чинними – вони визначали альтернативний характер цих санкцій, однак не могли застосовуватись судами;
б) у зв’язку з «особливим режимом» чинності положень щодо смертної кари інші положення санкцій – щодо позбавлення волі на строк до 15 (10) років – не стали такими, що передбачали найсуворіше покарання за вчинення окремих особливо тяжких злочинів;
в) до набрання чинності Законом №1483 – ІІІ питання про найсуворіше покарання за КК України 1960 р. за окремі особливо тяжкі злочини суди загальної юрисдикції вирішувати були не повноважні; по суті, чинність відповідних санкцій в цій частині внаслідок Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року була призупинена;
г) після набрання чинності Законом №1483 – ІІІ найсуворішим покаранням за КК України 1960 р. – замість смертної кари – стало довічне позбавлення волі; відповідно – оскільки воно є більш м’яким, ніж смертна кара, – положення КК України 1960 р. щодо довічного позбавлення волі мають зворотну дію в часі.
2. Наведене вище розуміння Конституційним Судом України правового змісту «проблемної» ситуації, на наш погляд, не відповідає частині першій статті 58, частині другій статті 152 Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», ч.ч.1, 4 ст.5 КК України 2001 р. Така невідповідність вбачається, зокрема, тому, що:
а) після Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року положення санкцій відповідних статей Особливої частини КК 1960 р. щодо смертної кари як такі, що визнані неконституційними, втратили чинність остаточно; в цьому плані ніякої «умовної чинності» ці положення мати не можуть і альтернативного характеру відповідним санкціям не надають;
б) після втрати чинності положеннями про смертну кару чинними у зазначених санкціях залишились положення щодо позбавлення волі на строк до 15 (10) років; саме вони і мають бути для судів загальної юрисдикції правовими орієнтирами щодо найбільш суворого покарання за окремі особливо тяжкі злочини у період з 29 грудня 1999 року до 29 березня (4 квітня) 2000 року;
в) наслідком Рішення Конституційного Суду України не може бути призупинення чинності нормативно-правових актів; тому КК України 1960 р. після Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року залишався чинним («діючим») кримінальним законом – за винятком положень про смертну кару, хоча останні і залишались в його тексті;
г) як «діючий» кримінальний закон, в якому нечинними є положення про смертну кару, КК України 1960 р. з урахуванням Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року вочевидь є законом, що пом’якшує відповідальність; в такому «статусі» він повинен мати зворотну дію в часі – поширюватися на всіх осіб, які вчинили злочини до 29 грудня 1999 року, в тому числі і на осіб, засуджених до смертної кари;
ґ) Закон №1483 – ІІІ встановлює новий вид покарання – довічне позбавлення волі, який вочевидь є суворішим ніж покарання у виді позбавлення волі на певний строк, – і вводить його до КК України; відповідно КК України в редакції цього Закону – по відношенню до КК України з урахуванням Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року – є законом, який посилює кримінальну відповідальність і тому не повинен мати зворотної дії в часі; при цьому прямим правовим орієнтиром саме для такого підходу є ч.4 ст.5 КК України 2001 р.
3. Зіставлення відтворених вище різних підходів до розуміння правового змісту «проблемної» ситуації дозволяє констатувати: визначальною для підходу, продемонстрованого Конституційним Судом України, є «правова позиція» – Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року щодо втрати чинності положеннями КК України 1960 р. про смертну кару не є обов’язковим для виконання. Оскільки вона прямо в мотивувальній частині Рішення КСУ від 26 січня 2011 року не сформульована, конкретні «правові позиції», які обґрунтовують його кінцевий висновок, характеризуються непослідовністю, суперечливістю та неповнотою. Іншими вони і не могли бути, оскільки Конституційний Суд України спробував вирішити завдання, яке апріорі не має вирішення: як не виконувати своє Рішення від 29 грудня 1999 року, не виключаючи його зі змісту «проблемної» ситуації, яку він розглядав.
Оцінка резолютивної частини
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 181; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!