Суспільно-політичний рух в Україні в 1900-1917 рр.
Початок ХХ століття позначився в Україні швидким ростом визвольного руху. Україна залишалася розчленованою. Більша частина її земель, де проживало понад 25 млн. чол., знаходилась у складі Російської імперії (Наддніпрянська Україна). Менша – з населенням 5 млн. чол., входила до Австро-Угорської імперії (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина). Історичні процеси, які розвивалися в обох імперіях, відбивалися й на розвитку українських земель.
До початку ХХ ст. уже кілька поколінь українців жили на своїй землі в двох імперіях, не маючи власної державності, але багатомільйонний народ не піддавався асиміляції. Більше того, у Російській імперії українці за півтора сторіччя освоїли величезні пустельні простори на узбережжі Чорного і Азовського морів, значно збільшивши власну територію розселення.
Соціально-економічні і політичні процеси, що відбувалися у країні, а також події першої світової війни створили передумови української національної революції 1917-1920 рр. Щоб висвітлити суспільно-політичний рух в Україні у складі двох імперій на початку ХХ століття, слід привернути увагу до таких питань:
1. Соціально-економічне становище українських земель у складі імперій.
2. Суспільно-політичний рух і політичні партії в Україні.
3. Революційні події 1905-1907 рр. Українська парламентська громада.
4. Перша світова війна і поглиблення революційної кризи в Україні.
|
|
|
2. Суспільно-політичний рух і політичні партії в Україні.Хід соціально-політичного розвитку призвів до того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національного гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу. Все це об’єднувало визвольний рух в Україні з іншими частинами імперії, створювало основу взаємодії відповідних соціальних верств населення незалежно від національності, сприяло утворенню і діяльності місцевих осередків загальноросійських партій.
Разом з тим національне гноблення, якого зазнавали українці (як і інші “інородці”) вимогало певного згуртування за національною ознакою, протистояння російському великодержавному шовінізму. Це ставило складні завдання перед українським рухом – він мав стати масовим і добре організованим.
Якщо в другій половині ХІХ ст. в національному русі України здебільшого брала участь лише інтелігенція, то на початку ХХ ст. зростає роль робітничого класу і селянства. Проте масовому включенню робітників в національний рух перешкоджало те, що в його лавах, особливо в містах, було багато російських або денаціоналізованих, зрусифікованих робітників, які були байдужими до української національної справи. Політичне самовизначення різних класів і соціальних груп проходило нерівномірно, тому неодночасно відбувалося і оформлення їх політичних партій.
|
|
|
Ще у вересні 1897 р. у Вільнюсі було засновано “Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії” – Бунд (Союз). Бунд створився на основі просвітницьких гуртків і страйкових кас, які виникли на грунті економічної боротьби. Члени союзу ставали на соціал-демократичні позиції. У рішенні національного питання бундівці визнавали ідею “культурно-національної автономії”. Оскільки через Україну проходила смуга осілості для євреїв, то вже в перші роки ХХ ст. тут, особливо в містечках Правобережжя, утворилося й діяло багато бундівських організацій.
Першим почав усвідомлювати свої інтереси робітничий клас, який створив свою політичну партію – РСДРП (заснована у Мінську в 1898 р.). Напередодні ІІ з’їзду партії (1903 р.) в Україні діяло понад 35 організацій і груп. В ході з’їзду стався розкол, який почався з організаційних питань, а в роки буржуазно-демократичної революції (1905-1907 рр.) переріс у принципові відмінності в поглядах на революцію. Після ІІ з’їзду РСДРП Катеринославський, Одеський і Миколаївський комітети зайняли більшовицьку позицію, Київський, Харківський і Донецький союз – меньшовицьку. Подальше розмежування у місцевих організаціях РСДРП відбувалося уже в ході революції 1905-1907 рр. В Україні у 1907 р. було 4,4 тис. більшовиків та 10 тис. меншовиків.
|
|
|
Серед політичних партій, які виступали від імені селянства, найбільш впливовою була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Есерівські організації були створені в усіх українських губерніях. Було організовано і Український обласний комітет партії есерівських організацій Харківської, Херсонської, Чернігівської, Київської, Полтавської і Волинської губерній. Оскільки у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий грунт для своєї діяльності. На той час у шести губерніях України налічувалося 5,5 тис. есерів.
У цілому в Російській імперії існувало вісім різних партій дрібних власників. До цього типу партій досить умовно можно віднести і організації анархістів, які також користувалися деяким впливом в Україні. Саме тут у 1907 р. відзначився юний Нестор Махно, який у роки громадянської війни став “батьком” повстанської армії.
|
|
|
На сторожі інтересів ліберальної буржуазії виступала створена в ході революції 1905-1907 рр. (жовтень 1905 р.) партія конституційних демократів (кадетів). Виникненню цієї партії сприяло пожвавлення земсько-ліберального опозиційного руху, що розгорнувся на початку ХХ ст. у рамках земських установ. Посилився він як прояв незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму. Ліберали домоглися часткових реформ в країні. Всього в Україні було близько 9 тис. членів кадетських організацій.
Українці, які брали участь у цих організаціях, як і більшість представників інтелігенції, за допомогою преси, петицій, резолюцій, зборів домагалися насамперед скасування заборони української мови. Такі відомі українські діячі кадетської партії, як професор Київського університету І.В.Лучицький, голова Київського товариства письменності В.П.Науменко, професор Харківського університету М.А.Гредескул, професор Новоросійського (Одеського) університету Є.М.Щепкін та багато інших, наполегливо ставили питання про розвиток української мови.
На правому крилі російського лібералізму була партія великих поміщиків і торгово-промислової буржуазії – “Союз 17 октября” (октябристи), яка сформувалася у жовтні – листопаді 1905 року. Лідерами октябристів були Д.Шипов, О.Гучков, П.Гейден, М.Родзянко (з України) та ін. З листопада 1905 р. по лютий 1906 р. осередки октябристської партії виникли в усіх українських губерніях. Всього налічувалось близько 10 тис.членів партії.
Найбільш правими і консервативними в ході революції були поміщицько-монархічні партії і організації, яких здебільшого називали чорносотенними. Серед них відомим став “Союз руського народу”, створений у Петербурзі в листопаді 1905 р. В Україні ця партія мала розгалуджену мережу своїх відділів, які були створені не тільки в усіх губернських містах, а й у повітах і навіть у багатьох селах. До них належало близько 190 тис. чол. (в цілому в Росії – понад 400 тис.). Так, Одеський відділ “Союзу” налічував 8440 чол., Катеринославський – 6686 чол., Харківський – 6500, Київський – 3256 і т.д. Серед черносотенних газет, найбільш реакційною і шовіністичною була київська газета “Киевлянин”, яку редагував відомий чорносотенець В.Шульгін.
Одержуючи щедрі субсидії від царя, купців, поміщиків, підприємців, “Союз” створював бойові дружини, які влаштовували криваві єврейські погроми, брали участь у розгромі демонстрацій та мітингів, грабували населення та ін.
Неоднозначним було ставлення загальноросійських партій до українського питання. Практично всі вони, в т.ч. й революційні, що діяли в Україні, нехтували українською справою. Це обгрунтовувалося тим, що інтернаціональне у суспільному житті має бути вище національного. На практиці ігнорування національних потреб українського народу російськими революціонерами повністю збігалося з русифікаторською політикою царського самодержавства щодо України.
Отже, в Україні на початку ХХ ст. були створені організації всіх загальноросійських політичних партій, які відбивали корінні інтереси класів, які існували тоді в Російській імперії.
Але поряд з загальноросійськими створювались і національні партії, які діяли в межах України і виступали від імені соціальних верств українського населення.
Першою з українських партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП) (1899р.). 19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні шевченківських роковин М.Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу брошури “Самостійна Україна” (видана: 1900 р.- м.Львів), яка стала першим програмним документом РУП. Будучи гостро публіцистичною, “Самостійна Україна” не була програмою у власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р., обгрунтував право українського народу на державну незалежність. Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.
На місцях РУП організовувала осередки, які називалися “вільними громадами” – в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Ніжині та інших містах. У своїй практичній діяльності РУП ставила завданням піднесення політичної та національної свідомості селян й робітників, рівень їх освіченості взагалі. Партія видавала газети – “Гасло”, “Селянин”, “Добра новина” і “Праця”.
Однак, у ході подальшої еволюції серед членів РУП наростали розбіжності, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна – переважно члени “Закордонного комітету” у Львові - М.Меленевський, Є.Голіцинський, П.Канівець, В.Мазуренко та ін., вважала, що не слід акцентувати увагу лише на національному питанні. Оскільки, як говорив Меленевський, в Україні “маса промислового пролетаріату перебувала під впливом російських соціал-демократичних організацій”, РУП повинна ввійти до складу РСДРП щоб згуртувати всі революційні соціал-демократичні сили для боротьби проти царизму. Друга група – більшість членів РУП, очолюваних М.Поршем, - вважала, що національна справа не може бути байдужою робітникам. Партія мусить вимагати самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як українська соціал-демократична партія. Зв’язки з РСДРП - федеративні.
У грудні 1904 р. у Львові зібрався ІІ з’їзд РУП, на якому стався розкол партії. Група делегатів, переважно членів “Закордонного комітету”, вийшла із РУП і створила “Українську соціал-демократичну спілку” (“Спілка”), яка у 1905 р. ввійшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької фракції. Її представники брали участь в роботі конференції меншовиків у Женеві в квітні 1905 р., а потім у роботі ІУ та У з’їздів РСДРП.
Члени РУП, які залишилися після виходу “Спілки”, в грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в “Українську соціал-демократичну робітничу партію” (УСДРП). Її очолили В.Винниченко. М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко, Л.Юркевич та ін.
У 1900 р. у Львові виникла Українська соціалістична партія (УСП) лідером якої став Б.Ярошевський. До її складу ввійшли “переважно українці польської культури”. УСП була невеликою інтелігентською групою. Вона закликала до самостійності України.
У 1902 р., коли більшість членів РУП стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідею серед широких мас, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на створення української незалежної держави.
Найбільш відомим і який викликав чисельні протилежні оцінки, був твір М.Міхновського “Десять заповідей УНП”. Написаний він був у 1903 р. у Львові і став своєрідним маніфестом самостійників: “Одна – Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей – це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя…”. “Десять заповідей УНП” дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Міхновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло “Україна для українців”.
У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників, яка планувала провести ряд акцій проти “символів панування” Росії в Україні. В 1904 р. був влаштований вибух біля пам’ятника Пушкіну на Театральній площі в Харкові. Громадськість осудила цей вчинок.
Одночасно з розмежуванням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, які були об’єднані з 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації. В нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. була створена Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко та ін. Партія відстоювала федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, виборювала проведення політичних та економічних реформ ліберальної спрямованості. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). Її керівниками були Б.Гринченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін.
УДП і УРП були подібними до російської партії кадетів тільки з тією різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямків. Переважна більшість яких на Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна б користувалася правом національно-територільної автономії, а не самостійної держави.
Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянщини пояснювалася кількома причинами:
1) майже 250-річна інтеграція українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелегенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, які не були зацікавлені у державному відокремленні України;
2) в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозніх політичних перспектив.
Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій “згорнути прапор самостійної України”, були їхні сподівання на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.
Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Жодна з російських політичних партій – від крайньо лівої до крайньо правої – не збиралася задовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї деяльності.
На самостійницьких позиціях напередодні світової війни серед східноукраїнських лідерів політичних партій, крім М.Міхновського, стояли лише відомий український історик В.Липинський та публіцист Д.Донцов.
Ще в кінці 90-х років ХІХ ст. у діяльності Української радикальної партії (УРП) намітився ряд суперечливих тенденцій, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху, дедалі більше виявлялась політична диференціація в середині самої УРП. Внутрішньопартійна боротьба, сформувала три основні фракції (групи): власне радикальну (РУРП), яку очолювали М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демократичну (УСДП) на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським та національно-демократичну (УНДП), якою керували В.Охрімович, С.Левицький, В.Будзиновський.
Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП – за культурно-національну автономію. А кінцевою метою ці партії спочатку визнавали здобуття культурної, економічної і політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель. А пізніше УСДП в програмній статті свого органу “Воля” заявляла: “Наша ціль: є вільна держава українського люду – Українська республіка”.
Активізація політичного життя і зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали привабливу силу для політичного підпілля і політичної еміграції з Наддніпрянської України. Тут були політемігранти Д.Антонович, В.Винниченко, Д.Донцов, С.Петлюра, М.Русов та інш. Львів став місцем проведення ІІ з’їзду РУП (1904 р.). Друкувалася партійна література, брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП “Гасло” (1902-1903 рр.). Згодом аналогічну діяльность проводила у Львові УСДРП (1905-1907 рр.). Західноукраїнські землі таким чином відігравали роль своєрідної бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії. Західні українці, розвинувши свою громадсько-політичну і культурну діяльність, перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було відновлення державності.
Революція 1905-1907рр.
Революція в Росії 1905—1907 — назва подій, що відбувалися протягом періоду з січня 1905 р. по червень 1907 р. у Російській імперії.
Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою1900—1903 у Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905).
Кривава неділя — жовтень 1905Початок революції поклали події 9(22) січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацiю очолював відомий священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Кривава неділя у столиці викликала хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо у першій половині жовтня 1905).Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більше половини всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух — студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили — від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів.
Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну.
14 червня 1905 р. у одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Григорій Вакуленчук та Опанас Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУП Олександр Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6 серпня 1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У середині жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн. робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу — Ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії — соціал-демократи, есери, анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло бл. 300 робітників).
Восени 1905 селянський рух охопив понад третину повітів європейської частини імперії. В Україні у жовтні-грудні 1905 селянські виступи відбулися в 64 повітах (із 94). В Україні було зареєстровано близько 300 випадків розгрому поміщицьких маєтків, з них на Лівобережжі — понад 150, на Півдні — понад 100. На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. Один із найбільших виступів відбувся в грудні 1905 у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з каральним загоном там загинуло 63 селянина. У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій Церкві. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої Думи, т.зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій — конституційних демократів (кадетів) і «Союз 17 Октября» (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, ін. містах), відмовляючись брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед «Союз русского народа», які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації.Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року
Маніфест 17.10.1905 сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще в березні 1905 Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою і рекомендувалось відмінити антиукраїнські розпорядження 1863 і 1876 (див. Валуєвський указ 1863 і Емський акт 1876). З кін. 1905 почали з'являтись українські періодичні видання. В 1906 у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та ін. містах України, а також у Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет та журналів. Деякі з них, як, наприклад, газета «Громадська думка»(пізніше — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити і в наступні роки. Проявом національного руху стало виникнення культурно-освітніх організацій «Просвіта» в Катеринославі, Києві, Одесі, Чернігові, Ніжині, Миколаєві, Полтаві. В їх роботі активну участь брали відомі діячі культури — Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства «Просвіта» організовували бібліотеки і читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави і концерти тощо. Активізувалась діяльність українських політичних партій. У січні 1905, відколовшись від Революційної української партії, до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії на основі окремого статусу, як національна організація, увійшла Українська соціал-демократична спілка. Після виходу з РУП «Спілки» у грудні 1905 була утворена Українська соціал-демократична робітнича партія, яка проголосила себе єдиною правочинною політичною організацією українського пролетаріату. Наприкін. 1905 виникла Українська радикально-демократична партія. Всі українські політичні організації у національному питанні домагались національно-територіальної автономії України у складі Російської держави.Спад та знищення здобутків революції січень 1906 — 3 червня 1907
У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого наприкінці лютого — на початку березня 1906 відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні-з 27.4(10.5) до 9(22). 7. 1906. У І Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова І. Шрага; серед членів були В. Шемет та П. Чижевський — від Полтавщини, М.Біляшівський та Ф. Штейнгель — від Києва, А. В'язлов — від Волині. Друкованим органом фракції став «Украинский вестник» (редактор -М. Славинський, секретар -Д. Дорошенко). Українська фракція І Державної Думи звернула особливу увагу на аграрне й національне питання. Зокрема, вона виробила проект засад автономії, який через розпуск Думи не було винесено на обговорення.
II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. 20.2.(5.3).1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У II Думі 47 депутатів від України об'єднались в Українську громаду, яка видавала часопис «Рідна справа — Думські вісті» (офіц. ред. — о М.Хотовицький і С.Нечитайло, фактичний — В.Доманицький). У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є «реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії…». Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітніх справах. 3.(26).6.1907 царським маніфестом II Дума була розпущена. Одночасно змінено положення про вибори, що порушувало жовтневий маніфест «Основні державні закони Російської імперії». Царський маніфест від 3.6.1907 про розпуск II Думи ознаменував відмову царизму від реформ та остаточну поразку революції 1905-07.
Три етапи революції:
I етап (Кривава неділя — жовтень 1905)
· Страйки;
· селянські виступи;
· повстання на броненосці «Потьомкін».
II етап (Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року — 10 грудня)
· Робітничі страйки та мітинги;
· утворення Рад робітничих та селянських депутатів;
· виступи на флоті, повстання крейсера «Очаків» під проводом лейтенанта Шмідта;
· повстання саперів (Б. Жаданівський).
III етап (січень 1906 — 3 червня 1907)
· Спад та знищення здобутків революції.
БІЛЕТ№18
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 604; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!