Найдавніші державні утворення на українських землях

КЛИМОВ А.О.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Курс лекцій

ВСТУП

Останнє десятиріччя XX ст. несподівано для багатьох ознаменувалося появою на політичній карті світу понад 20 нових держав. Серед них і незалежна держава Україна, яка виникла у результаті закономірного розпаду СРСР. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі народ України підтвердив проголошену її парламентом незалежність. Референдум засвідчив, що український народ прокинувся від сну національного безпам'ятства і страху, усвідомив нагальну потребу в створенні своєї держави. Він діяв у рамках міжнародного права, Статуту ООН, які передбачають право кожного народу на самовизначення. 28 червня 1996 р. Верховна Рада, виражаючи волю українського народу, прийняла нову Конституцію України. Ці історичні, справді доленосні події відновили багатовікову традицію української державності, висунули завдання побудови нової України — незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Історичні факти переконливо свідчать, що український народ протягом кількох століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. Свою державність він творив на власній землі, а по шляхом загарбання і поневолення чужих територій, власними зусиллями, своєю кров'ю і потом. Географічно положення українських земель здавна спричинювало як позитивні, так і негативні проноси: природні умови сприяли розвитку тут цивілізації, разом з тим українські землі постійно зазнавали нападів і пограбувань із боку сусідів.

Трагедія України полягала в тому, що впродовж віків змінювалась її територія, на ній співіснували різні державні структури, політико-державницькі формації. Природний самобутній шлях українського народу немовби зникав на тлі загальних подій у житті Росії та Польщі, а згодом — Австро-Угорщини, пізніше, після версальських угод, Румунії, Чехословаччини, тієї ж Польщі, врешті — СРСР. Історія України виглядала низкою спорадичних ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її землями. Тож український народ уявлявся не тільки не державним, назавжди прикутим до інших держав, а й навіть приреченим розчинитись у складі панівної нації.

Найцінніший скарб, що його одержав український народ разом зі своєю державною незалежністю, — це можливість повернення своєї історії, національної пам'яті, які століттями спотворювалися, фальсифікувалися. Вивченняя історії України, її державності має спиратися на документальні джерела, праці істориків, насамперед вітчизняних. Питання «Откуда єсть пошла руська земля» досліджувалося літописцями ще з XI ст. Вже у славнозвісному Іпатіївському списку головна увага приділяється подіям на українській землі, а хід історії розглядається крізь призму формування на Русі державних інститутів. Козацькі літописи продовжили цю історичну традицію. їх автори намагалися висвітлити історію української державності від Київської Русі до Української козацької держави, створеної Богданом Хмельницьким. У визначній пам'ятці суспільно-політичної думки — «Історії Русів» обґрунтовується думка, що саме Україна, а не Московія-Великоросія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Ці та інші джерела започаткували державницьку традицію у вітчизняній історіографії.

Вагомий внесок у дослідження історії державності України зробили представники народницької школи (М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський та ін.). Серед них особливо виділяється постать М. Грушевського, праці якого стали справжньою енциклопедією знань з історії українського державотворення, а його «звичайна схема "руської" історії» — логічною і конкретною відповіддю на принципові питання формування і розвитку Української держави.

Ідеї безперервності державності України, органічної єдності процесів державотворення і націогенезу є провідними у працях наступного покоління вітчизняних істориків — представників національно-державницького напряму (С. Томашівського, В. Липинського, Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко та ін.). Аналогічні підходи до вирішення зазначених наукових проблем чітко простежуються також у творчій спадщині академіка І. Крип'якевича, який вперше в історіографії дослідив процеси становлення Української держави в середині XVII ст.

Необмежені можливості для глибоких і об'єктивних досліджень історії українського державотворення відкрилися після проголошення незалежності України. Помітним кроком на шляху переосмислення історії української державності стала Всеукраїнська наукова конференція з проблеми «Українська державність: історія і сучасність», що відбулася в Києві в січні 1992 р. В ній взяли участь 250 представників усіх галузей гуманітарних знань.

За останні роки вийшло чимало праць, в яких по-новому осмислюється історія української державності 1. Зокрема, з'явилися дослідження, безпосередньо присвячені цій глобальній проблемі. Серед них привертає увагу книга львівських авторів Я. Малика, Б. Вола, В. Чуприни «Історія української державності» (Львів, 1995). Це одна з перших колективних праць, в яких розвиток української державності розглядається від її початків до проголошення незалежності України. Проте ряд важливих проблем автори не висвітлюють, до того ж книга вийшла невеликим тиражем. В іншій колективній праці — «Нариси з історії українського державотворення»² — зроблено вдалий аналіз окремих періодів політичної історії та політичних ідей, на які спиралося українство в боротьбі за створення власної держави. Заслуговує на увагу й навчальний посібник Б. Кухти «З історії політичної думки України», виданий 1994 р. Поряд з іншими питаннями на його сторінках висвітлено зародження і розвиток ідей української державності та їх вплив на змагання за незалежність Української держави. Одним із перших видань, в яких переосмислюється процес зародження державності та права на українських землях, простежується їх історія з найдавніших часів і до наших днів, є видана у двох книгах «Історія держави і права України» (Харків, 1995; 1996).

Розбудова самостійної держави потребує висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжувати кращі традиції українства, його державності. Засвоєння історичного досвіду допоможе їм зайняти чітку громадянську позицію, розібратися у складностях сучасного життя. Слід враховувати й ту обставину, що сьогодні в суспільно-політичній свідомості громадян України відбувається своєрідне «протистояння» щодо оцінки історичного минулого нашого народу, його визвольних змагань. Ці та інші чинники вимагають об'єктивного підходу до висвітлення історії України, її державності.

¹ Історія України: нове бачення: В 2 кн. Київ, 1996; Рибалко І. К. Історія України. Харків, 1995; Терещенко Ю., Курило В. Історія України. Київ, 1996; Історія України. Львів, 1996.

Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. Київ, 1995.

Даний навчальний посібник —результат практичної боти авторів з учителями шкіл та студентам вищих закладів освіти. Лекції, що ввійшли в нього, читалися, зокрема, студентам ряду гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та вчителям, які проходять перепідготовку в Київському міжрегіональному інституті удосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка.

Лекція 1

Найдавніші державні утворення на українських землях

• Кіммерія • Таврика • Скіфія Сарматія « Грецькі міста-держави • Боспорське царство • Гетика є Держава гунів

Як переконливо свідчать праці вітчизняних істориків, процеси виникнення, формування і розвитку української державності — явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і напруженої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.

Аналіз різноманітних наукових концепцій історичного розвитку України (державницької, народницької, національно-державницької та ін.) переконує, що чітко визначених, конкретних хронологічних меж генезису української державності, які в сучасних умовах вважалися б загальновизнаними, у вітчизняній історіографії фактично не існує. Початки Української держави своїм корінням сягають сивої давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення. Адже новітні праці з історії державності України засвідчують, що «хронологічні коливання» дослідників при розгляді цієї надзвичайно важливої наукової проблеми залишаються досить відчутними (нерідко різниця у судженнях авторів сягає навіть кількох століть).

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (в першу чергу грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тис. до її. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я — кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Ось чому ч державних утворень саме цих народів, які не мають прямого генетичного відношення до українців, ми починаємо висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчих процесів на території України.

Кіммерія (ЇХ—VII ст., до. н. є.). Кіммерія займала величезну територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було місто Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки.

Кіммерійці, як відомо, були першим народом Східної Європи, справжнє ім'я якого, зафіксоване в писемних джерелах, дійшло до нашого часу. Одна з перших згадок про них зустрічається, зокрема, в «Одіссеї» Гомера (VIII ст. до н. є.), де автор називає північне узбережжя Чорного моря «землею кіммерійців». Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях видатних істориків давнини: Геродота, Страбона, Птолемея, які описували життя кіммерійців у наступні часи. Виходячи з їхніх творів, а головне, з археологічних знахідок наших вітчизняних вчених, можна зробити висновок, що головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Головне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер називає цих кочовиків «гіпомологами-млекоїдами», тобто тими, хто доїть кобилиць. Крім того, кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями. Майже всі знайдені досі знаряддя праці та озброєння кіммерійців виготовлені з бронзи. Проте слід зазначити, що поряд із бронзовими зустрічаються й вироби, виготовлені із заліза.

На думку відомої української дослідниці нашої минувшини Н. Полонської-Василенко, кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вкипіли з родової і племінної знаті. Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Є писемні дані, що Кіммерія досить часто воювали із своїми сусідами. Зокрема, в VIII —першій полонині VII ст., до. н.е. кіммерійські царі здійснили походи на Близький Схід - в Ассирію та Урарту. Під час одного з походів вони вдерлися до Лідії, дійшли до Іонії, захопили столицю Ассирії Сарди. Ці походи очолювали царі Тугдамме (Лігдаміс) та Теушпа, які відзначалися особливою жорстокістю. У постійних війнах кіммерійці захоплювали багато полонених, яких згодом перетворювали на рабів.

До якого ж етносу належали кіммерійці? Відразу зазначимо, що це питання й сьогодні залишається дискусійним. До кого тільки не відносили цей народ різні дослідники —до кельтів, таврів, неврів, скіфів-землеробів, скіфів-орачів, амазонок, тохарів, італійських кімврів... У наш час найбільшого поширення набула висловлена що в XIX ст. точка зору, згідно з якою кіммерійці відносяться до східної гілки фракійських племен. Не менш популярною с гіпотеза про етнічну спорідненість кіммерійців зі скіфами. Деякі вчені вважають їх іранцями. Й нарешті з'явилася компромісна теорія, згідно з якою кіммерійці були вихідцями зі Сходу, які на Балканському півострові та в Малій Азії увійшли в тісну взаємодію з фракійцями. Внаслідок цього утворилася синкретична культура, яка поєднувала іранські і фракійські елементи. Можна сподіватися, що подальші дослідження вчених дадуть змогу точніше відповісти на це питання.

У VII ст. до н. є. Кіммерія розпалася внаслідок вторгнення сильного об'єднання скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, поступово асимілювалися загарбниками.

Таврика. Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала держава таврів Таврика (IX—І ст. до н. є.). Вона, так само як і Кіммерія, була рабовласницькою. Влада у Тавриці належала родовій аристократії. Навколо своїх поселень таври споруджували могутні фортифікаційні укріплення. Разом із сусідами — скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, що намагався захопити землі Таврики.

Доля держави таврів, як і Кіммерії, склалася трагічно: в II ст. до н. є. її підкорив цар Поту Мітрідат VI Євпатор, потім вона підпала під владу Риму, а в середні віки таври були винищені або частково асимільовані татарами.

Скіфія. Як уже згадувалося вище, в VII ст. до н. є. з глибин Азії в Північне Причорномор'я вторгнулися численні племена скіфів, які завоювали величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, приєднавши до своїх володінь ще й частину Криму.

У цей же період скіфи утворили могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили до цього об'єднання, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). На його думку, наймогутнішим і найчисленнішим племенем були царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (у степовій смузі України) розташувалися скіфи-хлібороби (орачі).

І хоч до скіфського племінного союзу входили не тільки власно скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією», або «Великою Скіфією».

У VII—VI ст. до н. є. в скіфському суспільстві починають проявлятися ознаки розкладу родового ладу. З середовища вільних общинників виділяється родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Помітнішою, на думку археологів, стає майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, добуті під час численних воєн. Але їх частка у Скіфії була мізерною. Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах. Значним впливом користувалися ради старійшин, і перш за все союзна рада. Але, безперечно, головну роль у союзі відігравали військові вожді — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів.

Як наслідок, на рубежі VI—IV ст. до н. є. у Скіфії, на думку деяких скіфологів, відбувається поступове становлення класового суспільства та формування рабовласницької держави. Саме в цей час скіфський цар Агей захопив владу, усунувши інших «царів». Він зумів об'єднати під своєю рукою майже всю країну — від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство, центр якого наприкінці V ст. до н. є. знаходився на Дніпрі (Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Після загибелі Атея Скіфське царство значно зменшилося, столицею його стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) у Криму.

Таким чином, Скіфсько царство може бути віднесене до держав рабовласницького тину. За формою правління воно являло собою один і» різновидів рабовласницької деспотичної монархії. Очолював її цар, влада якого була спадковою і необмеженою.

Скіфська держава — одно із перших державних утворень на території сучасної України.

Сарматія. У III ст. до н. є. під тиском войовничих кочових племен сарматів Велика Скіфія поступово втрачає свої провідні позиції і розпадається на окремі державні об'єднання. Сармати панували в Причорномор'ї протягом наступних 600 років. їхня мова, як і скіфська, на думку вчених, належала до північно-східної групи іранських мов, побут і звичаї обох народів були також дуже близькими.

Перші згадки про окремі сарматські племена знаходимо в працях Страбона. Він, зокрема, називає язигів, роксоланів, сіраків, аорсів, а завойовані ними землі — Сарматією. Згодом у працях інших авторів з'являються повідомлення про ще одне сарматське угруповання — аланін. Уже н ПІ ст. до. н. є. племена сарматів розселилися на величезних просторах від Дону до Дніпра. На території сучасної України спочатку жили роксолани, дещо пізніше — аорси й алани.

Внаслідок значної спорідненості сарматів зі скіфами вони фактично уживаються в одній спільній державі Сармати (III ст. до н. є. — III ст. н. є.), головним політичним центром якої було м. Танаїс, розташоване у гирлі Дону. Як і Скіфія, Сарматія була державою рабовласницькою. Очолювали її царі (в давніх джерелах згадуються Медоссак, Тасій, Фарзой, Інісмей та ін.). Сарматські царі вели постійні завойовницькі війни і тримали в покорі сусідні племена (в т. ч. деякі племена зарубинецької культури Середнього Подніпров'я, яка вважається найдавнішою слов'янською культурою). Обкладання даниною поневолених народів, контролювання та посередництво в торгівлі, постійні здирства у вигляді так званих «дарунків», відкриті воєнні пограбування — головні засоби зовнішньої діяльності царів Сарматії. Війну і грабіжництво вони вважали не тільки звичайною, а й почесною, престижною справою.

Як уже згадувалося вище, майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але в III ст. н. є. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Історія повторилася: спершу нищівного удару їм завдали готи, а в другій половині IV ст. н. є. справу завершили племена гунів, названі середньовічними хроністами «карою божою».

Грецькі міста-держави. Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань, поблизу гирла Дніпра — Бузького лиману. Згодом були засновані Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес, Тіра та інші міста. Розквіт грецьких міст-держав припадає на V—IV ст. до н. є., після чого починається їх занепад.

Державний лад грецьких міст Причорномор'я ґрунтувався на тих же засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Причому, якщо п V—П ст. до н. е. тут переважав демократичний елемент і вирішальну роль у політичному житті відіграна» демос то, починаючи з І ст. до н. є., основні важелі управління фактично опиняються в руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької аристократії, демократична республіка змінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у грецьких містах-колоніях були народні збори («народ»), в яких брали участь тільки повноправні громадяни, яким виповнилося 25 років Раби, чужоземці, жінки позбавлялися можливості брати участь в управлінні. Народні збори, наділені законодавчими функціями, приймали декрети і постанови, вирішували всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. До компетенції народних зборів входили також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка обиралася народними зборами і була постійним виконавчим органом влади. Вона готувала рішення народних зборів, підбирала кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність виборних посадових осіб.

Третьою ланкою управління грецьких міст-колоній Північного Причорномор'я були виборні колегії — магістратури — або окремі посадові особи — магістрати. Вони, як правило, опікувалися фінансами, роботою судових установ, військовими справами. Найбільш впливовою серед міських магістратур була колегія архонтів, яка керувала іншими колегіями і могла скликати в разі потреби народні збори.

Боспорське царство. На початку V ст. (близько 480 р.) до н. е. завдяки об'єднанню кількох грецьких міст-колоній у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

До його складу ввійшли великі міста-держави (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Тірітака, Кіммерік та ін.), які зберегли значну долю самостійності, а окремі з них навіть внутрішній демократичний устрій. Крім того, до складу Боспорського царства потрапили землі, заселені численними місцевими племенами (синди, торети, псеси та ін.), які не мали своєї державності. Столицею Боспорської держави стало місто Пантікапей (нинішня Керч), яке займало вигідно положення як в економічному, так і у воєнному відношеннях.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. е. Саме в цей час Боспор робить спробу поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Проте вже з III ст. до н. е. Боспорське царство починає поступово занепадати. Це було викликано, передовсім, внутрішніми суперечностями, зокрема повстаннями рабів. Особливо згубним для царства виявилося повстання рабів під проводом Савмака, що спалахнуло в Пантікапеї у 107 р. до н. е. Виступ було жорстоко придушено, але колишнього процвітання Боспору повернути не вдалося.

На початку І ст. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північної о Причорномор'я, в тому числі й Боспорське царство. Але після трагічної загибелі Мітрідата Боспор опинився під владою римлян. Згодом був захоплений готами. Завершального удару Босфорському царству завдали гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє існування.

Державний устрій Боспорської держави не лишався незмінним. Спочатку це був союз грецьких полісів, кожен із яких залишався до певної міри самостійним у внутрішніх справах. Державою правили архонти Пантікапею і Боспору, які передавали свою владу в спадщину. Найбільш відомою була династія Спартокидів, заснована в 438 р до н. е. Вона поступово перетворилася на царську. Таким чином, Боспорська держава відходить від демократичних традицій і трансформується в монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. В його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові й навіть жрецькі функції.

Опинившись у залежності від Риму, правителі Боспору стали носити офіційний титул «друга кесаря» (римського імператора) і «друга римлян». Вступаючи на престол, боспорський цар обов'язково здобував затвердження від римського імператора й отримував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін.

На початку III ст. н. е., після завоювання скіфських володінь у Криму, правителі Боспору стали називати себе ще й царями тавро-скіфів.

До складу Боспорського царства входили не лише грецькі міста, але й землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку міста користувалися певною автономією: в них зберігалися традиції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, рад, виборних посад. Певною автономією користувалися також місцеві племена, які займали внутрішні області держави. Вони зобов'язувалися платити босігорським правителям данину, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена почали втрачати свою колишню самостійність. У перших століттях нашої ори управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам.

Гетика. В III ст. н. е. в Північне Причорномор'я і на сусідні з ним території з півночі вторгнулися войовничі германські племена готів, що прийшли з берегів Балтійського моря. Вони витіснили сарматів за Дон, зруйнували грецькі міста-держави Ольвію і Тіру, підкорили своїй владі населення Криму. Тут, у степовому Причорномор'ї, виникає нове велике державне об'єднання — Готське королівство, або Гетика (Рейхготланд). Столицею держави готів було так зване «Дніпрове місто», яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області).

Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332—375 рр.). Як зазначає готський історик Йордан у своїй праці «Про походження та діяння готів» (551 р.), саме цьому володареві вдалося підкорити, а згодом приєднати до Гетики деякі сусідні племена — естів, мері, мордви і навіть венетів. Тому населення готської держави за своїм складом було досить строкатим і неоднорідним. На думку відомого українського історика М. Брайчевського, крім безпосередньо готів, воно становило складний конгломерат різних за походженням та етнічною належністю племінних груп, серед яких одне з провідних місць поряд із готами належало нащадкам скіфів. Завдяки цьому етноніми «скіф» і «гот» в античних джерелах виступають як синоніми. Таким чином, зазначає М. Брайчевський, готське королівство можна вважати спадкоємцем Скіфського царства, але ототожнювати ці державні утворення було б неправомірно, оскільки вони мали зовсім різну соціальну природу — рабовласницьку в одному випадку і феодальну — в іншому.

Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша — залишилася на території Кримського півострова.

Слід зазначити, що готи, підтримуючи контакти з антами, значною мірою впливали на слов'ян, особливо у військових справах. Про це, зокрема, свідчать такі військові терміни, як меч, шолом, князь, запозичені слов'янами з готської мови.

Держава гунів. Держава гунів, яку вчені цілком справедливо називали першою «імперією» кочовиків-скотарів, була одним із наймогутніших державних утворень в історії людства. Після перемога над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї. Безупинно просуваючись на захід, кочовики підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (середина V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. У 453 р. помер Аттіла, і, як це часто траплялося із сильними, але не міцними військово-політичними угрупованнями кочовиків, держава гунів почала швидко занепадати. «Між спадкоємцями Аттіли спалахнула суперечка за владу.., — писав Йордан, — і поки вони, нерозумні, всі разом прагнули володарювання, всі ж разом і втратили владу». Врешті-решт, гунів спіткала доля тих, кого вони століття тому примусили зійти з історичної арени — аланів і готів. Підкорені новими володарями степів, гуни поступово «розчинилися» серед них.

Після загибелі держави гунів на території Північного Причорномор'я вже не залишилося інших, більш-менш стабільних державних утворень.

Таким чином, рабовласницькі держави Кіммерія, Таврика, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави, Боспорське царство, а також феодальна Гетика були першими державними утвореннями, що виникли на території України. Звичайно, вони не були українськими, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування і розвитку майбутньої Української держави.

Рекомендована література

Білецький А. О. Геродот про скіфів і Скіфію // Археологія. 199І. № 1.

Василенко Г. Велика Скіфія. Київ. 1991.

Давня історія України: У 2 кн. Київ, 1994. Кн. 1.

Історія держави і права України. Хрестоматія. Київ, 1996.

Мозолевський Б. М. Скіфський степ. Київ, 1983

Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы лани формирования скифского етноси. Киев, 1990.

Полин С. В. От Скифии к Сарватии Киев, 1992.

Рибаков Б. А. Геродотова Скифия Москва, 1979.

Сегеда С. Кімерійці Скіфи. Сармати // Наука і суспільство. 1993. № 5 - 6.

Тереножкин А. Н. Кимерийцы.. Киев, 1976.

Хрестоматія з історії держави і права України. Київ, 1997 Т 1.

Лекція 2

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 2689; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!