Коперниківська теорія також справила неабиякий вплив на математичні дослідження, зокрема в сфері тригонометрії, яка, зокрема, вплинула на розвиток обчислювальної техніки.
Ідеї М. Коперника схвально зустріли наступні покоління вчених, які значно їх розвинули. Так, датський астроном Тихо Браге (1546 – 1601) успішно реформував практичну астрономію, а також описав наднову зірку, відкрив дві нерівності у русі Місяця, зробив інші не менш важливі відкриття. Під сильним впливом вчень М. Коперника та М. Кузанського знаходився італійський мислитель Джордано Бруно (1548 – 1600), які були об’єднані в цільну космологічну концепцію.
Ідея про існування безліч світів приголомшила тодішню еліту, переважна частина якої не сприйняла прогресивне вчення італійського астронома. Дослідник Р.К. Баландін вважає, що Дж. Бруно міг вибрати шлях або пристосування, або подолання, він вибрав друге, і цим був приречений на скитання, тяготи життя і смерть в муках, а також приречений на безсмертя за межею особистого існування. Слова Дж. Бруно звернені до нащадків: «Було у мені все те, у чому не відмовлять мені майбутні століття, і нащадки скажуть: страх смерті був чужий йому, силу характеру він мав велику і ставив вище всіх насолод життя боротьбу за істину».
Звинувачений у найжахливішому злочині середньовічної епохи єресі, Дж. Бруно відбув восьмирічне ув'язнення, а потім був спалений у Римі. Доля принципового вченого, який постраждав за наукові переконання, його свідома самопожертва надихнула в подальшому деяких визначних митців на створення певних високохудожніх творів про його життя та діяльність. Щонайголовніше, навіть такі надзвичайні заходи з боку консервативної частини церкви та суспільства не змогли зупинити науковий поступ.
|
|
|
У XV ст. справжніми знавцями географії, мореплавства і картографії залишалися араби, індійці та деякі інші представники азіатських й африканських народів. Позаяк наприкінці вказаного століття західноєвропейці потіснили їх, твердо установивши гегемонію в суднобудування та відповідно мореплавстві.
Тривалий час європейські мореплавці користувалися альфонськими таблицями ХІІІ ст. Та з часом з’явилася потреба у їхній модернізації. Німецький астроном і математик Регіомонтан (справжнє ім’я – Іоганн Мюллер) (1436 – 1476) розробив нові астрономічні таблиці, якими охоче користувалися мореплавці епохи великих географічних відкриттів такі, як Христофор Колумб (1451 – 1506), Васко да Гама (1469 – 1524) та ін.
Широкому загалу відомі найпопулярніші імена мандрівників-відкривачів. Однак першовідкривачів насправді було більше. Упродовж низки століть на конях і верблюдах, морських човнах, а інколи і пішки вони багато подорожували. З приводу визначення конкретних «імен» першовідкривачів Америки одностайної думки у науковців до цього часу немає і, нам здається, не є суттєвим. Згідно із сагами, вікінги відкрили Новий Світ у 1000 р.
|
|
|
Наразі за мореплавцем Христофором Колумбом, італійцем за походженням, по праву збережено «звання» першовідкривача Америки, оскільки саме з 1492 р. відбулися дійсно глобальні зміни в житті Старого і Нового світів.
Про визначні колумбові подорожі європейці дізналися завдяки опублікованим листам флорентійського мореплавця Америго Веспуччі, ім’ям якого названо цілий континент. Це був перший відзив європейця про існування Нового Світу. Французький письменник Віктор Марі Гюго (1802 – 1885) влучно зауважив: «є нещасні люди: Христофор Колумб не може написати свого імені на своєму відкритті; Гільйотен не може змити свого імені зі свого відкриття».
Головним результатом колумбового відкриття стали глобальні економічні зміни на Європейському континенті. Скажімо, завдяки «агротехнічній революції» чималих змін зазнало сільське господарство. Нові культури (какао, кукурудза та ін.) швидко опановували поля середньовічного селянина. Чи не найбільшої користі було від картоплі. І нині, на початку ХХІ сторіччя, «американські» культури зберігають своє стратегічне значення у забезпеченні населення основними продуктами харчування.
|
|
|
Епохальним було і друге велике географічне відкриття. Визначний португалець Васко да Гама відкрив морський шлях в Індію навколо Африки. Одним із перших європейців, що побували в Індії, був мандрівник Афанасій Нікітін (р.н. невід. – 1475). Легендами овіяне життя португальця Фернана Магеллана (1480 – 1521): на парусних кораблях здійснив перше в історії навколосвітнє плавання, довівши, що Земля має форму кулі.
Отже, тривалий час іспанці та португальці зберігали тверду монополію на морі. Та з часом їхньому володарювання поклали край інші європейські народи. Гарними мореплавцями були венеціанці. Їхня галера стала основним гребним кораблем в Середземномор’ї. Згодом виявили активність англійці, голландці та ін. Курсування багатих морських караванів призвело до появи піратства, яке суттєво завадило нормальному розвитку торгівлі. Йому намагалися протидіяти торговельно-військові союзи.
Торгівля набуває світового характеру, стимулюючи технічні удосконалення, зокрема, у суднобудуванні. Так, наприкінці XVI ст. урезультаті боротьби між європейцями й турками відбувся перехід від гребного флоту до парусного, що стало революційною зміною в суднобудуванні. Водночас нова колоніальна система стала основою первісного накопичення капіталу. Загалом упродовж ХІІІ – ХV ст. мореплавання здійснило великий стрибок.
|
|
|
Позаяк подеколи піратські рейди відкривали нові морські шляхи. Наприклад, наприкінці XVII ст. англійський пірат Френсіс Дрейк (1540 – 1596) здійснив навколосвітню подорож, яка завершилася відкриттям невідомих для англійців та голландців шляхів, за що отримав від королеви титул баронета.
Технічною досконалістю, на думку українських дослідників І.П. Крип’якевича (1886 – 1967), С.Д. Василенко й Ю.Т. Чечітка, вирізнялися і човни Запорізької Січі, висококласні майстри-корабельники якої виробляли чайки, байдаки і навіть кораблі. Скажімо, чайка могла одночасно йти і на веслах, і на парусах. У силу низки причин наймане козацтво було також залучене деякими морськими державами до процесу великих географічних відкриттів.
Чи не найбільше пощастило біологам. Адже відкриття нових континентів дало їм колосальну інформацію про недосліджену фауну й флору. Перед науковцями з’явилося чимало завдань, вирішення котрих вимагало вдосконалення методології самої біології. До визначних систематиків належав італієць Андреа Чезальпіно (1519 – 1603), який залишив цінну інформацію про рослинний світ.
У міру зростання виробництва, розвитку капіталістичних відносин у XV ст. виникла економічна течія меркантилізму, яка обґрунтовувала необхідність жорсткої державної політики в сфері міжнародної торгівлі. Іншими словами, закладалися основи національної політики протекціонізму.
До певної міри, алхімію можна назвати матір’ю сучасної хімії. Англійський вчений І. Ньютон (1643 – 1727) вважав алхімію ще одним важливим ключем до пізнання світу. Алхімією займався і засновник мінералогії й гірничої справи в Європі Георг Бауер-Агрікола (1494 – 1555).
Не гребували займатися алхімією в корисних цілях і деякі правителі. Так, король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, котрому завжди бракувало грошей, захоплювався алхімією; він силкувався перетворити каміння в золото і навіть випускав фальшиві монети, відомі в Україні як «риб’яча луска».
Поряд з алхімією набули популярності й інші заборонені види занять (астрологія, магія тощо). Деякі порушені проблеми вченими тієї епохи і нині не втратили своєї актуальності: унеможливлення старіння, створення «вічного двигуна» тощо. Еліта доби Ренесансу неухильно втягувалася у найрізноманітніші «окультні» науки. Багато хто намагався оволодіти надприродними силами. Це та інше, у певній мірі, сприяло поступальному нарощуванню потенціалу науки та вдосконаленню техніки.
І у Середньовіччя, і на початку ХХІ ст. науковці неоднозначні в оцінці ролі й значення астрології в історії науки та техніки. Доречно навести вислів іспанського художника Франсиско де Гойя (1746 – 1828): «В усіх науках є шарлатани…» Позаяк авторитет астрологів залишався майже непорушним аж до ньютонівського періоду. Зміцнити позиції цієї науки (або лженауки) шляхом модернізації астрологічної техніки Птоломея намагався Й. Мюллер. Астрологією переймався і наш земляк Ю. Дрогобич. Згідно із статистичними даними, кількість творів відповідного ґатунку у XV – XVI ст. зросла. Значить, на той час у деяких колах суспільства спостерігався чималий інтерес подібними працями. Схоже, у ХХ ст. у значно більших розмірах попит на астрологічну літературу повернувся знову.
Послідовними критиками ж астрології виступили, зокрема, грецький філолог Георг Трапезундський (1395 – 1483) та князь Іоанн Піко де Мірандола (1463 – 1494). А німецький астроном Й. Кеплер взагалі вважав усіх астрологів шарлатанами, окрім, звичайно, себе. «Астрологи, – стверджував Й. Кеплер, – винайшли поділ на 12 домів для того, що по-різному відповідати на ті запитання, відповідь на яких шукає людина. Але я вважаю такий спосіб дій неможливим, забобонним…» Натомість він мав додатковий заробіток у формі складання астрологічних гороскопів для заможних представників верств. Не сприймав астрологію і Г. Галілей.
До галілеївського відкриття астрономія ще не відокремилася від астрології. Геоцентричні уявлення знаходилися на примітивному рівні, потребували, зрозуміло, вдосконалення. Тодішні астрологи знали про існування лише семи планет (Плутон, скажімо, відкрили аж у ХХ ст.). Загалом суспільство з підозрою ставилося до діяльності астрологів.
До відомих представників таємних вчень належить французький астролог Мішель де Нотрдам (1503 – 1566). Частина дослідників, мабуть, справедливо наголошують на антинауковості численних коментарів до ностродамівських пророцтв, адже усі вони, дивним чином, з’являються лише після здійснення подій. Мішель де Нотрдам здобув собі репутацію здібного медика. Запропонована ним медична концепція щодо встановлення систематичної побутової гієни випереджала час. Лише у ХІХ ст. після досліджень «батька» сучасної мікробіології та імунології Луї Пастера (1822 – 1895) стосовно бактеріальної природи хвороб вона отримала визнання. Одначе М. Нострадамус знаний передусім як астролог і чарівник. Будучи прибічником містицизму, глибоко опанував кабалу. Королева-мати Франції Катерина Медичі (1519 – 1589), захоплюючись окультизмом, підтримала його, часто консультуючись у нього у різних справах. Королівська підтримка врятувала Мішеля де Нотрдама від священної інквізиції.
На початку XVI ст. набула ваги конкурентка алхімії лікувальна хімія, засновником якої був лікар і природознавець Т.Б. фон Гогенгейм (Парацельс) (1493 – 1541). Він і поєднав дві науки – хімію і медицину, створивши нову концепцію лікування людини з використанням спеціальних хімічних препаратів. Одним із досягнень вчених цього напрямку було введення поняття «газу». Згодом головні засади лікувальної хімії стали основою зародження нового напрямку в медицині уже Нового часу – аллопатії, на якій ґрунтується майже вся сучасна фармакологія.
Засновник учення антитринітарства (заперечення троїстості Бога та божественності Ісуса Христа), іспанський лікар Михайло Сервет розробив важливу теорію кровообігу. Його вчення знайшло багатьох прихильників серед італійських гуманістів, але викликало гнів церкви. У 1533 р. М. Сервета спалили.
Надходження коштовних металів у Європу з Нового Світу пожвавило передусім фінансову систему держав, але водночас розбудило окремих спритників до махінацій. Іспанські літописці, які супроводжували конкістадорів, побачивши, що у Мексиці замість грошей ходять боби какао, з подивом відзначили: «Гроші тут ростуть на деревах!» Виробництво, розповсюдження і споживання дорогоцінних зерен перебували під суворим контролем знаті й купців. До речі, каурі та інші барвисті мушлі не одне століття виконували роль грошей в Африці. До прибуття португальців наприкінці XVI ст. поблизу Луанди містилося «родовище грошей» – тут збирали оливу, – яке належало правителям Конго. Бурхливий розвиток виробництва і торгівлі у Європі XVI ст., окрім іншого, пов’язаний із зростанням обігу грошей як у формі торговельних рахунків, так і монет, викарбуваних з американського металу. Однак спочатку технологія карбування була настільки недосконалою, що не могла забезпечити повну тотожність монет. Адже машинний спосіб виготовлення монет – занадто дорогий. Саме тодішня грошова практика стала і причиною, і наслідком повільного розвитку промисловості та ремесел. Дійсно, товарів вироблялося недостатньо для встановлення суспільної згоди щодо їх розподілу, а першочергові видатки на війни, землю, послуги та заморські предмети розкоші могли собі дозволити вищі верстви середньовічної громади.
Між країнами Європи здійснювався перерозподіл товарів та сировини, а також предметів розкоші зі Сходу. Це викликало жваву експортно-імпортну торгівлю, зосереджену в декількох великих містах, де регулярно проводилися ярмарки. Україна також проводила самостійну монетну політику, жваво підтримуючи стосунки з іноземними країнами. Одружившись із сестрою імператора Візантії, володар Київської держави Володимир Великий (980 – 1015) опинився у заманливій близькості до візантійського трону. Він підніс велич і силу Києва карбуванням златників та срібляників, найдавніших вітчизняних монет.
На початку VII ст. араби не користувалися грішми, а для великих торгових операцій користувались візантійськими золотими або перськими срібними монетами. Перші халіфи таки створили грошову систему, монети якої були напрочуд сучасними як за задумом, так і за формою. Прогресивність нової системи монет полягала і у тому, що раніше жодна суверенна держава не вирізняла так чітко своєї грошової системи. Араби першими почали карбувати назву монети, місце та рік її випуску. На Заході датувати монети почали тільки у XVI ст. На думку професора Л.Л. Залізняка, в Москві карбували гроші за золотоординською технологією з XIV ст. до 1699 р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії. Татарські та московські срібні монети мають не круглу, як у Європі, форму, а характерні овальні обриси аж до XVIII ст.
Розвиток ремесла і торгівлі, великі географічні відкриття, виникнення вишів сприяло зростанню серед суспільства освіченості. А відтак – зростала потреба у книгах. Ось саме тому і з’явилося чи не найбільше відкриття мануфактурної епохи – книгодрукування. Його ефективність стала можливою і завдяки розвитку паперової галузі, яка в XIV ст. почала використовувати водяні і вітряні двигуни. І уже наприкінці століття видано сорок тисяч примірників книг. Недаремно нідерландський гуманіст Е. Роттердамський назвав друкарський станок «майже небесним інструментом». Історія зберегла імена найвідоміших рушіїв друкарства. Це – німецький винахідник Іоганн Генсфлейш (Гутенберг) (між 1394 і 1399 – 1468), засновник краківської друкарні ювелір і гірничий майстер Швайпольт Фіоль (правильно – Файль) (р.н. невід. – між 1525 і 1526) та ін. На думку українського історика Івана Огієнка (1882 – 1972), мова «Часослова», виданого німцем Ш. Фіолем у 1491 р., має багато ознак живої української мови. Неабияких результатів досягли венеціанські друкарі, які інколи виконували замовлення зі Східної Європи. Англійці ж перші започаткували в Західній Європі видання книг на рідній мові. Книговидавнича справа охопила чимало країн. Не стала винятком і Україна. Сучасний дослідник І. Мицько стверджує, що українець Сенько Каленикович – фундатор друкарства в Україні, ставши нарівні з іншими покровителями і доброзичливцями українського друкаря Івана Федоровича (р.н. невід. – 1583). Оволодівши друкарським мистецтвом в Європі, фундатор постійного книгодрукування в Україні І. Федорович так висловив ціль свого життя: «Належить мені по світу розсіювати і всім роздавати духовну цю їжу». Найбільші друкарні в Україні діяли у Львові, Острозі та Києві. Тематика книг була різноманітною (математика, медицина тощо), але все ж переважала релігійна. Книгодрукування поєднало майстра-практика і грамотну людину, а також ліквідувало соціальні перешкоди у здобуванні знань.Активізувалося удосконалення обробки заліза і використання у період мануфактури безперервного доменного процесу виплавки чавуна із руди. Завдяки використанню водяного колеса в домнах досягались дуже висока температура: залізна руда плавилася і із неї утворювався рідкий чавун. Із чавуна виплавляли різні вироби, а шляхом його переплавки отримували залізо та сталь. Метал обробляли на спеціальних верстатах. На початковому періоді металургія слабко розвивалася, пізніше процес пришвидшився.
Широке використання приладів з напівавтоматичною дією (ткацькі верстати, землекопаючі машини, годинники тощо) у ХVI ст. пожвавило розвиток середньовічної науково-технічної думки. Вони були зручними, міцними й більш надійними. Удосконалення техніки, звичайно, полегшувало працю працівників, убезпечувало їх на виробництві від нещасних випадків. Механізм дії цих пристроїв контролювався й приводився у дію відповідними робітниками. Першим ж запрограмованим механічним приладом вважається шарманка.
Середньовічне текстильне машинобудування перебувало у постійному русі, заклавши основу сучасному виробництву. Серед різновиду ткацьких верстатів слід виділити досить складні конструкції стрічкоткацького та в’язального верстатів. Його сконструював ще у 1579 р. один данцигський винахідник, однак соціальний фактор (можливе безробіття ткачів) викликав занепокоєння серед місцевої влади – винахід приховали, а автора задушили. Цей верстат отримав розповсюдження тільки у XVII ст. Найбільш автоматизованим був в’язальний верстат.
Накопичений практичний досвід у створенні різноманітних технічних засобів (переважно на базі використання механічної форми руху матерії), експлуатація яких вимагала збереження деталей машин від спрацювання, спонукало появу технічних наук механічного циклу раніше інших. Так, Леонардо да Вінчі у 1508 р. сформулював поняття коефіцієнта тертя, чим посприяв розробці важливої теорії зносостійкості поверхні.
Важливим рушієм поступального розвитку науки й техніки залишалися війни. Адже часто-густо успіх баталії для однієї із воюючих сторін залежав саме від наявності більш досконалої й потужної зброї. Це усвідомлювали ще варвари, запозичивши у римлян деякі передові на той час технічні ідеї. Засоби ведення війни урізноманітнили її форми і методи. Тож правителі держав, турбуючись про підвищення якості озброєння своїх армій з метою посилення обороноздатності країни або здійснення завойовницьких походів, підтримали вчених-винахідників. Їхні успішні досліди й визначні відкриття стали вирішальними у модернізації військової зброї.
На той час, слід зауважити, подібні дослідження науковців не вважалися якимись аморальними. Так, у XIV ст. бернардинський монах Бертольд, якого церковна пропаганда зарахувала до «чорнокнижників», вдосконалив технологію отримання пороху з подальшим його застосуванням у воєнних цілях. Тож впровадження вогнепальної зброї стало особливістю зазначеного періоду. Її широко використовували навіть в Індії та Оттоманській імперії. Артилерія перетворилася у важливий елемент воєнних дій, подальша її модернізація перетворила цю зброю в одну з найруйнівніших.
У численних міфах, легендах й казках більшості націй світу з давніх-давен людина виявляла нестримний потяг до літання. Вагомі науково-технічні досягнення вчених Середніх віків й Відродження пробудили особливий інтерес передусім еліти до накопичення знань для практичного здійснення цієї прекрасної мрії. Закладався фундамент майбутньої ери повітроплавання. Винахідники прискіпливо вивчали й аналізували основні принципи літання птахів з можливим його застосуванням під час розробки механізму літання людини. Даром наукового передбачення володів англійський природознавець Р. Бекон. Він писав про можливість створення літального апарату, щоправда, без технічного аналізу: «Можна створити і літальні апарати, всередині яких усядеться людина, котра змусить поворотом того чи іншого пристрою штучні крила бити по повітрю, як це роблять птахи…» У 1500 р. китайський винахідник Ван-Ху розробив реактивний апарат, на якому він спробував здійснити політ.
Не оминув цієї проблематики і багатогранний геній Леонардо да Вінчі. Залишилися оригінальні проекти конструкцій парашута та гвинтокрила. Останнє успішно втілив у життя через п’ять століть «батько» американської авіації, колишній студент Київського політехнічного інституту, наш земляк Ігор Сікорський (1889 – 1972), який ще у дитинстві захопився розповіддю про Леонардового «залізного птаха».
Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 13; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!