Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення)
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди
КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Стилістика доцент О.А. Малахова
Лекція 2
МОВА І МОВЛЕННЯ
1. Поняття про літературну мову.
2. Мова й мовлення. Типи й форми мовлення.
3. Поняття про мовну норму. Типи мовних норм.
4. Ознаки культури мовлення. Чуття мови.
Рекомендована література:
1. Головащук С.І. Словник-довідник з українського літературного слововживання. – К.: Наукова думка, 2004. www.ndumka.kiev.ua.
2. Головащук С.І. Російсько-український словник сталих словосполучень. – К.: Наукова думка, 2001.
3. Савченко Л.Г. Російсько-український словник словосполучень. Труднощі перекладу. – К., 2010.
4. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови. – Львів, 1996.
5. Струганець Л.В. Ідеї празького лінгвістичного гуртка в сучасній теорії культури мови [ Е лектронн и й ресурс]. – Режим доступа: www.rusnauka.com/TIP/All/Filology/43.html
6. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності, стилістики та культури мови. – К., 1999.
7. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К., 2001.
1. Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. Літературна мова обслуговує потреби українського народу безвідносно до місця його проживання. Протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю. Вживається в усіх сферах господарської та культурної діяльності народу. Виконує консолідуючу функцію.
|
|
|
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
Головні ознаки літературної мови:
– нормативність;
– багатий лексичний фонд;
– розгалужена система стилів;
– багатофункціональність (використання в усіх сферах комунікації);
– наявність усної та писемної форм;
– наявність норм.
Ніхто не в змозі засвоїти сучасну українську літературну мову в її повному обсязі. Це стає особливо зрозумілим, якщо зважити хоча б на такі реалії:
— слів у сучасній українській літературній мові більше мільйона, і переважна частина їх має не одне лексичне значення, а два, кілька чи й багато (полісемічні слова);
— більшість слів — змінні, вони існують не в одній граматичній формі, а в кількох: стаття, статті, статтю, статтею, (в) статті; статті, статей, статтям, статтями та ін.
На сьогодні вже існує понад 22 тисячі різних наук, розділів наук, професій, спеціальностей, які мають розгалужені термінологічні підсистеми, окремі з яких налічують тисячі, сотні тисяч або й мільйони лексичних одиниць.
|
|
|
Навіть найосвіченіша людина може активно володіти лише 5—7 тисячами слів; пасивно вона послуговується кількома десятками тисяч слів.
Мовцям зрозумілі тисячі слів у словниках чи в мовленні інших осіб, проте у власному мовленні вони використовують їх рідко або й зовсім не використовують. Однак найсуттєвіше з того, що є в мові (найуживаніші слова і їх форми, фразеологізми), а також слова і словосполучення, терміни, які становлять зміст основної для носія мови професії, спеціальності, необхідно опанувати. Отже, слід знати основний матеріал сучасної української літературної мови, найважливіші структурні елементи, з яких вона сформувалася. Цій меті немало слугує й така навчальна дисципліна, як стилістика мови (і мовлення). Оволодіння стилістикою сучасної української літературної мови — це оволодіння її культурою в усній і писемній формах, в усіх її стильових і жанрових різновидах, без чого неможливим є використання всього потенціалу (лат. роtепtіа — сила) українського слова як запоруки й засобу формування і вияву українського менталітету, патріотизму.
|
|
|
На часткове оволодіння теорією стилістики і практикою стилістичного мовлення зорієнтований шкільний курс української літературної мови. Це суттєво сприяє формуванню в учнів стилістично диференційованого мовлення, навчанню мовленнєвої майстерності, розвиткові мислення, емоційної сфери, естетичних мовленнєвих смаків, що вкрай важливо для формування не тільки мовленнєвої, а й загальної культури громадян української держави
Національна мова – це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською мовою. Національна мова існує:
а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасна українська літературна мова;
б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.
Діалектна мова характеризується відсутністю писаних для неї правил, мінливістю своєї будови в різних частинах етнічної території, переважно усною формою вияву і відносно обмеженою сферою вживання. Діалектна мова протиставлена літературній.
Стилістичне мовлення повинно виявлятися не тільки в літературно-нормативних формах, а також і в діалектних, бо за найрізноманітніших комунікативних ситуацій мовець свідомо чи інтуїтивно прагне до правильності, логічності, точності, образності, доречності висловлюваного.
|
|
|
Крім територіальних, виділяються ще так звані соціальні діалекти (це умовна назва). Причина їх появи: виробнича, професійна, соціально-класова неоднорідність суспільства. Під соціальними діалектами розуміють професійні говори, жаргони (сленг) і арго. Соціальні діалекти меншою мірою, ніж територіальні, пов’язуються з якоюсь місцевістю.
3. Мова – найважливіший засіб людського спілкування. Це – система знаків і правил послуговування ними. Мова як система – явище загальне, абстрактне.
Мовлення – форма існування мови. Явище часткове, окреме, індивідуальне, що втілюється в конкретні тексти.
РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ
| 1. За характером мовленнєвої діяльності співрозмовників: монологічне (один говорить, інші тільки слухають) мовлення діалогічне (кожний говорить і слухає по черзі) |
| 2. За способом оформлення висловлювання: усне (у звуках) мовлення писемне (у буквах) |
| 3. За умовами і завданнями спілкування: розмовне мовлення - розмовний стиль книжне мовлення - художній стиль науковий офіційно-діловий публіцистичний конфесіний |
Отже, поняття «мова» й «мовлення», а відповідно і «стилістика мови» й «стилістика мовлення», відрізняються одне від одного.
Стилістика сучасної української літературної мови. Цей термін засвідчує високий рівень виражальних і зображувальних засобів нашої мови (лексичних, фонетичних, граматичних), а на цій основі також і рівень її стилістичних ресурсів, функціональних можливостей, відшліфованість, усталеність усіх мовних форм, їх обов’язковість для всіх носіїв української літературної мови.
Стилістика мови — це стилістичний матеріал мови в межах усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій кожної мовної одиниці; її здатність виражати весь комплекс думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується українською мовою.
Стилістика мовлення — найтиповіше, зразкове, найраціональніше, нормативне й комунікативно доречне усне й писемне використання мовцем, українським етносом усього того, що позначається терміном «стилістика української літературної мови».
Стилістика українського (за національною ознакою) мовлення реалізується в нормативному мовленні передусім тих, хто володіє усталеною технікою користування українською мовою в її літературно-нормативному вияві. Індивідуальні особливості мовлення завжди несуттєві, вони лише відрізняють мовлення однієї особи від мовлення іншої і не повинні ускладнювати взаємного розуміння, отже, й повноцінного спілкування.
4. Культура мови має теоретичний і практичний аспекти. Теоретичний передбачає ознайомлення з мовними нормами, практичний – власну мовну майстерність.
Мовна норма – сукупність загальноприйнятих, історично усталених правил, які закріплюються в процесі суспільної комунікації.
Поняття мовної норми існує вже понад 100 років. Воно має суспільний характер і з часом зазнає певних змін. Норми складаються поступово. Із часом вони можуть змінюватися, утрачати силу.
ТИПИ МОВНИХ Норм
| Мовна норма | Що регулюює? |
| Орфоепічні норми | Правильну вимову звуків, звукосполучень і наголос у словах |
| Графічні норми | Правильна передача звуків на письмі |
| Лексичні норми | Вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні |
| Граматичні норми | Правильне творення і вживання слів та їхніх форм, правильна побудова словосполучень і речень |
| Стилістичні норми | Вживання мовних засобів відповідно до їхнього стилістичного забарвлення та стилю мовлення |
| Орфографічні норми | Правильний запис слів |
| Пунктуаційні норми | Правильну розстановку розділових знаків |
Норма фіксується у словниках, довідниках, правописі, пропагується навчальними посібниками, методичними журналами. Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну некодифіковану сферу загальнонаціональної комунікації – народнорозмовну мову.
Нормативним вважається мовлення:
1) яке відповідає системі мови, не суперечить її законам;
2) у якому варіант норми має нові семантико-стилістичні можливості, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову інформацію;
3) у якому не допущено стилістичного ( і стильового ) дисонансу;
4) у якому доречно обґрунтовані форми з іншого стилю;
5) у якому не допущено змішування норм різних мов під впливом білінґвальної мовленнєвої практики.
Важливим, навіть фундаментальним для стилістики є термін «стилістична норма».
Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функція (функції) мовної одиниці.
Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). Наприклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] вимовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм вимови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонети-костилістичною. Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача відчуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові завод. Якщо замість братик вимовити братік, то порушаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, тому що суфікс -ік українським словам не властивий.
Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики морфем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну. Наприклад, вимовляючи радости, близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує теперішні фонетичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфографічну норми; вимовою солдат, партизан, гривнів замість солдатів, партизанів, гривень порушується передусім морфологічна норма; у реченнях Мій погляд на це не співпадає з твоїм; Це міроприємство себе не виправдає не дотримано лексичної норми, бо слова співпадати, міроприємство не становлять одиниць української літературної (нормативної, унормованої) мови, стилістично правильно було б сказати не збігається, цей захід.
Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:
— добирають і використовують лише такі мовні одиниці, які властиві літературній мові;
— вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;
— комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтаксичними моделями;
— дотримуються вимог певного стилю мови.
Без цього мовлення є неприродним, незвичним, отже, і стилістично ненормативним.
Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої (індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як, наприклад, фонетичні, морфологічні та інші засоби. Лінгвостилістичний (а в його межах і експресивний) аналіз є своєрідним продовженням аналізу мовних одиниць за іншими ознаками — фонетичними, лексичними, морфологічними тощо.
5. Культура мовлення – це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби. Культура мовлення пов’язана, з одного богу, з правильністю мови, відповідністю її орфоепічним, граматичним, лексичним, словотвірним нормам, а з другого – з мовною майстерністю, мовним чуттям, доречністю використання варіантних мовних форм.
Ознаки культури мовлення:
а) правильність мовлення (лінгвістична правильність (дотримання орфоепічних, орфографічних, граматичних, стилістичних норм СУЛМ) + риторична правильність (правильне, не перекручене, розуміння понять, термінів, доречне їх уживання));
б) логічність (логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки + знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думки + логічний наголос);
в) доцільність;
г) точність (досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для певної ситуації форму відповіді чи розповіді). Це одна з найважливіших ознак культури мови, складається з 2-х компонентів: 1) адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; 2) вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови. Отже, точність передбачає граматичну правильність.
д) ясність (забезпечується точністю й логічністю. На письмі це членування тексту на абзаци);
е) чистота (відсутність у мові чужих їй елементів, тобто неосвоєних запозичень з інших мов, вульгаризмів, жаргонізмів, суржику тощо). Чистота є запорукою виразності й естетичності мови.
є) виразність (виявляється через уміння користуватися всіма стилями мови);
ж) різноманітність і багатство мови (наявність неоднорідних за змістом, значенням і формою, забарвленням одиниць);
ж) естетичність (спирається на всі попередні ознаки та досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту).
Система ритуалів і відповідних словесних формул, яка вживається з метою встановлення контакту та підтримки доброзичливої тональності спілкування, становить мовленнєвий етикет, який має національну специфіку, а також виразна соціальні характеристики.
Мовне чуття – це здатність людини відчувати належність того чи іншого слова до певного стилю, відчувати доречність чи недоречність вживання певного слова в тій чи іншій ситуації.
Чуття мови виробляється у людини поступово й зростає з її досвідом. Однак одного його недостатньо: мало інтуїтивно відчувати правильність або неправильність у вживанні – треба точно знати правила вживання мовних засобів і користуватися ними свідомо, з повним знанням справи.
Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення)
Розуміння термінів «стилістика мови» і «стилістика мовлення» дає змогу зрозуміти сутність термінів «культура мови» і «культура мовлення».
Культура мовияк навчальна дисципліна відрізняється від дисципліни стилістика загалом тільки тим, що навчальним курсом передбачено вивчення її (у вимірах окремого розділу) таких комунікативно-стилістичних властивостей зразкового з усіх поглядів мовлення, як нормативність, варіантність, логічна довершеність, простота, стислість і ясність, яскравість, образність, доречність, етичність, естетичність (естетика), евфонія (милозвучність) мовлення, тобто це той комплекс максимально позитивних якостей мовлення, які разом формують мистецтво як усного висловлювання в межах кожного із стилів мови, так і висловлювання писемного. Це об’єктивно і достатньо переконує в тому, що ці дві навчальні дисципліни доцільно об’єднати в одну — стилістику мови або (з меншою мотивацією) стилістику і культуру мови і вивчати її після опанування студентами всіх навчальних мовознавчих дисциплін (крім курсу загального мовознавства). Теорія і практика стилістики зорієнтовані на оволодіння студентами знаннями функцій мовних одиниць, культури їхньої мови і культури мовлення. Єдиний курс стилістики передбачав би формування такого рівня мовної і мовленнєвої культури усного й писемного слова, якого вимагає нинішня соціальна, отже, й мовленнєва ситуація в Україні.
Культурою мови є її високий рівень розвитку, нормативності, всі її усталені ресурси — фонетико-орфоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні й стилістичні.
Культура мовлення — це найраціональніше, стилістично вмотивоване користування усіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витворилась культура мови. Отже, терміни, з одного боку, стилістика мови й стилістика мовлення, а з другого — культура мови й культура мовлення належать до синонімічних понять. Синонімічними є також окреслювані ними явища мови, бо культура мови й культура мовлення — це високий рівень надбань стилістики мови й стилістики мовлення, користування мовою. Вдосконалення техніки мовлення, як правило, позитивно позначається на його змістовності, є засобом інтелектуального збагачення кожного з мовців, неабиякого зростання його розумово-мовленнєвої сутності. Інакше кажучи, будь-який прогрес в індивідуальному мовленні неодмінно пов’язаний з прогресом у мовленні всього народу, особливо у мовленні інтелігенції.
Людині властиве природне, часто неусвідомлюване прагнення до нового в усьому (діях, думках, мовленні), прагнення мати у своєму розумовому арсеналі і використовувати елементи того, що позитивно вирізняє окрему особу серед співрозмовників.
Потрібно знати не тільки що сказати, але і як сказати, щоб репрезентувати себе серед інших носіїв мови якнайкраще. У мисленні й мовленні завжди взаємодіють такі два визначальні чинники, як зміст і форма вираження висловлюваного. Це досягається поступово, здобувається життєвим досвідом, особистісними знаннями, загальною і професійною ерудицією мовця. Як слушно зауважує сучасний чеський дослідник проблем культури мовлення Іржі Томан («Мистецтво говорити»), «щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість».
Чим доречніше людина висловлюється, тим швидше й легше вона встановлює контакти з іншими носіями мови. Це певною мірою вберігає її від самотності, яка несумісна зі щастям. Безперечно, впродовж тривалого часу людина мовленнєво не контактує з іншими, однак розумово-мовленнєве усамітнення — це імовірніше вимушена, а не бажана реалія. Кожен потребує майже постійного контактування з іншими, завдяки чому може знаходити товаришів, друзів. Спілкуючись, людина змінюється, відмовляється від певних звичок у власній поведінці, передусім у мовленнєвій, бо по-різному сказане слово неоднаково впливає на співрозмовників, по- різному їх налаштовує. Вихована людина прагне сформувати в собі не будь-які, а тільки соціально й етично позитивні мовленнєві навички, необхідні для високого рівня культури спілкування.
Формування культури мовлення учнів суттєво визначається навчальним змістом кожного уроку. Конкретний мовний матеріал з фонетики, лексики, фразеології, граматики є основою формування мовленнєвої культури інтелігентної особи. Висловлюватись нормативно може й та особа, яка не навчалась у школі й не вміє писати, але з дитинства обдарована чуттям мови, мовленнєвим хистом, здібностями. Проте її мовлення функціонально обмежене переважно рамками одного стилю мови — розмовно-побутового, а висловитись у параметрах іншого стилю (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного чи художньо-літературного) вона не може через відсутність спеціальних знань.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 23; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!