III. Східня Европа вступає на історичну арену (IX ст.). Поява Руси

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 4Следующая ⇒

Східня Европа вступила на історичну арену, себто в еру писаних пам'яток, у IX ст. як наслідок відкриття її цивілізацією Mare Nostrum, яка створила свій колоніяльний "дублікат" — економічно-культурну сферу Mare Balticum (за посередництвом народів Англійського каналу та Німецького моря).

Можна поставити законне питання: чому це мало місце в ІХ ст., а не в V або XII? Який поштовх стимулював культуру Mare Nostrum відкрити Східню Европу невдовзі перед IX ст.?

Аббасидська революція в 750 році була найзначнішою подією в історії культури країн Середземного моря після появи арабської мусулманської імперії бл. 650 року, яка розколола Mare Nostrum на дві незалежні частини — південну мусулманську і північну християнську.

Що спричинило цей перелoм? У 740 році араби вже завоювали всю територію, яку могли опанувати. Пройшовши Ґібральтар (ця назва власне осталася від арабів), вони досягли франкійської Ґаллії, але Тур і Пуатьє (732) переконали їх, що Піренеї — це для них розсудлива границя. Вони сягнули на півдні до Сагари, але арабські верблюди не могли її перейти, і таким чином Сагара стала границею. На сході вони дійшли до Сир-Дар'ї та річки Тараз, але їхня зустріч з китайцями, які на них там чекали, переконала обидві сторони, що це також є границя.

У час цього зеніту арабських завоювань для них не було ніяких економічних проблем. Безмежна здобич відкривала можливість створити систему своєрідної державної суспільної опіки. Але біля 740 року не лишалося нічого більше до здобуття: усе можливе уже здобуто! Тим то — не було іншого виходу: треба було конче замінити воєнну економію на систему продукції. Це означало, що треба було відновити фабрики обох Римів (західнього і східнього) і перські. Це значить, що тепер перед аббасидським урядом стояла проблема енергії, яка так добре відома нині нам усім. До часу промислової революції XIX ст. єдиним прибутковим джерелом енергії був труд рабів. Але звідки було брати рабів у той час? Ні мусулманам, ні християнам не вільно було обертати в рабство своїх віровизнавців. Війни між християнами і мусулманами давали тільки невелике число полонених, але і то обидві сторони воліли їх скоріше обмінювати, ніж залишати в неволі. Все таки існував розлогий обшир поза тогочасним культурним світом, на схід від. Лаби та на захід і північ від Сир-Дар’ї. Цей обшир незабаром визнано за резервуар потенційних рабів, яким тепер приурочено середземноморський термін — Saqlab (Sclav).

Думка про торгівлю невільниками може цілком слушно викликати деякий несмак у нас сьогодні, але не слід нам забувати, що, як за часів Римської імперії так і за середніх віків невільників вважали за важливий товар і імпорт рабів був високо поважаною професією, що вимагала досвіду, вправности і вміння.

Вищеописана територія, звана Saqlabiya, стала (як Африка від XVI до XVIII ст.) ловищем, на якому можна було здобути важливий товар, званий saqlab, "раб". Арабські географи клясичної доби іслямської науки (X ст.) дають детальний опис дій цих ловців з християнського заходу (франків, еспанців) та з ісламського Сходу (хорезмійців). Були засновані спеціяльні виробні євнухів — у Вердені на Заході і в Хорезмі на Сході.

Вищезгаданий арабський автор IX ст. Ібн Хурдадгбег, бувши шефом аббасидської розвідки, мав фахове знання торговельних шляхів і торговельних компаній, що відвідували Халіфат, повідомляє нас, що тільки дві міжнародні торговельні компанії були причетні до євразійської торгівлі рабами: жидівська Radhaniya і нежидівська Rus .

Докладна аналіза цього джерела виявляє, що обидві торговельні компанії не діяли одночасно: перша діяла раніше. Фактично корпорація Рус замінила корпорацію Радганія у Східній Европі. Поруч з даними Annales Bertiniani, які стверджують існування володаря Rhos (Рус) у 839 році, інформація Ібн Хурдадгбега, написана десь між 840 і 880 роками, є найранішою згадкою про Рус в існуючих джерелах.

Тепер перед нами несподіване явище. Руси, які щойно виринули з безвісти, вже є вправними міжнародними купцями. Хто такі оці Руси? Напевно вони не були примітивною племінною групою без знання географії, чужоземних мов й економії. У них мусило бути поняття купецького права, і то дуже важливе, вони мусили мати довір'я і кредит у світі торгівлі.

Історія показує нам, що міжнародна торгівля щільно пов'язана з імперіями, які тільки могли охоронити купця і забезпечити йому довір'я і кредит. Тільки імперська політична традиція могла зробити це. У VIII-IХ ст. існували лише дві такі традиції: римська (західня або східня) і арабська (сасанідсько-перська) імперські спадщини. Як довели мої дослідження, обидві компанії — Радганія і Рус, мали свою базу в римській південній Ґаллії, перші у приморських районах Арль-Марсель, а другі в районі Родезу (басейн річки Гаронни), старого Ruthenicis. Ота кельтсько-латинська назва Rut-eniабо Rut-i змінилася, згідно з фонологічними законами, у серeдньофранцузькій мові в Rus-i; у середньонімецькій мові знову ж Ruti дало закономірне Ruzzi.

Компанія Радганія відкрила Східцю Европу як комерційну базу невдовзі після 750 року. Її діяльність тривала до 830-их років, як підтверджують нумізматичні дані. Вона купувала невільників за срібні монети, звані диргемами, битими в Кайрувані в Північній Африці (недалеко пізнішого Тунісу). Скарби таких диргемів, знайдені у Східній Европі, обмежуються тими, що їх викарбувано між 760-ими і 830-ими роками.

Ясно, що Радганія — це були перші західні торгівці, які ввійшли у Східню Европу. Як вище згадано, після 660 року, Mare Nostrum стало неприступним як для християн, так і для мусулман, тому що вони були в постійній війні між собою. Тільки давні римські піддані жидівського віровизнання могли вільно подорожувати з Марселю до Кайрувану, а звідти до Царгороду. Їхньою ціллю була столиця тюркських хозарів, де легко було дістати невільників. Річка Волга і Дін незабаром перетворилися на шлях торгівлі рабами, знаний в арабських джерелах як Nahr as-Saqaliba; останнє сполучення треба перекладати як "Шлях невільників", а не як "Слов'янська ріка", як часто подають патріотичні історики Східньої Европи.

В наслідок співробітництва між Радганією і хозарами військові та господарські провідники хозарської держави на чолі з бегом, навернулися на юдаїзм. Цей акт викликав внутрішній конфлікт, бо теоретичний володар Хозарії, каган, вважав за свій обов'язок продовжувати старотюркські релігійні традиції.

Тим часом нежидівські колеги-купці з Родезу — Рутеніціс вирішили шукати доступу до того східнього El Dorado. Оскільки вони не могли плавати по Mare Nostrum, вони (як Христофор Колюмб пізніше) постановили пливти навколо.

Стара скандінавська традиція знає важливу подію, дату якої новітні вчені встановили бл. 770 року. Я маю на думці битву на річці Бравік (Bravellir) між староданською династією (Skjoldungar) і фризійською (рутенською), яка закінчилася перемогою останньої. Оскільки серед учасників битви засвідчена назва Русь та відповідні їй форми, можемо припустити, то до того часу Родезька компанія вже ввійшла в суперництво з Радганією.

Фризійці почали свої морські підприємства від часу англо-сакської колонізації Брітанії (бл. 440 року після Р. Хр.) і вдержували монополію мореплавства та транспорту товарів (у роді пізніших "літаючих голяндців") на півночі протягом тривалого часу. Але мірою розвитку їхньої торговельної діяльности вони передавали все більше мореплавського досвіду скандінавам, які на протязі VIII ст. зробили подиву гідний поступ у будові кораблів. Тепер фризійський емпорій або "торговий город" Дорестад, розташований між каролінзьким укріпленням і вилами райнської дельти, спеціялізувався на східньоевропейських підприємствах. Установивши свій головний beric (судову округу) і головний торг в Реріку (назва Reric постала з давнього Beric) на території західньобалтицьких ободритів (мабуть, близько пізнішого Любеку), фризійці поступово перейняли контроль над Балтицьким морем у співробітництві з скандінавськими вождями, які раді були прибуткам. За короткий час оселі типу Віrka (ця назва часто усвідомлювалася у перекладах як "береза" див. староруське Березань і под.) виросли біля кожного місця, що годилося на пристань у районі Балтицького моря. Вони були предтечами портових міст пізнішого Ганзейського союзу; з них Бірка у шведській Упляндії незабаром здобула провідну ролю з уваги на своє торговельно-стратегічне положення (800-975).

Здається, що деякий час назви Rus- і Birka ("береза") були свого роду "торговельними марками" компаній з Родезу.

При допомозі фризійських посередників торговельна компанія Родез-Русь мала в своєму розпорядженні досвідчених скандінавських мореплавців, яких держали у дисципліні скандінавські конунгри. У такий спосіб розвинулося "данське" суспільство, що я його називаю "кочовиками моря"; вони й почали діяти як вікінги не пізніше кінця VIII ст.

Скандінавський півострів незабаром обплинуто і відкрито т. зв. Біярмію (заволочську чудь); відкрито також шлях з Бірки у шведському Уплянді через Бірку на Аляндському архіпелазі і Фінську затоку до річки Неви. Обидва шляхи вели далі у сточище Волги. Опісля проторено нові шляхи до цього "Ель Дорадо", вздовж яких були споруджені поселення торговельної компанії Русь. Найважливіше з них містилося на півострові біля Ярославля і пізнішого Ростова (літописне Сарское городище), де початкове там жило угро-фінське плем'я меря. Управляв цим поселенням купців харизматичннй вікінзький клан із Упсалі — на ім'я Ynglingar.

Інша фризійсько-руська трансбалтицька магістраля вела з вендійського Беріку (Reric; на його місці в 804 році появився данський порт Haithabu) до устя Західньої Двини, ідучи далі по її течії і системою переволок до Оки, головної західньої притоки Волги.

Біля пізнішого Смоленську в Ґнєздові 3826 курганів є свідками варязької діяльности від VIII до Х ст. Під проводом готського роду Ylfingar там розвинулися два важливі торговельні міста: Полоцьк і Смоленськ, сколонізовані балтицькими вендами, яких сусіди називали кривичами.

Деякі оселі, що набули міських прав, організовувалися у міста-держави або в конфедерацію міст-держав і запрошували досвідчених членів західньобалтицьких харизматичних кланів володіти ними. Так було з конфедерацією трьох міст: Ладоги (Aldeigjuborg), Білоозера та Ізборська, з яких кожне репрезентувало іншу "національність" (Ладога — естів, Білоозеро — весь, а Ізборськ — словенів-вендів); вони запросили правити ними могутнього фризійсько-данського конунга Рюрика (Hraerikr); Новгород обрав Ґостомисла, що походив з вендського (ободритського) харизматичного клану.

Коротко кажучи, в добу від 800 до 860 року Східня Европа вже була поділена на дві сфери інтересів. Тоді як південь залишався поділеним між трьома колись кочовими паксами (аварів, болгарів і хозарів), Північно-Східня Европа ("Велика Швеція" — Magna Scythia) стала володінням новоактивізованого суспільства Mare Balticum, керованого агентами компанії Рус і харизматичними кланами.

На жаль, не збереглися ніякі тогочасні розповіді про народи, які слідували по шляхах, протертих цим фризійсько-русько-вікінзьким співробітництвом. Але нема підстав сумніватися, що підприємні окремі одиниці, або цілі групи, що вийшли з мореплавних народів, могли пробувати щастя у східньоевропейському просторі на свою власну руку, незалежно від їхнього походження або зв'язків з вищезгаданими торговельними компаніями.

Схарактеризуємо тепер суспільство району Mare Balticum в його розвитку. Напевно це не була національна культура в модерному значенні. "Данці", фризійці і Русь, які діяли в цьому суспільстві, становили собою поліетнічну, багатомовну і нетериторіяльну спільноту, складену з "кочовиків моря" і мешканців міст і торговельних осель "орієнтального" типу (які належали або були під контролем своїх власників) і частково типу "полісу". Підтверджуючи теорію, що ринок і економічна організація є утворенням торгівців, а не хліборобів чи ремісників, Русь і фризійці виступали як міжнародні купці. У такому професійному суспільстві — себто з культурою "нижчого типу" — нема ще місця для одної літературної чи священної мови, що є підставою кожної "вищої культури". У міських торговельних поселеннях різні мови виконували різні функції. Місцева розмовна мова була засобом спілкування з сім'єю та родом, система щонайменше двох або більшої кількости linguae francaе була призначена для зовнішнього вжитку. Коротко, розвинулося професійне суспільство з професійною культурою нижчого рівня, ще не зв'язане ні з означеною територією, ні з вищою релігією якоюсь одною священною, писаною мовою.

Тому, приміром, Костянтин Багрянородний записав назви дніпрових порогів у двох linguae francaе (слов'янській та "русько"-скандінавській), вживаних представниками культури Mare Balticum на новопосталому дніпровому торговельному шляху в Х ст.

На Волзькому шляху вживано як linguae francaе хорезмської та болгарсько-гунської мов, а у сточиші Північної Двини чудська (естонська) і середньоперська (пагляві) також правили за засоби міжнародної комунікації.

Тому ясно, що не можна говорити про національну шведську культуру від VIII до Х ст. У вищеописаному суспільстві Mare Balticum всі народи були рівноправними членами: нормани, венди (слов'яни), балти і фіни .

А що найстарший і найвище розвинений релігійний культ того часу був зосереджений у шведській Упсалі, природній базі мореплавських заповзять, особові назви скандінавського походження мали велику притягальну силу для народів того обширу без огляду на їхнє етнічне походження. Тогочасним звичаєм (засвідченим також у роді Рюриковичів) було носити три або два ймення, залежно від сфери активности або подружніх зв'язків.

Кабарська революція в Хозарщині, описана Костянтином Багрянородним, була боротьбою кагана та його прихильників за визволення держави з-під зверхности майордома (бега) та юдаїзму, який він накинув хозарам.

Переможений хозарський каган, приневолений покинути країну, знайшов прибіжище в оселі компанії Русь біля Ростова. Староскандінавські та орієнтальні джерела дають можливість припустити, що він пізніше одружився з дочкою з роду Ynglingar, який первісно був осілий в Упсалі і був найзнаменитішою династією у сфері Mare Balticum.

Оскільки каган мав політичну харизму, його перебування в комерційній оселі компанії Русь піднесло її до статусу "імперського" політичного центру, відмінного від колоній на чолі з представниками іншої Руси, як, наприклад, на чолі з двинськими Ylfingar. У результаті виник каганат Руси, про який наші перші відомості датуються 839 роком.

Може, не було випадкове те, що візантійський цар турбувався про безпеку послів Rhos, бо від часів Іраклія (пом. у 641 році) між візантійською і хозарською династіями існувала традиційна дружба. Тут варто пригадати, що славетне Слово о законі і благодаті митрополита Іларіона (1051) назвало Володимира Великого (та Ярослава) каганом, себто імператором. Тільки знаючи це, ми можемо зрозуміти, чому йому вільно було одружитися з Анною, що була "багрянородною", себто зачатою у спальні імператора. Адже цю Анну раніше відмовлено західньому цісареві Оттонові II з огляду на те, що він в очах візантійців був парвеню.

Дуже скоро, вже в 30-их роках XI ст., як вище згадано, волзька Русь усуває своїх суперників, Радганію з Східньої Европи.

IV. Вплив "півдня" на виниклу державу Руси

Досі ми розглядали східньоевропейську арену головним чином з північної перспективи, себто з погляду Mare Balticum. Але ми також відзначили взаємодію зі степом, яка розвинулась у типове співробітництво між "кочовиками моря" (т. зв. вікінгами-варягами) і "кочовиками степу" (хозарською династією). У наслідок цієї співпраці виник волзько-руський каганат ІХ-Х ст.

Проте до кінця IX і початку Х ст. виступили два комплекси нових подій у сфері культури Mare Nostrum, які дали стимул для дальшого розвитку. Першим, шо трапилося у Східньо-Середній Европі, було завоювання могутньої аварської держави Карлом Великим, що мало своїм наслідком Renovatio Imperii у 800 році і "пацифікацію" слов'ян, невільників колишнього аварського паксу (863-885).

Не може бути сумніву, що акція Карла Великого мала економічну мету: встановлення сухопутнього шляху до Хозарщини, славної дороги з Реґенсбурґу (Ратисбони) до Ітилю, на якому судилося розвинутись Києву, а пізніше й Відневі.

Пацифікація аварів не була простим заходом. Після деякого часу, в 60-их роках IX ст., обидва Рими (хоч у ворожих взаємовідносинах, я маю тут на увазі патріярха Фотія і папу Миколу І) постановили виповнити порожнечу, виниклу після розпаду аварської держави, підвищуючи колишніх аварських рабів — слов'ян, їхня варварська мова мала тепер стати священною поруч з єврейською, грецькою і латинською. Тому що тоді тільки Царгород мав учених, які могли б створити нову літературну мову і перекласти християнські релігійні писання, брати Костянтин-Кирило і Методій, приятелі Фотія, дістали доручення поїхати з Царгороду до Моравії, себто на землю, що була у сфері дії римського папи.

У моравській місії парадоксальне те, що моравські князі, ті homines novi, які завдячували свою позицію аварській харизмі, не використали незвичайно важливої культурної зброї, яку їм даровано. Прийнявши християнство у слов'янському обряді в надії, що їхні баварські сусіди, князі та єпископи, будуть їх мати за рівних собі, вони розгнівалися, коли усвідомили, що ним обрядом не досягнуть цієї життєво важливої мети. Морав'яни вигнали слов'янських місіонерів і замінили свій "нижчий" обряд латинським віросповіданням.

Тим часом болгарські володарі, що вже майже два століття вели боротьбу за супремацію з візантійськими царями, в якій їхня сила здесяткувалася, вирішили злитися з своїми слов'янськими невільниками в одну цілість. Їм, болгарам, також треба було прийняти християнство, щоб бути визнаними за європейську державу.

Хан Боґорис (Борис) після довгих міркувань особисто прийняв грецький обряд. Проте його син, цар Симеон, скористався з нагоди і присвоїв собі покинутий слов'янський обряд. Він запросив вигнаних візантійських моравських місіонерів до своїх володінь і почав закладати основи незалежної слов'янсько-болгарської вищої культури. На противагу моравським князям Симеон, як нащадок династії Аттіли, не мав комплексу неповноцінности: на його погляд, власне візантійські царі були парвеню.

Дунайські болгари правдоподібно діставали допомогу від чорних болгарів Таманського півострова, які, будучи нащадками Кобратової Magna Bulgaria (VI-VII ст.), залишилися на землі, де збереглася гелліністична культура Боспорського королівства. У IX і Х ст. це було єдине місце в Европі, де була ще жива ідея перекладу і взаємного збагачення культур. Це там Костянтин-Кирило вивчив єврейську мову і був утаємничений у мистецтво перекладу. Доки болгари були поганами, небезпека з їх боку була чимала, але ще не всебічна. Одначе, поява гордої болгарської версії східнього християнства спонукала царя Василя II до швидкої і репресивної дії.

Зваживши, як серйозне було болгарське завдання створити християнську цивілізацію, здібну позмагатися з візантійською, можна зрозуміти дії візантійського царя Василя II (до речі, швагра Володимира Великого), який здобув титул Болгаровбивці.

Після 1018 року Болгарія перестала існувати як політична одиниця, а після 1036 — також і як культурна.

Друга половина IХ ст. також мала велике значення для Східньої Европи, бо в той час увійшли на арену історії Київ та територія сучасної України.

Поштовхом до цієї події було підвищення Царгороду до становища економічної столиці Евразії. Сталося це завдяки приходові до влади здібної т. зв. македонської династії візантійських царів, які завдали рішучої поразки арабській фльоті і відновили зверхність Візантії на Mare Nostrum (зокрема після битви під Майяфарікін у 863 році).

Очевидно, Царгород привернув тоді увагу "вікінгів", єдиного суспільства в Евразії у ІХ-Х ст., поза Візантією й арабами, яке втримувало фльоту. Наприклад, Каролінги лишилися цілком байдужими до мореплавства аж до свого упадку.

Невдовзі після морського походу Руси на Царгород у 860 році виникла славна "Путь із варяг у греки". Дніпро замінив Волгу, а колишня станиця хозарської залоги біля дніпрового перевозу — Київ — виринула в другій пол. Х ст. як багатообіцяючий сателіт нової економічної столиці світу — Істамбулу, Константинополя, Царгороду.

Біля 930 року Ігор з династії волзько-руських каганів завоював Київ.

В історії каганів Руси є щонайменше три доби: волзька (бл. 839-930), наддніпрянська (бл. 980-1036) і київська (1036-1169). За перших двох Русь володіла скоріше народами, ніж означеними землями, витягаючи данини і контролюючи торгівлю вздовж головних міжнародних шляхів (і, звичайно, усуваючи суперників, наприклад, полоцьких Ylfingar). Цими шляхами були: 1) волзький і двинський торговельні шляхи, важливі в ІХ і в першій пол. Х ст., що вели до двох центрів іслямської торгівлі — болгар та Ітиля; 2) дніпровий торговельний шлях у Х — XI ст. від варягів через Київ до грецького Царгороду, як вище сказано, тодішнього центру міжнародної економії. Третя — Київська доба, знаменувала собою початок культурної консолідації Руси і спробу її націоналізації.

Після 1036 року Ярослав розбив печенігів (степових кочовиків, наслідників хозарів) і заснував свою версію Римської імперії, з осередком у соборі св. Софії в Києві. При тому він прийняв за священну мову свого обряду церковнослов'янську мову, яка після упадку дунайських болгарів лишиласязнову без власника.

Ярослав почав також перетворювати Русь на територіяльну спільноту, що охоплювала б Київщину, Чернігівщину і Переяславщину. Там він поселив свою дружину, то досі слідувала за князем у його кар'єрі. Тільки тепер, у другій половині XI і на початку XII ст. терміни Русь і русьская земля появляються з новим, вужчим значенням: південна Русь (сьогоднішня Україна). Щойно тепер сталася культурна революція на Русі, початок зв'язку влади з територією. Перетворена з поліетнічної, багатомовної і нетериторіяльної спільноти з низькою культурою, Київська Русь (себто Русь, поселена у Київщині, Чернігівщині та Переяславщині) стала вивіновуватися новою, високою християнською культурою, яка спиралася на чужоземну, писану і священну слов'янську мову (т. зв. церковнослов'янську). Вона, Русь, і вийшла тепер на сцену історії Східньої Европи.

Така розв'язка, в силу якої Київська Русь виринула як політичний і релігійний центр, була тим логічніша, для її творців, що після занепаду незалежної дунайсько-болгарської держави її церква і слов'янський обряд з відносно великим корпусом церковних і державно-"політичних" текстів залишилися, як було сказано вище, без власника.

Таким чином Київська Русь могла негайно присвоїти собі культурну сферу без загрози втрати тотожности. Так ось разом з священною церковнослов'янською мовою і кирилівським письмом (кирилиця) виник руський обряд (язик).

Слов'янський руський обряд став підставою для "націоналізації" або злиття поляно-слов'янських і неслов'янських (руських та інших) елементів в одну руську землю, яка означала постійне поселення Руси на території Київського, Чернігівського і Переяславського князівств, себто на центральних українських територіях.

До того часу Русь — була тільки чужоземна правляча верства, базована на примітивній організації кочовиків моря і річок, які періодично збирали з даної території данину (полюддя) і були піддані своєму князеві, але не були зв'язані ні з якою територією.

Щоб надати Ярославовій династії християнської законности, треба було оживити культ його півбратів, Бориса і Гліба. Хоч вони були вбиті у звичайній боротьбі за владу, ті сини болгарської княжни були канонізовані київським митрополитом Иоаном (що сам був болгарином) майже негайно після їхньої смерти (бл. 1020).

Ярославові, дійсному засновникові Руської династії, вдалося установити свою нову репутацію доброго брата, який помстився за смерть святих невинних півбратів (хоч, імовірно, сам був причетний до їх убивства), і перейняти для себе і своєї династії харизму св. Бориса і Гліба.

Він наказав святкувати "праздник новый Русьская земля" на честь Бориса і Гліба торжественно шість разів річно, при чому 24 липня було головним празником. Саме цього дня в 1072 і 1115 роках відбулися масові "загальнонаціональні" маніфестації з нагоди перенесення мощей цих святих. В обох випадках використано ці маніфестації, щоб оприлюднити редакції оригінальних збірок літописів, створених спеціяльно з цієї нагоди у першому інтелектуальному центрі Східньої Европи — Печерському манастирі в Києві.

Дата добавления: 2021-11-30; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!