Напрями і типи фінансової політики

ТЕМА 4. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА І ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

1. Сутність, завдання і принципи фінансової політики.

2. Напрями і типи фінансової політики.

3. Фінансова безпека держави.

4. Фінансовий механізм, його основні складові.

Сутність, завдання і принципи фінансової політики

Фінансова політика – це досить складна сфера діяльності законодавчої та виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного та соціального розвитку. Суб’єктом фінансової політики є держава, бо саме вона приймає відповідні рішення, які визначають фінансову політику. Фінансова політика пов’язана з іншими сферами діяльності – соціальною сферою, військовою, міжнародними відносинами.

Фінансова політика – це сукупність заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських утворень різних форм власності, спільних підприємств з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерціалізованих підприємств. За цих умов важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Основним завданням фінансової політики є стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку підприємств різних форм власності, залучення іноземного капіталу, створення надійних соціальних гарантій населенню. Кінцевим результатом проведення фінансової політики є фінансова стабільність.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції до світових економічних систем тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, — це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту народу, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. З огляду на це фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.

Залежно від тривалості періоду і характеру завдань, що вирішуються фінансовою політикою поділяється на фінансову стратегію та фінансову тактику.

Фінансова стратегія – це довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення широкомасштабних завдань, визначених економічною та соціальною стратегією.

Фінансова тактика спрямована на розв’язання завдань конкретного етапу розвитку суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів та зміни способів організації фінансових зв’язків.

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА

наукове обґрунтування концепцій розвитку фінансів

Визначення основних напрямків використання фінансів у перспективі і поточному періоді

Реалізація практичних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети

Врахування вимог об’єктивних економічних законів

Врахування цілей економічного розвитку, структурної перебудови, соціальних потреб

Виробка механізмів вирішення визначальних завдань

Визначення особливостей розвитку господарської системи

Особливості розвитку міжнародних відносин

Визначення заходів реалізації стратегічних завдань

Визначення можливостей розвитку продуктивних сил і адекватності виробничих відносин

Оцінка можливостей зростання фінансових ресурсів

Фінансове та нормативно-правове підкріплення відповідних заходів

Вивчення потреб населення

Фінансова стратегія:

Довготривалий курс фінансової політики, який передбачає вирішення крупно масштабних завдань

Фінансова тактика:

Заходи, спрямовані на вирішення завдань конкретного етапу розвитку

Принципи фінансової політики є:

- неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

- мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій.

- запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини.

Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися.

Напрями і типи фінансової політики

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

У зв’язку з цим виділяють три типи фінансової політики:

1. Класична фінансова політики.

2. Регулююча фінансова політика.

3. Планово-директивна фінансова політика.

Сутність класичної фінансової політики (основоположники А.Сміт і Д.Рікардо) зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, основна сила – ринок. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20 рр. ХХ ст.. була спрямована на обмеження державних витрат і доходів. Доходи бюджету формувались в основному за рахунок непрямих податків, а переважна частина бюджетних коштів спрямовувалась на фінансування військових, управлінських витрат та на обслуговування державного боргу.

Сутність регулюючої фінансової політики (Джон Кейнс) у необхідності посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу. Так, в 20-40-х роках результатом стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, активізацію підприємницької діяльності, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси додаткові можливості для фінансування соціальних потреб. Зросла роль прибуткового податку. Можливість існування бюджетного дефіциту обумовила розвиток державного кредиту. Державні позики стають другим, після податків, джерелом формування фінансових ресурсів держави.

У 70-х рр.. особливості фінансової політики визначаються неокейнсіанським напрямом економічної теорії. В цей період в країна з ринковою економікою спостерігається уповільнення темпів економічного зростання та зростання бюджетного дефіциту. Тому державне втручання стосується не тільки доходів і видатків бюджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, ринку позичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику.

Сутність планово-директивної фінансової політики зводилась до принципу фінансової централізації, яка передбачала не тільки концентрацію переважної частини фінансових ресурсів у розпорядженні держави, а й монополію держави в організації фінансових відносин. ¾ створеного національного доходу держава концентрувала в бюджеті. Фінансова концентрація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних відносин.

Напрями або складові фінансової політики:

1. Податкова політика – вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет. Мета: досягнення стабільності податкової системи, її спрощення, зниження податкового тягаря, справедливий підхід до всіх платників податків.

2. Бюджетна політика – визначення державою джерел формування доходів бюджету, науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему, пріоритетність бюджетних видатків, допустимих меж збалансованості бюджету, джерел фінансування бюджетного дефіциту, взаємовідносини між ланками бюджетної системи.

3. Грошово-кредитна політика – забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення своєчасності розрахунків через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи, управління діяльністю фінансового ринку.

4. Політика в сфері зовнішньоекономічних відносин – відповідно до зацікавленості держави в розширенні бо скороченні свого експорту або імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим.

Враховуючи те, що економічний розвиток має циклічний характер, то забезпечення економічного зростання потребує різних заходів. Відповідно з цим розрізняють три види фінансової політики залежно від стадії економічного розвитку:

- економічного зростання;

- стабілізації;

- обмеження ділової активності.

Під політикою економічного зростання розуміють сукупність фінансових заходів, спрямованих на збільшення ВНП і підвищення рівня зайнятості. Це стимулююча фінансова політика, яка передбачає:

- зростання державних витрат;

- зменшення податкового тягаря;

- політику «дешевих грошей».

Сутність політики стабілізації зводиться до утримання на звичному для держави рівня випуску продукції при стабільних цінах. Це досягається за рахунок заходів, спрямованих на:

- вирівнювання умов розвитку суб’єктів економіки;

- підтримку стабільності цін.

Політика обмеження ділової активності за своєю суттю спрямована на зменшення, відповідно з потенційним, реального обсягу ВНП. Ця політика застосовується державою в періоди економічного підйому у разі розбалансованості кон’юнктури ринку в зв’язку з перевиробництвом товарів і обумовленою цим інфляцією. Обмежувальна політика передбачає:

- зменшення державних видатків;

- збільшення податків;

- політику «дорогих грошей»

Існування різних видів фінансової політики свідчить про те, що в кожний конкретний проміжок часу мають застосовуватися специфічні заходи виходячи з конкретної економічної ситуації, яка склалася в певній країні.

Залежно від заходів реалізації існують два типи фінансової політики:

дискреційна, тобто політика, яка проводиться безпосередньо урядом;

вмонтованих стабілізаторів, яка передбачає застосування фінансових інструментів (податків, грошово-кредитних та інших регуляторів) здатних самостійно впливати на розвиток економіки без втручання держави.

Дискреційна політика передбачає свідоме маніпулювання податками і державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання.

Основними інструментами дискреційної політики є:

- суспільні роботи та інші програми, пов’язані з витратами;

- соціальні програми;

- державні закупівлі;

- державні інвестиції;

- управління податковим тягарем.

Політика вмонтованих стабілізаторів базується на здатності податків та деяких інших фінансових інструментів до автоматичного антициклічного стабілізаційного регулювання економічного розвитку без втручання держави.

До інструментів, які здатні врівноважувати економічну систему країни відносяться:

соціальні виплати, включаючи допомогу по безробіттю. В періоди високого рівня зайнятості відрахування до відповідного фонду зростають, але ці кошти не використовуються. Вони вилучаються з обігу і зменшують пропозицію грошей, що підтримує стабільність цін. В періоди зростання безробіття ці кошти використовуються для надання допомоги по безробіттю і тим самим підтримується платіжність населення.

державні програми допомоги сільськогосподарським виробникам. В межах цих програм здійснюються державні закупівлі, які підтримують стабільність цін на сільськогосподарську продукцію. У випадку коли платоспроможний попит населення падає і ціни на продукти знижуються - держава закупає продукцію, і навпаки, з наближенням інфляції, держава спрямовує на ринок закуплену продукцію і у такий спосіб утримує ціни.

ефект надійності компанії. Зарубіжна практика засвідчує, що збереження рівня виплачуваних дивідендів, створює ілюзію стабільної роботи фірми, внаслідок цього навіть в умовах погіршення фінансових результатів попит на цінні папери не зменшується. Це дозволяє упередити відтік капіталу.

інертність споживацьких запитів. За умов зростання доходів населення переважна більшість людей зазвичай утримує звичний рівень життя і досить повільно пристосовуватися до підвищення власного доходу. Надлишок останнього, як правило накопичується. Це стримує розвиток інфляції.

Недоліками політики вмонтованих стабілізаторів є:

неможливість її використання в умовах суттєвих зрушень в економіці;

складність її реалізації внаслідок непопулярності у політичних колах.

Фінансова безпека держави.

Фінансова безпека держави — поняття досить багатопланове в економічному контексті та надзвичайно актуальне в політичному, бо є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів. Насамкінець вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави за певний проміжок часу. До числа цих показників належать: величина внутрішнього й зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного балансу.

Внутрішні й зовнішні борги давно стали невід'ємною складовою фінансової системи більшості країн світу. Однак непродумане й надмірне використання запозичень для покриття витрат бюджету має низку негативних ознак. Так, використання запозичень на покриття поточних витрат призводить у подальшому до зростання дефіциту бюджету. Значне використання запозичень протягом двох-трьох років створює фінансову піраміду, яка зумовлює фінансовий крах системи в цілому, оскільки повернення боргів і виплата відсотків за ними призводить до постійного зростання боргів, а це скорочує витрати бюджету за іншими статтями. Як правило, при надмірному зростанні боргів держава вдається до їх реструктуризації, що в свою чергу викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних фінансових інститутів.

Відповідно до міжнародних стандартів і загальноприйнятих наукою показників оптимальний розмір боргів держави не повинен перевищувати 70 відсотків від річного обсягу валового внутрішнього продукту. При перевищенні цього рівня держава може втратити фінансову незалежність і стати державою-банкрутом.

Борги держави економічно виправдані лише в тому разі, якщо здійснювані за їх рахунок видатки сприяють збільшенню майбутніх доходів або приводять до скорочення майбутніх бюджетних видатків, тобто мають позитивний рівень прибутковості, що дає змогу державі в подальшому погасити основну суму боргу й сплатити відсотки за ним. До таких видатків належать інвестиції, і тому приріст державної заборгованості згідно з економічною теорією не повинен перевищувати суми державних інвестицій.

Не менш важливим показником фінансової безпеки держави є рівень інфляції. Загалом інфляція — це системне явище, яке пов'язане не лише. з грошовим обігом, а з усією економічною системою, із загальним становищем в економіці, її місцем у світовому розподілі праці.

Інфляція -- це завжди сигнал про фінансову небезпеку, яка потребує певних заходів із боку владних структур держави. Вона є проявом порушення рівноваги всієї економічної системи і насамперед у сфері грошового обігу. Основною причиною інфляції є спад виробництва, коли товарне забезпечення грошей зменшується, що призводить до зростання цін. Обмеження грошової маси в обігу гальмує зростання цін, але негативно впливає на виробництво, породжує систему неплатежів і зростання боргових зобов'язань.

Важливим показником фінансової безпеки держави є стабільність і конвертованість національної валюти. Цього можна досягти за наявності досконалого валютного законодавства достатніх резервів національного банку, ефективної валютної політики в державі.

Дата добавления: 2020-12-12; просмотров: 63; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!